Уклінно просимо заповнити Опитування про фемінативи  


[Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). — Париж, Нью-Йорк, 1957. — Т. 2. — С. 509-524.]

Попередня     Головна     Наступна





Дибенко Павло (1889 — 1938), больш. військ. діяч укр. роду; 1917 керівник балтицької фльоти під час больш. революції; 1918, за гетьманату, провадив нелеґальну роботу на Україні й у Криму; 1919 нарком військ. і морських справ Кримської Республіки; пізніше командував військ. округами; 1938 ліквідований НКВД.


Дибковський Володимир (1830 — 70), фізіолог та фармаколог. В 60-их pp. проф. фізіології й фармакології в Київському Ун-ті; автор багатьох наук. праць і підручника з фармакології.


Дибуляк Михайло (* 1877), майор УГА, командир 13 полку у 7 бригаді та 9 Белзької бриґади, відзначився на поч. чортківської офензиви в червні 1919 р.


Дивин (II — 5), с. на Зах. Поліссі, р. ц. Берестейської обл. Білор. ССР.


Дивина звичайна (Verbascum phlomoides L.), рослина з родини ранникуватих, з високим стеблом і жовтими, зрідка білими квітами; вивар квітів Д. з. уживають проти кашлю і гарячки; Д. фіялкова (V. phoeniceum L.), й багато сх. відмін Д. є декоративними рослинами.


Дивізія, військ. оперативна й адміністративна одиниця, що складається з різних родів зброї та служб і пристосована до незалежних бойових дій. Чисельний склад від 10 000 до 18 000, залежно від специфікації.

Після проголошення держ. суверенности першою укр. реґулярною військ. частиною була Запор. дивізія, що постала в березні 1918 (див. Запорізький корпус). За гетьманату була зформована Сердюцька дивізія та кадри для 16 дивізій піхоти і 4 ½ дивізій кінноти. 1919 армія УНР мала 12 піхотних дивізій: 1 Півн. або Волинська, 2 Січова (Запорізька Січ), З Залізна (Стрілецька), 4 Холмська, 5 Повстанча, 6, 7 і 8 Запорізькі, 9 Залізнича, 10 і 11 Січових Стрільців та 12 Селянська або Київська. 1920 до складу армії УНР входили такі стрілецькі дивізії: 1 Запорізька, 2 Волинська, 3 Залізна, 4 Київська, 5 Херсонська, 6 Січова та Окрема Кінна; Окрема Кулеметна була в стадії формування. УГА в своїй організаційній системі не мала дивізій, але подібно утворені бриґади. Під час другої світової війни в 1943 — 45 в складі нім. армії діяла укр. військ. формація «Дивізія Галичина». Див. Армія УНР, а також гасла — назви окремих дивізій.

З. Стефанів


Дивізія «Галичина» (також 14 дивізія Зброї СС — Укр. ч. 1., 1 Укр. дивізія Укр. Нар. Армії), укр. військ. частина в другій світовій війні на нім. боці; формувалася від квітня 1943, гол. з українців Ген. Губернії (див. ЕУ I, стор. 589 і 1187 — 88) за зразком нім. піхотних запряжних (полки: 3 піхотні, 1 артилерійський, батальйони: фюзилерів, зв’язку, піонерів, протитанкової оборони, зенітної артилерії, постачання, запасний, спеціяльні частини й запасний вишкільний полк), перед висланням на сх. фронт налічувала бл. 16 000; розбита в битві під Бродами (17 — 22. 7. 1944). Нова дивізія була вишколена в Нойгаммері на Шлезьку, на Словаччині (вересень-грудень 1944) й у Словенії (січень-березень 1945) і в квітні 1945 кинута на сх. фронт б. Ґрацу (Фельдбах — Бад Ґляйхенберґ), де вела оборонні бої до капітуляції Німеччини (8. 5. 1945), досягши числового стану бл. 18 000. Із створенням Укр. Нац. Комітету в кін. березня 1945, якому були підпорядковані всі укр. військ. формації на нім. боці як Укр. Нац. Армія під командуванням ген. П. Шандрука, Д. «Г.» була включена в її склад як 1 Укр. дивізія і 14. 4. 1945 склала нову присягу на вірність укр. народові. Командиром дивізії був нім. ген. Фрайтаґ. Допомогово-осв. опіку над вояками та їх родинами провадила Військ. Управа. З капітуляцією сх. фронту Д. «Г.» відступила в зону окупації зах. альянтів і була інтернована англійцями (табори полонених у Філляху — Беллярії — Ріміні, перевезені 1947 р. до Англії й розпущені) й американцями (табори полонених у Раштадті — Ріґзе — Ауербаху — Реґенсбурзі). Засноване в Мюнхені 1950 Братство кол. вояків 1 УД УНА видає двомісячник «Вісті Братства»...

О. Г.


Дивне (VIII — 24), с. на сх. Передкавказзі на межах укр. етногр. території, центр Апанасівського р-ну Ставропільського краю РСФСР. В 1926 р. українці становили в р-ні 69%.


Дивнич Юрій, див. Лавріненко Юрій.


Дидик Іван (1857 — 1923), укр.-кат. свящ., церк.-гром. діяч, 1919 р. начальний польовий душпастир УГА.


Дидик Созонт (1875 — 1950), василіянин, укр.-кат. церк. і гром. діяч у Зах. Канаді, зокрема в Едмонтоні; настоятель василіянської місії в Канаді 1906 — 23 р.


Дидинський Володимир (1876 — 1937), інж. будівельник, чл.-засновник і перший гол. студентського т-ва «Основа» у Львові, в 1920 — 30-их pp. гром. діяч на Дрогобиччині і дир. Укр. Банку.


Диканька (IV — 15), с. б. Полтави, р. ц. Полтавської обл. Місце бою гетьмана Виговського з запорожцями під проводом Барабаша (1658); від 1689 до 20 в. маєток Кочубеїв. Р-н Д. був здавна відомий нар. мист. виробами, зокрема ліжниками, коцами й килимами. Тепер кооп.-пром. артілі, перев. мист. вишивок.


Дикарів Митрофан (1854 — 99), етнограф, д. чл. НТШ; ряд праць, присвячених нар. обрядам і мітології в КСт., «Этнографическом Обозрении», МУЕ; м. ін. один з найбагатших оглядів календарних обрядів із Слобожанщини: «Нар. календар Валуйського пов.» (МУЕ, VI. 1905); «Посмертні писання з поля фолкльору й мітології» («Зб. Філол. Секції НТШ», VI, 1903).

[Дикарів Митрофан (* Валуйський пов., Воронізька губ. — † Мінеральні Води, Півн. Кавказ). — Виправлення. Т. 11.]


Дикий Василь (* 1893), журналіст, ред. газ. «Канадійський Українець» (1927 — 31) в Вінніпеґу і «Укр. Вісті» з 1932 в Едмонтоні; діяч гетьманського руху.

[Дикий Василь (1891, Україна — 1984, Едмонтон). — Виправлення. Т. 11.]


Дикі поля, традиційна назва чорноморських степів у 16 — 17 в.


Диктатор, також «уповновласнений Д.», титул Є. Петрушевича, якому 9. 6. 1919, у зв’язку з критичним станом ЗУНР, УНРада і Держ. Секретаріят надали «право виконувати всю військ. й цивільну владу». Для виконування держ. влади Д. створив Уряд Головноуповноважених Диктатора та Військ. Канцелярію. Головноуповноваженими були призначені: С. Голубович (внутр. справи), С. Витвицький (закордонні справи), І. Мирон (шляхи), К. Долежаль (дир. Військ. Канцелярії). В цьому складі уряд діяв і після евакуації з України до Відня в листопаді 1919. 25. 7. 1920 Д. переорганізував уряд ЗУНР, створивши 4 відділи на чолі з уповноваженими Д. Крім них, існували далі Військ. Канцелярія і Президіяльна Канцелярія. 1. 8. 1920 до складу уряду Д. були ним покликані: С. Витвицький (закордонні справи), В. Сінґалевич (фінанси, торгівля, пром-сть), К. Левицький (преса і пропаґанда), О. Ганінчак (внутр. справи, судівництво, освіта, зем. справи, пошта й телеграф, шляхи, публічні праці), Я. Селезінка (дир. Військ. Канцелярії), Л. Петрушевич (дир. Президіяльної Канцелярії). Протягом 1921 у складі уповноважених Д. настали такі зміни: К. Левицький перейняв закордонні справи, О. Назарук — пресу і пропаґанду, а відділ внутр. й ін. справ — Р. Перфецький. Екзильний уряд Д. розв’язався після рішення конференції амбасадорів у справі Сх. Галичини в березні 1923 (див. ЕУ I, стор. 534 — 36, і Лозинський М. Галичина в pp. 1918 — 20. Відень 1922).

За М. Лозинським


Дилецький Микола (1630 — 1690?), композитор і муз. теоретик, родом із Києва; вчився у Вільні й Варшаві, працював у Москві реґентом царської співацької капелі. Автор концертів та ін. церк. композицій, а також відомого трактату про основи партесного (поліфонно-гармонійного) багатоголосся: «Грамматика пЂнія мусикійскаго» (вид. в Смоленську 1677, по-поль. в Вільні 1678 й у Москві 1679, в останній ред. 1681 опублікований С. Смоленським в кн. «Мусикийская грамматика Н. Дилецкого», 1910).

[Дилецький (Ділецький) Микола (бл. 1650, Київ — після 1723). „Граматики музикальної“ збереглося понад 20 редакцій; остання — 12.10.1723 була перевидана 1970 і 1979. — Виправлення. Т. 11.]


Дилювій, див. Плейстоцен.


Дим, найнижча госп. одиниця в давній Україні, двір, вогнище; на зах.-укр. землях частина дворища. Д. виступає як одиниця оподаткування (див. Данина). В лит.-руську добу відомий податок «подимщина».


Дима Марія (*1904), укр. гром. діячка в Канаді (Вінніпеґ), перша гол. жін. відділу Комітету Українців Канади; кілька разів була гол. Ліґи Укр. Кат. Жінок Канади, чл. IODE (Imperial Order of Daughters of the Empire).

[Дима Марія (* Україна). — Виправлення. Т. 11.]


Димер (III — 11), c. над р. Ірпенем, 12 км від її впадіння до Дніпра, p. ц. Київської обл., лісова пром-сть.


Димет Михайло (1821 — 90), львівський міщанин, купець і меценат, довголітній радний м. Львова, один з перших постачав у Галичину літ. твори з Великої України (1862 привіз із Києва «Кобзар» Шевченка та ін. книжки й портрети), матеріяльно підтримував журн. «Мету», «Руську Читальню» К. Климкевича, дбав про Т-во ім. Шевченка.


Димінський Андрій (бл. 1826 — 97), укр. етнограф з Поділля; збирав фолкльорні матеріяли для «Трудів» вид. Півд.-Зах. Відділу Геогр. Т-ва і Подільського, Статистичного Комітету. Велику збірку його «Казок з Поділля» видала ВУАН.

[Димінський Андрій (1829, Борщівці, Могилівський пов., Вінничина — 1905). — Виправлення. Т. 11.]


Димінський Роман (1898 — 1949), економіст, з 1927 лектор, згодом доц. Укр. Госп. Академії в Подєбрадах, з 1934 — доц. УВУ, наук. співр. Укр. Наук. Ін-ту в Берліні; з 1945 проф. УТГІ і УВУ, д. чл. НТШ. Нарис нар. госп-ва України в „Handbuch der Ukraine“ (1942), географії пром-сти в «Географії України» В. Кубійовича (1943), «Великопростірне госп-во Европи» (1942), підручники з різних ділянок економії для студентів УТГІ тощо.

[Димінський Роман († Реґенсбурґ, Німеччина). — Виправлення. Т. 11.]


Дині, мельони (Cucumis Melo L.), однорічна, теплолюбна рослина з родини гарбузуватих з великими від 1 до 5 кл їстівними солодкими овочами (1,5 — 17% цукру), споживаються сирими і йдуть на сушення, цукати та різні консерви. З численних сортів, відомі суто укр.: кримська цукрова, дубівка, сарептська, Маруся Лісовицька, Ліда Лісовицька, цариця динь, вишгородська, червоном’яса, ананасова й ін. Батьківщина Д. Центр. Азія і Півн. Африка. На Україні з 14 в. Р-ни масової продукції — південь і півд.-сх. України. Урожай — 40 — 50 т з га.


Диннік Олександер (1876 — 1950), проф. Гірничого (з 1913) і Металюрґійного (з 1930) Ін-ту в Дніпропетровському, з 1944 проф. Київського Ун-ту, д. чл. АН УРСР (з 1929) і СССР (з 1946), спеціяліст із механіки й теорії пружности. Понад 200 праць. Список праць Д. подають Н. Гришкова і В. Георгієвська: «Александр Николаевич Динник» (1956).


Дипломатія, зовн. політ. діяльність уряду держави, яку провадять спеціяльні установи держ. адміністрації для зовн. взаємин: мін-во закордонних справ та дипломатичні представництва. У вужчому розумінні Д. становить орг-цію і загал кадрів (дипломатичний персонал) зовн. служби держави. Право висилати й приймати дипломатичних представників (т. зв. активне і пасивне право леґації) мають в засаді тільки суверенні держави; частково користуються ним держави з обмеженими зовн. компетенціями — васальні, піддані під протекторат або включені в міждерж. об’єднання федеративного типу. Згідно з міжнар. правом, лише визнані остаточно («де юре») держави мають право висилати й приймати офіц. повноправних дипломатичних представників у ступені амбасадора, посла, міністра-резидента, шарже д’афер; остаточно не визнані держави обмінюються півофіц. представниками, яких звуть звичайно шефом дипломатичної місії, дипломатичним аґентом, комісаром тощо. Дипломатичні представники користуються імунітетом і привілеями; їх може визнати з куртуазії місц. уряд також напівофіц. дипломатичними представниками. Політ. становище такого напівофіц. представника залежить від ситуації його країни (ступінь стабілізації влади, перспективи утримання незалежности), зацікавлення або незацікавлення місц. уряду в утриманні приязних взаємин із новою державою, особисті прикмети представника і т. п.

Б. Г.


В княжій Русі-Україні зовн. зв’язки належали виключно до компетенції князя; окрема зовн. служба та дипломатичний персонал не існували. Для контакту з чужоземними володарями князі користувалися купцями і духовними особами. Для важливих справ висилали спеціяльні посольства на двори чужих володарів; іноді їх очолювали самі князі. Такі ж посольства від чужих володарів приймалися у великокняжому місті Києві або в столиці гал.-волинських князів. Міжнар. договори та союзи часто закріплювалися династичними зв’язками (Володимир В., Ярослав Мудрий, Володимир Мономах, Данило Романович й ін.); роля посвоячених осіб в тодішніх міжнар. взаєминах була значною.

Літопис подає кілька прізвищ осіб, які виконували різні доручення у зовн. взаєминах князів, напр., за Володимира В. і Ярослава Мудрого — боярин Добриня і його син Костянтин Путята, воєвода Вишата, боярин Іван Творилович й ін. На київському дворі, довше чи коротше, перебували різні закордонні посли. Найвидатніші між ними були: єп. Адальберт (961 — 62), Райнберн, Бруно з Кверфурту (1007), посли франц. короля Генріха I — Ґотьє з Мо і Роже з Шальону (1049), папський леґат Пляно де Карпіні (1246), посол франц. короля Людовика IX Вільям Рубруквіс (1252) й ін. Особливо жваві взаємини утримувались за княжої доби з візант. двором, з Болгарією, Угорщиною, рим.-нім. цісарством, Польщею і Мазовією, Францією і папами. Посли за середньовіччя, в тому числі й на Україні, користувалися значними привілеями. Їм і їх супроводові належала спеціяльна честь; був розроблений складний ритуал приймання послів, їх особа і майно вважалися недоторканими.

Запоріжжя, ставши фактором міжнар. взаємин на Сході Европи в 16 — 17 вв., також підтримувало зв’язки з чужоземними урядами. Сюди приїжджали посольства заінтересованих країн, гол. з метою включення Запор. війська як союзника до протитурецьких коаліцій.

Ширшу дипломатичну діяльність провадила гетьманська держава за Богдана Хмельницького. Хоч вона провадилася від імени гетьмана і сам Хмельницький брав активну участь у формуванні зовн. політики, безпосереднє керування зовн. справами належало ген. писареві. В Чигирині перебували часто чужоземні делеґації, а укр. їздили до чужих столиць. В посольствах гетьмана брали участь такі видатні діячі: його син Тиміш, полковники І. Богун, П. Тетеря, Г. Лісницький, А. Жданович, Д. Братковський, Ф. Джалалій, київський воєвода А. Кисіль й ін. З пізніших коз. діячів займалися дипломатичною діяльністю Ю. Немирич, І. Ковалевський, І. Мазепа, як ген. писар при гетьмані П. Дорошенкові, П. Орлик, А. Войнаровський, І. Мартинович й ін. Всі ці особи належали загалом до світської шляхти або коз. старшини.

Ряд чужих послів, що перебували на Україні, залишили цікаві описи тогочасного побуту, життя й оточення укр. гетьманів (Е. Ляссота, Ґ. Веллінґ, Ж. Балюз й ін.).

І. Витанович


У розбудові мережі дипломатичних представництв відродженої укр. держави з 1918 можна відокремити кілька етапів.

Перший респ. уряд (Центр. Ради) увійшов у взаємини з державами Антанти, приймаючи в грудні 1917 представників Англії, Франції та Румунії; перший носив титул «репрезентанта Великобрітанії», а другий — «комісара Франц. Республіки». Уряд УНР вислав окрему делеґацію на мирові переговори до Берестя; згідно з Берестейським Миром, УНР нав’язувала дипломатичні взаємини з центр. державами, обмінявшися послами з Німеччиною, Австро-Угорщиною і Туреччиною та вислала представника до Румунії. У наслідок миру з центр. державами Англія і Франція припинили взаємини з урядом УНР. Гетьманський уряд розбудував ширше дипломатичні взаємини, висилаючи укр. представників до 10 держав і приймаючи 11 чужих у Києві. На місце призначених Центр. Радою послів до Німеччини, Австро-Угорщини, Туреччини іменовано інших та засновано посольства в Болгарії, на Дону, в Польщі (останнє не було обсаджене). Уряд гетьмана вислав дипломатичні місії до Фінляндії, Швайцарії, Румунії, на Кубань і до Швеції (для скандінавських країн). Для мирових переговорів з РСФСР було зформовано окрему делеґацію, яка вела переговори в Києві з рос. делеґацією з травня до жовтня 1918. Делеґація РСФСР, очолена X. Раковським і Д. Мануїльським, виконувала одночасно функції тимчасового дипломатичного представництва в Українській Державі. Під кін. гетьманату були зформовані 2 місії з метою вислання їх до держав Антанти на чолі з М. Могилянським до Франції і на чолі з І. Коростовцем до Англії і ЗДА, але вони не прибули вже до країн призначення.

Під час гетьманського уряду в Києві перебували такі дипломатичні представництва: посольства Німеччини й Австро-Угорщини (очолені амбасадорами), Болгарії, Туреччини, Польщі, Дону (на чолі з послами, надзвичайними посланниками і повновласними міністрами), дипломатичні місії Азербайджану (комісар Азербайджанської Республіки), Грузії, Фінляндії, Кубані й Румунії.

Другий республіканський уряд (Директорії), втративши скоро столицю та зміняючи місце осідку у висліді військ. дій, не міг приймати чужих дипломатичних представників. Проте він вислав делеґацію на мирову конференцію до Парижу, яка рівночасно була напівофіц. дипломатичним представництвом УНР у Франції, та ряд місій до таких країн: Великобрітанія, ЗДА, Італія, Греція, Бельгія з Голляндією, Данія та Ватикан; посольства до Румунії, Естонії, Латвії (з Литвою), Грузії (з Азербайджаном, Кубанню, Півн. Кавказом), Чехо-Словаччини, усамостійненої Угорщини; у Варшаві перебувала дипломатична делеґація УНР з метою переговорів і заключення договору. В країнах, де були створені укр. посольства і місії ще за гетьманату, вони збереглися, але здебільша в них проведено урядом Директорії персональні зміни. Після визнання Арґентіною УНР в 1921 призначено туди гол. місії, який однак не приступив до виконання обов’язків. За Директорії Україна мала разом 11 посольств (в Німеччині, Австрії, Угорщині, Туреччині, Болгарії, Румунії, Чехо-Словаччині, Естонії, Латвії, Фінляндії, Грузії); ці укр. посли фігурували на списках дипломатичного корпусу та користувалися дипломатичними привілеями, устійненими міжнар. правом. В ін. країнах їх статус був напівофіц. або тільки толерований. Основна діяльність укр. дипломатичних представництв і спеціяльних делеґацій УНР полягала в заходах добитися визнання України та одержати допомогу в її боротьбі проти Росії і Польщі; вони провадили широку інформативну і вид. роботу про Україну, а також виконували гол. консульські функції. В країнах, де перебували укр. полонені, зорганізовано їх поворот на батьківщину; при представництвах у Берліні, Відні й Римі існували військ.-санітарні місії для справ військовополонених. В короткотривалій історії дипломатії УНР належить відзначити неперіодичні з’їзди послів і голів місій; найважливіші відбулися в Карлсбаді 1919 та у Відні 1920.

З’їзд послів УНР у Відні 1920 р. Сидять зліва направо: М. Василько, X. Барановський, А Ніковський, Г. Сидоренко, А. Яковлів. Стоять: М. Левицький, М. Галаган, С. Шелухин, О. Шульгин, М. Троцький, М. Славинський, Р. Смаль-Стоцький, А. Марґолін, Д. Антонович

ЗУНР зберігала окремі зовн. взаємини, навіть після приєднання до УНР. Дипломатичні представництва зах.-укр. уряду існували в Австрії (визнане як посольство), Німеччині, Угорщині, Чехо-Словаччині, Італії, Юґославії. Спеціяльні місії були вислані до країн, в яких перебувала значна кількість еміґрації з Галичини — Канади, ЗДА й Бразілії; вони не мали визнання статусу дипломатичних представництв. В липні 1919 уряд ЗУНР вислав окрему делеґацію на мирову конференцію, яка мала на меті захищати інтереси Зах. України. Паралельні укр. місії й делеґації співпрацювали між собою, але іноді доходило до конкуренції й непорозумінь.

Після втрати незалежности поодинокі чужі уряди припиняли взаємини з укр. дипломатичними представниками, визнаючи уряд УССР та передаючи йому будинки укр. посольств та ін. держ. майно. В ін. державах укр. місії припинили свою діяльність через брак фінансових засобів для утримування дипломатичного апарату екзильного уряду УНР.

Уряд УССР, хоч до 1923 користувався повною міжнар. дієздатністю та заключив чимало міжнар. договорів, мав постійні дипломатичні представництва тільки у Варшаві, Відні, Берліні і Празі. Вони мали на меті поборювати діяльність уряду УНР в екзилі та організувати репатріяцію еміґрантів. Робилися заходи для відкриття посольств в балтицьких країнах, але до цього не дійшло. Повноважний представник уряду УССР в Москві не мав виключно дипломатичного становища; він був також своєрідним держ.-правним органом в союзі сов. республік — України і Росії. В Харкові був акредитований представник Польщі. Деякі дипломатичні функції виконували в УССР тимчасові місії — торг., в справах репатріяції та консулати Австрії, Німеччини, Чехо-Словаччини й балтицьких країн. З 1944 УССР має знову право леґації, але ним не користується; 1947 і 1950 Москва відкинула брітанську пропозицію обміну дипломатичними представниками між Лондоном і Києвом. УССР має тільки постійне представництво при ООН.

За дуже рідкими винятками (І. Коростовець), не було українців на рос. чи австро-угорській дипломатичній службі, і тому розбудова укр. Д. 1918 — 20 pp. була дуже важкою. Властиву для гетьманського уряду персональну політику притягання на відповідальні пости компетентних людей без виразної нац. свідомости застосовувано в Д. обережно. Все таки деякі посли не виправдали довір’я (ген. М. Суковкін в Істамбулі, барон Ф. Штейнґель в Берліні). Поза невеликими винятками серед свідомих українців не було людей, як слід ознайомлених з міжнар. проблематикою, методами дипломатичної й інформативної роботи за кордоном тощо; не було поважнішої політ. еміґрації, зв’язків. При цілковитій диспропорції сил між укр. Д. і рос. та поль. та при несприятливих об’єктивних умовах не були можливі тривкі успіхи в дипломатичній ділянці. Відповідно до наявних людських і фінансових засобів і держ. потреб, укр. дипломатичні кадри були надмірно розбудовані, не завжди з користю для нац. справи. Але в заг. висліди діяльности новітньої укр. Д. треба уважати позитивними, гол. в популяризації за кордоном укр. справи.


Голови укр. посольств і місій 1918 — 23 (посланники — повновласні міністри, шарже д’афер і неофіційні представники). Центр. Рада — ЦР; гетьманат — Г.; Директорія — Д.; ЗУНР; УССР:

Австрія: А. Яковлів (ЦР), В. Липинський (Г.), Г. Сидоренко (Д.), М. Василько (ЗУНР), В. Сінґалевич (ЗУНР), ю. Коцюбинський (УССР), Г. Бесідовський (УССР).

Арґентіна: М. Шумицький (Д., не приступив до виконання обов’язків).

Бельгія і Голляндія (з осідком в Брюсселі): А. Яковлів (Д.).

Болгарія: О. Шульгин (Г., Д.), Ф. Шульга (Д.).

Бразілія: п. Карманський (ЗУНР).

Ватикан: М. Тишкевич (Д.), о. Ф. К. Бонн (Д.), П. Карманський (ЗУНР).

Великобрітанія: М. Стаховський (Д.), А. Марґолін (Д.), Я. Олесницький (Д.).

Греція: Ф. Матушевський (Д.), М. Левицький (Д.).

Грузія, Азербайджан, Вірменія, Півн. Кавказ, Кубань (з осідком в Тбілісі): І. Красовський (Д.).

Данія: Д. Левицький (Д.).

Дон: К. Середин (Г.), М. Славинський (Г.).

Естонія: Є. Голіцинський (Д.).

ЗДА: є. Голіцинський (Д., не приступив до виконання обов’язків), Ю. Бачинський (Д), Л. Цегельський (ЗУНР), Л. Мишуга (ЗУНР). Італія: Д. Антонович (Д.), В. Мазуренко (Д.), О. Колесса (ЗУНР), В. Бандрівський (ЗУНР).

Канада: О. Назарук (ЗУНР).

Кубань: М. Галаган (ЦР), Ф. Бортинський (Г.).

Латвія і Литва (з осідком в Ризі): В. Кедровський (Д.).

Німеччина: О. Севрюк (ЦР), Ф. Штейнґель (Г ), М. Порш (Д.), Р. Смаль-Стоцький (ЗУНР, Д.), В. Ауссем (УССР).

Польща: О. Карпінський (Г., не приступив до виконання обов’язків), А. Лівицький (надзвичайна місія Д.), О. Шумський (УССР).

Румунія: М. Галаган (ЦР), В. Дашкевич-Горбацький (Г.), К. Мацієвич (Д.).

Туреччина: М. Левицький (ЦР), О. Кістяковський (Г., не приступив до виконання обов’язків), М. Суковкін (Г.), О. Лотоцький (Д.), Я. Токаржевський (Д.).

Угорщина: М. Галаган (Д.), Я. Біберович (ЗУНР).

Фінляндія: К. Лоський (Г.), М. Залізняк (Д.).

Чехо-Словаччина: М. Славинський (Д.), С. Смаль-Стоцький (ЗУНР), Є. Левицький (ЗУНР). М. Левицький (УССР).

Швайцарія: Є. Лукасевич (Г., Д.), М. Василько (Д.).

Швеція і Норвегія (з осідком в Стокгольмі): Б. Баженов (Г.), К. Лоський (Д.).

Юґославія: Я. Біберович (ЗУНР), Г. Микетей (ЗУНР).

Мирова делеґація Центр. Ради в Бересті: В. Голубович (гол.), О. Севрюк (гол. в дальшій стадії переговорів), М. Любинський, М. Левицький, М. Полозов.

Делеґація укр. держави на мирову конференцію з РСФСР у Києві: С. Шелухин (гол.), І. Кістяковський (заступник гол.), П. Стебницький (заступник гол. з серпня 1918), А. Славинський, О. Ейхельман, Х. Барановський, М. Линниченко, А. Свіцин.

Делеґація УНР на Мирову конференцію до Парижу: Г. Сидоренко (гол.), М. Тишкевич (гол. з серпня 1919), В. Панейко (заступник гол.), А. Марґолін, О. Шульгин, М. Лозинський, А. Галіп, С. Томашівський. З 1921 делеґація перетворилась на дипломатичну місію у Франції, яку очолював О. Шульгин.

Делеґація ЗУНР на Мировій конференції: В. Панейко (гол.), С. Томашівський; М. Лозинський і Д. Вітовський — надзвичайні делеґати в справах укр.-поль. перемир’я. На поч. 1921 делеґація перетворена на дипломатичну місію ЗУНР, яку очолив С. Витвицький.

Голови посольств і місій, акредитовані при укр. урядах: Австро-Угорщина: Й. Форґач (ЦР); Азербайджан: Дж. Садиков (Г.); Болгарія: І. Шишманов (Г.); Великобрітанія: Дж. П. Беґґе (ЦР); Грузія: В. Тевзайя (Г.); Дон: А. Черячукин (Г.); Кубань: В. Ткачов (Г.); Німеччина: А. Мумм фон-Шварценштайн (ЦР, Г.); Польща: С. Ванькович (Г.), Гемпель (УССР), Л. Беренсон (УССР); Румунія: Коанда (ЦР), Концеску (Г.); Туреччина: Ахмед-Мухтар Бей (Г.); Фінляндія: Г. Ґуммерус (Г.); Франція: Табуї (ЦР).

Література: Храпко І. Збірник законів і постанов... відносно закордонних інституцій. Відень 1919; Borschak E. La paix ukrainienne de Brest-Litovsk. Париж 1929; Дорошенко Д. Історія України 1917 — 23 pp., I — II. Ужгород 1930 — 32; Kutschabsky W. Die Westukraine im Kampfe mit Polen und dem Bolschewismus 1918 — 23. Берлін 1934; Borschak E. L’Ukraine dans la litterature de l’Europe occidentale. Париж 1935; Україна на дипломатичному фронті, Альманах Червоної Калини. Л. 1938; Halajczuk B. El estado ucranio del siglo 20. Буенос-Айрес 1953; Sichynsky V. Ukraine in Foreign Comments and Dicriptions. Нью-Йорк 1953; спогади І. Мазепи, А. Марґоліна, M. Галагана, Д. Дорошенка, Табуї, О. Шульгина, Є. Онацького, Г. Бесідовського та ін.

Б. Галайчук


Дир, див. Аскольд і Дир.


Диргем, срібна араб. монета 7 — 14 вв., що в наслідок інтенсивної торгівлі з араб. світом у величезній кількості довозилася до Сх., Сер. і Півн. Европи, зокрема до України, де Д. був в обігу з поч. 9 в. до пол. 11 в. Трапляється в знахідках поодинці й цілими скарбами. Становить дуже важливе джерело екон. іст. України.


Директорія Підкарпатської Руси, перша екзекутива автономного Закарпаття в межах Чехо-Словацької Республіки; IV. 12. 1919 призначена празьким урядом в складі: Ю. Бращайко (торгівля), А. Волошин (шкільництво і культура), Ю. Гаджеґа (церк. справи), Є. Пуза {внутр. справи), О. Торонський (фінанси). През. Д. був Ю. Жаткович. Д. існувала до квітня 1920.


Директорія Української Народної Республіки, тимчасовий рев. держ. орган, створений 14. 11. 1918 Укр. Нац. Союзом для очолення повстання проти режиму гетьмана П. Скоропадського, яке було прискорене тим, що гетьман грамотою з 14. 11. 1918 проголосив «федеративну злуку» із майбутньою небольш. Росією. Гол. Д. в первісному складі був В. Винниченко (представник УСДРП), члени: гол. отаман С. Петлюра (УСДРП, кандидат Січових Стрільців), Ф. Швець (представник Сел. Спілки), П. Андрієвський (самостійник-соціяліст) і А. Макаренко (безпартійний, кандидат залізничників). Д. створила тимчасовий уряд — Раду Завідуючих держ. справами. У висліді повстання гетьман П. Скоропадський 14. 12. 1918 зрікся влади на користь свого уряду, а цей передав її Д. Наказом Д. 26. 12. 1918 був створений уряд — Рада Народних Міністрів на чолі з В. Чеховським. Д. скасувала ряд гетьманських законів та установ, відновляючи законодавство Центр. Ради. Важливими були, зокрема, закони про землю, укр. держ. мову, автокефалію Правос. Церкви, про скликання Трудового Конґресу й ін. 23 — 28. 1. 1919 відбувся Трудовий Конґрес, якому, як законодавчому органові УНР, Д. склала свої повноваження. З огляду на воєнну ситуацію, Трудовий Конґрес уповноважив Д. бути «верховною властю і видавати закони, необхідні для оборони Республіки»; виконавчу владу передав Раді Нар. Міністрів, яких призначала Д. і які між сесіями Трудового Конґресу відповідають перед нею. З кін. березня 1919 до Д. увійшов, за постановою Трудового Конґресу, Є. Петрушевич, през. Укр. Нац. Ради ЗО УНР; однак він не брав практичної участи в працях Д., а пізніше вийшов з її складу і формально.

5. 2. 1919 Д. залишила Київ, переїхавши до Вінниці, і відтоді часто зміняла місце перебування, залежно від подій на фронті. Щоб створити можливість для переговорів між Д. і Антантою у війні проти большевиків, В. Винниченко вийшов із складу Д.; 11. 2. 1919 її гол. став С. Петлюра. Тоді ж створено новий уряд без участи соціялістів, очолений С. Остапенком. Після невдачі переговорів із Антантою 9. 4. 1919 був зформований соціялістичний кабінет Б. Мартоса в Рівному, замінений з кін. серпня кабінетом І. Мазепи. У зв’язку з повстанням отамана Оскілка із складу Д. вибув П. Андрієвський.

В складі Д. залишилося 3 члени. Їх компетенції не були ясно окреслені; поза репрезентативними й законодавчими функціями, вони втручалися часом до виконавчих функцій держ. влади, звідки виникали конфлікти з Радою Міністрів.

15. 11. 1919 в Кам’янці нарада Д. і членів уряду прийняла постанову про виїзд у держ. справах за кордон членів Д. Макаренка і Швеця; ухвалено, що на час їх відсутности «верховне керування справами Республіки покладається на гол. Д. Гол. Отамана С. Петлюру, який іменем Д. затверджує всі закони та постанови, ухвалені Радою Нар. Міністрів». 21. 5. 1920 уряд УНР ухвалив постанову, затверджену С. Петлюрою, про відкликання членів Д. Швеця і Макаренка з-за кордону. Неповернення цих 2 членів дало підставу вважати, що вони вибули зі складу Д. Цим вона перестала існувати як колективний орган; всі компетенції перейшли на її гол. С. Петлюру.

Новий стан одноосібної Д. як найвищої влади УНР оформлено конституційно «законом про Тимчасове Верховне Управління та порядок законодавства в УНР» з 12. 11. 1920. Згідно з цим законом, на випадок неможливости виконання вищої держ. влади гол. Д., вона переходить на гол. Держ. Нар. Ради, а до її скликання — до колеґії, складеної з гол. уряду, порядкуючого в Найвищому Суді УНР і представника політ. партій. До скликання ж колеґії голову Д. заступає голова Ради Нар. Міністрів. На підставі цього закону, верховну владу УНР по смерті С. Петлюри 25. 5. 1926 перейняв тодішній гол. уряду А. Лівицький. (Про діяльність Д. див. ЕУ I. стор. 517 — 27).

М. Стахів


Дисидент (незгідний), у Польщі й Литві 16 в. офіц. назва на означення членів христ. громад, що не належали до Римо-Кат. Церкви, зокрема правос. і протестантів, згодом — лише протестантів; Д. в Польщі, в тому числі багато українців, зазнавали утисків з боку держави (не могли займати урядових постів та ін.).


Дисиміляція, розподібнення однакових або близьких вимовою звуків. Роля Д. в іст. укр. мови була незначна, і здебільша Д. характеризувала лише поодинокі слова (хто, жовкнути, соняшний замість кто, жовтнути, сонячний). Реґулярніші були тільки Д. ш + ш в шч (кращий, вищий, що...) і Д. на віддалі двох р (лицар, лимар з рицар, римар...), обидві ймовірно в 16 в.


Дисковський Михайло (* 1890), оперовий режисер; жид. походження. Прихильник конструктивізму в опері й перекладів лібретт опер чужих композиторів: кращий період його діяльности був у Києві в кін. 20- на поч. 30-их pp.: постави «Тангойзер», «Фавст», «Блазень» (балет С. Прокоф’єва).


«Дитина», ілюстрований місячник, згодом двотижневий журн. для дітей, виходив у Варшаві, як вид. правос. митрополії 1937 — 39; ред. І. Коровицький, ілюстратор А. Кабайда. Закритий на вимогу поль. влади.


Дитяча безпритульність на Україні набрала особливо загрозливих форм у 1920-их pp. у наслідок госп. руїни, голоду й епідемій, спричинених першою світовою війною й революцією з больш. терором (розстрілами, розкуркулюванням, конфіскаціями тощо). 1922 р. в сов. республіках офіційна статистика налічувала 7 000 000 безпритульних; з них велика частина припадала на Україну, що була 4 роки ареною воєнних операцій і гострого терору, а 1921 р. жорстоко потерпіла від голоду в умовах безнастанних конфіскацій хліба й вивезення його на північ (за офіц. даними, 1922 р. в 5 півд. губ. УССР з 3 861 300 дітей голодувало 1 734 000; з них організованою допомогою користалися 228 000 дітей).

Налагодження від 1922 госп. життя в УССР не ліквідувало Д. б. Створення дит. будинків, їдалень та нічліжок спершу мало випадковий характер. Пізніше була організована мережа прийомників і дитячих будинків для дошкільного і шкільного віку та для фізично-дефективних, а також дитячих містечок у системі Нар. Комісаріяту Освіти при «гром.» контролі дитячих комісій, об’єднаних ЦК Допомоги Дітям УССР. 1925 в УССР, за офіц. даними, було 788 дитячих установ, що охопили 72 400 дітей (71% віком 8 — 14 pp.), з них половина сел. походження. Практикувалася передача сиріт в опіку селянам, ремісникам і кустарям. Поза тим багато безпритульних потрапляло в колонії правопорушників Наркомосвіти і ҐПУ-НКВД (Трудова комуна ҐПУ б. Харкова, в Прилуцькому манастирі та ін.). Однак і далі по містах і містечках України лишалися ватаги бездомних, позбавлених опіки, що ставали жертвами хвороб, жили з жебрацтва й крадіжок і перетворювалися на проф. злочинців. Запровадження примусової колективізації, руйнування сел. родин, спричинене розкуркулюванням 1929 — 31 pp., і голод 1932 — 33 pp. знов посилили безпритульність. Тисячі сел. дітей гинули на очах влади, зацілілі поповнили число безпритульних. У зв’язку з цим гострішають заходи сов. влади: 1. 6. 1935 з’явилася постанова ЦК ВКП(б) і СНК СССР «Про ліквідацію дитячої безпритульности й безнаглядности»; 1941 Верховний Совєт СССР видав указ про встановлення загальної карної відповідальности неповнолітніх з 14 років життя, а за крадіжку, насильство, тілесні ушкодження і т. н. — з 12 років. Ув’язнення безпритульних у трудових колоніях, а старших — у концентраційних таборах під кін. 30-их pp. зменшило назовні Д. б.

Друга світова війна спричинила колосальне збільшення числа сиріт, знищення сіл і міст, голод і госп. руїну, що знову великою мірою посилило Д. б. Для сиріт після війни поширено мережу дитячих будинків (1947 — 702 дитячі заклади з 109 340 дітей); підлітки потрапляють до шкіл трудових резервів, з молодих років стаючи об’єктом важкої експлуатації на пром. підприємствах і, при широко практикованому вивезенні з України, цілковито відриваючись від укр. ґрунту.

Р. М.


Дитяча преса, періодичні ж. для дітей до 12 pp. Початок Д. п. на Україні датується появою у Львові тижневого додатку до журн. «Учитель» М. Клемертовича «Ластбвка» (1869), що 1875 стає самостійним двотижневиком і виходить до 1881 р. 1878 — 81 появляється в Коломиї двотижневик «Пріятель ДЂтей» І. Трембіцького, а 1881 — 83 у Львові «Новість» як додаток до «Слова» Б. Дідицького (ред. О. Щербак). Всі ці ж. з москвофільськими симпатіями обслуговують Галичину понад 10 p., але не закріплюються.

Переломове й тривке значення для розвитку Д. п. мав «Дзвінок», що виходив 1890 — 1914 у Львові. Редаґований фаховими силами Зах. України при активній співпраці письменників Центр. і Сх. Земель, він цілком відповідав завданню і залишив по собі добру традицію. Іншим в той час ж., з особливою увагою до рел. питань, був місячник «Малий Місіонарчик» (додаток до ж. «Місіонар»), видаваний і редаґований оо. Василіянами в Жовкві 1903 — 14.

Єдиним дитячим ж. на Центр. і Сх. Землях до першої світової війни був місячний додаток до газ. «Рідний Край» — «Молода Україна» (1908 — 14), видаваний і редаґований О. Косач-Пчілкою в Києві. З постанням укр. держави, заходами В. і К. Антоновичів, виходив у Києві від жовтня 1917 до січня 1918 літ. ілюстрований двотижневик за ред. Н. Романович-Ткаченко «Волошки», в Кам’янці Подільському 1919 недовгий час двотижневик «Ранок», редаґований С. Русовою, ілюстрований П. Холодним старшим та ін.

Під Польщею, по п’ятирічній перерві воєнного періоду, з’являється у Львові у з-зі і за ред. М. Таранька «Світ Дитини» (1919 — 39). Як наступник « Дзвінка», він у 20-их pp. виконував важливу виховну ролю на Зах. Укр. Землях і за океаном. «Світ Дитини» гуртував коло себе письменників і художників дитячої літератури. Рел.-нац. традиції «Малого Місіонарчика» перебрав 1921 — 39 «Наш Приятель», вид. Марійського Т-ва Молоді у Львові, редаґований оо. ЧСВВ. 1931 — 39 в-во «Укр. Пре- І са» І. Тиктора видавало «Дзвіночок», місячник масового поширення, призначений зокрема для села. У 1930-их pp. були спроби видавати Д. п. націоналістичного напряму, але жаден з цих ж. не протривав року. Це були ілюстровані місячники «Веселка» (1933) Г. Гануляка, «Юні Друзі» (1933 — 34), вид. «Укр. Реклями» (ред. П. Поліщук), «Орленя» (1937 — 38), вид. «Дешевої Книжки», і «Малі Друзі» Б. Гошовського, що по 2 р. перерви продовжували виходити на еміґрації, в Кракові, а 1942-44 знову у Львові.

На Волині, Підляшші і Поліссі поль. влада заборонила поширювати гал. Д. п., і це спонукало правос. митрополію у Варшаві видавати для цих земель ж. «Дитина» (1937 — 39, ред. І. Коровицький). У Рівному т-во «Укр. Школа» видавало ж. «Сонечко» (1935 — 37). Під час другої світової війни на Волині виходив за ред. А. Коломийця в Дубному «Школярик» (1941 — 42), «Орленя» (1942 — 43) в Рівному, «Укр. Дитина» в Костополі (додаток до «Костопільських Вістей») та ін.

На Буковині, в Чернівцях, т-во «Руська Бесіда» видавало 1885 — 95 щомісячні книжечки «Бібліотека для, молодежи, селян і міщанства», 1894 — 96 ж. «Ластôвка», 1933 — 39 виходило вид. «Рідної Школи» «Українська Ластівка».

На Карп. Україні виходило в Ужгороді 1913 — 14 і 1916 вид. ЧСВВ — місячний листок «СвЂтло», далі «ВЂночок для подкарпатських дЂточок» І. Панькевича (1920 — 24) і для старших дітей «Наш Рôдный Край» (1922 — 38) в Тячеві. Недовгий час виходив «Дзвіночок» І. Панькевича в Ужгороді (1921 — 22).

Від часу окупації України большевиками Д. п. служила і служить ком. вихованню. Це вид. Центр. Бюра Ком. Дитячого Руху (ЦБ КДР); для дітей старшого віку «Червоні Квіти» (1923 — 34), для молодшого віку «Жовтеня» (1928 — 39), короткотривало «Друг Дітей» (1920-ті pp.) — всі в Харкові; для піонерів вид. Центр. і Київ. Комітетів ЛКСМУ ж. «На зміну» з додатком «Піонерія» (1925 — 41) у Харкові, а з 1943 п. н. «Зірка» в Києві; для сіль. дітей додаток до газ. «Молодий Більшовик» у Києві — «Більшовиченята» (1924 — 30-і pp.). З 1944 виходить у Києві місячник ЦК комсомолу «Барвінок». Керуючим органом ЦБ КДР в 1926 — 30-их pp. був «Дитячий Рух».

Виходили якийсь час укр. підпільні вид. для дітей. «На зміну» (1948 — ?) і «Орлики» (1950 — ?), вид. Крайового осередку пропаґанди й інформації ОУН Карп. краю.

Бачванські українці в Юґославії видавали ж. «Наша Заградка» (1934 — 41) в Руськім Керестурі (ред. М. Ковач). з 1942 на її місці виходить «Пионирска Заградка».

На еміґрації недовгий час появлялися в Німеччині: в Реґенсбурзі «Школярик» (1941) і «Школярик» (1945) Л. Полтави, у Мюнхені «Вовченята» (1946) В. Оренчука, в Некарсульмі «Сонечко» (1947) Л. Гаєвської, в Авґсбурзі — Мюнхені «Малі Друзі» і «Юні Друзі» (1947 — 48) Б. Гошовського, ж.-альманах «Нашим Дітям» (1947) і циклостильні вид. по таборах переміщених осіб. У Парижі виходять дитячі стор. в газ. «Укр. Слово» — «Веселка» (з 1952, ред. Діма) і «Українець-Час» — «Світанок» (з 1955, ред Л. Полтава, Л. Вітошинська), в Лондоні СУБ видає з 1955 місячник «Юні Друзі» (ред. А. Бідось), у Варшаві газ. «Наше Слово» з 1957 видає дитячу стор. «Дитяче Слово».

Спроби вид. Д. п. в Канаді й ЗДА до другої світової війни не мали успіху. У Вінніпеґу короткий час з’являлися «Дзвінок» (1918), вид. Кан. Укр. Вид. Спілки, «Діточий Світ» (1924) і «Промінь» (1927 — 28) С. Дорощука та «Ягідка» (1931) М. Борисика; по другій світовій війні з 1949 у Вінніпеґу з’являється вид. Централі Укр. Кат. Канади «Мій Приятель», місячник «Сонячник» (з 1956) П. Волиняка в Торонто і дитячі стор. в ж. «Жіночий Світ» — «Дитячий Світ» (ред. С. Бубнюк), в «Укр. Голосі» (Вінніпеґ) і в «Укр. Вістях» (Едмонтон). У ЗДА Д. п. почалася 1913 ілюстрованим квартальним додатком до «Душпастиря» — «Зіркою» (Нью-Брітен, ред. о. Залітач) і вид. УНС у Джерсі-Сіті «Цвітка» (1914 — 17).

З того часу ЗДА обслуговувала Д. п. Галичини. Тільки з 1954 знову УНС видає спершу як додаток до «Свободи», а з 1957 окремо ж. «Веселка» (ред. Б. Гошовський, В. Барагура, Р. Завадович). У Нью-Йорку в-во «Молоде Життя» видає ж. пластового новацтва «Готуйсь» (з 1953, ред. Л. Храплива), у ж. «Наше Життя» (Філядельфія) є дитяча стор. «Нашим Малятам» (ред. М. Юркевич).

В Буенос-Айресі (Арґентіна) 1936 виходив ж. «Сонце» В. Цимбала, з 1950 в газ. «Укр. Слово» є дитячий додаток (ред. Л. Тауридська). Б. Гошовський Дитячий театр, див. Театри для дітей.

[Дитяча преса, стор. 517, п. ш., у 4 — 7 pp. зн., м. б.: „Червоні Квіти“ (1928 — 31), для молодшого віку „Жовтеня“ (1928 — 41), короткотривалого „Друг Дітей“ (1925 — 33). Стор. 518, л. ш., у 21 — 22 р. зг., м. б.: „Наша Заградка“ (1937 — 41); у 7 р. зн., м. б.: „Наше Слово“ з 1956; у 5 р. зн., м. б.: „Дитяче Слово“, з 1959 п. н. „Світанок“; л. ш., у 3 р. зг., м. б.: „Промінь“ (1927 — 30); у 7 р. зг, м. б.: 1949 — 67 у Вінніпеґу; у 11 — 12 pp. зг., м. б.: „Мій Приятель“ (ред. о. С. Їжик), місячник „Сонячник“ (1956 — 61). — Виправлення. Т. 11.]


Дитячі будинки, в УССР держ. виховні установи, що заступають родинне виховання дітей, які втратили батьків і потребують держ. опіки. Розвинулися з дитячих притулків, що постали спочатку при манастирях, а з 19 в. і до революції 1917 належали до «Ведомства учреждений императрицы Марии».

Перший укр. Д. б. був закладений 1917 у Києві для дітей з Галичини, що втратили батьків під час першої світової війни. Того ж року були відкриті Д. б. на околицях Києва та по ін. містах України. Точніших відомостей про мережу Д. б. за доби укр. державности немає.

В УССР відразу після встановлення сов. влади, у зв’язку з поширенням дитячої безпритульности в наслідок війни і революції, постала велика мережа Д. б.; в кін. 1921 р. їх було 1844, в них дітей — 98 890. Поскільки безпритульність лишалася постійним явищем для сов. ладу, ч. Д. б. з певними коливаннями лишається великим: на 1940 — 553, в них дітей — 68 770; роки по другій світовій війні показують збільшення безпритульности і відповідне збільшення Д. б. 1950 р. їх було 821, дітей в них — 99 940; 1955 відповідно 621 і 64 230.

В УССР є 4 типи Д. б.: дошкільні (для дітей у віці 3 — 7 pp.), шкільні (для дітей 7 — 14 pp.), мішані (для дітей дошкільного і шкільного віку) і спеціяльні (для дітей, батьки яких загинули під час останньої війни). Більшість Д. б. належать до системи мін-ва нар. освіти УССР, деякі існують при окремих підприємствах і підлягають відповідним мін-вам, але нагляд за навчально-виховною роботою в них здійснюють органи нар. освіти. Виховна робота в дошкільних Д. б. будується за програмою дитячих садків, у шкільних — на основі шкільного навчання. По закінченні семирічки всі діти передаються до зал. і ремісничих училищ мін-ва трудових резервів. Винятково дається змога залишитися в Д. б. до закінчення сер. школи лише відмінникам навчання. Див. також Сиротинці.

Дитячі майданчики, в УССР сезонові виховні заклади для дітей шкільного й дошкільного віку (іноді бувають також ясла), що відкриваються на літній час перев. в колгоспах, щоб звільнити жінок від опіки над дітьми, під час польових робіт. Виховна робота за програмою дитячого садка. Існують (також і в містах) відпочинкові Д. м., в яких дошкільники і діти шкільного віку весь час перебувають серед природи (в містах — в парках). 1950 по УССР було всього 16 664 Д. м., що охоплювали 345 000 дітей; статистика наступних pp. показує різке зменшення: 1955 було 4 862 Д. м., в них дітей — 196 000.

В Галичині Д. м. відповідали півоселі, коли діти поверталися по полудні додому.


Дитячі садки, див. Дошкільне виховання.


Дитячі ясла, в УССР установи в системі нар. здоров’я для дітей від 6 тижнів до 3 p., розраховані на послаблення впливу родини на виховання дітей і масове застосування жіночої праці у всіх ділянках. Час перебування дітей в Д. я. — 10 — 11 год. щоденно. Особливого поширення набули Д. я. за час п’ятирічок і колективізації при промислових підприємствах (стаціонарні Д. я.) і колгоспах (сезонові). У 1955 р. у стаціонарних Д. я. було 145 000 місць, крім того, в 29 000 сезонових Д. я. перебувало понад 1 міл. колгоспних дітей.


Дифтонг, двозвук, поєднання двох голосних в одному складі. Давня укр. мова не мала дифтонгів. Після занепаду редукованих голосних утворилися спадні дифтонги типу голосний + коротке і або коротке у (мий, мій, мав, правда). Одначе в фонологічній системі укр. мови й і в грають ролю приголосних, і тому фонологічних дифтонгів укр. мова не має. Ін. типу дифтонги розвинулися в півн.-укр. говірках у наслідок подовження о, е в новоутворених закритих складах, а також із старого Ђ під наголосом, усі спадного характеру (куонь, куинь, ліес), із досить вільним варіюванням складників. Поширена теорія про те, що через такі дифтонги пройшли й півд. говірки, не потверджується фактами.


Диченко Михайло (1863 — 1932), астроном, фахівець із астрометрії та теоретичної астрономії; 1891 — 98 працював у Пулковській Обсерваторії, з 1898 — астроном-спостерігач Київської Обсерваторії. Досліджував рухи Сонця («Mouvement propre du Soleil», 1914). На підставі довголітніх спостережень склав «Каталог 640 зодіякальних зір» («Анали Київської Астрономічної Обсерваторії», VI, 1. 1933).

[Диченко Михайло (* Будаївка бл. Києва — † Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Дичківна Євдокія (*1921), драматична артистка родом з Галичини; на сцені з 1935 р. — спершу в театрі Й. Стадника, в 1939 — 41 у Львівському Держ. Драм. театрі ім. Л. Українки, 1941 — 44 у Львівському Оперному Театрі, з 1945 на еміґрації в Ансамблі Укр. Акторів (в Німеччині, згодом в ЗДА) з успіхом виступала, зокрема, в п’єсах М. Куліша (Уля — «Мина Мазайло», Любуня — «Нар. Малахій»).


Діброва М., акторка й співачка театру ім. Садовського, працювала до поч. 20-их pp. Виступала в «Гальці» С. Монюшка, співаючи там назовну партію; в укр. репертуарі співала Панночку («Утоплена» М. Лисенка), Оксану («Різдвяна Ніч» М. Лисенка).

[Діброва М., м. б. Зінаїда. У 1908 — 15 pp. працювала у театрі М. Садовського в Києві. — Виправлення. Т. 11.]


Діброва (Дуброва) Олекса, сучасний географ в УССР, підручники: «Географія УРСР» (1954), «Украинская ССР» (1954) й ін.

[Діброва Олекса (1904, Тупичів, Городнянський пов., Чернігівщина — 1973, Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Дівич Гора, городище 10 — 13 вв. на р. Росі б. с. Сахнівки (Корсунського р-ну) на Черкащині; 1900 — 01 на Д. Г. знайдено багату збірку туалетних прикрас і намиста; незабаром самовільними розшуками скарбів городище’ було знищене.


Дівовичі (Дзівовичі), козаки Стародубського полку 18 в. Семен Дівович, вихованець Київської Академії й Петербурзького Академічного Ун-ту, перекладач Ген. Військ. Канцелярії й архіваріюс «Малоросійської Генеральної Архіви», написав 1762 р. «Разговор Великороссіи с Малороссіей», де яскраво висловлено ідею нац. держ. самостійности України й протест проти моск. централістичної політики на Гетьманщині. Брат Семена Дівовича Олекса Дівович, сотник почепський, продовжив «Описаніе о Малой Россіи».

Г. Покаса.


Дівочі єпархіяльні школи, див. Єпархіяльні дівочі школи.


Дівочка Онисифор, шляхтич, київський митр. 1579 — 89; обстоював перед поль. королем інтереси Правос. Церкви, але. висвячений всупереч канонам (був 2 рази одружений), допускав грубі порушення канонів Правос. Церкви, чим викликав нарікання. Царгородський патріярх Ієремія 1589 позбавив Д. митрополичої гідностий священного сану.


Дігтярі, с. Срібнянського р-ну Чернігівської обл., один із старих осередків укр. нар, килимарства, відомий мист. безворсовими килимами, плахтами, поясами, декоративними рушниками й різними вишивками (мережка, настилування та ін.). Пром. характер виробництво має з 1890-их pp.; нині в Д. одна з найбільших артілей Укр. Мист.-Пром. Спілки.


Дід, див. Ненаситець (поріг на Дніпрі).


Діденко Андрій, коз. гетьман 1632 — 33; був вибраний під впливом митр. Ісаї Копинського замість поль. прихильника Петражицького-Кулаги.


Діденко Кирило (* 1907), скульптор, працює в Києві; серед праць ряд творів з укр. іст. тематикою, м. ін. скульптурні портрети Богдана Хмельницького й Данила Нечая.

[Діденко Кирило (* Сквира). — Виправлення. Т. 11.]


Дідицький Богдан (Теодосій) (1827 — 1908), гал. москвофільський письм. і журналіст, за фахом учитель гімназії. Участю в спорі за азбуку «О неудобности латинской азбуки въ письменности руской» та «Споръ о рускую азбуку» (1859) і редаґуванням зб. «Зоря Галицкая яко альбумъ» (1860) здобув на деякий час вплив серед гал. громадянства. З 1861 став видавати газ. «Слово» (до 1871), спершу мовою, близькою до нар., але згодом у виразно москвофільському дусі (зокрема характеристична ст. «Поглядъ на будучность», 1866). Д. 1866 видав анонімно брошуру «Въ одинъ часъ научиться малорусину по великорусски», де доводив, що є одна «руська мова» з двома вимовами. В цьому напрямі Д. вів «Литературный Сборникъ» Гал.-Руської Матиці (1885 — 86). «Язичієм» написав поеми «Конюший» (1853), «Буй-туръ Всеволодъ» (1860) й ін. поезії, позбавлені мист. вартости; надрукував популярну «Народную исторію Руси» (1875), «Своєжитьевыя записки» та ряд ін. творів.

[Дідицький Богдан (Теодосій) (1825, Угнів, Галичина — 1909, Львів). — Виправлення. Т. 11.]


Дідковський Володимир (* 1900?), оперовий співак-тенор, виконавець гол. партій у Лисенкових операх «Тарас Бульба», «Різдвяна Ніч», Максим в опері «Захар Беркут», перший виконавець партії Отелла укр. мовою в Києві; з 1935 у московському театрі.

[Дідковський Володимир (* 1896), з 1932 у моск. театрі. — Виправлення. Т. 11.]


Дідушицький (Dzieduszycki) Володимир (1825 — 99), граф, поль. діяч у Галичині, засновник музею ім. гр. Дідушицьких у Львові, де містилися багаті збірки з природи й етнографії Зах. України, в 1940 перенесені до музею АН УРСР.


Дідченко Дмитро (* 1894), вчений майстер виробництва скрипок, родом із Чернігівщини; з поч. 20-их pp. жив на еміґрації в Польщі, нині в ЗДА. Д. багато разів діставав найвищі нагороди на муз. виставках і конкурсах інструментів, зокрема 1933 у Варшаві. 1935 у Кракові, 1938 і 1943 в Берліні та ін. Д. належать переклади на укр. мову праць, присвячених іст. виробництва скрипок.


Дієприкметник, віддієслівний прикметник, що має форму часу, стану або виду. Давня укр. мова успадкувала з праслов. мови систему 4 дієприкметників — активних і пасивних, теперішнього і минулого часу. У зв’язку з розвитком категорії виду цей чотириподіл був утрачений, як і самі форми дієприкметників, крім т. зв. пасивних минулого часу на -ний, -тий. Натомість у цих останніх, як і в приєднаних до них дієприкметників на -лий виявилася тенденція узагальнити значення часу і стану, а натомість диференціювати видові значення. Тим то спроби відродити ін. типи дієприкметників (Бузук, Матвієнко, з другого боку офіц. сов. граматика) не вдалися.


Дієприслівник, незмінна віддієслівна форма із значенням другорядної супровідної дії, трактованої як обставина головної дії (Ідучи, співає). Укр. дієприслівники розвинулися з активних дієприкметників у закам’янілій формі жіночого роду і кінчаються тепер на -чи і -ши. Перші за іст. традицією звуться дієприслівники теперішнього часу, другі — минулого. Проте в сучасній мові часові значення дієприслівників сильно притьмарені, натомість розвинені видові, і тому є тенденція заступати форми на -чи формами на -ши від недоконаних дієслів (Ішовши співав = ідучи співав).


Дієслово, в укр. мові частина мови, відмінювана в особах або родах, числах, часах, способах і приналежна до доконаного або недоконаного виду і спеціялізована в функції присудка. У своєму іст. розвитку укр. Д. виявило тенденцію обмежити часові форми (втрата аориста й імперфекта) і особові форми (втрата осіб у минулому часі й умовному способі), натомість розвинути й диференціювати опозицію двох видів. Та ж тенденція виявилася в категоріях, що стоять на периферії системи Д. — дієприкметнику, дієприслівнику й віддієслівному іменнику. Іновацією укр. мови є перенесення категорії виду і в цей останній, хоч і не систематично (садіння, садження, насадження, насаджування...).


Дієцезія, див. Єпархія.


Дійова Армія, див. Армія Української Народної Республіки.


Дікур Іван (* 1909), укр.-кан. діяч родом із Галичини, адвокат, посол до федерального парляменту 1949 — 57 з Веґревільської округи в провінції Альберта (від ліберальної партії); 1950 чл. кан. делеґації на Ген. Асамблею ООН.


Діл, назва багатьох хребтів у Карпатах.


Діллінґен (Dillingen), м. в Німеччині у Баварії з 10 000 мені.; в 1946 — 52 pp. — табір укр. втікачів-еміґрантів (найбільше ч. — до 2 000 осіб) з 2 церквами, численними укр. установами (м. ін. гімназією).


«Діло», гал. провідна газ., найстарший і багато років єдиний укр. щоденник, виходила у Львові 1880 — 1939, спершу двічі на тиждень (1880 — 82), 1883 — 87 тричі на тиждень, з 1888 щоденно (з перервами від 5. 9. 1914 до 15. 9. 1915, під час окупації Галичини рос. військами, і від 29. 11. 1918 до 1920, коли поль. влада, по відступі укр. військ із Львова, закрила газ.). Під час першої перерви (1914 — 15) «Д.» виходило у Відні як тижневик. 1920 — 23, щоб мати змогу виходити далі, «Д.» міняло назви й редакторів: 1920 — «Укр. Думка» і «Гром. Думка» (ред. Ф. Федорців), 1921 — «Укр. Вісник» і «Гром. Вісник» (М. Струтинський), 1922 — «Свобода», 1923 — «Гром. Вісник» (О. Кузьма). 1. 9. 1923 газ. повернулася до первісної назви «Д». Після вибуху другої світової війни (1. 9. 1939) вийшло ще троє чч. З приходом больш. армії до Львова «Д». закрито.

Причиною появи «Д.» була потреба політ. активізації народовців, особливо після програних виборів до австр. парляменту 1879 і труднощів порозумітися з старорусинами з «Руської Ради». Почин для видавання «Д.» дала група народовців на таємній нараді, що відбулася за ініціятивою В. Барвінського в грудні 1879 р. при участі 36 осіб, під проводом Ю. Романчука. Новий орган названо «Д.», в противагу русофільському «Слову» він мав «ділом, не словом прямувати до кращого в народі». Перший ред. і адміністративний апарат, з браку фондів, зобов’язався працювати безкорисно: В. Барвінський як гол. ред. і співробітники — І. Балей, Ю. Романчук, А. Вахнянин, М. Подолинський, Ю. Целевич; адміністрацію вів Д. Гладилович. Для вид. газ. було засновано вид. спілку «Діло» з внеском 50 ґульденів, що до неї увійшло кільканадцять осіб з о. С. Качалою на чолі, який значними сумами допомагав в-ву.

«Д.», перше ч. якого з’явилося 14. 1. 1880 н. ст. (1. 1. 1880 ст. ст.), незабаром виправдало свою назву, здобуло собі популярність і поступово витиснуло «Слово», яке 1887 припинило існування. «Д.» редаґували: В. Барвінський (1880 — 83), А. Горбачевський (1883 — 84), І. Белей (1884 — 1902) при гол. співпраці К. Кахникєвича (до 1901 p.), В. Охримович (1902), за якого «Д.» ввело фонетичний правопис, Є. Левицький (вересень 1902 — 1906), знову В. Охримович (1907), Л. Цегельський (1908), Я. Весоловський (1908), — при співр. О. Борковського (1896 — 1911), В. Кушнір (1912), В. Панейко (1912 — 18, з того у Відні 1914 — 15 за фактичною ред. В. Будзиновського), Д. Левицький (1923 — 25), В. Охримович, Ф. Федорців (1925 — 27), В. Мудрий (1927 — 39), що його 1936 — 39, на час посольської каденції і для збереження пресової незалежности, заступала ред. колеґія в складі: І. Кедрин-Рудницький, І. Німчук і В. Кузьмович. Довголітні члени ред. В. Будзиновський, О. Кузьма і М. Лозинський часто заміняли в переходові часи гол. редакторів. Адміністраторами, себто фінансовими директорами, були Д. Гладилович, що спричинився до переходу «Д.» на щоденник, К. Паньківський, О Ярема, І. Зарицький (1893 — 1907), о. Д. Лопатинський (1910 — 39) і К. Білинський (1934 — 39). 1908 «Д.» придбало друкарню; в 1881 — 1906 при «Д.» виходила з перервами «Бібліотека найзнаменитших повістей», що мала 74 тт., а 1936 — 39 «Бібліотека ,Д.’» (48 тт.). В різні роки Вид. Спілка «Д.» видавала тижневики: літ. «Неділя», спорт. «Змаг», сатиричний «Зиз» і літ.-мист. «Назустріч». В 1937 — 39 «Д.» зросло до 10 стор. щоденно і до 16 суботнє вид.; в редакції постійно працювало 10 членів, «Д.» мало широку сітку крайових і закордонних кореспондентів і фахових референтів різних ділянок знання і культури. «Д.» виховало багато журналістів, що продовжують працю за своїм фахом в різних країнах вільного світу.

З часу своєї появи «Д.» відстоювало ідеологію народовецької партії, з 1886 політику т-ва «Народна Рада», з 1899 Нац.-Дем., пізніше Трудової партії, з 1925 — УНДО. Хоч «Д.» завжди стояло на політ. плятформі названих партій, проте ніколи не було офіц. партійним знаряддям і часто виступало з критикою активної політики проводу і підтримувало думку внутр. опозиції. «Д.», як всеукр. пресовий орган з власною незалежною думкою, віддавало свої шпальти для вияву різних поглядів представникам різних угруповань. Співробітниками «,Д.» були майже всі визначніші діячі і письменники Зах. Укр. Земель і багато з Центр. і Сх. Земель. «Д.» відограло визначну ролю в нац. житті Галичини, а в час між двома світовими війнами ще й на півн.-зах. землях; воно формувало нац.-дем. думку та більше, ніж будь-яка інша газ., відзеркалювало події на всіх укр. землях і залишилося одним з найбільших джерел історії укр. політ. думки.

Література: Барвінський О. Спомини з мого життя, II, л. 1913; «Діло» — ювілейні чч.: ч. 10 1928, ч. 9 1930, ч. 9 1938; Животко А. Історія укр. преси. Реґенсбурґ 1946; Кедрин-Рудницький І. Мої шефи-редактори. Календар Свободи 1956.

І. Кедрин-Рудницький


Дільс (Diels) Павль (* 1882), нім. славіст і германіст, проф. ун-ту в Бреславі, потім у Мюнхені, автор праць із порівняльної граматики слов. мов, історії зах. і півд.-слов. мов, багатої на фактичний матеріял граматики ц.-слов. мови — у молодограматичному дусі. Крім того, праці з слов. палеографії, заг. нариси про слов’ян, розвідка про укр. думи (1934). Список праць у «Münchener Beiträge zur Slavenkunde», «Festgabe fär P. Diels» (1953).


Діма (літ. псевд., * 1925), письменниця, родом з Роменщини, на еміґрації у Франції; збірки поезій «Волошки» (1947), «Росяні зорі» (1952), «Мить» (1955), п’єси «Шлях до свого дому» (1950), «Пересаджені квіти» (1955), вірші для дітей «М’ячик-скачик» (1955) та ін.


Дін (давня грец. назва Танаїс, рос. Дон), четверта за величиною р. Европи, впадає в Озівське м.; довж. — 1 970 км, сточище — 442 500 км². Лише на відтинку бл. 250 км сер. течії між Лісками і Казанською станицею Д. перепливає через найбільше на півн. сх. висунену частину укр. етногр. території (укр. Вороніжчина). Його найбільша притока Дінець майже повністю пливе на Україні. Лівобічні притоки дол. Д. Сал і Манич протікають через частково заселену українцями Донщину і Сх. Передкавказзя; загалом бл. 100 000 км² сточища Д. належить до суто укр. етногр. території.


Діндо Жозефіна (* 1902), скульпторка, поль. походження, дружина Б. Кратка. Закінчила Харківський Художній Ін-т, доц., згодом проф. Київського Художнього Ін-ту. Монументалістка з синтезованою формою великого стилю; твори виявляють складне психологічне напруження: «Мати», «Молочниця», «Безпритульний», «Життя», «Крик», «Мольба», серія постатей фізкультурників. 1938 — 41 була на засланні.

[Діндо Жозефіна (1902, Варшава — 1953, Київ). — Виправлення. Т. 11.]


Дінець (також під впливом невірного вживання рос. «Северный», замість Сіверський Д. — помилкова назва Півн. Д.), найбільша притока р. Дін, до якого впливає з правого боку за 210 км вище від його впадіння в Озівське м.; довж. 1 050 км, сточище 99 600 км². Майже скрізь Д. пливе на укр. етногр. території, зокрема в УССР — 950 км. Д. випливає на півдні Середньої височини на Курщині, на висоті бл. 215 м; в гор. течії, до Білгороду, неширокий, згодом поширюється до 100 м, пересічна глибина 1 м (на весні в дол. частині до 10 м). Правий берег Д. перев. високий, сильно розчленований (зокрема крейдяні Святі Гори нижче Ізюма), лівий рівнинний (Донецька низовина), за 220 км вище від впадіння, б. Гундорівської станиці, Д. врізається в Донецький кряж. Сточище Д. асиметричне, і тому більші притоки впадають з лівого боку: Короча, Вовча, Оскіл (375 км), Айдар, Деркуль, Калитва (246 км); з правобічних, коротших, приток найважливіші Уди (128 км) з Лопанню, Торець, Лугань. Д. маловодний і тому судноплавний лише від впадіння Айдару, і то завдяки спорудженню шлюз. Транспортове значення Д. може піднести пляноване сполучення його з Дніпром через р. Самару, Вовчу і Торець, із тим, що Д. становитиме частину водної маґістралі Дніпро-Дін-Волга; це мало б особливу вагу для Харківського пром. р-ну і Донецького басейну, в яких тече Д. Д. має велике значення для обводнення Донецького басейну, до якого веде Донецько-Донбаський канал.

В. К.


Дінська (VIII — 20), станиця на Кубані, р. ц. Пластунівського р-ну Краснодарського краю РСФСР.


Діонисій Валединський (* 1876), правос. митр. (з титулом Блаженнішого), росіянин, родом з Мурома. В 1900 р. закінчив Казанську Духовну Академію, з 1902 ректор Холмської Духовної Семінарії, з 1911 свящ. посольської церкви в Римі, з 1913 єп. Кременецький, з 1923 очолює як митр. Правос. Церкву в Польщі. Після другої світової війни втратив свій пост, перебуває в Польщі. Автор ряду наук. праць, перев. з ділянки місіонерства й христ. археології. Сприяв відродженню Укр. Правос. Церкви: був чл. Всеукр. Церк. Собору 1918 — 19 pp., притягнув українців до викладання в Крем’янецькій духовній семінарії, видавав богослужбові тексти укр. мовою, укр. церк. газети («Правос. Волинь» й ін.), шкільні підручники, виступав з протестами проти переслідувань на Холмщині й Волині, хіротонізував укр. єпископів Олексія, Полікарпа, Іларіона, Палладія, дав благословення на відновлення УАПЦ.

[Діонисій Валединський (1876 — 1960, Варшава). — Виправлення. Т. 11.]

І. К-ий


Дітинець, центр. частина укріпленого городу в Київській Русі, обведена кам’яною, частіше дерев’яною огорожею.


Дітмар (Thietmar) (975 — 1018), єп. мерзебурзький, автор хроніки, важливої для історії сх.-евр. країн; м. ін., на підставі оповідань вояків, описує похід на Київ поль. короля Болеслава — союзника кн. Святополка (1018).


Дітські, за княжої доби одна з верств молодшої дружини; це були виконавці розпоряджень князя в держ. адміністрації, а також допоміжні урядовці в судівництві. В лит.-руську добу дітський був сталим судовим виконавцем. Він приводив обвинуваченого до суду й виконував присуди, зв’язані з маєтковими справами, а також допомагав при збиранні податків. Під впливом поль. права Д. були замінені возними від 1566 (із введенням земських судів).


Діхтяр Олекса (* 1886), філолог, чл.-кор. ВУАН (1920 pp.); історія укр. мови й літератури.

[Діхтяр Олекса (1886, Кустолове, Полтавщина — 1936, Полтава), чл.-кор. Етногр. Секції ВУАН (поч. 1920-их pp.). — Виправлення. Т. 11.]










Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.