[Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). — Париж, Нью-Йорк, 1984. — Т. 10. — С. 3796-3811.]

Попередня     Головна     Наступна

Шацьке (II — 4), с. м. т. Любомльського р-ну Волинської обл., положене в зах. частині Волинського Полісся; 5 700 меш. (1984). Харч. пром-сть, промкомбінат; ліс. технікум. Ш. положене на мальовничій місцевості, в оточенні озер, які інколи називають Шацькими (Свитязь, Пулемецьке, Лука та ін.). Вперше згадується 1410.

Шацькі озера, група понад 30 оз. у півн.-зах. частині Волинської обл., у межиріччі Прип’яті й Бугу, поблизу с. м. т. Шацького. Більшість Ш. о. є карстового походження, вони охоплюють бл. 60 км²; більші серед них — Свитязь, а також Пулемецьке, Лука, Люцимир. Ш. о. розташовані серед ліс. масивів, де побудовано багато санаторій і таборів відпочинку. Для охорони рідкісних природних комплексів у р-ні Ш. о. 1983 створено Шацький природний нац. парк (площа 32 500 га).

Шашаровська-Чепіль (уроджена Пастернак) Ліза (* 1916), акторка трагедійного пляну, нар. у Ганновері (Німеччина). На укр. сцені з 1929 в театрі ім. І. Тобілевича в Станиславові, з 1934 в трупі Й. Стадника, з 1939 в театрах, керованих В. Блавацьким. На еміґрації в Німеччині в Ансамблі Укр. Акторів (1943 — 49) і в ЗДА (Філядельфія, 1949 — 57). Ролі в укр. репертуарі: Маріянна («Казка старого млина» С. Черкасенка), Оксана («Запорожець за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського), Маруся, Наймичка («Ой, не ходи, Грицю» і «Ніч під Івана Купила» М. Старицького), Козачка («Батурин» за Б. Лепким), Рина й Оля («Мина Мазайло» і «Народний Малахій» М. Куліша), Офелія («Гамлет» В. Шекспіра, 1943), Антіґона в однойменній драмі Ж. Ануя (1947).

Шашаровський Володимир (* 1905), актор на характерних ролях і режисер родом з Перемишля. Акторську кар’єру починав на поль. сцені, згодом в укр. мандрівних трупах О. Карабіневича, С. Залевського та Й. Стадника. 1939 — 40 в Театрі ім. Лесі Українки у Львові та Львівському Оперному театрі (1941 — 44). На еміґрації в Німеччині і в ЗДА в Ансамблі Укр. Акторів (1949 — 53), який Ш. очолив по смерті В. Блавацького (1953 — 57). Згодом керував «Театром у п’ятницю» у Філядельфії (1963 — 74). Ролі: Орґон («Тартюф» Ж.-Б. Мольєра), Арлекін («Хитра вдовичка» К. Ґольдоні), Ґільдестерн («Гамлет» В. Шекспіра); ставив п’єси Лесі Українки, Г. Лужницького («Ой, Морозе...», 1964), «Легкодух» (М. Бендінса, 1966), «Медея» (Ж. Ануя, 1970) та ін.

[Шашаровський Володимир (1905 — 1992, Філядельфія). — Виправлення. Т. 11.]

Шашкевич Богуслав (1888 — 1936), отаман УГА, командир 9-ої Белзько-Угнівської згодом 21-ої Збаразької й 4-ої Золочівської бриґад УГА; у січні 1920 не пішов до Червоної Укр. Гал. Армії (ЧУГА), а приєднався з 4-ою бриґадою до частин Армії УНР під проводом полк. О. Удовиченка в Мотилеві. Помер в Едмонтоні (Канада).

[Шашкевич Богуслав (1888, Лолин, Долинський пов., Галичина — 1935). — Виправлення. Т. 11.]

Шашкевич Володимир (1839 — 85), письм., осв.-культ. діяч родом з с. Нестанич на Львівщині, син Маркіяна Ш. Учився у Львівському і Віденському Ун-тах. З 1869 працював службовцем по гал. м-ках. Виступав з віршами в «Зорі Галицькій» (1860), «Віснику» (1865), «Правді» (1867), «Основі» (1872), «Антології...» (1881) і читанках (1871, 1886). Автор зб. поезій «Зільник» (1863) і драми «Сила любови» (1864), що її ставили на сценах Галичини. Поезія Ш. позначена впливами Т. Шевченка й фолкльору. Ред. ж. «Вечерниці» (1862 — 63), «Русалка» (1866) та двох читанок для селян «Зоря» (1871 — 72). Переклади з Гайне.

[Шашкевич Володимир († Львів). — Виправлення. Т. 11.]

Шашкевич Григорій (1809 — 83), гал. гром.-політ. і церк. діяч, гр.-кат. свящ. 1848 гол. Окружної Руської Ради в Станиславові (філія Гол. Руської Ради у Львові), посол до австр. парляменту; 1848 — 65 радник у Мін-ві Освіти у Відні (завідував департаментом гал. шкільництва), 1858 — ректор Гр.-Кат. Духовної Семінарії у Відні. По поверненні до Галичини посол до гал. сойму (1867). Ш. автор однієї з перших граматик укр. мови для нар. шкіл. (1862) і «Нім.-руської правничої термінології», виданої у Відні 1851 у співавторстві з Я. Головацьким і Ю. Вислобоцьким).

[Шашкевич Григорій (1809 — 1888, Перемишль, Галичина). — Виправлення. Т. 11.]

Шашкевич Маркіян (6. 11. 1811 — 7. 6. 1843), поет і речник відродження Зах. Укр. Земель, родом з с. Підлисся Золочівського пов. (Галичина), син свящ. Закінчив Львівську духовну семінарію (1838) і був вільним слухачем Львівського Ун-ту. По закінченні семінарії був свящ. по с. Львівщини. Ще під час навчання в семінарії Ш. спільно з Я. Головацьким та І. Вагилевичем (див. «Руська трійця») згуртував нац. свідому молодь (крім названих, Г. Ількевич, І. Білинський, Ф. Мінчакевич, М. Козловський, А. Величковський та ін.) на боротьбу за нац.-культ. відродження на зах. землях, зокрема за відродження нар. мови в письменстві й церк. проповідях. Вислідом їхньої діяльности була поява фолкльорних зб. «Син Руси» (1833) і «Зоря» (1834), а гол. альманаху «Русалка Дністровая» (1837), яка вирішально вплинула на нац. відродження й розвиток укр. літератури в Галичині.

Перший вірш Ш. «Голос галичан» з’явився в друку 1835. Його поетична спадщина відносно невелика, але високо оцінена І. Франком та ін. пізнішими дослідниками. Крім кількох інтимно-ліричних поезій («До милої», «Туга за минулим», «Думка»), Ш. писав переважно вірші патріотичного характеру («Руська мова», «Дайте руки», «Слово до чтителей руського язика», «Побратим», «Лиха доля та ін.), також на іст. теми: «Хмельницького обступлення Львова», «О Наливайку», «Болеслав Кривоустий». 1836 Ш. опублікував брошуру «Азбука і Abecadlo», спрямовану проти спроб заведення в укр. мові латинської абетки. Ш. переклав частину «Слова о полку Ігореві» та св. Письма (Євангеліє від Матея і Йоана) на нар. мову (1842). Посмертно Я. Головацький видав його «Читанку» для малих дітей» (1850).

Помер Ш. у злиднях від туберкульози і був похований у Новосілках Лісних. Слава його як будителя нац. свідомости й зачинателя нової укр. літератури в Галичині почала зростати посмертно. 1891 тлінні останки його перенесено до Львова. 1911, у ст. народження письм., відбулося величаве шашкевичівське свято з поставленням йому на Білій Горі хреста-пам’ятника. 1959 у Підлиссі відкрито літ.-меморіяльний музей, а 1962 там таки поставлено бронзове погруддя Ш. За новіших часів культ Ш. зростає як реакція на русифікацію України й асиміляцію українців у діяспорі. У Вінніпезі (Канада) засновано Ін-т Маркіяна Ш. (1961), який з 1963 видає зб. «Шашкевичіяна» (до 1985 — 39 чч.) та «Бібліотеку Шашкевичіяни» (ред. М. Марунчак). Там таки поставлено бронзове погруддя Ш. і його ім’ям названо місцевий парк.

Література: Никола з Николайова (Микола Устиянович). Згадка за Маркіяна Шашкевича во вічную Єго память. Л. 1848 (2 вид. Вінніпеґ 1968); Тершаковець М. До життєписи Маркіяна Шашкевича з додатком Матеріяли-документи... ЗНТШ т. XIX. Л. 1906; Маркіян Шашкевич, Руська письменність. Л. 1911; Лепкий Б. Маркіян Шашкевич. Коломия 1912; Возняк М. Писання Маркіяна Шашкевича... Зб. Філол секції НТШ. т. XIV. Л. 1912; Попович Д. Маркіян Шашкевич на тлі відродження Гал. України. Мондер 1943; Білецький О. Русалка Дністрова (в кн. Від давнини до сучасности. Т. 1. К. 1960; Шах С. о. Маркіян Шашкевич і гал. відродження. Париж — Мюнхен 1961; Білецький О. Слово про Маркіяна Шашкевича. Л. 1961; Марунчак М. Маркіян Шашкевич на тлі доби. Вінніпеґ 1962; Гуменюк М. і Кравченко Є. М. Шашкевич, І. Вагилевич, Я. Головацький. Бібліографічний покажчик. Л. 1962; Луців Л. Маркіян Шашкевич. Джерсі Сіті 1962; Гребільський Г. Письменники Зах. України 20 — 50 pp. К. 1965; Шалата М. Маркіян Шашкевич, життя і творчість і гром.-культ. діяльність. К. 1969; Петраш О. Руська Трійця. К. 1972; Kozik J. Ukraiński ruch narodowy w Galiciji w latach 1830 — 1848. Kr. 1973.

M. Марунчак

Шашкевича Маркіяна музей, літ.-меморіяльний музей, відкритий 1959 при сіль. бібліотеці родинного с. поета Підлисся на Львівщині. У музеї виставлено перші вид. творів М. Шашкевича, першодрук «Русалки Дністрової», фотокопії рукописів, портрети, особисті речі та матеріяли зі згадками про поета. В с. поставлено бронзове погруддя Шашкевича, скульптор Д. Крвавич (1962).

Швайцарія (Confoederatio Helvetica, франц. — Suisse, нім. — Schweiz, італ. — Svizzera), федеративна респ. в центр. Европі, в склад якої входять 23 кантони з власною конституцією, парляментом і урядом. Площа 41 293 км²; населення (1986): 6 485 000 (5 524 000 — швайцарців і 961 000 чужинців); швайцарці говорять нім. (65%), франц. (18%), італ. (10%) ретороманською — романш (1%) мовами. Столиця — Берн — 140 000 меш. (1986). За віровизнанням 48% — католиків, 44% — протестантів, 8% — ін. Ліберально-дем. лад Ш. та її невтральне становище у світових конфліктах притягали політ. еміґрантів, в тому ч. й українців, ч. яких не було велике, але вони відогравали значну культ.-політ. ролю.

До 1870-их pp. Спочатку контакти між Україною і Ш. були спорадичними, перев. культ. взаєминами і короткотривалим перебуванням українців у Ш. Перші зв’язки були пов’язані з реформацією і соцініянами з Ш., які з 16 в. відвідували Україну. В архіві Бібліотеки Реформації у Женеві зберігаються твори С. Нудного та ін. соцініян з України. У 16 в. архітект Петро Італієць (Petrus Italus) з Люґано збудував у Львові 1547 Успенську (волоську) Церкву (що згоріла 1571 і була відновлена при кін. 16 в.), костьол і низку ін. будов. Почавши від 16 в. в ун-ті Базелю, центрі протестантизму, студіювали українці, яких записували як «Rutheni», «Lituani», «Poloni». У реєстрах студентів 1553 — 99 знаходимо імена: М. Чапля з Волині, Я. Кішка, Нарушевич, Дрогіченський, Волович.

На поч. 18 в. І. Скоропадський, стародубський полк., перед 1708 кілька разів побував у Ш. і листувався з швайцарцями. Один з його потомків у сер. 19 в., І. Скоропадський, побудував у Тростянці «швайцарський парк», в якому одна з дільниць називається «Швайцарія». На поч. 18 в. швайцарський дипломат Лямберті (Lamberty, 1660 — 1742) побував на Україні і в своїх записках «Mémoires pour servir à l’histoire du XVIIIе siècle...» (1724 — 40) подав вістки про гетьмана І. Мазепу. Деякі автори згадують, що Г. Сковорода у подорожах по Европі мав відвідати в м. Базелі гріб Еразма.

Після зречення з гетьманства К. Розумовський жив 1765 — 67 у Ш., а його син Григорій Розумовський працював 1783 — 93 в маєтку Вернан-Десю бл. Льозанни, де заснував Т-во фізичних наук і видав працю з ділянки геології і природознавства («Histoire naturelle du Jorat et de ses environs et celle des trois lacs Neuchatel, Morat et Bienne», 1789). На поч. 19 в. короткотривало в Ш. перебували українці: М. Гоголь (1837), кн. М. Рєпнін з дружиною Варварою і дочкою Варварою (1836 — 39). Листування Варвари Рєпніної з швайцарськими діячами зберігається в архівах бібліотек Женеви і Льозанни.

Поч. 19 в. датується єдине поселення швайцарців на укр. землях. У 1820 — 46 pp. заходами рос. уряду прибули франц. колоністи з Ш., з кантону Во (Vaud, Lausanne) до півд. Басарабії, б. Аккерману над Дністровським лиманом, де вони заснували оселю Шабо (Шаба). Основником швайцарської колонії був Люї-Венсен Тардан з м. Веве (Vevey). Тут вони займалися впровадженням зразкового розвитку виноградарства, виноробства і садівництва. У 1850-их pp. у Шабо було 300 швайцарських колоністів; у 1860 — 70-их pp. почали сюди приїжджати також колоністи з нім. кантонів Ш. Колоністи спроваджували цінні сорти винограду: Каберне, Совіньйон, Ріслінґ, Мускат. Перепис населення Румунії з 1930 виявив у Шабо: 300 нім. і 250 франц. швайцарців. З приходом совєтів 1940 більшість швайцарських колоністів повернулися до Ш.; деякі родини (Бесон, Тардан, Нівель, Доні), що лишилися, асимілювалися з укр. населенням.

1870-і pp. — поч. 20 в. У другій пол. 19 в. до Ш. починають прибувати укр. еміґранти, як також студенти. Споч. значним центром укр. (і рос.) еміґрації був Цюріх. Тут студіювали українці в ун-ті і в політехніці: 1872 засновано студентську читальню, до якої належали бл. 100 українців і стільки ж росіян. Серед українців Цюріху були: С. Подолинський, І. Чернишов, В. Нагірний, С. Сливинський, Джулинський. В. Нагірний, закінчивши політехніку, працював до 1882 у Ш. як архітект. Деякий час у Цюріху перебував М. Драгоманов, який разом з С. Подолинським і М. Зібером брав участь 1873 в укр.-рос. соц. конференції. Після виїзду за кордон М. Драгоманов оселився в Женеві, де провадив у 1876 — 89 pp. активну політ. і видавничу діяльність. Тут він заснував женевський соціялістичний гурток, в якому активними були: С. Подолинський, М. Павлик (1878 — 82), Хв. Вовк (1879 — 87, брав участь в археологічному конґресі у Женеві), М. Зібер, Я. Шульгин. У Женеві Драгоманов видавав зб. «Громада» (5 тт., 1878 — 82) та разом з М. Павликом і С. Подолинським «Громаду — українську часопись» (2 тт., 1881). Крім того, велике число брошур про укр. питання укр., рос. і зах.-евр. мовами. Цю широку видавничу діяльність в Ш. міг вести Драгоманов за фінансовою допомогою Київ. Громади (до 1886). Для реалізації видавничої діяльности Драгоманов заснував 1876 «Українську друкарню», якою з 1878 керував А. Ляхоцький (Кузьма). За 1876 — 1919 pp. ця друкарня надрукувала 112 кн. і брошур: 37 укр., 71 рос., 3 франц. і 1 білор. мовами. Серед них були твори М. Драгоманова, С. Подолинського, «Кобзар» (1881), «Поезії Т. Шевченка, заборонені в Росії» (1890 і 1891), твори П. Мирного («Хіба ревуть воли, як ясла повні», 1880), П. Куліша («Дзвін», 1893, «Позичена кобза», 1897). Крім цього, в «Укр. друкарні» пізніше друкувався неперіодичний орган УСДРП «Боротьба» (6 чч., 1915 — 16) за ред. Л. Юркевича-Рибалки. У Ш. мали свій осередок різні рос. анархічні і рев. групи, з якими співпрацювали українці: М. Жуковський, С. Кравчинський-Степняк (видавав у Женеві ж. «Община», до якого дописував і М. Драгоманов), М. Кибальчич, Я. Стефанович.

У Ш. працювали: Й. Полінковський, викладав у Комерційній Високій Школі в Сан-Ґаллен, і жив у Ш. до кін. свого життя (1935), був противником М. Драгоманова. Співр. Драгоманова був лікар К. Юріїв (1846 — 1927), який спочатку часто приїжджав до Ш., а останні 25 pp. прожив у Льозанні. Короткотривало до першої світової війни у Ш. перебували: В. Антонович, А. Гончаренко, М. Судзиловський, П. Чижевський. Після 1905 у Ш. перебував О. Коваленко, учасник повстання на панцернику «Кн. Потьомкін». 1906 — 1920 pp. Організоване укр. життя в Ш., крім починів М. Драгоманова, почалося досить пізно, а засновані т-ва тривали коротко, часто міняючи свої назви. 1906 — 07 у Женеві існувала Укр. Громада, гол. якої був А. Ляхоцький-Кузьма; вона скоро занепала. У кат. ун-ті в Фрайбурґу до першої світової війни студіювали: Т. Галущинський, Г. Костельник, В. Лаба й ін. З початком першої світової війни діяльність українців у Ш. пожвавішала, вони провадили не тільки товарисько-культ., але й політ. діяльність. Тоді в Ш. перебувало півсотні українців: 20 у Женеві, 15 у Льозанні, решта у Цюріху, Берні, Базелі й ін. осередках. 1915 засновано другу Укр. Громаду (Société Ukrainienne «Gromada»), спочатку під головуванням А. Ляхоцького, який згодом відійшов, не погоджуючися з політ. і самостійницькою діяльністю, яку запроваджували новоприбулі В. Левинський і Є. Бачинський. Громада видала меморандум, яким зверталася до гром. думки Европи й цивілізованого світу «Au monde civilisé» (15. 5. 1915), інформуючи про укр. питання і протестуючи проти рос. політики в окупованій Галичині, стаючи на оборону переслідуваної греко-кат. церкви і протестуючи проти вивозу митр. А. Шептицького до Росії.

Під час війни 1914 — 18 широку інформативно-видавничу діяльність провадили українці у Льозанні. Тут появлявся орган СВУ — місячник «La Revue Ukrainienne» (1915 — 17), редаґований А. Зелібом, згодом Є. Бачинським і П. Чикаленком. Останні два організували у Льозанні укр. книгарню й бібліотеку, яка розповсюджувала укр. видання не тільки в НІ., але по всіх евр. країнах. У Льозанні появлявся також двотижневик «L’Ukraine» (1915 — 20), видаваний В. Степанківським при співпраці М. Тишкевича; 1918 — 19 гол. ред. був швайцарський публіцист Е. Пріва (Privat), а його заступником Є. Бачинський. 1917 В. Степанківський організував Укр. (пресове) бюро, своєрідне нац. представництво з інформативними і політ. завданнями, в якому працювали 20 осіб, з них тільки 8 українців (М. Тишкевич, Є. Бачинський, О. Коваленко, Д. Мануїльський, В. Полісадів та ін.). Адміністратором бюра був пастор Ґ. Ноймарк (Neymark), який у листопаді 1919 їздив до Кам’янця-Подільського, де бачився з С. Петлюрою і згодом писав об’єктивно про погроми на Україні. Гол. секретарем бюра була Ж. Фортей (Fortay), згодом вона працювала у секретаріяті Ліґи Націй і допомагала українцям. Укр. бюро проіснувало до 1921.

Восени 1917, повертаючися з заслання через Стокгольм, Данію, зупинився у Льозанні митр. А. Шептицький, де зустрічався з місц. українцями.

У Женеві перестала бути активною Укр. Громада, натомість активізувалася закордонна група УСДРП, яка видавала за ред. Л. Юркевича-Рибалки ж. «Боротьба» (1915 — 16), який поборював діяльність СВУ і заперечував укр. самостійницькі позиції, там таки Юркевич видав брошуру «L’Ukraine et la Guerre» (1916).

1916 — 17 у Берні перебував Д. Донцов, який очолював «Бюро Національностей Росії», з доручення якого видавав бюлетені (65 чч.); йому допомагав Ф. Королів: Короткочасно 1917 у Цюріху діяв Укр. Заг. Союз, в якому, крім українців з Галичини і Наддніпрянщини з пашпортового бюра УДР, брали участь жиди з України.

З кін. 1918 у Ш. діяла укр. дипломатична місія Гетьманського уряду, згодом Директорії УНР, гол. якої спочатку був Є. Лукасевич, згодом М. Василько. У Ш. був відкритий напівофіц. укр. консулят у Льозанні, згодом у Берні, його очолювали Є. Бачинський і Є. Сокович. У Цюріху був також укр. консулят, почесним консулом якого був С. Куоні (Kuoni). За Гетьманату у Києві існувало швайцарське консульство. З 1918 у Ш. діяла укр. торг. делеґація, яку очолював П. Чижевський. З його ініціятиви засновано Укр.-Швайцарську Торг. Палату (Chambre de Commerce Ukraino-Suisse) у Женеві, яка постачала торг. інформації про Україну для всієї Европи; вона також інформувала про політ.-самостійницькі прагнення України. Президентом Палати був швайцарський дипломат Ш. Ніколь (Nicole), а до її чл. належав В. Пфлюґер (Pfluger), економіст, що 1919 їздив на Україну і вів переговори з укр. урядом. З ініціятиви П. Чижевського, при допомозі С. Перепелиці, Ф. Королева і Є. Тимченка, у Женеві створено Укр. Комітет (Comité Ukrainien), який 1919 пропаґував ідею самостійности України і видавав брошури («Pourquoi l’indépendance de l’Ukraine sera officiellement reconnue», «Moscou et l’Ukraine», також англ. мовою). З кін. 1919 створено у Женеві Укр. Клюб на чолі з П. Чижевським, серед його чл. був Ф. Ган (Hahn), який співпрацював з місією УНР у Берні. Згодом гол. цього клюбу став Є. Бачинський; 1934 його перейменовано на Укр.-Швайцарський Клюб. 1919 у Женеві і Берні виступала Укр. капеля під керівництвом О. Кошиця.

За укр. держави (1917 — 20) багато швайцарців їздили на Україну, підтримували ідею незалежности України чи допомагали представникам уряду Укр. Держави й УНР в Ш. Полк. Дю Буа (Du Bois) належав до місії політ. департаменту швайцарського уряду, що влітку 1918 побувала на Україні і познайомилася з укр. діячами, була прийнята гетьманом П. Скоропадським. У газ. «Der Bund», «Neue Züricher Zeitung» Дю Буа виступав на оборону незалежности України. Ред. «Journal de Genève» П. Дю Боше (Du Bochet) відвідав у лютому 1919 С. Петлюру в Вінниці, писав прихильні Україні ст. у «Tribune de Genève». Відвідували Україну швайцарські діячі-журналісти: Ж. Е. Давід (David), ред. «Gazette de Lausanne» (1913), полк. Е. Ледеррей (Lederrey) свої репортажі містив у «Tribune de Genève» і «Journal de Genève» (1919). Ред. «Tribune de Genève» E. Кюне (Kuhne) підтримував у численних ст. 1917 — 21 pp. укр. нац. відродження. Ред. «Exprès de Neuchâtel» Ж. Патрі (Patrie) співпрацював з дипломатичною місією УНР у Берні й містив інформацію в пресі про укр., справи. Серед швайцарських політиків, що співпрацювали з місією УНР, були адвокат Е. Оеш (Oesch), автор брошури «Ukraine und Schweiz», виданої 1918 у Цюріху, і Р. Кляпаред (Claparède).

1920 — 1940 pp. Між двома світовими війнами Ш. була далі притулком для укр. політ. діячів, за цього часу осередком стала Женева, яка 1919 — 46 була осідком Ліґи Націй (Société des Nations), що притягала чужинецьких дипломатів, політиків, журналістів. Крім міждерж. політики, на форумі Ліґи порушувано питання про права меншин. Укр. справи перед установами Ліґи Націй обороняли укр. парляментаристи з Зах. Укр. Земель: М. Рудницька, В. Мудрий, С. Баран, Д. Левицький, З. Пеленський, В. Залозецький, І. Куртяк, посол з Канади М. Лучкович, також неофіційний представник екзильного уряду УНР О. Шульгин. Уповноваженою уряду УНР у Ш. була Г. Чикаленко-Келлер. У Ш. перебували політ. діячі Є. Коновалець (1930 — 36), М. Кушнір-Богуш, О. Бойків, В. Панейко. Широкий відгомін у Ш. мала акція протесту проти голоду на Україні 1933. Місц. преса: «Le Journal de Genève», «Gazette de Lausanne», «La Suisse libérale» з Нойшатель, «La Liberté» з Фрайбурґу, «Neue Zürcher Zeitung» містили добре документовані ст. про голод на Україні. Серед швайцарців особливо прихильним до України був дипломат, довголітній чл. і гол. уряду Дж. Мотта.

З 1922 Є. Бачинський був офіційним представником УАПЦ у Зах. Европі; він був також зв’язковим до Міжнар. Комітету від Укр. Червоного Хреста в Женеві. У Женеві діяло пресове аґентство Office d’Informations Orientales (OFINOR), яке очолював 1928 — 44 М. Єреміїв. Співр. Укр. Інформаційного Вюра у Женеві з 1930-их pp. був М. Троцький. 1929 — 35 у Женеві активним було студентське т-во «Україна» (гол. О. Руснак, П. Трач, М. Качалуба; секретар — О. Сокіл), яке начисляло десяток студентів. 1934 т-во «Україна» протестувало проти прийняття СССР до Ліґи Націй.

1940 — 1945 pp. Під час 2 світової війни в Ш. дозволялася тільки харитативна і культ. діяльність. Крім попередніх еміґрантів, у Ш. опинилися в таборах інтернованих укр. полонені з поль. армії (1940), згодом з сов., як також втікачі з примусових робіт у Німеччині. 1945 на домагання Сов. репатріяційної комісії більшість полонених і втікачів вивезено на Україну.

Після 1945. Після війни почали знову прибувати до Ш. нові укр. поселенці з Німеччини, Австрії й Італії. Опікувалися укр. біженцями в Ш. КУК, ЗУАДК, Укр. Допомогова Місія з Канади. На поч. 1950-их pp. у Ш. було бл. 70 українців. 1945 у Берні створено Студентське Т-во «Сокіл», яке згодом перейменовано на Акад. Громаду, гол. М. Вус і Р. Прокоп. Тепер у Берні існує Укр. Комітет у Ш. (Comité Ukrainien en Suisse).

У Женеві діяв Укр. Допомоговий Комітет (1946 — 50), який очолювала М. Рудницька. 1950 у Цюріху засновано Укр. Допомогове Об’єднання, яке очолювали В. Литвин згодом В. Стихар. Об’єднання видавало деякий час гектографовий «Тризуб». Серед укр. колонії у Цюріху перебувала співачка І. Маланюк, балетмайстер В. Лібовицький, письменниця Л. Семака, пізніше психотерапевт, доц. і вишкільний аналітик Ін-ту К.-Ґ. Юнґа П. Поліщук.

1951 створено центр. орг-цію Об’єднання Українців у Ш. (ОУШ, Vereinigung der Ukrainer in der Schweiz), 1974 перейменоване на Укр. Т-во у Ш. (Ukrainischer Verein in der Schweiz), яке гуртує всіх українців, що живуть у Ш. Гол. ОУШ були: А. Чернецький, І. Породько, І. Лучишин, М. Гаврилюк, А. Гучківський. ОУШ охоплює бл. 70 родин-чл., з усього бл, 100 українців у Ш. З 1974 гол. УТШ є Р. Прокоп. 1981 створено Укр. Жін. Т-во у Ш.

У Ш. працювали піяніст і композитор Омелян Нижанківський, співак женевської опери Олег Нижанківський, співачка Чеботарів, малярка З. Лісовська, ґрафік Л. Винник, маляр І. Курах. Щорічно в Ніоні (Nyon) З. Лісовська влаштовує виставки укр. писанок.

У Ш. діяльними були політ. діячі А. Чернецький, І. Лучишин, Є. Врецьона, лікар, письм. і публіцист М. Качалуба, лікар С. Шутко (Берн), гол. дир. Centre d’Etudes Industrielles у Женеві економіст Б. Гаврилишин, інж. І. Суховерський, Б. Лотоцький. У 1970 — 80-их pp. газ. «Neue Zürcher Zeitung» інформує про укр. справи (кореспондент Б. Осадчук з Берліну).

Церк.-рел. опіку над українцями-католиками мали оо. П. Голинський, М. Любачівський, Я. Перідон, Д. Дзвоник, О. Сидорів, П. Костюк; єп. І. Бучко, М. Марусин, М. Гринчишин; над православними — оо. Г. Метюк, В. Вишнівський, В. Гусів. 1955 — 78 єп. УАПЦ-соборноправної був Є. Бачинський.

Бл. Женеви, у Шамбезі (Chambésy), міститься осередок Вселенського Константинопільського Патріярхату, з яким митр. Мстислав Скрипник утримував зв’язки, обороняючи перед Вселенською Правос. Церквою права Укр. Правос. Церкви.

Швайцарська література існує нім., франц., італ. і ретороманською мовами. Укр. мовою перекладено твори педагога Й. Г. Песталоцці («Вибрані педагогічні твори», 1938); І. Франко перекладав твори письм. Ґ. Келлера («Марія і черниця», 1900, «Леґенда про танець», 1900, «Мереточка», 1906), К. Ф. Мейєра («Амулет», 1913). З сучасних письм. твори Ф. Дюрренматта («Суддя та його кат», 1970, «Гостина старої дами», 1974), М. Фріша («Штіллер», 1970) появилися укр. мовою.

Література: Oesch E. (ред.). Ukraine und Schweiz. Цюріх 1918; Грушевський М. (ред.). М. Драгоманов і женевський соціялістичний гурток. Відень 1922; Бачинський Є. Українська Друкарня в Женеві. Науковий Зб. II. УВАН. Нью-Йорк 1953; Бачинський Є. Рік 1917. Спогади-діярій. «Визвольний шлях», ч. 10 — 12, 1958, ч. 1 — 2, 1959; Маковецький Я. Євген Коновалець у Швайцарії. Євген Коновалець та його доба. Мюнхен 1984; Качалуба М. З моєї Одіссеї, т. II. Спогади зі студентських і асистентських часів у Швайцарії. Буенос-Айрес 1985.

А. Жуковський

Шварно Данилович (бл. 1230 — бл 1269), кн. гал., холмський (з 1264) і В. кн. лит. (1267 — 69), молодший син кн. Данила Романовича. III. одружився 1253 з дочкою лит. кн. Мендовга; після смерти батька (1264) володів Гал., Холмським, Дорогичинським князівствами і Чорною Руссю. Після смерти свого тестя Мендовга (1263) разом з сином його Войшелком правив Лит. Князівством, а з 1267 Войшелк передав йому повністю владу над Литвою.

Шварцбарда процес, відбувся 18 — 26. 10. 1927 перед трибуналом Сени у Парижі проти Самуїла-Шльоми Шварцбарда (Samuel-Sholom Schwarzbard), вбивника С. Петлюри. Шварцбард (1886 — 1938), жид родом з Ізмаїлу (Басарабія, сам твердив, що родом з Смоленську), під час першої світової війни був у франц. Чужинецькому Леґіоні, 1917 повернувся на Україну, вступив до Червоної ґвардії в Одесі. У 1920 повернувся до Парижу, де 25. 5. 1926 убив С. Петлюру під претекстом помсти за погроми.

Ш. п. жид. сторона перетворила на оскарження українців у антисемітизмі, а Армію УНР у погромах, що мали місце на Україні, роблячи відповідальним за них Гол. Отамана С. Петлюру. Жид. комітет видав документи про погроми: «Les Pogromes en Ukraine sous les Gouvemements Ukrainians (1917 — 1920). Aperçu historique et documents» (Париж, 1927), за ред. Л. Моцкіна, І. Шехтмана, І. Черіковера й Н. Цацкіса, а тенденційна кн. Б. Лекаша (B. Lecache, «Quand Israël meurt...», 1927) сприяла поширенню антиукр. настроїв у Франції. Укр. сторона опублікувала документи («Documents sur les pogromes en Ukraine et l’assassinat de Simon Petlura à Paris. 1917 — 1921 — 1926», 1927), підготовані комісією на чолі з В. Прокоповичем і А. Яковлевим, в яких на основі розпорядків, наказів і проклямацій С. Петлюри представлено його ставлення до жид. питання, зокрема до погромів. Обидві кн. документів були часто цитовані на процесі.

Вирішальну ролю у процесі відограв своєю аґресивною поставою оборонець Шварцбарда — адвокат А. Торез (Torrès). Свідками оборони були Ж. Кесел, Л. Блюм, І. Черіковер, Шльосберґ, А. Ревуцький. Проти обвинувачення С. Петлюри виступали адвокати А. Вілльм, В. Кампінчі, Познанський, а також свідки: В. Прокопович, О. Шульгин, Я. Токаржевський-Карашевич, Микола Шаповал, О. Удовиченко, М. Шумицький, О. Доценко. Свідки боронили тезу, що Шварцбард був знаряддям большевиків і виконав замах при допомозі больш. аґентів; прихильні Петлюрі свідчення подали С. Ґольдельман, А. Марґолін, Жаботинський. Гол. прокурор Рейно (Raynaud) об’єктивно представив події на Україні за доби революції. Під тиском штучно витвореної дезінформації у пресі й на процесі присяжні відповіли на питання гол. суду, що «Шварцбард не винен у тому, що стріляв у С. Петлюру й поранив його». Шварцбард був звільнений. Помер у Півд. Африці.

Більшість жидів уважали Шварцбарда за нац. героя, месника за кривди, що їм вчинено на Україні. Однак є також багато жидів, які згідні з українцями, що Шварцбард був зброєю в руках большевиків, а акція довкруги вбивства С. Петлюри викликала ворожнечу між жид. й укр. народами. Цей процес став поштовхом до заснування у Франції Міжнародної ліґи проти расизму й антисемітизму (Ligue Internationale contre le Racisme et l’Antisémitisme).

Література: Sténogramme Cour d’Assises de la Seine. Audiences du 18 Octobre 1927 au 26 Octobre 1927. Presidence de M. le Conseiller Flory. Fascicules No 1 — 11.

А. Жуковський

Шварцберґ Яків (1885 — 1969), лікар оториноларинголог родом з Старого Оскола на Курщині, закінчив Харківський Ун-т, проф. Київ. Мед. Ін-ту (1934 — 41 і 1944 — 63). У 1950 — 55 pp. гол. оториноларинголог Мін-ва здоров’я УРСР. Праці з питань тонзиліту, склероми, злоякісних пухлин вуха, носа і горла.

Швачка Микита (1728 — ?), ватажок гайдамаків за Коліївщини (1768), походив з запор. козаків і воював разом з загонами М. Залізняка. Загін Ш. разом з загоном А. Журби здобув 1768 м. Фастів, яке стало осередком їхніх дій. Улітку 1768 Ш. був схоплений царським військом під Богуславом і засланий на каторгу до м. Нерчинську, де й помер. Ш. герой нар. пісень («Ой поїжджає по Україні та козаченько Швачка») і вірша Т. Шевченка «Швачка».

[Швачка Микита (бл. 1728 — після 1768). — Виправлення. Т. 11.]

Швачко Олекса (* 1909), кінорежисер родом з с. Чопилки на Київщині; освіту здобув у Муз.-драматичному Ін-ті ім. Лисенка (1922) і в Ін-ті Цар. Освіти (1925) у Києві. Працював у театрах, зокрема в «Березолі» (1922 — 25), з 1925 на кінофабриці ВУФКУ в Одесі, з 1928 на Київ. кіностудії асистент О. Довженка, пізніше режисер наук.-популярних і документальних фільмів. Ставив дитячі фільми: «Четверта зміна», «Перші кроки» (1932), у 1950-их pp. кіноспектаклі: драму «Земля» (за О. Кобилянською), «Кривавий світанок» (екранізований роман М. Коцюбинського «Фата морґана»), «Далеко від батьківщини» (1960, за романом Ю. Дольд-Михайлика «І один у полі воїн»), «Ракети не повинні злетіти» (1965), «У пастці» (1967), «Розвідники» (1968), «Ніна» (1971) та ін.

[Швачко Олекса (Олексій) (1901 — 1988, Київ). — Виправлення. Т. 11.]

Шведів Іван (1898 — 1959), співак-тенор родом з Харківщини; виступав в Одеській опері 1925 — 34, прем’єр Київ. опери 1935 — 41. З 1950 в Арґентіні; помер у Буенос-Айресі.

[Шведів (Шведов) Іван, з.: виступав в Одеській опері 1925 — 34, прем’єр Київ. опери 1935 — 41, м. б.: 1930 — 34 соліст Харківської, 1934 — 41 Київ. опери. — Виправлення. Т. 11.]

Швейна промисловість, галузь легкої пром-сти, що виробляє одяг. Основну сировину для Ш. п. дає текстильна пром-сть. З уваги на недорозвиненість цієї галузі пром-сти Україна мусить ввозити значну частину текстильних виробів з Росії й ін. республік, а також з країн сх. бльоку.

Традиції Ш. п. безпосередньо пов’язані з кравецьким ремеслом і сягають до часів Київ. Руси. За середньовіччя, як і пізніше, кравецтво було широко розвинене на укр. землях (див. Цехи), і ще до 1918 основною формою виробництва були дрібні кустарні підприємства що нерідко працювали для більших торг. фірм. Кравецтво було найбільше розвинене по більших м. України, і передрев. осередками Ш. п. були Київ, Харків, Одеса, Львів, Чернівці та ін.

З приходом сов. влади поступово збільшено виробничі форми Ш. п., зокрема За доби п’ятирічок. До другої світової війни збудовано на Україні б. 20 більших підприємств, у тому ч. швейну фабрику ім. Ф. Смирнова-Лавочкіна в Києві, ім. В. Воровського в Одесі, ім. Ю. Д. Тинякова в Харкові та ін. У 30-их pp. майже ліквідовано дрібні форми виробництва: 1940 85,2% виробництва припадало на великі підприємства, і до поч. другої світової війни на Україні їх було бл. 50. У заг. виробництві легкої пром-сти ця галузь становила: 2,4% 1913, 24,8% 1927 — 28 і 37,8% 1940.

У 1950-их pp. на Україні працювало 123 підприємства Ш. п., одначе її геогр. розміщення було дуже нерівномірне. 32% всієї продукції давали підприємства Києва і Харкова. У 1951 — 70 pp. збудовано 10 нових великих підприємств, зокрема в Артемівському (Донецька обл.), Дрогобичі, Києві, Харкові, Львові, Кіровограді та Миколаєві. Заг. кількість підприємств збільшилась до 152. Починаючи з 1970-их pp., на Україні створюються великі швацькі об’єднання на базі існуючих підприємств, наприклад, київ. «Україна» (найбільше в УССР), одеське ім. Воровського, харківське ім. Тинякова, «Трембіта» у Чернівцях, дніпропетровське ім. В. Володарського та ін. Рівень механізації Ш. п. підноситься за 1970-их pp. до 58,2%, на той час створено також 6 будинків для моделювання одягу у Львові, Києві, Донецькому, Дніпропетровському, Одесі й Харкові.

Виробництво Ш. п. УССР за повоєнних pp. видно з таблиці на стор. 3805.

Правобережна Україна: 1 — Любомль; 2 — Ковель; 3 — Дубровиця; 4 — Володимир Вол.; 5 — Нововолинське; 6 — Луцьке; 7 — Горохів; 8 — Сокаль; 9 — Червоноград; 10 — Нестеров; 11 — Яворів; 12 — Львів; 13 — Ст. Самбір; 14 — Самбір; 15 — Борислав; 16 — Дрогобич; 17 — Стрий; 18 — Долина; 19 — Івано-Франківське; 20 — Ужгород; 21 — Свалява — Берегове — Виноградів — Хуст — Тячів; 22 — Коломия; 23 — Чернівці; 24 — Заліщики; 25 — Снятин; 26 — Герца; 27 — Рівне — Здолбунів; 28 — Дубно; 29 — Славута; 30 — Шепетівка; 31 — Броди; 32 — Красноармійське; 33 — Крем’янець; 34 — Перемишляни; 35 — Золочів; 36 — Збараж 37 — Тернопіль; 38 — Чортків; 39 — Кам’янець Под.; 40 — Дунаївці; 41 — Хмельницький 42 — Красилів; 43 — Старокостянтинів; 44 — Новоград Вол.; 45 — Коростень; 46 — Малин; 47 — Житомир; 48 — Бердичів; 49 — Хмільник; 50 — Вінниця; 51 — Бар; 52 — Могилів Под. 53 — Тульчин; 54 — Гайсин; 55 — Поліське; 56 — Чорнобиль; 57 — Ірпінь; 58 — Фастів; 59 — Біла Церква; 60 — Васильків; 61 — Сквира; 62 — Богуслав — Тараща; 63 — Черкаси; 64 — Корсунь Шевч.; 65 — Звенигородка; 66 — Умань; Бориспіль — Березань; 68 — Бровари; 69 — Чигирин; 70 — Сміла; 71 — Золотоноша; 72 — Новомиргород; 73 — Кіровоград; 74 — Знам’янка; 75 — Олександрія; 76 — Світловодське; 77 — Балта; 78 — Котовське; 79 — Первомайське; 80 — Вознесенське; 81 — Новий Буг; 82 — Миколаїв; 83 Херсон; 84 — Кривий Ріг; 85 — Дніпродзержинське; 86 — Марганець; 87 — Никопіль; 88 — Кахівка — Нова Кахівка; 89 — Скадовське; 90 — Одеса: 91 — Білгород Дністр.; 92 — Арциз — Татарбунари; 93 — Болград; 94 — Ізмаїл.

Лівобережна Україна: 1 — Городня; 2 — Чернігів; 3 — Новгород Сів.; 4 — Шостка; 5 — Мена;

6 — Кролевець; 7 — Ніжен; 8 — Ічня; 9 — Бахмач; 10 — Конотіп; 11 — Прилука; 12 — Ромен; 13 — Яготин; 14 — Гребінка; 15 — Лохвиця; 16 — Лубні; 17 — Миргород; 18 — Суми; 19 — Лебедин; 20 — Тростянець; 21 — Охтирка; 22 — Полтава : 23 — Деркачі; 24 — Валки; 25 — Мерефа; 26 — Харків; 27 — Вовчанське; 28 — Кременчук; 29 — Красноград; 30 — Балаклія; 31 — Сватове; 32 — Старобільське; 33 — Павлоград; 34 — Дніпропетровське; — Синельникове; 35 — Запоріжжя; 36 — Слов’янське; 37 — Краматорське; 38 — Крем’янка; 39 — Кіровське; 40 — Лисичанське; 41 — Артемівське; 42 — Костянтинівка; 43 — Добропілля; 44 — Первомайське; 45 — Ворошиловград; 46 — Горлівка; 47 — Селидове — Красноармійське; 48 — Донецьке — Волноваха — Авдіївка; 49 — Торез; 50 — Амвросіївка; 51 — Красний Луч — Сніжне — Свердловське; 52 — Жданов; 53 — Василівка; 54 — Оріхівка; 55 — Гуляйполе; 56 — Токмак; 57 — Мелітопіль; 58 — Бердянське; 59 — Красноперекопськє; 60 — Джанкой; 61 — Євпаторія: 62 — Симферопіль; 63 — Бахчесарай — Севастопіль; 64 — Ялта: 65 — Білогірське: 66 — Теодосія; 67 — Керч

1984 Ш. п. України виробила продукції на суму 4,9 млрд карб. (20% виробництва СССР) супроти 1,6 млрд карб. 1960 (19%) і 2,9 млрд карб. 1970 (18%).

Розміщення Ш. п. і далі досить нерівномірне. Півд.-зах. р-н з осередками в Києві і Львові дає бл. пол. всього виробництва, донецько-дніпровський — 2/6, півд. з базою в Одесі — 1/6. Ш. п. і надалі переважно скупчена у більших м. Доброякісні вироби ввозяться переважно з країн сх. бльоку, зокрема з Польщі і Чехо-Словаччини.

(Дивись карту розміщення Ш. п. на стор. 3804).

Література: Горелік Л. Продуктивність праці і організація заробітної плати в швейній промисловості УРСР. К. 1941; Винар Б. Розвиток української легкої промисловости. Денвер 1955; Горелик Л. Вопросы экономики легкой промышленности Украинской ССР. К. 1956; Вопросы развития легкой промышленности. К. 1961; Попков В. Развитие швейной промышленности. В кн. Бюллетень научно-технической информации Всесоюзного н.-и. института швейной промышленности, ч. 6, М. 1958; Легка промисловість Української РСР за 50 років радянської влади, К. 1967; Адамова Н., Алексеева Л. Организация и планирование предприятий швейной промышленности. к. 1969; Рыжков И. Легкая промышленность. В кн. Научно-технический прогресс в Украинской ССР, 1961 — 1970. К. 1971.

Б. Винар

«Шветлосц» („Švetlosc“), літ.-мист. квартальник русинів у Юґославії, вид. «Руского Слова», виходив у Руському Керестурі 1952 — 54, знову почав виходити з 1966. «Ш.» містить поезію і прозу, популярні і наук. ст. з мови, іст. й фолкльору юґославських русинів, знайомить з літ. творчістю ін. народів і є своєрідним мостом між юґослов. культурою й культурою ін. країн, передусім УССР і Чехо-Словаччини. У «Ш.» друкуються письм. старшої (Я. Фейса, М. Вінай, М. Ковач, Є. Кочіш, Г. Надь), середньої (М. Кочіш, В. Мудри, В. Костельник, М. Колошняї, М. Будинський, Л. Будинський Фальц, Дж. Латяк, М. Скубан) і молодшої (Дж. Папгаргаї, Г. Гафіч, А. Прокоп, М. Стрібер, Б. Весермінії, І. Гарди, Дж. Грубеня) ґенерацій.

Швеція, держава-королівство (Konungariket Sverige) на сх. Сканд. півострова, площа 449 200 км² (у тому ч. 38 300 км² внутр. вод), 8 358 000 населення (1986). Крім шведів (92%), у Ш. живуть ще фіни — 262 тис, німці — 41 тис, норвежці — 48 тис, данці — 48 тис, поляки — 30 тис, естонці — 13 тис, українці — 2 тис. та ін. Більшість шведів — лютеранського віровизнання (95%), католиків — 1,4%. 1,5 — 2,0 млн. шведів живуть поза Ш.: у ЗДА, Фінляндії, Канаді, Данії, Норвегії. Столиця Ш. — Стокгольм (658 000 меш., 1986).

Ш. не межувала з Україною, а проте відограла значну ролю в її іст., особливо за княжої і коз. доби. Суперництво і боротьба з Польщею, а згодом з Московщиною зближували Ш. з Україною у 17 — 18 вв.

Ш. утримувала зв’язки з Руссю-Україною ще від початків держ. оформлення обох країн. Споч. це були зв’язки торг., які з 9 в. розвивалися завдяки Шляхові з варяг у греки і немало спричинилися до екон., культ. і політ. розвитку Київ. Руси. Згодом прийшли зв’язки династичні: дружина кн. Ярослава Мудрого була Інгіґерда — Ірина (Ingrad, Ingard, за М. Грушевським), дочка швед. короля Олафа Скот-Конунґа († 1024). Син Володимира Мономаха і Ґіти — Мстислав-Гаральд (1076 — 1132), що став 1125 В. кн., був одружений з Христиною, дочкою швед. короля Інґа Стейнкельса. З цього подружжя народилися дочки Малфрід та Інґеборґ.

У 1180-их pp. вибух конфлікт між Руссю і Ш. за Фінляндію, який нормалізувався щойно на поч. 13 в. (1201). 1238 знову дійшло до конфлікту між Руссю і швед.-дансько-нім. коаліцією; їх своєрідний «хрестовий похід» на Русь закінчився невдачею.

Після тривалої перерви на поч. 17 в. відновлюються швед.-укр. зв’язки. Цим разом швед. король Ґустав II Адольф (1611 — 1632), один з протестантських провідників у Тридцятилітній війні, хотів скористати з допомоги козаків у боротьбі проти Польщі. З цією метою він шукав посередництва Московщини, згодом Семигороду (кн. Ґабор Бетлен) і константинопільського патріярха Кирила Лукаріса, а 1631 вислав до козаків своїх послів, пропонуючи швед. протекторат над козаками і воєнний союз проти Польщі. Ці заходи не мали успіху, бо гетьман І. Петражицький-Кулага і коз. рада відкинули пропозиції Ґустава II.

Гетьман Б. Хмельницький прагнув союзу з Ш. і 1650 вислав своїх послів з пропозицією спільної дії проти Польщі але королева Христина (1632 — 54) не виявила до цього проєкту жадного зацікавлення. Щойно її наступник Карл X Ґустав (1654 — 60) увійшов у порозуміння з Хмельницьким і допоміг йому утворити ширшу антиполь. коаліцію у складі України, Ш., Семигороду, Бранденбурґу, Молдавії й Волощини. На переговори до Стокгольму 1654 прибуло укр. посольство на чолі з ігуменом Данилом Атенієзісом (греком). На весні 1655 Карл X почав війну проти Польщі й невдовзі зайняв Варшаву і Краків. Тоді частина поль. шляхти і війська на чолі з коронним гетьманом, також і Литва в особі Януша Радзівіла визнали Карла-Ґустава своїм королем. У висліді швед. перемоги над Польщею моск. уряд, побоюючися швед. загрози, у листопаді 1656 підписав у Вільні перемир’я з Польщею, що й стало поч. війни з Ш. У новій ситуації, коли Московщина не додержала умов Переяславського договору, Б. Хмельницький пробував зформувати нову антиполь. коаліцію, насамперед з Ш., яка продовжувала війну з Польщею. Між Україною і Ш. почалися переговори про поділ Польщі. У січні 1657 до Чигирина прибуло швед. посольство, яке запропонувало Хмельницькому проєкт договору, на основі якого зах.-укр. землі мали б належати до швед. зони впливів. Коли гетьман відкинув ці умови, у червні 1657 прибуло на Україну нове швед. посольство на чолі з Г. Лільєкроною (Liljekrona) який пропонував укласти договір проти Росії і Польщі, на основі якого Ш. відступила б Україні всі укр. землі й територію по Вислу і частину Білорусі по Смоленськ. Однак, улітку 1657 змінилася ситуація Ш., Данія оголосила їй війну, Польщі прийшла на допомогу Австрія, і Карл X Ґустав мусів перекинути свої військ. сили з Польщі на данський фронт.

Наступник Б. Хмельницького гетьман І. Виговський відновив і скріпив зв’язки з Ш. У жовтні 1657 у Корсуні був укладений укр.-швед. союз, на підставі якого незалежна укр. держава мала сягати по Вислу, до України мали бути приєднані також лит. воєводства Берестейське і Новгородське. Але тому що Ш. була примушена відтягнути свої війська зі Сх. Европи і перекинути їх на боротьбу з Данією, як і через труднощі Виговського, цей договір також лишився без наслідків. Виговський відмовився від швед. орієнтації й пробував миритися з Польщею (Гадяцький договір).

За Мазепи, під час Півн. війни (1700 — 21), Росія в союзі з Данією і поль. королем Авґустом II, який був також курфюрстом Саксонії, воювала з Ш. й вимагала великих жертв з боку Гетьманщини. Козаки мусіли брати участь у рос. походах на Прибалтиці. Щоб покласти край втручанню Московщини в укр. справи, Мазепа пробував шукати нового союзника. Почавши з 1705, за посередництвом нового поль. короля Станислава Лєщинського, Мазепа почав таємні переговори з швед. королем Карлом XII. Ці переговори завершилися 1708 угодою про приєднання України до антимоск. коаліції. До неї приєднався також кошовий отаман Запоріжжя К. Гордієнко, який уклав 28. 3. 1709 у В. Будищах договір з Карлом XII. Згідно з цим договором, швед. король зобов’язався не укладати миру з Москвою так довго, поки Україна (Гетьманщина і Запоріжжя) не буде вільною. Вже у жовтні 1708 Карл XII зі своїм військом вступив на Україну, а 8. 7. 1709 разом з Мазепою зазнав поразки у Полтавській битві, в якій загинуло бл. 10 000, а в полон потрапило бл. 3 000 шведів. Відступаючи з-під Полтави, швед. військо під ударами моск. військ Петра I капітулювало під Переволочною. Рештки швед. і укр. військ під проводом І. Мазепи і Карла XII подалися до Бендер під Туреччиною. Після смерти І. Мазепи (22. 9. 1709) Карл XII уклав союз з гетьманом П. Орликом, на основі якого мав допомагати Україні в боротьбі проти Москви. До цього союзу на деякий час пристали Крим. ханат і навіть Туреччина. Після невдалої спроби оволодіти Правобережною Україною П. Орлик подався 1715 разом зі своїми співр. (24 особи) до Ш., де пробув до 11. 12. 1720. У швед. держ. архіві в Стокгольмі, у відділі «Cossacica», зберігається багато листів П. Орлика 1711 — 41 pp. до швед. уряду й окремих діячів; частина їх була опублікована А. Єнсеном («Орлик у Ш.», ЗНТШ, т. XCII, 1909). Разом з Орликом перебували у Ш.: ген. суддя Климентій Довгополий (похований у Стокгольмі 1719), ген. хорунжий Іван Герцик, ген. осавул Григорій Герцик, ген.-адьютант Федір Мирович, бунчужні А. Герцик, Ф. Третяк й ін. Син Пилипа — Григорій Орлик навчався у Люнді (півд. Ш.).

За того часу в Ш. перебувала також Анна Войнаровська-Мирович, дружина Андрія Войнаровського. Вона жила у замку в Тіннельсе (Tynnelsö) б. Стокгольму до 1740-их pp. Листування А. Войнаровської, що зберігається у швед. держ. архіві (70 листів), коментував А. Єнсен («Родина Войнаровських у Ш.», ЗНТШ, т. ХСИ, 1909). Син Андрія — Станислав Войнаровський домагався до 1751 спадщини по своєму батькові від швед. держави.

Після перебування у Ш. українців з першої (мазепинської) політ. еміґрації знову зустрічаємо їх у Ш. щойно в другій пол. 19 і на поч. 20 в. До Ш. приїжджали на роботу у с.-г. жінки й дівчата з Галичини («Galicierna»), частина яких залишилася, асимілюючися з місц. населенням.

Київ. Археографічна Комісія вислала 1898 до Ш. для зібрання у швед. держ. архівах документів до іст. України Н. Молчановського. Вислідом його праці був том актів, опублікованих в «Архиве Юго-Западной России» (1908).

Швед. археолог і почесний чл. Археологічного комітету ВУАН у Києві Т. Й. Арне писав про лятенські знахідки, рим. й араб. монети, ґотські фібули та про варягів на Україні («La Suède et l’Orient», 1914). 1909 відвідав Україну швед. славіст і письм. А. Єнсен і познайомився з М. Коцюбинським, І. Франком, О. Маковеєм, В. Гнатюком. Згодом Єнсен перекладав швед. і нім. мовами твори І. Котляревського, Т. Шевченка, М. Коцюбинського (М. Kotsiubinskij. I yilt äktenskap. Berättelser frän Ukraina, 1909). Цінні його ст. про Т. Шевченка, як також монографія нім. мовою «Taras Schewtschenko ein ukrainisches Dichterleben» (1916). Швед. мовою перекладав поезії Шевченка також фінський письм. Я. Геммер (1919). Швед. письм. В. Гайденстам (Verner von Heidenstam, 1859 — 1940) в іст. есеях «Каролінці» та в новелі «Мазепа і його амбасадор» (Mazepa och nans ambassador) порушував укр. тематику.

1904 — 08 у Стокгольмській опері виступав укр. співак М. Менцінський. З 1925 він знову в Стокгольмі, де, крім співу в держ. опері, мав школу співу, там і помер (1935).

За першої світової війни у Ш., як у невтральній державі, діяло представництво Союзу Визволення України (СВУ) на чолі з О. Назаруком. СВУ видало пошвед. «Відозву до швед. народу. 25. 8. 1914» і публікацію Л. Цегельського «Україна кол. швед. союзниця» (1915). Тут створено 1916 Укр. Інформаційне Бюро під проводом В. Степанківського, Бандрівського і М. Залізняка. 1917, повертаючися з заслання, у Стокгольмі деякий час затримався в оточенні укр. колонії митр. А. Шептицький. Ш. офіц. не визнавала укр. держави, але в Стокгольмі існувала укр. дипломатична місія для Ш. і Норвегії, яку 1918 очолював Б. Баженов, а за Директорії 1919 — К. Лоський. Секретарем місії був О. Майданюк (помер у Стокгольмі 1961). Завдяки заходам К. Лоського 1921 у Стокгольмі появилася праця про Україну швед. мовою «Ukrainarna» з нарисом іст., географії, літератури й культури за ред. А. Єнсена і М. Еренпрайса. Прихильником самостійности України був швед. економіст і соціолог Ґ. Стеффен (Steffen), автор брошури «Росія, Польща й Україна» швед. й англ. мовами.

Між двома світовими війнами ст. про Україну швед. мовою писав фінський історик Г. Ґуммерус, автор спогадів про перебування в Києві «Orostider і Ukraina» («Неспокійні часи на Україні», 1931).

За другої світової війни у Гельсінках під керівництвом Б. Кентржинського діяло інформаційне бюро для Фінляндії й Скандінавії (Ukrainska Informationsbyran för Finland och Skandinavien, UIFS), яке видавало бюлетень фінською, швед. і нім. мовами. Це бюро також давало допомогу укр. полоненим червоноармійцям. 1944 воно було перенесене до Стокгольму. 1949 — 55 Б. Кентржинський очолював у Стокгольмі «Укр. Пресове Бюро», співр. якого були Ю. Борис і Б. Залуга. Кентржинський був співр. швед. іст. т-ва Karolinska Förbundet, у вид. якого публікував праці про швед.-укр. зв’язки, зокрема про Карла X Ґустава (1956), Карла XII (1959), видав велику монографію «Mazepa» (1962). У 1950 — 52 в Ун-ті в Люнді викладав рос. й укр. мови Ю. Шевельов.

В укр. перекладах відомі твори швед. письм.: Ю. Стріндберґа, С. Лаґерлеф, А. Ліндґрен, В. Вальфрідсона, С. Лідман, Є. Пальма й ін.

Українці у Ш. Численніше почали прибувати українці до Ш. між двома світовими війнами, втікачі з СССР через Фінляндію. Частина з них прибула до Ш. при кін. другої світової війни (1944), кол. сов. засланці з Карелії, заслані за колективізації 1932 — 35. Після другої світової війни до Ш. прибула група українців з нім. концентраційних таборів та укр. робітників з Німеччини і Австрії, привезених Швед. Червоним Хрестом; крім того, тут опинилися втікачі з Польщі й Карелії, дехто з бачванських українців, що прибули разом з роб. транспортами з Юґославії. Разом за перших повоєнних pp. у Ш. було 2 000 — 2 500 українців, з яких згодом частина виїхала до Канади і ЗДА; сьогодні у Ш. є бл. 2 000 українців. Вони живуть у м. півд. і центр. Ш.: Стокгольмі, Мальме, Еребру, Ґетеборзі, деякий час жили в Люнді й Боросі. Більшість українців працювала як робітники, але були й представники кваліфікованих фахів: лікарі, інженери, вчителі, урядовці. Правос. опікуються в Ш. о. Ґ. Матвієнко з Гамбурґу, частинно архиєп. Анатолій Дублянський, а католиками споч. опікувався єп. Іван Бучко й о. М. Ван де Мале, а згодом апостольський екзарх у Німеччині (єп. Платон Корниляк).

1947 у Ш. засновано Укр. Громаду в Ш. (Ukrainska Sällskapet) з осідком у Стокгольмі, яку очолювали: В. Федорчук (1947 — 51), В. Бутько (1952), К. Гарбар (1953 — 78), з 1979 Б. Залуга. Органом Громади є квартальний бюлетень «Сканд. Вісті», який появляється з 1954. Крім УГШ, функції репрезентації й координування виконують З гром. філії: Укр.-Швед. Громада в Еребру з 1975 (гол. Г. Будяк), Укр.-Швед. Культ. Спілка в Мальме (гол. Г. Горин), Укр.-Швед. Культ. Об’єднання в Стокгольмі (гол. Б. Залуга). Деякий час існувало «Укр. Братство св. Юрія» у Мальме (гол. М. Бойко).

Окремо у Стокгольмі діяла Укр. Громада ім. гетьмана П. Орлика, яку очолював В. Дехтяр (1948 — 61). У 1950 — 60-их pp. у Стокгольмі діяв Укр. Акад. Клюб, який очолювали Ю. Борис і Б. Залуга; перший з них — автор праці «The Russian Communist Party and the Sovietization of Ukraine» (1960, 2-е вид. 1980 п. н. «The Sovietization of Ukraine 1917 — 1923. The Communist Doctrine and Practice of National Self-Determination»). Уповноваженим УНРади у Скандінавії був Б. Кентржинський, який деякий час видавав «Стокгольмський Вісник». Гром. і проф. працю у Ш. провадять Б. Скобович-Околот у Карльскуґа і В. Федорчук у Соренґу, Траносі, кол. старшина швед. торг. фльоти В. Бретан у Ґетеборгу, кол. капітан норвезької торг. фльоти А. Турцевич у Сюрте. Українці в Ш. підтримують добрі зв’язки з швед. діячами й публіцистами (Б. Люндквіст, А. Генріксон, Н. Буман, Б. Геґман), а також співпрацюють з місц. балтійцями, угорцями, поляками.

Література: Elmén C. Nägra underrättelse om Kossakerna. Стокгольм 1810; Партицкій О. Скандинавщина в давной Руси. Л. 1887; Акты Шведского Государственного Архива, относящиеся к истории Малороссии (1649 — 1660 гг.). Архив Юго-Западной России. Часть третья, т. 6, К. 1908; Грушевський М. Шведсько-укр. союз 1708 р. ЗНТШ, т. XCII, Л. 1909; Томашівський С. Із записок Каролінців про 1708 — 9 р. ЗНТШ, т. XCII, Л. 1909; Jensen A. Mazepa, Historiska bilder frän Ukraina och Karl XII; s dagar. Люнд 1909; Єнсен А. Орлик у Швеції. ЗНТШ, т. XCII. Л. 1909; Cehelskyj L. Ukraina sveriges bortglömda bundsförvant. Стокгольм 1915; Jensen A. Ukrainarna. Стокгольм 1921; Борщак І. Шведчина і французька революція. «Наук. зб. за 1928 p.», Записки УАН, кн. 28. К. 1928; Kentrschynskyj B. Sanningen om Ukraina. Гельсінкі 1943; Krupnitsky B. Swedish-Ukrainian Treaties of Alliance (1708 — 9) as a Historical Source. Proceedings Shevchenko Scientific Society, Vol. I, Нью-Йорк — Париж 1951; Крупницький Б. Українська політика середини XVII-го ст. і Швеція. Наук. Бюлетень УТГІ, ч. 39 — 40, Мюнхен 1954; Кентржинський Б. На скандінавському секторі ОУН в другій світовій війні. ОУН 1929 — 1954. Париж 1955; Kentrschynskyj B. Karl X Gustav inför Krisen i Öster 1654 — 1655. Стокгольм 1956; Kentrschynskyj B. Propagandakriget і Ukraina 1708 — 1709. Стокгольм 1958; Nordmann Ch. Charles XII et l’Ukraine de Mazepa. Париж 1958; Kentrschynskyj B. Till den Karolinska Ukraina — politikens förhistoria. KFA 1959; Kentrschynskyj B. The Political Struggle of Mazepa and Charles XII for Ukrainian Independence. The Ukrainian Quarterly, Vol. XII, No 3, 1959.

А. Жуковський

Швець Василь (* 1918), поет родом з Київщини, друкується з 1937. Зб. поезій «Добрий ранок, Україно» (1945), «Лірика» (1949), «Неспокійне літо» (1959), «Гостинці» (1978) та багато ін. Зібране вид. «Твори в 2 томах» (1978).

[Швець Василь (* Іванків, Радомиський пов.). — Виправлення. Т. 11.]

Швець Іван (1901 — 83), вчений у галузі теплоенерґетики родом з с. Хутір Михайлівський (Сумщина), д. чл. АН УРСР (з 1950). По закінченні Київ. Політехн. Ін-ту (1927) працював у вищих школах Києва; 1939 — 53 дир. Ін-ту Енерґетики АН УРСР (1950 — 52 одночасно вчений секретар Президії АН УРСР); 1955 — 72 ректор Київ. Ун-ту. Основні праці III. стосуються теорії, принципів роботи і конструкції теплових двигунів та енерґетичних установок.

[Швець Іван († Київ). — Виправлення. Т. 11.]

Швець Михайло († 1938), оперовий співак-бас у Петербурзькій опері, по першій світовій війні у ЗДА. Брав участь у виставах театру при Нац. Домі в Нью-Йорку; виконував сольові партії в опері «Мазепа» П. Чайковського (1933) й у фільмах «Наталка Полтавка» (1935) і «Запорожець за Дунаєм» (1938).

Швець Федір (1882 — 1940), геолог, гром. і політ. діяч родом з Черкащини, закінчив Дорпатський Ун-т (1910), проф. геології Київ. Ун-ту (1917 — 18), чл. ЦК Сел. Спілки та УПСР («центр. течії»), чл. Директорії УНР (1918 — 19). На еміґрації у Празі, проф. геології УВУ (з 1923), і Укр. Пед. Ін-ту ім. М. Драгоманова (1924 — 29). Розвідки з геології; помер у Празі.

Швидка медична допомога, спеціялізована мед.-сан. служба, завданням якої є подавати першу мед. допомогу при станах, загрозливих для життя, потерпілим від нещасливих випадків (поранення, переломи, опіки, отруєння, ураження електричним струмом тощо) або при раптових захворюваннях та транспорт потерпілих до лікарень. На зразок віденської на Україні перші заклади Ш. м. д. були створені 1881 в Києві, 1890 у Львові, 1903 в Одесі. 1983 існувало в УССР 88 станцій та 663 відділи, в яких працювало бл. 4 000 лікарів і бл. 5 000 осіб сер. мед. персоналу та було бл. 4 000 сан. автомашин. У м. та великих сіль. районових центрах існують спеціялізовані бриґади Ш. м. д.: реанімаційні, кардіологічні, токсикологічні, неврологічні, педіятричні та ін. Ш. м. д. на Україні реґулює Мін-во охорони здоров’я СССР, а наук. питання в цій справі розробляють Ін-ти Ш. м. д. у Москві й Ленінграді. Диспатчерська служба III. м. д. централізована, має єдиний телефонний індекс для виклику, автомашини забезпечені мед. приладдям для здійснення першої допомоги під час транспорту.

Швія, верховодка (Alburnus alburnus), риба з родини коропових. Довжина до 15 см. Поширена по всіх великих і малих р. та їх притоках — сточища Чорного й Озівського м. Луска Ш. вживається на виготовлення штучних перлів. У місцях масового вилову споживається як харч у свіжому і соленому стані.

Шебекино (III — 12), м. обл. підпорядкування, р. ц. Білгородської обл., положене на рос.-укр. етногр. території; 36 000 меш. (1974).

Шебелинське повстання 1829, повстання селян слободи Шебелинка та довколишніх с. і слобід Слобідсько-Укр. губ. проти наміру царського уряду перетворити їх на військ. поселення. Під час повстання 6 — 11. 6. 1829 зібралося б. 3 тис. селян під проводом С. Дьоміна і К. Ведерникова. Повстання було криваво придушене урядовими військами карабінерів й уланів; було 109 убитих, 143 учасників віддано під військ. суд, 2 провідників засуджено на довічну каторгу, 48 відправлено до військ. поселень на Херсонщину.

Шебеші (Sebesi) Ференц, угор. дипломат семигородського кн. Ференца II Ракоці, який вів переговори з Б. Хмельницьким. У липні 1656 Ш. уклав у Чигирині договір між Семигородом й Україною про взаємну співпрацю, а в червні — серпні 1657 вів переговори в справі союзу України з Семигородом і Швецією. Щоденник про подорож на Україну 1657, як і вірчі грамоти й інструкції, що їх Ш. отримав від семигородського уряду, опублікував Ш. Сіладі в «Пам’ятках іст. Угорщини» серія 1, т. 23 (1874).

Шебунчак Богдан (* 1921), гром. діяч родом з Солотвини Надвірнянського пов. (Галичина), лікар. Студіював у Львові й Ерлянґені (1942 — 48), з 1950 у ЗДА, Гол. ОДВУ (1970 — 78), чл. Екзекутиви УККА, Секретаріяту СКВУ (з 1983), гол. Укр. Лікарського Т-ва Півн. Америки (1969 — 71). Чл. ред. «Лікарського Вісника», гол. УАК Ради.

Шевальє (Chevalier) П’єр, франц. військ. діяч і дипломат, радник королівського монетного двору сер. 17 в.; у 1646 командував загоном бл. 2 400 козаків на чолі з Б. Хмельницьким, І. Сірком та І. Солтенком, які брали участь в облозі Дюнкерку проти еспанців. При кінці 1640-их pp. секретар франц. посольства в Польщі. Автор праці про Україну «Histoire de la Guerre des Cosaques contre la Pologne», написаної 1653 — 63. Вона складається з «Розвідки про землі, звичаї, спосіб правління, походження та релігію козаків», «Розвідки про перекопських татар» та «Історії війни козаків проти Польщі». Ця праця появилася 1663, перевидана 1668 і 1852 франц., 1672 — англ. і 1960 укр. мовами. Крім власних спостережень, III. використав працю Бопляна «Description de l’Ukraine» (1650) і праці поль. сучасних істориків. Працею Ш. користувалися П. Симоновський, Д. Бантиш-Каменський та ін. Кн. Ш. є цінним джерелом до іст. й етнографії України 17 ст., особливо доби Хмельниччини.

Шевелєв Арнольд (* 1928), сучасн. сов. історик, родом з м. Балаклії на Харківщині, чл.-кор. АН УРСР (1972). 1948 закінчив іст. фак. Київ. Ун-ту, з 1954 викладач високих шкіл, з 1972 заступник дир. Ін-ту Іст. АН УРСР. Автор праць з іст. ком. партії Сов. Союзу: «Десятий з’їзд КП(б)У» (1960), «Братское сотрудничество польских социал-демократов с большевиками в 1903 — 1910 гг.» (1966).

Шевелів Борис (1893 — ?), літературознавець родом з Чернігова, чл. Чернігівського наук. т-ва при ВУАН, співр. Комісії районового дослідження Лівобережної України ВУАН. Дослідник гром. рухів на Україні в 19 ст. Ст. у виданнях, редаґованих М. Грушевським («Україна», «За сто літ»): «Поезії Л. Глібова в перекладі на рос. мову» (1927); «Звільнення П. О. Куліша з підданства Росії» (1928), «До сотих роковин народження С. Д. Носа» (1929); «Тижневик „Черниговскій Листокъ“ за редакцією Л. І. Глібова, 1861 — 1863 pp.» (у зб. «Чернігів і Північне Лівобережжя», 1928).

Шевель Георгій (* 1919), партійний і держ. діяч УССР родом з Харкова. З 1941 на керівних посадах у комсомолі (1950 — 54 перший секретар ЦК ЛКСМУ), 1954 — 61 партійний діяч у Києві; 1961 — 70 завідувач відділу пропаґанди й аґітації ЦК КПУ; 1970 — 80 мін. закордонних справ УССР, очолював делеґації УССР в Орг-ції Об’єднаних Націй; чл. ЦК КПУ.

[Шевель Георгій (1919 — 1988, Київ). — Виправлення. Т. 11.]

Шевельов Юрій (псевд. Юрій Шерех, Гр. Шевчук; * 17. 12. 1908 у Ломжі, Польща), славіст-мовознавець, історик укр. літератури, літ. і театральний критик. Закінчив Харківський Ун-т (тоді ХПІПО, 1931), викладач, потім доц. Ін-ту Журналістики (1933 — 39) і Харківського Ун-ту (1939 — 43), проф. УВУ (з 1946), лектор рос. і укр. мов у ун-ті в Люнді (Швеція, 1950 — 52) і Гарварді (ЗДА, 1952 — 54), проф. слов. філології в Колюмбійському Ун-ті (Нью-Йорк, 1954 — 77), заступник гол. Об’єднання Укр. Письм. МУР у Німеччині (1945 — 49), през. УВАН у ЗДА (1959 — 61 і 1981 — 86). У мовознавстві учень Л. Булаховського і В. Сімовича (неформально), який впровадив Ш. в фонологічні методи Празької школи.

Після праць із стилістики (П. Тичина, І. Котляревський, Т. Шевченко) і синтакси: «До генези називного речення» (1947), «Синтакса простого речення» (1941, видано без прізвища автора в К. 1951, в англ. перекладі «The Syntax of Modern Literary Ukrainian» у Гаазі 1963), у центр своєї наук. праці поставив написання іст. фонології укр. мови, що показувала б її розвиток від праслов. мови донині на широкому іст., діялектному міжмовному й текстуальному ґрунті з установленням системно-причинових зв’язків між окремими фонетичними змінами («A Historical Phonology of the Ukrainian Language», 1979). Попередніми студіями до цієї праці були характеристика сучасн. укр. літ. мови («Нарис сучасн. укр. літ. мови», 1951), взаємодії її з діялектами гол. Чернігівщини й Галичини (підсумовано в «Die ukrainische Schriftsprache», 1966), розмежування укр. і білор. мов («Problems in the Formation of Belorussian», 1953), пробні етимологічні студії (вантаж, веремія та ін.), іст. фонологія праслов. мови («A Prehistory of Slavic» 1964, 1965), серія ст. про попередників у проблематиці (В. Ганцов, О. Курило, К. Михальчук, О. Потебня, Л. Васильєв, В. Сімович) і серія ст. про окремі пам’ятки (Реймське євангеліє, Кодекс Ганкенштайна, Ізборник 1076, Підпис Анни Ярославни, Мірило праведне, Інтермедії Ґаватовича, Хрест Євфросінії Полоцької та ін.). Поза тим студії з іст. укр. мови («Укр. мова в першій пол. двадцятого ст. 1900 — 1941», 1987), іст. морфології, синтакси й лексикології укр. мови, студії з ін. слов. мов (рос., білор., словацька, поль., серб.-хорв., чес., староц.-слов.), антропонімічні студії й низка рецензій на відповідні наук. появи (найважливіші з цих ст. до 1970 зібрано в кн. «Teasers and Appeasers» 1971). Ш. був ред. багатьох наук. і літ. журн. і серій, зокрема серії «Historical Phonology of the Slavic Languages». Автор критичних відгуків на гол. еміґраційні літ. твори й літературознавчі праці. Найважливіші літ. і театральні ст. зібрано в кн. «Ein neues Theater» (1948), «He для дітей» (1964) і «Друга черга» (1978). Зредаґував і видав зб. творів Василя Мови (1969), Л. Васильєва (1972) і В. Сімовича (1981, 1985); ред. і автор ж. «Сучасність» (грудень 1978 — квітень 1981) і мовознавчих гасел в «ЕУ 1», «ЕУ 2», і англомовних «АЕУ 1» і «АЕУ 2». Почесні докторати Альбертського, Канада, і Люндського (Швеція) ун-тів. Бібліографія писань у. ювілейних зб. на пошанування Ш.: Symbolae in honorem Georgii Y. Shevelov. Мюнхен 1971; Studies in Ukrainian Linguistics in Honor of George Y. Shevelov. Нью-Йорк 1985.

О. Горбач

Шевство, поширене на Україні ремесло, що займається виробництвом і направою взуття. Відоме з княжої доби (10 в.), коли шевця (ш.) звали «кожом’яка» (кожум’яка) або «усмошвец»; перший виправляв (м’яв) шкіру, а другий шив взуття з черевної шкіри («чреве», «черевіє») тварин, звідки і сучасна назва «черевики». Спочатку майстер взуття був кожом’якою і шевцем. У літописі «Повість временних літ» записана леґенда про звитяжця кожом’яку, який 992 за кн. Володимира В. переміг у поєдинку печеніга під Переяславом; у Радзивіловському літописі кожом’яку названо «Ян Усмошвец», а на Україні зберігся переказ про Кирила чи Микиту Кожом’яку.

У більших м. (Київ, Чернігів, Переяслав) ш. мали свої дільниці чи вулиці. У Києві на Подолі існувала іст. місцевість Кожум’яки, розташована між Старокиївською горою і Замковою горою, де жили за Київ. Руси ремісники-ш.-кожум’яки (тепер на цьому місці проходить Кожум’яцька вулиця). З цих часів ш. творили свої т-ва, своєрідні зародки пізніших цехів. Тат. навала допровадила до занепаду III., яке знову відновлювалося з другої пол. 14 в. завдяки постанням цехів у системі маґдебурзького права.

Один з перших шевських цехів постав у Перемишлі 1381, згодом вони поширилися в м. і м-ках Галичини, Волині й на Наддніпрянщині. З 16 в. на зах. укр. землях почалася дискримінація укр. ремісників, яких не хотіли прийняти до цехів, бо, напр., привілеями у Львові користувалися тільки шевці-католики, поляки або німці. Тому й велася боротьба укр. майстрів львівського шевського цеху 1639 за рівноправність з поль.

Один з найбільших цехів ш. був у Києві, що з поч. 16 в. знаходився на Подолі. Цей шевський цех мав свій устрій, своєрідний одяг (уніформу), свою корогву і печатку. На емблемі подільських ш. було зображено великий чобіт в оточенні різних жін. чобітків і черевиків. З сер. 18 в. споруджено у Києві будинок шевського цеху в стилі укр. барокко. У цьому будинку відбувалися збори братчиків — майстрів-шевців, як також їхні суди, урочисті церемоніяли і ритуали. У цьому ж будинку діяла також школа для міщан-шевців. У 1762 київ. шевський цех об’єднував 643 майстрів. У Києві він проіснував до 1886, коли його перетворено на спілку «Взаємодопомога».

Добре організовані були ш. у Гадячі, де в 1730-их pp. було кілька шевських проф. спілок. У 17 — 19 вв. Ш. розвивалося також у Полтаві, Чернігові, Новгород-Сіверському, Стародубі, Ніжені. Головнішими осередками шевського домашнього промислу на Наддніпрянщині були Решетилівка, Охтирка, Березна, Сміле, Ічня, Котельва, Семенівка та ін.

За австр. переписом 1773 у Галичині працювали 5 500 ш. Тут шевський домашній промисел був розвинений у Городку, Куликові, Буську, Угневі (виробництво чобіт), Старому Самборі, Риботичах, Надвірній, Бучачі, Потоці. У м-ку Угневі існувала в 1889 — 99 pp. єдина в Галичині фахова школа для підвищення кваліфікації ш., якою керував О. Целевич.

До сер. 19 в. Ш. було ручне, згодом у великих підприємствах напівмеханізоване. До 1917 шевське ремесло постачало 90% продукції взуття, решта вироблялася фабричним способом. Почавши з 1920-их pp., розвинулася фабрична продукція взуття (див. Взуттєва промисловість).

Ш. тісно пов’язане з укр. побутом, від нього походять прізвища: Швець, Шевчук, Шевченко, Шевців, Шевчишин; топонімічні назви: Шевське, Шевці, Шевцівка, Шевченки, Кожум’яки (частина Києва), Шевцівчак. Ш. залишило тривкі сліди в нар. творчості і фолкльорі.

Література: История культури Древней Руси. Т. 1: Материальная культура. М. — П. 1948; Оришкевич І. Угнівські шевці. У зб. «Угнів та Угнівщина». НТШ, 1960.

А. Жуковський

Попередня     Головна     Наступна