Попередня     Головна     Наступна





Розділ II

ВИНИКНЕННЯ ЗАПОРОЗЬКОЇ СІЧІ. КНЯЗЬ ДМИТРО ВИШНЕВЕЦЬКИЙ І КОЗАКИ. ІВАН ПІДКОВА



Заселення Запорожжя козацтвом органічно пов’язане з виникненням тут Січі, що відіграла таку видатну роль у визвольній боротьбі українського народу. Питання про час появи і місце заснування Січі належить до найбільш складних у науці. Розв’язання його ускладнюється тим, що ще й досі не знайдено точних джерел. Українські літописи, на жаль, не зберегли майже ніяких відомостей, які допомогли б з’ясувати це важливе питання. То ж доводиться звертатися до наявних джерел — литовських і польських, які, на жаль, часто тенденційні.

Як уже сказано, політика феодалів створювала загрозу для вільної діяльності козацтва, незважаючи на те що козаки об’єднувалися з тими ж феодалами, коли над ними нависала небезпека від турків і татар. Литовське та польське панство стало щодалі, то більше намагатися захопити запорозькі землі і перетворити тамтешних козаків на своїх підданих. Канівське і Черкаське староства були для феодалів своєрідним плацдармом для здійснення їхніх планів. У 30-ті роки XVI століття обидва староства підлягали владі князя Михайла Вишневецького. Рід князів Вишневецьких належав до числа найбільших, землевласників Литви *.



* Володіння Вишневецьких були в той час переважно у Західній Волині.



За часів Вишневецького наступ литовських феодалів на Запорожжя посилився. З загонами шляхти і козаків-служебників він кілька разів вступав на Запорожжя. Посилення наступу на козаків пояснювалось не тільки бажанням феодалів поставити під свій контроль вільне населення, а й вимогами короля, що намагався приборкати козацтво, яке своїми нападами на турецькі і татарські укріплення загострювало відносини Польщі з войовничими південними сусідами. Старости, які часто були ініціаторами і проводирями таких походів, в даному випадку не могли /122/ не реагувати на королівські накази. Запорожці (так будемо тепер називати козаків, що жили за порогами), проте, з успіхом відкидали їх назад. Можливо, це не було для них великою загрозою. Тим часом король звернувся до запорожців з грамотою, закликаючи козаків, «які нижче замків наших Черкас і Канева на Дніпрі є», із своєї волі повернутися в староства. При поверненні козакам обіцяли не карати їх так, як це робили з тими, хто втікав у «Московську землю» 1. Це звернення, як і слід було сподіватися, залишилось без відповіді: запорожці не дуже-то боялися королівського гніву. Більше того, чисельність запорозьких козаків безперервно зростала.

Все ж таки головною загрозою були татари і турки. Ротмістр Бернат Претвич (1530 — 1540), пізніше барський староста, згадуючи безперервні напади татар на степових промисловців, писав, що «не минає року без того, щоб татари не захопили в неволю рибалок». В іншому місці він говорить про те, як татари пройшли придніпровськими землями, «захоплюючи людей в уходах, знищуючи пасіки».

Козаки, з свого боку, нападали на них. Відомо, що вже у 1490 році «черкасці київські» ходили під Очаків, а в 1502 — 1503 роках вони ж, спустившись на човнах по Дніпру, напали поблизу Тягінського перевозу (поріг) на татарський загін і розгромили його 2. 1524 року Дашкевич сповіщав великого князя про невдоволення хана у зв’язку з нападом козаків на Крим 3. Збереглися також листи самого хана від 1545 року до великого князя литовського. Хан скаржився на київського воєводу і черкаського старосту за те, що вони, незважаючи на неодноразові вимоги, не запобігали походам козаків на кримські володіння. При цьому повідомлялося, що в 1545 році козаки, «зібравшись на полі за Черкасами», напали на кримських людей, що йшли до Москви. Козаків «свавільних» було, за словами хана, більш ніж 800. На чолі їх стояли «старші козаки»: «Карп, і Андруша, і Лесун, і Яцко» 4.



1 Акты Южной и Западной России (далее Акты ЮЗР). СПб., 1865. Т. 2. Док. 19. С. 141 — 142.

2 Памятники сношений c Крымом. Т. І. С. 194 — 196, 305, 476.

3 Akta Tomiciana. T. 8. Док. 51.

4 Книга Посольская. Метрики Великого княжества Литовского (с 1454 по 1572 г.) М., 1843. Т. 1. Док. 17. С. 20 — 21.



Ймовірно, що про це писав у 1545 році путивльський воєвода: «Нині, государ, козаків у полі багато, /123/ і черкасців, і киян, і твоїх государевих вийшло на підмогу всіх україн».

Того ж року, коли царевич Емін-Гірей, вирушивши із загоном татар на Білгород (Акерман) на допомогу султану, намагався переправитися через Дніпро, «козаки на нього вдарили, інших побили, а інших піймали, а сам ледве втік до Біла города». В листі хан зазначав, що козаки часто, «перейшовши Дніпро по цім боці (на лівий берег), на Самарі, на Чорній Криниці, в Дробних Криницях... завжди на воді і на полі людей наших імають (захоплюють. — В. Г.) »5. Скарги хана були, зрозуміло, своєрідним способом виправдання численних грабіжницьких нападів самих татар. Небезпека, що підстерігала козаків з усіх боків, примушувала їх повсякчас піклуватися про будування укріплень в межах уходів. Якщо в районах, на які не поширювалась влада староств, такі укріплення можна було будувати без особливих перешкод, то в староствах козакам нерідко чинили опір.

На початку 40-х років XVI століття, наприклад, черкасці скаржились великому князю на його намісника князя Андрія Пронського, який забороняв їм ставити укріплення («городців у ті входи їх ставити не дозволяє») на річці Орелі (ліва притока Дніпра) та двох Тясминах 6.



5 Там само. Док. 18. С. 21 — 23; Пор.: Там само. Док. 21, 22. С. 23 — 29. В 1538 і 1545 роках козаки напали на Очаків. Це були, безперечно, запорожці.

6 Архив ЮЗР, Ч. 7. т. 2, Док. 17. С. 372.



Будівництво в низині Дніпра «городців», які до того ж оборонялися незалежними від староств козаками, — факт уже сам по собі цікавий. Проте брак джерел не дозволяє простежити, де саме були збудовані «городці» і як їх захищали тощо.

Перші прямі відомості про наявність у козаків укріплень за дніпровськими порогами залишив нам Мартин Бєльський, про якого вже згадувалось у вступі. Він присвятив козакам у своїй Хроніці окремий розділ («Про козаків»). «Ці люди, — пише він, — постійно ловлять рибу на Низу (на Дніпрі і його притоках), там же сушать її на сонці без солі». Пробувши тут літо, козаки, за словами Бєльського, «розходяться на зиму по сусідніх містах, таких як Київ, Черкаси та інші, залишаючи на острові, в безпечному місці на Дніпрі, човни і кілька сотень людей на коші (korzeniu), як вони говорять, /124/при стрільбі, бо мають при собі і гармати, захоплені в турецьких фортецях і у татар» 7.

На тій підставі, що розділ «Про козаків» вміщено в Хроніці Бєльського після опису подій 1574 року *, дехто з істориків зробив висновок, що його відомості стосуються 70-х років XVI століття. Однак уважний розгляд повідомлення Бєльського дає підставу вважати цей погляд помилковим. Справа в тому, що згаданий розділ, включений Бєльським в свою Хроніку як самостійний нарис, стоїть поза хронологічною послідовністю тексту 8: він об’єднує події, які стосуються різних періодів. Доказом цього може бути згадка Бєльського про те, що взимку козаки поверталися з Низу в українські міста.

Тим часом про вільне повернення козаків у староства не могло бути й мови в 70-і роки XVI століття, тобто тоді, коли боротьба уряду проти запорожців посилилась.

З повідомлення Бєльського довідуємось, що у козаків за порогами вже існувала певна організація, репрезентована «Кошем». Козаки, що залишилися на Коші, становили його залогу, яка мала, за словами Бєльського, гармати, човни тощо. Заснування козаками Коша за порогами треба вважати нічим іншим як утворенням Запорозької Січі. Зрозуміло, що це сталося не раптово, а в процесі тривалого часу. Можливо, в 30 — 50-х роках , XVI століття.

Тепер щодо питання про місце, де заснувалася Запорозька Січ. Бєльський не тільки повідомив про заснування козацького Коша за порогами, а й вказав також на одне з місць, де він містився.

За його словами, на південь від острова Хортиці був розташований інший острів, що зветься Томаківкою, на якому найчастіше живуть низові козаки і який становить для них (козаків, — В. Г.), по суті, наймогутнішу фортецю на Дніпрі» 9. Острів Томаківка, пізніше названий Буцьким *,



7 Kronika Marcina Bielskiego. Sanok, 1856. T. 3. S. 1358. Вислів «na korzeniu» деякі автори перекладають «в курені».

* Похід козаків з Брацлава й інших місць на допомогу претендентові на молдавський трон Івоні.

8 Kronika Marcina Bielskiego. T. 3. C. 1358 — 1361. Розділ «O kozakach».

9 Kronika Marcina Bielskiego. T. 3. C. 1359.

* Буц — втікач. В Херсонській губернії ще в XIX столітті буцами називали прибулих з Поділля.



тобто островом втікачів, інакше Дніпровським або Городищем, був приблизно на 60 км південні/125/ще від Хортиці 10. Цей острів ближче до правого берега Дніпра (біля сучасного міста Марганця Дніпропетровської області) одержав свою назву від однойменної річки. Річка Томаківка, права притока Дніпра, протікаючи біля острова із східного боку, ділилась на два рукави. Один із них зливався з притокою Дніпра Ревуном, а другий — з Річищем 11. За словами Лясоти, всі три річки називалися Томаківками; а «поряд знаменитий названий острів» 12 тобто Томаківка.

Острів Томаківка, що височів над околицею, був чудовим природним укріпленням. Боплан, проїжджаючи біля нього в 1637 році, писав: «Томаківка ... острів близько однієї третини милі (2 — 2,5 км. — В. Г.) в діаметрі, напівкруглий і високий, нагадував півкулю, весь порослий лісом; стоячи на ньому, видно всю течію Дніпра від Хортиці до Тавані» 13. Інший сучасник, Самуїл Зборовський, відвідавши Томаківку в другій половині XVI століття, переказував: «Цей острів такий широкий, що там можна розташувати 20 тисяч людей і чимало коней» 14. Дослідники другої половини XIX століття І. Карелін 15 та Л. Падалка 16, описуючи Томаківку, зазначають: над Річищем острів досить високий — 70 сажень — і урвистий, а з інших боків похилий і займає десь зо 300 га. Грунт його кам’янистий, а на схилах можна побачити значне оголення вапна;



10 Карелин И. Запорожские городища // Записки Одесского общества истории и древностей. 1875. Т. 9. С. 439.

11 Там само; Падалка Л. Была ли на острове Томаковка Запорожская Сечь? // Киев. старина. 1893. Май. С. 245.

12 Жовтень. 1984. № 10. С. 103.

13 Боплан Гійом Левассер де. Опис України. С. 31.

14 Herby hycerstwa polskiego przez Bartosza Paprockiego zebrane i wydane roky 1584. Kraków, 1858. S. 158.

15 Карелин И. Запорожские городища. С. 439.

16 Падалка Л. Была ли на острове Томаковка Запорожская Сечь? С. 245 — 246. В примітках до видання «Опису України» Боплана російською мовою говориться, що окружність острова дорівнює 6 км, а поверхня — 350 га. Автор приміток пише: «Назва Томаківка, ймовірно, виникла від маківкоподібної форми острова: по-татарськи «тумак» означає «шапка»... В половині XVII століття острів мав ще іншу назву: Бучки, або Буцко (Мемуары... вып. 2. С. 318). Тепер Томаківка з’єдналася з правим берегом Дніпра (В. Г.)



Питанням про те, який острів має честь бути першою колискою Запорозької Січі, досить спірне, бо Бєльський в іншому місці своєї Хроніки (кн. 1) подає такі відомості: «На цій річці (Дніпрі. — В. Г.) є кам’яні пороги, які перейти важко комусь іншому, крім козаків, що до /126/цього звикли. Є там теж деякі острови дуже укріплені, на яких козаки мешкають, і між іншими Томаківка... (розрядка моя. — В. Г.)» 17. Отже, кілька островів, серед них і Хортиця, можуть змагатися за право бути першим місцем Січі.

Для тих істориків, які вважають, що засновником Запорозької Січі був Дмитро Вишневецький, а побудований ним замок на острові Хортиця і поклав початок її, проблем немає. Неясним може бути тільки одне питання: чи був замок побудований на самій Хортиці, чи, як свідчить Лясота, на Малій Хортиці (також острів неподалік) стояв замок, збудований Вишневецьким років тридцять тому (Лясота відвідав Запорожжя в 1594 році) і згодом зруйнований турками і татарами 18. Відомий краєзнавець В. Г. Фоменко, до речі, доводить, що острів Мала Хортиця і історичний Кічкаський мис — це один і той же географічний об’єкт, і саме тут, ще в 1861 році, на знятій військовими топографами карті був зображений прямокутник шанця, споруджуваного Д. Вишневецьким. Те ж саме було виявлено краєзнавчим дослідженням Кічкаської переправи у 1893 році, де теж знайдено розмиті повінню та дощами руїни колишнього укріплення Вишневецького 19.

Оскільки не можна ототожнювати появу замку з процесом формування запорозького козацтва (який напевно розтягнувся не на один рік і не міг збігтися у часі з побудовою замку Вишневецьким), то проблема датування виникнення Запорозької Січі та місця, де вона вперше зародилася, залишається відкритою. Що ж до Хортиці, на якій планується спорудження музею козацької слави, то залежності цього від майбутніх археологічних відкриттів, що можуть поповнити наші уявлення про початки козаччини, взагалі немає 20.



17 Kronika Marcina Bielskiego. Waszawa. 1829. T. I. Ks. 1. C. 10.

18 Жовтень. 1984. № 10. C. 109.

19 Фоменко В. Г. Кічкаська переправа і городок на Малій Хортиці // Історичні джерела та їх використання. Київ, 1966. Вип. 2. С. 113 — 119.

20 Шаповалов Г. То чи була на Хортиці Січ? // Пам’ятки України. -1989. № 4. С. 13.



Хортиця, яка дуже часто згадується в історії Запорожжя і так тісно пов’язана з тими чи іншими подіями на Запорожжі, без сумніву, має бути увіковічнена пам’ятниками Козацтву. Виникнення Запорозької Січі мало велике історичне значення. З появою Січі український народ здобув могутню підпору в боротьбі проти феодального і чужозем/127/ного гніту, а також захист від турків і татар. Тут знаходили притулок і підтримку всі, хто виступав проти соціального, національного і релігійного гноблення. Своєю героїчною боротьбою запорозьке козацтво підтримувало в українському народі дух протесту проти гнобителів.

Литовські й українські феодали, з свого боку, хотіли закріпитися на Запорожжі. Ще в 1533 році на Піотрковському сеймі черкаський староста Дашкевич подав проект негайного спорудження фортець на дніпровських островах. У цих фортецях він пропонував утримувати залоги кількістю в 2 тисячі людей. До складу залог мала входити також річкова флотилія і кінні команди. Останні повинні були постачати залоги харчами. «Ця порада, — говорить Бєльський, — усім дуже сподобалась, але з неї нічого не вийшло» 21. Литовський уряд не хотів думати про це. Протягом першої половини XVI століття великі князі литовські, маючи постійну потребу в грошах, позичали їх у великих землевласників під заклад своїх маєтків. Отже, в руках цих кредиторів невдовзі опинилось чимало великокнязівських володінь. Для викупу їх у держави не було коштів. Саме це стало перепоною і для здійснення проекту Дашкевича.

До середини XVI століття, в зв’язку з розвитком товарно-грошових відносин і прагненням феодалів розширювати свої володіння, земельне питання в Литві і Польщі дуже загострилось. Незважаючи на протести дрібної і середньої шляхти, великі феодали захоплювали усе нові землі, а разом з тим і посади воєвод, старост тощо. М. Литвин, протиставляючи литовський устрій порядкам в Російській державі, писав у 1550 році: «У Литві одна особа займає десятки посад ... усуваючи інших від виконання обов’язків; московський же князь дотримується рівності між своїми, не дозволяючи одній особі мати кілька посад» 22.



21 Kronika Marcina Bielskiego. T. II. C. 1059.

22 Мемуары, относящиеся к истории Южной Руси. Вып. 1. С. 45.



Звичайно, землі, захоплені у великого князя і шляхти, не могли задовольнити магнатів. До того ж нерідко чинився відчайдушний опір з боку державної влади і шляхетства. Тому магнати прагнули збільшити свої володіння і за рахунок «вільних» земель на околицях держави, що називались ще (з огляду на сусідство з татарами) «татарськими степами». Вже у першій половині /128/ XVI століття бельзький воєвода, наприклад, виклопотав собі право не тільки виходити в степ «на татар», а й «нападати на них усюди, де б вони не ховались», хоч би під самими турецькими фортецями 23. Волинські і київські магнати, князі Корецький, Вишневецькі і Пронський, формуючи загони своїх служебників, серед яких було чимало таких, що одержали назву козацьких, стали щораз частіше з’являтися в «татарських» або «диких» степах 24. Їх наслідували інші пани, такі, наприклад, як Язловецький і Пілецький. Зібравши у 1529 році двохтисячне військо, вони дійшли майже до Очакова 25. Торкаючись цих походів у південно-східні прикордонні землі, сучасник А. Лубенецький зауважує, що за часів панування короля Августа в литовських землях з’явилося чимало заповзятливої молоді — князі Сенявські, Струси, Гербурти, Претвичі, Станіслав Замойський, Потоцький, Влодек, князі Вишневецькі, Збаразьські, Заславські, Корецькі, Ружинські, а також шляхтичі, які рідко покидали татарські степи; вони вважали своєрідною мисливською забавою, писав він далі, ходити в степи особисто або виряджати туди свою челядь і підданих 26. Для збільшення своїх загонів магнати переводили, в разі потреби, на становище службових козаків навіть частину своїх підданих. Ось що писав про це біскуп Павло Пясецький (1579 — 1649): у Польщі, за прикладом козаків, «взагалі стали називати козаками всіх без винятку легкоозброєних вояків, незалежно від того, чи були вони на службі у короля, у магнатів або у шляхти; звичайне їхнє озброєння — лук, сагайдак і шаблі, а тепер навіть самопали» 27.

Магнати, передусім черкаські і канівські старости, намагались поставити під свій вплив Запорожжя. В 1541 році Канівське і Черкаське староства були передані синові Михайла Вишневецького князю Івану Вишневецькому 28, який перед цим був старостою реченським, єйським, воронянським, пропойським і чичерським 29.



23 Wapowski B. Dzieje Korony Polskiej. Wilno, 1848. C. 49-50.

24 Там само.

28 Acta Tomiciana. T. 11. Док. № 303.

26 Poloneutichia albo królewstwa Polskiego szszęscie, a przytem i W. Ks. Litewskiego Andrzeja Lubieneckiego. Lwów, 1843. C. 30 — 31.

27 Kronika Pawla Piaseckiego biskupa przemyślskiego. Kraków. 1870. C. 45.

28 Tomkiewicz Wl. Jeremia Wiśniowiecki (1612 — 1651). Warszawa, 1933. C. 1, 4.

29 Boniecki A. Poczet rodów w W. Ks. Litewskiem w XV i XVI wieku. Warszawa, 1887. C. 370. /129/



По смерті Івана Вишневецького в Черкасах виступає його старший син Дмитро.

Вже було сказано про звитяжні походи проти турків і татар Остафія Дашкевича та інших прикордонних старост. Однак найбільшої слави зажив князь Дмитро Вишневецький. Це був великий землевласник, що володів кількома маєтками в Кременецькому повіті, серед яких були Підгайці, Окнин, Кумнин, Лопушно, Таража, Камарин, Крутнів тощо 30. Відомо також, що в 1546 році Дмитро Вишневецький судився з магнатом Чарторийським за якийсь будинок у Вільні. В 1547 році він дістав у «державу» маєток Вонячин 31 на Поділлі, в 1548 році його було притягнуто до суду за кривду, заподіяну селянам, що належали королеві Боні. З 1551 року Дмитро Вишневецький стає черкаським і канівським старостою 32. В 1553 році Вишневецький побував у Туреччині. Про мету його відвідин Порти невідомо. Ймовірно, він прагнув розвідати на власні очі політичне становище в країні.

Хто ж такий Дмитро Вишневецький, якого українська дума ототожнює з легендарним козаком Байдою, а деякі автори називали навіть засновником Запорозької Січі? Князь Дмитро Вишневецький справді був яскравою історичною фігурою, видатним дипломатом і полководцем, діяльність якого лишила помітний слід в історії боротьби з турками і татарами. Слід сказати, що особистий погляд автора на роль Дмитра Вишневецького за останні 30 років в дечому змінився. В роботі «Запорожское козачество» (1957), підкреслюючи політику українських, польських і литовських феодалів щодо вільного населення, передусім козацтва, яке вже наприкінці XV століття становило окрему суспільну верству, я применшив роль таких українських феодалів, як Дашкевич, Ружинський, Претвич і особливо Дмитро Вишневецький, в обороні кордонів України від кочових орд та їх сюзерена Оттоманської Порти. Пізніше, особливо під впливом документів з турецьких архівів, опублікованих в роботі французького вченого Ш. Лемерсьє-Келькеже 33,



30 Zródła dziejowe. Warszawa. 1877. T. 8. C. 92, 94.

31 Boniecki A. Poczet rodów. C. 370.

32 Эварницкий Д. История запорожских казаков. Т. 1. C. 83. Деякі історики, в тому числі і M. C. Грушевський, заперечують це твердження (Грушевський M. C. Байда-Вишневецький в поезії і історії // Записки укр. наук. товариства в Києві. 1909. Кн. 35. С. 122).

33 Lemercier-Quelquejay Ch. C. 258 — 279. /130/



люб’язно присланої мені автором, я дістав змогу поглибити свою характеристику Дмитра Вишневецького і позбутись того, що Ш. Лемерсьє-Келькеже назвав «мінімізацією» ролі Вишневецького.

У походах на турків і татар Вишневецький, без сумніву, часто спирався на козацтво 34. Але наявні джерела не дають ясної відповіді на питання: чи брали участь в його походах запорожці? До того ж польський уряд зобов’язував його до зовсім іншого — стримувати запорожців від самовільних походів на Крим і Туреччину і взагалі вимагав поставити їх під контроль уряду. Але це, природна річ, означало заборону козакам оселятися за порогами, де вони могли бути вільними від усякого втручання в їхнє життя польського уряду.

Щоб стримувати запорожців від самостійних дій проти татар і турків, Вишневецький восени 1556 року закінчує будівництво на Малій Хортиці замку. Польський король і великий литовський князь Сигізмунд Август із задоволенням зустрів звістку Вишневецького про це: «И што ся дотычет твоє нам, — писав король у своїй відповіді, — така послуга твоя приємна єсть, кгды (бо) це для нас, господаря, на так потребному местцу замок забудовал, а звлаща (особливо) де бы могла быть безпечная осторожность ку повстяганю шкодников лихих людей (розрядка моя. — В. Г.) з убеспеченьем панств нашых» 35.



34 «В реальних умовах русько-литовсько-турецького прикордоння, — пише Б. Флоря, — лише при підтримці козацтва можна було розраховувати на здійснення широких політичних планів і, без сумніву, Д. Вишневецький не шкодував зусиль для того, щоб забезпечити собі хоч би тимчасову і умовну підтримку з боку козачих отаманів (Флоря Б. Н. Проект антитурецкой коалиции середини XVI в. // Россия, Польша и Причерноморье в XV — XVIII вв. М., 1979. С. 73). Правильна думка в цілому, але питання стоїть по-іншому: чи були саме запорожці, а не звичайні козаки, у війську Д. Вишневецького?

35 Акты ЮЗР. Т. 2. С. 148. На те, що під «шкодниками» і «лихими людьми» треба розуміти запорозьких козаків, звернув увагу ще І. Каманів: «Вишневецький, — писав він, — збудував місто... «ку повстяганю лихих людей», під якими, звичайно, мали на увазі козаків, що відрізнялися цим епітетом від «поганства — татар». І. Каманін помітив навіть, що Вишневецький просив свого часу Сигізмунда Августа надіслати до нового замку своїх «людей» та «стрельбу», чого не треба було робити, якби у замку знаходились запорожці (Каманин И. K вопросу о козачестве до Богдана Хмельницкого // Чтения в истор. общ. Нестора-летописца. 1894. Кн. VIII. С. 73).



У листі (1557 р.) до кримського хана польський король оповіщав: замок Вишне/131/вецького служить опорним пунктом на випадок, «кгды каковый выступ от лихих людей злодейским обычаем станется» 36. Завдання Вишневецького на Запорожжі, за словами короля, полягало нібито тільки в тому, щоб він «козаков гамував, а шкодити не допустил» 37. Нарешті, як пробував запевняти хана король, Вишневецький повинен був наглядати, щоб через Запорожжя до Криму не проходили росіяни і щоб вони не будували фортець на Дніпрі 38.

Однак насправді Вишневецький почував себе вільним від усяких зобов’язань як по відношенню до короля, так і до хана. Ще 1 жовтня 1556 року він напав на Іслам-Кермен, увірвався до фортеці і вивіз звідти кілька гармат. Але довго протистояти татарам він не зміг. Влітку 1557 року залишив замок на Хортиці і повернувся до Черкас. Татари зруйнували замок.

Татарські орди безперервно нападали і на південні землі Російської держави. Тільки в першій половині XVI століття вони здійснили понад 40 походів. Із свого боку, російський уряд посилав проти Криму під Очаків та в інші місця військові загони. Разом з донськими та українськими козаками вони завдавали відчутних ударів нападникам. Так, у березні 1556 року на території Черкаського староства з’явився російський загін під проводом дяка Ржевського. Цей загін, в якому були переважно путивльські козаки, спустився по Пслу у. Дніпро і далі в напрямі до Дніпровських порогів. Ржевський, виконуючи наказ російського уряду, повинен був зібрати відомості про татар.

На Дніпрі до Ржевського приєднався загін українських козаків, посланий Дмитром Вишневецьким. У Москві було отримано повідомлення, що до Ржевського на Дніпрі «пристали литовские люди, атаманы Черкасские, Млынским зовут да Михайло Ескович, а с ним триста козаков каневских черкас» (розрядка моя. — В. Г.39. Вже у цитованому листі хану (2.5.1557) Сигізмунд Август підкреслював, що «каневские черкасы» (а не запорозькі — sic!) були під командою Млинського, або Мини, — «слуги староста черкасского» 40.



36 Книга Посольская. Метрики Великого княжества Литовского. Т. 1. Док. № 88. С. 140.

37 Там само.

38 Там само.

39 ПСРЛ. Т. 13. перша пол. С. 271.

40 Книга Посольская. Док. 86. С. 134.



Виправдо/132/вуючись пізніше перед ханом за похід козаків Вишневецького з дяком Ржевським, король писав, що «Мина козак, будучи от князя Вишневецького посланий», повинен був лише супроводити росіян, але аж ніяк не ходити на Крим. «А теж сами (козаки Мини) в тому винний, — говорив далі Сигізмунд, — що на Товань шли, бо староста наш Черкасский (Вишневецький) не велел им итти на Товань» 41.



41 Там само. Док. 87. С. 137.



Ржевський успішно виконав доручення. Захопивши у татар під Іслам-Керменом табун коней, він вирушив до Очакова і взяв його штурмом. Завдавши ворогові значної шкоди, Ржевський після цього повернувся до Іслам-Кермена. Але тут на нього вже чекав великий татарський загін. Після бою з татарами він повернувся на територію Російської держави, а українські козаки, які були з ним — до Черкас.

Після того як татари зруйнували замок на Хортиці, Дмитро Вишневецький зрозумів, що литовський уряд не може надати йому потрібної підтримки, і він переходить на службу до російського царя Івана Грозного. Цар щедро обдарував Вишневецького «великим своим жалованьем»: дав йому м. Бєлів, багато сіл під Москвою і... 10 тисяч карбованців «на приїзд» тощо. В січні 1558 року російський уряд доручив Вишневецькому вирушити з великим загоном на Крим. Під Перекопом він розбив невелику татарську виправу і пішов «на Тованський перевіз нижче Іслам-Кермена за 25 верств, і на перевозах стояв три дні».

Вишневецький, як бачимо, не зустрів значного опору з боку татар. Пояснював він це тим, що король сповістив хана про загрозу, і тому «цар Кримськой улуси все забил за Перекоп, а сам в осаде был». Таким чином, дійшовши до самого Перекопу, Вишневецький вважав своє завдання виконаним. А тим часом вже почалася Лівонська війна (1558 — 1583), і Іван Грозний звелів Вишневецькому «до себе їхати». Відправивши більшу частину війська до Москви, Вишневецький, однак, залишився в Подніпров’ї для продовження військових дій проти татар. Мабуть, Іван Грозний цим показав своє недовір’я діям Вишневецького. Ця недовіра пояснюється не лише крутим характером московського царя, а й тим, що Вишневецький, недавній підданий Литовсько-Польської держави, яка стояла за спиною Лівонії, справді міг повернути у принагідну хвилину назад, що пізніше, в /133/ 1562 році, і сталося. А зараз, у 1558 році, Вишневецький, не бажаючи, мабуть, втручатися у війну з Лівонією і закрити собі шлях до повернення в Польсько-Литовську державу, вважав за краще продовжувати війну з татарами, перебуваючи на безпечній від Івана Грозного відстані. Тим більше, що велике татарське військо наприкінці того ж таки 1558 року вдерлося у межі Російської держави. Однак довідавшись, що головні сили російського війська ще не відправлено до Лівонії, татари повернули назад.

У відповідь на татарське вторгнення на початку 1559 року до Криму вирушило 8-тисячне військо під проводом окольничого Д. Адашева. Вишневецький отримав наказ відправитись на Дон з 5-тисячним загоном. Адашев, раптово з’явившись у гирлі Дніпра, захопив 2 турецьких кораблі, а потім разом з українськими козаками висадився у Криму і, завдавши татарам значної шкоди, звільнив багато невільників. Наляканий цим, кримський хан Девлет-Гірей звернувся до Туреччини за допомогою.

Тим часом Вишневецький, у війську якого були донські козаки і черкеси (про це свідчать турецькі повідомлення), розгромив загін кримців і почав штурмувати Азов. Штурм не мав успіху, але справив величезне враження на турків. Навіть тимчасова блокада цього міста-фортеці з дуже важливим портом, через який у Стамбул постачались харчі та будівельний ліс, становила серйозну загрозу для турків. Пізніше Вишневецький ще двічі намагався захопити Азов, завдавши йому чималих збитків, але на допомогу місту в гирло Дону було надіслано турецький флот під проводом адмірала Алі Реїса. Це перешкодило Вишневецькому з’єднатися з іншим загоном в 4000 чоловік, що прибули йому на допомогу 42.

Після невдалої спроби захопити Азов, Вишневецький припинив його облогу й почав готуватися до походу на Крим, задуманого на весну 1560 року. Це його приготування викликало нову тривогу у турецьких урядових колах. До Стамбула з усіх сторін надходили звістки, що у Вишневецького велика армія. Бей Кафи, наприклад, сповіщав, що Вишневецький на південь від Азова концентрує 70-тисячне військо 43.



42 Lemercier-Quelquejay Ch. C. 258 — 259.

43 Там само.



Ще в 1552 році адигейсько-кабардинське (черкесь/134/ке) посольство звернулося до Івана Грозного з проханням прийняти черкесів з їх землями в російське підданство і захистити, від кримського хана. В 1557 році кабардинські посли присягнули на підданство Росії.

Як повідомляють російські джерела, 1560 року Вишневецький отримав від царя наказ разом з черкеськими князями, підданими його, «промишляти над Кримським ханом».

Приєднання черкесів до війська Вишневецького викликало хвилювання у Литві й Стамбулі. Сигізмунд II Август попереджав кримського хана: «...поразумети можешь, якими причинами и на черкеси пятигорские (російський цар) заходить, хочете их собе пригорнути и сповиновати, аби их противное тобе, брату нашому обернул...» 44. Французький посол у Стамбулі на початку 1561 року повідомив, що військо Вишневецького разом з черкесами, спустившись до Дону повз Азов, захопило по дорозі кілька фортець і досягло Кафи. Наляканий цим, султан наказав 12 санджакам району Трапезунду виступити проти «капітана Дмитрашки (Вишневецького)» 45.



44 Книга Посольская. Метрики Великого князя Литовского. Т. I. С. 183.

45 Див.: История Украинской ССР. Т. 2. С. 369.



В донесеннях від лютого і березня 1561 року той же посол писав про підготовлені турками до відправлення 20 галер для захисту Кафи та Азова і про очікуваний похід Вишневецького разом з черкесами у бік Мінгрелії. Усе це свідчило про широкий масштаб військових дій, задуманих Вишневецьким.

Однак політична ситуація в цей час різко змінилася. Вишневецький без допомоги Росії, яка вела війну в Лівонії й, природно, не хотіла ускладнювати відносини з Туреччиною та Кримом, не міг вести військові дії з попереднім розмахом. З іншого боку, він не міг розраховувати й на підтримку Сигізмунда II Августа, який, у свою чергу, готувався до війни з Росією і теж не бажав загострювати відносини з Туреччиною. В таких умовах Вишневецький вирішив повернутися на Подніпров’я. Цікаво відзначити, що російський уряд не тільки не висловив подяки Вишневецькому, а, більше того, облаяв його. Гінцю Андрію Клобукову доручено було говорити у Литві (на випадок, якщо спитають) про причини від’їзду Вишневецького з Росії: «Притек Вишневецкий ко государю нашему, как собака, и потек от государя на /135/щего, как собака же» 46. А якщо мати на увазі, що уряд завжди підозрював Вишневецького в можливій зраді 47, то зрозуміло, що йому за краще було триматися подалі від «вдячності» Івана IV.

Повернувшись за дозволом короля на Україну, Вишневецький не відмовляється від продовження боротьби з Туреччиною. Для здійснення цієї мети він обирає Молдавію, яка на той час відігравала важливу роль у відносинах Польсько-Литовської держави з Отоманською імперією; вона була своєрідним буфером між цими країнами. Незважаючи на те, що Молдавія перебувала у васальній залежності від Туреччини, яка ставила на трон своїх прибічників з числа молдавських бояр, польсько-литовські магнати часто втручалися в ці справи, намагаючись замінити турецьких ставлеників своїми. На той час у Молдавії створились сприятливі для таких інтриг умови — тут точилася боротьба між Томшею і Гераклідом.

Вишневецький на свій розсуд, не підтриманий польсько-литовським урядом, втрутився у молдавські справи. Вступивши із загоном в Молдавію, він спочатку подав допомогу Геракліду, а потім перейшов на бік його суперника Томши (Тимши), який пообіцяв Вишневецькому допомогти самому зайняти молдавський трон. У ході боротьби загін Вишневецького потерпів поразку, а його, зрадженого Томшею, захопили у полон і під посиленою охороною доставили до Стамбула 48. 15 жовтня 1563 року французький посол у Стамбулі повідомив свій уряд: «Сьогодні або завтра вранці привезуть сюди Дмитрашка з його товаришами». Невдовзі Вишневецький та його соратник Я. Пясецький були страчені 49.



46 Сборник русского исторического общества. СПб, 1892. Т. 71. С. 156.

47 В інструкції російському гінцю Олферьєву, посланому до Литви того ж 1559 року, читаємо: «Не одного (государя — В. Г.) Вишневецкий израдил» (Сборник русского исторического общества. СПб, 1887. Т. 59. С. 543).

48 Lemercier-Quelquejay Ch. C. 270.

49 Documente privitoare la istoria Komanilor. Suplement I. Vol. I. Bucurešti, 1886. T. 1. Док. 35. C. 19.



«Вишневецький і Пясецький, — пише Мартин Бєльський, — були скинуті з башти на гаки, що вмуровані у стіну біля морської затоки, на шляху від Константинополя на Галату. Пясецький одразу сконав, а Вишневецький, зачепившись ребрами за гак, жив ще три дні, поки турки не вбили його з луків за те, що він ганьбив /136/ їхню віру» 50. Таку ж інформацію про страту Вишневецького подає й польський хроніст Б. Папроцький.

Так трагічно закінчив свій життєвий шлях, безсумнівно, талановитий державний і військовий діяч, чия боротьба з турками і татарами мала важливе значення для захисту південних кордонів України.

В свій час я писав, що образ легендарного козака Байди поєднався з історичною постаттю українського князя. Взагалі це питання, на мій погляд, другорядне, бо йдеться все ж таки про поетичний образ. Чому так сталося, що образ князя був замінений образом легендарного козака Байди, вдало пояснює M. C. Грушевський. «В кругах українських, польських, литовських, — пише він, — по гарячих слідах події, історія смерті Вишневєцького почала переказуватися в легендарних, різними поетичними подробицями розцвічених формах (розрядка моя. — В. Г.) ...Сі перекази оброблялися в поетичній формі, і одна з таких поетичних переробок, у вигляді української народної пісні, перелетіла до нас через прірву трьох століть, задержавшись в народних устах. Ся популярна пісня про Байду розповсюджена на цілій українській території, від Галичини до Задніпров’я. Ігноруючи його життя, вона займається виключно його героїчною смертю. Легковаження життя і життєвих розкошів, зневага смерті — її невід’ємний мотив, і ухопивши його, поет на місце історичної постаті князя-магната за ліпше вважав підставити типову фігуру гуляки-козака, що непоясненим близше способом опинився в Царьгороді й пиячить тут» (розрядка моя. — В. Г.51.

Михайло Драгоманов також бачив різницю між історичною постаттю Вишневецького і образом козака Байди. Найвизначнішими ватажками козаків були, говорить він, Лянцкоронський і «Дмитро Вишневецький, — до його потім прикладали пісню про Байду» (розрядка моя. — В. Г.52.



50 Kronika Marcina Bielskiego. T. 2. C. 1149.

51 Грушевський M. Історія України-Руси. T. 7. C. 126 — 127.

52 Драгоманов Михайло. Про українських козаків, татар та турків. С. 18 — 19.



Кость Гуслистий свого часу відзначав, що Д. Вишневецький заснував Запорозьку Січ і теж ототожнював його з легендарним Байдою. Міркування К. Гуслистого /137/про Д. Вишневецького, скажемо тут, не стояли на місці, хоч дехто з авторів це не хоче помічати. Не будемо цитувати всі його висловлювання, зупинимося лише на останньому, сказаному вже перед смертю. У розділі до «Історії Української РСР» читаємо: «Помітною фігурою у боротьбі проти турків був український магнат, князь Дмитро Вишневецький. З метою захисту від набігів татар, а також для зміцнення свого впливу на Придніпров’ї, зокрема для підкорення козацтва, Вишневецький збудував за Дніпровськими порогами на острові Мала Хортиця замок (близько 1554 — 1555 рр.), який деякі буржуазні історики безпідставно вважають Запорозькою Січчю або її прототипом. Деякі історики ототожнювали Дмитра Вишневецького з героєм однієї з найпопулярніших українських народних пісень — Байдою. Проте є підстави вважати, що пісня про Байду — борця проти турецько-татарської агресії — існувала ще до Вишневецького, а варіант, зв’язаний з його ім’ям, у якому він також прозваний Байдою, з’явився пізніше» (курсив мій. — В. Г.53.

Близької до цього думки додержується і відомий польський історик Владислав Сєрчик: «Якийсь час вважалося, що герой козацьких дум (пісень) козак Байда є ідентичним Вишневецькому» 54.

Однак справа не в тому, що ці дослідники схиляються до точки зору, яку я висловив у 50-х роках. Є у мене і запеклі опоненти. Назву хоч би історика з української діаспори Л. Винара, який називає мене навіть фальсифікатором 55.

До хору моїх критиків приєднався і відомий, найбільш серьозний з сучасних знавців козаччини, Ярослав Дзира. Він пише: «...Останнім часом Голобуцький висунув сумнівне припущення, що Д. Вишневецький і Байда — народний герой — зовсім різні люди. Щоб підтримати свою думку, Голобуцький абсолютизує соціальний момент, всі його аргументи однобічні і непереконливі» 56.



53 Історія Української РСР, К., 1967. T. l. C. 135.

54 Serczyk W. A. Historia Ukrainy. Wrocław. 1979. C. 69.

55 Винар Л. Князь Дмитро Вишневецький. Мюнхен. 1965. C. 100 — 101.

56 Дзира Ярослав. Хроніка Мартина та Йоахима Бельських про історію козацтва // Україна: наука і культура. 1991. Вип. 25. С. 134 (примітки).



Найбільш важливим у цій сердитій тираді є зви/138/нувачення мене в абсолютизації соціального моменту. Що ж, певною мірою це так, бо розмова йде про книгу, яка вийшла в 1957 році і не могла бути іншою за тодішніх умов. Та не це мене турбує. Справа в тому, що у процесі подолання залишків марксистського вульгарно-соціологічного методу виникає загроза іншої крайності, яка характеризує нерозуміння чи невірне трактування того ж соціального фактора. Це не стосується самого Я. Дзири, але така тенденція існує і змушує ще раз підкреслити: висловлюючи думку, що князя Дмитра Вишневецького не можна розглядати як засновника Запорозької Січі, я дійсно виходив насамперед із соціальної природи козацтва, яке проіснувало близько трьох століть і було своєрідним революційним, демократичним рухом, в основі своїй антифеодальним і національно-визвольним, а Запорозька Січ — центром і керівником цього руху. Поставивши в основі питання про виникнення козацтва діяльність князя Дмитра Вишневецького і приписавши йому роль засновника Запорозької Січі, ми не тільки не зрозуміємо історії виникнення козацтва, а й не збагнемо і постаті самого Дмитра Вишневецького. Значення його полягає в тому, що він у час, коли турецько-татарська навала загрожувала не тільки Україні, а й усім християнським державам Європи, намагався своєю боротьбою стримати небезпеку, яка насувалася на континент. Дмитро Вишневецький, по суті, намагався створити союз держав проти турецько-татарської агресії. Інша справа, що боротьба, яка невгавала між європейськими державами, стала на перешкоді створення такого союзу. Невірне трактування соціальних умов виникнення запорозького козацтва і ролі Дмитра Вишневецького в історії його призводить до таких, м’яко кажучи, «висновків». Зверніть увагу на безапелятивний тон автора: «Повторюємо (sic!): український князь Дмитро Вишневецький справді належав до панівного класу Польсько-Литовської держави. Але у важку для рідного краю годину він, як свого часу і князь Дмитро Пожарський у Росії, бореться з ворогами.

Дмитро Іванович Вишневецький не лише сам був готовий віддати життя за честь і свободу української землі і не лише очолював козаків у походах під турецькі замки і татарські улуси. Він узяв на себе місію згуртувати, запорозьке козацтво з колишніх утікачів від феодальних утисків (курсив мій. — В. Г.). У тому якраз і /139/ виявилася його державна і військова далекоглядність» 57. Коментарі зайві.



57 Сергійчук В. Байда-Вишневецький — ратник української землі // Дніпро. 1989. № 2. С. 132.



Що ж до пісні, то вона була своєрідною подякою Вишневецькому від українського народу, який зазнавав великого лиха від страшних за своїми наслідками турецько-татарських навал. Цю подяку народ і висловив, приєднавши до прізвища Дмитра Вишневецького ім’я улюбленого народного героя Байди.

Можна сказати, що останнє слово про Дмитра Вишневецького поки що належить французькому історику Шанталу Лемерсьє-Келькеже, який працював в архівах Стамбула і знайшов там цілий ряд до того невідомих документів, де згадуються походи українського князя. Стаття Ш. Лемерсьє-Келькеже має характерну назву: «Литовський кондотьєр XVI століття князь Дмитро Вишневецький і утворення Січі Запорозької за даними Отоманських архівів». Не треба добре знати французької мови, щоб відразу звернути увагу на назву статті. Вишневецького тут названо кондотьєром, тобто начальником найманого війська. В статті робиться спроба простежити на основі турецьких архівів роль Д. Вишневецького в боротьбі з турками і татарами, а також визначити його місце в процесі утворення Запорозької Січі. Французький історик починає свою статтю з питання, наскільки має рацію В. Голобуцький, який заперечує, що Дмитро Вишневецький був засновником Запорозької Січі і проводирем запорозьких козаків. Цитую: «Документи турецьких архівів кидають також світло на проблему походження козаків. Відомо, що турецькі оригінали XVI століття називають кілька категорій козаків: «польські козаки» — це козаки прикордонної зони України, іноді так називають й запорозьких козаків; «московські козаки» — цей термін застосовується загалом до донських козаків, яких Порта так називала для підвищення авторитету московського царя; нарешті «руські козаки» — це слабо визначений термін, який прикладається то до «запорозьких», то до «донських козаків». А в турецьких документах, що торкаються Дмитра (Dimitras), його вояки називаються просто «руськими» (що ймовірно означає московські солдати), або ще «невірними» — ці останні були черкесами. Термін «козаки» побутує рідко, тільки під час воєнних дій в районі Азова». Обміркувавши сказане, Ш. Ламерсьє-Келькеже ро /140/бить такий остаточний висновок: «Отже, мабуть, Голобуцький справедливо стверджував, що не було, або було мало запорозьких козаків у війську Вишневецького» 58.

Вважаю, що цю проблему можна розв’язати, враховуючи також саму соціальну природу запорозького козацтва, а не уникати цього, як намагаються це робити деякі мої критики, замінюючи наукову аргументацію звинуваченнями в фальсифікаціях чи інших гріхах. Тому мені так приємно було вислухати ввічливі, виважені й об’єктивні міркування пана Шантала Лемерсьє-Келькеже. Українські історики діаспори тепер більш активно працюють в архівах Стамбула, і від їх праці треба сподіватися результатів, які повніше висвітлять це питання.

За прикладом Дмитра Вишневецького козаки і самі стали втручатися в молдавські справи, тим більше що боротьба проти турецького панування в Молдавії набула в цей час для Оттоманської Порти неабиякої небезпеки. Молдавський господар Івоня (Іван) Лютий, що прагнув вести самостійну внутрішню і зовнішню політику, вирішив виступити проти Туреччини. В пошуках союзників він звернувся до польського короля. Однак останній, не бажаючи ускладнювати стосунки з Портою, відмовив господареві у підтримці.

На допомогу Івоні прийшли українські козаки. Польський сучасник подій Л. Горецький так говорив про це: «В голові війська стояв гетьман Сверчевський із загоном у 200 чоловік кінних, крім того 200 брацлавян і стільки ж барян з м. Бару» 59. Основу загону становили українські козаки, а також польська шляхта, про що свідчать їхні прізвища: Янчик, Земковський, Лібішовський, Цішовський, Богшицький та ін.60 20 березня 1574 року загін, що вже налічував 1200 вояків, прибув до Сучави, де його урочисто зустрів сам господар.



58 Lemercier-Quelquejay Ch. C. 279.

59 Грушевський M. C. Історія України-Руси. T. VII. C. 148

60 Kronika Marcina Bielskiego. T. 3. C. 1346 — 1347.



Невдовзі почались військові дії. Загони Івоні Лютого з допомогою вояків Сверчевського поблизу Фокшан розбили турецько-валасько-угорське військо і вступили в Бухарест. Окремі молдавські і козацькі загони завдали ударів турецьким фортецям Бендерам (Тягіні) і Білгороду. При захопленні Бендер відзначився загін козаків Сверчевського. Після штурму Бендер козацький загін в /141/ 600 чоловік під орудою Покотила оволодів Білгородом, взявши великі трофеї 61.

Дальшому успіху завадило загострення протиріч у молдавському таборі. Річ у тім, що молдавська аристократія була незадоволена централізаторською політикою Івоні Лютого та його союзом з козаками. Вона побоювалась можливого об’єднання молдавських селян з козаками і виступу їх уже проти неї. До того ж Івоня Лютий під час вирішальної битви з турецько-татарським військом зазнав поразки, потрапив у полон і був страчений. Молдавський престол зайняв турецький ставленик Петро Мірчич (Кривий) (1574 — 1591).

Із смертю Івоні Лютого боротьба не закінчилась. Навесні 1577 року в Молдавії почався ще більший за розмахом антитурецький рух, пов’язаний з іменем Івана Підкови. Останній, як писав Іоахим Бєльський, «перебував у середовищі запорозьких козаків і був братом (як гадали деякі) небіжчика Івоні-воєводи молдавського. Його називали Підковою тому, що він ламав підкови» 62. Прибічники Івоні Лютого закликали Підкову до Молдавії, щоб вигнати турецького ставленика Петра Мірчича й зайняти його місце. Іван Підкова з загоном у 330 козаків, «над яким гетьманом був Шах» 63, вирядився до Молдавії. Однак цього війська для досягнення поставленої мети було замало і Підкова повернулася на Україну до Немирова.

Польський король Стефан Баторій дуже боявся, що похід Підкови у Молдавію може викликати ворожу акцію з боку Туреччини. Тим більше, з огляду на тяжку війну, яку Річ Посполита вела з Росією, така акція була б зовсім несвоєчасною. Стефан Баторій наказав заарештувати Підкову. Однак польний гетьман Синявський не зміг виконати королівського наказу як через те, що місцева шляхта співчувала походу Підкови до Молдавії для боротьби з турками, так і тому, що військо його швидко зростало. Важливу роль у поповненні козацького війська відіграв козацький ватажок Шах, що ходив для збору козаків на низ Дніпра. Він привів Підкові 600 козаків, крім того ще 400 мали надійти пізніше.



61 Mоxов Н. Очерки истории молдавско-русско-украинских связей. Кишинев, 1978. С. 48 — 49.

62 Kronika Marcina Bielskiego. T. 19. C. 60.

63 Стороженко А. Стефан Баторій: Днепровскив козаки. К., 1904. С. 51.



Підкова на чолі нового війська вступив до Молдавії. /142/ Коли він прибув у Сороки, пише Іоахим Бєльський, «чернь визнала його своїм господарем». Про підтримку Підкови народом Молдавії є відомості й інших сучасників.

Із Сорок Підкова рушив на Ясси, розбив турецький загін, що був відправлений проти нього господарем Петром Мірчичем, і 20 листопада з тріумфом вступив до молдавської столиці. Петро Мірчич утік у Валахію, сподіваючись на підтримку султана і тамтешніх феодалів. Господарем Молдавії було проголошено Івана Підкову. Автор «Кронички козацкой» про це говорить так: шах «за бажанням молдавців возвів на владарювання славного козака свого Підкову» 64.



64 Белозерский Н. Южнорусские летописи. К., 1856, С. 130.



Ставши володарем, Іван Підкова змушений був маневрувати між простим народом і молдавськими боярами, що робило його становище дуже нестійким. Нещасливою була і зовнішня політика Підкови. Він марно звертався за підтримкою до польського короля. Відправлений до султана посол (з проханням затвердити Івана Підкову на молдавському престолі) теж отримав відмову. Не мала успіху і спроба досягти дружніх відносин з іншими сусідніми державами.

Над головою Підкови згустилися хмари. Туреччина зібрала проти нього великі сили. Першим виступив проти Підкови Петро Мірчич: він з великим військом попрямував до Ясс. Підкова пішов йому назустріч. Суперники зійшлися неподалік від столиці. Козацькі загони вишикувались у голові війська Підкови і вислали вперед чати. Ворог, намагаючись розтоптати козацьку піхоту, пустив на неї биків і коней. Коли злякані тварини наблизились, козаки засипали їх зливою куль. Стадо повернуло назад і почало топтати військо Петра Мірчича. В цей час Підкова, що займав правий фланг, і Шах, який стояв на лівому фланзі, скориставшись розгубленістю супротивника, дружно вдарили з обох боків. Військо Петра Мірчина не витримало і кинулось врозтіч, сам Мірчич ледве врятувався.

Незважаючи на цей успіх, становище Підкови гіршало: у Валахії зосередились турецькі війська і дружини бояр, вірних Петру Мірчичу. Крім того, їм на підмогу рухалося військо семиградського воєводи, родича польського короля Стефана Баторія. Підкова, не маючи відповідних військових сил, мусив виступити з Молдавії. 1 грудня 1577 року, залишивши Ясси, Підкова пішов на /143/ Сороки, а потім повернувся у Немирів, маючи намір пробитися звідти до запорожців. Але за намовою брацлавського старости Підкова подався до Варшави, його, мабуть, ще не полишила надія домовитися з Стефаном Баторіем про спільний наступ проти турків. Король, що саме тоді готувався до сейму, де мало обговорюватися питання про продовження війни з Росією, наказав заарештувати Підкову і кинути до в’язниці. Проте, зважаючи на популярність антитурецької позиції Підкови серед народу і шляхти, Стефан Баторій не наважився відразу покінчити з ним 65. Тим часом султан прислав чауша (дипломатичного агента) з вимогою видати Підкову Туреччині або стратити його. Зухвалість турецького тиску на короля викликала гнів у шляхти, яка, за словами Іоахима Бєльського, «дуже жаліла цього Підкову, бо він був муж добрий» 66. Крім того, бундючна вимога султана посягала на політичний престиж Речі Посполитої як суверенної держави. І все ж король, якого султан звинувачував у потуранні козакам і Підкові в поході на Молдавію, пішов на принизливу для Польщі поступку, очевидно не бажаючи ускладнювати відносин з Туреччиною саме в той час, коли йшла мова про війну з Росією. Врешті-решт було вирішено відтяти голову Підкові. Це повинно було статися 18 червня 1578 року у Львові на ринку — через п’ять місяців після його арешту.

Польський уряд, побоюючись можливих спроб з боку шляхти і простого народу звільнити Підкову, наказав у зв’язку з цим пильно охороняти місце страти.

Львівський ринок був заповнений народом. Звернувшись до присутніх, як передає сучасник, Підкова сказав, що він усе своє життя боровся проти турків і діяв завжди в ім’я рідного краю, а страчують його «за вимогою султана», який так «звелів вашому королю як своєму підданому». Польща, продовжував він, «ще зазнає багато нещастя від такої послуги султанові». Багато людей плакало, особливо вояки, що прибули сюди заради нього, але нічого не могли вдіяти через великі приготування, зроблені за наказом урйду» 67.



65 Див.: Любович Н. Иван Подкова. Каменец-Подольский, 1878.

66 Kronika Marcina Bielskiego. T. 19. C. 74.

67 История Украинской ССР. К., 1982. Т. 2. C. 372.



Страта Підкови справила страшне враження на народ. Про це сучасник, польський ксьондз Ян Піотровський, писав: «Дивна річ, як вся тутешня чернь жалкує за /144/ ним: друкують про нього книги, складають піснї. Намалювали його мертве тіло» 68.

Ще коли Підкова був у в’язниці, в Молдавії сталися нові події, про що знаходимо в листі султана польському королю в березні 1578 року. В ньому йдеться про те, що якийсь чоловік (як потім стало відомо, Олександр, який називав себе братом Івоні Лютого і Підкови) на чолі більш як 2 тисяч піших і кінних козаків з-під Києва, Канева, Черкас, Брацлава, озброєних вогнепальною зброєю, увірвався до Молдавії. Край знову зазнав пожеж і війни. Козаки обложили Ясси. Петро Мірчич, який знову зайняв молдавський престол, ледве втік (у котрий раз). Олександр зайняв столицю Молдавії. Однак через місяць військо Олександра зазнало поразки, а сам він потрапив у полон. Турки посадили його на кіл, а полонених козаків відправили до Стамбула.

Пам’ять про Підкову зберіг український народ. У споминах нащадків він залишився як могутній керівник українського козацтва в боротьбі проти турецької агресії. Микола Гоголь писав, що народ зберіг пам’ять про молодецькі діла Підкови. Тарас Шевченко один із своїх найкращих творів про боротьбу козаків з турками назвав «Іван Підкова», а Іван Франко вбачав у спільній боротьбі козаків і молдаван «свідоцтво минулого братства по зброї» 69.



68 Там само. С. 373.

69 Там само. /145/

















Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови ua_etymology:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчани, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.