Попередня     Головна     Наступна





Михайло ГРУШЕВСЬКИЙ

ЗВИЧАЙНА СХЕМА "РУССКОЇ" ІСТОРІЇ Й СПРАВА РАЦІОНАЛЬНОГО УКЛАДУ ІСТОРІЇ СХІДНОГО СЛОВ’ЯНСТВА



Поставлена організаційним з’їздом російських філологів справа раціонального укладу історії слов’янства в задуманій Слов’янській Енциклопедії 1 дає мені нагоду порушити справу схеми історії східного слов’янства. Я не раз порушував уже справу нераціональностей в звичайній схемі "русскої" історії 2, тепер хотів би обговорити се питання трохи повніше.



1 Писано з нагоди плану слов’янської історії, виробленого історичною підсекцією з’їзду.

2 Напр., в "Записках Наукового товариства імені Шевченка", т. XIII, XXXVII і XXXIX, бібліографія, оцінки праць Мілюкова, Сторожева, Заґоскіна, Владимирського-Буданова (завважу, що з моїх заміток до книги д. Мілюкова "Очерки по истории русской культуры" зробив ужиток проф. Філевич в своїй рецензії праці д. Мілюкова в час[описі] "Новое время", покликуючись на них на попертя своїх гадок, зовсім противних тим, якими подиктовані були мої замітки). Также в приготованім до друку "Очерке истории украинского народа".



Звичайно, прийнята схема "русскої" історії всім звісна. Вона починається з передісторії Східної Європи, звичайно про неслов’янську колонізацію, потім іде мова про розселення слов’ян, про сформування Київської держави; історія її доводиться до другої половини XII в., потім переходять до В[еликого] кн[язівства] Володимирського, від нього — в XIV віці — до кн[язівства] Московського, слідиться історія Московської держави, потім Імперії, а з історії українсько-руських і білоруських земель, що лишалися поза границями Московської держави, часом беруться деякі важніші епізоди (як держава Данила, сформування В[еликого] кн[язівства] Литовського і унія з Польщею, церковна унія, війни Хмельницького), часом не беруться зовсім, а в кождім разі з прилученням до Російської держави сі землі перестають бути предметом сеї історії.

Схема ся стара, вона має свій початок в історіографічній схемі московських книжників, і в основі її лежить ідея генеалогічна — генеалогія московської династії. З початком наукової історіографії в Росії сю схему положено в основу історії "Российского государства". Потім, коли головна вага перенесена була на історію народу, суспільності, культури, й "русская история" стала зближатися до того, щоб стати історією великоруського народу й його культурного життя, задержано ту ж схему в її головних моментах, тільки стали відлітати епізоди що далі, то більше. Ту ж схему, в простішій формі, прийняла наука "истории русского права", складаючися з трьох відділів — права Київської держави, московського й імперського.

Через таку традиційність, через таке довге уживання до сеї схеми привикли й її невигоди, нераціональності не вражають прикро, хоч вона повна таких нераціональностей, і то дуже великих. Я вкажу деякі, не маючи претензії вичислити їх всі.

Передовсім дуже нераціональне сполучування старої історії полудневих племен, Київської держави, з її суспільно-політичним укладом, правом і культурою, з Володимиро-Московським князівством XIII — XIV вв., так, наче се останнє було його продовженням. Се можна було московським книжникам — для них досить було генеалогічного преємства, але сучасна наука шукає генетичної зв’язі і не має права зв’язувати "київський період" з "володимирським періодом", як їх невідповідно називають, як стадії того самого політичного й культурного процесу. Ми знаємо, що Київська держава, право, культура були утвором одної народності, українсько-руської, Володимиро-Московська — другої, великоруської 1.



1 Ся свідомість починає потрохи проходити в науку. Досить ясно, напр., висловлює сю думку укладчик "Русской истории c древнейших времен", виданої московським кружком помочі самоосвіті (Москва, 1898), д. Сторожев; він з натиском підносить, що "Русь Дніпровська і Русь північно-східна — два зовсім відмінні явища; історію їх творять неоднаково дві осібні часті русскої народності". Ліпше сказати — дві народності, аби оминути баламутств, зв’язаних з теорією "единства русской народности".



Сю ріжницю хотіла була затерти Поґодінська теорія, населивши Подніпров’я X — XII вв. великоросами й казавши їм потім, в XIII — XIV вв., відси виемігрувати, але я сумніваюся, що хто-небудь схоче тепер боронити стару історичну схему сею ризиковною, всіма майже полишеною теорією. Київський період перейшов не у володимиро-московський, а в галицько-волинський XIII в., потім литовсько-польський XIV — XVI вв. Володимиро-Московська держава не була ані спадкоємницею, ані наступницею Київської, вона виросла на своїм корені, і відносини до неї Київської можна б скорше прирівняти, напр., до відносин Римської держави до її ґалльських провінцій, а не преємства двох періодів в політичнім і культурнім житті Франції. Київське правительство пересадило в великоруські землі форми суспільно-політичного устрою, право, культуру, вироблені історичним життям Києва, але на сій підставі ще не можна включати Київської держави в історію великоруської народності. Етнографічна і історична близькість народності українсько-руської до великоруської не повинна служити причиною до їх перемішувань — вони жили своїм життям поза своїми історичними стичностями і стрічами.

Тим часом наслідком пришивання Київської держави на початок державного й культурного життя великоруського народу що бачимо? Історія великоруської народності зістається, властиво, без початку. Історія сформування великоруської народності досі зістається невиясненою, через те що її історію починають слідити від середини XII в.1, і за київським початком сей свійський початок зовсім неясно представляється людям, що вчилися "русскої історії". Не слідиться докладно за процесом рецепції й модифікації на великоруськім ґрунті київських суспільно-політичних форм, права, культури; в таких формах, які мали вони в Києві, на Україні, їх попросту включають в інвентар великоруського народу, "Русского государства". Фікція "київського періоду" не дає можності відповідно представити історії великоруської народності.



1 Гарні початки, зроблені, напр., книжкою Корсакова "Меря и Ростовское княжение", не були потім розвинені успішно.



Тому що "київський період" прилучається до державної й культурної історії великоруського народу, зістається без початку й історія українсько-руської народності. Підтримується старе представлення, що історія України, "малорусского народа" починається доперва з XIV — XV віком, а що перед тим — то історія "общерусская". Ся знов "общерусская история" свідомо і несвідомо на кождім кроці підмінюється поняттям історії державної і культурної великоруського народу, і в результаті українсько-руська народність виходить на арену історії в XIV — XVI вв. як би щось нове, мовби її перед тим там не було або вона історичного життя не мала.

Зрештою історія українсько-руської народності зістається не тільки без початку, а і в виді якихось кавалків, disjecta membra, не пов’язаних між собою органічно, розділених прогалинами. Одинокий момент, що виріжняється й може лишитися ясно в пам’яті, — се козаччина XVII в., але дуже сумніваюся, щоб хтось, хто вчився "русскої історії" по звичайній схемі, потрапив зв’язати її в своїм представленні з ранішими і пізнішими стадіями історії української народності, мислив би сю історію в її органічній цілості.

Ще гірше виходить на сій схемі народність білоруська — вона пропадає зовсім за історією держави Київської, Володимиро-Московської, ба навіть і за В[еликим] кн[язівством] Литовським. Тим часом, хоч вона не виступає в історії ніде виразно як елемент творчий, але роля її немаловажна, — вкажу хоч би на значіння її в сформуванні великоруської народності або в історії В[еликого] кн[язівства] Литовського, де передовсім їй, з-поміж слов’янської людності сеї держави, належала культурна роля супроти далеко нижче розвинених литовських племен.

Заведенням до "русскої історії" В[еликого] кн[язівства] Литовського хотіли поправити односторонність і неповноту традиційної її схеми. В історії, здається, перший сю гадку з натиском підніс Устрялов, а Іловайський, Бестужев-Рюмін і ін[ші] пробували викладати паралельно історію "Руси западной", себто В[еликого] кн[язівства] Литовського, й "Руси восточной", себто Московської держави. В науці історії права потребу включення В[еликого] кн[язівства] Литовського пропагує школа проф. Владимирського-Буданова, хоч не дала ще ані загального курсу "истории русского права", де було б включене В[елике] кн[язівство] Литовське, ані осібного курсу права сього останнього.

Се поправка, але вона сама потребує ріжних поправок. В[елике] кн[язівство] Литовське було тілом дуже гетерогенним, неодностайним. В новішій науці легковажиться, навіть зовсім ігнорується значіння литовської стихії. Слідження преємства права староруського з правом В[еликого] кн[язівства] Литовського, значіння слов’янського елементу в процесі творення й розвою В[еликого] кн[язівства] Литовського привело сучасних дослідників внутрішнього устрою сеї держави до крайності, що вони зовсім ігнорують елемент литовський — навіть не ставлять питання про його впливи, хоч, безперечно, ми мусимо числитися з такими впливами в праві й устрої В[еликого] кн[язівства] Литовського (от хоч би — вкажу лише exempli gratia — інститут "койминців"). Потім, лишаючи литовський, — сам слов’янський елемент В[еликого] кн[язівства] Литовського неодностайний: маємо тут дві народності — українсько-руську й білоруську. Українсько-руські землі, з виїмком Побужжя й Пинщини, були досить механічно зв’язані з В[еликим] кн[язівством] Литовським, стояли осторонь у нім, жили своїм місцевим життям, і з Люблінською унією перейшли безпосередньо в склад Польщі. Противно, білоруські землі дуже тісно були зв’язані з В[еликим] кн[язівством] Литовським, мали на нього величезний вплив — в суспільно-політичнім укладі, праві й культурі (як, з другого боку, самі підпали дуже сильному впливу суспільно-політичного й культурного процесу В[еликого] кн[язівства] Литовського) й зісталися в складі його до кінця. Таким чином історія В[еликого] кн[язівства] Литовського далеко тісніше зв’язана з історією білоруської народності, ніж українсько-руської, що чимало підпала впливу його історії, але дуже небагато мала на нього впливу (тільки посередньо — оскільки білоруська народність передавала право й культуру, насаджені Київською державою, але так само посередньо, через політику литовського правительства, українсько-руська народність приймала не одно, що йшло від білоруської, — напр., білоруські елементи актової мови, прийнятої литовським правительством).

Отже, включення історії В[еликого] кн[язівства] Литовського в русску історію" не заступить прагматичного представлення історії народностей українсько-руської й білоруської. Для історичного представлення суспільного й культурного процесу українсько-руської народності вистане зазначення тих кількох моментів з історії В[еликого] кн[язівства] Литовського, що мали для неї безпосереднє значіння 1. Більше з неї увійшло б у історію білоруської народності, але в цілості включати історію В[еликого] кн[язівства] Литовського в "русску історію" нема причини, коли се має бути не "історія Росії", себто історія всього того, що коли-небудь діялося на території її, і всіх народностей і племен, що її залюднюють (так її програму, здається, тепер ніхто не ставить, хоч ставити также можна), а історія народностей руських, або східнослов’янських 2 (уживаю часом сього терміна, аби обминути неясності й баламутства, які випливають з неоднакового уживання слова "русский").



1 В такім дусі старався я використати історію В[еликого] кн[язівства] Литовського в IV т. моєї "Історії України-Руси", що обіймає часи від половини XIV в. до 1569 р.

2 Один з визначніших сучасних систематиків — проф. В[ладимирський]-Буданов — ставить задачею науки історії "русского права", історію права "русского народа", не Російської держави, тому виключає з неї національні права неруських народностей Росії, а вважає інтегральною частю право руських народностей, які не входили в склад Російської держави. Такий погляд бачимо і у інших дослідників, хоч він так само не переводиться консеквентно у них, як і у самого В[ладимирського]-Буданова (див. мою рецензію його курсу в XXXIX т. "Записок Н[аукового] тов[ариства імені] Шевченка", бібл[іографія], с. 4).



Взагалі історія державних організацій грає все ще забагато ролі в представленні "русскої історії" чи історії східного слов’янства. В теорії признається давно, що головна вага повинна бути перенесена з історії держави на історію народу, суспільності. Політичне, державне життя, розуміється, чинник важний, але поруч нього існують інші чинники — економічний, культурний, що мають часом менше, часом більше значіння від політичного, але в кождім разі не повинні лишатися в тіні поза ним. З руських чи східнослов’янських племен держава найбільше значіння мала, найтісніше зв’язана була з життям народу у народності великоруської (хоч і тут поза межами національної, Володимиро-Московської держави бачимо такі сильні явища, як вічеве життя новгородсько-псковське). Українсько-руська народність ряд століть живе без національної держави, під впливами ріжних державних організацій — сі впливи на її національне життя повинні бути визначені, але політичний фактор сходить в її історії в сих бездержавних століттях на підрядну ролю попри факторах економічних, культурних, національних. Те саме треба сказати про народність білоруську. Для сеї останньої великоруська національна держава стає історичним фактором, властиво, тільки від 1772 р. На історію України вона починає впливати століттям скорше, але тільки одним краєм. Те виїмкове, виключне значіння, яке має історія великоруської держави в сучасній схемі "русскої" історії, має вона, властиво, наслідком підміни поняття історії "русского народа" (в значінні руських, східнослов’янських народностей) поняттям історії великоруського народу.

Взагалі в тім, що зветься "русскою історією", я бачу комбінацію, чи, властиво, — конкуренцію кількох понять: історія Російської держави (сформування й розвою державної організації й її території), історія Росії, себто того, що було на її території, історія "руських народностей", і, нарешті, — історія великоруського народу (його державного й культурного життя). Кожде з сих понять, в консеквентнім переведенні, може бути вповні оправданим предметом наукового представлення, але при такім комбінуванні ріжних понять повного представлення, консеквентного переведення не дістає ані одно з них. Найбільше входить в схему "русскої історії" з понять історія Російської держави і великоруського народу. З розмірно невеликими перемінами й купюрами вона може бути перемінена на консеквентно й повно переведену історію великоруського народу. "Честь и место" історії сеї найбільшої з слов’янських народностей, але поважання до її першенства й важної історичної ролі не виключає потреби такого ж повного й консеквентного представлення історії інших східнослов’янських народностей — українсько-руської й білоруської. Історії східного слов’янства таки не заступить історія великоруського народу, його державного й культурного життя, і ніякі мотиви не дадуть права зігнорувати історію білоруської і ще менше — українсько-руської народності, або заступити їх повириваними з них і попришиваними до історії великоруського народу клаптиками, як то практикується тепер. Зрештою, як тільки "русская история" буде щиро і консеквентно зреформована в історію великоруського народу, його державного й культурного життя, так історія українсько-руської і білоруської народності, я певний, вийдуть самі собою на чергу й займуть відповідне місце побіч великоруської. Але для сього наперед треба попрощатися з фікцією, що "русска історія", підмінювана на кождім кроці великоруською, — то історія "общерусска".

Такий погляд сидить іще досить твердо, хоч, на мій погляд, він, оскільки не стоїть на услугах політики, являється пережитком старомосковськоі історіографічної схеми — пережитком, дещо приладженим до новіших історіографічних вимог, але в основі своїй таки нераціональним. Історія великоруська (такою стає ся "русска історія" від XII — XIII вв.) з українсько-руським (київським) початком, пришитим до неї — се тільки калікувата, неприродна комбінація, а не якась "общерусска" історія. Зрештою, "общерусскої" історії й не може бути, як нема "общерусскої" народності. Може бути історія всіх "русских народностей", кому охота їх так називати, або історія східного слов’янства. Вона й повинна стати на місце теперішньої русскої історії".

В деталях я не маю заміру викладати схему такої нової конструкції Історії східного слов’янства. П’ятнадцять літ я спеціально працюю над історією українсько-руської народності й виробляю її схему як у загальних курсах, так і спеціальніших працях. По сій схемі укладаю я свою історію України-Русі, і в такім же виді представляю собі історію "руських" народностей. Не бачу трудностей, аби була зроблена подібним способом історія білоруської народності, хоч би вона випала менше багато, ніж історія українсько-руська. Історія великоруської народності майже готова — треба тільки обробити її початок, замість пришитого до неї тепер київського початку, та вичистити від ріжних епізодів з історії України й Білорусі — се вже й так майже зроблене істориками великоруського народу й суспільності.

Найбільше раціональне здається мені представлення історії кождої народності зокрема, в її генетичнім преємстві від початків аж донині. Се не виключає можливості представлення синхроністичного, подібно як укладаються історії всесвітні, в інтересах перегляду з педагогічних, щоб так сказати, мотивів.

Се деталі, й вони мене інтересують мало. Головні принципи: треба б усунути теперішній еклектичний характер "русскої історії", зшивання докупи епізодів з історії ріжних народностей, консеквентно перевести історію східнослов’янських народностей і поставити історію державного життя на відповідне місце з іншими історичними факторами. Думаю, що й прихильники нинішньої історичної схеми "русскої історії" признають, що вона не бездоганна і що в своїх спостереженнях я виходив від правдивих її хиб. Чи сподобаються їм ті принципи, які я хотів би положити в основу її реконструкції, — се вже інша справа.


У Львові, 9 (22) IX. 1903








Звичайна схема "русскої" історії й справа раціонального укладу історії східного слов'янства


Вперше надруковано у книзі: Статьи по славяноведению. — Вип. І. — СПб., 1904. — С. 298—304. Підпис: Мих. Грушевський. Є окремі відбитки (7 с.). Наступного року в Літературно-науковому віснику (далі — ЛНВ) з'явилась рецензія В.Гнатюка (1905. — Т. XXIX. — Кн. II. — С. 142-143).

У 1964 р. стаття була передрукована Б.Кравцівим у книзі: Вивід прав України: Документи і матеріали до історії української політичної думки. — Нью-Йорк, 1964. — С. 11-24.

У 1965 і 1966 pp. стаття двічі виходила англійською мовою (The Traditional Scheme of "Russian" History and the Problem of a National Organization of the History of the East Slavs / Ed. by A.Gregorovich. — Winnipeg: Published for Ukr. - Canad. University Students Union by the Ukr. Free Academy of Sciences).

1985 p. "Звичайну схему..." опублікував Л.Винар у своїй монографії: Найвидатніший історик України Михайло Грушевський (1866—1934). — [Б.м.]: Сучасність, 1985. — С. 101-108.

У 1991 р. статтю було надруковано в газеті "Літературна Україна" (30 травня) та журналі "Пам'ятки України" (№ 3. — С. 4—7).

Подається за першим виданням.

disjecta membra (лат.) — досл.: роз'єднані частини (тут. уламків)

exempli gratia (лат.) — для прикладу









Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови ua_etymology:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчани, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.