[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том VII. Розділ VI. Стор. 3.]

Попередня     ТОМ VII     Розділ VI     Наступна





ЛИВОНСЬКА ВІЙНА І МОСКОВСЬКА СМУТА: ПОЛЬСЬКО-МОСКОВСЬКА ВІЙНА 1608-13 Р. І ВЕРБОВАННЄ КОЗАЧИНИ, КОЗАКИ ПІД СМОЛЕНСЬКОМ, КОЗАКИ В СЇВЕРЩИНЇ, НЕОХОТА ШЛЯХТИ І НОВІ ВЕРБУНКИ КОЗАЧИНИ 1611 Р.; КОЗАЦЬКІ ОПЕРАЦІЇ В СЇВЕРЩИНЇ.



Король і його дорадники не могли зістати ся спокійними свідками успіхів, які робили в державі московській ріжні польсько-литовські авантурники під фірмою московського „царика”, як його називано в Польщі й на Українї, і за помічю української козачини. Поки ярився рокош, польському правительству було не до того (навіть був плян серед рокошан, що стояли в певних звязках з московськими авантурниками, висадити царика на польський трон, на місце Жиґимонта). З московським правительством (царя Василя Шуйского) правительство Жиґимонта лїтом 1608 р., коли втихомиреннє рокошу ще не було певне, уложило навіть новий перемирний трактат. Але рокош ущух, польсько-литовські банди в Московщинї робили дальші успіхи, які в серединї 1608 р. дїйшли свого апоґея, так що майже цїла Московська держава була в їх руках; а правительство Шуйского війшло в союз з Швецією, з Карлом IX, смертельним ворогом Жиґимонта й Польщі, Супроти того в двірських кругах польських в другій пол. 1608 р. виникає рішеннє розірвати перемирний трактат з царем, причепившись до деяких дрібних приводів, і скористати з страшного розбитя Московської держави в інтересах Польщі й її короля. Сподївали ся перейняти на себе здобутки польсько-литовських авантуристів і скинувши безрадного Шуйского, посадити на московськім тронї Жиґимонта, а потім з подвоєними силами знищити опозицію в Швеції й вернути Жиґимонтови батьківську корону, яку утратив він з переходом на польський трон — і не міг її забути.

Такі пляни укладалися в кругах Жиґимонтових повірників. Перед ширші круги польської суспільности, підозріливо настроєної до всяких династичних плянів, до всякою зросту королївської сили і власти, з ними не можна було виступати. Щоб прихилити їх до своїх плянів московської війни, Жиґимонта мусїв центр тяжкости класти на приверненнє Польсько-литовській державі утрачених земель: Смоленська і Сїверщини, на розширеннє границь; мусїв обіцяти і запевняти, що всї здобутки сеї війни дістане Польща: нїчого не лишить король собі чи свому потомству, все передасть Річипосполитій (такі формальні деклярації мусїв Жиґимонт зробити, виступаючи в похід). І все таки польська суспільність досить холодно і непевно приймала всї сї королївські запевнення і обіцянки, і сойм 1608 р., котрому була предложена ся справа, хоч прийняв до відомости королївські пляни, але мовчки, і нїякої ухвали в сїй справі не повзяв і нїяких спеціальних кредитів на неї не дав: був ухвалений тільки звичайний побор на те, щоб запобігти ріжним небезпечностям, і на підтриманнє ливонської війни. Але Жиґимонт, жадний завойовань і тріумфів, без соймової ухвали, з порожнею кешенею, з державною машиною розбитою ледви що втихомиреною рокошевою смутою, — кинув ся в московську авантуру. І треба було війська, по можности як найбільше, по можности недорогого, по можности на кредит. І де ж шукати його як не на Українї? І от, як писав Януш Острозький, пішли ріжні авантурники гуляти з королївськими корогвами по Українї, вербуючи всякого охочого.

Король рушив під осїнь 1609 р. через Білорусь на Смоленськ. Жолкєвский радив звернути ся на иньшу утрачену провінцію — Сїверщину, як добичу лекшу, і се була добра рада, тим більше що вже попереднїми повстаннями Сїверщину незвичайно розбурхано і залято козацьким елєментом. Але король не послухав. На Сїверщину післано козаків, а король пустився на Смоленськ — сильно укріплений, майже не приступний 1), і обложив його з кінцем вересня. З ним було ріжного навербованого війська коло 8 тис. 2) — як на таку кампанїю зовсїм небагато. Тим більше цїнено Запорожцїв, що прибували до війська неустанно і з України і з банд „царика”. Значна частина польсько-литовських вояків, які були з цариком, діставши заклик прилучити ся до короля, прилучилася до королївського війська, сподїваючи ся богатої заплати, тим часом як иньші банди за лїпше вважали пустити ся на самостійний розбійний промисел в московські землї, а „царик” з козачиною, покинувши Тушино, подав ся на полудне в Калугу, близше до козачих країв. З ним, безперечно, лишило ся чимало Запорожцїв, тим часом як иньші перейшли в королївське військо або пустили ся пустошити північні краї.

В дневнику смоленської облоги під днем 7/X читаємо звістку про прихід послів від запорозьких козаків до короля з повідомленнєм, що військо їх в числї 3000 іде до короля і просить собі корогву від нього, і тиждень пізнїйше се військо приходить справдї. Півтора тижня пізнїйше — запорожська ватага з царикового війська, з-під Білої, приходить до короля, а згодом нове посольство від иньших козаків, що ще зоставали ся з цариком: заявляє, що вони не хочуть брати участи в конфедерації царикових банд против короля, просять корогви від короля і віддають йому свою службу. Другого дня — посли від козацького війська з-під Вязьми, в числї 3 тис. вибраного війська, з заявою готовости своєї служити королеви 3); але прилучити ся до королївського війська не дуже спішили ся, бо два місяцї пізнїйше, як бачимо з записок, вони стоять собі далї під Вязьмою й Білою та переговорюють ся з королем і цариком, чекаючи мабуть, хто лїпше заплатить — і чия візьме гору 4). Але й під Смоленськом козаків зібрало ся багато. Жолкєвский в своїх записках каже, що вже в початках облоги (в початках жовтня) назбирало ся їх туди 30 тисяч, що прийшли під проводом Олевченка 5), а пізнїйше ще прибувало. По словам участника смоленської кампанїї, „козацтва українського насунуло тодї (зимою 1609/1610 р.) на королївські заклики і з власної пильности страшенна маса: „Запорозьких козаків на ріжних місцях в Москві страшенна сила, рахували їх більше як 40 тисяч, і все більше їх прибувало: трохи що не з усїм кошем з Запорожа вийшли, а послугу королеви чинили значну” 6). Крім того козацького війська, що прилучило ся до короля по утечі царика до Калуги (в сїчнї 1610 р.) 7), приходить якийсь більший полк „з України”, десь з початком лютого 8); потім, за кілька тижнїв, нове посольство від 7000 козаків з України „що найлїпших” — йдуть до короля, під його корогви. В червнї йде до короля ще 4 тис. Запорозцїв, 3 тис. конних, а тисяча піших, а веде їх київський шляхтич Харлїнский. Кілька тижнїв пізнїйше приводить якійсь Кульбака 2500 козаків з України 9).

Крім того, як сказано вже, оден козацький корпус займав ся підбиваннєм Сїверщини: взято Чернигів, Новгород Сїверський, Почеп, Брянск, Козельск й ин. тутешнї замки 10). Туди ж вислав король під весну (1610) частину новоприбулого з України війська. Вони здобули Стародуб, під проводом свого старшини Іскорки, заскочивши несподїваним нападом. Московська залога заложила ся в замку і нї защо не хотїла піддаватися; козаки запалили замок, але ті кидали ся в огонь, а не піддавали ся — козаки силоміць де кого уратували, взявши в неволю. Новгород Сїверський піддав ся без кроворозлиття „старшому полковнику” Гунченку, що з трохтисячним козацьким військом приступив під місто. Иньший віддїл здобув Почеп: тутешня людність піддалася козакам, як не сила стала далї бороти ся 11). З листу „старшого полковника” Андрія Стороженка, писаного весною 1610 р. з під Почепа, довідуємо ся, що з ним в Сїверщинї було 10 до 15 тисяч козаків, і число їх все прибувало. Маємо два листи його, однакового змісту, оден писаний 30 мая, другий 2 червня; в першім він подає число своїх козаків на „десять тисяч і більше”, в другім вже „до пятнадцяти тисяч війська і більше” 12). Коли на весну 1610 р. під Смоленськом, по довгій і безплодній облозї, почали ладити ся до рішучого приступу, рішено стягнути й сей сїверський корпус під Смоленськ; хоч було і тут козаків велика маса, але видно, не могло їх бути забагато. В сїй справі писав до них Лев Сопіга, оден з головнїйших участників смоленської кампанїї, і відповідю на се були згадані вище листи „старшого полковника” сих сїверських полків Андрія Стороженка 13). В листах своїх писаних з сього приводу, він посвідчав, що військо готове йти на сю службу, тільки хотїло б знати умови служби: почім дістануть на чоловіка, і на як довго беруть їх на службу, „нарештї — на кім, на чім і на якім місцї тої убогої крівавої платнї мають упоминати ся по сповненій службі ті що зістануть ся живі” 14).

Та се власне було найтруднїйше питаннє, на яке не міг би відповісти не тільки Сопіга, а й сам король. Жиґимонт сам пускав ся на сю війну по козацьки: „Не на те козак пє що є, а на те що буде”. Настягавши війска з тушинського табора і звідки видно, він покладався на будучі успіхи, тим часом тріумфи матеріальних засобів не приносили. Дневники записують все нові й нові козацькі полки, що приходили під Смоленськ, але переважно промовчують про їх дальшу долю. Хоч козацьке військо все згадуєть ся як важний і показний чиновник смоленської війни 15), але велика частина козачини, не дістаючи нїякої платнї, згодом кидала королївське військо і пускала ся сама, чи з Поляками разом в самостійні грабівничі екскурсії 16). Тому й сїверські козаки не спішили ся до королївського табору, і не знати чи не частина тільки їх туди перейшла 17).

При лїквідації тушинського табору тутешня боярщина рішила просити на царство у Жиґимонта його сина королевича Володислава, і сей плян був прийнятий і московським боярством, що встигло вже зсадити царя Василя. Але Жиґимонт вважав потрібним наперед забезпечити Польщі спірні землї (Смоленськ і Сїверщину), та й на проєкт коронації Володислава не міг рішити ся. В сих ваганнях і ріжних нетактовностях утратив він момент: зайнятий облогою Смоленська упустив Москву і царську корону безповоротно. Аж лїтом 1611 р. удало ся нарештї взяти Смоленськ, і Жиґимонт скликав сойм, щоб заімпонувавши йому здобутками й тріумфами добитися санкції своєї московської війни (повзятої без формальної ухвали сойму) і солїдних кредитів на її дальше веденнє. Сподївав ся, що приверненнє утрачених перед столїтєм провінцій, вибір на московський престіл польського королевича, введеннє польської залоги до Москви, вчинене на сїй підставі — всї сї від віків нечувані тріумфи відчинять йому серця і кешенї шляхти. В своїм експозе передсоймовім і соймовім 18) король підчеркував, що щасливий хід сеї війни, і її незвичайні успіхи виразно вказують, що війна ся була дїлом божим — воля божа в данім разї взяла польського короля за знарядє своїх судів. Він звертає увагу польської суспільности на вагу хвилї, на перспективи, які вона відкриває і — на засоби, яких вимагають сї перспективи, та заохочує до жертв на добро держави. Та шляхта очевидно розсудила, що коли сам Бог поборає на Москву, як запевняв король, то можна безпечно і далї сю війну на саму ласку божу зложити, не піклуючи ся нею і кредитами на неї. Сойм з вдоволеннєм прийняв до відомости успіхи королївські, пробачив йому самовільну війну (хоч і остеріг на будуще, що зачіпної війни король не може вести без згоди сойму), ухвалив звичайний податок, якого далеко не виставало навіть на заплаченнє довгів війську за сю дволїтню війну і — поручив королеви вести далї війну по козацьки „не те на що є, а на те що буде”: на ті здобутки і скарби, які мали впасти в руки короля в Московщинї. І правительство Жиґимонта по всїх тріумфах і комплїментах опинило ся знову з незаплаченим військом: з порожньою касою перед перспективою завзятої війни, що вимагала для осягнення ґрандіозних плянів, начеркнених Жиґимонтом, людей і людей, грошей і грошей.

Се було в осени 1611 р. Обставини були того роду, що справа польська була вже сильно попсована і вимагала енерґічних заходів, коли хотїло ся її направити. Польська залога сидїла в Москві, і правило Москвою боярське правительство іменем Володислава, але в ріжних кінцях Московщини підіймала ся реакція все серіознїйша против сього скомпромітованого правительства; Москва була в бльокадї й тільки енерґічна поміч з Польщі могла виратувати її. Але брак, гроша паралїзував усе, і незаплачені роти росходили ся навіть з московської залоги, та післаного їй в поміч війська, з гетьманом литовським Ходкевичом на чолї. В таких обставинах особливо цїнна була правительству поміч козаків — найменьше вибагливих, найбільше готових служити на непевний кредит: надолужувати незаплачену платню реквізіціями, контрибуціями і простими грабунками. Не маємо подробиць про вербованнє козаків на королївську службу в сих роках, але очевидно не без спеціальної заохоти правительства тягнули вони далї в Московщину під час кампанїї 1611-3 рр.: що більше вичерпували ся ресурси правительства на утриманнє польського війська, тим важнїйшою була для нього поміч козацька. В сучасних листах знаходимо згадку про великий корпус козацький, 15 тисяч, що в осени 1611 р. йшов з України через Білу Русь, очевидно в Московщину 19). В падолистї того року Ходкевич рахує всїх козаків в Московщинї, в службі королївській, на 30 тисяч 20); великий корпус козацький був при нїм, віддїл козацький сидїв в Москві, в залозї. Иньші оперували далї в Сїверщинї, а крім того більші або меньші козацькі ватаги на власну руку промишляли в ріжних кутах Московської держави. Коли в серпнї 1612 р. похід Ходкевича під Москву не удався, і він мусїв відступити, козацьке військо відлучило ся від нього й пустило ся на північ, на Вологду, Тотьму, Сольвичегодськ, і потім два роки ходили тут, пустошили край, здобували міста і замки, палили і грабували 21). Иньші козацькі ватаги брали участь в наїздах провідника банд Лїсовского (аж до р. 1615).

З кінцем 1612 р. польська залога в Москві мусїла піддати ся московським військам, зібраним тимчасовим правительством (орґанїзованим по інїціативі Нижегородцїв при кінцї 1611 р.) Король, не маючи чим заплатити вже давнїйше військо, не міг стягнути нїяких нових сил. Навіть польські вояки, що стояли під Смоленськом, не діставши заслуженого, не схотїли йти з ним під Москву. Як на сміх підійшов Жиґимонт з сином під Москву з горсткою війська — уже по капітуляції залоги, і в свідомости повного свого безсильства і безвиглядности — відступив слїдом і подав ся назад до Польщі.

Воєнні операції йшли потім тільки у Сїверщинї, і тут головну ролю грали козаки. З лютого 1613 р. маємо королївську грамоту до Запорожцїв „в Путивлї”, на Запорожу, на Українї й по иньших місцях”, де король складає подяку за їх служби в Московській війнї і взагалї за їх останню службу в Сїверщинї, де вони взяли Путивль. Король надав Путивль з волостю Мих. Вишневецькому, що був мабуть одним з провідників, а може й головним провідником в сїй війнї, як пограничний з Московщиною маґнат, властитель Лубенщини і староста пограничної Остерщини; король висловляє надїю, що козаки поможуть Вишневецькому затримати в своїх руках Путивлські землї 22). В иньшім, пізнїйшім листї король просить Запорожцїв вести далї боротьбу з ворогом і підтримувати Вишневецького 23). Лїтом того року вони разом з Лїсовчиками і з литовським військом здобули цїлий ряд замків на полудневім пограничу Московщини, заходили під Калугу. На півночи далї ходили українські козаки, притягом 1613 і 1614 р., заходячи під Архангельськ, Холмогори, Олонець, лучили ся з шведськими військами для спільних операцій 24).

Заразом несли службу і на полудневий границї: на поклик гетьм. Жолкєвского ходили боронити її від татар, а потім від Волохів 25).

Правительство польське не могло підтримувати далї операцій, в Московщинї і вело безладні переговори з московським правительством, не маючи спромоги виступити більш активно. Сойм, скликаний на початку 1613 р., під вражіннєм останнїх неуспіхів, а ще більше — тих своєвільств, спустошень і грабунків, які допускало незаплачене жовнїрство, перенїсши в границї річипосполитої ту грабівничу роботу, яку розвело було в Московщинї, — різко і рішучо висловив ся против московської авантури Жиґимонта, і всяка надїя на її продовженнє була убита на якийсь час.








Примітки


1) Pisma Źółkiewskiego c. 19.

2) Див. у Ґурского Obleżenie Smoleńska c. 7.

3) Рус. истор. библ. 1 с. 453 (цифра 300 замість 3000), 459, 464, 466, 475-6.

4) Ibid. c. 493, 498.

5) Pisma c. 32; трудно не вірити Жолкєвскому — а простої помилки в писанню не допускає контекст. Маскєвіч в своїх записках рахує козаків тільки 12 тис, a hetman u nich ze Zborowa miasteczka, Zborowskim się zwał, kozak staranny — c. 14. В оповіданню про приступ під Смоленськ в серпнї 1610 р. дневник облоги називає гетьманом козацьким якогось Каленика (Kalenik hetman ich — Рус. ист. бибд. I с. 656).

6) Pamietniki Sam. Maskiewicza c. 15.

7) Рус. ист. библ. I с. 529.

8) Згадка ibid. c. 541.

9) Ibid. c. 543, 604, 616, 635.

10) Маскєвіч с. 15.

11) Рус. ист. библ. І с. 543, 558-61, 566-7, 570-l.

12) Листи в Чтеніях київських VII с. 70.

13) Видавець сих листів, А. Стороженко-junior, здогадуєть ся, що сей титул треба розуміти як „старший” себто гетьман козацький, але се не так: „гетьманом” титулував себе тодї Тискиневич, і з сим титулом підписав звісний лист в справі Грековича „за порогами року 1610 мая 29 дня” (Акты Ю. З. Р. II с. 66). Тому Стороженко й підписав ся не просто „старший”, а „старший полковник”, і місця йому на гетьманство в сїм часї нема, і „довгої прогалини”, яку був запримітив д. Стороженко в реєстрі запорожських гетьманів, в дїйсности не було.

14) Чтенія як вище.

15) Напр. Рус. ист. библ. I с. 477, 485, 657, 640, 656.

16) Див. напр. тамже с. 554, 573, 591, 604 й ин.

17) Górski c. 100 каже про 15 тис., аде в дневнику Рус. ист. биб. того нема, див. с. 635-7.

18) Зміст (з рукописей) у Жуковича Сейм. борьба вип. I с. 57-65.

19) Листи Радивила — Ркп. Публ. бібл. Пол. N 202 л. 154.

20) Bibl. ordyn. Krasińskich I c. 92.

21) Документальний матеріал про се зібраний в статї Н. Ардашева: Изъ исторіи XVII вЂка (Журналъ Мин. Нар. Просв. 1898, VI).

22) Рукоп. Публ. бібл. Разн. F. IV № 85 с. 50.

23) Ibid.

24) Акты Москов. госуд. I ч. 46-7, 52, 53, 55, 56, 69, 70.

25) Про се доносили козаки королеви ркп. № 85 с. 50, пор. реляцію про погром козаками Татар, в вереснї 1612 р. ркп. Пол. F. IV № 202 л. 175.











Попередня     ТОМ VII     Розділ VI     Наступна

[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том VII. Розділ VI. Стор. 3.]


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.