[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том VII. Розділ VIII. Стор. 3.]

Попередня     ТОМ VII     Розділ VIII     Наступна





СОЙМ 1623 Р. І ЦЕРКОВНО-НАЦІОНАЛЬНІ ДОМАГАННЯ: ЗАХОДИ ПРАВОСЛАВНИХ ДО СОЙМУ, IUSTIFICATIA МИТРОПОЛИТА, SUPPLICATIA ПРАВОСЛАВНОЇ ШЛЯХТИ, ПЕТИЦІЯ КОЗАЦЬКА, GRАVАMІNА ПРАВОСЛАВНИХ.



В тих переговорах, чи властиво рефлексіях їх в королївській кореспонденції — бо не маємо деклярацій козацьких нї з першої (майської) нї з другої (серпневої) комісії, нї змісту їх петицій, висланих по другій комісії до короля, з посольством козацьким (кінець серпня с. с.), і можемо судити про них тільки з тих рефлексій в правительственних сферах, — виступають все жолудкові питання козачини: справа підвисшення платнї, право приставств і леж. Коли се не односторонність самих рефлексій (правительство могло спеціально інтересувати ся сими „реальними” справами, відсуваючи на бік иньшу „ідеольґію”), то можна се толкувати двома причинами. По перше — перевагу взяла „чернь”, маса козацька, відтиснувши старшину на другий плян (сей мотив про перевагу черни над старшиною неустанно повторяєть ся в правительственних сферах в другій половинї 1622 р.) 1), а маса могла дїйсно інтересувати ся тими питаннями жолудковими більше нїж національними. По друге, питання церковно-національні король мабуть від початку зіпхнув на сойм — що там їх треба полагодити, і з ними треба було чекати сойму.

Сойм був росписаний на початок 1623 р., і заздалегідь в українських кругах почала ся аґітація і приготовання до відповідних заходів на соймі. Провід вів в тім митрополит Йов, що з смертю Сагайдачного став рішучо на чолї релїґійно-національного українського руху. Новий гетьман не мав відповідного авторитету і стояв на другім плянї, але колишнїй львівський дідаскал на митрополичім столї „второго Єрусалима” держав ся гідно і опираючи ся на співчутє козацької старшини, сміло прийняв на себе ролю духового провідника України.

Вище згадана була його окружна грамота з кінця 1621 р., де він накликав православних тримати ся своїх православних владиків і не попускати нї в чім унїатській єрархії 2). З кінцем 1622 р. він видрукував меморіал, призначений для правительства п. т. Iustificatia. Вона адресована королеви, а підписана „Йов Борецький митрополит з усїми епископами низько чолом бє”. Писана, розумієть ся, по польськи, в головнім повторяє вона гадки й арґументи давнїйшої „Протестації”, тільки в формі здержливійшій. Широко розводить ся про льояльність руського народу, боронить його против підозрінь і обвинувачувань в шпіонстві і ворохобництві, кинених останнїми часами на суспільність руську, духовенство і патр. Теофана; виправдує посвященнє владиків; запевняє, що вони не шукали тут нїяких особистих користей, і радо зречуть ся своїх прав до владицтв, коли король схоче виконати своє право презентації і визначить на сї владицтва осіб православних: Теофанове посвященнє було вимушене потребою, бо король перестав презентувати владик патріархови 3).

Меморіал сей мав заступити особисте оправданнє митрополита з владиками перед королем. Митрополит згадує бажаннє короля, висловлене минулого року перед Курцевичом — аби владики ставили ся перед ним. Він признає, що випадало б йому з арх. Смотрицьким явити ся перед королем, подякувати за ласку, за прислані охоронні листи („ґлейти”) — „але і недостатки наші, і здоровля мого велика нездатність не дали тому можливости”. Митрополит і архіепископ за лїпше вважали тримати ся своїх резіденцій, нїж здавати ся на ласку королївську, хоч би і з охоронними грамотами.

Разом з адресованою королеви „юстификацією” епископату була приладжена і видрукована, також по польськи, „Суплїкація до сенату Корони і в. кн. Литовського, від обивателїв коронних і в. кн. Литовського, стану шляхетського, релїґії старинної грецької, послушенства східнього” 4). Вона служила доповненнєм до епископського меморіалу. Написана сильно, а місцями навіть різко, без тої смиренної (хоч і гідної) покори Юстифікації, вона впадала в тони козацького меморіалу 1621 р. або соймової промови Древинського 5), ударяючи сміло на беззаконне ламаннє правительством прав запоручених православним, і на привідцїв сих утисків і беззаконь, унїятських владик, „сих Пакостів, Шишок, Стецьків, Душохватів, Палисвітів, Почаповських і Рутських, що під теперішню хвилю удають з себе владиків руських” 5). Вона характеризує сю полїтику, як змаганнє до того, „аби на Руси не було Руси”. „Старти ся змінити віру руську значить силкувати ся знищити руський народ, а силкувати ся знищити руський народ — чи не значить ся задумувати знищити визначну частину самої отчини” 7), бо — поясняє він — „віра східня не може бути знищена инакше як з знищеннєм народу руського”. І давши кілька образків тих кривд і утисків, які терплять православні, навівши безконечний реєстр міст і місточок, де православні „відсунені від урядів лавицї міської ратушної, ремісники з цехів витиснені, позбавлені церков, предками їх, тої ж віри, з муру і дерева будованих, а при тім терплять морди незносні, вязнення, банїції, в урядах завішення, кари, секвестри і под. 8), меморіал ставить справу на ґрунт полїтичний, в дусї соймової промови Древинського. „Унїя наших відступників (церковна) очевидним способом захитує, розриває, псує унїю народу руського з королївством Польським” (звязь полїтичну). „Народ руський, що має служити непробитим муром від ворогів для королївства, наповняє уха своїм плачем і скаргами по містах і місточках, а на рештї й по селах королївських, і ледве вже Низ і Україна може вмістити людей, через унїю витиснених з домів і маєтків своїх” 9). „Поки ще стоїть цїлою унїя полїтична, забезпечуючи цїлість отчинї, свободу, права і вільности всїм тром народам — треба викинути сю кістку незгоди, сю сфальшовану унїю 10). Викинути зовсїм, а не старати ся заспокоїти справу якимись компромісами. Бо — кінчить автор — „заспокоїть ся руський народ не розрізаннєм дитини на дві половини (мати не позволить на те!), себто не розірваннєм епископій і роздвоєннєм митрополїї, бо се значило б не заспокоїти нас, народ руський, в релїґії і при правах наших нас зіставити, але розпокоїти і в безправстві знести” 11).

Сей меморіал української шляхти задавав тон православним участникам сойму. Між ними був знов і сам Древинський, як депутат волинський, й інструкція волинської шляхти поручала послам допоминати ся забезпечення релїґійної свободи дісідентам та основного заспокоєння грецької реліґії 12). Особливу увагу звернено на запорозьке військо. М. Рутский пише, що перед соймом відбуло ся дуже велике зібраннє козаків „на київських полах”, і там рішено добивати ся повного скасовання унїї в державі, а як би се було неможливо, то принаймнї, щоб унїатських владик зложено з урядів і маєтности від них відібрано і віддано православним 13). В петиції козацькій, висланій на сойм, що в головнім повторяла петицію хотинську, бо ж король з тими справами відіслав військо на сойм, справа церковна була видвигнена тепер на перше місце. В першім пунктї її послам поручало ся просити, щоб король його милость, згідно з своїм приреченнєм, зробивши кінець релїґійній боротьбі як в Коронї так і в. кн. Литовськім, зволив наказати основно заспокоїти старинну релїґію грецьку, унїатів віддалити від церков і маєтностей, а владик посвячених патріархом єрусалимським полишити при церквах і маєтностях, які здавна належали до них, та відкликати видані против них унїверсали. Крім того в петицію вложено ще пункт в справі брацтва київського, до якого належало військо: „просять привилею для брацтва при церкви Богородицї в Київі і для школи заложеної для наук і вчення ріжних язиків”. (З иньших доповнень сеї петиції против хотинської вкажемо жаданнє потвердження козацької юрисдикції і мішаного суду в справах з міщанами, права спадщини, без одумерщини — притоку до того дали, очевидно, грамоти випрошені королївським секретарем Єловицьким на відумерлі маєтки козацькі. Упоминали ся також грошей, які стратили ся з платнї через ріжницю курсу монети) 14).

Як ілюстрацію релїґійних угисків, що вимагають скасовання унїї для заспокоєння грецької релїґії, предложено соймови, правдоподібно — тими ж козацькими делєґатами, реєстр беззаконностей і кривд, які потерпіли останнїми часами православні 15). На першім плянї, як у всїх тодїшнїх скаргах, фіґурують беззаконства й кривди православним в Вильнї і в епархії фанатичного владики полоцького. Потім ідуть українські міста. У Львові Русь видалено з усїх цехів; маґістрат не дозволяє звонити по церквах, ходити з тайнами до хорих, проводити процесією небіжчиків через місто й иньші обряди публично справляти. В Перемишлї Крупецький вже кілька лїт позабирав усї церкви; неповинних міщан півроку томив у смердячій вязницї, мучив і кількох людей на смерть замучив. В Соли мучили вязницею ігумена добромильського. В Ярославі за приводом апостата Крупецького забрано церкву, Русь вязнять і мучать через унїю. В Буську, Белзї, Сокалї й Красноставі холмський апостат Пакоста забрав усї церкви й мучить священиків. В Кремінцї, Берестю, Кобринї й иньших містах володимирської дієцезії апостат Мороховський позабирав церкви й мучить священиків і людей. В Луцьку, Ровнім й иньших містах луцької дієцезії апостат Почаповський позабирав церкви; свящ. Івана Немильського вхопили за для унїї і в кайданах привели до Замостя. В Пинську і всїй пинській дієцезії апостат Сахновський позабирав церкви й мучив людей. Київський апостат Рутский наробив багато беззаконства і знущань з людей старої грецької віри і церкву в Київі (св. Софію) знищив.








Примітки


1) Крім попереднїх див. ще промову-exposé Збаразького — Listy с. 70.

2) Див. вище с. 487.

3) Друковано в Архиві І. VII (титулової картки сеї брошюри не заховало ся).

4) Supplicatia do przeoswieconego i iasnie wielmożnego przezacney korony Palskiey i w. x. Litowskiego oboiego stanu, duchownego i swieckiego senatu, друкована в збірці „Документы объясняющіе исторію западно-русскаго края”. 1865. Книжка має дату 1623 р., без місця друку.

5) Деякі подібности в ідеях і мотивах піддають гадку, що Древинський міг бути й автором сього меморіалу.

6) С. 294.

7) Nie chce tego nikt wiedzieć, że odstępcy naszi na tym są, aby Rusi nie zostawili na Rusi: aby, mowimy, ruska że wschodu przezrzeniem bożym cudownie zawitała s. wiara nie była w ruskiey cerkwi, ktora nie pierwey wyniszczona być może aż z wyniszczonym narodem ruskim, za czym wiarę narodowi ruskiemu tentować odmienić iest usiłowoć znieść narod rusky, a znieść naród rusky usiłować, kto nie widzi, że iest praeceps exterminium nie podley cześci oyczyzny minitować (c. 244). Против сього церковно-національного credo в ориґіналї уміщена рука-вказівка, підчеркуючи вагу сих гадок.

8) С. 292.

9) Цїкаво порівняти се одностороннє представленнє релїґійного спору причиною всїх бід у публициста 1-ої пол. XVII в. з анальоґічними поглядами істориків XIX віку.

10) С. 302, 304.

11) С. 310.

12) Архивъ II. І с. 134.

13) Лист з 24.II. 1623, друкований у Ґепена (Guépin) II с. 551, пор. реляцію Рутского у Тарасовича с. 260.

14) Петиція в повнім текстї не звісна, заховала ся в соймових дневниках в резюме (дневник в рукоп. Публ. біол. в кількох копіях Пол. IV F. № 29, № 76, № 96 і пізн. копія ч. 174). Перший завважив її Костомаров, але помилкою приточив до сойму 1625 р. (Б. Хмельницький І 4 с. 74). Правдиву дату вказав Жукович IV с. 25. Інтересні для нас пункти звучать так: l. Źeby krol imsc według obietnice roznice w wierze tak w koronie polskiej iako w w. x. Lit. uskromiwszy starozytną religią grecką grontownie uspokoic, unitow od cerkwi y od dobr ich oddalic, a duchownych od patriarchy hierosolemskiego (metropolitow y władykow) na dostoienstwa poswięconych (uniwersały uczciwemu ich szkodzące skasowawszy) przy cerkwiach y dobrach zdawna do nich należących zachowac rozkazac raczył. 13. O przywiley na bractwo przy cerkwi s. Bogarodzice w Kijowie zalozoney y na szkołę dla nauk y cwiczenia w roznych ięzykach dziatkom proszą (ркп. № 29 л. 23).

15) Obrazy które sobie pretenduią mieć w religii greckiey — в соймових дневниках (тамже) вони йдуть безпосередно за козацькою петицією і тому дослїдниками вважали ся за козацькі ж. Се вповнї правдоподібно.











Попередня     ТОМ VII     Розділ VIII     Наступна

[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том VII. Розділ VIII. Стор. 3.]


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.