Уклінно просимо заповнити Опитування про фонему Е  


[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том VIII. Розділ II. Стор. 3.]

Попередня     ТОМ VIII     Розділ II     Наступна





СПРАВА СОБОРУ, СОЙМОВА ПОСТАНОВА ПРО СУБСІДІЮ РУСЬКОГО ДУХОВЕНСТВА, КОМПРОМІСОВІ ПУБЛЇКАЦІЇ М. СМОТРИЦЬКОГО — ”АПОЛЬОҐІЯ“, АРҐУМЕНТИ ДЛЯ УКР. ШЛЯХТИ. КИЇВСЬКИЙ СОБОР 1628, СУД НАД ”АПОЛЬОҐІЄЮ“, ВМІШАННЄ КОЗАКІВ, КАПІТУЛЯЦІЯ СМОТРИЦЬКОГО, ЗАСУД ”АПОЛЬОҐІЇ“, АНАТЕМОВАННЄ ПИСАНЬ СМОТРИЦЬКОГО, НОВІ ПУБЛЇКАЦІЇ ЙОГО.



Київський собор, порішений владиками на веснянїм зїздї владиків в Городку 1), рішено було обставити можливо поважно і святочно. Вибрано для нього день Успенія (1628), коли до Печерського монастиря, на його престольне свято, зїздила ся велика сила народу, „не толко духовныхъ, але и свЂтских персонъ”, і з кінцем мая митрополит Йов розіслав свої грамоти з закликом на сей собор 2). Потім, щоб дати й правительственну апробату для сього, на лїтнїм соймі переведено постанову, що в справі субсідії на державні видатки (Шведської війни) духовенство руське не-унїатське має до будучого сойму порозуміти ся між собою прикладом духовних католицьких і унїатських, щоб понести пропорціональну участь в видатках держави 3). Ся небувала постанова, зовсїм незвичайна (бо правительство взагалї тримало ся полїтики іґноровання церкви не-унїатської), не повторена в дальших поборових унїверсалах 4), дає зрозуміти, що вона була вложена правительством в сї постанови з певним спеціальним заміром. Виходить, що правительство знало, для чого православним потрібно такої постанови, і для чого має зібрати ся православний собор під покровом сеї наради над своєю пайкою в поратованню фінансів річипосполитої. Очевидно, було воно відповідно освідомлене про угодову акцію серед, православної єрархії, і щоб не розбуджувати трівожної уваги для такого ним сакціонованого собору, а заразом — таки дати йому свою санкцію на випадок якихось користних результатів, воно дало єрархам сей вихід і ті поспішили ухопити ся за нього, в пізнїйшій історії собору зробивши поборову соймову постанову нїби то вихідним пунктом сього собору.

Смотрицький, як знаємо, мав виладити для сього собору трактат про ріжницї східньої і західньої церкви і записку, яка б поясняла потребу соборної наради, — щоб їх видрукувати і розпустити перед собором. Смотрицький і виладив великий трактат про упадок православної церкви, взявши за притоку свою подоріж на схід, а в додатку до нього долучив меньший трактат про релїґійні ріжницї — те що пізнїйше вийшло в світ по польськи під титулом Apologia peregrinatioyi do kraiow wschodnych M. Smotrzyskiego (чимала книжка, 204 ст. в мале кварто). На початках Петрівки, по його словам, книга ся була готова в українськім текстї й переписана; він післав її примірники Борецькому й Могилї до Київа, просячи спішно надрукувати на двох машинах, і випустити в світ, „щоб перед будучим собором міг кождий побачити, на що ми всїм народом хоруємо і як тої хороби маємо лїчити ся” 5). При тім заявив, що коли-б в тім описї „хороби” і поданих способах її лїчення здало ся щось зле, то він то бере на своє сумлїннє і на свою душу, і умиває руки на будуче, коли-б церква і сим разом не хотїла піти за його порадами. На сї листи дістав відповіди Борецького і Могили, що прочитавши рукопись, вони подадуть Смотрицькому свої гадки про неї. Про друкованнє отже промовчало ся: очевидно, митрополит і Могила поглянувши в книгу, поміркували, що з тим нема чого спішити ся.

Дїйсно Смотрицький взяв занадто високий і небезпечний тон в своїм трактатї. Його апольоґія являється безжалісним актом обжаловання православної українсько-білорускої церкви, що мовляв зовсїм відїйшла від правої віри, пересякла єресями, позбавила спасення своїх вірних і т. д. По словам Смотрицького, він їздив на Схід умисно, щоб довідати ся, „чи нинішня віра наша та сама, як була у предків наших, чи ту саму віру пємо, яку пили предки наші, що будували й фундоваи церкву руську, — бо вони пили віру чисту, прозору, спасенну”. Могло се читачів здивувати, що православний богослов і єрарх аж тепер, на склонї життя, написавши ствльки премудрости, надумав над сим застановити ся. На се Смотрицький вавлить їм признаннє, що не вважаючи на гідність епископа, а навіть архіепископа руської церкви, він по рпавдї не знав, у що вірував, — ішов не за вірою Христовою, зі Сходу принесеною, а за помилками і єресями, і з голови до ніг був укритий проказою. Зарекомендувавши так приємно себе і не пояснивши, на скільки його прокажена віра позравила ся від подорожи на Схід, і взагалї, що він там ще такого побачив і чому научив ся, новонавернений Савл починає розбивати єреси православної української церкви — виказує їх у Стефана Зизанія, Філалєта Ортольоґа (автора Треноса, со значить самого себе), Клирика Острозького. Виказує сї єреси не становища православної науки, а католицької: закидає Зизанїєві напр., що він не приймає чистилища, Філалєтови — що він поборює прімат папи, Клирикови — що він ганить фльорентийський собор і т. д.

Се з становиша, на якім хотїв стояти Смотрмцький, — православного богослова, який хоче поучати православних же, розумієть ся, була помилка непростима, і такою-ж непоправною тактичною помилкою був той вивід, який Смотрицький робив з того всього. Не потреба поради, перевірки православної науки, реформ, які-б могли бути предметом соборних нарад, нї, спосіб поправи — проста унїя з католицькою церквою. Причина страшного упадку православної церкви у Смотрицького — се те, що вона, противлячи ся унїї, прийнятій її єрархами, залїзла в безвихідну полєміку з католицтвом, в безрадности своїй почала шукати для сеї полєміки помочи у протестантів, напустила протестантських єресей до православної віри, так що зовсїм відбила ся від правдивої східньої віри. Отже й вихід не в поворотї до старого православя (до котрого Смотрицький заховує мовляв повне довірє) — а в унїї з римською церквою, не зараженою нїякою єресею. На грецьку церкву нема що оглядати ся, бо вона в повнім упадку (теза, яка в підозрілу позицію ставила здобутки подорожи Смотрицького). Найлїпше може порадити руська церква й нарід руський, що належать до католицької держави — їм се перевести дуже легко, треба тільки до сього скликати собор за королївським дозволом і на нїм вигладити ріжницї, які дїлять церкву східню і західню, то значить по мисли всього попереднього — прийняти науку католицької церкви.

Було се фатальним поворотом на стару, безвихідну позицію берестейської унїї, і немов відчуваючи, що його теольоґічна арґументація ледви чи промовить до сумлїння православних, — Смотрицький прилучає до сього арґументи ad hominem, виясняючи ті користи, які прийдуть з унїї православним людям ріжного стану. Головну вагу кладе на інтереси шляхти, представляє нинїшнє положеннє православної шляхти і вабить її світлими перспективами звязаними з унїєю:

„Служили й служите до розлитя вашої шляхетної християнської крови на те, щоб з кождим иньшим обивателем держави коронної і в. кн. Литовського, будучи рівні родом і дїлами, не тільки бути репрезентантами короля на урядах земських і ґродських, але й засїдати при самім королї, носити гідности сенаторські, титул вірної ради королївської. А тим часом — перше очі наші надивили ся в отчині нашій на славних сенаторів, каштелянів і воєвод з народу і віри нашої, а тепер таких в народї і вірі нашій не бачимо нї одного, і не тільки на сих вищих урядах, при боцї королївськім, але й на иньших, меньше значних стрічаємо своїх одновірцїв дуже рідко, хиба з давнїйших часів. Щож то за причина такого пониження та усування наших? Чи ви не также вірно і пильно служите дорогій отчинї, як вірно і пильно служили ваші предки? чи король відвертає від вас свої ласкаві очи й умисно не хоче памятати вірних заслуг ваших предків і вас самих? Нї, король готов нагорожувати й нагорожує кождого по його заслугам і кондіції, а ваша вірність і праця не меньші від вірности і працї ваших предків Але так чинять той, що має в руцї своїй серця владущих і як воду розливає, куди схоче”. Пониженнє руської шляхти се наслїдок того що вона тримаєть ся схизми не угодної Богови. Отже оден вихід — унїя. Нею шляхта здобує і собі всякі користи, і нарід руський потїшить, і дїло спасення вчинить. „Бог буде тодї з нами й подасть нам гойно всї духовні й світові благодати, нами так давно втрачені: церкву піднесе з упадку, народови руському верне давні вільности; тобі, шляхетний стане, відкриє двері до урядів земських і сенаторських; міщан допустить до урядів міських; побудує нам школи, церкви прикрасить, монастирі приведе до кращого порядку. Пресвитерів увільнить від тягарів неволї. Нарештї всьому народови руському, бідному і замученому з сеї причини, по містах і селах утре його щоденні сльози. Ще на сїм світї дасть нам тїшити ся плодами небесними, а після сього минущого щастя удостоїть вічної утїхи в царстві небеснім”. 6). І т. д. Одним словом Смотрицький забув ще тільки пообіцяти від Господа Бога козакам прибільшення жолду, та селянам — ну хоч би права свобідного млива та варення пива на домашнї потреби.

Аж дивно що такий обстріляний полєміст, місцевий чоловік, що на своїх очах бачив усю історію унїонних заходів від їх перших початків — міг устругнути щось так нетактовне, незручне, що тільки компромітувало й його й підняту ним справу. Се було не прихилюваннє православних до унїї, а провокація їх унїєю, і власне такий вплив мала книга Смотрицького.

Не задумуючи ся над ухильчивими відповідями Борецького й Могили, Смотрицький вислав книгу свою на руки Саковича, аби видрукував її на польській мові, і перед собором наспіли до Київа друковані аркуші сеї „Апольоґії”.

Вони зробили вражіннє бомби на православних, що зібрали ся тут.

Коли Смотрицькяй 13/VIII c. ст. приїхав до Київа, щоб взяти участь в нарадах собору, визначеного на день Успенїя, виявило ся, що в Печерськім монастирі засїдає й радить ся вже духовний собор, і предметом його нарад — Апольоґія, в українськім текстї, присланім Смотрицьким до митрополита й Могили. Борецький і Могила, заскочені таким публичним виступом їх товариша й одномишленника, рішили віддати його книгу духовному судови. Вони передали прислані їм примірники Апольоґії на розгляд двом визначним богословам Лаврентієви Зизанїєви протопопови корецькому і Андреєви Мужилівському протопопови слуцькому. Сї цензори чотири тижнї студїювали сю книгу разом з Борецьким і Могилою, знайшли в ній 105 неправославних тез, і тепер зібраному на собор духовенству предложили свій осуд книги, признаючи її неправославною 7). Смотрицький заочно попав в позицію обвинуваченого.

Коли він, прибувши до Київа, подав ся до Печерського монастиря, на підставі ранїйшого запрошення архимандритового, і післав туди свого челядника, його до Печерського монастиря не пустили, а сказали, що визначено мешканнє Смотрицькому в митрополичому Михайлівському монастирі. Коли він туди поїхав, за півгодини зявили ся делєґати від собору, на чолї їх протопоп Мужилівський, дуже поважаний чоловік і богослов, виставлений пізнїйше кандидатом на митрополїю (також може під впливом вражіння від тої рішучости, з якою він виступав на сїм соборі против унїятських течій). По словам православної реляції з сього собору (опублїкованої зараз п. т. „Апологія”) 8) „депутовані” розмовили ся з Смотрицьким „в любви з собою одправуючи” і прийши з ним до порозуміння.Смотрицький же, описуючи взагалї сей собор як акт грубого насильства над його переконаннями, сю розмову представляє в формах далеко меньше любовних 9).

Не віддавши, каже він, архиєрейської чести, сї делєґати по вступних виясненнях поставили йому питаннє: „Собор питаєть ся, стоїш ти при Апольоґії тобою виданій, чи нї?” Коли Смотрицький на се сказав, що хоче власне йти на собор і сам устно пояснити справу, він дістав відповідь: „Вперед тут, перед нами маєш ти відповісти на питаннє, і тодї або будеш до собору допущени або нї”.

„Відповів, що при писанню тім стою яко православнім, бо не бачу в нїм нїчого злого і вірі святій католицькій противного”.

- Собор осудив його від голови до ніг, від першої картки до останньої, все як противне науцї церкви божої і вірі православній, нечисте і непобожне.

- Нехай тобі Господь не памятає, що незнати що кажеш. Нехай собор менї не боронить перед ним стати, а я з тих закидів, з того обвинувачення за божою помічю витолкую ся.

- То хочеш діспутувати?

- Не діспутувати, але те писаннє моє, православне, але не добре порозуміле, чи оббріхане, хочу висвободити від того хибного підозріння.

- Собор твоїх виводів не потрібує, бо вже то добре вивідав і питає у тебе відповіди на питаннє, що ми тобі предложили.

По тій неприємній розмові пішло гладше. Делєґати вияснили Смотрицькому шкоду, яка може бути для православної церкви,

Смотрицький висловив гадку, що сим злим наслїдкам можна буде запобігти, але, по його словам, держав ся рішучо і в розмові з делєґатами і в листї написанім по тім до митрополита добивав ся участи в соборі, а книжки своєї не відрікав ся. Сподївав ся, каже, що забивши легко десяток з тих безчисленних єресей, знайдених в його книжцї, він приязнїйше настроїв би собор до себе. Але стати веред собором йому таки не вдало ся.

Скоро по розмові з делєгатами, під вечір, і другого дня почали приходити до слухів Смотрицького трівожні вісти - погрози, лайки, прозивання унїатами; говорили людям Смотрицького, що в день Успенія Смотрицький з своїми товаришами „будуть викляті як унїати”, „а не один з вас і Славути напєть ся”. А далї прийшов брат митрополита і мав остерігати дубенського протопопа, що був з Смотрицьким, аби його остеріг: стрів він не малу ватагу козаків, що присягли не зіставити Смотрицького живим, як би на соборі було доведене йому унїатство. Смотрицький затрівожив ся, тим більше що й тїкати не мав куди; „Пішов би до замку, — пана підвоєводи нема; поїхав би назад бояв ся засїдки, бо вже говорять про неї; до міста до кляштору (католицького) — ще більше їх розярю, бо ще перед приїздом казали, що я там, та й не знати, чи допустять, бо вже людей своєвільних, пяних повно скрізь як на ярмарку”. Смотрицький рішив капітулювати і написав новий лист до митрополита, далеко більше покірний; заявляв свою віданність православній церкві і певність, що його „таж Східня свята церков гробними пеленами повине, котра його водою і Духом породила”, і просив допустити до соборних нарад, щоб обміркувати способи, якби запобігти шкідним впливам його книги 10).

„Потім як відіслав я той лист мій через свого діакона, оповідає Смотрицький, прийшов до мене оден київський козак, призвищем Соленик. Привитавши ся зі мною, вчинив він до мене довгу ,лєкцію' по козацьки, як йому подобало ся, а закінчив тими словами: ,Ми сю святиню здобули кровю своєю і готові її запечатати кровю нашою і кровю тих що нам її зневажили чим небудь або від неї відступили'. Подумав я собі, що коли з духовними вчора була трудна розмова, то з сим буде ще далеко гірша, і в довгі виводи з ним не вдавав ся. Був він у мене з другим козаком з годину. Як відійшов він, по малій хвилї дали минї знати, що о. Борецький з трома владиками приїхав і тепер в церкві. Я пішов, привитали ся ми не по братерськи, а наче мало знайомі. Сказали вийти всїм з церкви, але ті два козаки, що були у мене, зістали ся. Я просив, аби й їх не було при нашій мові. О. Борецький приступив до них і довго просив, і вони по довгій суперечцї ледве уступили. Але вийшовши з церкви Соленик сказав: ,Ну, біс вашій матери, махлюйте, махлюйте! достанеть ся тут і Павлу і Савлу'. А потім про якогось Хрусцєля перед людьми казав, так що з тих слів можна було дорозуміти ся якоїсь ланки на мене”.

Коли вийшли постороннї з церкви, митрополит насамперед помолив ся, потім посїдали і повели розмову про Апольоґію. Борецький докоряв Смотрицькому за „нечистий і гордий дух”, виявлений в книжцї, вказував на ріжні неправославні річи, на „прокляті папежські єреси”, які хоче вона впровадити в руську церкву.

„Почувши те, оповідає Смотрицький, я зовсїм одеревів від несподїваних, легкомислено кинених слів того чоловіка, що протягом чотирох лїт, коли я жив з ним (кажу се свідчачи ся Богом!), мало що закидав католицькій церкві (а про неї ми часто між собою говорили). В її вірі не знаходив нїякої єреси і прихильно говорив про згоду з нею Руси. Переведеннє між нами святої унїї вважав дуже легким, аби тільки поладнати сам лише калєндар, бо то він перешкоджає потягнути до унїї простих людей народу нашого. Через те в роцї 1625 працював він на тім помиренню калєндарів і казав, що знайшов до того легкий спосіб, і при нагодї перед дуже багатьма людьми своєї партиї викладав його”.

Але побачивши, з яким роздражненнєм Борецький говорить тепер. Смотрицький, каже, не став йому того всього пригадувати, а скромно виправдував ся з тих закидів, які йому пороблено. В тім дано знати, що до церкви принесли мерця. Перейшли тодї з церкви до келїї і там далї говорено. Смотрицький попросив, щоб йому вказали близше неправовірности в його книжцї. Тодї Мужилівський, що прийшов теж з владиками, взяв аркуші Апольоґії і почав вичитувати титули тез її „Про суд поодиноких душ”, „Про блаженний стан душ померших праведників”, „Що ад то пекло”, і т. д., а за кождим казав: „Го-го! Прочитав так скілька карток і зложивши книжку, сказав: „Чи се малї противности з нашою церквою і малі хули на віру нашу?” Смотрицький покликав ся на цитати з св. отцїв при своїх тезах, а зрештою обставав при своїм жаданню, щоб се все чи то приватно, чи то публично на соборі було з ним продіспутовано докладно. На се Мужилівський вийнявши зза пазухи картку паперу, сказав: „Отсе тобі собор говорить і приватно і публично, більше говорити не хоче і не мислить; коли хочеш бути на соборі й уважати ся за свого, то маєш сповнити три умови, приняті на соборі: перше — присягти, що на будуче руської церкви нї словом нї помишленнєм не будеш турбовати, анї не відступиш від неї; по друге — Апольоґії своєї публично маєш вирікти ся і даний тобі текст на її осудженнє і признаннє свого гріху прочитати маєш з амвону; по третє — до Дерманя з Київа вже не маєш їхати, а тут зіставатись”. Смотрицький сказав, що се більша покута як його гріх, але тут всї закричали. „Ти образив тяжко цїлу церкву, отже мусиш перед усїм повинити ся в твоїх страшнім гріху”. Той почав спорити ся з ними. Але тут почали приходити, оден по однім, стороннї люде, як підозрівав Смотрицький — по змові з владиками. Прийшов шл. Стефан Літинський, потім Іван Стеткевич, далї „писар козацький”. Кождий з них держав свою мову до Смотрицького, і той, „памятаючи, що в тій церкві, за карою божою, з давнього часу духовні йдуть за волею і гадкою світських людей, і не духовнї в духовних справах рядять, а світські, а духовні тільки для форми, — не перечив ся вже, тільки просив, щоб таких тяжких умов йому не ставили і перед народом руським його не компромітували. Обіцяв написати до Саковича до Львова, щоб з друкарнї не видавали нї одного примірника, а тим часом Апольоґію можна буде тезу за тезою перейти і викинути що буде признане недобрим. Але його не слухали і тому що було вже пізно, повставали й пішли.

Смотрицький довідав ся потім, що власне того дня (14. VIII) відбуло ся рішуче осудженнє його книги на соборі. По його словам, зроблено се було дуже скороспішно, так що самі владики (крім Борецького) не обзнайомили ся добре з книгою. По рефератї рецензентів. Мужилівського і Зизанїя, запитані були з початку епископи, потім священики, і осудили книгу. Тодї ж мусїли бути вироблені й умови, під якими Смотрицький міг зняти вину з себе особисто, — що предложив йому Мужилівський. Бажаннє Смотрицького бути поставленим перед собором, щоб боронити своїх поглядів, не було прийняте. Кілька голосїв, що обізвали ся за допущеннєм його, були переголосовані. Правдоподібно бояли ся, що дебати над унїатським питаннєм можуть ще більше внести непевности, роздражнення і підозрінь серед православну суспільність, вже й без того огірчену сим епізодом. Сам Борецький, по словам Смотрицького, був против дебат з Смотрицьким і буцїм то сказав: „Нехай дїдько з ним мовить” — sit fides penes autorem.

Побачивши таке завзятє православних в останнїй розмові, Смотрицький ще більше упав духом, і коли вечером прислано йому текст відречення для завтрашньої церемонїї, він де що змінивши його прийняв, і переписавши відіслав — тільки що не підписав. Він ще, каже, сподївав ся відвести їх від тої „дитячої забави” — церемонїального виклинання його книги, і в тій надїї поїхав на всенощну до Печерського монастиря. Але коли війшов до олтаря, до нього прийшли з жаданнєм, щоб він свою формулу відречення підписав, і щоб присяг, що з Київа до Дерманя не поїде. Смотрицький став відпрошувати ся, але тут дуже різко напав на нього Могила. „Той що недавно перед тим”, каже Смотрицький, „мав такі добрі і спасенні погляди в тій справі, яку я виложив в моїй Апольоґії, і так висловляв ся; хвалив лист, писаний мною торік до й. м. отця патріарха константинопільського, де коротко виложено все те і навіть більше, нїж написано в Апольоґії, бо він у мене читав його перед тим в Дерманї, і на тім зїздї в Городку, коли ми розмовляли про ті шість ріжниць від Римлян, він згадував про сей лист перед присутними духовними і похвально відзивав ся про нього, — сей чоловік з такими добрими поглядами на справу”, почав „ядовито” докоряти Смотрицькому. Счинив ся галас, близші до олтаря люде хотїли вже сунути туди, „допомагати тій траґедії”. Боячи ся, щоб не прийшло до бійки й кроворозлитя, Смотрицький згодив ся, формулу підписав і присяг, що до Дерманя не поїде.

Другого дня, в день Успенія, під час лїтурґії, що відбувала ся при участи Смотрицького, наступила ся прикра і для Смотрицького в високій мірі ганебна церемонїя — анатемованнє його книги. По прочитанню євангелія владики з иньшим вищим духовенством виступили на амвон, між ними і Смотрицький. Архимандрит печерський роздав духовенству картки „Апольоґії” і запалені свічки. Намісник виленський Бобрикович з катедри прочитав формулу відречення. В нїй Смотрицький признавав, що в „Апольоґії” в дечім сам проступив ся против доґматів православної церкви, а дещо причинив до того „з злого умислу”. Савович, видаючи її по польськи; він просить у Бога пробачення за сї прогрішення, а всїй церкві руській обіцюєть ся на будуще пильно стерегти ся чогось подібного, і на знак того свого каятя „перед очима милостей ваших, каже він, я той свій скрипт званий Апольоґією зневажаю, шарпаю і під ноги помітую”. Прочитавши се, Бобрикович подер листки Апольоґії, запалив і кинув під ноги. Те саме мусїв зробити сам Смотрицький, теж робило присутнє духовенство. Потім як на жертвенного козла проголосили анатему на Саковича, і обернувши свічи вниз полумєм гасили його на знак вічного осуждення 11).

Другого дня по сїй церемонїї в Михайлївськім монастирі відбув ся властивий собор. Але під вражіннєм сеї траґічної афери Смотрицького, вже розумієть ся, анї через мисль нїкому не прийшло робити якісь компромісові заходи. Прийшло ся заняти ся справою підмоги на державні потреби річипосполитої, наче вона справдї була властивим предметом, а не притокою тільки для угодових конференцій. Крім того для заспокоєння затрівоженого православного громадянства видано соборну грамоту, де зібране духовенство оповіщало, що воно міцно стоїть при православній вірі, „про жадне відступство не мислить, анї до апостазії унїатської не хилить ся”, і всїх вірних взиває, аби в побожнім і добрім житю при вірі православній непохитно стояли. Грамоту сю підписали шість владик, між ними і Смотрицький, по своїм виреченню відновлений в своїх правах, кількадесять значнїйших репрезентантів монашого і світського духовенства, і сумарично згадано ще „барзо великою личбу” иньшого присутного духовенства. Тиждень пїзнїйше видано ще грамоту — супроти поголосок, що то не владики, а лише кілька священиків виклинали „Апольоґію”. Сї поголоски ставили в підозріннє становище владиків що до унїатських заходів, і тому Борецький з владиками в грамотї з дня 24. VIII оповіли церемонїю виклинання, а слїдом видали і друковану реляцію про собор і засужденнє Апольоґії, під титулом Апологіи” (знищеннє Апольоґії).

Під грамотою з 24. VIII вже не бачимо підписи Смотрицького. Упокоривши ся перед собором, він слїдом випросив ся до Дерманя; його не хотїли пускати з Київа, очевидно, побоюючись нового якогось фортеля, і сї побоювання справдили ся. Він випустив зараз друковану „Протестацію” (з датою 8. XII), де оповідав, як ми бачили — що вирік ся своєї книжки під примусом, що засуждено його книжку неправно, без переслухання його — що взагалї сю справу вели два священики (розум. Зизанїй і Мужилівський), а епископи, з виїмком Борецького, грали зовсїм пасивну ролю, і не могли навіть познайомити ся скільки небудь докладно з змістом „Апольоґії”.

Смотрицький апелював до нового собору, взивав короля, аби зложив такий собор і наказав, аби ті що кинули анатему на його книгу, ставили ся на той собор 12). В тім же дусї писав листи до визначних православних. А з кінцем року випустив нове писаннє: Paraenesis albo Napomnienie... do bractwa wilenskiego, де вже виступає унїатом без маски, поясняє причини, які мовляв, привели його до унїї, і радить те саме вчинити братчикам. Між иньшим виступає з пропаґандою модної тодї справи — утворення осібного українсько-білоруського патріархату (з друку ся книжка вийшла в 1629 р.).

Обидві сї книжки викликали досить жваву лїтературну полєміку 13), — в нїй брав участь і далї сам Смотрицький. Писання його обсипали ся комплїментами католиків, знаками ласки папської курії — але се був уже голос з гробу. Перехід на унїю позбавив Смотрицького всякого значіння для православних, всякого впливу на ту угодову акцію, яка вела ся тим часом далї; і для котрої сподївали ся від нього так богато. Та й не довго пережив він київську траґедію, яку я вважав за потрібне оповісти докладнїйше не тільки з огляду на визначних сучасних дїячів, що виступали в нїй, а і з огляду на богацтво характеристичних для того житя і часу подробиць, які взагалї рідко коли маємо в наших джерелах.








Примітки


1) Див. вище с. 19

2) Вилен. археограф. сборн. II 39

3) Volumina legum т. III с. 262.

4) Порівняти поборові унїверсали рр. 1626, 1627, 1629.

5) Протестація Смотрицького с. 325.

6) Apologia c. 122 -129.

7) Protestacya c. 339-340.

8) Друкована в додатках книги „П. Могила” т. І. дод. 55

9) Його Рrotestacya ibid. с 328

10) Апологія с.307 Рrotestacya ibid. c. 328.

11) Апологія с.315, Рrotestacya c. 339.

12) Апологія i Protestacya передруковані в додатках до П. Могили Ґолубєва, т. І.

13) На „Протестацію” Смотрицького православні відповіли „Репротестацією”, що викликала з католицької сторони писаннє п. т. Odpowiedz na Reprotestacyą, uczynioną imieniem wszystkiego narodu Ruskiego na w. o. M. Smotrzyskiego (як здогадують ся — Ф. Коженьовского, бернардина) — оба писання в друку не звісні, витяги з другого: П. Могила І дод. с. 348-50. Потім Мужилівський видав книжку п. т. Antidotum przezacnemu narodowi Ruskiemu albo warunek przeciw Apologii i т. д. (Слуцьк, 1629), і ще пізнїйше Остафій Кисїль під псевдонїмом Ґелясія Діплїца п. т. Antapologia 1632. Мужилівському відповідав Смотрицький сам п. Exaetesis albo Expostulatia, t j. rozprawa między Apologią y Antidotem o ostanek błędów, herezyi i kłamstw Zyzaniowych, Philaletowych, Orthologowych y Klerykowych, 1629.











Попередня     ТОМ VIII     Розділ II     Наступна

[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том VIII. Розділ II. Стор. 3.]


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.