Уклінно просимо заповнити Опитування про фонему Е  


[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том VIII. Розділ V. Стор. 3.]

Попередня     ТОМ VIII     Розділ V     Наступна





МІЖ ЗИМОВОЮ І ЛЇТНЬОЮ ВІЙНОЮ — ЗАВЗЯТТЄ ПОТОЦКОГО НА ЗНИЩЕННЄ СВОЄВОЛЬЦЇВ НА ЗАДНЇПРОВЮ, ЙОГО МОТИВИ. КИЗИМІВЦЇ, "ПОВСТАННЄ" В ЛУБЕНЩИНЇ, КРІВАВИЙ ТЕРОР ПОТОЦКОГО В НЇЖИНЇ, ЕКЗЕКУЦІЇ В КИЇВІ, ЖОВНЇРСЬКІ ЛЕЖІ. РЕВІЗІЯ РЕЄСТРУ В ТЕРЕХТЕМИРОВІ, В ЛЮТІМ 1638, РЕЛЯЦІЯ КИСЇЛЯ, КОЗАЦЬКІ СТРАТИ В КАМПАНЇЇ. РАДА В ПЕРЕЯСЛАВІ, МІСІЯ МЄЛЄЦКОГО НА ЗАПОРОЖЕ.



Козацька кампанїя була першим самостїйним дїлом Потоцкого на новім урядї польного гетьмана, і легко собі уявити, що він приложив всї старання, щоб се своє перше дїло сповнити як найбільш показно — задавити козацьку своєволю як найосновнїйше. З сього боку польські сфери повинні були мати для нього всяке признаннє. Не вдоволивши ся погромом і капітуляцією реєстрового війська під Боровицею, Потоцкий завзяв ся понищити всї иньші своєвільні війська, які ще зіставали ся на Заднїпровю.

Мав до того і свої спеціальні причини. Незмірно збогачене людністю і її відпорною силою протягом останнїх десятилїть, перетворивши ся з незалюдненої пустинї в справжню нову Україну, опираючи ся на Україну закордонну, московську, що в сїм часї саме починає усильно кольонїзувати ся українськими еміґрантами, Заднїпровє не тільки стало новим світом шляхетської господарки, але в отсїм повстанню виступило також вповні виразно в ролї нового і незмірно сильного схоронища української революційної енерґії.

Потоцкий, що сам теж володїв староством нїжинським на Заднїпровю, як і Конєцпольский і багато иньших маґнатів, був особисто заінтересований в приборканню своєвільної козаччини, щоб вона не бороздила шляхетській господарцї, і з тих мотивів також приложив до сього своїх старань. Для сучасної суспільности ся причина особливого завзятя коронних гетьманів та иньших діґнїтаріїв на козаччину теж не була тайною. Пясецкий, оповідаючи про війну 1637 р., кладе як головну пружину цїлої справи сї апетити українських маґнатів. „Ріжні шляхтичі польські здобувши великі маєтности чи то купном, чи то з щедрот королївських в київських сторонах, що були головним осїдком козаків, бажаючи побільшити їх доходи, підносили перед королем і сенатом потребу приборкання козацького своєвільства, що їм здавало ся перешкодою їх плянам” 1).

Незвісний автор „Памятників”, повторюючи се оповіданнє, розцвітив його ще живійшими подробицями; сенатори і діґнїтарії, що держали великі королївщини на Українї, і місцеві шляхтичі напирали на правительство, тому що козаки не давали завести корчемну аренду і гонили жидів арендарів 2).

Першим дїлом Потоцкий заходив ся знищити Кизима: той не знаючи ще про капітуляцїю козацьку, ішов до Боровицї, щоб перейти за Днїпро, і стояв в Ірклїєві. Упоравши ся з реєстровими, Потоцкий другого дня, на саме польське різдво, скликав на раду своїх жовнїрів, котрим кінчив ся умовлений трехтижневий термін, і добивши ся, що вони пообіцяли йому служити до дальших соймових рішень, з огляду на дальшу небезпеку козацького своєвільства, він визначив їм зараз же похід за Днїпро під Єреміївку. Тудиж вислав того дня, 15 с. с., частку реєстрового війська під проводом тимчасового старшого. „Козаки в числї трох тисяч, граючи на жоломийках, бючи в бубни, йшли з корогвами і з знаком над старшим полковником — під бунчуком і під білою корогвою з двома хвостами, повішеними під пікою (вістрєм) і чорною матеркою”, описує Окольский 3). Кизимовцї одначе в сам той час дїстали відомість про кінець Павлюка і подали ся назад. Але самого Кизима реєстровцям удало ся зловити і приставити до Потоцкого, документуючи свою нову вірнїсть 4).

Потоцкий по сїм вважав Заднїпровє заспокоєним і став розсилати своє військо на зимові кватири. Але слїдом наспіли вісти про новий вибух повстання на Лубенщинї. Там після Скидана господарили ватажки Кукла і Скребець, а тепер обявив ся Кизименко з якимсь Дукренком, як його називає Окольский 5). До них потягла значна частина Кизимового війська, як Кизим його роспустив. „Кизименко, гідний син свого батька по своїм беззаконствам”, як його характеризує Потоцкий, „не знаючи, що Павлюк, Томиленко і його батько вже в кайданах, кинув ся на Лубні і там зібравши собі дружину, погромив княжий замок, слуг, шляхту і шляхтянок повбивав, костел спалив, кількох бернардинів зарубав і не позволив ховати, віддавши на жир псам. Але за ласкою божою і він у мене в саку і в купі з паном батьком своїм буде стерчати на палї разом з иньшими своїми помічниками”, з сердечним вдоволеннєм доносив Потоцкий Конєцпольскому 8/I н. с. з свого Нїжина, куди пішов по розгромі Кизимівцїв робити порядок. Станїслав Потоцкий, післаний туди разом з полковником миргородським, придавив се повстаннє, ловив провинників, відсилав на росправу до гетьмана. „Везти їх до Варшави на видовище — даремна річ, краще їх тут десь вбити і дати їм нагороду; але і се не винагородить того, що очі мої бачать оті тиранства, убийства і грабежі — як менї тепер на дорогах убори церковні і багато річей шляхетських приносять, відставляючи самих злочинців; як би я схотїв на основі тих зізнань виміряти кари, такі яких вони заслужили, прийшло ся-б без виїмку Поднїпровє і Заднїпровє в пень вирубати”, поясняв наївно гетьман Потоцкий не підозріваючи, який тими словами видавав засуд на весь режім, котрого представником являв ся.

„Але кара над кількома, а страх для всїх” — потїшав він. „Тож велю тільки найголовнїйших по дорогах розставити — десяток буде прикладом для сотнї, а сотня для тисячі. Не для чого иньшого я й сюди до Нїжина заїхав, як на те, щоб з безпечности витягнути і на власні очі їх на полї побачити. Тепер хвиля догідна, щоб з них все що хоч як з воску вилїпити, аби більше се лихо не гнїздило ся в лонї річи-посполитої. Незадовго звідси виберу ся — бо тільки тих, що тут у мене для них завсїди шпигують, на розстайних дорогах сторожами (на палях) розставлю” 6).

Тим нетрудним зайнятєм займав ся пан гетьман польний і по дорозї до Нїжина, пильно насаджуючи „спасительний страх”. З Переяслава, пустивши ся в дорогу, в листї до Конєцпольского він розвивав свою систему репресій. По його гадцї при ревізії реєстра належало „і тих привідців бунту, що тепер утаїли ся, вимацати і дати на них крівавий приклад”, а потомству побитих в повстанню загородити дорогу до реєстру, для прикладу иньшим. По друге — звернути особливу увагу на новоосаджені слободи, куди збігаєть ся найбільш рухливий елємент. „Скольки тих бунтівників було і єсть, всї мають свої гнїзда в нових слободах, що містять в собі по кілька тисяч своєвільних людей, як обидві Кобиляки й иньші осади, а давнїйші осади — на пів пусті стоять. Наплив тих своєвільників в слободи, як сам бачу, робить розсадники бунту, а й самі осадчі з плачем застерігають ся, що як ті гнїзда не будуть порушені, то своєволя оживе скоро”. Тому і він замишляв воєнну прогульку по тих слободах, маленьку „карательну експедицію”, в дусї наших часів 7).

По словам Окольского, Потоцкий, пройшовши до Переяслава, „там покарав бунтівників, віддавши їх трох під меч, і теж саме чинив по всїх місточках, а за його прикладом карали своїх своєвільних підданих і пани: одні горлом, инші майном”. Приїхавши до Нїжина, звелїв стяти Пирога з пятьма старшинами. З Нїжина поїхав до Київа, „столицї своєволї”. Православні, щоб позбутись підозрінь в солїдарности з тою своєволею, розсипали перед побідником всякі гонори — „місто як годило ся приймало гетьмана, митрополит його навістив, новозасновані школи витали гарною промовою”. Потоцкий почастував Киян взаміну видовищем екзекуції: „другого дня звелїв вбити на паль голови розбійників святотатцїв Кизима і його сина, а третьому, Кузьови, голову відрубати”. Сї cruenta ехеmрlа Потоцкого з жалем згадував десять лїт пізнїйше, під час повстання Хмельницького, Кисїль — як то в Київі чинено їх над козаками, а тепер вони грозять теж вчинити над Поляками 8).

Потоцкий тодї не відчував можливости такого обороту. По своїх гідних вчинках, визначивши ревізію реєстру на середину лютого н. ст., поїхав на відпочинок на Поділє, забравши вязнїв і гармати, відібрані від козаків. Окольский описує їх: на одній було імя Фердинанда, на двох иньших — Рудольфа II. Важнїйші вязнї були відставлені на сойм до Варшави.

Своїм заступником на Українї Потоцкий зіставив брата Станїслава. Він мав наглядати роскватироване жовнїрство і разом з Кисїлем, як два комісари в справах козацьких, мали довести до кінця реєстрацію козаків і всякі иньші порядки козацькі.

Жовнїри були розложені на лежах по всїй східнїй Українї, „на Поднїпровю і Заднїпровю”, на великій просторони. Тим способом запобігало ся поновленню козацьких своєвільств і заразом жовнїрській конфедерації, і ощаджувано корінні польські провінції від сих жовнїрських леж, особливо прикрих в такий неврожайний рік. Жовнїрство не могло собі особливо хвалити сих кватир. Окольский не без юмору, мабуть на підставі жовнїрських дотепів, порівнює сї українські лежі з Ганїбалевою Капуєю: „Мабуть не такі беванди (напитки) і фрукти родить Кампанїя, як українська волость: брага, горілиця, мід в одинадцять вод 9), пивище з дріжджами — от делїції українські; не мав на чім жовнїр роспуститись, а скорше на тім до воєнної працї загартувати ся, — замість делїцій в серцях їх через ту тяжку біду можна було скорше прочитати: погоню ворога і настрашу і не верну ся доки не знищу їх” 10). І з великим вдоволеннєм описує спасенний страх, який наганяло розложене жовнїрство на українську людність: Давнїйше своєвільне козацтво мирило ся з розкватированнєм жовнїрства на правім боцї, і то тільки до Роси — тепер жовнїри війшли у самі закутки козацького своєвільства. „Тим вони не тільки привернули спокій українній шляхтї, що вже приходила до одчаю; не тільки приборкали ,козацьке тиранство' над дворами, маєтностями і особами шляхетськими - на котрі козаки вже гострили собі охоту, розсилаючи ,кийові полки'; не тільки повишукували і повернули пограбовані убори церковні і святі сосуди; не тільки ворохобників і бунтівників вишпигували і під меч, кару і суд гетьманам, князям і панам їх повіддавали. Своїм розкватированнєм жовнїрство не давало своєвільству не то що громадити ся в купи, але навіть ширити ся в замислах. Маючи перед очима жовнїра, сидїв кождий своєвільний козак так покірно, що і вовк, впавши в яму, не сидить покірнїйше. І слуговував, і стидав ся, і дружину проклинав” 11).

Але заспокоєння в роздражнену українську людність присутність сього зухвалого жовнїрства, ще бучнїйшого нїж коли небудь по останнїх побідах, погромах, екзекуціях, — розумієть ся, не вносила. Навпаки, громадила ще більше роздражненнє і своїми поборами, особливо прикрими в такий неврожайний рік і бутним поведеннєм, і тим самим ненавистним шпигівством, за котре його так вихваляє Окольский 12). Але стратеґічну вартість вона дїйсно мала велику, не давши новому повстанню опанувати Заднїпровя навіть, і протиставивши жовнїрські полки першим початкам повстанського руху. Зігнані з волости непримиренні елєменти мусїли громадити ся на Запорожу, — і звідти вже скоро стали приходити вісти про великі купи, що збирали ся коло Скидана і Гунї.

В атмосфері з одного боку — отих жовнїрських леж, шпигунства і екзекуцій, що панували на волости, а з другого боку — трівожних вістей про нові своєвільні купи, зібрані на Запорожу, збори на море і втїкачку „черни” з України на Запороже, мала відбути ся реєстрація козацтва, визначена на польські запусти в Терехтемирові. Про неї маємо докладне справозданнє обох комісарів до Потоцкого, написане, по всїй очевидности, старшим з них, старим приятелем нашим Кисїлем, і з неї подаємо що важнїйше і характернїйше 13).

„Дня 15 февраля зачали ми в Терехтемирові ревізію кождого полку осібно. Хоч нам того не було поручено, але против тайних змов їх мусїли ми перевести явну присягу, щоб або вже знати, а не здогадувати ся тільки про зраду всїх, — або і комісарови і Іляшеви в їх експедиції на Запороже дати таку забезпеку, щоб знали кому вірити. Так от коли згідно з нашою переяславською ординацією прийшли перші два полки, вияснили ми їм широко і пишний стан і вірність, яка була у давнїйших козаків, і теперішні заходи зрадників, великі кровопролитя і страти козацтва і брак довіря до них короля і річи посполитої: коли саме тепер військо заходить ся через пп. гетьманів шукати милосердя короля і річи посполитої, годить ся спробувати останнього способу — аби присягли не всї гучком як звичайно, але кождий з осібна був обовязаний сакраментальною присягою на певні пункти. Отже чи хочуть козаки, щоб кождий окремо присягнув, положивши по формі палець на святий хрест, з тим щоб потім тримати ся такого порядку, який буде визначений соймом, — або инакше уже зовсїм не бути козацтву, анїж терпіти їх вічну невірність. Згадано при тім зараз про поголоски з Запорожа — що ще не злягли ся могили кумейські, і серед козаків ще стоять местники готові не тільки задавити кождий рух, але знищити саме імя козацьке, — а вже знаходять ся зрадники на Запорожу і підіймаєть ся нова своєволя. І тим закінчили ми нашу пропозицію: нехай кождий зложить присягу на ті три пункти — королеви і річи-посполитій не зрадити і руки на них не піднести; старших їм поданих слухати і на здоровє не важити; на море і Запороже без наказу гетьманів коронних не ходити і всї човни зараз попалити; своєвільників нищити завсїди і до чернецької ради не удавати ся. — Або нехай не відзиваєть ся і козацтва зречеть ся. А як згодите ся на присягу і виконаєте її, а потім її нарушите, то саме небо впаде на вас”. . і т. д.

„По такім казанню (в котрім як вилитий встає перед нами Кисїль з усею своєю наївно-лукавою дипльоматією) — крикнули всї: ,хочемо умерти краще, анїж терпіти таку біду через зрадників і своєвільників! готові ми — кождий з нас — присягнути і присяги дотримати'. Тодї ми приступили до читання реєстру і положивши роспятє і уложивши текст присяги, казали кождому по формі виконати присягу. Коли кого небудь не доставало з реєстру, ми заявляли, що на доповнюваннє нема волї королївської, і ми не будемо доповнювати, бо то належить до сойму, скільки має бути війська і в якім порядку, а наступство потомкам зрадників не годить ся давати”. (Така, очевидно, була дотеперішня практика, що на вакансії вступали перед усїм сини померших).

„Сим способом відправили ми всї полки і при закінченню кождого полку заповіли їм похід на Запороже і визначили, котрого дня мають зібрати ся під Криловим. Правда, вагали ся ми, чи йти з половиною тільки чи з усїм військом, але коли маємо такі відомости, що там на Запорожу найменше три тисячі, то вважали ми потрібним іти з більшою, а не меньшою силою. Підозрівати їх теж не позволяла нам присяга така сувора і виразна. Тому звелїли ми по городах зіставити з кождого полку по сотнї на сторожу, а з тих двох полків, котрі призначили ми на сторожу -Чигринського і Білоцерківського казали ми йти по половинї.

„При тім пописї пильнували ми позаарештовувати козаків вказаних нам паном краківським. І так Чорномазого взяли ми і посилаємо. Івана Злого Татари в степах зловили і з великим тріумфом в ролї козацького гетьмана запровадили до Константинополя. Острянин лежить хорий, иньші кажуть, що вже помер: писали ми до полтавського пана, аби взяв його під свій суд, коли ще живе. Чечуга втїк на Запороже. Полковника миргородського ми скинули і взагалї скасували полк Яблоновського, як непотрібний, як то було давнїйше волею п. краківського, злучили ми його з полком Переяславським, а полковник сей став чорняком, аби був покірний і шанував дароване йому під Боровицею житє. Полковника черкаського і чигринського готові ми були скинути, але сам Іляш упередив нас — рекомендував їх певність в осторогах і справах запорозьких і казав, що на сю хвилю не бачить більш відповідних на сї уряди, тому мусїли ми їх полишити, вистерігаючи ся, щоб під сю виправу на Запороже не давати приводу до невдоволення, так скоро зміняючи тих, котрих ми самі поставили і свою вірність казали заприсягти під Боровицею.

„При тім пописї довідали ся ми, скільки козаків, а скільки простої збунтованої черни полягло в тій битві (під Кумейками). Справили ми сей попис так пильно і докладно, що нїхто не міг пройти під чужим іменем, анї син на батьківське місце (иньшими разами значить так бувало!). Отже убуло всього (з реєстру) дванадцять сот — бо тепер їх 5800 знайшло ся в реєстрах, а що всього пораховано побитих 6000 трупів, значить згинуло 5000 своєвільників. З того козаки хотїли себе рекомендувати — вказували, що той бунт підняли своєвільники з слобід українних. Але ми на те їм добре одповіли, вказавши, що з того випливає їх більше лукавство, бо хлопи не бунтували ся б, як би вони козаки) не були їх промоторами, тим часом збунтувавши їх самі, однї з них чекали, чим те все скінчить ся, иньші провадили, иньші знов - що на конях сидїли, на очах наших утїкли. А річ-посполита має таки з того зміркувати, що так само важно уняти слободи і хлопів власних, аби не мали часу шалїти, — як і затримати в порядку самих козаків, бо нї хлопи без козачої фірми і поради, анї козаки без хлопської сили устоятись не можуть 14).

З закінченнєм попису виникали далеко скрутнїйші „консідерації” про Запороже. З одного боку, як пояснюють в тім же справозданню комісари, консеквенція вимагала і з ним поступити ex lege victoriae, на правах побідника, суворо і твердо, але з другого боку — не було на те сил, та й обстанова була иньша. По обрахунку комісарів вони могли вислати на Запороже не більше 4000 реєстрових; тим часом заходила весна і в весняних обставинах не легко було наступати на Запорожців, „бо самі місця і води будуть їм обороною”.

Кінець кінцем на повній радї, що відбула ся в Переяславі 11 (21) II визначено козакам похід по вищенаведеному пляну; 18 (28) вони мають ставити ся в Крилові до визначеного комісарем ротмістра Мєлєцкого і з ним рушити на Запороже. В інструкції явній, поданій їм на тій же радї, поручало ся зреєструвати тамошнїх козаків, які знайдуть ся, поприписувати їх до полків і привести до присяги і потім з полками разом вивести їх з Запорожа на Україну, „чернь просту, люзних людей”, не реєстрових також вивести з Запорожа всїх, зажадати видачі човнїв і їх попалити, забрати також київські гармати захоплені козаками свого часу; на сторожі на Запорожу мали зіставати ся сим разом полки Чигиринський і Білоцерківський на чверть року; потім їх мали перемінити полки Черкаський і Переяславський, потім Київський і Корсунський, і так далї переміняти ся що чверть року — „аби кождого року всїм полкам довело ся мешкати на Запорожу і ужити тої здобичи, котрою там займають ся”. В тайній інструкції Мєлєцкому поручено було вважати на обставини і поступати відповідно до того чи лагіднїйше чи суворійше, аби тільки відвернути доконче похід на море і бунт на волости. Наказано також добити ся видачі Скидана і Чечуги — чи відразу з тим виступити, чи аж пізнїйше, як присягу вже зложать, — вважаючи на обставини. Приписувати до реєстру велено не більше пятисот — ,та й то тільки для форми, і в київські книги тих реєстрів не записувати — аж прийде ординація від короля, а тепер аби запобігти тій своєволї й спорожнити від неї Запороже, а човни щоб попалити 15).

Виконати сю інструкцію було одначе далеко тяжше ніж її уложити.








Примітки


1) Chronicа c. 590.

2) Pamietniki do раnow. Zygm. III т. І с. 245.

3) Op. c. 69.

4) Реляція Потоцкого з Переяслава 31/XII н. с. с. 497.

5) С. 70, так і в першім виданню.

6) ркп. 94 c. 502

7) ркп. 94 c. 497

8) Лист з 4/VI 1648 у Шайнохи дод. 13.

9) Miod w odynayced wod.

10) Op. c. 91.

11) Op. c. с. 87-8.

12) На мотивах сих жовнїрських ексцесів опертий голосний свого часу унїверсал Острянина, яким Величко відкриває свою історію війн; був він виданий спочатку Кулїшем в „Записках Южной Руси” з історичним коментарем і статями на тему „О причинахъ взаимнаго ожесточенія Поляковъ и Малороссіянъ въ XVII вЂкЂ” і потім в iv т. „ЛЂтописи Величка” Тепер він уже вповнї вийшов з наукового ужитку; без сумнїву се пізнїй лїтературний твір, стилем своїм подібний до писань Величка: характеристично, що замість реальних якихось утисків від жовнїрів-консістентів тут виступають ріжні більш фантастичні форми — як запряганнє українських людей в плуги, щоб орали лїд, купаннє їх в ополонках зимою і т. и.

13) Ркп. 94 c. 560.

14) Вo ni chłopi bez kozakowego tytułu y przyradu, ani kozakcy bez роtеgі chłopskey subsistere moga.

15) Ркп. 94 с. 516 пор. справозданнє 1 с. с. 562.











Попередня     ТОМ VIII     Розділ V     Наступна

[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том VIII. Розділ V. Стор. 3.]


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.