[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том IX. Розділ X. Стор. 1.]

Попередня     ТОМ IX     Розділ X     Наступна

X. ПОХІД НА ГАЛИЧИНУ 1655 Р. ПРОБЛЄМА ЗАХІДНЬОЇ УКРАЇНИ, СПРАВИ БІЛОРУСЬКОЇ ЗАЙМАНЩИНИ І УКРАЇНСЬКОЇ ЕМІҐРАЦІЇ (ВЕСНА 1656 Р.)

ПОЛЬСЬКІ ПРОБИ ПОРОЗУМІННЯ З КОЗАЧЧИНОЮ І ЗАХОДИ ЩОБИ ПІДНЯТИ НА НЕЇ ОРДУ- КОРОЛІВСЬКИЙ УНІВЕРСАЛ ДО СТАРШИНИ І ЧЕРНІ, НЕВДОВОЛЕНЄ СОЙМОВИХ СТАНІВ З КОРОЛІВСЬКИХ ОБІЦЯНОК, СОЙМОВА КОМІСІЯ В КОЗАЦЬКІЙ СПРАВІ, ІНСТРУКЦІЯ КОМІСАРАМ, КІНЕЦЬ ЧЕРВНЯ, УМОВИ ЗАМИРЕННЯ, МІСІЯ ФЕДОРА ВИГОВСЬКОГО.

Тим часом як козацтво зброїлося для рішучої розправи з Польщею, короля взяла охота ще раз попробувати притягти його до себе ласкою. Досить се дивно і невчасно виглядало після страшного браславського нищення-але видимо польські панове не здавали собі справи з заподіяного-справді “не відали що творили”. Так чи инакше король за два тижні перед соймом, що з крайньою неохотою, під натиском сенаторів скликав на день 19 травня, зробив спробу полагодити українську справу на власну руку. Був якийсь безпосередній привід до того? хто стояв властиво за сим експериментом? на се не можемо нічого певного сказати. Королівський лист, чи універсал звертався до старшини і черни, минаючи гетьмана. Були якісь симптоми того, що серед старшини єсть елєменти, з котрими можна звязатися поза гетьманом? Пустив знов хтось таку лєґенду, як два роки тому з нагоди посольства Ждановича, що старшина минаючи гетьмана хоче порозумітися з королем? Повторяю, се зістається невідомим. Тим не менше-проба короля розщедритись і осліпити старшину і рядове козацтво небувалими соціяльними привілєґіями-щоб переманити його з-під московського протекторату, сама по собі досить інтересна, та і в польських кругах очевидно зробила свого часу чималу сенсацію і викликала трівогу. Ось сей лист ¹):

“Всім взагалі і кождому зосібна, кому то треба знати-полковникам, осавулам, отаманам, сотникам і всім молодцям і черни війська нашого Запорозького даємо знати. Зараз на початку нашого панування, не бажаючи пролиття крови підданих наших, уживали ми всіх способів на заспокоєннє домашньої війни-що посвідчують комісії Зборівська і Білоцерківська, часті посольства, універсали і батьківські писання наші. Так і тепер, дивлячися на останню загибіль країв Руських, на вічні неволю і тиранство московське над підданими, на щоденне кровопролиттє і забираннє до неволі підданих наших, — заявляємо се перед богом і цілим світом, що прагнемо по батьківськи вашого опамятання. Готові єсьмо не тільки забути на віки все що сталося, але й словом нашим королівським, правом і конституцією соймовою і яким схочете найбезпечнішим способом забезпечити, аби ніхто-під карою утрати чести і маєтности не важився мститись і пригадувати кому небудь з вас які небудь проступки.

“Що більше — обіцяємо вам, як тільки побачимо з вашої сторони щире заспокоєння, — допустити всіх вас-людей воєнних до прероґатив шляхетських і наділити маєтностями Річипосполитої-з вакансій. Людей менших, що пильнують сільського господарства ¹)-по тім як вийдуть свободи постановити на самих легких чиншах від ріллі і затягів і навіки вчинити свобідними. Зіставити за ними шинкуваннє і свобідний виріб пива і горілки. До всього того панів дідичних конституцією коронною приведемо (з'обовяжемо).

“А хоч не маємо сумніву, що сю нашу батьківську заяву приймете вдячно і з великою охотою виберете таке користне для вас і потомків ваших на вічні часи заспокоєннє, — так знову перед богом і цілим світом заявляємо: Коли ви погордите такими великими вільностями, яких вам ніхто на світі, хочби не знати кому піддалися, напевно не позволить, — тоді вже не ми, але ви самі будете тяжко відповідати перед богом за дальше розливаннє невинної крови, забираннє християнських душ до вічної неволі і останнє знищеннє країв руських! Коли ж ту пропоновану з батьківської любови ласку хочете вдячно прийняти, тоді негайно нам дайте знати, аби ми військо наше, сполучавши з ордами Татарськими, де инде могли обернути. А щоб до всіх ся відомість дійшла, велимо той універсал наш по містах і ярмарках і по церквах руських розпублікувати”.

Універсал дійсно був досить поширений, хоч може не стільки по торгах і церквах, скільки в шляхетських кругах, що з великою трівогою прийняли сей акт королівської демаґоґії, яка могла-річ ясна-відбитися не тільки на маєткових інтересах панів-дідичів України, але втягнути в орбіту подібних же вимог і жадань сільські і міські маси инших провінцій ²). Про якийсь відклик з українських кругів нічого не чуємо. Хоч Поклонський пише, що наслідком сього універсалу полковники прислали свою депутацію до короля потай Хмельницького, — се очевидно не правда. Ґоліньский записуючи сей королівський універсал, навпаки підчеркує, що козаки погордили ласкою королівською, не прислали на сойм ніяких послів з покорою, не хочуть опамятатись у своїм завзяттю і своєволі, “живучи по тиранськи”, збирають війська і все більше приймають до себе людей ³).

Тим не менше соймові стани були збентежені. Допущеннє козацької старшини до шляхецтва і наділеннє маєтностями-се ще півбіди. Але зламаннє пропінаційного поміщицького права на користь підданих-свобідне не тільки вареннє, але й шинкованнє меду й горілки. Нічим не обмежене право пробутку козаків по шляхетських маєтностях-все се на погляд шляхти і маґнатів була не допустима демаґоґія. Можна жалуватися, що сю трівогу постарався роздмухати і використати в своїх інтересах Януш Радивил, щоб дістати мандат на переговори з козаками. Сойм постановив взяти справу в свої тверді руки, не дозволяючи королеві-як то він пообіцяв у своєму універсалі-що небудь накидати дідичам. Вибрано було величезну депутацію з обох палат на зредактованнє, по замкненню сойму, інструкції для переговорів з козаками, і комісію при гетьмані, що на підставі сеї інструкції мала перевести трактати з козацьким військом. З сенату на виробленнє інструкцій делєґовано Януша Радивила, коронного канцлєра, литовського підканцлєра (за недугою канцлєра?), останнього представника Руси в сенаті Максима Березівського (Бжозовського) колишнього товариша Кисіля, тепер воєводу берестейського, й ин., а між делєґатами посольської палати бачимо Юрия Немирича і Станислава Бєньовського-пізніших авторів Гадяцької унії ⁴). Комісарами при гетьмані на переговори з козаками визначено з сенаторів Березівського і Кр. Тишкевича, звісного нам реґіментарія, автора “угодового” листу до Хмельницького 28 березня (се може вказувати на деякі звязки між тим його першим виступом, пізнішим універсалом короля і сею соймовою комісією). Між делєґатами від шляхти бачимо Д. Житкевича коронного інстиґатора (прокурора), королівського фактотума, що за свідоцтвом Ґоліньского дійсно їздив потім до козаків у сій справі. Звертає на себе увагу цілий ряд шляхтичів з України: крім Немирича Ян Аксак стольник київський, Андрій Мощеницький ловчий київський, Юрий Мрозовицький писар земський (київський), Кр. Кордиш чашник браславський, П. Домбровський ловчий браславський і т. д.-і полковник М. Зацвіліховський, колишній комісар козацький і приятель Хмельницького ⁵).

Справу рішено тримати в найбільшім секреті. Як члени редакційної комісії так і комісари для переговорів присягли тримати в повній тайні зміст інструкції і не викривати меж можливих уступок козацьким домаганням, не вести переговорів сепаратних комусь одному, або кільком, через яких небудь третіх осіб-посередників. Переговори мали вестися з Хмельницьким, а не минаючи його, іменем короля і Річипосполитої разом, і навіть-ратуючи авторитет короля і фактичне уневажненнє його універсалу сею соймовою конституцією представляти справу так, що він був властивим автором сеї постанови і своїм авторитетом змусив сойм її прийняти. Так само негайно повідомити про сі переговори хана, підчеркуючи, що Річпосполита тим виконує його бажаннє замирення з козаками, і що сі переговори вестимуться тільки з козаками, без Москви, з наміром одірвати козаків від Москви і приготовити спільними силами війну против Москви. Просити хана, щоб він з свого боку вплинув на Хмельницького-післав до нього своїх послів намовляти його до замирення з Польщею, по можности з участю післанця від комісарів. Одночасно через якусь певну особу, по части втаємничену в зміст інструкції, підготовити ґрунт у київського духовенства, і через нього-у Хмельницького, і так коли буде умовлений час і місце, способи переговорів і впровадження комісарів під охороною війська, — відкрити самі трактати.

В них мати на меті як основний принціп-привести річи, наскільки се буде можливо, до передвоєнного стану. Тому не відкривати відразу всього можливого, а годитися спочатку на найменше, а потім поступати “торгом, потроху більше”-особливо в таких питаннях які дотикають католицької реліґії, цілости Річипосполитої, маєтностей і вільностей шляхетського стану.

Умови намічалися такі:

Обостороння амнестія для всіх учасників.

Реліґія грецька відновляється в її правах, не порушуючи прероґатив католицької і не касуючи унії. Повертаючи православному духовенству всі маєтности що йому належали, треба добиватися, щоб католицька реліґія користувалася на Україні всіми правами як перед війною. Коли ж ніяк не можна було б добитися прав для деяких, чи для всіх монаших орденів, то в крайности згодитися, але з тим щоб їх маєтности не переходили до православних осіб, а вернулися до фундаторів: до короля і до шляхетських родів, а самі кляштори й костели перейшли в розпорядженнє біскупа київського. Так само з маєтностями уніятськими. Так щоб вільно було католицьким монахам і уніятам продавати свої маєтности на козацькій території.

Козакам відновити їх вільности і привилеї, і для більшої ваги, коли б козаки того бажали, включити в копіях до Volumina legum, збірки законів Річипосполитої.

Число козаків всіми силами старатися зменшити як тільки буде можна, і в сій справі особливо вживати інтервенції хана, представивши йому, як небезпечне для нього самого велике число козаків. Обстоювати число білоцерківське, за крайнє вважати зборівське, але в ніякім разі його не переступати. Козаки мають мешкати як перед війною тільки в королівщинах, в староствах Київського воєводства по Зборівську лінію: на мешканнє їх в шляхетських маєтностях не згоджуватися ніяк. Коли не можна буде вдоволити їх одним Чигринським староством, можна дати староство Корсунське, Черкаське і Кремінчук з приналежностями. Коли й на се не пристануть, в крайности згодитись іще на Канівське і Богуславське староство-не зразу, а по одному, торгуючися, відступати, а все для того, аби добитися щоб козаки не мешкали по шляхетських маєтностях, а переписалися до тих 5 (коли не може бути менше) вичислених староств. Там нехай поділять ґрунти між собою, і козаки реєстрові нехай то тримають доживотним правом за привилеями королівськими. Нехай служать з того замість якої небудь платні, і платять податки Річипосполитій- принаймні від тих підданих котрих там будуть мати. Мід, пиво, горілку можуть варити на свою потребу, але не шинкувати. Сам Київ можливо виключити, або принаймні старатися, щоб козаків у нім мешкало як найменше. На “уділ” або “відріз удільний” ⁶) яких небудь маєтностей або Диких Піль не годитися ніяким чином.

Митрополит має дістати місце в сенаті, перед світськими сенаторами (себто після католицьких біскупів); надаваннє (митрополичого уряду) належить королеві. “Пан Хмельницький” має бути воєводою і заразом гетьманом Запорозьким і матиме місце в сенаті “при воєводах”. Надаваннє сього уряду повинно належати королеві, а коли б козаки на се не годились, то нехай військо обирає на уряд гетьмана-воєводи 4 кандидатів, і одного з них король буде “подавати” своїм привилеєм, корогвою і булавою.

До гонору і прероґатив шляхетських може бути допущено що найбільше 6000 осіб: військо само їх вибере і подасть, а шляхецтво буде надане королівським привилеєм, затвердженим соймовою конституцією.

Захованнє договору віддається під контроль і патронат князя семигородського і хана кримського, але вони мають пильнувати його “мирними способами: посилаючи своїх послів і комісарів в невеликому числі” (не військовими експедиціями себто!). Ближче слідити за виконаннєм умов мають постійні комісари, в рівнім числі від Річипосполитої і від війська Запорізького, а голову сеї парітетної комісії буде призначати король. Вона буде засідати від сойму до сойму в Київі і розбиратиме скарги і претенсії в справах персональних і маєткових, але не має присвоювати собі функцій соймиків і сойму, а тим більше-елєкції короля.

Коли б козаки вимагали присяги на захованнє договору, то присяга має бути обостороння: кожна сторона вибере, хто має з противної сторони присягти. Як би зажадали присяги самого короля-відговорювати їх від того всякими способами, нарешті віддати то на волю самого короля; хіба якби від того могло розірватися все замиреннє, дати згоду і на присягу короля, тільки з тим застереженнєм, що то він вчинить добровільно, для згоди, з любови до повірених йому народів.

Заставників з польської сторони козакам непотрібно, бо там між ними буде мешкати шляхта, скорше Полякам належали б заставці з їx сторони. Але як би домагалися конче, нехай будуть з двох сторін, тільки тримати їх в третіх руках: у кн. семигородського, яко християнського володаря, коли не можливо се-тоді у кримського хана.

Се замиреннє має обняти союзників Річипосполитої-кн. семигородського, господаря молдавського і мунтянського. Натомість треба всяко добиватися, щоб зараз же, при замиренню наступив розрив козаків з Москвою, а якби вони з огляду на зложену присягу не годились на се, то в кождім разі мусять зараз випровадити Москву від себе, з городів, і позволити своїм охотникам іти з коронним і татарським військом на війну з Москвою. Самі можуть зістатися спокійно, тільки дати свобідний перехід до Московської держави військам польським і татарським.

На можливі видатки сеї комісії передбачається потреба в грошах до 300 тис. золотих ⁷)-нa те щоб “уняти собі” хана, Хмельницького, старшину татарську й козацьку, “тому що козацька старшина позискана великими датками Москви”.

Остання редакція сеї інструкції була списана “в останніх днях червня”, як значиться на її ориґіналі, що переховується тепер в бібліотеці Чорторийських (ркц. 402 с. 51-60); її підписали Радивил, канцлєр Кориціньский, підканцлєр І. Сопіга, М. Березівський, підскарбій королівський Богуслав Лєщиньский, каштелян Вельопольский і 5 послів, між ними Ю. Немирич, А. Мясковский стольник галицький і З. Житкевич коронний інстиґатор.

Вони дали нам міру того, що маґнатська і шляхетська Польща вважала можливим дати в такий критичний момент, супроти демаґоґічних заходів короля-в повнім розриві з ним, під грозою московської окупації і перед перспективою нової грізної війни-шведської. Рівняючи королівський універсал-виданий ним в хвилі коли він майже махнув рукою на польську корону-ми бачимо як сі вельможно і шляхетно уроджені крок за кроком обтинають його обіцянки і з усею силою дійсно стягають усе до відносин передвоєнних. Одно чого не жалували-се широкого ушляхетнення козацьких верхів. 6000-се ж цілий колишній козацький реєстр! Наділити таку масу шляхетськими дипльомами, дати їм відчути свою приналежність до пануючої верстви, свою причетність до шляхетських привілєґій-сей замисел був дуже серйозний і по свойому радикальний; коди б його вдалося перевести в життя, він міг би мати в нім чималі наслідки. Старшинська верства фактично сама потім, без королівських привілеїв проробила сю дорогу і утворила їх фікцію “заднім числом”, але на се пішло майже ціле століттє. Коли б був переведений такий формальний акт, як се задумував король і комісари в 1655 р., і потім, в 1658 поновили сю ідею Бєньовский і Немирич в Гадяцькім акті, хто зна-чи діференціяція козацтва не наступила б значно скорше.

На певного чоловічка, що мав би через київських духовних приготовити ґрунт для переговорів у гетьмана, вибрали Федора Виговського, писаревого родича, що давніше служив реєнтом київської ґродської канцелярії. Якийсь Ростокора в Клевани розповідав в серпні, що сей Виговський був в тих сторонах у нього 8 серпня, їдучи від гетьманів коронних до Хмельницького з королівським листом, де мовляв король просив його змилосердитися над Річпосполитою: “Ти мене зробив королем і скинути можеш, коли схочеш, бери що хочеш, хочби й до Висли, тільки поможи мені против моїх неприятелів, бо крім Бога і тебе, і війська твого, не маю помочи ні звідки” ⁸). Так в аспекті тодішнього шляхетського роздраження на короля-між иншим і на його залицяння до козаків, переказувався зміст сього листу, котрим король “все пробачав і все позволяв” участником козацької ребелії.

Потім 18 н. с. серпня сей Виговсккий дійсно з'явився в Київі і заїхав до господи старого Виговського, писаревого батька ⁹). На запитаннє київських воєводів заявив, що був з жінкою на Волині і відти їздив до Вигова, на батьківщину, а тепер приїхав до Київа-побачитися з ріднею; у гетьманів не був і ніяких листів від них немає. Але воєводам донесено, що він їздив до Польщі, і полковникові Яненкові признався, що має листи від гетьманів до Хмельницького і до инших людей у Київі. Яненко на запитання воєводів сказав, до він тримає того Виговського у себе під доглядом, але листів у нього без гетьманського наказу взяти і розпечатати не може; 27 н. с. серпня піде з своїм полком до гетьмана, за його наказом, і тоді забере з собою і Виговського з його листами. Про се було донесено цареві і він післав Бутурлину указа розвідатися у гетьмана і Івана Виговського, з чим той Федір Виговський приїздив і які листи привозив. Результатів сеї розвідки не знаємо. Відповідь гетьмана на місію Ф. Виговського мабуть не була така неґативна, щоб не продовжити переговорів. Так можемо судити з сеї записки Ґоліньского: “І. м. п. Житкевич, інстиґатор коронний, був висланий до козаків і до Хмельницького, щоб притягти їх до корони польської; він мав для того уповаженнє і повновласть на замиреннє і т. д.” (с. 787). Але про місію Житкевича не знаємо таки зовсім нічого.

Примітки

¹) Копія Тайнера: людей цивільних, що пильнують господарства, копія Поклонського: міщан і людей сільських.

²) Друкований в польськім ориґіналі в збірці Міхаловского ч. 326, в латинськім перекладі в збірці Тайнера Monumenta Poloniae III ч. 489, в московськім перекладі, з копії пересланої Поклонським і з його ж очевидно коментарем-в Актах Ю.З.Р. XIV с. 624. Крім того відомо кілька невиданих копій по ріжних збірниках-у Ґоліньского с. 749, ркп. Оссолін. 1453 с. с. 398, — тут він датований як і у Міхаловского 4 травня, в копії Поклонського 7 травня, в копії Тайнера 26 квітня. Слів про публікованнє по церквах, що читаються в копії Михаловского, нема в инших копіях.

³) При сій нагоді він пускається в підсумки козацького повстання, небезінтересні як відгомін того що балакалося під сю пору: “Козаки Запорозькі з холопством спустошили костелів і кляшторів з ораторіями на всій Руси і Україні, як рахують-на 30 тисяч. Тіла померших з гробів добували і свиням та псам на жир кидали, як світських так і духовних людей розкидали, инших до Турок і Татар в неволю запродали: запрудили ними землі Турецькі, а ніхто не ратував вітчини грошима й людьми-воліли гинути.

“Міста і Русь підчас зимової війни просили милосердя у пп. гетьманів коронних, піддавались і присягу складали на вірне підданство королеві і Річипосполитій. Кількадесять міст було таких що їм показано ласку-прийнято від них присягу. Але вони знову зрадили, збунтувались і обіцяли козакам, що при них будуть стояти-їм піддалися, а наших Поляків (козаки) де могли дістати побивали, на містечка наїздили і грабували-с. 750.

⁴) Підписа Бєньовского на ориґіналі інструкції нема, так що не знати, чи фактично він брав участь в її складанню.

⁵) Volumina legum IV с. 230-l.

⁶) Слово се написано не ясно-odrez, чи щось инше, але ясно про що йде мова: щоб гетьман не претендував на якусь територію “як на відрізане удільне панство” своє, як висловлювалися в 1648-9 рр.

⁷) У Кубалі III с. 296 800 тис.-очевидно похибка друкарська, бо в ориґіналі словами-trzy kroć sto tysiecy.

⁸) Теки Нарушевича 148 ст. 483, лист якогось Тарновского невідомо до кого з 13 серпня.

⁹) Акты Ю.З.Р. XIV с. 883.

Попередня     ТОМ IX     Розділ X     Наступна

[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том IX. Розділ X. Стор. 1.]