[Михайло Грушевський. Історія української літератури: В 6 т. 9 кн. — К., 1993. — Т. 3. — С. 76-102.]

Попередня     Головна     Наступна





РЕЛІГІЙНА ЛІТЕРАТУРА XII — XIII вв.



Церковне риторство і поезія. Клим Смолятич, Кирило Турівський, аноніми. В порівнянні з такими визначними і багатими останками дружинної літератури — поетичної й історичної — релігійна література сього століття представляється далеко скромніше, так що се навіть може вражати, супроти звичайних гадок про повне і нероздільне панування церковності в нашій культурі сеї доби. Очевидно, сі погляди вимагають деякого обмеження, навіть коли рахуватися з тими всіма обставинами, які велять нам дивитись на зарегістровані дотепер пам’ятки релігійної літератури сеї доби як на дуже невелику частину того, що було витворено в тій добі дійсно. Вище було зазначено ті обставини, які не сприяли консервуванню пам’яток сього століття в порівнянні з попереднім, а також і той факт, що величезна частина перехованого потонула в морі анонімної релігійної письменності, досі не розібраної і не вистудійованої. Кілька авторських імен, досі звісних, кількадесят писань, досі вигребаних з письменної традиції, служать скорше взірцями того, щó було — напрямів і характеру творчості, але не дають ніякої підстави для яких-небудь статистичних виводів про її розміри. За всім тим, одначе, прийдеться признати, що навіть в сфері книжної, писаної творчості література дійсно релігійна не панувала так виключно, як звичайно думається, не кажучи про словесну творчість в цілім, з усною словесністю включно, де релігійна християнська творчість була зовсім невеликою частиною.

Переходячи, отже, до огляду релігійної творчості сеї доби, я вважаю доцільним почати його від тих взірців книжної творчості вищої, риторської категорії, закрашеної образовою поезією і словесною ритмікою, котрі стояли в тіснім зв’язку з поетичною творчістю сеї доби, з її артистичними формами. Вище були зазначенї безсумнівні зв’язки, які в’язали ритмічні форми і образовїсть героїчної, дружинної поезії з церковним риторством і співотворством, з церковними гімнами, з одного боку, а з другого — поетичні форми сеї церковної творчості з формами і образами поезії обрядової 1. На творах XII в. сі паралелі можна слідити ясніше, ніж на творах попереднього століття. Вони безсумнівні, так само як безсумнівні обопільні впливи — нової, християнської (чи християнізованої) фантастики, принесеної готовою та розроблюваної далі в місцевій агіографії, і фантастики міфологічної, переданою старшою традицією (тої, що міфологи і фольклористи означають як першу і другу верству фантастичної творчості, або міф і легенду) 2.

В нашім літературнім запасі сю вищу категорію релігійної творчості, зазначеної в письменській традиції XI в. величним твором про «Закон і Благодать», для XII в. представляють дві літературні постаті, заховані нам традицією, які продовжують в різних напрямах стиль і манеру великого твору попереднього століття.

Се київський митрополит Клим Смолятич і владика турівський Кирило, письменники середини XII в.

Вище ми вже пізнали Клима як принципіального оборонця того символічного, «прЂводного» толкування святого письма, котрого високий взірець дав «Закон і Благодать», — теоретика і ідеолога сеї вищої теологічної і літературної манери 3. Таким дав його пізнати єдиний досі звісний твір його: «Посланіє Фомі пресвітерові», віднайдений щасливим випадком серед різної анонімної і псевдоепіграфїчної літератури пізніших збірників XV віку, навіть в кількох відписах, які, щоправда, ідуть, очевидно, від одного, вже попсованого архетипу. «Посланіє» було в нім настільки вже покалічене глосами і вставками, які, мабуть, не одне й витиснули з оригінального тексту, що судити про сей твїр І з нього — про літературні здібності і власну манеру Клима незвичайно трудно 4.



1 Див. т. I, с. 98; т. II, с. 196, 224.

2 Див. т. I, с. 326.

3 Див. в т. II, с. 23 — 4.

4 В 1892 р. сей твір вийшов нараз в двох виданнях: Хр. Лопарьов, бібліотекар петерб. публічної бібліотеки, дуже енергійний пошукувач в старих рукописах, видав повний текст сього твору з рукопису кінця XV в. і фрагмент — початок з другого збірника, в «Памятниках Древней письменности» (вип. СХ). Проф. Нікольський, заслужений апхеограф, видрукував його з збірника Кирилівського монастиря, теж XV в., окремою книгою, разом з розвідкою під заголовком: «О литературних трудахъ митр. Клима Смолятича, писателя XII в.» Тоді ж, в V т. «Записок Наук. Тов. Шевченка», дав я замітку про сі видання і текст послання. Див. ще замітку Нікольского в 82 т. «Сборника петерб. акад».



Все ж таки завдяки сій цінній нахідці, яка взагалі кинула несподіване яскраве світло, як ми бачили, на нашу стару культуру і зайвий раз показала, яких цікавих речей ми можемо сподіватись від систематичних студій отаких пізніших збірників, — реальними, конкретними рисами обрисувалась перед нами, без сумніву, дуже цікава літературна постать, про котру ми доти мали тільки коротеньку і загальну, хоч, щоправда, дуже похвальну характеристику. «Поставив Ізяслав митрополитом Клима Смолятича, вивівши з Заруба, бо там він був чорноризцем-схимником, а був се книжник і філософ такий, що не було в Руській землі», говорить про нього Київський літопис, а пізніший Никонівський збірник додає до сього відзиву: «і багато писаній написавши, передав [потомству]» 1.



1 До речі. На підставі прізвища Клима «Смолятич» деякі історики літератури пробували зробити з нього письменника спеціально смоленського, і навіть представника спеціально «смоленської літератури». Та незалежно від того, що навіть якби Клим і був спеціально смоленським письменником, він репрезентував би все-таки сучасну київську школу, освіту і літературну манеру, бо Смоленськ ніяким самостійним літературним центром не був (там навіть єпископія була заснована тільки в 1130-х рокахі, ніщо не вказує й на те, щоб Клим був письменником смоленським. Дуже сумнівно, чи прізвище Смолятич означає смолянина (пор. Голубінського, I, с. 266). Але, в кожнім разі, Заруб, де подвизався Клим, був в Київщині, і в Смоленську мало знали Клима. Ростислав, князь смоленський, тільки посидівши в Києві, пізнав Клима ближче і став до нього ставитись толерантніше, спочатку ж виступив проти нього дуже рішуче — знати його не хотів. Я думаю, се показує ясно, що з Смоленська Ростислав Клима не знав.



Книжник-аскет, таким рисувавсь він в сій характеристиці. Писання, надписувані в різних копіях як «Климові», що з огляду на сю записку пробувано признати творами сього Клима митрополита, не мали в собі нічого характеристичного (та й нічого певного, що вказувало б якраз на сього Клима). Тільки се його посланіє, невважаючи на всі каліцтва, завдані йому коментатором («Посланіє, написано Климом [вар. Климентом] митрополитом руским ФомЂ пресвитеру [вар.: смоленському], истолковано Афанасієм [вар. Адамаєм] мнихом», як воно зветься в сих копіях), дало змогу пізнати м. Клима як оборонця ширшої освіти, ширшого знання, проти тісноголових, правовірних книжників і заразом — прихильника символічної, «прЂводної», поетичної інтерпретації святого письма проти оборонців толкування буквального.

По словам Клима, як ми вже бачили, він писав якісь писанія до кн. Ізяслава Мстиславича «от Омира і от Арістотеля і от Платона», на жаль, не знати, про що саме. В віднайденім посланїю він доводить свому антагоністові «Фомі пресвітерові», що з буквальним толкуванням не можна обійтись, бо з ним багато в св. письмі зостається незрозумілим або беззмістовним. Інтерпретація ж метафорична чи Символічна — те, Що він зве «пытати по тонку», «разумЂвати духовнЂ», «прашати силы слову» або найчастіше — «увЂдЂти прЂводнЂ», — не тільки не має в собі нічого злого: її вимагав від учеників сам Христос і раз у раз уживали св. отці, але вона попросту необхідна для християнського виховання, і без неї не можна пастиреві «поручені душі руководити». Тут нема ніякого самохвальства, ні «філософії», як то з’їдливо закидає Климові Фома. Клим відкидає сі інсинуації, не приймає терміна «філософія» і на ряді прикладів хоче показати неминучість метафоричного чи «духовного» розуміння біблійних текстів. От сі приклади, які Клим переважно ставить в формі питань, тут же даючи часом і відповіді, і виповнюють нинішнє посланіє. На жаль, вони то й спокусили різних книжників розвинути сі метафоричні толкування своїми поясненнями, зачерпненими з різних скарбниць візантійської премудрості, і сі пізніші глоси внесли повний хаос в оригінальний текст. Видавці припускають, що, крім того, в архетипі були поперекидані картки, і се теж правдоподібно; але й саме вже «істолкованнє» основного тексту тими, мабуть, кількаразовими дописками привели його до неможливого стану. Клим, правдоподібно, або тільки ставив питання без відповіді, або давав короткі пояснення, як належить толкувати «духовно». Толковники ж порозширювали сі відповіді, повставляли свої, покалічивши при тім, очевидно, первісний текст, так що його доволі тяжко відреставрувати без нових копій, і видавці навіть не попробували наблизитись до сього завдання. Тому як літературний твір «Посланіє» Клима дуже трудно оцінювати — при всім величезнім значенні його як документа історично-культурного.

Я вище зазначив, який яскравий промінь кинув він на стан освіти в тодішнім Києві, в його духовних кругах та на їх літературні інтереси. Клим згадує в своїм посланії, що він читав адресоване йому писання Фоми «пред многыми послухы» (свідками) і перед самим князем Ізяславом, очевидно, викладаючи свої протиаргументи і обґрунтовуючи свою теоретичну позицію. Один з видавців «Посланія» Хр. Лопарьов висловив здогад, що питання інтерпретації (екзегетики) св. Письма тоді покрилось з ієрархічним питанням — самостійності української церкви. Самостійники, мовляв, — ті, що перевели соборний вибір Клима на митрополію незалежно від патріархату, — стояли разом з Климом на становищі александрійської школи, яка обстоювала таку «духовну» екзегезу св. Письма, тим часом як грекофіли, прихильники прав патріархату на київську митрополію, були заразом прихильниками антіохійської школи в теологічній науці. Так узагальнювати сеї контроверсії, властиво, нема підстави, але се очевидно, що коли голова самостійної української церкви так рішуче виступив прихильником «духовного розуміння» і широкого знання, патріархо-послушні консерватисти були склонні висунути проти нього аргументи і теологічної доктрини. А що Клим був ставлеником Ізяслава і справа церковної самостійності спліталася з тодішньою політикою (Клим мусив разом з Ізяславом забиратися з Києва, коли того побивали), то очевидно, що духовні київські круги, зв’язані з противниками Ізяслава, — різні фундаційні монастирі ворожих йому династій тощо — почували себе до певної міри в обов’язку поборювати теж погляди Клима. Кажу — до певної міри, бо вповні ся церковна й богословська суперечка з політичним розділом не покривалась, бо, напр., Ростислав, брат і помічник Ізяслава, був рішучим грекофілом і противником Климового ставлення. Але в кожнім разі дістаємо інтересний образок того, як серед завзятої усобиці — боротьби за київський стіл — не тільки духовні круги, але й київський двір, князь і його дружина були захоплені єрархічними і теоретичними богословськими питаннями, брали участь в дебатах про напрям сучасної науки, відносин богословія до античної традиції і т. под.

З сього погляду, для характеристики автора як теоретика-ідеолога, «Посланіє» дуже цінне. Але сей самий характер його — полемічного твору на теоретичну теологічну тему — не давав особливого поля авторові показати свій хист як літерата, в сучаснім же стані його тексту про літературні засоби Клима майже неможливо судити. Проте все-таки годиться зазначити, що і в теперішнім покаліченім виді твір заховав деякі гарні місця, як, напр., отся самооборона Клима:


«Чудно кажеш ти мені: "славишся!" Я тобі скажу сущих [справжніх] слави хотящих — тих, що прикладають доми до домів, села до сіл, ізгоїв і сябрів, борті і пожні [сіножаті], ляди і старини [землі необроблені і запущені], а від того окаянний Клим зовсім свобідний. За доми і села, і борті, і пожні, сябрів і ізгоїв [у нього] землі чотири лікті, щоб гріб закопати! А тому гробові самовидців багато. А як гріб свій бачу сім раз кожного дня — не відаю, чим мені славитись. Нема, рече, іншої путі до церкви, крім гробу».


Щодо повної цілості і сього фрагмента не маємо певності. Але і в сій формі відчувається в нім щире почуття автора і його нахил до «вищої» літературної манери. Сим поки Що вдоволимось — до дальших яких-небудь нахідок з сфери його творчості.

В противність Клинові його сучасник Кирил мав те щастя, що з його літературної спадщини лишилося стільки, як рідко від кого з наших старих письменників, і то в стані не согіршім. Але за те не знаємо нічого ближче про час і обставини сеї творчості. Коротке житіє Кирила як святого, включене в Прологи, не дає майже нічого цікавого з сього погляду. Його недавно видано з старшої й справнішої копії «Пролога» XIV — XV в.1, і як взірець проложного житія може бути з користю наведене тут:



1 Нікольского «Матеріалы для історій древнерусской письмен.», с. 63.



«Сей блаженний Кирил був родимцем і вихованцем міста Турова, багатих родителів син. Але не любив багатства і слави тлінної мира сього, а більш усього прилежав божественних книг ученню і добре ізвик божественного писання. По часі відійшов до монастиря, став монах і більш над усіх Богові робив, постом і молитвою мучачи тіло своє. Сотворив себе чесним приятелищем Святому Духові і багатьом був на пожиток, учачи й заохочуючи монахів до покори і в послуху бути ігуменові: мати його як Бога і у всім його слухати. Бо чернець, який не має послуху ігуменові, так, як обіцяв, — такий не може спастись.

Потім же блаженний, бажаючи більших подвигів, ввійшов до стовпа, затворивсь і тут пробував якийсь час, ще більше трудячись постом і молитвою. Багато виложив божественних писаній і, славен бувши у всій країні тій, за молєнням князя і людей того городу був поставлений на стіл єпископський. Митрополит поставив його єпископом городу Турову, так званому, що недалеко Києва. І подвизався він добре для божої церкви. Федорця, так званого в докір, єресь блаженний Кирил з книг виявив і прокляв, Андрієві, боголюбивому князеві, багато [про се] посланій написав. Книги написав з євангельських і пророчих сказаній — на празники господські, й інші дуже пожиточні слова в них, молитви і похвали багатьом святим. Багато написав і віддав церкві, що й нині то держать, просвіщаючи і веселячи вірних руських людей усіх. І так чесно і побожно поживши і добре упасши поручене йому стадо, перейшов до вічного і безконечного життя.

Прийдіть же нині, братіє, похвалити сього святителя, глаголюще:

Радуйся, святителю, чесний учителю,

другий Златословесний на Русі всій, більший від усіх!

Радуйся, святим і тричі світлим ученням кінці Руські освітивши!

Радуйся, просвітивши примрачене и притемнене сонце богорозумієм

Молимо тебе, малі сі слова приносячи:

моли за нас вседержителя, перед котрим стоїш тепер з дерзновенням,

від біди, що налягла на нас свободитись

від безбожних Агарян, що наустанно нас мучать,

отримати милість молитвами [твоїми] і гріхів одпущення

і вічних благ утіху в тамтім віці, в Христі Ісусі Господі нашім.


Се житіє, списане, як бачимо, в татарських часах (агарян), досить далеко від Києва, так що Туров фігурує тут як близьке до Києва місто, цікаве тільки як відгомін слави «другого Золотословця (Златоуста) — руського» та його писань, котрі тут вичисляються досить повно: слова на свята господські, молитви й похвали святим, посланія до кн. Андрія з приводу його конфлікту з «Федорцем» й Інші «дуже пожиточні слова». Сей інцидент з Федорцем, що стався в 1160 рр. 1, дає вказівку для хронології Кирилових писань. Посланіе до печерського ігумена Василія, коли вважати його певним твором Кирила, належить до 1180-х рр. (Василій став ігуменом 1182 р.). Молитви, надписувані іменем «Кирила мниха недостойнаго и многогрЂшного сущого у святаго Николы въ Туро※, рахуються до останніх років XII в., коли Кирил, мовляв, покинувши кафедру, доживав віку в монастирі. Але проложне житіє, як бачимо, не згадує про таке закінчення його життя.

Найстарший кодекс з сими творами маємо з XIII в. (збірки гр. Толстого); слова нашого Кирила містяться тут поруч з словами Івана Златоустого і Кирила Єрусалимського, і в пізніших збірниках ми звичайно бачимо його твори в такім же високім товаристві, яке свідчить про незвичайне поважання до творчості «руського Золотоустого». Його писання часто надписуються йменнями сих великих «вселенських отців», і навпаки, його іменем залюбки прикрашуються різні писання, йому, очевидно, не приналежні. Певного вибору його писань не маємо й досі. За зовсім певні вважаються вісім слів на неділі й свята, від вербної до неділі перед Зеленими святами: «слово в недЂлю цвЂтоносную, отъ сказанія євангельска»; на велику пятницю, інакше, в неділю мироносиць; «слово на святую пасху, отъ пророческихъ сказаній»; «слово въ новую недЂлю по ПасцЂ, о поновленій въскресенія, и о артусЂ, и о Фоминомъ испытаніи ребръ господень; «слово о раслабленЂмъ», «слово въ недЂлю шестую по пасцЂ, о слЂпци», «слово на вознесеніє Господнє», «слово на соборъ св. отецъ 318». Потім — «сказаніє о черноризчестЂмъ чину», молитви (рахують їх тридцять) і покаянний канон. Цілий ряд інших творів має теж правдоподібність його авторства (притчі про тіло і душу, про хромця і сліпця, слово про подвиг іночеський, послання до Василія ігумена і т. д.). Повного, науково зредактованого збірника творів досі не маємо 2.



1 Див. вище.

2 Найповніша збірка була випущена в 1858 р. ак. Сухомлиновим п. з. «Рукописи гр. Уварова, т. II», — тут містились усі звісні тоді твори Кирила, крім канона. Після того прибуло кілька творів, непевних, але, в кожнім разі, вартих уваги, особливо в згаданій публікації Нікольского: «Матеріалы для исторіи древнерусской письменности» (Сборникъ рус. яз., т. 82, 1907). Лопарьов (Памятники др. письменности, кн. 97) видав варіант слова на неділю мироносиць, цікавий тим, що він приладжений до великої п’ятниці, котрій дійсно ліпше відповідає своїм змістом. Іншу літературу див. в «Історії України», т. III, прим. 35.



Найкращою студією досі зостається стаття Сухомлинова, випущена ще в 1858 р., а досить побіжно зроблена навіть для того часу 1.

Верх красоти і арти[сти]зму творчості «руського Златоуста» відкриває його слово на Фомину неділю, тож з нього буде нам найкраще почати свою знайомість з нею.

Воно починається короткими перепросинами за свою слабу ораторську здібність («нищи єсмы словомъ и мутни умомъ») на таку справу, як «украшеніє праздника». Потім дається пояснення сього празника як «поновленія въскресенія», котрому автор складає похвалу в величавім ритмі.


Въ минувшую бо недЂлю святыя пасхи

удивленіє бЂ небеси и устрашеніє преисподнимъ,

обновленіє твари и избавленіє миру,

разрушеніє адово и поправіє смерти.

въскресеніє мертвымъ и погубленіє прелестныя власти діявола,

спасеніє же человЂческому роду Христовымъ въскресеніємъ,

обнищаніє ветхому закону и порабощеніє суботЂ,

обогащеніє Христо†церкви и въцареніє недЂли.


Далі розвивається отся тема повного оновлення, заміни старозавітної церкви новою жертвою Христовою і суботи — неділею (знов Іларіонова тема!). Автор закликає слухачів ушанувати нову царицю-неділю чесними дарами по силі і можності: милостинею, беззлобієм, любов’ю і т. ін. По сім автор переходить до самої ідеї «поновлення воскресення» і «артосного хліба», роздаваного на богослуженні, і дає кілька прообразів з старого завіту — опрісноків, винесених левітами з Єгипту, і т. д. Далі шукає паралель духовному оновленню в весняній обнові природи, розгортаючи в цілім ряді гарних, поетично по змісту й по формі збудованих образів, які мусимо вважати за одну з окрас нашого письменства. Я вважаю за краще подати їх в оригіналі, щоб не затемнити своєю парафразою чисто словесних прикмет сього риторства, і виношу в нотки толкування деяких трудніших місць:


Днесь ветхая конець пріяша

и се быша вся нова,

видимая і невидимая.

НынЂ небеса просвЂтишася,

отъ темныхъ облакъ яко вретища совлекшеся 2,

и свЂтлымъ воздухомъ славу господню исповЂдають.

Не сія глаголю видимая небеса — но разумная 3:

апостолы иже днесь на СіонЂ вшедша къ нимъ познавше Господа



1 Вона передрукована недавно (1908) в 87 т. «Сборника отд. рус. языка Петерб. академії».

2 Скинувши з себе хмари як жалобу.

3 Котрі уявляємо собі розумом.



и всю печаль забывше,

и скорбь іудейска страха отверьгше,

святымъ духомъ осЂнившеся,

въскресеніе Христово ясно проповЂдають.

НынЂ солнце красуяся

къ высотЂ восходить,

и радуяся —

землю огрЂваеть.

Взиде бо намъ отъ гроба праведное солнце Христосъ

и вся вЂрующая єму — спасаеть.

НынЂ луна съ вышняго съступивше степени 1 болшему свЂтилу честь подаваєтъ.

Уже ветхый законъ, по писанію, съ суботами преста 2,

и пророкы Христову закону съ недЂлею честь подаєть.

НынЂ зима грЂховная покаяніемъ престала єсть 3

и ледъ невЂрія благоразуміємъ растаяся.

Зима убо языческаго кумирослуженія апостольскимъ ученіємъ и Христовою вЂрою престала єсть,

ледъ же Фомина невЂрія показаніємъ Христовъ ребръ растаяся.

Днесь весна красуєтся

оживляющи земноє єстество;

бурній вЂтри, тихо повЂвающе,

плоды гобзують 4

и земля сЂмена питающе

зеленую траву ражаєть.

Весна убо красная — вЂра єсть Христова,

яже крещениємь поражаєть человЂческоє пакыєстьство 5;

бурній же вЂтри — грЂхотвореній помысли,

иже покаяніємъ претворшеся на добродЂтель

душеполезныя плодьт гобзують;

земля же єстьства нашего

акы сЂмя слово божіє пріимши

и страхомъ єго присно болящи 6

духъ спасенія ражаєть.

НынЂ новорожаєміи агнци и унци 7

быстро путь перущи 8 скачють,

и скоро къ матеремъ възвращающеся веселяться,

да и пастыри свиряюще 9 веселіємъ Христа хвалять.

Агньця глаголю кроткыя отъ языкъ люди 10,

а унца — кумирослужителя невЂрныхъ странъ,

иже Христовымъ въчеловЂченіємъ,

и апостольскимъ ученіемъ,



1 Зійшовши з вищого ступеня, дає честь і місце більшому світилу.

2 Скінчив своє, разом з суботою, як каже писаніє, і словами пророків (які се провіщали), передає честь Христовому законові і принесеній ним неділі.

3 Позбулись зими — гріхів, через каяння в пості.

4 Родять.

5 Відроджує чоловіка в новім єстві.

6 завсіди відчуваючи страх перед нарушенням божого слова, породжують дух спасення.

7 Бички.

8 Швидко бігаючи.

9 Граючи на свірелях.

10 Покірних людей-поган.



и чюдесы

скоро по законъ емшеся

къ святЂй церкви възвратившеся

млеко ученія ссуть,

да и учителя Христова стада о всЂхъ молящеся

Христа Бога славлять,

вся, волки а агньца — въ єдино стадо собравшаго.

НынЂ древа лЂторосли испущають

и цвЂти благоуханія процвитають,

и се уже огради 1 сладъкую подавають воню

и дЂлатели съ надежею тружающеся

плододавца Христа призывають.

БЂхомъ бо преже акы древа дубровная,

не имуще плода, —

нынЂже присадися 2 Христова вЂра въ нашемъ невЂрьи,

и уже держащеся корене Ієсеєва

яко цвЂты добродЂтели пущаюче,

райскаго пакыбытья о ХристЂ ожидаємъ 3.

НынЂ ратай слова | словесная уньци | къ духовному ралу | приво-

дяще и крестьноє рало | въ мысленныхъ браздахъ | погружающе и

бразду покаянія | прочертающе 4

сЂмя духовноє | въсыпающе

падежами будущихъ благъ веселятся.


Тут знов, як заспів, що відкриває другу серію сих образів, повторюється та ж строфа, яку ми вже бачили на початку:


Днесь ветхая конець пріяша, и се быша вся нова, въскресепія ради.

НынЂ рЂкы апостольскыя наводняються,

и язычныя рыбы 5 плодъ пущають,

и рыбари глубину божія въчеловЂченія испытавъше,

полну церковьную мрежю ловитвы обрЂтають.

РЂками бо, рече пророкъ, разсядется земля,

узрять и разболяться нечестивій людіє 6.

НынЂ мнишьскаго образа трудолюбивая бчела 7

свою мудрость показующи вся удивляєть,

яко же бо они 8 въ пустыняхъ самокорміємь живующе,

ангелы и человЂки удивляють,

и си на цвЂты излетающи,

медвенныя соты стваряєть,

да человЂкомъ сладость и церкви потребная подасть.

НынЂ вся доброгласныя птица | церковныхъ ликовъ | гнЂздящеся веселятся —

и птица бо, рече пророкъ | обрЂте гнЂздо себЂ | олтаря твоя,

и свою каяждо поющи пЂснь, | славитъ Бога | гласы немолчьными і т. д.



1 Городи.

2 Засадилася.

3 Поправляю: замість «ожидають» — і упускаю дальшу фразу, підозріваючи її неповноту.

4 Словесні орачі, запрягаючи словесних бичків в духовне рало заглиблюючи рало Христа в борозні мислі, проводять борозни покаяння.

5 Риби — себто «язики» (поганські народи).

6 Сей двостих дехто вважає за додаток.

7 Бджола.

8 Монахи.




Вернувшися в сім ряді образів до «поновленія праздника», автор робить перехід до другої теми, зв’язаної з сим днем, — Фоминого упевнення в воскресенії Христа:


«Взыдемъ нынЂ и мы, братіє, мисльно в Сіонскую горницю,

яко тамо апостоли събрашася».


В формі діалогу між Христом і Фомою, значно розширеного і прикрашеного риторськими окрасами (див. нижче), оповідається переконання Фоми. По сім слово закінчується покликом до слухачів — поклонитися і прославити воскресшого.

Слово на велику п’ятницю (в іншій редакції — слово в неділю мироносиць) представляє собою сполучення кількох похоронних плачів, похоронний антифон, дуже замітний своєю ритмічною будовою. Автор пригадує службу тілу розп’ятого, і спочатку описує горе матері при хресті:


Твар болізнує зо мною, сину, видячи твоє неправедне умертвленіє!

Горе мені, чадо, мій світе і творче тварям,

що нині оплакати мені?

чи заушенія,

чи за ланиту ударенія

і по плечам бієнія,

узи темниці і заплевання святого твого лиця,

що воно від беззаконних за благо прияло?

Горе мені, сине, неповинний ти був поруганий і на хресті вкусив смерть.

Як тебе терном вінчали

і жовчею з оцтом напоїли

і ще й пречисті ребра копієм пробили!

Ужаснулося небо і земля трепеще,

юдейського не терплячи дерзновення.

Сонце померкло і каміння розпалось,

жидівське окаменіння являючи.

Виджу тебе, миле чадо моє, на хресті нагого висящого,

бездушного, беззрачного, не імущого виду ні доброти,

і гірко уязвляюся душею,

і хотіла б з тобою умерти,

не терплю бо бездушним тебе видіти.

Рад ость мене відтепер ані доторкнеться,

бо світ мій, надія і життя, син і Бог, на древі угас!

Де ж, чадо, благовіствування,

що мені Гавриіл глаголав:

Радуйся обрадована,

з тобою Господь!

Царем тебе і сином вишняго називала,

спаса мирові,

животворця всім,

гріхів потребителя.

Нині ж бачу тебе як злодія,

між двома повішеного розбійниками,

і копієм в ребро прободеного мерця,

і через се гірко знемагаю,

не хочу жити,

але випередити тебе в аді, —

нині мого чаяння,

радости й веселія

позбавлена я!


Горе мені! дивним породом я не боліла так, як нині, владико!

Ростерзуюсь утробою, видячи тіло твоє прибите до древа!

Преславне було твоє рождество, Ісусе,

і нині страшне умертвлення!

Один з незасіяної пройшов ти утроби,

цілими печаті зберіг мого дівства,

і матір’ю мене свого воплощення показав

і знов дівою заховав!


Знаю твоє за Адама постраждання,

але ридаю, душевною обнята горестю,

дивуючись твого таїнства глибині.


Слухайте небеса,

і море з землею почуйте моїх сліз ридання!

От творець ваш від священиків страсть приймає.

Один праведний за грішників і беззаконників убитий!


Днесь постигло мене Симеонове прореченнє —

Копіє мою нині проходить душу,

Твоє від воїнів видячи поругання!


Горе мені, кого до плачу призву,

чи з ким сліз моїх розлию потоки?

Всі тебе зоставили, родичі і друзі,

Твоїх, Христе, уживши собі чудес!

Де сих сімдестьох учеників,

або де верховні апостоли?

Один тебе лестю фарисеям предав,

інший, зі страху, перед архієреями з клятвою одвергся:

— Не знаю тебе, чоловіка!

Одна я, Боже мій, раба твоя, ридаючи предстою

з хранителем твоїх слів, — улюбленим наперсником.


Горе мені, Ісусе,

дороге мені ім’я!

Як стоїть земля,

чуючи тебе на собі на хресті висящого,

що на водах її [землю] з початку оснував,

що многих сліпців просвітив

і мертвих словом воскресив —

твого божества мановенням!

Прийдіть, видьте божого суду таїнство —

Як все оживавший проклятою умертвився смертю!

Иосиф надходить, почувши сей плач, і мати благає його йти до Пілата, просити тіло, йосиф не вимовляється, іде до Пілата і в довгій мові, яка являється теж похоронним плачем, просить видати йому тіло Христове:


Даждь ми, о ігемоне,

тЂло страньнаго оного Ісуса,

роспятаго межю двЂма разбойникома,

оклеветанаго отъ архієрей,

завистію поруганаго отъ воинъ бес правды!

Даждь ми тЂло оного Ісуса,

єгоже сыномъ божіимь нарицахутъ книжьници

и царемъ повЂдаху фарисей,

єму же ты повелЂ надъ главою дъску прибити, имущю писаніє:

"се єсть Сынъ божій и царъ Израилевъ!" і т. д.


Одержавши Хрестове тіло, Иосиф з Никодимом ховають його, і Иосиф «вопіє» над ним:


Солнце не заходяй, Христе, творче всЂмъ и тваремъ Господи,

Како пречистЂмъ прикоснуся тЂлЂ твоємъ,

неприкосновенну ти сущю небеснымъ силамъ,

служащимъ ти страшьно?

КацЂми ж плащаницами обію тя,

повивающаго мьглою землю

и небо облакы покрывающаго?

Или како воня возлЂю на твоє святоє тЂло,

єму же дары съ вонями персьстіи принесъше цари,

яко богу поклоняхуся,

прообразующе твоє за весь миръ умерщвленіє?

Кыя ли нагробныя пЂсни исходу твоєму воспою,

ємуже въ вышьнихъ немолчьными гласы серафимы поють?

Како ли понесу ти на моєю перстьною руку

носящаго тварь всю невидимаго Господа?

Како ли въ моємъ худЂмь положю тя гробЂ

небесный кругъ утвердивъшаго словомь

и на херовимЂхъ съ Отцемъ и съ Святымъ почивающаго Духомъ!


Слово на вознесення, навпаки, описує тріумф Христа. По короткім догматичнім виясненні і наведенні пророцтв автор переходить до властивої теми — змалювання Христової слави, «яже быша на горЂ ЕлеоньстЂй»:


тамо бо ангельскыя силы и архангельскыя воиньства:

ови облакы крилы вЂтрьними приносять на възятіє отъ земли Христа Бога нашего,

другій же престолъ херовимьскый готовять.

Бог-отець жьдеть, єгоже прежде имЂ въ недрЂхъ 1 съ собою,

Дух же святый велитъ всЂмъ ангеломъ єго:

"възмите 2 врата небесная, да вънидеть царь славы!"

Небеса веселяться своя украшающа свЂтила...

земля радується, видящи на себЂ Бога явственно ходяща,

и вся тварь красується отъ Елеоньскыя горы просвЂщаєма і т. д.


1 В лоні своїм.

2 Розчиніться.


Автор прославляє Елеонську гору, доводячи її більшу святість від гори Синайської, і переходить до самого вознесення:


Світить Елеон як сонце,

святих чини з Христом на собі маючи,

і за громами й блискавицями

пророчі чуються голоси,

що радісно ликовствують, глаголючи:

вознесися на небеса, Боже,

поєм і воспоєм сили твої!

Ангели всі підущають, глаголючи:

воскликніть Богові, вся земля,

пойте же ще імені його!

Патріархи починають піснь:

Се Бог наш возноситься,

помиривши обоє в однім,

сполучивши земних з небесними!

Преподобні голосять:

Вознесися на небеса, Боже,

По всій землі слава твоя!

Праведниці "велегласують":

вознесись, судящий землю,

аби й нам в світі лиця твого, Господи, йти!

Давид же, як старійшина "ликів" [хорів],

уясняючи пісенні голоси, глаголе:

Всі язики заплещіть руками,

кликніть Господеві голосом радості:

най зійде Бог в воскликновенні

і Господь в голосі труб!

Всіх же голос закінчує Павел, глаголючи:

Хто зійде на небеса,

Христа звести і т. д.


Тут і язичеська церква, «ставши невістою Христа» і бачучи його, як він злітає на небо, тужить і, стогнучи, від серця кличе з Соломоном — слова пісні пісень: «Уязвена аз єсмь, женише небесний» і т. д. Апостоли нагадують не забути їх і прислати їм Св. Духа. Христос благословляє їх і підіймається на небо на «облаку світлім», на крилах вітряних, і акція переноситься на небо.

Перед Христом поспішають ангельські сили, «зі страхом і радістю», щоб відчинити йому ворота небесні. «Вишні вратники», сторожі воріт, не пускають, кажучи: «Се ворота Господні, ніхто земний сюди не проходить, нам то наказано Богом, інакше бути не може». Ангели оповідають їм історію Христового діла, але ті таки не годяться услухати нікого, як тільки слова божого. Тоді приходить сам Христос і каже відчинити ворота. «І пізнавши голос Господень, всі сили небесні впали і поклонились, глаголючи:


— Хоч не бачили ми тебе, владико, як сходив,

але поклоняємось, коли ти виходиш у славі!

І Дух Святий, назустріч вийшовши,

уводить рівного йому Сина божого і, честь віддаючи, глаголе:

— Най же поклоняться йому ангели божі!

Сам же Бог-отець проголосив грядущому в плоті:

— Син мій єси ти, сядь одесную мене,

се престол твій, Боже, од віку до віку,

твоя небеса і твоя єсть земля,

кінці її ти основав.


Посадивши сина на престолі, Отець вінчає його, коронує вінцем од каменя дорогого, помазує по слову Давидовому. Радість наступає загальна на небі і землі, і всі приймають дари від нового владики:


Даєть Отцю принесенную имъ въ жертву плоть,

посилаєть апостоломъ святый духъ,

въводить душа святыхъ пророкъ въ небесное царство,

раздЂляеть своимъ угодникомъ горняго града обители,

отверзаєть праведникомъ рай,

вЂнчаєть страдавшая за нь мученики,

посилаєть страстотерпцемъ чудесъ благодать,

даєть святителемъ душеполезная прошенія,

отпущаєть грЂшникомъ прегрЂшенія і т. д.


Сі вичислення взагалі становлять, як бачимо, улюблену манеру ритора. В тім же роді маємо вступ до першого слова, на вербну неділю:


Велика и ветха сокровища,

дивно и радостно откровеніє,

добра и силна богатьства,

нескудно ближнимъ даєми дарове,

славна и честна дому искусни строители,

обилни и преполнени царскыя трапезы мнози останци

— отъ нихжз нищіи препитаєми бывают.


І потім подібний же фінал:


ПріидЂте, поклонимся єму и припадемъ, яко и блудница

мысленнЂ пречистЂи того лобзающе нозЂ.

Останемся якоже и она члыхъ дЂлъ.

ИзлЂємъ яко миро на главу єго вЂру и любовь нашу.

Изыдемъ любовію, яко и народи, въ срЂтеніє єму.

Сломимъ гнЂводержаніє яко і вЂтви.

Постелимъ єму яко и ризы добродЂтели.

Вьскликнемъ молитвами и безлобіємъ яко младенци.

Предидемъ милостынями къ нищимъ.

ВъслЂдуємъ смиреніємъ и постомъ, бдЂніємъ і блаженнымъ покаяніємъ,

и не погубимъ труда четыредесятидневнаго поста, в няже подвизахомся,

очищающеся отъ всякія скверны.


Часом при тім пильно додержується паралелізм виразів і римовані заключення, які роблять ритм ще виразнішим. В слові на Пасху:


Вчера съ разбойникомъ сраспинахомъся,

днесь съ тобою совоскресохомъ.

Вчера съ Логгиномъ възвахомъ въистину Сынъ Божій єси ты,

днесь съ ангелы глаголемъ: въистину воскресе Христосъ!

Вчера съ креста съ Никодимомъ снимахомъ тя,

днесь съ Магдалинею въскресша видимъ тя.


В неділю мироносиць:


И хотЂла быхъ съ тобою умретн,

не терплю бо бездушна тебе зрЂти.

Днесь Симеоне постиже мя прореченіє,

копіє бо мою нинЂ проходить душю,

твоєго отъ воинъ зрящи поруганія.


В слові о розслабленім:


Утрьуду болЂзнь клЂщить мя,

вънЂуду досадами укоризньникъ стужаю си,

отъ всЂхъ бо пльваніє слинъ покрываєтъ мя

двоє сЂтованіє ообъдержить мя,

гладъ паче недуга преодолаєть ми.


Слово на собор, св. отець містить м. ін. таку інвективу на Арія, що нагадує звісний лист запорожців до султана (може бути, що він таки й розширений пізнішими переписувачами):


Слыши Арію,

безглавьный звЂре,

нечистий душе,

оканьний человЂче,

новый Каине,

нераскаемый грЂшьниче,

неукротимый на Христова овчата волче,

безбоязненый святыя вЂры разорителю,

вторый Іюдо,

плотяный демоне,

прелестный змію,

церковний всЂми вЂдомый тати,

необратьный разбойниче,

и хотящимся спасти пакостьниче,

божій враже и сыну погыбели!


Велику роль як артистичний засіб грає у Кирила передача євангельського чи біблійного оповідання в драматичній формі. Історія випробування Фоми викладається в формі діалогу: коротка євангельська розмова розширюється в цілий ряд паралельних фраз, з котрими Христос звертається до Фоми:


Принеси руку твою и виждь прободеніє ребръ моихъ

и вЂруй, яко самъ азъ єсмь,

мене бо и преже тебе патріарси і пророци разумЂвъше,

вЂроваша моєму вочеловЂченію.

Испытай первоє Исаино о мнЂ писаніє

копіємъ бо, рече, въ ребра прободенъ бысть,

и изиде кровъ и вода.

Въ ребра прободенъ быхъ,

да ребромъ падша Адама въскресихъ,

а тебе ли невЂрующа ми презрю?

Осязай, яко самъ азъ єсмь...

ВЂруй ми, Фомо, і познай мя і т. д.


І потім так само Фома відповідає:


ВЂрую, Господи, яко самъ єси ты Христосъ...

Вижю ребра твои, отъ нихже источи воду и кров...

Вижю руцЂ твои, имаже преже сотвори всю тварь і т. д.


В слові о розслабленім на питання Христа той відповідає довгою промовою, описуючи свої страждання; коротка євангельська фраза його: «чоловіка не маю» розгортується в жаль, що «всі уклонились і неключимії стали...» Христос дорікає йому за сі слова, описуючи своє піклування чоловіком:


...тебе ради солнце свЂтомъ и теплотою служить,

и луна съ звЂздами нощь обЂляеть,

тебе дЂля облаци дъждемъ землю напаяють

и земля всяку траву сЂмениту и древа плодовитая на твою служьбу възращаеть,

тебе ради рЂки [рыбы из] носять

и пустыни звЂри питають

и глаголеши человЂка не имамъ?!


В слові о сліпці так само вкладаються довгі тиради в уста жидівським старшинам, сліпому — їм в докір, потім в похвалу Христові і т. д.

При оцінці артистичної вартості сеї творчості передусім виступає питання оригінальності: наскільки в сих творах, без сумніву артистичних, Кирил був самостійний від взірців світських і візантійських?

При читанні його слів нас ударяє близька подібність з «Законом і Благодаттю». Ми бачили, що се слово тішилось популярністю, цінилось і використовувалось у нас. Не було б нічого дивного, якби й Кирил покористувавсь прикладами великого київського ритора.

В першім же слові, на вербну неділю, знаходимо, подібно як у «Законі і Благодаті», ряд символічних паралель з їх толкуванням:


«Нині апостоли на жреб’я ризи свої положили і Христос поверх їх сів. О преславної тайни об’явлення! Сі апостольські ризи — то християнські чесноти. Води своїм ученням зробили благовірних людей престолом божим і вмістилищем Св. Духа.

Рече бо: веселюся в них і похожу, і буду їм Богом, і вони будуть моїми людьми.

Нині народи постилають Господеві на дорозі ризи свої, а інші, ломлячи віти дерев, постилали по путі. Доброю і простою путею миродержателям і вельможам був Христос: милостинею і беззлобієм постеливши її [дорогу], нетрудно входять вони в небесне царство.

А ті що ломлять віти дерев — се прості люде ["рядници"] і грішники, що, рівняючи путь сокрушеним серцем і умиленням душі, приходять до Бога.

Рече бо: я путь і істина і життя!»


І так далі, кільканадцять таких символічних толкувань, властиво, й становлять весь зміст слова.

Слово на Пасху дає антитезу зовсім аналогічну з проти ставленням божого і людського в Христі в «Законі і Благодаті»:


«Предъ вчерашнимъ днемъ Господь нашъ Ісусъ Христосъ яко человЂкъ распинаемь бЂ — и яко Богъ солнце помрачи, и луну въ кровъ преложи, и тма бысть по всей землЂ.

Яко человЂкъ възпіивъ, испусти духъ, — но яко Богъ землею потрясе і каменіє распадеся.

Яко человЂкъ въ ребрахъ прободенъ бысть, — но яко Богъ завЂсу пьрваго закона полма раздра» и т. д.


Нижче стрічаємо в нім подібну ж символіку старого і нового закону, так широко розвинену словом Іларіона, тільки коротшу — з тими ж докорами Іудеям: Іоан і Петр, біжучи до Христового гробу, «преобразують ветхий і новий закон»: ветхий закон прийшов наперед, сподіваючись Христа, але коли Христос прийшов, він не увірив у його; новий же закон пізніше прийшов, але скорше увірив у Христа і т. д.

Але насувається питання, чи се залежність від «Закона і Благодаті», чи залежність від спільних візантійських взірців? У Кирила така залежність не підлягає сумніву. Напр., процитоване вище слово на провідну неділю виразно йде за таким же словом Григорія Богослова, де також міститься гарна опись весни:


«Подивись на видиме: Цариця пор року іде назустріч цариці днів і несе в дарунок усе, що має найкращого і наймилішого. Нині небо прозоріше. Нині сонце вище і світліше. Нині круг луни ясніший і хор звізд чистіший. Нині хвилі замиряються з берегами [море спокійне], хмари з сонцем, вітри з повітрям, земля з рослинами, рослини з [нашим] зором. Нині джерела течуть прозоріше, нині ріки повніші, визволившися з зими, і лука пахне гарно, і ростина цвіте, коситься трава, і ягнята скачуть по зелених ластівнях. Уже корабель виводиться з пристані... Уже хлібороб заглиблює [погружаєть, в старім перекладі] в землю рало, підіймаючи очі горі і призиваючи плодоподавця, і під ярем веде вола-орача, і протинає солодку борозду, і тішиться надіями. Уже пастух і волопас приладжують сопілки, награвають пастушу пісню і веснують в лісах і на скалах. Уже садівник чистить рослини... Уже трудолюбна бджола, роспростерши крило і покинувши вощину, показує свою мудрість» і т. д.


Але, як бачимо, наш Кирило досить свобідно використав сей взірець, упустивши ті образи, які не підходили під українську обстанову (кораблі, мореходство, культура садівницька і т. д.), з другого боку, він переводить кожний реальний образок в символічно релігійну картину, отже дає щось нове, в дусі «прЂводного» поучення.

Похоронні плачі слова в велику п’ятницю близько нагадують твори Семена Метафраста (Логофета), візантійського письменника X в., де Марія голосить над сином і благає Иосифа, аби йшов до Пілата випросити тіло Ісусове, і той випрошує його і оплакує також. Благання Иосифа перед Пілатом подібні до слова Епіфанія, єп. кіпрського. Але знов подібності тільки загальні, скорше з пам’яті, з лектури, ніж з невільничого слідкування. Маємо таке враження, що автор свобідно, з різних елементів, з різних споминів і власних інвенцій складає сю композицію трьох плачів.

Діалог Фоми з Христом дуже нагадує деякі псевдозлатоустові слова (між іншим одно міститься в Супрасльськім збірнику, вид. Міклошичем). Але знов се загальна подібність композиції, а не буквальне слідкування за оригіналом. Такі ж поменші подібності Кирилових слів з словами Тіта вострьського, Епіфанія кіпрського, Прокла царгородського й ін.

Тому новіший дослідник проф. Нікольський резонно завагався зачислити між Кирилові твори слово на Єрдан, знайдене недавно в однім пізнім збірнику з іменем «Кирила єп. турівського», тому що воно, крім вступу й деяких менших вставок, являється простим переписанням слова Прокла царгородського. В тих словах, які з найбільшою правдоподібністю досі зачислюються до Кирилових творів, ми не знаходимо такого невільничого відписування, і навіть тексти св. Письма звичайно цитуються в них не буквально, а загально, з пам’яті.

Відповідно тому треба оцінювати і відносини Кирила до «Закону і Благодаті» та інших можливих домашніх творів риторичного напряму попереднього часу. Ті національні струни, які гучать в «Законі» і роблять його особливо оригінальним і сильним, не знаходять відгомону в творчості Кирила, занятій виключно (наскільки бачимо) загальнохристиянськими ідеями й образами. Для них же він знаходив далеко багатший, різнорідніший і авторитетніший в очах церковної людини матеріал у письменників грецьких, ніж в писаннях світських. Коли ж за візантійськими взірцями він не йде невільничо, а користується свобідно, власне як матеріалом, очевидно, не був він невільничою копією старших українських взірців, їх учеником, призвичаєним іти пробитими стежками попередніх поколінь. Книжне мистецтво Кирила має досить свобідний характер; він творить, а не запозичає, не переписує. Се ставить його доволі високо, хоча його залежність від літературних взірців все-таки більша ніж «Закона і Благодаті».

Він стоїть нижче його також в загальній композиції. Коли «Закон» являється взірцем строгої, лінійної, гармонійної композиції, яка від початку до кінця розвиває одну гадку, то твори Кирила дуже часто не визначаються суцільністю. Напр., його слово на провідну неділю, найкраще з поетичного боку, складається з досить слабо пов’язаних частин, зовсім нема тої логічної послідовності, що в «Законі і Благ.». Інші твори мають більше суцільного зв’язку, але вступ часом слабо в’яжеться з самим словом (як, напр., в слові о розслабленім).

Але, з другого боку, в Кирилових образах більше різнорідності, теплоти і поезії, ніж в «Законі і Бл.». Тим часом як Іларіон чи автор «Закону» більш мислитель, раціоналіст, Кирил більш поет, маляр, артист, і з поетичного боку його твори стоять високо, хоч деяка холодність в малюнку. брак сильного, безпосереднього почуття перешкоджає їм захоплювати слухача.

Що ж до закиду, який йому звичайно роблять, що в його словах мало елемента морально-дидактичного, що, мовляв, в них завдання проповіді губиться за завданнями повістяра-артиста 1, то на се треба сказати, що се, власне, й було його завдання: гарно, артистично описати свято, подію, і з сього боку й належить його оцінювати як автора. Кирил не догматист, не мораліст, а описатель, оповідач свята, так, як який-небудь Гірляндайо чи інший описатель раннього відродження, котрий ставив своїм завданням представити історію свят, подій в гарних фігурах, сценах, перспективах. І з сього боку ми мусимо справді високо цінити Кирила як такого словесного маляра.



1 З такого становища дуже неприхильно осудив творчість Кирила перший авторитет в історії церковності тої доби Голубінський (I, 1, с. 658 — 60). Признавши за ним «безсумнівний і дуже добрий ораторський талант» і справжню, виїмкову грецьку риторську освіту, він оцінює його як доброго типового грецького оратора свого часу, але рішуче з усіма хибами його, сі ж хиби осуджує дуже різко. По його гадці, сучасне грецьке ораторство «стало мертвою, розмальованою і пишно прибраною лялькою»; залишивши свою властиву мету — морального поучення і впливу на волю слухачів, воно поставило своїм завданням «потішати уяву і слух штучними, але безцільними образами, гучними фразами, які нічого не говорили: одним словом, обернулось в хвилеву, позбавлену значення словесну забаву».



Зовсім не оціненою і не використаною відповідно зостається творчість Кирила як автора молитов і канонів. Не, маємо навіть скільки-небудь повного і наукового їх видання, і як твори церковної поезії їх досі не студійовано, а збувано лаконічними характеристиками в тім роді, що, мовляв, відмінно від його слів, вони відзначаються щирим і глибоким чуттям і под. Тим часом церковна поезія — се важна галузь української церковної творчості тих часів, її студіювання може кинути багато світла на розвій у нас поетичних форм, ритміки і образовості, як я се вже підносив, і Кирил, як автор доволі великого числа молитов і гімнів, з сього боку заслуговує всякої уваги. Не почуваючи себе покликаним до такої роботи (в основу котрої, очевидно, мусять бути положені порівняльні студії гімнів українських і візантійських), я обмежусь кількома взірцями Кирилової творчості з його канону княгині Ользі 1, що послужать паралеллю до вище поданих уривків з канону Борисові й Глібові XI віку. (Може, треба пояснити, що по схемі візантійського канону строфи в честь Ольги переплітаються з строфами в честь Христа і Богородиці):


Дръжавною рукою

и сильным смыслом

небо и землю створилъ еси,

яже своєю кровию искупи,

церкви твоя от тебя утверждаєтся зовущи,

яко нЂсть свята паче тебе Господи!

Дръжавною рукою

и мудрыми ти словесы

учащи своєго сына Христову закону

и людем взбрани не жрети идолом, Олго преславная,

в память нынЂ сшедшеся тя прославляєм!

НынЂ яко пчела разумлива

далече цвЂтущеє Христовы вЂры

възыская породным крещеніємь,

въ ЦарьстЂм градЂ 2 обрЂтши,

своєму роду и людем предасть,

єгоже вси насыщени

горести грЂха отбЂгаєм!

Вси похвалныи гласы и молбу

ти, Олго, всылаем —

тобою бо Бога познахом,

ємуже нынЂ предстоиши.

Проси мира князем

и на поганыя побЂды,

проси оставленія грЂхов поющим тя!

Яко голубица цЂломудреная

на финик добродЂтели взыде,

крилЂ крещениєм посребренЂ имуща,

ими же взлЂтЂвши

в раистЂй пищи въгнЂздилася єси!

Духовнаго прежде внЂ винограда

царская маслина процвЂтЂ,

животный 3 источи грезнъ,

крещеніємъ насади в Руси

творящимъ плодъ покаянія, —

тЂмже вси свесєлитеся!

Новая ученица Христова в Руси явися,

обходяши грады и села,

кумиры сокрушающи

и люди учаще

єдиному Богу кланятися,

єгоже моли за поющая ти:

о блаженная Олго!

помолися за своє ищадіє къ Богу,

миръ неподвижим князем испроси

и на поганыя побЂду

и на отпущеня грЂховъ поющим тя!

Рускому языку, Плесковской странЂ

богоизбранному от Варяг княжьскому племяни

прамати наречеся Олга:

ходящим прежде нерозумія во тмЂ

всЂхъ честнымъ озари крестом,

паче же святымъ озари крещеніємъ,

имъже омы идолскую скверну,



1 Видав проф. Нікольський, там же, в 82 т. «Сборника отд. рус, яз.», з збірника ярославського архієр. дома. (Виписуючи, поправляю деякі очевидні помилки копії чи видання, але дещо таки зостається, очевидно, попсованим).

2 Себто в Царгороді.

3 Животворчий.



именити же людіє нарекохомся Богу,

к нему же за ны дерзновеніє имущи молися!

Подобно Удифи 1 створила єси,

посредъ кумирскых тЂлищь въшла єси,

и дЂмоночетци 2 посрамила єси,

и вся люди научи в чистотЂ вопити Христови:

благословен єси на престолЂ

славы царствія твоєго!

Премудрость божія прежде о тебЂ

написала єсть:

Се єсть искренняя моя

и похоти житейския нЂсть в тебЂ,

блескъ лица ти яко мура обоняніє

знаменаше твоє, Олго, крещеніє,

єже посреди кумирскыя лети на

тебЂ обоня Христосъ

и всЂхъ насъ отъ смрада дЂмонскаго к покаянію привелъ єсть.

Изъ Едема изъведе родъ нашь

прабабы ради,

призвань ж тобою новый Адамъ,

намъ рождыши Христа въ двЂ

єстьствЂ, ДЂва чистая.

И взыграся Адам яко прадЂдъ,

избывъ первыя клятвы.

Мы же тобою хвалящеся,

яко тебе ради Бога познахом,

и тя величаєм:

Веселися, Евво прародительнице,

иже бо тя прелстивъ, изъ Едема возведе,

нынЂ же попранъ єсть твримъ ищадієм.

Се бо Олга животноє древо

хресть Христовъ въ Руси въдружи,

имже всЂмъ вЂрнымъ рай отверзеся,

мы же тобою хвалящеся,

яко тебе ради Бога познахом,

съ мученики тя възвеличимъ!

Жену по єстеству тя нарицаєм,

но паче силы женскы подвизася

тмы своє злато истощила єси,

да Христовъ законъ учителя приобрящеши,

имже просвЂти землю Русскую.

Мы же тобою хвалящеся,

яко тебе ради Бога познахомъ

съ Володимеромъ тя величаєм.

Се церковь, се дверь, се гора божая,

се жезлъ и сосуд златый,

се источникъ печатлЂненъ,

се рай святый новому Адаму,

се престолъ страшенъ,

се Мати божіа пречистая и заступница нам,

тя величаєм!



1 Юдифі.

2 Демонопоклонників.



Як бачимо, автор використовує історичну, літописну і агіографічну традицію та вводить її в гімнологїчну, церковну візантійську символіку. Поетичні образи, котрих він вживає для звеличення і окраси постаті і діл своєї героїні, не раз близько підходять до образовості нашої обрядової пісні, як ся голубиця, що злітає посеребреними крилами на райське древо-фінік або царське древо з животворчим гроном, що виростає поза виноградом церковним. Паралелізм різних образів сеї церковної пісні і лірики світської безсумнівний, обопільний зв’язок так само. З другого боку, бачимо явні паралелі в формі сих церковних гімнів і ритміці риторичної прози, на один бік, епічного ритму — на другий.

Все се наказує звернути пильну увагу на пам’ятки нашої старої гімнології, не відстрашуючись її нібито чисто церковним характером.

Крім сих літературних постатей, маємо кілька анонімних творів, які характеризують риторично-поетичний цепковний стиль сього століття. Один ми вже пізнали — се похвала Рюрикові, котрою закінчується Київський літопис видубицької редакції. Наведені витяги дали змогу оцінити її манеру: прибирання до подій сучасного життя, що служать предметом похвали, паралелей і образів з біблійної історії, прирівнювання до біблійних осіб, алюзії, засновані на толкуванні імен (Рюрик-Василь — цар, його жінка Анна — благодать); дещо з християнської символіки, дещо з сучасної народної легенди — все се, одначе, виложене не прозоро, слабо уплановане і тому не робить яскравого, артистичного враження: виглядає як вправа здібної, але ще не виробленої руки.

Другу київську похвалу з того ж, правдоподібно, століття, зроблену краще, ми досі маємо видану тільки в уривку. Се похвала св. Климентові, патронові старої київської кафедри, Богородиці Десятинної, де були положені його кості, привезені Володимиром Вел. з Корсуня. В 1850 р., в збірнику «Кіевлянинъ», виданім Максимовичем, кн. Оболенський опублікував другу половину сього слова, з одного збівника XVI віку, своєї колекції. Невважаючи, що своїми літературними прикметами воно звернуло на себе увагу і досить високо було оцінене 1, досі в цілості воно лишається не опублікованим, і тому судити про нього як літературний твір доволі тяжко.



1 Див. у м. Макарія III2, с. 215; Голубінского, I, I2, с. 823.



Тим більше, що ми маємо інший паралельний твір чи іншу редакцію тої ж теми, і між ними не можна установити відносин напевно, поки маємо тільки половину слова, та й то видану не дуже справно.

В збірнику кн. Оболенського слово має заголовок, який вказує на те, що твір сей належав до якоїсь місячної мінеї: «В той же день мученіє св. Климента» і т. д. Початкові слова його вказують на те, що він починався біографією Климента, аналогічною з звісним житієм його, зложеним Метафрастом, а кінчився похвалою святому, яка переходила в похвалу не названому на ім’я київському князеві, далекому потомкові Володимира Вел., що обновив стару київську кафедру. Двадцять літ тому, звертаючи увагу на сю стару і призабуту пам’ятку, з нагоди опублікування тої другої редакції, я висловив здогад, що сим обновителем старої кафедри міг бути той же Рюрик, з його «несытою любовью о зданьих», прославленою видубицькою похвалою, бо він справді міг обновити стару кафедру після потому 1169 р. Франко, котрий тоді займався Климентозою легендою, признав сей здогад справедливим, і я тепер, переглядаючи Се питання наново, доповню його ще другою гадкою: що видубицький панегірист ішов слідами панегіриста з десятинного клироса, як той використав старшу похвалу св. Климентові, зложеному котримсь з давніших крилошан 1.



1 Моя замітка: «Кілька заміток до «Чуда св. Климента, папи римського»» в «Зап. тов. Шевченка», т. 49 (1902), була написана з приводу опуОлікованого Соболевським в «ИзвЂстіях рус. отд.» за 1901 р. тексту «чуда» з коротшою похвалою з одного збірника другої пол. XV в. (з заміткою, що інші, звісні йому копії, з пізнішого часу, не дають ніяких інтересних відмін сього тексту). Соболевський не завважив споріднення сеї коротшої похвали з опублікованою Оболенським, і я вказав на буквальну подібність їх і висловив здогад, що коротша похвала була старіла і стояла під впливами «Закону і Благодаті», судячи по деяким подібностям, а автор ширшої похвали її використав і розширив. Франко в своїй праці про Климентову легенду («Св. Климент в Корсуні». — «Записки», т. LXVI, 1905), прийнявши деякі мої спостереження над сими пам’ятками, в сім не погодився зо мною, бо йому коротша похвала здалась витягом з ширшої. Я підтримав свою гадку в замітці, надрукованій тоді ж («Записки», т. 66), і думаю й тепер, що зовсім неймовірно, аби з багатшого змісту широкої похвали хтось мав охоту зробити такий тісний витяг, яким була б коротша похвала, як би її вважати витягом з ширшої. Навпаки, зовсім легко і натурально собі уявити, що якийсь клірик св. Богородиці, мавши під руками старший текст про чудо з коротшою похвалою, розвинув її й оживив зворотами до присутніх — князя, духовних, громади вірних і т. д. Треба, одначе, завважити, що в тій формі, як його маємо в вид. Соболевського, «чудо» починається ex abrupto і, очевидно, стратило свій початок, себто вступні слова, звернені до слухачів, або й біографію святого. Не маючи початку тексту, вид. Оболенськими, ані інших аналогічних редакцій, трудно судити, як виглядала цілість.



Коротша редакція не має похвали князеві. Так, як її маємо в різних збірниках XV — XVI в., вона продовжує повість про чудо св. Климента, яке сталось нібито в підводній чудесній церкві, де спочивало його тіло перед перенесенням на берег. Легенда оповідає, що коли тіло св. Климента було вкинене в море, з прив’язаним до нього тяжким якорем, по молитві його учеників море розступилось і відкрило дорогу до його тіла, котре лежало в чудесній підводній церкві, і з того часу в роковини смерті Климента море розступалось на кілька день, щоб прочане могли поклонитися його останкам. Отже, мовляв, сталось одного разу таке чудо, що прочане, чоловік і жінка, ходивши до тої підводної церкви, через неувагу залишили там свою дитину, і коли на другий рік прийшли туди знову, знайшли її живу і здорову в тій підводній церкві під опікою св. Климента. До сього оповідання коротша редакція нав’язує похвалу св. Климентові як патронові Русі, перенесеному до Києва і зложеному в його кафедрі. Сю похвалу буквально повторює, з деякими додатками, «Слово», опубліковане Оболенським, заховуючи її алюзії до чуда в підводній церкві, котре розповідалось, мабуть, і в першій, не опублікованій частині сеї ширшої похвали 1. Але замість доволі бідного і шаблонового закінчення коротшого слова, зверненого до святого, новий панегірист доволі зручно звертається до князя, митрополита, кліросу і всіх зібраних, щоб кожному сказати комплімент на тему київського «старійщинства». (В тих часах, коли дійсна гегемонія від Києва цілком відійшла, очевидно, нічого приємнішого не можна було сказати киянам, як відогріти се колишнє- старійшинство).


«Справді найславніший з усіх городів отсей, що, маючи [у себе] всечесне твоє тіло, весело грає і хвально співає! Бо як друге небо на землі стала владичня церква Божественної Матері, в котрій твоє чесне тіло, лежачи, справді як сонце просвіщає всю вселенну — о апостолом сопрестольниче і ангелом рівночесне!

Біси [тобою] проганяються, недуги тікають, неприятелі без успіху повертаються. Єретики проклинаються, преславна 2 ж віра зростає особливо!



1 На взірець буквальних подібностей обох слів наводжу, напр., отсе місце:

Коротше слово (вид. Соболевським):

«Тако и сего своєго угодника, нашего же заступника святаго священномученика Климента от Рима в Херсонъ, от Херсона в нашу Рускую страну сътвори пріити Христос Богъ нашъ преизобилною милостію в наше вЂрных спасеніє».

Ширший текст (вид. Оболенським):

«Тако и сего церковнаго солнца, своєго угодника, нашего же заступника святаго, реку достойно, священномученика Климента отъ Рима убо в Херсонь, от Херсоня въ нашу Рускую страну створи пріити Христосъ Богъ нашь преизобилною милостію въ наше върныхъ спасеніє».

2 Може, скорше «православна»?



Завдяки тобі, сповняючися достатком, благоденствуємо. Завдяки тобі, угодниче Христов, сподіваємось дістати пробачення гріхів, уповаючи життя вічного, котре, щоб тільки одержати, пристрасті залишивши, а добродітельми приготовляючи себе!

Ти ж як дитину в морі охоронив єси від нападу безсрнечних [підводних] звірів, так і люблящих тебе охороняй в мирі від невидимих звірів!

Христолюбному ж і вірному князеві нашому випроси [все] корисне, аби, крім теперішнього доброго пробування, і вічного блага сподобився.

Адже він перейняв добродійство прародительське, поновляючи церкву твою.

Як благовірний праотець сього благородного [князя], христолюбець і правдивий мучениколюбець з великим старанням і превеликою вірою звідти і аж сюдя з любов’ю і побожністю приніс твої пречесні останки ["мощі"] на посвящення і спасення собі й усьому народові свому, також і краєві нашому. — Так і ти, апостольський подібниче, Клименте, справляй на все добре його потомка і відси до небесного осідку перенеси, сього у тебе, преподобниче, молимо [нам] твоїм ученикам доступити!


Тепер же нехай тішиться він, старшуючи 1 між князями, бо по правді щасливий він, володіючи скиптрами, через твої молитви і [тебе] завсіди маючи з собою!

[Нині] радіє і той [митрополит], що, старшуючи між святителями, щасливий тим, що твоєї святині [останків] торкається й освячує вірних людей!

Нехай веселяться горожане найстаршого між городами города нашого, щасливі твоїм заступленням [опікою] і завсіди прибуваючи з тобою.

Нехай світло празнує блаженний твій клірос — найстарший з усього кліросу — через твоє заступлення і через те, що любов’ю тобі служить.

Нехай красно торжествують всі, що шанують твою пам’ять вірою і любов’ю, блаженні вони, даючи милостиню нищим, і за те помиловані будуть...»


Деякі подібності з. видубицькою похвалою наводять мене на гадку, що видубицький панегірист знав сю десятинну похвалу 2 і, йдучи за деякими її мотивами, постаравсь перегнати її в панегіризмі, на те то й надробив скромність факту, котрий узявсь звеличати, високолетними порівняннями з різними прославленими подіями і особами святого письма.



1 Се слово — «старЂйшинствуя» — повторюється потім в різних формах нижче про митрополита, горожан київських, клірос Десятинної Богородиці.

2 Він, напр., також як і похвала Климентові (ширшої ред.), прирівнює своє слово до двох мідяників євангельської удовиці: «Въ газофилакию бо княження твоєго любовь и хотЂньє ввергше, яки вдовица она д†мЂдницЂ», а в похвалі Климентові, виданій Оболенським: «Яко убогія вдовица съ похвалою д†мЂдницЂ — худоразумныи и грЂшныи душа — вЂрою принесенное яже дЂтища собрахомъ худЂ твою великую хвалу чтуще». (Текст, очевидно, попсований, але основна гадка ясна). Видубицький панегірик теж виправдує свою недотепність — «не отъ скудости своєго нищетоумья, но огь дЂлъ твоихЂ притчю приобрЂтше», як автор ширшої похвали звиняється, що пише своїм «младенствующимъ разумомъ і гугнующимъ языкомъ» не з власної відваги, а «понуженъ благороднымъ благочетцемъ».



Всеволод, котрого діло поновив Рюрик, був дуже малою фігурою в порівнянні з Володимиром Вел., а видубицька стіна дуже сірим фактом в порівнянні з відновою старої київської кафедри; не було ні мощей ні чуд, котрі були б зв’язані з скромним видубицьким монастирем. Тому туча премудрості, котру пустив видубицький книжник, робить враження панегіричної гіперболи. Обидвом же похвалам Климентові того не можна закинути, так само «Законові і Благодаті», що міг бути взірцем коротшої похвали, судячи по деяким подібностям, і прототипом обох похвал Рюрикові.

В кожнім разі дістаємо небезінтересний ланцюг риторичної, панегіричної церковної творчості, що починається від величного слова середини XI в., виголошеного в тій старій кафедрі при гробі єв. Володимира, і потім через пізніші похвали Климентові, зв’язані з тою ж кафедрою, доходить, нарешті, до видубицького панегірика Рюрикові, з останніх років XII в.

Безсумнівно, систематичніші студії останків старої церковної літератури, перехованої в різних пізніших збірниках, збагатять і прикрасять з часом сю риторичну гірлянду новими взірцями і типами.









закінчення розділу...






Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчани, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.