Уклінно просимо заповнити Опитування про фонему Е  


Альманах      Головна



Казімір Едшмід.

ЛЯСО.



Рауль Пертон вийшов із дому. Його ноги переступали по сходах, — він це почував, — і свідомість механічного процесу сповнювала його цілком, майже заспокоювала, хоч цими днями не сталося нічого, що могло-б схвилювати, — і це його трохи дивувало.

Вилощилося; земля після грозових вибухів струмила у височінь з розчахнутих хлипавок вдячні аромати. Між жовтими, жорствою посиланими доріжками косо здіймалися вгору маленькі туманні хмарки, а сповнені водою величезні китиці білого бузку тяжко лягли, схилені й напоєні, у вогкість листу. В повітрі тільки й чути було, як стікали й струмились дрібні краплини.

— Усе це так одноманітно й несправедливо, — сказав Рауль. — Коли я вбираю в ніздрі оце, мене немов охоплює передчуття якогось незмірного льоту. Але через п'ять хвилин це минає, і я тільки знаю одне: що у нас на вечерю буде шість страв, що дядько приведе з собою Луї Шіца, що Блюменталь завтра (а мені що з того?) святкуватиме свій другий рекорд, що позавтра, може, помре Ганс, або Мелла втече з росіянином. А в дійсності, що мені до того, що я все це знаю?.. Дядько відкрив новий ґатунок Шаблі і думає, що за це його шануватимуть цілий вечір. Президент коло дванадцятої, як звичайно, розкаже свого жарта. Розенгайм засміється в ніс. Мелла, побачивши моє порожнє місце в Орфеумі, розсердиться, або зрадіє, а може злякається.

«Коли-б я на розі вулиці упав у величезне і (о!) зелене, як у вар'єте, озеро, або вихорем влетів у грандіозну піч... об'єктивно Це було-б однаково, і в першому випадку я був-би не більше здивований, ніж у другому, й не робив-би инших рухів, — подію було-б опрацьовано, як маленьку міжактову сенсацію — пристойно; може граціозно, — без великого здивування... тільки дядькові чорні лайкові рукавички кілька день, бідолашні, підіймалися-б та спуска-лися-б, одноманітно і швидко, як коромисло помпи у водокачці... Але вигадувати різні можливості — це дуже нудно. Монологи — літературщина. Жести — шаблон, старовина, якою переситились. Чи пересиптеся я? — одверто? Щиро? Ні! Коли я в неділю виїжджаю на коні, відчуваю дотик верхового вбрання, чую легке хропіння, що вихоплюється з горла в коня, і, осніжений піною з губ його, вишу поміж хребтом та поводдями, супротивниками й світом... я знаю, що це хвилина справжнього раювання. Так само, коли ми в авто вихорем мчимо вздовж Райну, а потім упоперек через Голандію і назад по середньо-німецькій гіпотенузі... я тоді не сиджу, розставивши нога і схилившись наперед, в руках тримаючи колесо і скрипінням карбуратора час од часу перебиваючи стукотіння мотору... я не сиджу брунатний, ніс — як наголос над загумованим обличчям, а товсті ясно-брунатні шкіряні рукавички на апараті., ні, я десь високо над усім цим, — лечу (але зовсім не так, як в аеро: мов бог, а все-ж таки скутий!) та з височин якогось величнього спокою переможно позираю униз і штовчками, немов-би ковтаючи, смакую почуття: біла сітка доріг, ясна, біла, від пилу мерехтюча, — це насолода, розкішна річ... ясні канали всі ведуть у блаженство, в обрій шалених кружінь, а вдивлятися в безмірний простір його — це одне немов мета якась.

«Але коли я підводжу руку праворуч, і відкидаю підойму, і авто спиняється, — тоді я знаю: всі шосейні дороги вливаються одна в одну і знов повертаються до першої, — це не більше, як кругобіг, що робить тупим, і змія, що кусає себе за хвіст. Моя спина зараз тоді згинається, мов у гарно зшитому кутавеї, мій біцепс паралізується в рукаві, що знов коректно спадає на нього і тільки коло манжети робиться ширшим...»

Такого роду внутрішні монологи тягнуться, звичайно, цілими вулицями і мають ту перевагу, що приводять у химерний настрій і як-найприємніше скорочують шлях, бо при цьому не усвідомлюєш ходи, як фізичного процесу. Отже, Рауль Пертон зайшов уже далеко в місто. Він проходив коло зупинки трамваю. Вагон спорожнів майже цілком. Обличчя якогось пана, що зсів, раптом солило над Раулевим обличчям і помалу зосередило на собі всю його увагу. Рауль побачив ніс гачком, від якого багато рівнобіжних дрібненьких жилок розбігалося до підочних ямин і там розсипалися буйним хаосом дизгармонійних ліній. Вуха були овальні, шорсткі, майже загострені і зовсім ясні.

— Хлопче мій, — промовила ця людина. То був його дядько.

Вони привіталися за руку.

В цю мить, під час цього акту, який з незчисленними варіаціями виконувався щоденно, від шостого року Раулевого життя (цеб-то п'ятнадцять років підряд), ніби якась функція (бо почасти випадково, а почасти через гіперболічну примху старого вони зустрічалися кожного дня), — у безсоромній байдужості й заяложеності цього жесту стався величезний у Раулевому житті переворот.

Він стояв і легенько крутив паличку на носику свого черевика, другу руку тримаючи в пальто, і промовив, хоча й одної секунди не думав про це, промовив, ніби в трансі:

— Я, дядю, на кілька день поїду, — і ці слова його самого не здивували... І коли він спокійно заховав кредитки, — ні, коли він узяв їх трьома витягнутими пальцями, коли їх протягнув йому дядько, прохаючи, в кожнім разі, згаяти з ним цей вечір: він ще обміркує, чи не поїхати їм разом, не питаючи, куди взагалі.... тоді Рауль, уже в якомусь великому хвилюванні, відчув, як щось нове у ньому знов відділилося від цього дотеперішнього життя, а за ним хлюпнули знов нові хвилі й потекли прокопаними жолобами нової свідоімости, бо він раптом зрозумів, що цей загострений рух його руки ані трохи не відповідає його біцепсові, і йому стала ясна (мов розчахнулась прірва) суперечність між його теперішнім становищем та його природньою вдачею.

Він узяв кредитки, скімшив їх, як шоколадне срібло (Так! мов шоколадне срібло, — засміявся він) і всунув до кешені. Він почекав, поки не зникла з очей дядькова хода, показна та самовпевнена.

Тоді він найкоротшими шляхами помчав додому. Вихорем по сходах злітаючи нагару, він уже не відчував процес руху. Коли він мчав, то хіба міг усвідомлювати існування ніг! Він забрався під крокви на горищі. Витяг грудку кредиток і обережненько поклав її до великої сітки павутиння, що висіла там роками, і одним помахом руки, питомим для нього, дарма, що від часів конфірмації ніколи не залазив у будинку так високо, посадив він зверху павука з червоними крапками. Після цього засміявся і, переступивши через кілька східців, раптом стан навколюшки і з радости кілька разів заплескав у долоні. Потім обшукав свої покої у першому поверху, нишпорючи за грошима, схопив те, що трапилось під руку, і, мов тремоло, побіг по східцях униз.

У саду він спинився. Відломив вітку від старої горобини і, граючись нею, пішов далі. Він ішов без хвилювання, блазенства, сантиментальности. Ішов, як людина, сповнена тихої певности, або як людина, що відчуває в собі радість, іще невиразну, незрілу. Він покидав місце, з яким так зжився і яке через те саме стало таким далеким, що навіть штучно напускати на себе сум було-б надзвичайним душевним марнотратством. Йому видалось, що дядькова тінь сковзнула по фіранці, але може він і помилявся. Він вийшов на вулицю. Там стояв лихтар, якого збив колись п'яний візник. Він пройшов повз нього. Ішов далі й далі. З вечірньої школи висипали діти. Побачивши, що вони ласо дивляться на пекарню, він, накупивши липучих солодощів, закидав їх цілими жменями.

Від швидкої ходи йому стало гаряче. Він надто поспішав, бо йому аж ніяк не було ясно, куди він іде; одне тільки знав: що йде звідци геть, а цього йому було досить. Знявши непромокального плаща, накинув його на руку. Було темно. Спалахнули лихтарі, і він раптом побачив дуже ясного повстяного бриля, вгорі сплюснутого в одну лінію, неохайну та оригінальну поставу й обличчя з цигаркою; він назвав людину своїм другом, узяв та й подарував свого плаща йому, а той, здивований, без кінця кланявся і приказував: «Вдячний за ласку!» (Він звався Кейбелем і, завжди від примхливої фортуни залежний, був абонованою моделлю якогось дуже молодого різьбаря). Потім Рауль помчав далі і спинився перед стовпом з плакатами.

Тут вирішилась його доля.

Він побачив борт палуби. Кілька літер всмоктали в себе його погляд. Він якось-то відразу випростався, розставив ноги і, якимсь дивним рухом відкинувши праве плече, затоплений повідаю темних і гарячих почувань, увійшов у смугу дощу, що бризнув з вузенької хмари, яка швидко й боязко ще пливла по небі.

Він гадав, що в блискучому парадоксі негативний факт утрати плаща йому вдалося, до певної міри, врівноважити тим позитивним, що він одягся в нову душу. Але він цього не висловив, бувши тої думки, що минув час цинічних і дотепних коментаріїв. Він просто подумав про цигарку. Але не запалив.

Не запалив, а, набравши в груди повітря, попрямував до свого широкого обрію...

Переїзд його відбувся спокійно, на середній палубі. Десять чоловік лежали в одному приміщенні з ним. Його дратувало, що наніч мусів собі пов'язувати до носа мокру хустку, бо запах був занадто вже міцний. Йому було ясно, що не варто з його претензіями та звичками кидатися до якогось виру; що, навпаки, замість щоб десь посередині непевно коливатися у двох різних напрямках, треба пробити світ знизу, без ніяких засад ідучи вгору. А для цього він мусить відкинути й умертвити в собі все заучене. Мокра хустка

доводила йому, що зректися звичок цивілізації багато важче, ніж перемагати найдужчі пристрасті. Але він не втрачав надії. Через три дні він виступив, як соліст, на неохайному бенкеті поляків. Таким чином, його баритон до чогось придався, а метод його багато обіцяв у майбутньому. Через п'ять день він уже гуляв у карти з гамбурзькими арештантами, які ще не втратили прозорого кольору обличчя, — тавра їхнього останнього місця перебування. Він почував, що підноситься. Спуститися він не міг, бо не мав ніяких сподівань.

Але його постава впадала в очі, а ще більше його руки. Він почав стежити за ходою матросів і перейняв її. Потім згадав погану звичку одного приятеля, що без причини за кожним кроком волочив ногу, креслячи маленьку криву. Він звязав цю рису з ходою моряка і вже нікому не впадав у вічі. Руки йото набули демократичного вигляду зараз після того, як він великодушно пожертвував їх на пів дня, щоб почистити зашмаровану машину. Деякий час коло нього крутився якийсь добродій із Саксонії, оповідаючи йому жалісних історій на зразок тих, що їх кожний знає. Він дав йому яві марки і майже не слухав його. Але незабаром побачив, що це був нерозумний вчинок, бо зараз-же об'явились инші, а потім знов той самий бородач. Тоді він посунувся далі в науці: взявши за барки, спустив цього сучого сина по сходах, лиснючих від жиру. Після цього його стали поважати.

Щоб завершити круг життьового досвіду, він цими днями познайомився з невідомим йому порідком тварин.

Після двох днів карантину він опинився в Нью-Йорці. Він не розчарувався, але й не був приголомшений. Певніш залишався цілком байдужий до цього міста. Бо чому, справді, той факт, що розміри тут мали більший, ніж звичайно, ухил у височінь, мав-би викликати в нього більше захоплення або поширювати його душу?

Він увійшов до трамваю і їхав так довго, аж поки не побачив скромні вулиці. Там він найняв кімнату і сам туди увечері приставив свій клунок. Спочатку йому була в труднощі мова, бо хоч він із шкільної науки пам'ятав, як зветься скромність, і що не багатство дає щастя, але його знання ще не дозволяли йому взяти Додаткового квитка. Швидко він прийшов до висновку, що впевнена поведінка і самосвідомість важать більше, ніж невпорядковане знання. Йому, здається, щастило. Одного вечора він у гавані побачив дитину, що плакала. Він не наважився спитати, чого вона плаче. Лише подарував їй вечерю, що держав у руці, і другого ранку поїхав До Мільваю, бо це місто стало йому гидке.

Там він намагався влаштуватися у звичайних формах: учителем, вихователем при дитячому садку, страховим агентом... але марно. Він зрозумів, що на ці посади надто великий попит, через те саме, що вони надто відомі; ударив себе по чолі, купив синє полотняне вбрання, а в якогось негра засмальцьовану шапку і почав пропонувати свої послуги, як досконалий слюсар, шофер і монтер. Один фабрикант якось спитав у нього: «Вмієш ти робити молочні сепаратори?» Він відповів, що це його фах. Другого дня довідався, що це бляшані конструкції з дуже простим механізмом, так що з одного боку збирається сироватка, а з другого збивається масло. На перший день від зробив стільки, скільки вимагав мінімум акордної праці, й одержав по 5 центів за штуку. Стільки-ж він виготовлював перші чотири тижні. Що-дня діставав по долару. По чотирьох тижнях поскаржився, що робота надто важка. Він працює солідніше від инших і тому менше виробляє. Його проконтролювали і дали йому по сім центів за штуку. З цього моменту він щоденно виробляв стільки, що діставав по три долари.

По чотирьох місяцях його якось розбудили вночі. Він підвівся і спитав. «Вставай! швидше»... сказали йому.

На чотирьох вантажних фургонах вони промчали містом. Нарешті він нюхом почув, що воно таке. А далі й очима побачив. Величезний квадрат домів був охоплений полум'ям. Швиденько їм на руки поклали пов'язки з червоними зірками, і вони почали виносити цінні речі: касові шафи та роялі. Помагали негри, котрих підбадьорювали штовханами під ребра. Йому дали за це п'ятдесят доларів.

Мовчки він подивився на них. Павук сидів на паперовій грудці, що мала вартість десять разів більшу. Правда: лише для когось. Не для павука. І не для нього, в розумінні тодішніх обставин його життя. Він обережно й побожно поклав гроші до кешені.

Другого ранку він поїхав на захід; п'ять день, розстилаючись, бігли повз нього поля; пітьма завивала у широкі вікна.

Цей час він наглядав за своїм клунком, голився; розмовляв із людьми й читав. У коридорах він походжав, ніби по Унтер ден Лінден або по Цайлю. Від усіх його вчинків віяло впевненим спокоєм: але він почував, що, хоча й рішучий і ясний, перебуває в якомусь гарячковому кипінні, що оточує його звідусюди. Знайомства цих днів видавалися йому цікавіші над усі инші (дарма, що він знав багатьох, які були привабливіші й знамениті, або насамперед видатні, як, наприклад, Блюменталь, що писав вірші, оправляв книжки і якось уночі перелетів через Західню Німеччину з цілим екіпажем відвідувачів бару). Уперше відчув він співчуття до людей з їхніми долями, що проносились повз нього; йому аж у пальцях смикало — так його кортіло знати, що ними кидає, куди вони мчаться, що навколо них є кольористого, ясного. Але він не хапає. Ще не прийшов його час. Він усе перетяв. Зійшов.

Стовп означував станцію. Трухлява купа хатин (мов пригнічених свідомістю, що тільки йому мусять дякувати за існування) ліпилися навколо нього. Кілька індіян продавали пояски, оздоблені мушлями.

Над ними зносилось угору безмірне небо. До цього неба він їхав три дні, на возі, запряженому буйволами. Надвечір вони дісталися до величезної колонії; йому там сподобалося, і тому він найнявся за ковбоя. Хазяїн ляснув його по плечу й струснув руку. Його жінка кивнула йому коротко і привітно. Дочка його не помітила. Вона пішла до дверей повз нього так близько, що рукав її змів куряву з його плеча. Рауль подумав, що це відповідає його становищу; Але, погодившись з цим у душі і думкою всміхнувшись, він стиснув зуби й побачив, що в неї дві важкі коси й що вона з еластичною упертістю еластично, гордо й високо держить голову.

Є три ідеали, що їх знає ковбой: револьвер, лясо, шовковий шарф. В иншому вони схожі до свиней. Від конопляного через шкіряне перейти до шовкового лясо, — це шляхетна кар'єра ковбоя. Але є ще щось незмірно цінніше в своїй майже цілковитій недосяжності. Це — лясо, сплетене з кінського волосу. Гавчо рідко коли робиться його власником, дарма, що це мрія його життя: він надто багато пиячить і стріляє. А протягом року або двох відмовлятися від щоденних розваг задля гарячої мрії цілого життя — це річ багато складніша, ніж опанувати найвищу науку або з величчю йти на смерть. Але в хазяйської дочки було таке лясо, і Гелен пишалася ним; широкі срібні кільця перехоплювали його до самого кінця.

Инші ковбої під'їхали пізніш, поприв'язували коней і кивнули йому. Декотрі подали йому руку, а один, знявши капелюха, сказав, трохи присідаючи: «Гайнц, барон фон-Кладерн. Зрештою, мене тут рідко називають повним титулом». Инші тільки очі витріщили, бо він це сказав по-німецьки. Але Рауль за це ще не полюбив його: оригінальність ситуації йому хоч і подобалась, але гумористично-стилізована форма зовнішнього банкрутства не промовляла до його серця. Зате він пристав до Джіма, свіжого хлопця. Він сказав собі, що, здіймаючись угору, досяг, приблизно, тої височини, на якій стояв цей хлопець. А саме: сили, соковитости й ясности зору, який, повний певности, завжди готовий був щось здобути від оточення, а особливо від осяйного неба.

Другого ранку Рауль зненавидів барона.

Рауль не звик їздити без сідла. Отже барон, вийнявши з патрона кулю, всадив туди мильного пижа і стрельнув у живіт коневі. Кінь, мов струмінь водограю, стрибнув угору, і Рауль важко впав об землю. Лютість йому кинулась у кулаки, але він знов розтулив руки, і обличчя його розплилося спокоєм. Він знав, що через кілька день краще, ніж барон, їздитиме верхи, і відчув цей факт лише як збудника до того, щоб чинити, досягати, перемагати. Але люди сміялися, а це було не гаразд, і тому він попрохав барона потримати пляшку поземо, на двадцять кроків від нього. Той відмовився. Джім, надівши рукавиці для верхової їзди, взяв пляшку, і Рауль здобув собі назад усю повагу, викликавши загальне захоплення тим, що крізь шийку прострелив у пляшці дно. І ніхто вже не сміявся.

Через півроку він за дві верстви від ферми знайшов книжку. Підняв її. Лонгфело: Гайявата... Гелен стояла коло хати й закручувала коси. Він забувся і вперше забалакав до неї, і проти його волі, несвідомо для нього, знов ожило в ньому багато відмерлих форм; він сказав, що знайшов книжку і що знає, з часів раннього юнацтва, як вона сп'яняє, і що приніс їй цю книжку, бо гадає, що тільки їй вона може належати, і боїться, що ця втрата була-б для неї дуже неприємна. Так ось він її повертає.

Тоді він по її зміненому обличчю і ледве прихованому здивуванню помітив, що знов одягся у своє старе тіло, або може навіть перескочив через себе самого у своєму новому розвої. Він відчув, як закипає у ньому лють, і побачив, як вона звела очі. Відчув, як погляд її, жорстоко й повільно, мов живе срібло, пересувався вгору по тілу його, аж поки не зустрівся з лінією його очей. Тоді вона промовила: — Дякую.

Цілими тижнями він не з'являвся на фарму, розлючений проти себе самого. Уночі він спав гірше, ніж инші: просто на траві, на камінню, сипав прокляттями... й инколи напивався.

Але вона прийшла до нього. Прийшла, як пані, і це йому було приємно. Вона була привітлива, і він не знав, як поставитися до цього. Але вона його втягла у свій тон, захопила: він говорив про Европу, а вона протиставляла Вашінгтон, де два роки провела у пансіоні; вона заговорила по-французькому, і він так само відповідав їй, але ні разу вона його не спитала, хто він такий і давала йому, — так, між иншим, — легкі доручення, навіть напівбажання з виразно підкресленим натиском.

Якось-то побачив він барона, що ніби порався коло чогось. Рауль звернув її увагу на нього. Вона ледве повела плечима. Що він міг її обходити? Рауль любив безмірність цього презирства і разом з тим він її за це зненавидів. Бо вона стояла над ним, а в ньому жив дух його касти.

Иноді його мучила непевність стосунків, що хиталися між подарованим довір'ям, якого він нічим не здобув собі (хай чортові дарують згори незаслужені сантименти!) та небезпекою бути відштовхнутим. І ось настав день, коли справа з'ясувалася, і вона його своєю гордістю, мов прутом, ударила по обличчю.

Вона знайшла у своєму табуні ясну кобилу з виявлено-м'якими, ніжними формами і хотіла її спіймати, але схибила своїм лясо. Рауль спіймав її своїм конопляним. Спочатку вона зраділа, поляскала тремтячу кобилу по оксамитній шиї і, здавалось, була вдячна, — але коли вони поїхали далі, зморшка перетяла чоло її, і зневажливим рухом кинувши йому лясо, вона сказала гострим голосом (скрививши вуста): «Можете його взяти. Ось воно! Мені воно однаково вже не потрібне».

Уперше по хлопчачих роках він відчув, як знов червоні хвилі залили йому обличчя; він і рукою не поворухнув, щоб підняти лясо, повернувся, поскакав геть, без привітання. Розгніваний. Знав тепер, у чім мета: посідати її, здобути її. Боже, як його тішила рана, яку вона йому завдала, як його тішило, що його викинуто з круга її шанобливого інтересу, де всі його вчинки звязані були. Тепер усе залежало від сили рук його.

У цей час на фарму приїхав з Англії хазяйський родич. У нього в Нью-Йорці були деякі справи, і йому хотілося побачити Захід. Він думав залишитися на два-три тижні, але через кілька день тяжко захворів. Звичайні ліки не помагали. Рауль і Джім, вихопивши з паркана жердину, скакали на конях цілу добу. Нарешті повернулися. На третьому коні був лікар, на жердині між ними — аптечка. Недуга, як виявилось, була незагрозлива.

Гелен по дорозі до стайні зустріла Рауля. Може, вона на нього чатувала. Вона була страшенно бліда й ніби хотіла пройти повз нього. Але ось спинилась і голосом, яким так володіла, що відчай у кожній голосівці плакав і в кожній шелестівці шипів, і з холодністю, яка ледве приховувала лютість її, вона заявила: на неприступність її зроблено замах — барон напав її вночі...

Вона запнулася, почуваючи, що, власне, не знає, чого їй треба. І, запинаючись, проговорила, що, правда, батько її звелів-би батогами відшмагати барона... але... ні... цього вона йоту не може переказати. Рауль зрозумів, що вона розгнівалась-би сама на себе, якби явилась перед батьком такою приниженою, бо, на її думку, сама тільки можливість подібного факту була вже зневагою для її гордощів, але він не здивувався і не спитав: через що вона могла йому саме про це сказати. Викликав лише барона на суперечку і, накинувши на нього петлю, поволік його добрий шматок по землі.

Після цього він усього сподівався. Того самого вечора почув він постріл і свист кулі. Через два дні він якось під'їжджав до кущів. Хтось стрелив. Куля влучила в сідло. Вона летіла спереду і зачепила стегно. Не зважаючи на біль, він обшукав кущі, але нічого не знайшов.

Він почував одначе, що треба цьому покласти край. Уночі, перед тим, як поїхати до барокових пасовищ, узявши олівця й паперу, написав дядькові, щоб не гнівався за те, що лише сьогодні знайшов час йому написати, він-бо дуже занятий був і має непевний намір ще деякий час мандрувати по світі. Він, до речи, в Америці, у цю хвилину принаймні, — це на той випадок, якщо штемпель прерій буде неясний. Але теперішнє місце його перебування теж непевне. Що-до дядькових бажань допомогти йому (чим він усе життя його надто стискав), то він їм ніяк не може піти назустріч, бо, на жаль, не має ніяких потреб. Але, може, дядько задля нього завдасть собі невеличкий клопіт залізти під дах — якщо він знає це місце в його домі — і хай він коло третьої димниці візьме з великого павутиння паперову грудку, але не забиваючи павука; і хай надішле його, зазначивши вартість, його приятелеві Джімові. Цей Джім — чудовий хлопець, гурман; він хоче відкрити готель у преріях. Може, дядько з огляду на це коли-небудь вибереться подивитись на цей край. На жаль, він там, очевидячки (але хто це знає напевне!), уже не застане свого небожа Рауля.

Потім він уранці попрямував до коней. Знов він зустрівся з Гелен. Він учора ввечері користався її аптечкою для своєї рани. Можливо, що це звернуло її увагу. Вона була дуже збентежена, і брунатне обличчя її взялося плямами. «Куди?!» Рауль зробив якийсь непевний жест, що не мав ніякої мети, скерований у далечінь.

— Може, — це я вам хотіла сказати, — ви цього разу поїдете моїм конем? Я сьогодні не можу виїхати верхи, а треба, щоб він не вибивався з колії... а потім (за спиною з'явилась рука її)... потім... може ви також візьмете моє лясо?..

Рауль завагався.

Вона: — Я... прошу.

Рауль виїхав з фарми. Геленина кобила — це був найкращий кінь в околиці. Яке легке було її лясо!

Барон на нього чекав, хвилюючись. Довго вони, ганяючись один за одним, кружляли навколо великого табуна. Коні хропли; товстими клинами втискувалися поміж них. Не можна було стріляти. Лясо ляскали в повітрі. Раптом між кіньми утворився прохід. Барон прорвався. Рауль почув, як кров йому ударила в ноги від страшного тиску зашморгнутого лясо, що стягло йому груди. Мов клунок полетів він на землю. Руки були стягнені; лише з ліктів починаючи, міг він ними ворушити.

Цього було досить. Ще не встиг супротивник поволокти його по землі, як він націлився, міцно вперся коліном, щось гукнув і прострелив Гайнцу барону фон-Кладерн голову.

Тоді сів на траві, схрестивши ноги. То була дуєль у дусі країни. Це було ясно. Він звав, що мало означати те, що Гелен позичила коня і лясо. Він знов міг стати дуже багатим. Так! Але Гелен чекатиме на нього, якщо він поїде на південь. А вона прекрасна, вона горда і це ще: йому здавалось, що він її кохає. Але він почував, що тоді вернувся-б туди, звідки вийшов. Ніяке небо не розгортатиме над ним нічної принади свого склепіння. Небо стало-б муром, міцно збудованим навколо. Життя не мало-б уже для нього ніякого зростання. За одну болісну мить зрозумів він, що вже не пристосується до такого життя та вимог його, бо почав з кінця, з пункту остаточних досягнень, і що в ньому вічний та цінний єдиний тільки порий: це здійматися вище та вище і зміцняти свій зріст, — і зрозумів, що в наші часи цього можна досягти тоді лише, коли й надалі не бути нічим звязаним і, як і раніше, торувати собі шлях ізнизу догори.

Біль пронизав його, коли він усвідомив собі, що мусить переступити через Гелен, мусить перемогти її любов і свою тугу — її волосся, шию і насамперед блідоту, що давала тон її упертості і хвилюванню... З болем заплющив він очі і довго не підіймав повіків. Потім підвівся.

Ударив кобилу по хребті, так що вона, фиркнувши, побігла сама додому.

На одну мить він мав почуття, що тепер, коли цей біль і далі тяжітиме над життям його, йому нема чого боятися давнього, — всього того, що обтяжує серце. Але зараз-же з'явилися сумніви, що, може, усі ті стадії часу та долі, що перемагаються з такою мукою, є ніщо инше, як тільки ланцюг розгорнених петель, які: зливаючись одна з одною, лише повторюють себе, чергуючи втому й піднесення. Але ці сумніви він із себе струснув.

Він підскочив, спіймав Геленовим лясо дикого коня і, приборкавши його, скочив на нього. Лясо було сплетене з білого і темного кінського волосу й аж до кінця оздоблене срібними кільцями. Рауль Пертен поїхав на північ. Він їхав і раптом скинув руки вгору, так, що вони витяглись у височінь, ніби він учепився за безкінечну трапецію, що помахом своїм підхопила його на льоту, і Рауль закрутив лясо навколо рук своїх, креслячи ним величезні закінчені еліпси... і поїхав на той клаптик неба, що синім трикутником врізувався між двох горбів, і що за ним починав розгортатися обрій, безмірний, сповнений вічности, осяйний, в невпинному кружінні, мов загадками пронизаний щит.




Казімір Едшмід.


(З німецької переклав О. Бургардт).




Альманах      Головна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.