Головна





Ігор ГИРИЧ (Київ)

МІЖ РОСІЙСЬКИМ І УКРАЇНСЬКИМ БЕРЕГАМИ.

ВОЛОДИМИР ВЕРНАДСЬКИЙ І НАЦІОНАЛЬНЕ ПИТАННЯ (У СВІТЛІ ЩОДЕННИКА 1917-1921 РОКІВ)


[Mappa mundi, 1996. — C.735-756.]


Ми часто і загалом слушно намагаємось відшукати українське коріння у якомога більшої кількості талановитих людей. Як кожній „молодій“ державній нації, нам притаманне бажання самоствердитися, зокрема, зараховуючи до національного пантеону тих великих осіб, що їх наш народ рясно постачав сусіднім „старим“ державним націям. У цьому сенсі особа Володимира Вернадського — визначного вченого і мислителя світового рівня — є предметом особливого зацікавлення. Про нього як українця написано вже чимало, але все це у захопленій, панегіричній манері 1. Міф про українство В. Вернадського давно живе самостійним життям, він закріплений у свідомості пересічного сучасного українця.

Проблема „В. Вернадський і українська справа“ набуває надзвичайної ваги тому, що є визначальною при вирішенні таких ключових питань нашої історії XX ст., як концепція і розвиток національної науки у переломний період, місце і роль української еліти в часах визвольних змагань тощо. Сучасні дослідники ВУАН вважають позицію В. Вернадського еталонною при з’ясуванні будь-яких проблем становлення Академії наук у Києві, при визначенні правильності дій того чи іншого політичного діяча, вченого-академіка й простого науковця. Погляди вченого видаються об’єктивними, бо існує ще один міф про аполітичність В. Вернадського, його незаангажованість, нейтральність щодо будь-якої з ворогуючих у політичному конфлікті 1917-1921 рр. сторін, що насправді, як побачимо, не відповідало дійсності.

Спробуймо з’ясувати ставлення В. Вернадського до України на підставі чудового джерела: його щоденника — концентрованого зібрання найінтимніших, найсокровенніших думок і переживань ученого. Цей матеріал до певної міри розставляє крапки над „і“, однозначно розв’язує багато суперечностей. Зосередимося на таких аспектах особистості В. Вернадського, як бачення української державності й національно-визвольного руху, науки, освіти, культури у добі відродження; політичні уподобання і візії майбутнього політичного устрою України; нарешті, ступінь обізнаності вченого з українськими постулатами. Досі ці питання як „несвоєчасні“, дражливі вважалося за краще не зачіпати і задовольнятися констатацією крайових симпатій В. Вернадського.

Ми не ставили за мету торкатися інших питань, пов’язаних з постаттю В. Вернадського, — його наукових зацікавлень й наукової творчості, його філософських поглядів, ставлення до релігії, суспільства, історії тощо. Адже, щоденник, при всій своїй джерельній вартості, має як джерело певні обмеження й умовності. Не хочемо також, щоб читач сприймав наше дослідження про вченого як виставлення йому негативної оцінки, як критику великої людини з висоти сьогодення. Гадаємо, що традиційне, автоматичне виставлення В. Вернадському „п’ятірки“ як українському діячеві робить значно більше шкоди, затемнює і без того неясні наші уявлення про найцікавішу добу української історії — час постання модерної України.

Коли говориться про В. Вернадського як українського вченого, то, очевидно, мається на увазі, що він 1) пов’язував розвиток національної науки з українським політико-державним відродженням як силою, що підтримує науку і сама у ній зацікавлена; 2) визнав необхідність створення саме Національної Академії наук, української за своєю суттю: а) незалежної від інших АН, б) з обов’язковою українською мовою для видань усіх галузей знань; 3) підтримував ідею структурованої національної освіти (українських університетів, інститутів, середніх шкіл і т. п.); 4) незаперечно визнавав рівноправність української науки і культури з іншими культурами світу.

Ці компоненти годилося б ніби апріорно прогнозувати у першого президента УАН. А отже, В. Вернадський мусив би бути добре ознайомленим з українськими постулатами на модерному етапі розвитку українства — з мовою, літературою й культурою, мати хоч би поверхове уявлення про історію національно-визвольного руху в Україні. А як воно було насправді?


Ступінь знайомства з українськими постулатами (ставлення до мови, літератури й культури). Щоденник кожною сторінкою демонструє надзвичайне зацікавлення українськими проблемами. І не просто зацікавлення, а велику внутрішню потребу розібратися в складних та швидкоплинних перипетіях бурхливого національного відродження. Ця тема є, без перебільшення, центральною у щоденнику.

Та більшість записів свідчать про несподіваність, раптовість зненацька для вченого посталої української проблеми. Політичні зрушення в Україні, шлях на усамостійнення не сприймаються В. Вернадським. Життєві обставини витіснили його, вже добре обрусілого українця, з милого йому Петербурга. Він зненацька опиняється в Україні — незалежній, відділеній кордоном від Росії.

У мовній і культурній ситуації в Україні вчений орієнтувався досить кепсько. Його навіть дещо турбує поширення української мови спілкування у суспільстві через власну російськомовність. Але реалії заспокоюють В. Вернадського: українська мова у потязі й на вулицях Полтави чується рідко. Себе В. Вернадський ідентифікував з тими українцями, які вважали російську мову (та й культуру) рідною так, як ірландці англійську (не враховуючи політичних чинників у ірландців), але водночас чітко усвідомлювали свою нетотожність з великоросами, повну відокремленість і надрядну роль у творенні російської мови і культури (с.71, 5/18.IV.1918) 2. Українську мову Володимир Іванович любив (і знав), як „українські“ кадети Полтавщини, не погоджуючись з останніми лише в тому, що їх ставлення до мови було „недостаточное“ (Там само).

Чи володів В. Вернадський сучасною йому літературною українською мовою? Очевидно ні. Це для нього — „язычие“. Саме така, на його погляд, мова комерційних вивісок й „Історії України-Руси“ М. Грушевського (с.70, 12.IV.1918; с.98, 10.VI.1918), а спроби Центральної Ради запровадити діловодство українською мовою він, разом з іншими полтавськими обивателями кваліфікував як „насильственную украинизацию“ (ситуація, що дуже нагадує синдром пострадянської людини). Про доволі значну на той час кількість зразків наукової української мови (у „Записках НТШ“, „ЛНВ“) він мав би знати як довголітній дійсний член національних наукових товариств. Та, схоже, головна причина такого незнання полягала у відсутності внутрішніх спонук до читання українських книжок. Саме такий висновок підказує список його наукової й художньої лектури протягом 1917-1920 рр. Крім праць М. Грушевського, томів „ІУР“ польсько-литовського періоду, В. Вернадський власне, нічого українського більше не читав, водночас віддаючи належне російським, німецьким, французьким книжкам (аж до романів Ф. Достоєвського),

Якщо з пасивним знанням української мови було не все гаразд 3, то вже активно користуватися мовою свого народу В. Вернадському було ще важче. Розмовну практику з дочкою Ніною він ввів у звичай тільки з квітня 1918 p. (C.71, 5/18.IV.1918), але психологічного відчуження так і не подолав. Показовий тут приклад спілкування з Алешом. Той спершу звертався до президента УАН українською, але відчувши нехіть В. Вернадського (він гадав, що Алешо „щирий“ українець), почав спілкуватися з ним лише по-російськи (с.122, 25.VIII.1918).

Уявлення В. Вернадського про тогочасний український національно-визвольний рух важко назвати інакше, як туманними. Майже нічого не знав учений про діяльність і значення для модерної України такої ключової постаті, як В. Антонович. Праць його він не читав, помилково вважаючи, що головні з них лише готуються до друку. Тим-то його так вразив суспільно-політичний вплив ідей В. Антоновича. „Любопытно, что влияние Антоновича очень сказывается кругом — Грушевский, Кистяковский, Ефремов и т. д. Надо ознакомиться и c ним, и c eгo трудами (c.97, 10.VI.1918),“ — вирішує вчений, але далі зі щоденника не видно, шо це своє бажання він негайно здійснив.

Нічого конкретного В. Вернадський не знав про діяльність НТШ. Він висловлював здивування, що ніхто у Києві не може йому дати відомостей про Наукове товариство у Львові (с.93, 6.VI.1918), та це лише викликає зустрічне здивування, бо хіба ж не інформували його про НТШ М. Василенко, О. Грушевський, Г. Павлуцький, О. Левицький та інші науковці (щоправда, вони, крім М. Василенка, були опонентами його концепції УАН, і спілкуватися з ними, судячи з тону записів, В. Вернадський не квапився), або хіба мало було видань товариства по бібліотеках УНТ, в університеті, у приватних осіб?


В. Вернадський як культурно-громадський діяч в Україні. Вийшло так, що своє головне культурно-громадське завдання В.Вернадський бачив у збереженні панівного становища російської культури в Україні. Він писав, що має на меті: 1) об’єднання українців, залучених у національний процес, але „любящих русскую культуру, для них тоже родную“; 2) збереження зв’язку всіх наукових й науково-навчальних установ з російською культурою та аналогічною російською організацією (с.98, 10.VI.1918). Українська неструктурована культура, за В. Вернадським, мала бути складовою частиною стратифікованої російської. Зводитися ця культура мала, по суті, до визнання прав на розвиток мови у шкільництві (суто культурницький аспект) та українознавчих студій у науці (історія, література, етнографія). Не йшлося про українську природничу, точну, прикладну науку (такий вчений, як О. Яната — визначний творець національної ботаніко-зоологічної термінології й стійкий борець за рівноправність української природничої науки з російською, для В. Вернадського — „дрянная мелкота“ 4). Українську культуру В. Вернадський вписував у контекст імперської „русской“ культури поряд з невизначеною „великороссийской“ культурой. Якщо великоросійське розуміти передусім як етнографічний чинник (корінний етнос, позбавлений висот цивілізації), стає зрозумілим, що аналогічним чином мала б виглядати українська культура — культура для хатнього вжитку.

В. Вернадський відмовлявся збагнути необхідність державної підтримки українській культурі, визискуваній і придушуваній у попередні століття російської уніфікаційної політики. Він не хотів визнавати, що без патронажних заходів з боку держави ця культура не зможе встати на ноги. Такі заходи молодої держави для вченого — не більше як примусова українізація. „Удивительно мало кругом веры в силу духовного возрождения Украины, — щиро дивується він, — и всюду стремление проводить силой то, что может проводиться только жизнью“ (с.122, 25.VIII.1918). Не враховується, що це життя в силу обставин попередніх років терористично, силоміць придушувало розвиток корінної нації.

Погляди на освіту в Україні. Самостійної національної освіти В. Вернадський рішучо не бажав. За змістом вона мала залишатися російською з деяким українським забарвленням та переважно російською мовою викладання, бо вчений погоджувався з думкою про вибір мови навчання батьками. У справі освіти найважливішою для В. Вернадського була спільність (а фактично російська домінація), „нежелательность“ різниці „между русскими и украинскими учреждениями“ (с.99, 11.VI. 1918).

Показовою у цьому відношенні є реакція В. Вернадського стосовно утворення на базі Київського університету св. Володимира українського державного університету. Спочатку він погодився у спілці з M. Василенком гальмувати затвердження статуту нового університету. Потім робив спроби розвести обидва університети старий і новий, по різних приміщеннях, аби не дати українізувати старого університету. Депутації української професури, Г. Павлуцькому та А. Корчак-Чепурківському, заявляв, що ідеал національного університету не відповідає інтересам вищої школи. В. Вернадський був упевнений, що національний університет обов’язково стане націоналістичним (с.116, 5.VII.1918), не усвідомлюючи, очевидно, різниці між поняттями „націоналістичний“ та „національно-державний“. Бо ж і старий університет св. Володимира, як імператорський, був державним, отже, виходить, „націоналістичним“. Та російський націоналізм на українській землі не так лякав ученого, як український.

Аналогічні міркування висловлював В. Вернадський і щодо середньої освіти. Національна школа як приватний заклад могла, на відміну від університету, існувати без державної підтримки. Це непокоїло вченого. Бачачи величезну підтримку школи з боку кооперативного руху, він не висловлював захоплення з приводу громадської ініціативи, живого потягу мас до освіти. Його лякало, що російські державники денікінської доби в Україні не зможуть контролювати напряму цих шкіл і спрямовувати їх в російське річище. Адже кооперативна школа дешевша, ніж державна, отже, фінансово конкурентоздатніша від неї. Та головною небезпекою української приватної школи Вернадському видавалася її національна ідейність. Його як російського державника більше влаштовувала стара безідейна школа, що продукує сірих людей, аніж нова українська школа, яка агітує за самостійність, виховує свідомих громадян (с.168, 23.ІХ.1919).

Як переконаний демократ, він не бачив можливості репресивної ліквідації українських приватних шкіл і тому вдавався до завуальованої форми їх поросійщення. В. Вернадський радив, залишаючи українську національну форму шкіл, вихолощувати національну суть. Він абсолютно слушно стверджував: „Единство государственного образования создается не единством языка, a единством системы и основных черт организации школы“ (с.189, 27.IX. 1919). Тому, на його думку, треба створювати державні школи хоч і з українською мовою, але однакового типу з російською школою (с.190). Така школа буде альтернативою приватній українській школі. Ця ідея В. Вернадського втілювалася в життя за радянських часів. Україномовно декорована школа насправді нищила справжню національну освіту.


Політико-державні переконання й думки В. Вернадського. Почнемо з того, чи вважав себе сам В. Вернадський українцем у повному розумінні цього поняття. Тобто чи вкладав у нього політичний зміст. Факти, на жаль, змушують нас констатувати, що таким українцем В. Вернадський себе не вважав. Він завжди протиставляв себе українцям-самостійникам, українцям-державникам. Попри своє українське походження, вчений усвідомлював себе „русским человеком“, розрізняючи три поняття: українець, великорос, „русский“. „Мне кажется, надо различать — русское, украинское, великорусское (с.71, 12.IV. 1918); русский й великорос — разное, и все это чувствуют и знают“ (с.103, 14.VI. 1918), — стверджував В. Вернадський.

Невипадково за гетьмана Павла Скоропадського учений відмовився „сделаться украинским гражданином“ 5. Таке рішення випливало із політичного усвідомлення себе росіянином. Його термін „русский“ має на увазі росіянина не за етнічним походженням, а за політичним вибором, за належністю до держави. В. Вернадський був переконаним, стійким, принциповим, послідовним російським державником. Вирішення українського питання можливе, на його погляд, тільки при збереженні недоторканості старих кордонів Росії. „Единонеделимство“ наближало його до В. Шульгина — А. Савенка. На відміну від реалістів київських чорносотенців, ідеаліст В. Вернадський сподівався на мирне співіснування й взаємний розвиток російської й української культури у „вільній“, демократичній Росії (с.105, 15.VI.1918). Місцеві українські „единонеделимцы“ з власного досвіду добре знали, що український рух вже переріс суто культурницькі рамки і невмолимо прямує до політичного сепаратизму. Отже, залишається або поборювати українців, або погодитися з їхньою перемогою.

В. Вернадський був не просто членом кадетської партії, але й досить впливовим, наближеним до керівництва політиком. Брав участь у нарадах ЦК кадетів у Полтаві, Києві, Ростові й інших містах, погоджував свої дії з керівниками партії у питаннях створення ВУАН, денікінської політики щодо українського руху тощо. Він спілкувався з П. Мілюковим, Імшенецьким, П. Новгородцевим.

Як кадет В. Вернадський цілком засвоїв основні постулати цієї партії: неподільність Росії, негативна політична оцінка національних рухів. Від своїх однодумців відрізнявся хіба тим, що вважав (хоч і декларативно) „возрождение украинского языка очень большим положительным явлением“ (с.71, 12.IV. 1918). До українського суспільно-політичного руху вживав стереотипні вислови, поділяв ті ж упередження, що й інші кадети або члени російських партій, користувався їхньою українофобською термінологією. Самостійники — це „германофилы“, прагнення до соборності з Галичиною — „австрофильство“, літературна мова — штучне „язычие“, бажання паритетності культур — „узкий шовинизм“, національні аспірації — крайній націоналізм тощо.

Захищаючи цілісність Росії, В. Вернадський негативно ставився до щонайменших спроб здобуття української незалежності назавжди. Подібно до П. Мілюкова розглядав Україну як плацдарм для відродження Росії в колишніх імперських кордонах. Погоджувався з тактикою українських кадетів щодо приєднання з цією метою до України (унаслідок мирних угод між більшовицькою Росією та Українською державою) неукраїнських південноросійських територій (с.103, 14.V1.J918).

Успіхи української державності, котрих В. Вернадський не міг не бачити, жахали його. Він закликав до прискореного територіального відновлення Росії, бо, мовляв, „промедление все усиливает здесь отделение Украины от России более решительное: создается привычка, создается новое тело“ (с.112, 12/25.VI.1918), зараз ще міцного грунту немає, але з часом грунт зміцніє, і тоді вороття до старого імперського ярма вже не буде.

Стежачи за міжнародною кон’юнктурою, вчений болісно переживав усі відомості про позитивне ставлення європейських країн до самостійності України. „Антантой признана независимость Украины. Почти заключено? Верно ли? Возможно ли?“ — вихоплюється в нього стурбований вигук (с.132, 28.II.1918). А незабаром з жалем констатував, що в Німеччині перемогли сили, неприхильні до відновлення Росії у старих кордонах (с.105, 15.VI.1918).

Свідомі українці у нерівній боротьбі з польськими, російськими й білими військами раділи кожній звістці про прихильність Європи до незалежності їхньої держави. В. Вернадському ж, навпаки, такі звістки тільки псували настрій: „Очень всех смущает Франция, ставшая на точку зрения необходимости образования ряда государств-буферов (здавалося б, прекрасно. — І.Г.) на восточной границе Германии, за счет Германии, Австро-Венгрии и России. Опасность такой политики для будущего России ясна“ (с.159, 17/30.ЇХ. 1919).

Природно, що політиків неросійської орієнтації В. Вернадський засуджував. Не подобалася йому самостійницька полтавська, „очень противная по типу и направленню“, газета „Вільний голос“ своїм „германофильством“ і „русофобством“ (с.70, 12.IV.1918). Дісталося й М. Василенкові як „германофилу“, котрий вважав, що не можна перемогти більшовиків без німецької допомоги. „Когда говоришь о потерях территории, — записав у щоденнику Володимир Іванович, — указывают, что через 4-5 лет, как Россия окрепнет — все вернет“ (с.184, 19.ХІ.1919). У такий поворот справ учений не вірив, відчуваючи небажання народів цих територій знову йти під московську опіку. 13 вересня 1919 р. прохопилася у нього здорова думка: „Неужели не удастся привести к свободной России? Россия может существовать в своих пределах, лишь сдерживаемая силой?“ (с.146).

Сам В. Вернадський дотримувався послідовної російської орієнтації. За Української держави він думав про якомога швидший наступ генерала Алексєєва на Москву (с.102-103, 14.VI.1918). З постанням Добровольчої Армії покладав великі надії на Денікіна. В той час, коли Д. Багалій й А. Кримський втішали себе слабкістю Денікіна (с.138, 8/21.ІХ.1919), В.Вернадський натомість радів кожному військовому успіхові останнього. Як не осуджував він режиму Добровольчої Армії за його нетерпимість у національному питанні, однак альтернативи всілякій підтримці добровольчества не бачив. „Только создание армии может дать возможность сохранить Россию от расхишения“ (с.161, 18.ХІ.1919). Для В. Вернадського Добровольча Армія — єдина сила, спроможна вивести Росію з глухого кута, куди її завели стара й соціалістична влади (с.164, 20.ІХ.1919). Вчений мав зустрічі з А. Денікіним, і той справив на нього враження розумної людини з почуттям „государственности“ (с.159, 18.ІХ.1919). Генерал був останньою надією В. Вернадського на усунення від влади більшовиків і відновлення імперських кордонів. Заради цієї мети можна перетерпіти диктатуру Добровольчої Армії, немає необхідності „очень ревниво защищаться при политических стеснениях“ від неї (с.150, 15.1Х.1919).

Коли денікінська армія зазнала поразки, В. Вернадський почав продумувати можливі варіанти примирення з більшовиками. „Не легче и не проще ли идти через большевизм“ до відновлення Російської держави у старих кордонах (с.186, 24.Xl.1919), бо поки „две русские армии дерутся — чужаки расколят всю нашу территорию“ (с.190, 27.ХІ.1919).

Політичні противники А. Денікіна з українського табору викликали у Вернадського відразу. Він не лише не сприймав С. Петлюри й Директорії, але й з підозрою ставився до вчених, які підтримували національні політичні аспірації. Особливо картав сизифові зусилля української інтелігенції у творенні незалежної від російської культури вищої освіти, науки. Політика українців, за В. Вернадським, „безумная и безудержная“, їхні дії неправильні й фальшиві; ідеологія — просякнута „ярым шовинизмом“, збудована „на лживых выдуманных положениях“, низьким є моральний рівень українських діячів (с.119, 11.VIII.1918), а політичний курс українських партій демонструє „узкий и мелкий шовинизм“, неадекватне дійсності „самохвальство“, несправедливе ставлення до російської культури (с.158, 17.ІХ.1919).

А як же В. Вернадський оцінював шовіністичні, антиукраїнські випади представників російського табору? Він, безумовно, захищав культурні права української нації, переконував росіян у згубності нетактовної й образливої політики в національному питанні. 1 все ж присутні нюанси. Коли національні почуття українця, за Вернадським, — „вузький шовінізм“, то аналогічне почуття росіянина (Юренєва) — „огромное патриотическое чувство“ (с.143, 11.IX. 1919). З приводу висловів А. Тиркової про українців-сепаратистів, яких треба нищити, вчений зауважив, що її погляд аналогічний українському шовінізмові. У ньому говорить „великорусская гордость“ людей, які ніколи не були в Україні (с.146, 13.ІХ. 1919). Українську культуру вчений розглядав незалежно від українського громадянства. Небажання денікінців з останнім рахуватися сприймав з розумінням.

В. Вернадський не міг, не хотів повірити в історичну конечність й об’єктивність українського унезалежнення. Вмовляв, переконував себе у випадковості самостійництва. Шукав підтверджень у проросійських настроях більшості міщанської інтелігенції України. Вчений фіксував, шо в Полтаві російських газет і передплатників у кілька разів більше, ніж українських, що в Києві українською мовою розмовляють лише люди до 40 років (зі слів німецького офіцера), що в Харкові панують антиукраїнські настрої, а свідомих українців жменька. Навіть елементи самостійницького світогляду серед політичних однодумців викликали у Вернадського роздратування. „Как-то на совещании в Києве, в небольшом кругу он (М. Василенко. — І.Г.) говорил об автономии (України. — І.Г.) типа Канады. Потом в разговоре со мной он признался, что это он сказал сгоряча“ (с.183, 19.Xl.1919).

В. Вернадському хотілося, аби український рух не поривав із Росією. Сучасна йому незалежність, згідно з його опінією, — щасливий збіг виключно сприятливих обставин, історичне диво, яке ніким серйозно не очікувалося (с.119, 11.VIII.1918). Він вірив, що орієнтація Директорії на Польщу стане історичним крахом українського самостійництва (с.168, 22.ЇХ.1919).


Ідеальний політичний устрій України за В. Вернадським. В. Вернадський був проти реставраційного курсу Добровольчої Армії, проти централізованої уніфікованої Росії. У вересні 1919 р. він висловив думку про майбутній державний устрій Росії на „началах обласности“ (с.150, 13.ІХ.1919).

В. Вернадський не уявляв української території соборною — з центром-столицею у Києві. Він волів поділити Україну на кілька обласних, не зв’язаних між собою територій. Позаяк серед мислячих прошарків українського суспільства українців значна меншість, то національний Київ не варто зв’язувати з Харковом й Одесою, бо зв’язок між ними, на його думку, штучний (с.183, 19.XI.1919). Негайна організація „обласності“ на кшталт Дону й Кубані — найкраща форма боротьби зі самостійністю (с.182, 18.XI. 1919).

Водночас учений бачив Україну у її етнографічних межах, навіть коли політичної окремішності України не буде (с.135, 20.IV.1919). Він вважав, що в сферу духовного впливу України мусили б увійти Балкани й Чорне море. Відтак можемо зробити висновок, що попри те, що причорноморські степи й схід залюднені українським етносом, українські території, на думку Володимира Івановича, повинні перебувати під впливом міської російської меншості. Ця меншість мала би гасити потяг українців до незалежності й тягнути у бік Москви, а не українізованого Києва, таким чином нейтралізуючи вплив останнього.

На приєднання до Росії на федеративно-автономних засадах Галичини й Закарпатської України Вернадський покладав слабкі надії, але такої можливості не відкидав. Він передчував майбутні зміни в долі Угорської Русі — „форпоста русского племени“, якщо, звичайно, український рух не розірве з Москвою (с.93, 6.VI.1919). З увагою й співчуттям В. Вернадський слідкував за спробами галицьких москвофілів порозумітися з А. Денікіним на умовах широкої автономії Галичини (с.184, 19.ХІ.1919). Стосовно цих західноукраїнських теренів В. Вернадський малював таку тріаду: Галичина (Закарпаття) — Україна — Росія.


Концепція Української Академії наук В. Вернадського. Творення ВУАН було для В. Вернадського найбільшим науково-організаційним й громадським звершенням за революційні роки. Цій праці він присвятив більшість часу між 1918-1919 рр., віддав не мало сил і енергії, вклав у неї частку своєї душі. Багато прогнозів і сподівань ученого за ці три чверті століття, що минули, не справдилися, але Академія наук у концепції В. Вернадського продовжує жити й тепер. Чи так це добре, як вважає більшість сучасних дослідників? Спробуймо розібратися у цьому на основі матеріалів щоденника.

Прем’єр-міністр М. Василенко звернувся до В. Вернадського з пропозицією очолити установчий комітет утворення УАН тоді, коли ця справа вже йшла до свого практичного завершення силами УНТ й М. Грушевського. І лише політичні події, в яких М. Грушевському відводилася провідна роль, завадили реалізації справді національної концепції УАН.

В. Вернадський мав свою думку про УАН ще до лютневої революції. Тобто він бачив її не як національну, а регіональну російську АН поряд з такими ж Грузинською та Сибірською АН. Модель її наближено нагадувала б Баварську АН у Німеччині (на цю подібність звертав він увагу А. Денікіна, захищаючи УАН від ліквідації). Погодившись очолити комітет, учений розробив свою модель УАН — фактичної філії Петербурзької АН. Для В. Вернадського УАН — це передусім великий дослідницький центр (с.91 4.VI.1918) з ухилом у природничо-прикладний бік — індиферентний відірваний від українського суспільно-політичного життя.

У специфічних умовах тодішньої України такий підхід не міг вважатися задовільним і цілком прийнятним. Українські гуманітарні науки свого часу стояли при джерелі національного піднесення. Отже, на той момент та найближче майбутнє УАН мала стати важливим чинником культурного розвою України, кузнею кадрів національної інтелігенції. Знаючи ж політичні переконання В. Вернадського, можна безпомилково здогадатися, що така УАН його не влаштовувала. Невже „узко шовинистические интересы превозмогут?“ — запитував він себе (с.91, 4.VI.1918). Між тим, саме ці „вузькошовіністичні“ інтереси лягли в основу всіх східноєвропейських академій — Краківської, Хорватської, Сербської, Чеської, Болгарської. Такий підхід виправданий історично, його підказувала логіка творення молодих незалежних держав. Та й у старих західноєвропейських академіях наук гуманітарний цикл наук вважався провідним.

В. Вернадський відразу ж наразився на опір з боку прихильників курсу національної УАН з-поміж представників УНТ. Відтак він почав шукати опертя через натуралістів, переважно індиферентних до українських аспірацій. Конфлікту з УАН вдалося загалом уникнути, залучивши до роботи комітету більшість визначних науковців з УНТ. Під тиском А. Кримського, О. Левицького, Д. Багалія й М. Василенка майбутній президент змушений був йти на компроміси. В УАН усе ж взяли гору історико-філологічні й суспільно-політичні науки, навіть тричленний поділ на відділи нагадував аналогічний поділ НТШ й УНТ.

Болісно сприймав В. Вернадський ці уступки, зроблені під тиском українців. Дуже не подобалася йому вимога обов’язкової української мови для наукової друкованої продукції УАН. Він бажав узаконити російську як другу офіційну мову. Але в цьому його не хотів підтримувати навіть його партійний товариш М. Василенко. „Хочет украинского — точно это надо делать насилием!“ (с.122, 25.VII1.1918), — обурювався учений.

Становище В. Вернадського у цей час справді було нелегким. У зв’язку з працею в УАН він потрапив між двох вогнів. З одного боку українці, а з другого — вчені-росіяни, котрі звинувачували В. Вернадського в тому, що за його допомогою твориться „націоналістична“ інституція. П. Мілюков висловлював міркування, що даремно він „подвигает“ справу УАН (с.105, 15.VI.1918). На це В. Вернадський зауважував про бажаність для України принаймні російської АН (c. 108, 4.VI.1918). Товариші з Петербурзької АН і з кадетської партії А. Ферсман, С. Ольденбург, О. Шахматов були рішуче проти УАН, бо боялися „шовіністичного результату“. В. Вернадський такі думки вважав глибоко помилковими — нові наукові центри конче необхідні. Тут, у Києві, він зміг би бути корисним і для України, і для Росії (с.104, 14.VI.1918).

Прихід А. Денікіна у Київ переніс справу існування УАН у політичну площину. В. Вернадському як президентові було запропоновано два варіанти збереження академії: 1) як приватного наукового товариства „Киевская Академия Наук“ і 2) як відділення Петроградської АН, але після відкриття аналогічного відділення у Москві (с.140, 10/23.IX. 1919). В. Вернадський спочатку не погоджувався на жоден з варіантів, хоч другий відповідав його попереднім планам. Але українські реалії і перший рік існування УАН напевно переконали його у неможливості відвертої залежності наукового Києва від Петербурга.

Володимир Іванович вдався до дипломатії, щоб методом „від зворотного“ переконати денікінський уряд зберегти УАН. Та, думається, ці аргументи вживалися не лише для досягнення результату. Очевидно, аргументація В. Вернадського грунтувалася на його справжніх переконаннях про перспективи УАН. Свій захист академії він мотивував тим, що закриття її — це шлях до остаточного розірвання української й російської культур. Наслідком цього постане нова УАН — за кордоном (пропольської чи пронімецької орієнтації) або в Києві (суто українська за змістом) (с.144, 12.1Х.1919; с.160, 18.ІХ.1919). Це, як бачимо, ще одне підтвердження регіональної, а не національної концепції УАН В. Вернадського.

Аргументи вченого не справили потрібного враження, і російський централізм вкотре придушив „українську зраду“. „Гибнет Академия, — з приреченістю констатував В. Вернадський, — но у меня нет горького чувства, и я отношусь ко всему этому спокойно, ибо я чувствую, что след, ею оставленый, не пропадет и она свое дело сделала“ (с.162, 18.Х1.1919).

Ці слова вченого виявилися пророчими. Невдовзі відновилася не лише УАН, але й, по недовгому періоді свого національного життя (1919-1929 рр.), після більшовицької реорганізації та зросійщення, відродилася модифікована регіональна концепція В. Вернадського. Хіба що тепер чудернацька назва АН УРСР — НАН України більше відповідає її фактичному змістові.


Ставлення В. Вернадського до українських науковців. Позиція В. Вернадського в українському питанні показова своїм ставленням до вчених, які свідомо працювали на національну культуру, тобто до політично переконаних українців. Вкрай негативно оцінював він переважну більшість учених за відсутність у них проросійських симпатій, за орієнтацію на самостійність України. Тому полтавці В. Щербаківський — „националист и довольно узкий“, М. Рудинський — „германофил и узкий националист“, В. Щепотьєв — „не узкий националист“ (с.71, 12.IV.1918). Такі характеристики не можуть не викликати здивування. В. Щербаківський і М. Рудинський — вчені великої ерудиції й широкого кола зацікавлень. Обидва були істориками мистецтва, археологами, етнологами, музейниками, краєзнавцями й активними громадськими діячами. „Вузькість“ їхня хіба в тому, що предметом їхнього зацікавлення й об’єктом дослідження була лише Україна (такий висновок напрошується при порівнянні з Щепотьєвим, який займався ще й російським літературознавством).

Зовсім дивним виглядає висновок, що „вообще, кто творит яркую культурную работу в Полтавщине, не украинцы“ й що „среди украинских деятелей очень немного — особенно среди резких националистов — людей положительной культурной ценности“ (с.71, 12.IV. 1918). З цим ніяк не можна погодитися і хочеться згадати тих, кого не помітив В. Вернадський. Це визначні полтавські громадські діячі П. Чижевський, В. Андрієвський, Б. Мартос; кооператори М. Токаревський й Д. Шульга; педагоги-просвітяни О. Левицький, І. Капустянський, Г. Ващенко; науковці М. Сагарда, В. Чуйко, В. Воропай, С. Кульбакин та багато інших. Саме вони творили оригінальне громадсько-культурне життя Полтави. Але ці люди не поділяли „єдинонеделимских“ поглядів тих діячів, які входили в коло культурного спілкування В. Вернадського.

Через увесь щоденник проходить теза В. Вернадського, що серед українців „нет очень выдающихся людей“ (с.91, 4.VI.1918). Вони люди дрібні, сірі у своїй масі та ще й непевної моралі. Ці упередження В. Вернадського стосувалися не лише справ науковоорганізаційних, а й суто наукової роботи. Вчений серйозно вважав, що для перевидання словника Б. Грінченка „нет крупных людей, которые могли бы стоять во главе: Крымский? Никовский, говорят маленький человек“ (с.109, 11.VI.J918).

При доборі кадрів академіків Володимир Іванович намагався оточити себе людьми, близькими по духу. Так, зі запропонованих на історико-філологічне відділення В. Іконникова і В. Перетца, однозначно погодився лише з кандидатурою першого. „А последнего я би не хотел, но боюсь, его мне навяжут“ (с.91, 4.VI.1918). В. Перетц, росіянин за походженням і вже зовсім не „вузький націоналіст“, розглядав УАН як правонаступницю УНТ, чим, очевидно, і накликав невдоволення В. Вернадського. Натомість аполітичний проросійсько-орієнтований В. Іконников його влаштовував.

Добрими науковцями В. Вернадський вважав тих, хто політично і культурно зорієнтований на Росію. І коли раптом такі люди виявляли українські пріоритети, то ставали йому антипатичними. Цікаво, зокрема, склалися його стосунки з Є. Перфецьким. На початках науковець справляв „самое приятное впечатление“ (с.93, 6.VI.1918; с.97, 10.VI.1918), але як тільки він почав опиратися В. Вернадському в справі ВБУ, відразу викликав негативне ставлення до себе з його боку. Публічне обговорення цієї проблеми на сторінках „Нової Ради“ Володимир Іванович сприйняв як показник „підлості натури“ Євгена Юліановича або ж показник „психоза“ й відсутності „ясного ума“ (с.127, 10.II.1919).

До свідомих українців у В. Вернадського було почуття нехоті і підозри. „Могилянский об Алешо, как щиром украинце [„щирість“ — стійкий негатив. — І.Г.]. Алешо сперва со мной говорил по-украински, перестал и теперь говорит только по-русски“ (с.122, 25.VIII.1918). Знайомий з Петербурга Шастун — українець, але „не щирый“. Комісар народної освіти Катеринославщини Труба — „щирый украинец-фанатик“, „типа Андриевского в Полтаве“ (с.115, 5.VII.1918).

З академіками-фундаторами УАН, які надавали діяльності академії національного спрямування, у Вернадського були й конфліктні з’ясування стосунків. Особливо діставалося А. Кримському за „беспринципную политику“ (?!), оскільки для сходознавця на першому місці було благо національної науки й політико-культурного відродження. Не кращим від А. Кримського вважав він й Д. Багалія: „Более умудренный опытом, менее грубый и менее циник, но по существу, гораздо более лживый“ (с.130, 12.II.1919). Обурював В. Вернадського факт проведення А. Кримським в академіки національно орієнтованого Оппокова. Орієнтацію неодмінного секретаря академії на українські кадри він вважав тяжким явищем в історії УАН (с.134, 18.IV.1919). В. Вернадський не обмежився констатацією неправильної, на його погляд кадрової політики Агатангела Юхимовича, а й мав з ним відверту розмову з цього приводу. Однак А. Кримський залишився при своїх переконаннях, і це дало В. Вернадському привід зробити висновок, що їхні людські взаємини не витримали випробування життям.

З підозрою В. Вернадський дивився на кожного особисто не знайомого йому вченого, вбачаючи у ньому прихованого українця. І радів, коли такий учений виявлявся близьким йому за суспільнополітичними поглядами. „Он [В. Липський. — І.Г.] оказался не поляком, a pyccким [розрядка. — І.Г.], сином священника из Житомира. Явился совсем a la товарищ [...] C ним разговор об украинцах (он типа полтавских к.-д. украинских)“ (с. 101 12.VI.1918).

З українських учених єдиним, хто удостоївся однозначно позитивної оцінки В. Вернадського, був Ф. Вовк — „настоящий ученый, украинец, но не фанатик, влиятельный“, науковець з європейським кругозором (с.115, 5.VI1.1918). Щоправда, до Киева він не доїхав, померши в дорозі, тому не відомо, до кого б Федір Кіндратович швидше прихилився — до А. Кримського чи В. Вернадського. Перший варіант виглядає певнішим.

Зі зрозумілих причин велику увагу В. Вернадський приділяв М. Грушевському — вів розмови про нього з Є. Перфецьким, В. Модзалевським, М. Василенком, І. Лучицьким. Мав з Михайлом Сергійовичем й особисту зустріч. Він, безумовно, поважав М. Грушевського як ученого, але після відмови історика з відомих причин від місця в УАН ставлення до нього як до суспільно-політичного діяча погіршало (с.95-96, 8.VI.1918; с.97, 10.VI.1918; с.104, 15.VI.1918).

Узагальнену концентрово-негативну оцінку українських учених з активною громадянською позицією В. Вернадський дав 17 вересня 1919 р., після поразки його намагань захистити УАН від ліквідації своїми політичними однодумцями. Зацитуємо цей запис повністю: „Удивительно мало среди людей, охваченных этим движением, людей, которые сохраняют нетронутыми моральные принципы, когда вопрос переходит в область национальной политики: Ефремов, Стебницкий, Носов — а если взять остальных — Багалей, Крымский, Грушевский, Корчак-Чепурковский, Ганицкий, Сушицкий и т.д., многие из которых порядочные люди — теряют эту порядочность, когда переходят в область национальных вожделений [розрядка. — І.Г.] и национальной политики. Такие люди слабые, но с искрой божьей, как А. Грушевский, Перфецкий, Данилевич, в конце концов совершают бесчестные поступки. В этом отношении интересна с общечеловеческой точки зрения биография М.С. Грушевского и не только его роль активная аморальная, но и пассивная — то, что он испытал с его председательством во Львовском науковом тов[аристве]. Прообраз дал В.Б. Антонович с его валенродизмом“ (с. 158).

Непорядністю, за В. Вернадським, є підтримка й протегування вченими-українцями інших українців. Але ж і він сам керувався подібним принципом. Так, у розмові з І. Гінзбургом вчений говорив „о необходимости оставаться в Украине местным людям русской ориентации“ (с.93, 6.VI.1918), а для поборення українців-гуманітаріїв шукав опертя у росіян-натуралістів (с.91, 4.VI.1918).

Та найбільше дивують звинувачення щодо М. Грушевського. З міркувань В. Вернадського випливає, що вся громадсько-політична й науково-організаційна діяльність видатного історика стосовно створення підстав для українського національного відродження, з якої постала й сама ідея УАН, є справою аморальною. А кропітка, багаторічна гідна подиву праця В. Антоновича у підготовці нових кадрів української еліти у важких, несприятливих умовах царських нагінок й жандармських переслідувань — „валенродська“, тобто зрадницька (?!).

Виникає питання: якби не така рутинна, невдячна, самовідречена праця отих „валенродів“, хіба постала б ця нова Україна, в якій В. Вернадський зміг очолити найвищу її наукову інституцію? Парадоксальною виглядає у такому контексті й праця самого В. Вернадського в УАН. На відміну від М. Грушевського і В. Антоновича, які працювали абсолютно свідомо, великий природознавець зробився таким самим „валенродом“ щодо Росії, бо своїм науковим авторитетом підтримав інституцію, яка стверджувала українську емансипацію стосовно Москви.

Справедливу думку про українських діячів висловив у розмові з В. Вернадським Б. Кістяківський, сказавши, що вони зробили значно більше, ніж могли реально зробити в той час і за таких обставин (12.VI.1918).


Висновки. Отже, чи можемо ми після прочитання самовизнань В. Вернадського вважати його українським ученим? Очевидно, має право на існування апробоване в наших енциклопедіях визначення: російський і український вчений. Бо ж справді — від російського берега він відплив, а до українського не пристав. Однак уже цей початок шляху свідчить, що була в ньому частка й українського самовизнання, а не лише походження, а це — перший щабель українства. Якщо проводити градацію української еліти за територією, то позаду В. Вернадського опинилися такі вчені-„українці-українофоби“, як В. Шульгин, Ф. Ферганський, А. Стороженко, Ю. Куліковський, І. Линниченко.

В. Вернадський був дуже послідовною людиною. Російська державна свідомість чітко визначила його ставлення до всіх ключових питань української проблеми: 1) якщо український суспільнополітичний рух руйнує Росію в старих кордонах, то він проти нього; 2) якщо якийсь вчений співчуває цьому рухові, то він не схвалює такого вченого; 3) якщо національний рух поєднується зі справою академії, то він проти самої ідеї національної академії як такої, що сприяє українській сепарації.

Але, схоже українські гени вносили у струнку світоглядну позицію неподоланне протиріччя, що його В. Вернадський не усвідомлював. Так, визнаючи право українців на мову, культуру, українознавчі наукові дисципліни, він не розумів, що: 1) розвиток їх можливий тільки при політичному розв’язанні проблеми; сепарація неуникна бо інакше ця культура буде здушена російською централізацією; 2) самим ходом історії вони вже задовго до 1918 р, були пов’язані зі суспільно-політичним життям, впливали на нього й водночас від нього залежали; 3) українські гуманітарні науки як активний чинник у специфічних українських умовах були приречені стати пріоритетними серед інших дисциплін, а тому неможливо уникнути протистояння з російською наукою — прихильницею політичного статус-кво. Отже, підтримуючи і підпираючи справу розвитку нібито лише мови й культури, В. Вернадський тим самим повертав важіль, який, проти його власного бажання, запускав механізм української ірреденти. Так об’єктивно вчений робив послугу Україні політичній на шкоду Росії імперській.

В. Вернадський — людина імперського менталітету, і це цілком природно для особи, яка втратила глибинний емоційний зв’язок з етнічною батьківщиною. (Якби він був гуманітарієм за фахом, можливо, й трапилася б з ним національна метаморфоза, як з М. Туган-Барановським або В. Модзалевським — ученими, яких обставини вирвали з етноприродного контексту). Для імперської свідомості характерна одночасна подвійна національна самоідентифікація — за етнічним походженням і за державною належністю. Так було у середньовіччі, коли в Речі Посполитій українська шляхта визнавала себе „gente Rutenus, natione Polonus“, так є й нині — пригадаймо югославів (сербів або хорватів за походженням) або радянських людей колишнього СРСР. „Дводушність“ імперської психології переживала більшість української інтелігенції XIX ст., вихованої Російською державою для потреб цієї держави. Для тих, що мешкали за межами етнічної батьківщини імперське („шлях у світи“) за логікою буденного життя стояло вище, ніж своє („шлях на манівці“). Освіта часто відривала від народної маси. Творився новий „позанаціональний“ стан людей.

В. Вернадський — яскравий представник численної когорти „блудних синів“ України. Стрижнем його суспільно-політичного мислення було поняття „русскости“ як певного наднаціонального феномену загальнолюдської вартості, вищої від просто національної свідомості. Але протиборство російської й української національних ідей викликало у нього спалахи несподіваного спонтанного націоналізму.

В. Вернадський намагався балансувати між двома національними силами, всидіти між двох стільців, творити проміжкову, компромісну силу, об’єднуючи однодумців: „Надо создать противовес в русском обществе тому положению, которое сейчас имеется [...] Мысли: или самостийныки или направление Струве-Шульгин“ (с. 173, 14/27.Х, 1919). Для цього разом з К. Василенком, В. Зінківським, В. Кістяківським, Б. Личковим, Франкфуртом й M. Воблим він обговорює план видання журналу-збірника „Русь-Україна“ на противагу шульгинській „Малой Руси“. Симптоматично, що у назві мав використовуватися суто український термін самостійницького зразка, а фактичним змістом мало бути обгрунтування ліберального варіанту російського „єдинонеделимства“. І це найкраще демонструє історіософське протиріччя, безвихідь, приреченість емоційно „русских“. їхній теоретичний еклектизм доводив неможливість подальшого національного розмежування табору „громадян імперії“ на суто росіян і українців.

„Русские“ у переважній більшості робили цей політичний вибір на користь росіян. Російське суспільство було знане, стабільне, зрозуміле, забезпечене, українське ж лише складалося. Тому й орієнтація В. Вернадського на Добровольчу армію, небажання суто української (власне національної) УАН, „ідейних“ гімназій, університетів, приватних шкіл, небажання, зрештою, повертатися в Україну після її остаточної окупації більшовиками. Він обрав росіянство, показавши таким чином, яка з двох сил йому дорожча.

Відповідає такому виборові й конкретика національно-визвольного руху взагалі. Цей рух руйнував усталені багатонаціональні великі держави і тому для вченого був радше злом. В. Вернадський до всіх недержавних народів, незалежно від конкретного етносу, ставився дещо негативно й доволі зверхньо, а точніше, не помічав їх. Його не лише не дуже турбував національний злет Галичини (у щоденнику немає жодної згадки про Листопадовий зрив, польсько-українську війну, Галицьку армію тощо), але й весь глобальний політичний переустрій Східної Європи на засадах національних держав. Галичина цікавила вченого лише у контексті федеративних планів А. Денікіна. Чехи для нього — народ, позбавлений „чувства чести и чувства родины“ (с. 113, 28.VI.1918). Батьківщиною чехів, за В. Вернадським, є Австро-Угорщина, а не Чехія (як, власне, для українців батьківщиною мала бути Росія). Прибалтійські народи теж „завинили“ тим, що порушили російську єдність, і вчений вважав за краще об’єднання Юденича з більшовиками, щоб „объединить“ Прибалтику (с.187, 24.ХІ.1919).

За В. Вернадським, світову роль мають відігравати „великі“ народи (росіяни, німці, англійці, французи), а „малим“ народам (головно українцям) треба звільнитися від „наносов и наростов, вызванных желанием мировой роли“ (с.158, 17.IX. 1919). Мовляв, „каждый сверчок, знай свой шесток“.

В. Вернадському були притаманні слов’янофільські міркування катковського типу про об’єднання всіх слов’ян під берлом Росії. І саме під цим кутом зору розглядав він національне піднесення Закарпатської України (с.93, 6.VI.1918; с.190, 30.ХІ.1919).

І все ж серед пріоритетів В.Вернадського національне стояло вище від соціального. Перемога С. Петлюри над П. Скоропадським навіяла вченому такі думки: „У многих даже является совсем неправильное отношение — пренебрежительное — к национальному элементу [...] Даже удивительно, до какой степени в сознании очень широких слоев выступает на первый план не национальная, а социальная сторона“ (с.126, 16.XII.1918).



* * *


Отже, з’ясувавши загалом, шо В. Вернадський не належить до класичного зразка українського вченого (власне українця), чи повинні ми за звичним стереотипом ставитись до нього як до чужинця? Не такою була мета цієї студії. Приклад В. Вернадського показує, яка велика амплітуда українського світосприйняття існувала в суспільстві на початках XX ст. Цей приклад повертає нас до винятково важливої, нерозв’язаної ще історіософської й історіографічної проблеми української історії, яку можна образно сформулювати як „український слід у російській культурі“.

Неправомірно, на наш погляд, нехтувати цією проблемою й зводити національну історію лише до змагань власне української еліти за свою політичну емансипацію. Потрібно враховувати й ту велику частину української етнічної еліти, яка працювала на „чужому“ культурному полі, але не поривала остаточно зі своєю батьківщиною. Традиції такої праці сягають найглибших надр історії. В основі менталітету цієї еліти — переважання метропольного над автохтонним у свідомості. У її представників можна побачити не лише так звану національну зраду, а й традиції почуття „великої батьківщини“. Для такого світосприйняття українця характерне розглядання України як ядра, з якого виросла велика Русь. Ми тут маємо справу з рецепцією українського „імперського“ мислення, покликаного до життя князівською добою України-Русі. Звідси, думається, „промосковські“ тенденції творів І. Гізеля („Синопсис“) та Г. Сковороди. Ці тенденції пояснювалися: 1) сприйманням у XVII-XVIII ст. російської культури як частини української, котра у той час була більш розвиненою, ніж московська, і котрій не загрожувало зникнення; 2) відсутністю у той час в Україні єдиного політичного центру, який би акумулював культурні сили і таким чином припинив відтік інтелекту до Москви.

В. Вернадський і його однодумці, таким чином, є ланкою в ланцюжку „української Росії“ переломного часу. Часу, який ставив на порядок денний питання національного (політичного) вибору.

Вибір на користь нової України В. Вернадський не готовий був зробити. На те було декілька причин, головні з яких — російське культурне укорінення та відсутність живого зв’язку з сучасним українським життям, неознайомленість з національним політичним рухом і культурними здобутками нової України.

І все ж на прикладі В. Вернадського цікаво простежується невблаганний вплив національного руху на українців російської ментальності й метаморфози в їхньому мисленні на користь українського руху. Процес визрівання національної свідомості відбувався стадіально, несинхронно, з відставанням від авангардної групи еліти основної частини інтелігенції. Скажімо, В. Вернадському притаманні усі упередження й переконання українофіла 90-х рр. XIX ст. Українська мова потрібна й важлива, але мову навчання мають вибирати батьки, серед більшості інтелігенції негативно до української мови наставлені. Спеціально української вищої школи не потрібно, достатньо відкрити кілька кафедр з українознавства в існуючих неприхильних до національної культури університетах. Останнє нагадує часи першої російської революції, коли українці виборювали українські кафедри. У 1917 р. політичні умови змінилися, і те, що було актуальним за часів утисків, не відповідало вимогам новітнього часу. Думки ж Вернадського про „обласний поділ“ Росії нагадують драгоманівські вільні спілки і є значним кроком назад порівняно з федералізмом М. Грушевського початку XX ст. Спорідненим виглядає слов’янофільство вченого й українських діячів 60-х рр. XIX ст. П. Куліша, Ф. Лебединцева, М. Іванишева, які причинилися до деполонізації української людності Холмщини русифікаторськими заходами.

Придивившись до еволюції поглядів В. Вернадського в бік українських інтересів у 1917-1920 рр., можна припустити таку реальність: у разі перемоги української незалежності і стабільного проживання в самостійній Україні відбувся б і політичний вибір ученого на її користь. Бо ж зі щоденника видно, як за рік безперервного перебування в Україні Вернадський відчув на собі досить сильний вплив української стихії. Спалах національних почувань виявився у його позитивному ставленні до кандидатури С. Смаль-Стоцького в академії (с.122, 25.V1II.1918). Якщо у 1918 р. у розмові з П. Мілюковим В. Вернадський допускав у Києві російську АН, то через рік у полеміці з Денікіним він уже відстоював УАН „російськоукраїнського“ зразка (с.140, 10.1Х.1919). Поглибився його внутрішній конфлікт з однодумцями на грунті національного питання. Вчений визнав, що шовіністичні судження стосовно української проблеми грунтуються на незнанні тих людей, які не жили в Україні. Він щораз заново відкривав для себе український світ. Коли дізнався нове про Г. Сковороду, зазначив: „Великая нация начинает себя осознавать“ (с.180, 2.XI. 1919).

Магічна сила українських генів впливала на вченого на рівні підсвідомості, спрямовуючи його діяльність у несподіване для нього самого річище. Він творив УАН як галузку РАН, а отримав, не бажаючи цього, „шовинистический результат“. Він значно менше за попередні два десятиліття зробив для України, ніж, скажімо, росіянин О. Шахматов, який і добивався скасування емського циркуляру, і редагував першу українську енциклопедію, і НТШ поважав, друкувався у його „Записках“, і про голову НТШ й УНТ турбувався, коли той був запроторений у заслання. О. Лотоцький у своїх знаменитих спогадах навіть жартома зараховував російського філолога до „чину українських святих“. Але як тільки постала УАН, О. Шахматов зустрів цю звістку неприховано вороже. Погляд В. Вернадського на УАН — це погляд хоч і зросійщеного, але українця, реакція ж на неї О. Шахматова — стереотипне судження росіянина про українську проблему. Сам цього не бажаючи, В. Вернадський перейшов дорогу близьким за світоглядом людям, зробивши мимовільну, неусвідомлену шкоду російській державній ідеї. Отже, назрівало розмежування між В. Вернадським та його політичними однодумцями. Завершенню цього процесу, гадаємо, завадила поразка українських визвольних змагань.

Крізь призму думок В. Вернадського стає зрозумілішим те неможливе для здійснення надзавдання української еліти у творенні власної держави. Коли існувала така величезна відмінність у візії майбуття нації серед людей, які тою чи іншою мірою належали до провідної верстви, то тим більше очевидна приреченість незалежницьких аспірацій у 1917-1920 рр. І якщо переважна більшість української за походженням інтелігенції, як і В. Вернадський, вважала за краще „среди зоологических украинских и великорусских инстинктов уйти во что-то такое вечное“ (с.147, 18.ІХ.1918), збоку споглядала за поступовим конанням паростків неусвідомленого свого в нерівній боротьбі із засвоєним „чужим“, то це ше одне підтвердження залізної закономірності і невідворотної логіки історичного процесу.












1 Див. напр.: Ситник К.М., Апанович Е.М., Стойко С.М. В.И.Вернадский. Жизнь и деятельность на Украине. — К., 1988; Храмов Ю., Руда С., Павленко Ю., Кучмаренко В. Рання історія Академії наук України. 1918-1921. — К.,1993; Вороненко В.В., Кістерська Л.Д., Матвєєва Л.В., Усенко І.Б. Микола Прокопович Василенко. — К., 1991. — С. 147-151; Апанович О. Українське відродження завжди було мені дороге // Розбудова держави. — К., 1992. — №3. — С.52-56. Виняток становить лише публікація: Білокінь С. Для повноти картини // Розбудова держави. — №3. — С.57-59.

2 Тут і далі в дужках подається сторінка і дата запису з щоденника В.І.Вернадського за виданням: Вернадский В.И. Дневники 1917-1921. Октябрь 1917 — январь 1920. — К., 1994. — С.270.

3 Порівняймо суржикувату мову листа В.Вернадського з 1925 р. до празьких студентів ІВУ, і зробимо сумний висновок про те, що вчений стояв лише на порозі до вільного володіння рідною мовою. Стає зрозумілим відтак і вперте небажання його визнати за українською мовою офіційний статус в УАНівських виданнях.

4 Из эпистолярного наслєдия В.И. Вернадского. Письма украинским академикам Н.П. Василенко и А.А. Богомольцу. — К., 1991. — С.14.

5 Из эпистолярного наследия В.И. Вернадского... — С.42.















Головна



Етимологія та історія української мови ua_etymology:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли хтось з наших сучасників уживає назв датський, датчани, то, навіть не здогадуючись, ступає по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.