Уклінно просимо заповнити Опитування про фемінативи  


Попередня       Головна       Наступна





ЙОВ БОРЕЦЬКИЙ ТА ІНШІ

Чи пам’ятка написана митрополитом Й. Борецьким чи кимось із означених тут єпископів — не встановлено. Можливо також, що перед нами твір колективного складання, оскільки носить характер маніфесту.





ПРОТЕСТАЦІЯ

1621 РОКУ



З милосердя Божого ми, покірний Йов Борецький, архієпископ та митрополит київський, і смиренний Єзекиїль Курцевич, єпископ володимирський, і смиренний Ісайя [Копинський], єпископ, і всі духовного та світського, шляхетського й міського станів народу руського віросповідання церкви східної й громади чотирьох патріархів східних правовірних Христової а... благословіння Божого та здоров’я доброго й успіхів щасливих у мирі святому од Господа Бога зичимо всім читачам і слухачам сеї протестації та побожної юстифікації, їх віншуючи.

Впродовж останніх двадцяти п’яти літ 1 нам не вдається досягти справедливості святої й забезпечити мир релігії нашій у тих великих насильствах, утисках, прелюдиціях б і ексорбітанціях в, які над нами чиняться. Що далі, то гірші й тяжчі переслідування, зловмисні обвинувачення та обмови доводиться нам зносити від противників наших. А особливо зараз од згаряча ведених судів, котрі без жодних правом обумовлених бенефіцій г на наглі й тяжкі ув’язнення братів наших прирікають а... Громадські ж уряди, в які ми про невинність нашу часто по різних містах докази вносимо, їх не приймають, хоч ми возними засвідчуємо. З огляду на це все, прав наших застерігаючи і невинність свою прагнучи світові показати, а також опінію зле зносячи, тією універсальною на письмі протестацією спершу перед Господом Богом, а потім перед вашими милостями нашими милостивими панами протестуємо, оповідаємо і свідчимо жалобливе проти ксьондза Йосифа Рутського, Ілії Мороховського, Атанасія Шишки, Атанасія [Крупецького або Пакоста] і Паїсія [Сахновського]... а, Левка Криуші 2 та інших, до них подібних переслідувачів релігії нашої, котрі називають себе уніатами, що вони, нехтуючи страхом Божим, канонами соборними, правами, статутами, привілеями, конституціями, свободою й безпекою релігії й церкви і миром святим і створивши самі з себе подобу владик та духовних наших, народ наш руський переслідують, прикрять, мордують, церквам нашим насильства чинять і мир святий збурюють, старожитну любов і згоду між поляками й руссю розривають.



 а Тут у рукописі слова вицвіли.

 б Прелюдщія — наперед винесений присуд.

 в Ексорбітанція — правопорушення.

 г Бенефіція — церковний приход з прибутками.



А не вдовольняючись тим і не маючи змоги проти правди святої, котра при нас, стати, ані Письмом Святим і доказами пристойними нас ковцінкувати а, тільки потенцією і владою, релігії й нам не належними, суспільності... б з тим умислом і серцем нас і міщан віленських братства Святого Духа обмовко й фальшиво оскаржують і оскаржили перед найяснішим королем його милістю паном, паном нашим милостивим. На підставі того оскарження і універсали всупереч права й вольностей розіслано, аби нас ловлено і до в’язниці саджено і мордовано, як уже у Вільні, правом не подолавши, отців і братію нашу схоплено і до ратуш смердючих замкнено, про що, як і про інші насильства, збитки та кривди часу свого seorsim в ширше неодмінно будемо протестувати.

А за того найяснішого короля його милості пана, пана нашого милостивого і всієї Речі Посполитої, щире, вірне і правдиве, по суті речі, юстифікуємо г, очищаємось, подаючи про себе такі свідчення.

Спершу щодо святого вітця Теофана, патріарха Єрусалимського і всієї Палестини. Той, як уродженням в пресвітлій фамілії, так і життям ангельським святобливим, справді є мужем апостольським і правдивим патріархом єрусалимським, сторожем гробу Божого. Перегренація д його у всьому побожна, ясна й одверта, ні в чому не підозріла. Завітавши до Києва, він одразу дав про превелебність свою листами знати, спершу славної пам’яті його милості пану Станіславові Жолкевському, канцлерові й гетьманові коронному, одразу ж при тім ясновельможному його милості пану Томашеві Замойському, воєводі київському, просячи про вільний і безпечний проїзд через володіння його королівської милості. На ті листи пан гетьман з відома і за згодою його королівської милості через пана ЩасногоПочановського листом своїм відкритим паспорт послав, наказуючи всіх станів і кондицій людям учтивість виявляти святому вітцеві і аби вільно скрізь його пропускали, про нього дбали і його супроводжували аж до волоського кордону.

В тому ж дусі і другий до поважаних шановних війта, бурмистра і радців київських було принесено лист. De data е.



 а Ковцінкувати — переконати.

 б Тут у рукописі пропущено одне чи два слова.

 в Окремо (латин.).

 г Юстифікувати — виправдовуватися.

 д Перегренація — подорож.

 е Стосовно того (латин.).



В обох тих листах вони його патріархом єрусалимським іменують і визнають. А з огляду на загрозу небезпек воєнних у час, коли превелебність його в Києві мав пробувати, аби суспіції а якої не виникло, він двох ченців своїх до його королівської милості послав, просячи милосердної ласки і вільного проїзду. А його королівська милість з особливої ласки своєї листом своїм зволив наділити превелебність його, вільний проїзд через володіння свої дозволяючи, і в тому листі з повагою превелебність його було вшановано, титул патріарха при імені його, як належить, було вказано. De data.

При тому ж листі од його королівської милості лист відкритий, або універсал на вільний і безпечний проїзд, було прислано, в якому його також патріархом іменовано.

З тієї ж оказії писав превелебність його до преосвященного і превелебного його милості ксьондза [Андрія] Липського, єпископа луцького, на той час підканцлера коронного. А водночас і до славної пам’яті князя Острозького, каштеляна краківського 3, також до найяснішого князя його милості пана Криштофа Збаразького, конюшого коронного, просячи їхні милості про клопотання перед його королівською милістю про вільний його проїзд. І їхні милості ласкаво й прихильно одписати зволили, засвідчуючи клопотання свої щодо пожаданої справи, при чому превелебність його належно було ушановано як патріарха Єрусалимського, а самого святого вітця до Трахтемирівського монастиря одпроваджено.

Із тими листами рушив було святий отець у дорогу. Але в Білій Церкві, прочувши нещасливий поворот війни у Волощині 4, коморний його королівської милості пан Почановський, мов із обіймів королівських, із рук своїх святого патріарха до рук полковника війська Запорозького його милості пана Богдана Кизима оддавши, від’їхав до його королівської милості.

Виявив до нього також особливу зичливість і преосвященний та превелебний його милість ксьондз єпископ київський 5, котрий одному із значних своїх представників превелебність його в Києві одвідати і до Білої Церкви в дорогу належними напутніми побажаннями благословити зволив.

По тому, перед Різдвом, його милість пан Бартоломей Обалковський, коморник його королівської милості, до Трахтемирова приїхав і лист од короля його милості святому вітцю оддав, у якому той, велику свою ласку освідчуючи, жадання свої висловлювати зволив, а інші усно переказував. І превелебний отець охоче чинив усе те, що вимагалось од нього ім’ям його королівської милості. У тому листі поштиво й прихильно було його трактовано і патріархом єрусалимським називано; до того ж і дар у кілька сот червоних од його королівської милості йому креденсувався б. De data.



 а Суспіція — підозра.

 б Креденсувався — надавався.



При тому ж листі його королівської милості преосвященний і превелебний його милість ксьондз Мартин Шишковський, єпископ краківський, до святого вітця патріарха писати зволив вельми прихильно й поштиво, патріархом теж його, як належить, називаючи і того ж жадаючи, що й його королівська милість.

Усі ті згадані листи маємо у себе зоставлені.

Коли ж на той час так багато разів як од його королівської милості, так і од таких великих їхніх милостей панів сенаторів превелебний отець Теофан визнавався за патріарха і належно пошановувався, то певне і нині слушно так превелебність його згадувати й називати. А що правдивим патріархом він є, те, по-перше, давав той ясно кожному знати як одповідним поводженням своїм при звершенні церемоній і у відправі святої літургії, так і в інших усім відомих чинах; по-друге, про те ж живі й листовні підтвердження з Єрусалима і з Константинополя чули ми і бачили; по-третє, константинопольський, александрійський і антіохійський святі патріархи листами посвідчують, що є він патріархом і що по ялмужну а святу в перегринацію цю вирушив; по-четверте, що нам митрополита й єпископів посвятив, чим in summa б свою патріархію довів.



 а Ялмужна — милостиня.

 б Врешті, остаточно (латин.).



У той час славний і значний лицарський муж пан Петро Конашевич-Сагайдачний, перед тим гетьман, а на той час полковник, котрому, як і іншим полковникам, од гетьмана славного пана Якова Нородича Бородавки і од всього війська Запорозького [ту справу] було доручено, вибравши час безпечний од татар і од розбійників, із Трахтемирова святого вітця патріарха і братію його взявши, одпровадив до Сороки. А те він учинив, із ласки Божої, силою тих двох листів універсальних, гетьманського і його королівської милості, а також відаючи про згадані ласкаві листи королівські і сенаторські.

Якщо [отець Теофан був би] шпигуном турецьким або якимсь авантюрником і облудником, то чому дозволявся йому вільний виїзд, чому не було його затримано, чому його випускали з міст і містечок?

У царстві Московському, в місті Тулі, він жив більше року під час війни, аж до укладення перемир’я, коли зручніше було діяти на користь цісаря турецького проти Польщі або Москву під його зверхність приводити. Отож, коли у Волощині тепер війна точилася, ніщо не показалося, ніщо не об’явилося, навпаки, за свідка Бога прикликаємо, котрий таємниці серця знає, що коли він почув про поразку війська християнського у Волощині, то ледве живий зостався, постійно сердечне засмучений будучи, і з великим острахом виїхав, побоюючись того ж од турків, чого ми тепер зазнаємо, тобто обмови — аби не було його оскаржено, що він християн на війну проти турка єднав і підбурював. Хан татарський, у котрого рік цілий у Бахчисараї було його затримано і котрий не раніше превелебність його випустив до Москви, аж поки певного запевнення не вчинив, що з поляками до перемир’я не приводитиме, а буде перешкодою до перемир’я: не навпаки до згоди вів. Природніше було і патріархові, і нам, і козакам діяти на боці Москви, з якою у нас одна віра і служба Божа, один рід, одна мова і спільні звичаї.

В один час і в один рік у Москві і патріарх, і козаки були, так само і в Києві і в Трахтемирові рік він без кількох тижнів прожив, а ніяких авантюр і шпигувань не сталося, а поготів про спілкування і зносини з Belialem Turczynem а про змови із ним жодних фактів не маємо. Спитайте коморника його королівської милості пана Почановського, котрий більше як півроку з превелебністю його мешкав, і інших значних людей, котрі його навідували. Певні ми, що по совісті їхні милості нічого злого ані підозрілого не скажуть про ту благословенну і невинну душу. Та й се не менш істотно: коли б був шпигуном і авантюрником у турка, то хіба б мав братство віленське під руку турецьку підбивати? І що з того за поміч би їм була? А чи не козаків би радше на те підбивав? Але ж бо ті за наказом королівським на війну із турком ідуть, випроваджені із Запорожжя його милістю паном секретарем Обалковським. То як же братство віленське і ми турецькими підручними і шпигунами можемо бути?

Нехай Бог бачить невинність нашу, а несправедливість нехай карає! А що нині нам і мешканцям віленським зраду й авантюру з турком за посередництвом патріарха закидають, то воістину те не так нам, як більше вірному війську Запорозькому, ні в чому неповинному, закидають. Бо козаки з гарячої віри і з побожності своєї святому патріархові добродійства великі виявляли і побожно за одпущення гріхів робили послуги і на пожадане місце одпровадили. Нарешті, жодні листи, жодні угоди ту обмову не підтверджують.

А щиро сказати, ніякої претензії до нього бути не може, крім нехоті за те, що посвятив єпископів та що унію зганив, і досади на те, що здоровий і цілий од’їхав. А се його шпигуном та імпостором б не чинить, бо ж то його обов’язок — оцінювати і святити.



 а Воюючим турчином (латин. і пол.).

 б Імпостор — облудник.



А що сам святий патріарх од шпигунства і од авантюри і од зради чистий, то певне і козаки, а поготів ми, духовні, як і мешканці віленські, вільні й чисті. Богом самим чистоту сумління нашого засвідчуємо. О, який же то великий гріх, яка велика образа самого Бога сміти оскаржувати такого святого патріарха, сторожа гробу Божого, а при тому і на нас звалювати те, чого ніколи не було і немає! Нехай їм Господь Бог за ту правду віддячить! Воліють радше проти русі, котра на карках своїх татарів і турків носить, мечі свої обернути, аніж проти ворога християнського імені.

Що ж до посвячення митрополита й єпископів, то скажемо, що се є дія Духа Святого і справа незалежно від сподівань людських невимовним судом Божим чудесно уряджена. Бо як святого патріарха Єрусалимського ніколи небувале до Києва завітання з волі Божої мало статися, так і збудження та прояснення сердець і домагання гарячі людей, а особливо тих, на котрих світ найменшу покладав надію, мали ми вважати за натхненні Духом Святим. То хто ж би тій святій противився справі та погано про неї смів мовити або її бурив і псував? Було б то пневматомахією, тобто духоборством, і гріх той не було б одпущено без великої покути. Отож до тих людських почуттів та побожних заходів спонукали нас такі причини і обставини: вже двадцять п’ять літ просимо й жебраємо ми на сеймиках і на сеймах, аби нам свободи і вольності релігії й церкви нашої, а також престоли і зверхності духовні повернуто було. А відаючи, що права і вольності наші поламано й зневажено і що нас дедалі більше утискують, мусили ми, раді чи не раді будучи, на те зважитись, більше на суворі Божі мандати поглядаючи та про спасіння душ над усе дбаючи. І те не є злочином. Не є гріхом, не є зневаженням прав, не є образою святого королівського маєстату, не є ані заколотом, ані ребелією, не є бунтом, не є зневаженням зверхності, не є криміналом, не є шпигунством, ані зрадою, ані змовою з ворогами коронними, що ми, за поміччю Духа Святого, маємо посвячених митрополита й єпископів таких, яких фундації, права, привілеї і вольності наші, а отже, і свята старожитність наша, і сам впродовж шестисот двадцяти citra vel ultra а літ (бо тільки од того часу, як нас соборно од константинопольського святого апостольського престолу було охрещено, вік свій рахуємо) порядок і звичай допускають і дозволяють і яких нам святої пам’яті монархи та князі руські й литовські, а по них найясніші королі польські, отже, і нинішній король його милість впродовж літ десяти і понад те за щасливого панування воліли допускати, подавати і терпіти. Є се сповненням обов’язку перед Богом і заради спасіння нашого. Є се застосуванням права Божого і канонів соборних, вселенських, також прав, нам наданих і присягами королівськими стверджених, а до того ще і традицій наших. Не завинили ми тим ані перед Богом, ані перед маєстатом його королівської милості, ані перед Річчю Посполитою.



 а Чи трохи більше (латин.).



А вчинили ми се згідно з правом канонічним та постановами соборів помісних і вселенських. Учинили ми се згідно прав, привілеїв і звичаїв наших, апробованих сеймовими ухвалами і присягами королів їхніх милостей. Особливо ж згідно привілеїв святої пам’яті королем Зигмунтом і королем його милістю, котрий нині над нами щасливо панує, на сеймі в роках 1607-му та 1609-му наданих. А також згідно конституції про заспокоєння нас року 1618-го, та й прав, що цього, 1620-го року були проголошені. Нарешті і згідно обітниць публічних на сеймах як його королівської милості самого, так і світлого сенату та послів земських, нам учинених, до того ж і згідно прав, опертих на приклади з історії, які показують, як поводили себе перші християни, предки наші, під час переслідувань 6.

Тож умислами добрими і побожними побуджені є ми до того святого діла. Насамперед ревністю слави Божої. По-друге, жалем великим, що народ наш терпить лихі напасті од переслідувачів-уніатів і що без пастирів, без хрещення і без посвячення багато люду нашого гинуло та непорядно жило. По-третє, спонукала і спонукає нас любов до Господа Христа і правовірної його науки. А до того ж боялись ми заслужити пекельної кари, не скориставшись із тієї оказії, що її Бог зволив нам надати, і того святого діла на себе не взявши. Любов до милостивого Бога і страх перед ним, а також побожне сумління наше змусили нас до того святого діла pracedente gratia divina et cooperante Jesu Christo а.



 а Коли буде на те Божа ласка і сприятиме Ісус Христос (латин.).



Щоправда, були й такі, що святого патріарха одраджували, передбачаючи ті небезпеки, які нині нам загрожують. Але люди лицарські та гарячі духом святобливим превелебності його сказали:

— Не був би ти патріархом, не був би ти пастирем добрим, не був би ти Христовим і апостольським намісником, якби превелебність твоя народові руському митрополита й єпископів не посвятив і не зоставив, заставши нас тут переслідуваних і без пастирів. І гляди, — мовили, — аби тебе часом звір який лютий на дорозі в тій мандрівці, в яку ти Христа ради рушаєш, не забив, як того чоловіка Божого, котрий був до царя Єроваама посланий.

Та якби ми таким великим даром од такого великого пастиря погорджували або дочасної небезпеки боялися, то не уникли б ми кари Божої і взагалі б не були ми гідні ймення християнського, не були б ми гідні на світло небесне дивитися. Нарешті, невірні жиди та єретики насміхалися б із нас і не мали б нас за людей, які пізнали Бога і про віру свою дбають. Адже й баби ті єгипетські (котрі, не боячись мандатів царя фараона, чоловічу стать живою зберігали) повставали б із своїх могил і прийшли б картати і карати полохливість сердець наших, ба, і в судний день нас би оскаржували. Не дай же того, Боже, аби із-за дочасних погроз, вироків і мандатів одрікатися віри і про спасіння душ не дбати. Страшніші спокуси і небезпеки од турка терплять греки, а проте віри своєї не цураються, пастирів і порядки свої церковні мають.

То що ж нам ще робити було, бачачи права, вольності і свободи наші потоптані, а сумління, церкви і служби Божі насильству піддані, як не до святої апостольської і мученицької переваги вдатися?

Якщо апостолів, котрі без консенсу зверхників єрусалимських на місце Іудине в Єрусалим обрали і настановили Матвія апостолом, як гідних кари судити хотять, то [нехай] і нас [судять].

Якщо Петра і Павла, котрі, з Єрусалима прийшовши до Рима, Христа проповідували і єпископів висвячували, римляни судити і карати були годні, то [нехай судять і карають] і нас.

Але якщо тих непобожно було за те винуватити, то поготів і нас, котрі на те лиш важили, у що до того вірили, що мали й заживали як за монархів і князів руських та литовських, так і за королів польських од того часу, коли ті над нами почали панувати.

Якщо королі польські — Казимир Великий, Людвик, Владислав, Ягелло, Владислав, Казимир, Ян Ольбрехт, Олександр, Зигмунт Перший, Зигмунт Август, Генріх, Стефан і нинішній король його милість, наставши на панство, судили і карали русь за те, що мали вони митрополитів, посвячених од патріархів, якщо судили і карали якого русина за те, що він папу римського за найвищого пастиря не визнавав і що з костелом римським унії не тримав, то нехай і нині важаться так чинити з нами.

Але не тільки, аби карати кого мали, навпаки — охоче і ласкаво дозволяли й допускали патріархам юрисдикцію на Русі одправляти, на доказ чого світу одну тільки нагадуємо справу святого вітця Єремії, патріарха константинопольського, котрому, коли той тут, на Русі, був 7, тодішній король його милість у володіннях своїх всіляку духовну юрисдикцію відправляти дозволив, ні в чому її не обмежуючи, а навпаки, наказуючи, аби народ наш всіляко превелебності його побожно, покірно і звикло послух оддавав. Та й до того святої пам’яті королі їхні милості польські і духовенству і князям руським до Константинополя дозволяли посилати на посвячення митрополита київського, про що письма й листи автентичні маємо і зберігаємо.

О Боже милосердний і справедливий, зглянься на наші клопоти й утиски! Що ж бо то є, що нас мають за безбожніших і гірших од жидів-караїмів, од аріян, лютеран, євангеліків і вірмен, котрі в королівстві польськім і в князівствах руських та литовських пробувають; ті мечетей, ті божниць і шкіл, а ті зібрань і церков своїх порядки й служби Божі одправляють; старші їхні — ксьондзи, судді й єпископи — з Німеччини і з царства Турецького приїздять, уряди та суди одправують, міністрів, докторів, рабинів та казнодіїв настановлюють і висвячують. Секти отсі у Польщі і на Русі й у Литві зайшлі, ми ж — спадкоємці і громадяни, і королі святої пам’яті померлі, і нинішній король його милість тут нас застали і щодо релігії нашої заприсягайсь жодної нам у ній опресії а і віоленції б не чинити. То чи ж побожно, то чи ж справедливо нас, спадкоємців і синів правовірних християн, утискувати і такими обмовами та чорними фарбами бруднити?



 а Опресія — утиск.

 б Віоленція — насильство.



Отаким-то добром нам оддають за те, що в монархії нашій, успадковуючи працю рук наших, пожинають і з того веселяться! Принаймні пам’ятали б про те: «Non abominabes idumeum quia frater tuus est, nec egyptium quia advena fuisti in terra eius» а.

Зважте, чи не ласкавіше з греками турки обходяться? Хоч їх мечем узяли, а релігію їхню не переслідують. А ми угодою і присягою до Корони прилучившись, терпимо наруги, насильства і утиски у вірі, винуватять нас у заколотах і злочинах, яких ми не чинили.

А щодо консенсу, то ось що повідаємо: безпечно сказати можемо, що і на консенс його королівської милості ми зважали. Бо хіба ж не є нонсенсом його королівської милості присяга, котру він під час коронації на ствердження прав, вольності і звичаїв наших, а також для збереження миру в справах релігії зволив учинити? Воістину будь-який консенс переважує та присяга, бо є вона головним законом і консенсом, якому партикулярний, що про нього нині мова, касувати не може. А крім того, ще й обітниця короля його милості та сенату, а також і послів земських, як і наші інстанції, відстоюють нас од того партикулярного консенсу. А понад все те воля Божа, мандат Христів та консенс Духа Святого ствердили, аби ми конечно мали правовірних митрополита й єпископів. Так і за днів переслідування бувало, так і тепер бути має. Отож ми престолів матеріальних і маєтностей духовних, які нам власне належать, котрі є в подаванню його королівської милості, не займаємо без того, щоб попередньо випросити згоду на те у його королівської милості маєстату.

А щодо превелебного отця Мелетія Смотрицького, архієпископа полоцького, то про те запевне знати треба, що він не з якимись лихими замислами чи авантюрами мав їздити до святого отця патріарха, не заради єпископського сану, а тільки задля одвідин та оддання побожного поклону його святобливості. Коли ж Бог зволив ласку Духа Святого на нього зіслати, чудом попри будь-яке його сподівання сталося те, не інакше, тільки так, як було Саул, шукаючи ослів, або ж Давид, од овець прийшовши, пророком Самуїлом були помазані на царство ізраїльське, без будь-якого сумніву sorte divina б те на нього впало, так, як на Матвія, котрого апостоли на місце, з якого зрадник апостол Іуда упав, настановили з волі Духа Святого апостолом.



 а Не проклинай ідумейця, бо він брат твій, також єгиптянина, тому що ти був чужинцем у його краю (латин.).

 б Жереб неба (латин.).



Якщо за те Матвія шпигуном і зрадником міста Єрусалима визнати, якщо його як гідного кари осудити сміють, то тоді хай і й згаданого Мелетія судять і карають, котрий праведний і чистий є од будь-яких лихих замислів, шпигунств, змов, бунтів чи заколотів. При тому як про духовних, так і про світських братчиків, так і про міщан віленських свідчимо, що ані в Києві їх тоді не було, ані листів жодних од себе вони не слали, іменем їхнім жодних лихих замислів, авантюр і зрад трактовано не було, в чому їх зловмисне, несправедливо і потварно звинувачують. Бог-серцевідець бачить, що неслушно і несправедливо вони тяжке й суворе ув’язнення та мордування терплять, не будучи ні в чому варті підозри, ані правом забруднені, ані проти права винні. Нехай же найсправедливіший суддя Христос заплатить тим, котрі невинні душі братії нашої на ті страждання прирікають!

Віримо, що віддячить він за кривду своїх вибранців, котрі волають до нього і вдень, і вночі.

Що ж до козаків, то про сих лицарських людей знаємо, що вони з роду нашого, браття наші і християни правовірні. Про них думають, нібито вони є простаками, котрі, знань і розуму не маючи, піддались намовам духівництва. Але ж бо ми ані од послуху належного їх не одводимо, ані їх бунтуємо, та й розуму в ділах і чинах їхніх не учимо. Самі вони природний розум і од Бога даровану кмітливість мають. Тож і ревність та любов до віри, побожності та церкви з давніх-давен між ними живуть і проквітають. До того ж бо те плем’я чесного народу руського, з насіння Яфетового, котре Чорним морем і посуху Грецьке царство воювало. З того-бо те військо покоління, котре за Олега, монарха руського, в своїх моноксилах а по морю і по землі (приправивши колеса до човнів) плавало [та пересувалося] і Константинополь штурмувало. Се ж бо вони за Володимира Великого, святого монарха руського, Грецію, Македонію та Іллірик воювали.



 а Моноксили — човни.



Се ж їхні предки разом із Володимиром хрестилися і віру християнську од церкви константинопольської приймали, і по день нинішній у тій вірі вони родяться, хрестяться і живуть. І живуть не як погани, а як християни, пресвитерів маючи, письма навчаючись, Бога і закон свій знаючи. То як же вони, з ласки Божої, самі по собі про віру і про спасення своє не мали б дбати? Зважмо на їхню побожність: коли в море пускаються, то перед тим моляться і обітницю дають, що за віру християнську ідуть із невірними воювати. А до того ж мають на меті невільників визволяти. При тому побожно зобов’язуються здобиччю своєю церкви, монастирі, шпиталі й духівництво наділяти. Задля спасення свого невольників викупають; церкви нові і монастирі будують, мурують і збагачують. І якщо в місцях пустельних про віру й побожність пам’ять свою засвідчують, то тим більше про них на волості, до домів своїх вернувшись, дбають і їх постерігають, вітців, братів і родичів своїх між духівництвом маючи. І воістину християнству поневоленому на всьому світі ніхто після Бога добродійства такого великого не виказує, як греки надійністю своїх окупів, король іспанський потужністю свого флоту і військо Запорозьке своєю мужністю і своїми перемогами. Що інші народи словом і бесідами виборюють, те козаки ділом самим доводять. Хіба ж духовні тому їх учать? Хто їх учить того розуму — на землі воювати чи на морі, де вони гарцюють у своїх моноксилах, котрі супроти кораблів і каторг — не більше, як ночви? Хто їх бунтує, коли в справах своїх, ставши табором збройним, по кілька місяців переговори проводять із хитромудрими дипломатами? Ще до того, як ми владиками стали і до Києва та на Україну завітали, до того, як превелебний архієпископ Мелетій Смотрицький побував у Києві, вони вже за права віри своєї на прю ставали, скарги писали, посольства посилали і присяги складали. Знане те і звісне широко. І до всього сього не те що мало б духівництво спонукувати, але самі вони духовних спонукують, як і міщан, перестерігають їх, ба й погрожують їм, аби у вірі жодної не було одміни і аби з апостатами-уніатами не спілкуватись. Досить пригадати недавнє — спитати, що було і що мало не сталося в монастирі Печерськім із того тільки, що превелебний його милість ксьондз біскуп київський у вівтар увійшов — довідатися, яке нарікання знялось, яке роз’ятрення! Ледве що вляглося. І все ж таки внесено було на Запорожжі, в генеральній раді, скаргу на ченців монастиря Печерського. Відомі й інші вияви їхньої сміливості та навальності, до котрих духівництво аж ніяк їх не закликало. Хіба духовні їх до того схиляють, щоб вони на море ходили? І немає нічого дивного в тому, що знають вони про переслідування православних уніатами: з різних повітів, із міст і сіл у козацтво приходять до них люди, одні з власної охоти, інші кривдами та здирствами примушені, як духовні, так і світські, і ніщо інше так Річ Посполиту й Україну не збурює, як унія та спричинені нею переслідування русі, як несправедливості й утиски убогого люду. Воістину самі уніати козаків гнівлять, коли до них братію нашу покривджену гонять і Україну нею наповнюють. Отож неслушно й безпідставно звинувачувати і обмовляти нас у бунтуванні козаків. Ми серцями й замислами козацькими не керуємо, Господь Бог керує ними, котрий сам відає, на що сі останки тої старої Русі зберігає і правицю їхню та силу на морі і на землі довго, широко й далеко простирає. Бог їх держить і ними рядить. Той — хтось писав — татар на землі, як блискавки й громи, поклав та християн ними разить і карає. Отак і козаків, низових запорозьких та донських, поклав Господь, як другі блискавки і громи живі на морі і на землі, щоб ними турків і татар невірних страшити й громити.

Не шпигуни ми і не переховуємо шпигунів. Ми громадяни сеї землі, добре і чесно в домах шляхетських уроджені, в ній осідок й оселі свої маємо, тут живемо явно, духовні і владики, добре відомі людям усякого стану. Всі знають, що ми при денному світлі ходимо і в церквах Бога хвалимо. А шпигуни ховаються, живуть і спілкуються скритно й потемки.

Не бунтівники ми і не заколотники. Взяли ми лиш те, що перед тим мали, що нам предки наші зоставили й заповіли, що перед тим заживали і що нам права Божі та людські закони й звичаї, а також понад шестисотлітнє вживання дозволяють. Сповідуємо ту віру, котру і перед тим сповідували. Про спасіння і про царство небесне навчаємо. Ні на чиє здоров’я, ні на чию маєтність не зазіхаємо, волостей, міст і замків не облягаємо. Збитків, злочинів і насильств не чинимо. Воювати з християнами і вбивати їх не закликаємо. Навпаки, навчаємо дати себе забити і маєтність свою пограбувати та про неї не жалкувати, відаючи про ліпшу і віковічну на небесах. А що таке бунти й заколоти, права Юстиніанове й наше коронне та литовське дають знати, про що юристам in suo foro et termino а зоставляємо диспутувати.

А тут би придивитися й зважити, що за докази і які... б... і species в шпигунств, зрад, авантюр, бунтів і заколотів в універсалі покладають:

1. Зустріч і проводи архієпископа Мелетія. Якщо ті римляни, котрі зустрічали Павла апостола під Римом біля трьох корчм і проводили його, винні в таких ексцесах, то винні і вільняни.

2. Вияви людяності. Якщо вітця Публієвого, котрий Павла почтив і прийняв у домі своєму, або і того ж в Іоппії Симона, котрий Петра в домі своєму переховував та пригощав, а також і всіх інших, котрі під час переслідувань переховували єпископів і визнанців християнства, за винних уважають у таких ексцесах, то хай і нас.

3. Титул архієпископський і єпископський, у церквах службу Божу, церемонії і облачення святе. Того всього той святий стан потребує, і вживання всього того релігія наша здавна дотримується, як у титулах, так і в апаратах. Ніхто нам того не ганив, окрім тих сект, котрі на зборах своїх у світському одязі виставляють проповідників.

4. Влада і послух, відповідальність і послідовність. То наш обов’язок — єпископів і пресвітерів, котрим влада над нами належить, слухатись та суду й справуванню їхньому підлягати.

Усе те не шпигунства, не зради, не бунти і не заколоти, а в побожних речах побожні дії та милосердні вчинки і святі послух та покора.

Але... б а якщо і згадані тут уніати в тих злочинах і порушеннях винні, то й до них стосуються ті універсали, і вони такій самій карі підлягають. Вони-бо є властивими бунтівниками, заколотниками і ґвалтівниками нашої церкви і її відправ, престолів та маєтностей, понад шестисотлітньої посесії і старожитності нашої.



 а У певному місці й часі (латин.).

 б Пропуск у рукописі.

 в Подоба (латин.).



Не бунтівники ми і не заколотники, а люди, на мучеництво призначені. Нехай про церкву латино-римську і про уніатів іде по всьому світу неслава, що вони народ руський переслідують і мучать! А нашого мучеництва похвали гідна слава хай усі сторони світу обходить і скрізь лунає! Хай кождий про нас знає, що, перш як узяти на себе сю святу службу, наклали ми на себе вінець мученицький, виразку і нужду Іова справедливого, пилку Ісайї, смердючу яму Єремії, тортури Павла і Сили, каміння Стефана, хрест Петра й Андрія, меч Якова і Павла, мучеництво Георгія, Феодора і Димитрія та інших мучеників. Не на панування і не на розкоші пішли ми, і ніякі погрози, за поміччю Божою, ніякі кари і ніякі муки не одвернуть нас од правої віри і од служби Божої.

У тому святому ділі гетьманом нашим є Бог, у Тройці єдиний. Військом нашим, із ласки Божої, є ангели і мученики святі, озброєні молитвами своїми. Силу дають нам Євангелія, Діяння і Послання апостольські, творіння докторів святих і постанови соборів вселенських. Із них черпаємо ми твердість у вірі, довговічну, стійку й непорушну, в обрядах таїнств і служби Божої. Остаточна мета наша — царство небесне і життя з Господом Богом. А користь, набуток і нагорода наша — вінець небесний. Інші мають вітчизну нашу, а ми — горні міста, інші мають нашу столицю, а ми — Христа. А хто наші нужденні й стражденні тіла — дім Божий, житло Духа Святого — розвалить і розруйнує, пустку і мізерну здобич захопить, хіба що волосяниці та витерті й драні сіряки. Та ще патериці пастирські фінікові з Єрусалима. А віра наша, за яку вмираємо і на муки радо йдемо, є вірою символів Нікейського й Константинопольського соборів, заснованою на непорушному дотриманні догматів та ухвал помісних і вселенських соборів, вірою в ті таїнства і святині, що їх досі чотири патріархи визнають. Отсе і ми визнаємо разом із ними.

Такий титул і напис судці, котрі нас карати будуть смертю, нехай напишуть, просимо! І правовірні наші на могилах наших нехай напишуть, що кождий із нас за таку віру потерпів і муки прийняв.

Не тяжка для нас святого мучеництва смерть, та серця наші дуже болять од того, що під претекстом вигаданих злочинів і ексцесів нас за віру винуватять і гонять. Бо і противники і ті, котрі і нас підозрюють і обмовляють, менший гріх мали б, якби, не минаючи злочинів, ясно нас звинувачували за те, що їм болить і їх ображає. Се ж бо ні що інше, як тільки те, що віри нашої і вірності патріархові константинопольському одступити і до західної римської церкви прилучитися не хочемо; та ще те, що папу за найвищого не визнаємо. А коли б на ті дві речі (чого ніколи, за поміччю Божою, не буде) ми призволили, то одразу б легко і швидко од звинувачень у таких вигаданих злочинах нас було б увільнено.

І все ж тішмося! Аби тільки Христос-Господь звеличений був у тілі нашім — хоч життям, хоч смертю. Над Христа, над апостолів і над мучеників, котрі смерть прийняли, ліпшими і значнішими бути ми не маємо. За ту правду і невинність нашу нехай Господь Бог нам помагає і пречиста Богородиця про нас молиться!

А вам, отці і браття наші у Христі-Господі наймиліші, друга од нас потіхи протестація така: стійте твердо, не хитаючись, ані тривожачись! Радо веселими спішіть ногами до святого мученичества! Літа і дні ті до нас вертаються, котрі були од часів апостольських аж до великого Костянтина. Ті святі вертаються дні, коли з темниць і веж та з-під меча громадами йшло безліч душ на лоно Авраамове, у веселі й милі пристановища, уготовані для святих. Світ сей кінчається. Судний день наближається. Суддя найсправедливіший — Христос, Бог наш — прагне кожному мученикові, як Стефанові, небо відкрити і царство небесне дарувати. А тим часом тіштеся переслідуванням, муками і смертю братії нашої, бо велику заплату нам за се уготовано на небесах. І постійно пам’ятайте апостольські слова: «...І не бійтесь ні в чому своїх противників; се їм віщування погибелі, вам же — порятунку. А се од Бога! Бо даровано вам заради Христа не тільки вірувати в нього, а й страждати за нього...» (Послання апостола Павла до филип’ян, гл. 1, ст. 28 — 29).

Отож таку нашу універсальну протестацію й оправдовування пишемо і розсилаємо, аби нас, як німе бидло, не різано, а щоб і свої, і народи землі відали, які люди і нащо та яким претекстом і способом за віру нас переслідують, в’язнять і мучать.

Писано місяця квітня 28-го, року 1621-го.












ПРИМІТКИ


Перекладено з польської мови за виданням: Жукович П. Протестация митрополита Нова Борецкого и других западнорусских иерархов. — СПб., 1909.


 1 Тобто з часу постановлення Берестейської унїї 1596 року.

 2 Тут перечислено вище уніатське духовенство: Рутський Велямин — був митрополитом; Мороховський Ілля — володимирським єпископом; Шишка-Хлопецький Атанасій — перемишлянським єпископом; Купецький Атанасій — також перемишлянським єпископом; Сахновський Паїсій — пінським єпископом. Левко Криуша — це Лев Кревза, ігумен, полеміст, автор книги «Оборона єдності церковної».

 3 Йдеться про Януша Острозького.

 4 Мова йде про поразку Польщі під Цецорою в 1620 р.

 5 Тобто Богуслав Радошовський.

 6 Тут маємо вияв москвофільських поглядів частини тодішнього українського православного духовенства. Один рід — мається на увазі, що Московським князівством довгий час правили Рюриковичі, що походили з київської династії; одна мова — мається на увазі словенська (церковно-слов’янська) мова, якою користувалася, як офіційною, православна церква; спільні звичаї — йдеться не про етнічні, а церковні звичаї та обряди, хоч тут також була різниця.

 7 Патріарх Єремія був в Україні в 1588 — 1589 році.

















Попередня       Головна       Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.