[Українська Літературна Енциклопедія. — К., 1990. — Т. 2: Д-К. — С. 5-18.]

Попередня     Головна     Наступна

Д

«ДАВИД САСУНСЬКИЙ», «Сасунці Давид» — вірм. нар. героїчний епос. Створювався впродовж багатьох віків нар. співцями — віпасанами. Складається з 4 частин, з них головною є третя — «Сасунці Давид». В основі її сюжету — сел. повстання 851 проти збирачів данини Арабського халіфату в одному з районів Зх. Вірменії — гірському Сасуні. Відображено також ін. істор. події. Герої епосу — Сасунці Давид та ін. — носії нар. ідеалів благородства, справедливості, самопожертви, патріотизму. Осн. ідея епосу — боротьба за незалежність батьківщини, тому він став худож. відображенням життя і боротьби всього народу. Вперше його записав 1874 фольклорист Г. Срвандзтян. Епос «Д. С.» використали в своїх творах О. Туманян, А. Ісаакян, Н. Зарян. Його перекладено багатьма мовами світу, зокрема українською (П. Тичина, Л. Дмитерко, В. Свідзінський, Є. Фомін та ін.).

Вид.: Укр. перекл. — Давид Сасунський. К., 1939; Рос. перекл. — Давид Сасунский. М., 1958.

Літ.: Давид Сасунский. Ереван, 1939; Тичина П. Давид Сасунський В кн.: Тичина П. Зібрання творів, т. 8, кн. 1. К., 1988.

Б. П. Кардан.

ДАВИДКОВ Іван Іванов (9.III 1926, с. Живовці, тепер Михайловградської обл.) — болг. письменник, перекладач. Член БСП з 1961. Закінчив 1951 Софійський ун-т. Твори Д. сповнені громадян. звучання, почуття пролет. інтернаціоналізму, вони позначені метафорич. асоціативністю філос. роздумів. Автор збірок віршів «Українець з білою гармонією» (1951), «Світло від інею» (1957), «Крила і корені» (1964), «Молитви про різець і камінь» (1977), «Володар нічних сонць» (1981), «Корида» (1984), «Море» (1988), романів і повістей «Далекі броди» (1967), «Балада про самотніх мореплавців» (1979), «Човен Харона» (1987), книжок нотаток і есе «Політ стріли» (1985) і «Нічна віолончель» (1989) та ін. Кілька разів бував на Україні, їй присвятив зб. віршів «Дніпро під моїм вікном тече» (1960). Написав вірші «Шевченко в Кос-Аралі» (укр. перекл. у журн. «Жовтень», 1959, № 6) та «Сорочка Шевченка». Д. належить ряд статей про укр. поезію, передмов до виданих у Болгарії антологій: «Українська радянська поезія» (1960), «Усмішка Дніпра. Молода українська поезія» (1976), «Каштан у небі. Українські поети» (1982). Перекладає твори І. Франка, Лесі Українки, П. Тичини, М. Рильського, М. Бажана, В. Сосюри, Д. Павличка, І. Драча та ін. Укр. мовою твори Д. виходили в перекладі Д. Павличка, П. Воронька, Р. Лубківського, Д. Білоуса, М. Сингаївського, В. Ткаченко, Р. Братуня, О. Кеткова, І. Білика, Ф. Неборячка, І. Луця та ін.

Тв.: Укр. перекл. — Лірика. К., 1960; Кусень хліба для Мандрівника. «Всесвіт», 1972, № 6; Був собі художник. «Всесвіт», 1975, № 9 — 10; Прощай, Акрополю! В кн.: Сучасна болгарська повість. К., 1981; Квиток до Бретані. Львів, 1983; Зимові сни левів. «Всесвіт», 1984, № 2; Човен Харона. «Всесвіт», 1988. № 5; Рос. перекл. — Прощай, Акрополь! М., 1978.

Літ.: Спасов І. Світ Івана Давидкова. «Всесвіт», 1976, № 7; Захаржевська В. Корені слова. «Всесвіт», 1987, № 7; Павличко Д. Болгарин з гармонією безсмертних почувань. В кн.: Павличко Д. Біля мужнього світла. К., 1988.

В. О. Захаржевська.

ДАВИДОВ Анатолій Іванович (8.II 1938, с. Бочечки, тепер Конотопського р-ну Сум. обл.) — укр рад письменник засл. працівник культури УРСР з 1988. Член КПРС з 1961. Закінчив 1960 Ніжин. пед. ін-т. У 1975 — 84 працював гол. редактором журн. «Барвінок», з 1984 — директор вид-ва «Молодь». Друкується з 1961. Автор нарисів, повістей для дітей (збірки «Експедиція „Суничка“», 1971; «Катамаран», 1974; «Голубий патруль», 1974, та ін.), наук.-худож. книжок «Знай, люби, бережи» (кн. 1 — 2, 1979 — 85), зб. оповідань «Сонечко спить у дзвониках» (1986; премія ім. Лесі Українки, 1987) та ін. Твори Д. відзначаються заглибленістю в дит. психологію, ясністю стилю. Окремі з них перекладено рос., білорус., казах., узб., молд., нім., чес., словац. та ін. мовами. Портрет с. 6.

Тв.: Озивайко. К., 1987; Не так вже й тісно на Землі. К., 1987.

Літ.: Столбін О. П. Знай, люби, бережи. «Радянська школа», 1980, № 11; Назаревская Н. А. Знай, люби, береги. «Детская литература», 1980, № 8; Кириченко П. Сокровища земли нашей. «Радуга», 1981, № 3; Губарець В. До совісті і розуму людського. «Дніпро», 1986, № 6.

І. М. Давидова.

ДАВИДОВ Денис Васильович [16 (27).VII 1784, Москва — 22.IV (4.V) 1839, с. Верхня Маза, тепер Радищевського р-ну Ульянов. обл.] — рос. поет. Одержав грунтовну домашню освіту. З 1801 на військ. службі, зокрема, біля Звенигородки (тепер місто Черкас. обл.). Один з організаторів і активний учасник партиз. руху під час Вітчизн. війни 1812, пізніше — генерал-лейтенант. Був членом т-ва «Арзамас», співробітничав у журн. «Современник». Автор байок, сатир. віршів, елегій (зб. «Вірші», 1832). Відомий як співець гусарського братства й хоробрості. Лірична поезія Д. відзначається багатством ритміки й мелодики вірша, часто має романсовий характер. Д. належать «Щоденник партизанських дій 1812 р.» (опубл. 1860), спогади про О. Суворова, П. Багратіона, М. Раєвського та ін. Перекладав з французької (Ж. Деліля та ін.). Т. Шевченко згадува.в Д. в повісті «Капитанша», а в повісті «Прогулка с удовольствием и не без морали» процитував рядки з його «Сучасної пісні». П. Грабовський переклав вірш Д. «Я тямлю — так пильно» (1895).

Тв.: Полное собрание стихотворений. Л., 1933; Стихотворения. Л., 1984; Сочинения. М., 1985; Военные записки. Воронеж, 1987; Укр. перекл. — «Я тямлю — так пильно». В кн.: Грабовський П. Зібрання творів, т. 1. К., 1959.

Літ.: Попов М. Я. Денис Давыдов. М., 1971; Рассадин С. Б. Партизан. В кн.: Рассадин С. Б. Спутники. М., 1983; Задонский Н. А. Денис Давыдов. Куйбышев, 1988.

С. А. Кривошапова.

ДАВИДОВ Енвер Муртазійович (21.III 1919, с. Камишла, тепер Клявлінського р-ну Куйбишев. обл. — 23.VI 1968, Казань) — татар. рад. поет. Член КПРС з 1942. Закінчив 1933 сільськогосп. технікум (с. Камишла). Учасник Великої Вітчизн. війни. В поемах «У колгоспі „Зоря комунізму“» (1949), «Передові» (1952), «Розлив» (1955), «Дівчина з ферми» (1960), «На перехресті епох» (1961), зб. віршів і поем «Сибірський тракт» (1967), романі у віршах «Після безсонної ночі» (1972) відобразив складні процеси соціалістич. будівництва, працю рад. людей у повоєнні роки. Творчості Д. властиві політ. загостреність, динамічність сюжету, експресивність образів. Писав і для дітей. Вірш «Прапороносці дружби» (1954) — про возз’єднання України з Росією. Переклав окремі твори Т. Шевченка (вірші «Вітре буйний, вітре буйний!», «Минають дні, минають ночі», «Тяжко-важко в світі жити», вступ до балади «Причинна»), В. Сосюри, М. Рильського.

Тв.: Рос. перекл. — После бессонной ночи. Казань, 1980.

Р. К. Ганієва.

ДАВИДОВ Юрій Володимирович (20.XI 1924, Москва) — рос. рад. письменник. Член КПРС з 1947. Учасник Великої Вітчизн. війни. Навчався в Моск. ун-ті. Перші твори Д. присвячені мореплавцям, мандрівникам, дослідникам і відкривачам (повісті «В морях і мандрах. Життя Ф. Ф. Матгошкіна», 1949; «Південний хрест. Повість про капітана О. Є. Коцебу», 1957; «Капітани шукають путь», 1959; зб. оповідань «Про друзів твоїх, Африко!», 1962, та ін.). Автор худож.-докум. книг про рос. флотоводців: «Головнін» (1968), «Нахімов» (1970), «Сенявін» (1972). Створив цикл істор. творів: романи «Березень» (1959; укр. перекл. Л. Яшенко, 1961; 4-е, перероблене видання, 1974), «Глуха пора листопаду» (кн. 1 — 2, 1968 — 70) та повісті «Заповідаю вам, браття... Повість про Олександра Михайлова» (1975), «Дві пачки листів. Повість про Германа Лопатіна» (1983; переробл. на роман «Солом’яна сторожка», 1986; Держ. премія СРСР, 1987), в яких відображено складні й драм. суперечності істор. епохи, етичний максималізм народовольців, боротьбу за непорушність моральних підвалин і чистоту революц. руху. За філософсько-етичним пафосом до названих творів примикають роман «Цей мигдалевий запах...» (1965), в якому розкрито потворну психологію зрадництва і провокаторства та повість «Вечори в Колмові» (1989). У повісті «Доля Усольцева» (1973) Д. розвінчує диктатуру, владу, засновану на обмані, підлості й демагогії. Питання морального обов’язку, гуманістич. ідеалу порушено в повісті про рос. просвітителя і демократа 18 ст. Ф. Каржавіна «Волонтер свободи» (1988). У творах Д. істор. достовірність і документалізм поєднуються з психологізмом характерів та ліризмом оповіді. Революціонерів-українців зображено в кн. «На біговому полі, поблизу різниці... Повість про Дмитра Лизогуба» (1978), події якої значною мірою розгортаються на Україні. У повісті «На шхуні» (1988) розповідається, зокрема, про участь Т. Шевченка в аральській морській експедиції.

Тв.: Избранное. М., 1985; Укр. перекл. — Березень. К., 1961.

Літ.: Рассадин С. Удовольствие от подлинности (О прозе Юрия Давидова). «Вопросы литературы», 1985, № 8.

Н. І Чорна.

ДАВИДЮК Дмитро Григорович (12.I 1940, с. Заріччя, тепер Ружинського р-ну Житом. обл.) — укр. рад. поет, перекладач. Член КПРС з 1978. Закінчив 1966 Київ. ун-т. Друкується з 1958. Автор збірок «Блискавка серця» (1967), «Березові райдуги» (1972), «Очима травня» (1975). Перекладає твори рос., білорус., молд. та ін. письменників. Упорядник антології молодої ест. поезії «Талліннське небо» (1975), поетичного зб. «Мій комсомол» (1975) та низки збірок віршів і оповідань для дітей. Окремі поезії Д. перекладено рос. мовою.

Літ.: Деснянко Л. Березові райдуги. «Дніпро», 1972, № 11; Губенко Н. Глазами весны. «Радуга», 1976, № 5.

В. А. Бурбела.

ДАВИДЯК Василь Степанович (крипт. — Я...к, Д., В.; В. С. Д. та ін.; 1850, с. Рудники, тепер Миколаївського р-ну Львів. обл. — 10.II 1922, Львів) — укр. культур. і громад. діяч. Навчався (70-і pp.) у Львів. семінарії. У студ. роки був активним членом «Академического кружка», співробітником журн. «Друг». У 1874 — 75 сприяв публікації на сторінках журналу творів І. Франка, тоді учня Дрогобицької гімназії, й надалі підтримував дружні стосунки з письменником. Переклав «язичієм» повісті «Перше кохання» нім. письменниці К. Бауер (під назвою «Первая любовь», 1874), «Вадим» М. Лермонтова (під назвою «Повесть без надписи», 1875). Згодом зайняв виразні «москвофільські» позиції (див. «Москвофіли»), друкував статті на громад. та реліг. теми.

Літ.: Франко І. [Листи до В. С. Давидяка]. В кн.: Франко І. Зібрання творів, т. 48. К., 1986.

М. О. Мороз.

ДАВИЧО Оскар (18.I 1909, м. Шабаць) — серб. письменник, член Серб. академії наук і мистецтв. Член СК’Ю. Закінчив 1930 Бєлгр. ун-т. 1932 за комуністичну пропаганду Д. було засуджено на каторгу. Учасник нар.-визв. боротьби в Югославії проти фашист. загарбників. На поч. літ. діяльності — один з провідних представників серб. сюрреалізму (зб. віршів «Анатомія», 1928, та ін.), у віршах кін. 30 — поч. 50-х pp. переважають елементи реалізму (збірки «Вірші», 1938; «Вишня за стіною», 1950; «Хана», 1951; поема «Зренянин», 1949). Згодом Д. повертається до сюрреалізму (поема «Людська людина», 1953; збірки «Флора», «Заселені очі», обидві — 1955; «Знімки», 1963; «Слова на ділі», 1976). В експеримент. за формою романах «Пісня» (1952), «Робоча назва нескінченності» (1958), в сатир. романі «Бетон і світляки» (1956), романі-пенталогії «Каторга» (1963 — 72, про боротьбу комуністів за часів королів. Югославії) порушив проблеми революц. етики, взаємодії особи й колективу, трактуючи вчинки своїх героїв переважно в дусі фрейдизму. Окремі вірші Д. переклав Р. Лубківський.

Тв.: Укр. перекл. — Кохання. В кн.: Слов’янське небо. Львів, 1972; Рос. перекл. — Песня. М., 1979.

Літ.: Ильина Г. Я. Романы Оскара Давичо. В кн.: Литература славянских народов, в. 7. М., 1962.

І. П. Ющук.

ДАВНЬОРУСЬКА МОВА — народнорозмовна й літературна писемна мова сх. слов’ян періоду Київ. Русі. Належить до східнослов’ян. групи індоєвроп. сім’ї мов. Народнорозмовна Д. м. була продовженням спільнослов’ян. мови, що розпалася на окремі групи внаслідок розселення слов’ян у 5 — 7 ст. Специфічними фонетичними, граматичними й лексичними рисами вона відрізнялася від західно- і південнослов’ян. мов. Зокрема — переходом kv і gv у cv і zv (цвЂтъ, звЂзда); спрощенням dl, tl в l (сало замість sadlo, плелъ замість pletlъ); появою з’єднувального l після губних перед j (зємля замість zemja, капля замість kapja); зміною t, d перед j відповідно у č, ž; переходом у цій же позиції е в о (озеро замість jezero); іменники мали кілька типів відмінювання, дієслова змінювалися за особами й числами, мали 5 часових форм; уживалися специфічні для східнослов’ян. зони слова типу «война», «рЂнъ», «борань», «бърть» тощо. Усі ці явища згодом успадкували рос., укр. та білорус. мови, які розвинулися з давньоруської мови.

На основі народнорозмовної Д. м. у 8 — 9 ст. розвивалася літ. Д. м., в якій відбилося чимало спільносхіднослов’ян. фонетичних, граматичних і лексичних рис. Літ. Д. м. написано «Руську правду» і найдавніші грамоти, зокрема берестяні грамоти, а також старод. літописи. На літ. Д. м. з 10 ст. впливала старослов’янська мова, що відбивалося в літописній і худож. л-рі (напр., у «Повісті временних літ», у «Слові о полку Ігоревім»). Водночас відбувався і зворотний вплив, тому лише найдавніші пам’ятки (11 ст.), написані на Русі старослов’ян. мовою, більш-менш послідовно відображають її класичні риси, а в пізніших пам’ятках простежується давньорус. варіант цієї мови. Після розпаду Київ. Русі народнорозмовна Д. м. виявляла дедалі більшу діалектну подрібненість, яка посилилася після татаро-монг. навали. Всі осн. системні зміни відбувалися по-різному в пн.-сх., пд.-зх. і зх. руських землях. Почали формуватися укр., рос. та білорус. мови.

Літ.: Булаховський Л. А. Питання походження української мови. К., 1956; Виноградов В. В. Основные проблемы изучения, образования и развития древнерусского литературного языка. М., 1958; Филин Ф. П. Образование языка восточных славян. М. — Л., 1962; Горшков А. И. История русского литературного языка. М., 1969; Филин Ф. П. Происхождение русского. украинского и белорусского языков. Л., 1972; Історія української мови. Фонетика. К., 1979; Филин Ф. П. Истоки и судьбы русского литературного языка. М., 1981; Русанівський В. М. Джерела розвитку східнослов’янських літературних мов. К., 1985; Древнерусский литературный язык в его отношении к старославянскому. М., 1987; Півторак Г. П. Формування і діалектна диференціація давньоруської мови. К., 1988.

В. М. Русанівський.

ДАВОЯН Размік Нікогосович (3.VII 1940, с. Мец-Парні Спітацького р-ну) — вірм. рад. поет. Закінчив 1964 Єреван. пед. ін-т. Автор збірок «Мій світ» (1963), «Крізь тіні» (1967). «Соти» (1973), «Гарячі плити» (1978), «Мідна троянда» (1983), «Епос юності» (1984). «Кам’яна подушка» (1988), кн. «Геній і пам’ять» (1986, куди увійшли повість «Торос Рослін» і нарис «Кордон») та ін. Поему «Реквієм» (1969) присвятив траг. долі вірмен у Туреччині. Переклав ряд поезій — В. Симоненка («Задивляюсь у твої зіниці...», «Де зараз ви, кати мого народу?..»), І. Драча («Балада про вузлики», «Балада роду»). Окремі твори Д. переклали І. Драч, В. Лучук, В. Кочевський, О. Божко.

Тв.: Укр. перекл. — [Вірші]. В кн.: Вірменська радянська поезія. К., 1980; Рос. перекл. — Открой свою кору. Ереван, 1976; Сердцевина дерева. М., 1980; Золотая сеть. М., 1988.

О. І. Божко.

ДАВТЯН Ваагн Арменакович (15.VIII 1922, м. Арапкир, Туреччина) — вірменський рад. поет, член-кор. АН Вірм. РСР з 1986. Член КПРС з 1952. З 1926 живе у Вірменії. Учасник Великої Вітчизн. війни. Закінчив 1948 Єреван. ун-т. У збірках «Перше кохання» (1947), «Ранок світу» (1950), «Світанок у горах» (1957), «Літній грім» (1964), «Неопалима купина» (1972), «Оповідь про любов» (1982), «Вранішнє світло» (1984) та ін. Д. звертається,до жанрів ліричного вірша, балади, оповіді. Автор поем «Тондракійці» (1961) — про вірм. соціальний рух 9 ст., «Дорога через серце» (1952) — про Героя Рад. Союзу У. Аветісяна, зб. істор. поем «Біля вогнища» (1969), зб. віршів і поем «Безсоння» (1987), книги «Добрий велетень. Зустрічі з Вільямом Сарояном» (1979) і літературно-крит. статей «Спочатку було слово...» (1989). Переклав деякі поезії В. Сосюри («О, не даремно!..», «Зелений день, степи шовкові...», «Ластівки на сонці, ластівки на сонці...», «На Дніпрі», «Щастя перемоги...»та ін.), Л. Первомайського («Шість імен», «Уляна», цикл віршів про Вірменію), Л. Дмитерка («Осінь», «Ти жила на голубому Доні», «Береза»), В. Кочевського («Чому я про Вірменію пишу», «Вірменія», «Дзюркотав струмок під каменем»). Опубл. ряд статей про Т. Шевченка. Окремі твори Д. переклали Л. Первомайський, М. Лещенко та ін.

Тв.: Укр. перекл. — [Вірші]. В кн.: Вірменська радянська поезія. Антологія. К., 1980; Рос. перекл. — Сказание о любви. М., 1984; Моя малая родина. Ереван, 1988.

С. Г. Амірян.

ДАГЕСТАНУ ЛІТЕРАТУРИ — л-ри народів Даг. АРСР. Розвиваються аварською, даргинською, кумицькою, лакською, лезгинською, ногайською, табасаранською і татською мовами. Протягом багатьох віків горці виражали свої думи і сподівання в усній нар. творчості: піснях, казках, легендах і переказах, прислів’ях і приказках. Своїм корінням Д.л. сягає ранньої середньовічної л-ри христ. Кавказької Албанії (5 — 8 ст.), а також традицій л-р країн Бл. і Серед. Сходу. У 17 — 18 ст. з’являються автори, які пишуть араб. і рідною мовами (на основі араб. графіки), вивчається нац. фольклор. У 2-й пол. 19 ст. поширилися ідеї рос. революц. демократії, що сприяло виникненню в Д. л. соціально загостреної течії, спрямованої проти колоніального гніту царизму. Формуються просвітительські традиції.

Розквіт Д. л. почався після Великої Жовтн. соціалістич. революції. Поглибився процес творчого взаємовпливу л-р народів Дагестану, міцніють їхні зв’язки з літературами інших республік, у т. ч. з укр. літературою. Див. Аварська література, Даргинська література, Кумицька література, Лакська література, Лезгинська література, Ногайська література, Табасаранська література, Татська література.

Літ.: Очерки даг. сов. л-ры. Махачкала, 1957; История даг. советской литературы, т. 1 — 2. Махачкала. 1967; Султанов К. Д. Этюды о литературах Дагестане. М., 1978; Ханмурзаев Г. Г. Дагестанская тема в русской литературе второй половины XIX века. Махачкала, 1982.

Г. Г. Ханмурзаєв.

ДАГЛАРДЖА (Dağlarca) Фазил Хюсню (13.II 1914, Стамбул) — тур. поет. Закінчив 1935 військ. уч-ще. Популярність здобув збіркою «Дитя і Аллах» (1940). З кін. 40-х pp. у творчості Д. переважає громадян. лірика. У збірках «Земля — мати» (1950), «Голодне письмо», «Сіваська мурашка» (обидві — 1951) показав тяжку долю тур. селян. У 60-х pp. у поезії Д. звучить тема відповідальності за долю планети в цілому й кожної людини зокрема (збірки «Пісня Алжіру», 1961; «Наша в’єтнамська війна», 1966). У збірках «Хіросіма» (1970), «Герой Мустафа Кемаль Ататюрк» (1973), «Півень» (1977), «Нейтронна бомба» (1981) пише про безправне й злиденне життя нар. мас Туреччини, безробіття, вимушену еміграцію. Оновлює й ускладнює поетичні форми, широко використовує метричну систему, символи і образи народної поезії. Написав кілька книжок для дітей. Окремі вірші Д. переклав М. Мірошниченко.

Тв.: Укр. перекл. — (Вірші). «Всесвіт», 1982, № 10; Рос. перекл. — Четырехкрылая птица. К., 1984.

Літ.: Меликов Т. Д. Турецкая поэзия 60-х — начала 70-х годов. М., 1980.

Г. І. Халимоненко.

ДАДАЇЗМ (франц. dadaïsme, від dada, дит. мовою — коник; переносно — дитяче лепетання) — авангардистський напрям у л-рі й образотворчому мист-ві. Виник 1916 у Швейцарії, поширився у Франції, Німеччині і США як вияв настроїв частини інтелігенції, що засуджувала 1-у світову війну, бурж. цивілізацію. Найвідоміші його представники — Т. Тцара, Л. Арагон, А. Бретон, П. Елюар (Франція), Р. Гюльзенбек, Р. Гаусман, В. Мерінг (Німеччина) та ін. Протест дадаїстів мав анархістський характер: вони повністю відкидали худож. традиції європ. культури, ідейність і образність л-ри, морально-етичні норми, літ. авторитети, що привело їх до руйнування цілісності худож. образу і заперечення мист-ва взагалі. В серед. 20-х pp. Д. як напрям перестав існувати. Більшість його представників перейшла до сюрреалізму (Франція) і експресіонізму (Німеччина), деякі (Л. Арагон, П. Елюар) стали на шлях реалізму.

Літ.: Борев Ю. Б. Дадаизм в сюрреализм: иррациональный сверхчеловек в пугающей и непознаваемо-мистической сверхреальности. В кн.: Борев Ю. В. Художественные направлення в искусстве XX века. К., 1986: Каптерева Т. Дадаизм в сюрреализм. В кн.: Модернизм. М., 1987.

Р. Т. Гром’як.

ДАДІАНІ Шалва Миколайович [9(21).V 1874, м. Зестафоні — 15.III 1959, Тбілісі] — груз. рад. письменник і театр. діяч нар. артист Груз. РСР з 1923. Член КПРС з 1945. З 1893 по 1923 — актор і режисер груз. театр. труп. Автор зб. віршів «Іскра» (1892), п’єс «В підземеллі» (пост. 1905), «Коли вони бенкетували» (пост. 1907), «Вчорашні» (1917), в яких відобразив боротьбу груз. народу за соціальне й нац. визволення. Написав першу в груз. рад. драматургії сатир. комедію «В самісіньке серце» (1928), в якій таврував бюрократизм, окозамилювання, ін. негативні явища. Істор. взаємозв’язкам Грузії та Росії присвятив роман «Юрій Боголюбський» (1926). Розпад феод.-бурж. укладу Грузії 19 — поч. 20 ст. показав у романі «Родина Гвіргвіліані» (1954). Залишив мемуари («Те, що згадалося», 1959). Виступав як літ. критик і публіцист. П’єса Д. «Тетнульд» (пост. 1931) — про становлення нового життя в Сванетії — йшла на сцені театру «Березіль» (Харків). Бував на Україні, брав участь у відзначенні ювілеїв І. Франка та Д. Гурамішвілі. Окремі твори Д. переклали П. Тичина, Ю. Костюк та ін. Портрет с. 6.

Тв.: Укр. перекл. — Заньковецька в Грузії. В кн.: Вінок спогадів про Заньковецьку. К., 1950; Ульчі. К., 1951 [у співавт.]; Франко нам близький і дорогий. В кн.: Вінок Івану Франкові. К., 1957; Уривок із драми «Руставелі». В кн.: Тичина П. Зібрання творів, т. 5, кн. 1. К., 1986; Рос. перекл. — Пьесы. М. — Л., 1940; Юрий Боголюбский. Тбилиси, 1951; Семья Гвиргвилиани. Тбилиси, 1974.

Літ.: Цицишвили Г. Ш. Шалва Дадиани. Тбилиси, 1977.

Р. Ш. Чилачава.

ДАДЬЄ (Dadié) Бернар Бінлін (Буа; 1916, м. Асіні) — письменник, фольклорист і громад. діяч Кот-д’Івуару. Пише франц. мовою. Навчався у Сенегалі. З 1947 — один з керівних діячів партії Африканського демократичного об’єднання. За політ. діяльність 1949 був ув’язнений. Опубл. зб. політ. віршів «Африка на повен зріст» (1950). Зібрав і опубл. книжки легенд і казок — «Африканські легенди» (1954) і «Чорна пов’язка» (1955). Зб. віршів «Низка днів» (1956) позначена фольклор. впливом. Братерству народів, рівності людей, гуманістич. ідеалам присвятив зб. поезій «Люди всіх континентів» (1967). Роман «Клемб’є» (1956) — автобіографічний. У романах «Негр у Парижі» (1959), «Нью-Йоркський господар» (1964), «Місто, де ніщо не вмирає (Рим)» (1969) змальовано враження африканця від досягнень цивілізації. Автор філос. драми «Голоси серед вітру» (1970), п’єс «Мосьє Того-Ньїні», «Беатріса з Конго» (обидві — 1970), «Острови бурі» (1973), «Муа-Сель» (1979) та ін. Окремі твори Д. переклали В. Па.щенко, Є. Дроб’язко, Вс. Ткаченко.

Тв.: Укр. перекл. — Павук Ананзе. К., 1958; Клемб’є. К., 1962; [Вірші]. В кн.: Поезія Африки. К., 1983; Рос. перекл. — [Вірші]. В кн.: Поэзия Африки. М., 1973.

Літ.: Полторацький О. Бернар Б. Дадьє і його роман «Клемб’є». В кн.: Дадьє Б. Б. Клемб’є. К., 1962; Литературы Африки. М., 1979; Ляховская Н. Д. Литература Берега Слоновой Кости. В кн.: Развитие литературы в независимых странах Африки (60 — 70-е годы XX века). М., 1980.

В. І. Ткаченко.

ДАЄН Леонід Абрамович (13.Х 1929, м. Коростень, тепер Житом. обл.) — рос. рад. письменник, засл. журналіст УРСР з 1986. Член КПРС з 1966. Закінчив 1952 Київський університет. Працював 1953 — 70 у газеті «Вечірній Київ», з 1970 — у газеті «Радянська Україна». Пише рос. і укр. мовами. Автор поетич. збірок «Горизонти» (1950), «Друге дихання» (1967), «Хвилина пуску» (1976), «Червоний рядок» (1981), «Осягнення доброти» (1984), «Сутність» (1985), «Джерельце» (1989), книг нарисів «Алмазна грань» (1960) і «Все краще в людях» (1981), телесценаріїв. Написав докум. повість «Чорнобиль — трава гірка» (1988, укр. мовою) — про героїзм пожежників, зокрема Героя Рад. Союзу Л. П. Телятникова, під час аварії на Чорнобильській АЕС. Осн. мотиви творчості Д. — звеличення людини праці, філос. осмислення людських стосунків. Лауреат Респ. премії ім. Я. Галана (1978).

Тв.: Стихотворения. К., 1990.

Літ.: Тельнюк С. Загадка доброти. «Літературна Україна», 1984, 6 грудня; Вишеславський Л. Відчуття часу. «Літературна Україна», 1986, 3 квітня.

В. К. Коваль.

ДАКТИЛІЧНА РИМА — співзвуччя останніх трьох складів у віршовому рядку з наголосом на третьому складі від кінця рядка, що має і фонічне, і метричне значення (назва — від дактиля). Напр.: «Засмутилась глуха кропива, /Дихає степ полúнями. / Золотіють соняшні жнива / Над ланами сúніми» (О. Слісаренко). Д. р. використовується в укр. поезії значно рідше, ніж чоловіча й жіноча рими.

В. Л. Смілянська.

ДАКТИЛО-ХОРЕЇЧНИЙ ВІРШ — у давній поетиці назва гекзаметра, поширеного в Росії й на Україні у 18 і на поч. 19 ст. Дактило-хореїчний рядок складався з шести стоп, з яких чотири перші були дактилічними або хореїчними, п’ята — обов’язково дактилічною, а шоста — хореїчною; напр.: «Чóм так ганьбúш безсорóмно ім’я Галілéєве, пáпо?» (Феофан Прокопович). Д.-х. в. застосовували І. Франко, Леся Українка, П. Тичина, М. Рильський. Зрідка до цього розміру звертаються й сучас. укр. поети: «Вúграли чéсно вонú, залишúвшись самúми собóю» (Б. Олійник).

Й. М. Голомбйовський.

ДАКТИЛЬ (грец. δάκτυλος — палець, міра довжини) — в античному віршуванні стопа на чотири мори з трьох складів, у яких перший довгий, а два останні — короткі: U—U U U. В силаботонічному віршуванні — трискладова стопа з наголосом на першому складі: -'- U U. У вірші, написаному Д., наголоси падають на 1, 4, 7 і 10 склади. Приклад чотиристопного Д.:

Мрíя далéкая, мрíя минýлая

Стáла сю нíч наді мнóю...

(Леся Українка).

Дактилічні віршові розміри з’явилися в укр. силаботоніці у 18 ст., поширилися в 19 ст. (значною мірою під впливом некрасовського вірша).

Н. М. Гаєвська.

ДАЛЕКИЙ (справж. прізв. — Алексєєв) Микола Олександрович [27.Х (9.XI) 1909, с. Димине, тепер Новоукраїнського р-ну Кіровогр. обл. — 2.Х 1976, Львів] — укр. рад. письменник. Писав також рос. мовою. Закінчив 1935 Всесоюз. ін-т кінематографії, працював на Київ. кіностудії. Учасник Великої Вітчизн. війни. Друкувався з 1945. Автор зб. оповідань «Зустріч» (1947), збірок нарисів «В гостях у мільйонерів» (1947), «Світло над Полянами» (1948), «Чудові трави» (1949), повісті «Дівчина з Топольок» (1950), пригодницьких повістей «Не відкриваючи обличчя» (1950), «Пропащий ангел» (1952), «Практика Сергія Рубцова» (1957), «Ромашка» (1959), «Танки на мосту!», «Голка в сіні» (обидві — 1971), «Полювання на тигра» (1974), зб. повістей і оповідань «Кімната над рестораном» (1964), роману «По живу і мертву воду» (1968). За сценарієм Д. на Київ. кіностудії знято худож. фільм «Щедре літо» (1950).

М. Я. Ратушний.

ДАЛІДОВИЧ Генріх Вацлавович (1.VI 1946, с. Янковичі Стовбцівського р-ну Мін. обл.) — білорус. рад. письменник. Член КПРС з 1976. Закінчив 1968 Білорус. ун-т (Мінськ). Автор збірок оповідань і повістей: «Дощі над селом» (1974), «Тепло на первоцвіт» (1976), «Молоді роки» (1979). У повісті «На новий поріг» (1980) відображено проблеми т. з. неперспективного села. Роман «Господар-камінь» (1984) — про життя дореволюц. білорус. села, долю рідної землі. Революц. подіям в Білорусії присвячено романи «Пробуджені» (1988) і «Свій дім» (1989). Для Д. характерні епічність, проникнення у внутр. світ людини, поетизація доброти. Окремі твори Д. переклали О. Лєнік, А. Подолинний.

Тв.: Укр. перекл. — Маня. «Радянська жінка», 1979, № 7; Губатий. В кн.: Рідня. К., 1980; Рос. перекл. — Тепло на первоцвет. М., 1978; Осенняя перекличка. М., 1981.

Б. Й. Чайковський.

ДАЛЧЕВ Атанас Христов [12 (25).VI 1904, м. Салоніки, Греція — 17.I 1978, Софія] — болг. поет, перекладач, нар. діяч культури НРБ з 1974, Закінчив 1927 Софійський ун-т. Збірки віршів «Вікно» (1926), «Вірші» (1928), «Париж» (1930), «Ангел Щартра» (1943) спрямовані проти соціальної несправедливості в бурж. суспільстві. Автор збірок філос.-елегійного звучання «Вірші» (1965), «Балкон» (1972), літ. імпресій-есе «Фрагменти (Думки. Замітки)» (1967, 1974). Серед перекладів Д. — твори рос., чес., польс., італ., грец., ісп. письменників. Переклав повість «Захар Беркут» І. Франка і роман «Людина і зброя» О. Гончара. Окремі вірші Д. переклали Д. Павличко і Д. Білоус.

Тв.: Укр. перекл. — [Вірші]. В кн.: Антологія болгарської поезії, т. 2. К., 1974; Рос. перекл. — Избранное. М., 1974.

В. О. Захаржевська.

ДАЛЯ В. І. БУДИНОК-МУЗЕЙ — літ. музей. Відкритий 1986 у м. Луганську в будинку, де нар. В. Даль. В експозиції — портрети рідних і друзів, сучасників ученого (О. Пушкіна, М. Гоголя, М. Язикова, Т. Шевченка, М. Щепкіна, С. Гулака-Артемовського та ін.), копії рукописів, словники, літ. твори, прижиттєві й посм. видання книг, наук. публікації, худож. твори про В. Даля, матеріали традиц. далівських четвергів. Серед меморіальних речей — фортепіано, подароване вченому членами Рос. т-ва природознавців. 1988 відкрито «Далівську книгарню», яка є складовою частиною музею.

Т. М. Свиридова.

ДАЛЬ Володимир Іванович [псевд. — Козак Луганський та ін.; 10 (22).XI 1801, селище Луганський Завод, тепер м. Луганськ — 22.IX (4.Х) 1872, Москва] — рос. лексикограф, письменник, етнограф, почес. член Петерб. АН з 1863. Закінчив 1829 мед. ф-т Дерптського (тепер Тартуський) ун-ту. Працював лікарем, згодом — чиновником в Оренбурзі, Петербурзі, Нижньому Новгороді. Приятелював з О. Пушкіним, І. Криловим, М. Гоголем, М. Язиковим, Є. Гребінкою, був знайомий з Т. Шевченком. Підтримував творчі стосунки з Г. Квіткою-Основ’яненком, М. Максимовичем, 1. Срезневським та ін. Автор етногр. нарисів («Уральський козак», «Російський мужик», «Циганка», «Болгарка» та ін.), написаних з позицій «натуральної школи»; т. з. фізіологічних нарисів («Петербурзький двірник», 1844. тощо), повістей («Павло Олексійович Ігривий», 1847, та ін.), оповідань для нар. читання («Солдатське дозвілля», 1843; «Матроське дозвілля», 1853). Видав у своїй обробці «Російські казки. П’яток перший» (1832), «Билиці й небилиці» (кн. 1 — 4, 1833 — 39). У 1861 — 62 опублікував зб. «Приказки російського народу», що включає понад 30 тис. прислів’їв, приказок, примовок, скоромовок і загадок, серед яких є й українські. Осн. праця Д. — «Тлумачний словник живої великоруської мови» (т. 1 — 4, 1863 — 66), що містить бл. 200 тис. слів. Прожив майже 20 років на Україні, знав укр. мову, зібрав цінні українські фольклорні і мовні матеріали.

Чимало творів Д. — на укр. теми (повісті «Савзлій Граб», «Небувале в тому, що було...», оповідання «Світлий празник», «Ваша воля, наша доля», «Скарб», «Упир» тощо). Написав ряд статей про Г. Квітку-Основ’яненка («Малоросійські повісті, що їх розповідає Грицько Основ’яненко», 1835, та ін.), уперше переклав рос. мовою його оповідання «Салдацький патрет». У кн. «Повісті, казки та оповідання Козака Луганського» (ч. 1, 1846) Д. вмістив укр. казку «Відьма», яку надіслав йому Г. Квітка-Основ’яненко. У праці «Про повір’я, марновірство й забобони російського народу» (1845 — 46) навів чимало прикладів з укр. фольклору, використав мотиви укр. демонології. Написав рецензію на фольклор. збірник П. Лукашевича («Малоросійські й червоноруські народні думи та пісні», 1837). Зібраний Д. матеріал для укр. словника (бл. 8 тис. слів) залишився не опублікованим. 1986 року у Луганську відкрито Даля В. І. будинок-музей, в якому відбуваються Далівські читання; встановлено йому пам’ятник.

Тв.: Полное собрание сочинений, т. 1 — 10. СПБ — М., 1897 — 98; Повести, рассказы, очерки, сказки. Горький, 1981; Толковый словарь живого великорусского языка, т. 1 — 4. М., 1981 — 82; Повести и рассказы. М., 1983; Пословицы руеского народа, г. 1 — 2. М., 1984; Избранные произведения. М., 1987.

Літ.: Гулак А. М. В. І. Даль і українська пісня. «Слов’янське літературознавство 1 фольклористика», 1971, в. 7. Бессараб М. Владимир Даль. М., 1972; Гулак А. Володимир Даль. «Народна творчість та етнографія». 1972, № 5; Порудоминский В. Повесть о толковом словаре. М., 1981; Єненко Ю. На перехрестях буття. Тарас Шевченко І Володимир Даль. «Донбас», 1988, № 1; Творческое наследие В. И. Даля в идейно-нравственном формировании личности. Ворошиловград, 1988.

Л. С. Паламарчук.

ДАЛЬНЯ Софія [справж. — Дерман Софія Яківна; 2(14).IX 1886, м. Бахмут, тепер Артемівськ Донец. обл. — 31.Х 1960, Тбілісі] — рос. рад. поетеса. Член КПРС з 1903. Була постійним кореспондентом більшовицької газ. «Правда» і журн. «Работница», де опубл. її вірші «В царстві вугілля», «Наше свято», «Вітання» та ін. В поемі «Богатир» (1919) у билинно-казковому дусі зобразила революц. народ. Зб. спогадів «Перші кроки» (1926) — про героїчні дні революції 1905 в Катеринославі — вийшла з передмовою Н. К. Крупської.

Тв.: [Вірші]. «Литературный Донбасс», 1956, кн. 31.

Літ.: Волошко Е. Стихи Софьи Дальней. «Литературный Донбасс», 1956, кн. 31; Волошко Є. Софія Дальня. «Донбас», 1961, № 1.

В. П. Замковий.

ДАЛЬТОН ГАРСІА (Dalton Garcia) Роке (14.V 1935, Сан-Сальвадор — 10.V 1975) — сальвадор. поет, публіцист. Член Компартії Сальвадору з 1957. Навчався в ун-тах Сальвадору, Чілі, Мексіки. Брав участь у революц. русі, загинув, перебуваючи в підпіллі. Вірші Д. Г., позначені гострою сатир. спрямованістю, викривають соціальну несправедливість, репресії в Сальвадорі. Автор збірок «Вікно на обличчі» (1961), «Черга ображеного» (1962), «Свідоцтва» (1964), «Таверна та інші місця» (1969). В кн. «Заборонені історії про мізинчика» (1974), написаній прозою і віршами, з залученням істор. документів, відтв. минуле й сучасність країни. Д. Г. належать роман «Яким нещасним я був поетом» (1976), біогр. повість «Мігель Мармоль» (1972), літ. дослідження «Сесар Вальєхо» (1963), соціол. праця «Революція в революції? і критика правих» (1970). 1957 відвідав СРСР. Писав про життя рад. народу, виступив зі статтею про 50-річчя Великого Жовтня (журн. «Проблемы мира и социализма», 1967, № 10). Окремі вірші Д. Г. переклали А. Довгонос, Т. Юкова, І. Моргун, С. Борщевський, О. Мокровольський, О. Дубина.

Тв.: Укр. перекл. — Кредо. «Всесвіт», 1965, № 1; Ленін. «Всесвіт», 1966, № 4; СРСР. «Всесвіт», 1967, № 9; [Вірші]. «Вітчизна», 1984, № 3; [Вірші]. В кн.: Слово, народжене в борні. К., 1984; Страхи. В кн.: Заграва. К., 1989; Рос. перекл. — [Вірші]. В кн.: Навстречу урагану. Сальвадорская поэзия XIX — XX века. М., 1984.

О. К. Дубина.

ДАМДІНОВ Даріжап Дугарович (13.II 1912, с. Урдо-Ага, тепер Агинського р-ну Агин. Бурят. авт. округу Чит. обл. — 31.Х 1942, Улан-Уде) — бурят. рад. письменник. Навчався 1939 — 41 в Ленінгр. комуністич. ін-ті журналістики. Автор збірок віршів «Це наше» (1940), «Щасливі дні» (1941), «Пісні перемоги» (вид. 1959). Виступав з віршами та казками для дітей. Переклав «Заповіт» і поему «Наймичка» Т. Шевченка, автор передмови до бурятського видання вибраних творів українського поета. («Вірші та поеми», 1939).

Тв.: Рос. перекл. — [Вірші]. В кн.: Антология бурят-монгольской советской поэзии. Улан-Удэ. 1950; [Вірші]. В кн.: Поэзия советской Бурят-Монголии. М., 1950.

С. Ж. Балданов.

ДАМДІНОВ Микола Гармайович (6.I 1932, улус Угнасай, тепер Баргузинського р-ну Бурят. АРСР) — бурят, рад. письменник, нар. поет Бурят. АРСР з 1973. Член КПРС з 1962. Закінчив 1956 Літ. ін-т ім. О. М. Горького (Москва). Автор збірок віршів «Баргузин» (1955), «Сосни гудуть» (1958), «Чотири неба» (1965), «Квітень» (1973), «На цій планеті» (1979) та ін., поем «Гроза» (1959), «Ім’я батька» (1960) і «Пісня про Доржі Банзарова» (1976); п’єс «Давня справа» (1967 — 68) і «Ковалі перемоги» (1971); драм. поеми «Перстень декабриста» (1981), кіносценарію «Пора тайгового проліска» (1958); зб. літ.-крит. статей «Межі поезії» (1962). Широко використовує поетику фольклору. Працює в галузі худож. перекладу. У ст. «...Розсипаючи, мов перли, слова» (1970) писав про особливості реалізму й поетики «Слова о полку Ігоревім». Окремі вірші Д. переклали С. Литвин і М. Томенко.

Тв.: Укр. перекл. — Тече річка. В кн.: Сузір’я, в. 1. К., 1967; «Мій отчий край — долина Баргузина». В кн.: Сузір’я, в. 6. К., 1972; Рос. перекл. — Избранные произведения, т. 1 — 2. М., 1981; Тропа Гэсэра. М., 1985.

Літ.: Очирова Т. Н. Николай Дамдинов. М., 1980.

М. О. Кобзєв.

ДАМДІН СУРЕН Цендійн (14.ІХ 1908, тепер Східний аймак, МНР — 27.V 1986, Улан-Батор) — монг. письменник, громад. діяч, академік АН МНР з 1961, нар. письменник МНР з 1986. Один з основоположників сучас. монг. л-ри. Член МНРП з 1924. Був членом Всесв. Ради Миру. Закінчив 1937 Ін-т сходознавства у Ленінграді. Разом з Д. Нацагдоржем організував перший гурток революц. письменників. Повість «Знехтувана дівчина» (1929) — один з перших творів монг. прози. Провідні теми творчості Д. — боротьба з феод. пережитками, за рівноправність жінки, дружбу і співробітництво, монг. та рад. народів. Автор поем «Музей Леніна», «Моя сива ненька» (1934), зб. оповідань «Дивне весілля» (1966), зб. віршів «Вибране» (1969), тексту держ. гімну МНР. Один з укладачів нового монг. алфавіту. Уклав (у співавт.) «Російсько-монгольський словник» (т. 1 — 2, 1967 — 69). Дослідник історії монг. л-ри. Переклав «Слово о полку Ігоревім», ряд творів О. Пушкіна, М. Лермонтова, кн. рос. нар. казок. Нагороджений рад. орденом Дружби народів. Окремі вірші Д. переклали Ю. Петренко, О. Пархоменко, Б. Степанюк.

Тв.: Укр. перекл. — [Вірші]. В кн.: Поезія народної Монголії. К., 1971; Рос. перекл. — Избранное. М., 1958; «Рамаяна» в Монголии. М., 1979; [Оповідання]. В кн.: Рассказы монгольских писателей, т. 1. М., 1984; [Вірші]. В кн.: Поэзия народной Монголии, т. 1 М., 1985.

Літ.: Кайгородов А. М. Цэндийн Дамдинсурэн. Биобиблиографический указатель. М., 1978.

І. О Дяченко.

ДАМІАН Лівіу Степанович (13.III 1935, с. Стримба, тепер Лядовени Ришканського р-ну Молд. РСР — 20.VII 1986, Кишинів) — молд. рад. поет. Член КПРС з 1964. Закінчив 1960 Кишинів. ун-т. Збірки «Дієслово» (1968), «Колос у серці» (1973), «Хліб» (1976), «Гордість і терпіння» (1977), «Прищепа на говірливій лозі» (1978), «Марафон», «Серце і грім» (обидві — 1980), «Корона тіні» (1983) та ін. позначені гостротою порушуваних соціально-етич. проблем сучасності, лаконізмом, ориг. метафоричністю. Духовному становленню сучасної молоді присвятив публіцистичні книги «Задумані ворота» (1975), «Діалоги на краю міста», (1980). Переклав ряд творів Б. Олійника, М. Вінграновського, С. Йовенко та ін. Виступив з промовою на урочистому засіданні в Києві, присвяченому 200-річчю від дня народження І. Котляревського (1969). Л. Даміану присвятила вірш «Кактус Лівіу Даміана» і спогад «Невідісланий лист» С. Йовенко. Окремі вірші Д. переклали С. Йовенко, М. Вінграновський, Т. Коломієць, А. М’ястківський, В. Коломієць, Д. Павличко, П. Мовчан, Б. Олійник, І. Драч, М. Сингаївський та ін.

Тв.: Укр. перекл. — [Вірші]. В кн.: Весняні Кодри. К., 1973; [Вірші]. В кн.: Молдавська радянська поезія. Антологія. К., 1975; Марафон. К., 1984; Рос. перекл. — Праздник. М., 1975: Диалоги на окраине. Кишинев, 1984: Тяжесть крыльев. М., 1988.

Літ.: Драч І. Поетичне дерево Лівіу Даміана. В кн.: Драч І. Духовний меч. К., 1983.

О. С. Романець.

ДАНГУЛОВ Сава Артемович [11 (24).І 1912, м. Армавір, тепер Краснодарського краю — 20.VIII 1989, Москва] — російський радянський письменник. Член КПРС з 1940. Учасник Великої Вітчизн. війни. У 1969 — 88 — гол. редактор журн. «Радянська література» (іноз. мовами). Осн. тема творчості — становлення нової сад. дипломатії. Автор романів «Дипломати» (1966), «Кузнецький міст» (кн. 1 — 3, 1971 — 79), «Утреня в Рапалло» (1980), «Государева пошта» (1983), повістей «Гнат Лоба в Румунії» (1957), «Вчитель словесності» (1974), п’єс, публіцистично-нарисової кн. «П’ятнадцять доріг на Егль» (1975). Окремі твори Д. переклали Д. Прикордонний, В. Булавко, А. Мацевич, В. Нефелін.

Тв.: Собрание сочинений, т. 1 — 5. М., 1982 — 84; Братина. М., 1986; Художники. М., 1987; Укр. перекл. — Ленін розмовляє з Америкою. К., 1963; Дипломати. К., 1973; Кузнецький міст, кн. 1 — 3. К., 1976 — 86.

І. Т. Крук.

ДАНГУЛОВА Ніна Павлівна [14(27).I 1918, Баку] — рос. рад. перекладачка. Дружина С. Дангулова. Закін. 1939 Моск. обл. пед. ін-т. Учасниця Великої Вітчизн. війни. У творчому доробку Д. осн. місце посідають переклади з укр. рад. л-ри: романи «Поетова молодість» Л. Смілянського (1961), «Нагальний кряж» В. Собка (1977), «Барви осіннього саду» (1980), «На полі смиренному» (1985) Вал. Шевчука, «Бар’єр несумісності» Ю. Щербака (1974), «„Аристократ“ із Вапнярки» (1985), «Претенденти на папаху» (1987) О. Чорногуза, збірки повістей і оповідань І. Сенченка («На каляновому мості», 1982), Є. Гуцала («Голубі вівці», 1973; «Жартували з Катериною», 1982; «Родинне вогнище», 1986), В. Дрозда («Маслини», 1969; «Ирій», 1976; «Самотній вовк», 1983), Григора Тютюнника («Деревій», 1972; «Батьківські пороги», 1975; «Холодна м’ята», 1981; «Вогник далеко в степу», 1982), книги В. Сухомлинського («Народження громадянина», 1972; «Мудра влада колективу», 1979), окремі твори В. Коротича, О. Васильківського, М. Кравчука та ін.

Літ.: Гуцало Є. З роси та з води Вам... «Літературна Україна», 1988, 28 січня.

І. Д. Бажинов.

ДАНДІН (2-а пол. 7 — поч. 8 ст.) — давньоінд. письменник, теоретик л-ри. Один із засновників класич. інд. роману. Писав санскритом. Автор романів «Дашакумарачаріта» («Пригоди десяти юнаків») і «Авантісундарікатха» («Повість про красуню з Аванті»). Проза Д. поетична, в ній тісно сплітаються фантастика з реалістич. манерою оповіді. В трактаті «Кав’ядарша» («Дзеркало поезії») подано огляд сучасної йому л-ри, сформульовано осн. тенденції поетич. творчості.

Тв.: Рос. перекл. — Похождения десяти юношей (древне-индийский роман). «Східний світ», 1927, № 1; Приключения десяти принцев. М., 1964.

Літ.: Риттер П. Г. Дандин и его роман «Похождения десяти юношей». «Записки Харьковского университета», 1898, в. 2; Серебряков И. Д. Очерки древнеиндийской литературы. М., 1971.

І. Д. Серебряков.

ДАНЕК (Danek) Вацлав (9.VII 1929, Прага) — чес. поет, перекладач. Закінчив 1954 Академію мистецтв (Прага). Автор зб. лірич. віршів «Як ми відливали дзвін» (1978). Переклав окремі твори О. Блока, С. Єсеніна, І. Анненського, А. Вознесенського, Б. Ахмадуліної, Б Окуджави, М. Джаліля та ін. В його перекл. вийшли вибрані поезії М. Бажана (кн. «Роки», 1963) та П. Тичини (кн. «Сонячні кларнети», 1977).

В. К Житник.

ДАНИЇЛ ПАЛОМНИК (pp. н. і см. невід.) — давньорус. мандрівник і письменник 2-ї пол. 11 — початку 12 ст. Ігумен (можливо, одного з монастирів у Чернігові). В 1106 — 08 здійснив подорож до святих місць у Палестину, відвідав Єрусалим, Назарет, Віфлеєм, Єрихон та ін. міста, пов’язані з бібл. історією. Написав «Житье и хожденье Данила Русьскыя земли игумена». Значне місце в творі займають легендарно-апокриф. матеріал та опис христ. святинь. У ньому чимало цікавих геогр., екон. та етногр. нотаток про міста і землі (Константинополь, Ефес, о-ви Кіпр, Лерос, Патмос, Кос та ін.), де побував Д. П., мандруючи у Палестину. Твір позначений яскравою індивідуальністю автора — патріота Руської землі. «Хожденье», що за громадян.-патріот. пафосом було співзвучним з ін. пам’ятками 10 — 12 ст., поклало початок паломницькому жанру (див. Паломницька література). Твір був досить популярним. До нашого часу дійшло бл. 100 списків «Хожденья». його перекладено багатьма європ. мовами.

Вид.: Житье и хожденье Данила Русьскыя земли игумена. В кн.: Памятники литературы Древней Руси. XII век. М., 1980.

Літ.: Данилов В. В. К. характеристик «Хождения» игумена Даниила. В кн.: Труды Отдела древнерусской литературы, т. 10. М. — Л., 1954; Адрианова-Перетц В. П. Из истории русско-украинских литературных связей в XVII в. В кн.: Исследования и материалы по древнерусской литературе, в. 1. М., 1961.

П. В. Білоус.

ДАНИЛЕВСЬКИЙ Григорій Петрович [псевд. — А. Скавронський; 14 (26).IV 1829, с. Данилівка, тепер Барвінківського р-ну Харків. обл. — 6(18).XII 1890, Петербург; похов. у с. Пришибі, тепер Балаклійського р-ну Харків. обл.] — укр. і рос. письменник. Закінчив 1850 Петерб. ун-т. Зазнав впливу демокр. ідей. Виступав з віршами, фейлетонами, статтями, оповіданнями, повістями і перекладами — в журналах «Современник», «Отечественные записки», «Вестник Европы», «Основа» та ін. У романах «Втікачі в Новоросії» (1862; укр. перекл. Д. Йосифовича і М. Миколайчука — «Збігці в Новоросії», 1892), «Воля» («Втікачі повернулися», 1863) та ін. правдиво показав гострі соціальні суперечності, боротьбу селян проти кріпосницьких порядків. У період спаду визвольного руху перейшов на консервативні позиції. З кін. 70-х pp. повністю зосередився на істор. тематиці. Кращі романи «Мирович» (1879), «Княжна Тараканова» (1883), «Спалена Москва» (1886) відзначаються широким використанням істор. матеріалу, захоплюючим сюжетом. В істор. повісті «Уманська різанина» («Останні запорожці», 1878) та романі «Чорний рік» («Пугачовщина», 1888 — 89) народні рухи зображено як стихійні руйнівні бунти. Автор творів про життя, побут, культуру та освіту й істор. минуле укр. народу — «Повість про те, як козак побував у Бахчисараї» (1852), «Слобожани» (1853), «Полтавська старовина» (1856), «З України» (1860), «Українська старовина» (істор. та біогр. нариси, 1866), «Українські казки» (7-е вид. 1888, вільний віршований переклад популярних казкових сюжетів). Досліджував історію укр. л-ри. Праці Д. «Основ’яненко» (1856; перше дослідження про письменника), «Сковорода — український діяч 18 століття» (1862) характеризуються багатством біогр. матеріалу. Один з перших біографів укр. ученого В. Каразіна. Вів багатогранну просв. діяльність на Україні. Б-ка Д. (понад З тис. томів) зберігається у Харків. наук. б-ці ім. В. Г. Короленка.

Тв.: Сочинения, т. 1 — 24, СПБ, 1902; Мирович. — Сожженная Москва. М., 1981; Беглые в Новороссии. — Воля. — Княжна Тараканова. М., 1983; Беглые в Новороссии. — Воля (Беглые воротились). К., 1988; Укр. перекл. — Збігці в Новоросії. Львів, 1892; Нові землі. Львів, 1897.

Літ.: Уманець М. [Комаров М.]. Г. Данилевський. (Посмертна згадка). «Зоря», 1891, ч. 1; Трубачев С. С. Г. П. Данилевский. СПБ, 1893; Хрестюк П. Україна доби селянської реформи в творах Г. П. Данилевського. «Літературний архів», 1930, кн. 1 — 2; Гуменкж М. Невтомний бібліограф [Г. П. Данилевський). «Літературна Україна», 1965, 5 жовтня; Свіясов Є. В. До історії написання праці Г. П. Данилевського «Основ’яненко». «Радянське літературознавство», 1980, № 12; Свиясов Е. В. Г. П. Данилевский в литературной полемике начала 1860-х годов. «Русская литература», 1981, № 4; Свиясов Е. В. Г. П. Данилевский в литературно-общественном процессе конца 1840-х — начала 1860-х гг. Л., 1982.

І. І. Доценко.

ДАНИЛЕВСЬКИЙ Петро (pp. та мм. н. і см. невід.) — укр. поет поч. 19 ст. Автор «Оды малороссийского простолюдина на случай воєнных действий при нашествии французов в пределы Российской империи в 1812 году», що вийшла друком у Петербурзі 1813. Це був третій літ. твір, виданий нар. укр. мовою. Д. використав худож.-стилістичні засоби бурлескно-травестійної л-ри 18 ст., поетичні прийоми І. П. Котляревського. Перемогу над військом Наполеона зображено у типовому для бурлеску забарвленні. В «Оде...» виразно відчуваються монархічні настрої та цареславство. Була поширена на Україні у списках і варіантах.

Тв.: Ода малороссийского простолюдина на случай военных действий при нашествии французов в пределы Российской империи в 1812 году. В кн.: Бурлеск і травестія в українській ооезії першої половини XIX ст. К., 1959.

Ю. В. Пелешенко.

ДАНИЛЕЙКО Семен Григорович (23.ІХ 1927, с. Петриківка, тепер смт Царичанського р-ну Дніпроп. обл. — 17.VIII 1981, Дніпропетровськ) — укр. рад. поет. Працював слюсарем на Дніпроп. трубопрокатному заводі. Друкувався з 1957. Осн. тематика збірок «Рідна сторона» (1958), «Я — син землі» (1960) і «Неспокій» (1963) — уславлення Вітчизни, праці робітника і хлібороба, душевної краси людини. у 60 — 70-і pp. Д. писав поезії, створив віршований роман «Чумацький хутір» (залишився неопубл.). Окремі вірші перекладено рос. мовою.

Літ.: Гончар О. Поезії Семена Данилейка. «Літературна газета», 1958, 11 березня; Вишневий О. Друга зустріч з поетом. «Зміна», 1960, № 7.

Ф. М. Білецький.

ДАНИЛО ЗАТОЧНИК — давньорус. письменник 12 — 13 ст. ймовірний автор послання до князя Ярослава Володимировича (очевидно Юрія Долгорукого), відомого в л-рі як «Слово» Д. З. (12 ст.) і близького до нього за текстом «Моленія» («Посланія») Д. З. (12 — 13 ст.). що є переробкою «Слова». «Молеиіє» — це звернення до Ярослава Всеволодовича, князя Переяславського і Володимирського. І «Слово», і «Моленіє» Д. З., вірогідно, походять від ранішого тексту. На сьогодні збереглося 19 списків 15 — 17 ст. двох осн. редакцій (12 і 13 ст.) пам’яток. Вважається, що в центрі «Слова» лежить справжня подія, і його автор Данило належав до княжої дружини та був засланий за якусь провину на береги оз. Лача Новгородської землі. Про Д. З. — особу, дійсно ув’язнену на оз. Лача, повідомляє і літописець 14 ст. (Симеонівський літопис). «Слово» цікаве своєю світськістю, яскраво виявленою автор. індивідуальністю й художністю, чим близьке до «Слова о полку Ігоревім», «Слова о погибелі Руської землі» та ін. пам’яток. В основі «Слова» лежить ідея сильної княжої влади. Князь протиставляється тіунам і боярам, які гноблять і розоряють народ. У тексті багато цитат з бібл. книг і збірників афоризмів, чимало прислів’їв, приказок, влучних нар. виразів. У «Моленії» чіткіше формулюються права і домагання дворян-милосників, їдко висміюються боярська знать і монастирське духівництво. Його автор — талановитий і орнг. письменник, світський інтелігент. Пам’ятка була дуже популярною серед давньорус. читачів, протягом віків її переписували, переробляли й доповнювали.

Тв.: Укр. перекл. — Слово Данила Заточника, писане до князя свого Ярослава Володимировича. В кн.: Антологія української поезії, т. 1. К., 1984.

Літ.: Щурат В. Слово Данила Заточника. «Записки Наукового товариства імені Шевченка», 1896, т. 9; Миндалев П. Моление Даниила Заточника и связанные с ним памятники. Казань, 1914; Зарубин Н. Н. Слово Даниила Заточника по редакциям XII — XIII вв. и их переделкам. Л., 1932; Боровський Я. Є. Про авторство «Слова» Данила Заточника. «Українське літературознавство», 1969, в. 6; Лихачев Д. С. «Моление» Даниила Заточника. В кн.: Лихачев Д. С. Избранные работы, т. 2. Л., 1987.

Я. Є. Боровський.

ДАНИЛО КОРСУНСЬКИЙ (pp. та мм. н. і см. невід.) — укр. і білорус. мандрівник і письменник 16 ст. Був архімандритом Корсунського монастиря на Гродненщині. Між 1590 і 1594 здійснив подорож до Єрусалима. Залишив записки «Книга бесЂды о пути ієрусалимском...», що є переробкою відомого «Житья и хожденья Данила Русьскыя земли игумена» Даниїла Паломника. До книги додано й особисті спостереження: почуті під час ходіння перекази, легенди укр.-білорус. походження та апокрифи, запозичені з грец. джерел. «Книга бесЂды...» написана слов’янорус. мовою з домішками фонетичних і морфологічних українізмів, білорусизмів, полонізмів. У 17 — 18 ст. з’явилося чимало нових укр. і білорус. копій записок Д. К. з незнач. текстовими змінами в галиц. і закарп. редакціях. У 1-й пол. 18 ст. «Книга бесЂды...» проникла в Росію, де її було перекладено церковнослов’ян. мовою.

Літ.: Щурат В. Перегринація или путь до Іерусалиму Данила архимандриты Коръсуньского в БЂлой Россіи. (Розвідка і текст). Жовква, 1906; Адріянова-Перетц В. Данило Корсунський — паломник XVI-го віку. «Записки Історично-філологічного відділу ВУАН», 1926, кн. 9.

В. Л. Микитась.

ДАНИЛОВ Володимир Валер’янович [20.VII (1.VIII) 1881, м. Духовщина, тепер Смол. обл. — 24.IV 1970, Ленінград] — укр. і рос. рад. літературознавець, фольклорист, етнограф. Член КПРС з 1946. Закінчив 1905 Ніжин. істор.-філол. ін-т. Працював у навч. закладах Катеринослава, Одеси і Петербурга, за рад. часу — в вузах і наук. закладах Ленінграда, зокрема, 1948 — 56 — в Ін-ті рос. л-ри (Пушкінському домі) АН СРСР. Автор багатьох праць з літературознавства й фольклористики, історії укр.-рос. літ. зв’язків тощо. Вивчав життя і творчість Т. Шевченка: статті «„Лілея“ Шевченка і „Lilie“ Ербена» (1907), «До цензурної історії творів Т. Г. Шевченка» (1922), «Соціальні основи поезії Шевченка» (1934), «Т. Г. Шевченко на Аральському морі», «Т. Г. Шевченко і „Морской сборник“» (обидві — 1939), «Не вмре Кобзар» (1941), «Окропіте свободу злою вражою кров’ю!» (1942). Чимало досліджень присвятив життю й діяльності М. Максимовича: «До історії „Малороссийских песен“ М. О. Максимовича» (1928), «М. О. Максимович в роботі над „Словом о полку Ігоревім“» (1950), вивчав і видавав листування М. Максимовича, архівні матеріали про нього. Цікавився питаннями укр. журналістики (статті «„Киевская старина“ за цензурними документами», 1925; «М. Максимович і журнал „Основа“», 1930), укр. театру («Дитяча комедія у Катеринославі сто років тому», 1908; «Українська переробка М. К. Садовського драми О. Ф. Писемського „Горькая судьбина“ та її цензурні наслідки», 1928. тощо). Д. належать також розвідки про О. Пушкіна, М. Гоголя, І. Тургенева, Л. Толстого, Ф. Достоевського («Українські ремінісценції в „Мертвых душах“ Гоголя», 1940, та ін.). Збирав і видавав укр. фольклор. матеріали («Пісні села Андріївки Ніжинського повіту», «Найдавніше малоруське голосіння», обидві — 1904, та ін.). Автор численних статей з історії фольклористики й етнографії («Відгомін билин про змієборство Добрині Никитича в українському фольклорі», 1905; «Символіка птахів і рослин в українських похоронних голосіннях», 1906; «До історії української етнографії», 1909; «Серед кобзарів та лірників», 1911, тощо). Архів Д. зберігається в ЦДАМЛМ УРСР (Київ).

Літ.: Панченко Н. Т. Список печатных научных трудов В. В. Данилова (1904 — 1962). Л., 1963; Зленко Г. Д. «Простись с Одессою навеки...». «Радуга». 1981, № 6.

І. П. Березовський, Г. Д. Зленко.

ДАНИЛОВ Кирша (pp. н. і см. невід.) — рос. скоморох-імпровізатор 18 ст. Див, Кирша Данилов.

ДАНИЛОВ Петро Валер’янович (псевд. і крипт. — Ніжинець, Перекидько Петро, П. Д.: pp. та мм. н. і см. невід.) — укр. письменник, журналіст, перекладач. Брат В. В. Данилова. Навчався 1900 — 03 у Моск. та 1903 — 05 Київ. ун-тах. Учителював у містах Барі (1905 — 13) І Феодосії (1913 — 20); за рад. часу викладав на військових курсах у Криму. Працював репортером моск. газет «Курьер», «Новости дня», «Русские ведомости». Друкувався в альм. «Перша ластівка», журналах «Киевская старина», «Літературно-науковий вістник» і «Дніпрові хвилі», газетах «Громадська думка» та «Рада». Автор оповідань і нарисів переважно на побутові теми: «Переляк», 1904; «Перша здобич полювання (3 дитячих спогадів)», 1905, та ін. 1918 переклав франц. епос «Пісня про Роланда» (не опубл.). Значна частина ориг. творів і перекладів залишилася невиданою і вважається втраченою.

Г. Д. Зленко.

ДАНИЛОВ Семен Петрович [7 (20).Х 1917, Митахський насліг, тепер Горного р-ну Якут. АРСР — 27.XI 1978, Якутськ] — якут. рад. поет, перекладач. Брат С. П. Данилова. Член КПРС з 1961. Закінчив 1945 Якут. пед. ін-т, 1957 — Вищі літ. курси при Літ. ін-ті ім. О. М. Горького (Москва). У 1961 — 78 — голова СП Якутії. Автор зб. «Оповідання» (1945), збірок віршів і поем «Моя Батьківщина» (1949), «Мирне місто» (1958), «Щастя Орла» (1961), «Білий кінь Манчари» (1969), «Мої супутники» (1975), «Голоси землі» (1977), «Моя Полярна зірка» (1980) та ін., в яких змалював життя народів рад. Півночі. Писав і для дітей (поетичні збірки «Листи в порошу», 1958; «Сееркеен Сесен», 1964; «Зборище пустунів», 1968, та ін.). Якут.-укр. літ. зв’язки висвітлив у ст. «Поет поетові — кунак» (1967). Життю і творчості Т. Шевченка Д. присвятив статтю «Поет і революціонер» (1961); переклав вірші «Думи мої, думи мої», «Та не дай, господи, нікому», «Не женися на багатій», «Навгороді коло броду», «І широкую долину», «Утоптала стежечку», «Заросли шляхи тернами», «Молитва», «Муза», «Пророк». Видав зб. «Друзі-поети» (1963), куди ввійшли його переклади з західноєвроп., рос. та укр. л-р (Т. Шевченка, Лесі Українки, П. Тичини, М. Нагнибіди, Л. Дмитерка, П. Дорошка, А. Малишка та ін.). Окремі твори Д. переклали П. Дорошко, В. Лучук, М. Шаповал і Ю. Петренко.

Тв.: Укр. перекл. — Якутським жінкам. В кн.: Сузір’я, в. 1. К., 1967; Поет поетові — кунак. «Літературна Україна», 1967, 10 жовтня; «Давно це було». «Літературна Україна», 1972, 13 червня; Казахстан. В кн.: Сузір’я, в. 10. К., 1976; Рос. перекл. — Избранное, т. 1 — 2. М., 1977; Поющие снега. М., 1986.

Літ.: Литвинов В. М. Семен Данилов. М., 1971.

Л. Р. Світайло.

ДАНИЛОВ Сергій (Садоф) Якович [15(28).IX 1912, с. Нікольське, тепер Вологод. обл. — 29.Х 1984, Одеса) — рос. рад. поет. Член КПРС з 1941. Закінчив 1933 Ленінгр. сільськогосп. ін-т і 1949 — Військово-політ. академію ім. В. І. Леніна. Учасник Великої Вітчизн. війни. Жив на Україні, Твори Д. присвячено гол. чин. воїнам (збірки «На солдатських дорогах», 1963; «Сонце на марші», 1971; «Йде солдат», 1975; «Вогняні версти», 1978; «Рубінові зорі», 1981, та ін.), успіхам вітчизн. космонавтики (цикл «Вимпел на Місяці», 1971), інтернац. тематиці (поезії «Балатон», «В’єтнамка», «Райдуга над Ріпою» та ін.). У поемі «Подвиг полководця» відтворив образ легендарного героя громадянської війни М. В. Фрунзе.

Літ.: Тублин Я. «Я не хочу судьбы другой». «Правда Украины», 1976, 9 июля.

Ю. С. Трусов.

ДАНИЛОВ Софрон Петрович (19.IV 1922, Митахський насліг, тепер Горного р-ну Якут. АРСР) — якут. рад. письменник, нар. письменник Якутії з 1982. Член КПРС з 1963. Закінчив 1946 Якут. пед. ін т. Героїзму якутів-фронтовиків у роки війни присвятив зб. оповідань і нарисів «Зустріч» (1945). Повісті «Твої друзі» (1948 — 49) і «Рілля» (1986), зб. оповідань «У рідному аласі» (1957) — про життя якут, села. Встановленню Рад. влади в Якутії присвячені драма «Від імені якутів» (1961) та роман «Красуня Амга» (1976; укр. перекл. І. Січовика). Життя інтелігенції відтв. у романі «Поки б’ється серце» (1967). У романі «Людина живе лише раз» (кн. 1 — 2, 1973 — 75), зб. оповідань і нарисів «Модрина» (1974), «Листя та коріння» (1979). повісті «І завтра буде день» (1979) та ін. творах змалював образи представників робітн. класу Якутії. Романом «Не відлітайте, лебеді...» (1984) засудив байдуже, хижацьке ставлення золотошукачів до пн. природи. Виступає з публіцистич. та літ.-крит. статтями. Пише і для дітей. Нарис «Герой Радянського Союзу Федір Попов» (1944) — про якут. воїна, який в роки Великої Вітчизн. війни визволяв Україну (Чернігівщина). Укр. л-рі, творчості Т. Шевченка присвятив статті «Великий поет-демократ» (1951), «Письменники України» (1954, у співавт.), «Про місто-герой, великого поета і... про переклад» (1961). Переклав окремі твори Дж. Лондона, Лопе де Веги, М. Чернишевського, І. Крилова, М. Горького, М. Островського, М. Шолохова та ін. письменників, комедію В. Минка «Не називаючи прізвищ». Деякі твори Д. переклав О. Бандура. Творчість Д. досліджує І. Дзюба.

Тв.: Укр. перекл. — Двоє. В кн.: Оповідання письменників автономних республік, областей, національних округів та країв РРФСР, в. 2. К., 1977; Красуня Амга. К., 1987; Рос. перекл. — От имени якутов. Якутск, 1963; Огонь. М., 1984; Красавица Амга. — Бьется сердце. М., 1986; Избранное, т 1 — 2. М., 1988.

Літ.: Ломунова М. Софрон Данилов. М., 1985; Дзюба І. Якутська література. Софрон Данилов. В кн.: Дзюба І. Автографи відродження. К., 1986; Васильєва Д. Е. Проза Софрона Данилова. Якутск, 1989; Башарин Г. П., Тарский Г. С. Софрон Данилов. Биобиблиографический указатель. Якутск, 1969.

В. Т. Петров.

ДАНИЛОВИЧ Северин Теофільович (5.Х 1860, с. Петрів, тепер Тлумацького р-ну Івано Франк. обл. — 16.XI 1939, с. Старі Скоморохи, тепер Галицького р-ну тієї ж обл.) — укр. публіцист. Нар. в сім’ї священика. Закінчив юрид. ф-т Львів. ун-ту. Один з організаторів Русько-укр. радикальної партії та авторів її програми. За пропаганду марксизму переслідувався владою. Друкувався в газетах «Хлібороб» і «Громадський голос», журн. «Народ». Опубл. статті «Кароль Маркс» (1893), «Справа хлопської земельної власності» (1901), «Страйк рільничих руських робітників» (1905), працю «В справі аграрних реформ» (1909), де вперше виклав зміст «Капіталу», та ін. У рукописі залишилися статті «Про гроші. Студіум з економії» й про антиреліг. погляди Е. Золя. Пізніше Д. перейшов на позиції ліберальної буржуазії та угодовства з польс. шляхтою. Листувався з І. Франком, який спонукав його написати «Історію економічного розвою нашого народу під Австрією» й вивчати праці К. Маркса і Ф. Енгельса, а також з М. Павликом, В. Стефаником, Лесем Мартовичем. Д. написав спогади про І. Франка.

Тв.: Франко — духовний батько радикальної партії в Галичині. В кн.: Спогади про Івана Франка К., 1981.

Літ.: Полек В. До 110-річчя від дня народження Северина Даниловича. «Український історичний журнал», 1970, № 10.

В. Т. Полєк.

ДАНИЛЮК Йосип Миколайович (1842, Львів — 8.II 1904, там же) — укр. видавець і діяч робітн. і соціалістич. руху в Галичині. Нар. в робітн. сім’ї. Працював директором друкарні Ставропігійського інституту. Учасник польс. повстання 1863 — 64. Один з керівників робітн. страйків у Львові у 80-х pp. У 1889 — делегат соціалістич. конгресу в Парижі, на якому було створено II Інтернаціонал. Один з організаторів «Прогресивного товариства львівських друкарів» (1869) та його газ. «Czcionki» («Гранки», 1873), робітн. т-ва друкарів «Вогнище» (1872). Після заборони газ. «Czcionki» заснував, видавав і редагував соціалістичну робітн. газ. «Ргаса» («Праця»), співробітниками і членами редколегії якої 1878 — 81 були І. Франко і М. Павлик (див. Франко І. Зібр. тв„ т. 48. К., 1986, с. 266, 280). Газета опублікувала чимало літ. творів, зокрема «Вічний революціонер» І. Франка. Д. видав польськомовні брошури І. Франка «Що таке соціалізм?» (1878) та «Про працю» (1881), він один з авторів «Програми галицьких соціалістів» (1881), укладач статуту Демокр. робітн. т-ва (1884), забороненого австро-угор. владою.

А. М. Халімончук.

ДАНІЄЛЬССОН (Danielsson) Гвюдмюндюр (4.Х 1910, х. Гутторнсгагі) — ісл. письменник. Працював учителем. Автор поетич. зб. «Вітаю тебе» (1933), роману «Брати з Грасгагі» (1935), трилогії «Із землі ти вийшов» (1941 — 44), романів «Гра в піжмурки» (1955), «Сину мій, Сінф’єтле» (1961), «Дім» (1963), «Мій брат Гуні» (1976) і «Вода» (1987), а також численних повістей, оповідань, дорожніх нарисів, есе. Переклав повість «Тіні забутих предків» М. Коцюбинського (1986, спільно з Є. Велюнським), поезії «Заповіт» Т. Шевченка і «Каменярі» І. Франка (обидві — 1987). Опублікував статті про І. Франка і М. Коцюбинського.

О. Д. Сенюк.

ДАНКЕВИЧ Лука Якович (псевд. — Лука з Ракова та ін.; 1791, с. Орява, тепер Сколівського р-ну Львів. обл. — 4.I 1867, Коломия, тепер Івано-Франк. обл.) — укр. поет і культур.-громад. діяч. Закінчив 1820 Львів. духовну семінарію. Був священиком у селах Галичини, у Коломиї. 1848 — 49 очолював «Стрийську руську раду», що виникла внаслідок революц. подій у Галичині. Один із засновників Руського літ. т-ва в Коломиї (1864). Літ. діяльність почав у 30-х pp. 19 ст. Перші поетичні твори — «Бесіда о горілці» та ін. опубліковано в альм. «Вінок русинам на обжинки» (ч. 2, 1847). Вірші й статті на екон. і культурно-громад. теми друкував у газетах «Зоря галицька», «Новини», «ВЂстник русиновъ» і «Слово», журн. «Голос народний», альм. «Зоря галицкая яко альбум на год 1860» та в зб. «Галичанин» (в. 1, 1862). Серед кращих творів — вірші «Гуцули в Парижі 1814 року» (1861), «Нема, як наша Коломия» (1866), віршовані байки «Вівця та газда» (1849), «Мудрий бик» (1851), «Пчола і муха» (1855), «Вовк і баран» (1862), «Вовк і ворони» (1865), «Дуб і миші» (1866) та ін. В архіві І. Франка зберігається рукопис підготовленого до друку, але не виданого зібрання творів Л. Данкевича.

Літ.: Франко І. В справі видання писань Луки Данкевича. «Діло», 1912, 19 березня (1 квітня).

Р. Я. Пилипчук.

Д’АННУНЦІО (D’Annunzio) Габрієле (12.III 1863, м. Пескара — 1.III 1938, м. Гардоне-Рів’єра) — італ. письменник і політ. діяч. З 1881 навчався у Рим. ун-ті. Його світогляд позначений суперечливістю і песимізмом. 1937 очолив Королів. академію наук. Творчість Д’А. — найяскравіший вияв декадансу в італ. л-рі. В романах «Насолода» (1889), «Тріумф смерті» (1894), «Діви скель» (1895) і «Полум’я» (1900), у драмах «Мертве місто» (1898), «Джоконда» (1898), «Слава» (1899), «Сильніше за кохання» (1907) і «Корабель» (1908) аристократична концепція ніцшеанського культу надлюдини поєднується з трагедійним світовідчуттям, усвідомленням сусп. кризи. Автор зб. віршів «Алкіон» (1904), драми «Дочка Йоріо» (1904, в ній поетично відтворено нар. легенди і повір’я), кн. лірич. фрагментів «Ноктюрн» (1921), автобіогр. повісті «Сотні й сотні сторінок потаємної книги Габрієле Д’Аннунціо, що намагається вмерти» (1935) та ін. Окремі твори Д’А. друкувалися в «Літературно-науковому вістнику». Про творчість Д’А. писала Леся Українка.

Тв.: Рос. перекл. — Собрание сочинений, т. 1 — 12. М., 1909 — 11.

Літ.: Українка Леся. Два направлення в новейшей итальянской литературе (Ада Негри и Д’Аннунцио). В кн.: Українка Леся. Зібрання творів, т. 8. К., 1977.

О. Є.-Я. Пахльовська.

ДАНТЕ Аліг’єрі (Dante Alighieri; травень 1265, Флоренція — 14.IX 1321, Равенна) — італ. поет доби Передвідродження (Передренесансу). Ймовірно, навчався в школі правознавства в м. Болоньї. Брав активну участь у громад.політ. житті Флоренції. Як противник папи 1302 зазнав репресій і змушений був назавжди покинути Італію. Перша збірка Д. — книга у віршах і прозі «Vita nova» («Нове життя», 1292, опубл. 1576), сюжетну основу якої становить історія платонічного кохання поета до Беатріче Портінарі, оплакування її передчасної смерті. Це перший автобіогр. твір у європ. л-рі. У ньому Д. виступив як представник «дольче стиль нуóво». Вершиною творчості Д. є поема «Комедія» (1307 — 21), відома під назвою «Божественна комедія». Епітетом «божественна» (у розумінні «прекрасна») її наділив 1360 Дж. Боккаччо, перший біограф Д. Поема складається з трьох частин — «Пекло», «Чистилище» і «Рай». Задумана в дусі середньовіч. жанру видінь, вона вийшла далеко за його рамки, відтв. духовне життя своєї доби, ставши своєрідним синтезом культури серед. віків і водночас прологом до культури Відродження.

Крім поетич. творів, Д. писав наук. трактати. Серед них — філософські: «Бенкет», перший в італ. л-рі зразок філос. прози нар. мовою; «Про народну мову» (лат. мовою, обидва — між 1304 — 08); політичний — «Монархія» (1313, лат, мовою); природничий — «Про землю і воду» (1320, лат. мовою). У худож. творах і теор. працях Д. виступив як зачинатель італ. літ. мови та основоположник італ. нац. л-ри. На Україні твори Д. відомі з поч. 19 ст. Інтерес до Д. відображено в поезії (поема «Іржавець»), прозі (повість «Варнак»), листах і щоденнику Т. Шевченка, в поетич. творах і літ.-крит. статтях Лесі Українки. Одним з перших перекладачів «Божественної комедії» укр. мовою, популяризатором творчості Д. був І. Франко. Десять пісень «Пекла» переклав В. Самійленко, сонети — М. Вороний. Переклад «Пекла» здійснив М. Рильський спільно з П. Карманським. Повністю «Божественну комедію» переклав Є. Дроб’язко (премія ім. М. Т. Рильського. 1978). Збірку «Vita nova» переклали (за ред. Г. Кочура) М. Бажан, Д. Павличко, І. Драч, В. Коротич, В. Житник, А. Перепадя.

Тв.: Укр. перекл. — Божественна комедія. — Пекло. К., 1956; Vita nova. Нове життя. К., 1965; Божественна комедія. К., 1976; Рос. перекл. — Новая жизнь. — Божественная комедия. М., 1967; Малые произведения. М., 1968; Новая жизнь. М., 1985.

Літ.: Данте и славяне. М., 1965; Драч І. Дантове безмежжя. В кн.: Данте A. Vita nova. Нове життя. К., 1965; Білецький О. І. Поема Данте. В кн.: Білецький О. І. Зібрання праць, т. 5. К., 1966; Кочур Г. П. Данте в украинской литературе. В кн.: Дантовские чтения. 1971. М., 1971; Голенищев-Кутузов И. Н. Творчество Данте и мировая культура. М., 1971; Франко І. Данте Алігієрі. Характеристика середніх віків. Життя поета і вибір із його поезії. В кн.: Франко І. Зібрання творів, т. 12. К., 1978; Мороз М. О. Данте Алігієрі в Українській РСР. Бібліографічний покажчик. Львів, 1970; Данченко В. Т. Данте Алигьери. Библиографический указатель русских переводов и критической литературы на русском языке. 1762 — 1972. М., 1973.

Д. С. Наливайко.

ДАРАГАН Юрій (1894, Херсонщина — 17.III 1926, с. Плешов, Сх.-Словац. обл., похов. у Празі) — укр. поет. Нар. в сім’ї службовця. Закінчив Тираспольське реальне уч-ще. Учасник 1-ї світової війни. З 1920 жив у Польщі, з 1923 — у Чехо-Словаччині. Навчався в Укр. вищому пед. ін-ті (Прага), якого не закінчив через тяжку хворобу. Друкувався з 1922 у журналах «Веселка» (Каліш), «Літературно-науковий вістник», «Студентський вісник» і «Нова Україна» (обидва — Прага). Автор зб. «Сагайдак» (1925). Вірші на істор. теми та поема «Мазепа» містять філос. осмислення окремих подій і періодів історії України. В інтимній і пейзажній ліриці (вірші «Акварель», «Вечір», «Птах», «Вже каштани були брунатними», «Літо») гармонійно поєднано витонченість поетич. образу з лаконізмом виражальних засобів. Поетика Д. формувалася під впливом символізму і водночас тяжіла до фольклору, зокрема до укр. нар. дум.

Тв.: [Вірші] «Молода гвардія» 1989, 27 вересня.

Літ.: Обідний М. Юрій Дараган. «Діло», 1926, 16 квітня; Биковець М. Юрій Дараган. «Нові шляхи», 1930, № 12.

І. М. Лисенко, Л. Р. Світайло.

ДАРВАШ (Darvas) Йожеф (10.II 1912, м. Орошгаза — 3.XII 1973, Будапешт) — угор. письменник. Член УСРП з 1956. Закінчив пед. уч-ще. Був міністром освіти (1945 — 50) і культури УНР (1950 — 56). З 1951 по 1953 і з 1959 до кінця життя — голова Спілки угор. письменників. У романах «Чорний хліб», «Від водохреща до нового року» (обидва — 1934), «У вересні він вийшов у дорогу» (1940, автобіогр.), соціографічних есе «Найбільше угорське село» (1937), «Історія однієї селянської сім’ї» (1939) та лірико-публіцистич. кн. «Місто на трясовині» (1945) порушив соціальні проблеми. У найпопулярнішому романі Д. «П’яний дош» (1963; укр. переклад К. Бібікова) і драмі «Небо в кіптяві» (1959) відтворено драм. події 1956 в Угорщині. П’єса «Пожежа на світанку» (1961) — про духовні й соціальні конфлікти під час колективізації угор. села. Писав сценарії.

Тв.: Укр. перекл. — П’яний дощ. К., 1975; Рос. перекл. — В сентябре он вышел в путь. М., 1960; Колокол в колодце. — Пьяный дождь. М., 1975; Город на трясине. М., 1977.

Літ.: Шахова К. О. Йожеф Дарваш. В кн.: Шахова К. О. Двадцять нарисів про угорську літературу. К., 1984.

К. О. Шахова.

ДАРГИНСЬКА ЛІТЕРАТУРА — л-ра даргинців (див. Дагестану літератури). Розвивається дарг. мовою. У формуванні Д. л. велику роль відіграв фольклор. Твори нар. епосу «Аул Ухбук» славлять героїчну боротьбу даргинців проти іноз. загарбників. У 18 ст. були поширені реліг. вірші, записані араб. графікою. Демокр. тенденції в Д. л. утверджуються з творчістю поетів О. Батирая, С. Курбана і М. Ахмеда. У перші роки Рад. влади з віршами, що пропагували соціалістич. ідеї, нове життя виступили Р. Нуров («Прокинься, Дагестане!», 1919) і А. Імінагаєв. У 20 — 30-х pp. осн. темами були революц. перетворення суспільства, розкріпачення жінки-горянки, подолання пережитків (вірші А. Імінагаєва «Учись, товаришу», 1926; «Праця мулли», «Мулла і дівчина», обидва — 1927; С. Абдуллаєва «Прохання мулли», «Червоний прапор», «Жовтень», усі — 1929; Р. Нурова «Жінко, розплющ очі», 1932, та ін.). Зароджується драматургія: п’єси Р. Нурова «Айщат у кігтях адату» (1928) і «Викритий шейх» (1934). В час Вел. Вітчизн. війни С. Абдуллаєв виступав з нарисами, в яких показував патріотизм і героїзм рад. людей, викривав людиноненависницьку ідеологію фашизму («За Батьківщину!», «Від Вісли до Одеру», «Шлях ворони в павиному пір’ї», усі — 1942). Дружба народів СРСР, боротьба за мир, трудові звершення — гол. теми Д. л. післявоєнних роківз поезії «Моє щастя» Р. Рашидова (1948), «Випробування» С. Рабаданова (1958) та ін. Д. л. 60 — 80-х pp. відзначається глибоким осмисленням складних проблем сучасності, широтою тематичного діапазону. Помітні поетич. збірки — «Нові свідки» (1962) і «Здрастуй, Сибір!» (1963) С. Рабаданова; «Добрий вісник» Х. Алієва (1979); «Осінні мелодії» М. Абакарова (1984) та ін. Серед прозових творів виділяються повісті «Даргинські дівчата» (1958) і «День моєї надії» (1980) А. Абу-Бакара; «Мій батько Дузобдіхан» Г. Багандова (1973); «Все інше докладеться» (1978) і «За день до любові» (1979). Магомеда-Расула; «Дні пізньої осені» Х. Алієва (1983); зб. оповідань «Глечик» М. Абакарова (1980) та ін. У драматургії працюють А. Абу-Бакар, Магомед-Расул, Р. Омаров, С. Рабаданов і Г. Наврузов. Багато творів адресовано дітям. Літературознавство і критика представлені працями А. Вагідова, Ф. Абакарової, З. Магомедова. Дарг. мовою виходить журн. «Литературала Дагъистан» («Літературний Дагестан», з 1985).

Розвиваються дарг.-укр. літ. взаємозв’язки. З 1954 по 1958 в альм. «Дружба» друкувалися твори Т. Шевченка в перекладі дарг. мовою: вступ до балади «Причинна» — «Реве та стогне Дніпр широкий», вірші «Заповіт», «Тяжко-важко в світі жити», «Минають дні, минають ночі», поеми «Сова», «Наймичка» та ін. Дарг. газ. «Колхозла байрахъ» («Колгоспний прапор») 9 березня 1961 вмістила переклади поезій Т. Шевченка «Не женися на багатій» та «Думи мої, думи мої, ви мої єдині». Т. Шевченкові присвятив поезію «Слово до Кобзаря» М. Расулов (1961). 1980 у Махачкалі видано «Антологію української поезії» дарг. мовою, куди ввійшли окремі твори Г. Сковороди, Т. Шевченка, Є. Гребінки, М. Устияновича, І. Франка, Лесі Українки, П. Тичини, М. Рильського, Л. Дмитерка, П. Воронька, Д. Павличка, Б. Олійника, І. Драча, В. Коломійця та ін. у перекладі С. Рабаданова, Р. Рашидова, Х. Алієва, Г. Багандова, А. Гизі та ін. дарг. письменників. У різні роки в періодиці та збірниках публікувалися дарг. переклади окремих творів Л. Боровиковського, В. Еллана (Блакитного), В. Бобинського, М. Бажана, Ю. Гойди, В. Бичка, B. Березинського, Є. Бандуренка, Р. Братуня.

Літ.: Абакарова Ф. Очерки даргинской дореволюционной литературы. Махачкала, 1963; История дагестанской советской литературы, т. 1 — 2. Махачкала, 1967; Вагидов А. Становление и развитие даргинской поэзии. Махачкала, 1979; Дзюба І. Даргинська література. В кн.: Дзюба І. Автографи відродження. К., 1986.

Г. Г. Ханмурзаєв.

ДАРДА Володимир Іванович (6.Х 1924, с. Скопці, тепер с. Веселинівка Баришівського р-ну Київ. обл.) — укр. рад. письменник. Учасник Великої Вітчизн. війни. Закінчив 1951 Київ. ун-т. Працював у редакціях журналів «Зміна» (тепер «Ранок»), «Вітчизна», вид-вах «Мистецтво», «Радянський письменник» Друкується з 1947. Збірки оповідань «Шумлять потоки» (1958) та «Безодня серця» (1972, сюди ввійшла й однойм. повість) присвячено трудовим будням молоді. Худож.-докум. повісті «Хлопці майора Кена» (1968) і «Повернення з пекла» (1970), пригодницька повість для дітей «Танкіст і Петрик» (1979) — про події Великої Вітчизн. війни. Істор.-біогр. повість Д. «Його кохана», що увійшла до однойм. збірки (1964), розповідає про перебування Т. Шевченка на Україні в 1843 — 44 pp. У зб. нарисів «Земля, яку сходив Тарас» (1961) показано зміни, що сталися на батьківщині поета за рад. часу. Опубл. романи «Сніг на зелене листя» (1978) і «Зелений вітер» (1981, у співавт.) — на морально-етичні теми. Автор книжок для дітей — зб. оповідань «Бабусині пиріжечки» (1960) і зб. віршів «Відчиняй віконце» (1970). Упорядн. кн. «По шевченківських місцях на Україні» (1961).

Тв.: Коли гриміли гармати. К., 1985; Переяславські дзвони. К., 1990; Рос. перекл. — Его любовь. М., 1984.

Літ.: Бедзик Ю. У творчому зростанні. В кн.: Дарда В. Сніг на зелене листя. К., 1984; Міщенко Д. Сказати своє слово. Роздуми над творами Володимира Дарди. «Київ», 1985, № 9.

В. А. Бурбела.

ДАРІ (скорочене від фарсі-ї дарі, буквально — придворний) — 1) Застарілий термін, який вживали для позначення літ. форми класичної персько-тадж. мови. 2) Одна з двох офіц. мов Афганістану (друга — пушту). Належить до Іран, мов індоєвроп. сім’ї. Близька до перської мови й таджицької мови. Класичний період л-ри (10 — 15 ст.) спільний для перської, таджицької та Д. мов. Тепер у Д. виділяють дві осн. групи діалектів, сучас. літ. мова базується на діалекті Кабула (фарсі-кабулі). У формуванні літ. Д. велику роль відіграла діяльність видатного афганського просвітителя М. Тарзі (1868 — 1934). Для Д. використовують арабське письмо. Д. — одна з мов, якою розвивається афганська література.

Літ.: Киселева Л. Н. Язык пари Афганистана М., 1985; Киселева Л. Н., Миколайчик В. И. Дяри-русский словарь. М., 1986.

Л. О. Пирейко.

ДАРІЄНКО Петря (Петро) Степанович (16.IV 1923, с. Валя-Хоцулуй, тепер Долинське Ананьївського р-ну Одес. обл. — 9.VII 1976, Москва) — молд. рад. поет, публіцист і громад. діяч. Член КПРС з 1943. Учасник Великої Вітчизн. війни. Закінчив 1952 ВПШ при ЦК КПРС. Автор збірок віршів: «Світлі дороги» (1951), «Балада горіха» (1957), «Барви землі» (1969). «Вірші та поема» (1974) та ін., позначених громадян. пафосом, злободенністю, зворушливим ліризмом. Д. належать п’єса «Коли дозріває виноград» (1961) і публіцистич. книги «Вогні Москви» (1953), «Навколо Європи» (1957) та «Дорогами Болгарії» (1958). Писав нариси, репортажі й дорожні нотатки, осн. частину яких зібрано в кн. «Люди моєї біографії» (1979). Сюди увійшли нарис «Слово про українських друзів» (про Т. Шевченка, А. Малишка, М. Рильського) та розповідь про творчу дружбу з М. Нагнибідою. Укр. тематику розробляв також у віршах «Збратані землі» і «Здрастуй, Україно!». Поезію «Над „Кобзарем“» і ст. «Уклін» (1964) присвятив Т. Шевченкові. Окремі твори Д. переклали А. Малишко, С. Олійник, М. Нагнибіда, І. Гончаренко, Б. Степанюк, А. М’ястківський та ін.

Тв.: Укр. перекл. — [Вірші]. В кн.: Молдавія. К., 1953; Зустріч із друзями. К., 1970; [Вірші]. В кн.: Молдавська радянська поезія. Антологія. К., 1975; Молдовеняска. В кн.: Колодій В. Братерство. Львів, 1985; Рос. перекл. — Станция отправления. М., 1977; Мои журналистские маршруты. Кишинев, 1983.

Літ.: Нагнибіда М. Петря Дарієнко. В кн.: Нагни, біда М. Твори, т. 3. К., 1981.

М. І. Чимпой.

ДАРІО (Darío) Рубен (справж. — Фелікс Рубен Гарсіа Сарм’єнто; 18.I 1867, м. Метапа, тепер Сьюдад Даріо — 6.II 1916, м. Леон) — нікараг. поет, дипломат. Один із засновників латиноамер. і ісп. модернізму. Освіту здобув у школі єзуїтів. З 1886 жив у Чілі, згодом — у Гватемалі, Коста Ріці, США, на Кубі, в Аргентіні, 1898 — 1915 — в Європі. Перші збірки овіяні романтикою — «Епістоли та вірші. Перші ноти» (1885, опубл. 1888), «Рифи», «Рими» (обидві — 1887). Зі зб. «Блакить» (1888) почалося оновлення поетич. мови в латиноамер. л-рі. У зб. «Язичницькі псалми» (1896) звернувся до індіан. фольклору, історії та сучасності латиноамериканців. Автор збірок «Пісні життя і надії» (1905), «Мандрівна пісня» (1907), «Осінні поеми та інші поезії» (1910), «Посмертна ліра» (опубл. 1921), книжок літературознавчих статей «Видатні» (1893), «Думки» (1906), «Літери» (1911). Критикував амер. спосіб життя (есе «Торжество Калібана», 1898), показав агресивну сутність північноамер. імперіалізму (вірш «До Рузвельта», 1905), закликав латиноамериканців до братерства і згоди («Тріумфальний марш», 1905), до миру між народами (поема «Pax» — «Мир», 1915). Виступив як реформатор віршування. Багатством естетичних ідей, яскравою образністю й мелодійністю вірша розширив обрії всієї іспаномов. поезії 20 ст. До рос. тематики Д. звернувся в оповіданнях «Мій друг Азарофф» (про рос. революціонерів 1905; висловив підтримку їхній справедливій боротьбі) і «Матінка» (1889). Переклав 1902 повість «Фома Гордєєв» М. Горького (з франц. видання), написав до неї передмову. Окремі вірші Д. переклали Л. Первомайський, Д. Павличко, М. Литвинець, О. Мокровольський, Г. Кочур.

Тв.: Укр. перекл. — Вибране. К., 1968; [Вірші]. В кн.: Передчуття. К., 1979; [Вірші]. В кн.: Світовий сонет. К., 1983: Рос. перекл. — Лирика. М., 1967; Избранное. М., 1981.

Літ.: Литвинець М. Лебідь Нікарагуа. В кн.: Даріо Р. Вибране. К., 1968.

М. І. Литвинець.

ДАСКАЛОВ Стоян Цеков (22.VIII 1909, с. Лиляче. тепер Михайловградської обл. — 18.V 1985, Софія) — болг. письменник, нар. діяч культури НРБ з 1967, Герой Соц. Праці. Член БКП з 1944. Закінчив 1942 Софійський ун-т. Перша зб. оповідань — «Страждання» (1935). Під час 2-ї світової війни — учасник боротьби проти фашизму. Зб. «Нові оповідання» (1946) присвятив героям-антифашистам. У романі-епопеї «Шлях» (кн. 1 — 3, 1945 — 54) відобразив процес революціонізації свідомості болг. селянина. Центр. тема романів «Своя земля» (1952), «Стубленські липи» (1960), «Село біля заводу» (1963) і «Республіка дощів» (1968) — соціальні перетворення на селі. Автор книг для дітей і кіносценаріїв. Окр. твори Д. перекл. І. Мавроді, Я. Сікорський, Л. Горячко, Н. Онипко та ін.

Тв.: Укр. перекл. — Своя земля. К., 1959; Сільські душі. К., 1962; Республіка дощів. К., 1983; Рос. перекл. — Новые рассказы. М., 1949; Они отдали жизнь за республику. М., 1949; Три зерна. М., 1960; Первая дружба. М., 1963; Когда начинается любовь. М., 1966; Сентябрьские ночи. Рассказы. М., 1969; Огненные зори. М., 1973.

Літ.: Халемський Н. Портрети сучасників. «Всесвіт», 1963, № 4; Гольберг М. Роман «Республіка дощів» та його автор. В кн.: Даскалов С. Республіка дощів. К., 1983.

М. Я. Гольберг.

ДАСТАН — епічний жанр у літературах Бл. і Серед. Сходу, Серед. і Пд.-Сх. Азії. Найчастіше — це літ. обробка казкових сюжетів, легенд і переказів. У Д. відображаються життя і подвиги істор. осіб, побут і звичаї феод. епохи. Д. бувають прозовими, віршованими і мішаними. Віршовий розмір, як правило, 11-складовий або 7 — 8-складовий. У класичних перс., тадж., узб. і азерб. л-рах 10 — 15 ст. Д. називають романтичні поеми («Лейлі і Меджнун», «Хосров і Ширін» Нізамі) або окремі розділи великих епічних поем (напр., з «Шахнаме» Фірдоусі). В Узбекистані існують записи Д. — нар. варіантів поем А. Навої. Виконавець Д. (ашуг, акин, бахші, шаїр) паз. дастанчі.

М. М. Мірошниченко.

Попередня     Головна     Наступна