Уклінно просимо заповнити Опитування про фемінативи  


Попередня     Головна     Наступна





Розділ III

БОРОТЬБА КАТЕРИНИ II ПРОТИ УКРАЇНСЬКОЇ АВТОНОМІЇ:
УСУНЕННЯ ГЕТЬМАНА РОЗУМОВСЬКОГО




Російський централізм і українська автономія до 1762 р.


У XVII ст. завжди, коли гетьман приходив до влади, цар підтверджував «українські права і вольності», але московська влада мала свій погляд на ці привілеї, їх природа і обсяг були викладені дуже нечітко у Переяславській угоді, оскільки кожна сторона по-своєму розуміла наміри протилежної і не мала повної уяви про її державні інститути. Козаки прагнули укладення двостороннього договору та військового союзу — щось на зразок протекторату. Цар, на думку козаків, повинен був гарантувати безпеку території, а козацьке військо зберігало при цьому фактичну незалежність, право на прибутки з іноземних походів і одержувало легітимне визнання своєї ролі в Україні. По суті, козаки вірили в те, що вони просто заміняють польського короля московським царем. Але московські наміри і традиції були зовсім іншими. Їхнє розуміння влади визнавало не договірні взаємовідносини між царем та його суб’єктами, а лише одностороннє підпорядкування. Ця концепція царської влади яскраво проявилася, коли московський посол у Переяславі відмовився присягнути від імені царя, оскільки не можна було навіть мислити про те, щоби суб’єкт вимагав присяги від самодержця. Приголомшений та розгніваний відмовою посла, Хмельницький із старшиною гордо вийшов із церкви, перервавши офіційну церемонію. Пізніше вони повернулися, але лише після настирливого вмовляння московського посла 1.



 1 Воссоединение Украины c Россией. — T. 3. — C. 464; а також: Акта Юго-Западной России. — Т. 10. — 1878. — С. 226-228, 430-435.



Переяславська угода відзначалася двозначністю та суперечливістю. Вона лише тимчасово послабила боротьбу двох антагоністичних політичних систем. Московити прагнули отримати політичний контроль над Україною, послабити Польщу та скористатися з послуг Запорозького війська, тоді як запорожці шукали військової підтримки у своїй тривалій боротьбі проти Польщі. Не розкриваючи своїх справжніх намірів, обидві сторони «говорили не то, что думали, и делали то, чего не желали» 1. Так, цар розглядав статті Богдана Хмельницького як прояв ласки для козаків, тоді як останній вважав їх за угоду між царем і його новими суб’єктами 2. Не зрозумівши або не зваживши юридичного підтексту цього акту, козаки погодилися обмінятися зобов’язаннями про військову допомогу. Фактично козацька держава продовжувала функціонувати як незалежна політична одиниця. Так, Хмельницький явно не бачив жодних протиріч між своєю присягою московському цареві та переговорами зі шведським королем для одержання підтримки з боку останнього, хоча тоді Московія та Швеція були ворогами. Теоретично козацьке державне утворення одночасно перебувало під протекторатом Московії, Швеції й Османської Порти. Внутрішня адміністрація козацької держави — як тільки вона була утворена — не допускала втручання з боку Московії, навіть у таких не передбачених Переяславською угодою випадках, як збирання податків. Митні тарифи стягувалися на чітко визначеному кордоні між Московією та новою козацькою державою, а московські загони, що перебували на українській території, трактувалися як іноземні союзні війська 3.

Існування автономної козацької України було для московської політичної системи аномальним явищем. У державі, де влада царя була теоретично необмеженою, не було місця територіальним привілеям, корпоративним правам соціальних груп, магдебурзькому праву або Литовському статуту — тобто усім суттєвим елементам українських прав і вольностей. Таким чином, з погляду Московії козацька Україна мала розглядатися або як іноземна територія, або як особливий домен царя. Певною мірою на практиці знайшли застосування обидва підходи. Оскільки всіма українськими справами завідував Малоросійський приказ — відгалуження Посольського приказу, що займався виключно закордонними справами,— московський уряд явно визнавав Україну іноземною державою. Більше того, змінивши свій титул, цар називав себе самодержцем Великої та Малої Росії. Це могло сприйматися просто як перелік царських володінь, але насправді малося на увазі, що Малоросія була окремим доменом, яким правив цар 4.



 1 Ключевский В.О. Курс русской истории // Сочинения. В 8 т. — М., 1956 — 1959. — Т. 3. — С. 118.

 2 Нольде Б.Є. розглянув це протиріччя. Див.: Нольде Б.Е. Очерки русского государственного права. — СПб., 1911. Розділ, присвячений Україні, перекладено англ. мовою: Nolde B. Essays in Russian State Law // Annals of the UAAS. — 1955. — № 3. — Winter-Spring. — P. 873-903.

 3 Цей період добре викладено у Грушевського: Грушевський М. Історія України-Руси. — Т. 9; також див.: Крип’якевич І. Богдан Хмельницький. — К., 1954.

 4 Нольде пише про московські погляди на українську автономію у своїх «Очерках русского государственного права»; інституційні зміни вивчав К.А.Софроненко: Софроненко К.А. Деятельность Малороссийского приказа Русского государства во второй половине XVII — начале XVIII века / Вестник Московского университета, № 2. — М., 1957.



У своїх стосунках з козацькою Україною московська влада виходила не стільки з теоретичних чи конституційних міркувань, скільки з завдань прагматичної політики. Насамперед Москва після підписання Переяславської угоди прагнула забезпечити свою присутність в Україні, встановивши контроль над двома основними органами влади: урядом гетьмана й урядом київського митрополита. По-перше, московська влада спробувала обмежити можливості гетьмана проводити зовнішню політику. Переяславська угода дозволяла гетьманові приймати та відправляти закордонних послів й укладати угоди з іноземними державами, але повідомляти про їхній зміст. Гетьману заборонялося проводити незалежні переговори з Річчю Посполитою, Кримом або Османською Портою. Але, зазнавши поразки в намаганнях встановити контроль над закордонною політикою гетьманів Хмельницького та Виговського, московити використали відмову останнього від Переяславської угоди та його союз з польською Річчю Посполитою (Гадяцька унія 1658 р.) як привід для фальсифікації оригінальних статей угоди. 1659 р. на виборах Юрія Хмельницького московити подали текст, що, вони твердили, був точною копією статей, підписаних 1654 р. Насправді ж це був фальсифікат з багатьма змінами й додатками включно до заборони гетьманові проводити закордонну політику без ухвали царя 1.



 1 Оскільки оригінальний текст угоди 1654 р. так і не віднайдено, факт фальсифікації досить важко довести. Однак детальне текстуальне дослідження відповідних документів а.яковлевим дозволяє реконструювати оригінальну угоду й ідентифікувати додатки та підчистки, зроблені 1659 р.; див.: Яковлів А. Договір гетьмана Богдана Хмельницького. Щоб дійти висновку про поступове обмеження Москвою права гетьмана здійснювати закордонні зносини, не треба обов’язково опиратися на дослідження Яковлева: просте порівняння статей 1654 і 1659 рр. підтверджує їх відмінність. Перші дозволяють закордонні зносини, другі — забороняють. Див.: ПСЗ. — Т. 1. — № 119. — 27 марта 1654 г. — С. 322-327; там же: 1. 1. — № 262. — 17 октября 1659 г. — С. 491—495. Про дискусію щодо оригінального тексту статей див.: Basarab J. Pereiaslav 1654: A Historiographical Study. — Edmonton, 1982. — P. 25—44. Басараб також наводить англ. переклад найважливіших документів (див.: вказ. праця. — Р. 230-258).



Згодом будь-яка незалежна українська дипломатія тлумачилась як державна зрада, хоча закордонні зносини під російським контролем дозволялися до 1708 р.

Подібну політику московський уряд проводив і щодо київського митрополита, що був главою православної церкви в Україні та Білорусії. Після шаленого тиску на український клір і тривалих переговорів з константинопольським патріархом 1686 р. московитам вдалося підпорядкувати київського митрополита московському патріархові. Ця перемога давала Московії контроль над двома головними центрами влади в Україні.

Змагаючись за контроль над урядом гетьмана та митрополією, московська влада прагнула також безпосередньо впливати на українські справи через призначення воєвод, військових губернаторів у головних українських містах. За угодою 1654 р., воєводи мали призначатися в Київ і Чернігів, хоча Хмельницький погоджувався тільки на Київ 1.



 1 Питання російських військових губернаторів в Україні обговорює І.Розенфельд. Див.: Розенфельд И. Присоединение Малороссии к России. — СПб., 1915. — С. 100 — 105. Див. також: Яковлів А. Українсько-московські договори. — С. 75 — 77, 81 — 92.



Ні він, ні його наступник Виговський не мирилися з призначенням інших воєвод, незважаючи на численні протести Москви. Проте, статті 1659 р. дозволяли присутність воєвод у п’яти містах. За часів гетьманства Брюховецького московитам вдалося зняти ці обмеження (1665), але під час загального повстання 1668 р. нові воєводи змушені були тікати з усіх українських міст. Пізніше їм знову були визначені тільки п’ять міст: Київ, Переяслав, Ніжин, Чернігів і Остер. Згодом, однак, призначення воєвод у головних українських містах вже не викликало спротиву.

Первісно московським аргументом на користь розташування воєвод в Україні був захист від іноземної агресії. Кожен воєвода командував гарнізоном російських військ і не мав права втручатися в справи місцевої адміністрації. Поступово воєводи почали виступати проти козацької адміністрації на боці міщан, заохочуючи їх звертатися зі своїми скаргами безпосередньо до російських чиновників. Московський уряд не тільки зберігав військову присутність в Україні, але все частіше брав на себе роль арбітра у внутрішніх суперечках між українцями.

Незважаючи на ці втручання, період «Руїни» (1659—1679) запобіг консолідації московських зусиль в Україні. З одного боку, промосковський гетьман Лівобережжя набагато більше був залежним від Московії, ніж будь-який гетьман об’єднаного Запорозького війська. З іншого боку, саме існування пропольських або навіть протурецьких гетьманів і підпорядкованого їм козацького війська загрожували Московії втратою всієї України. Промосковського гетьмана треба було наділити належною владою, щоб зробити з нього привабливу альтернативу стосовно його пропольського суперника. Більше того, мінлива фортуна війни час від часу взагалі вимітала московську владу з України.

Якщо анархія «Руїни» не дала московитам можливості встановити контроль над Україною, вона також гальмувала консолідацію влади в руках будь-якого українського уряду. Тільки з остаточним санкціонуванням поділу України (Вічний мир 1686 р.), ліквідацією пропольських гетьманів Правобережжя й утворенням Лівобережної Гетьманщини настала повна стабільність. Згодом Гетьманщина пережила певне відродження. Правління гетьмана Івана Самойловича (1672—1682) і особливо Івана Мазепи (1686—1709) перетворило українську еліту в нову шляхту, створило більш ефективну адміністрацію, сприяло пожвавленню культурного життя, що, в свою чергу, піднесло власну політичну думку, незалежні економічні зв’язки й поновило інтерес до возз’єднання Гетьманщини з Правобережною Україною. Ці фактори сприяли розвиткові Гетьманщини 1.

Тепер оновлена Гетьманщина протистояла спробам Петра І утворити «добре регульовану» державу. З-поміж різних мотивів розриву гетьмана Мазепи з Московією провідним, здається, був один: страх, розділений з ним українською новою шляхтою, що схильність Петра до адміністративних реформ призведе до знищення українських «прав і вольностей» 2. Політика Петра I стосовно українського війська ще раніше викликала занепокоєння нової шляхти. В 1701 —1703 рр. українські козацькі загони вперше воювали на боці імперії далеко від своїх домівок під командуванням російських імперських офіцерів. Передчуття ще більш драматичних змін поступово відштовхували Мазепу від Петра в табір його ворогів. Федерація з Польщею Станіслава Лещинського (кандидата на польський трон, підтримуваного Швецією) або шведський протекторат виглядали привабливою альтернативою евентуального скасування української автономії під російським правлінням. Але поразка Карла XII і Мазепи від Петра під Полтавою (1709) перекреслили будь-які сподівання на можливе розширення автономії Гетьманщини.

Дуже скоро Петро розправився з «українським сепаратизмом». Він призначив до гетьманського двору російського міністра, наділивши його повноваженнями перечитувати всю кореспонденцію гетьмана та перевіряти всі його призначення 3.



 1 Українське суспільство й політика за часів Мазепи досить добре висвітлені в наступних працях: Уманец Ф. Гетман Мазепа. — СПб., 1897; Krupnitzky B. Hetman Mazepa und seine Zeit. — Leipzig, 1942; Оглоблин О. Гетьман Іван Мазепа і його доба. — Нью-Йорк, 1960; Дядиченко В.А. Нариси суспільно-політичної історії Лівобережної України кінця XVII — початку XVIII ст. — Київ,— 1959.

 2 Причини, що спонукали Мазепу й українську еліту до розриву з Москвою, аналізує О.Субтельний: Subtelny O. Mazepa, Peter I and the Question of Treason // Harvard Ukrainian Studies. — Vol. 2. — № 2. — 1978. — P. 158 — 183; його ж: The Mazepists: Ukrainian Separatism in the Early Eighteenth Century. — Boulder, 1981. Цікаво пояснював цей розрив Пилип Орлик, писар Мазепи, а пізніше — гетьман на еміграції, в листі до свого колишнього наставника Стефана Яворського. Див.: Лист Орлика до Стефана Яворського від 1 червня 1721 р. // Основа. — СПб., 1862. — № 11. — С. 1-29.

 3 Найкращий нарис правління гетьмана Івана Скоропадського та постмазепинського періоду подає Д. Дорошенко: Дорошенко Д. Нарис. — Т. 2. — С. 136 — 182.



Вперше цар почав призначати полковників. Кандидати на найвищі посади, уряди Генеральної старшини, підбиралися Малоросійським приказом, пізніше — Колегією іноземних справ і призначалися самим царем. Канцелярії гетьмана, Генеральна старшина і Генеральний військовий суд були поставлені під нагляд російських чиновників. Петро настільки піклувався про лояльність українців, що наказав гетьманові Скоропадському — на знак довіри і дружби між росіянами й українцями — віддати свою доньку заміж за росіянина 1.

Паралельно з кампанією Петра по винищенню українського сепаратизму проводилась політика максимальної експлуатації економічних і людських ресурсів Гетьманщини. Вперше були введені імперські правила користування торговельними шляхами, державні монополії, тарифи на іноземні товари та імпортно-експортні податки. Збільшуючи імперські прибутки, ці нові постанови серйозно послаблювали економіку Гетьманщини, оскільки руйнували усталені торговельні шляхи й економічні зв’язки 2. Петро також запровадив масове залучення козаків до імперських примусових робіт: спорудження каналів, фортифікацій і особливо улюбленого Петрового проекту — нової столиці — Санкт-Петербурга.

Зайнятий Північною війною, Петро впродовж майже всього свого правління контролював діяльність головних адміністративно-судових інституцій у Гетьманщині, але не намагався перейняти їх безпосередньо. І тільки після Ніштадтського миру (1721) він Малоросію дійсно «кь рукамъ прибралъ» 3.



 1 Соловьев С. История России (далі: Соловьев С.), в 15 т. — М., 1959 — 1966. — Т. 8. — С. 593-594.

 2 Економіку Гетьманщини часів царювання Петра I досліджував Іван Джиджора: Джиджора І. Україна в першій половині XVIII віку. — К., 1930.

 3 Слова графа П.Толстого про політику Петра I стосовно Гетьманщини цитує: Дорошенко Д. Нарис. — Т. 2. — С. 179.



Саме тоді він створив Малоросійську колегію у складі шести російських урядовців і призначив їх відповідальними за розгляд усіх скарг проти української адміністрації. Водночас він переклав імперське управління справами Гетьманщини з Колегії іноземних справ на сенат, підкреслюючи своє бажання трактувати Гетьманщину як інтегральну частину імперії. Після смерті гетьмана Скоропадського російський уряд заборонив обирати його наступника. Більше того, він заохочував українців у випадках конфліктів з українською адміністрацією звертатися безпосередньо до Малоросійської колегії. Його спробам встановити контроль над українським судовим та фінансовим апаратом протистояла Генеральна військова канцелярія на чолі з наказним гетьманом Павлом Полуботком. У час подальшої боротьби за владу з російськими урядовцями більшість провідних українських політичних діячів було ув’язнено, а наказний гетьман Павло Полуботок помер у в’язниці. З часом Малоросійська колегія відібрала у Генеральної військової канцелярії контроль за фінансами та судовою системою Гетьманщини, але, не відчуваючи підтримки з боку нижчих ешелонів української адміністрації, не могла здійснювати безпосереднє управління територією. У судовій системі запанувало безладдя, а система збору податків була зруйнована. Подібно до інших петровських реформ, інкорпорація Гетьманщини у «добре регульовану» державу спочатку відбувалася без належного планування й підготовки. Хаос і висока ціна — як у людському, так і в економічному сенсі — прямого російського правління викликали масові незадоволення. 1727 р. Петро II видав указ, де було зазначено: «въ Малороссіи Гетману и Генеральной СтаршинЂ быть и содержать ихъ по трактату Гетмана Богдана ХмЂльницкаго» 1. Невдовзі після смерті Петра II, коли насувалася війна з турками, Таємна Рада вирішила відмовитися від його політики щодо Гетьманщини.

Від 1727 до 60-х рр. XVIII ст. місцева адміністрація та судові органи Гетьманщини функціонували без прямого втручання з боку СанктПетербурга. У цей період імперська влада стосовно центральної адміністрації Гетьманщини проводила непослідовну політику. Часом це був просто нагляд за центральними органами Гетьманщини; в інших випадках утворювали імперські органи, які переймали функції української адміністрації. В час правління гетьмана Данила Апостола (1728 — 1734) один росіянин призначався для нагляду за всіма українськими справами, а троє інших — для праці у Генеральному військовому суді. Гетьман знову був позбавлений можливості обирати Генеральну військову старшину та своїх полковників; останніх мала обирати українська старшина за згодою Санкт-Петербурга 2. Але найзначнішим проявом імперської централізації був контроль над фінансами Гетьманщини. Хоча Гетьманщина зберегла окрему систему податків і свою скарбницю, її фінанси перебували під суворим наглядом Колегії іноземних справ 3. Після смерті гетьмана Апостола (1734) імперський уряд знову заборонив вибори гетьмана й утворив для Гетьманщини інший колективний орган — «Правління гетьманського уряду». Формально він складався з шести осіб — трьох українців і трьох росіян, але фактично його главою був російський генерал. Понад десять років цей орган правив Гетьманщиною, завоювавши собі лихої слави через примхи чиновників та їхню брутальність 4.

В правління Єлизавети ліквідація українських прав і вольностей частково припинилася. Саме тоді Гетьманщина переживала «золоту осінь» своєї автономії. Морганатичний шлюб Єлизавети з українським козаком Олексієм Розумовським спричинив її прихильне ставлення до поновлення гетьманського уряду. 1750 р. 22-річний Кирило Розумовський був законно обраний гетьманом у столиці Гетьманщини — Глухові 5.



 1 ПСЗ. — Т. 7. — № 5127. — 22 июля 1727 г. — С. 829. Цікаво, що в указі постійно згадується «трактат» Богдана Хмельницького.

 2 Правління гетьмана Апостола вивчав Борис Крупницький: Крупницький Б. Гетьман Данило Апостол і його доба. — Аугсбург, 1948.

 3 Фінансові реформи обговорюються в цьому ж розділі.

 4 Дорошенко Д. Нарис. — Т. 2. — С. 191.

 5 Правління гетьмана Розумовського досліджує в першому томі своєї праці А.А. Васильчиков. Див.: Васильчиков АА. Семейство Розумовских. В 4 т. — СПб., 1880-1887.



На відміну від своїх попередників, гетьман Кирило Розумовський походив з рядових козаків, а не з аристократичної старшини. Свою юність він провів при Санкт-Петербурзькому дворі й у Західній Європі. Він був першим гетьманом, що одночасно з гетьманством керував імперською установою — займав посаду президента Академії наук і командував Ізмайлівським гвардійським полком. Тісні зв’язки Розумовського з імператорською родиною та російською аристократією існували не тільки завдяки його братові, але також через його шлюб з Катериною Іванівною Наришкіною, троюрідною сестрою Єлизавети. Ці зв’язки втягнули гетьмана у двірські інтриги, і, як наслідок, він часто був відсутній, залишаючи загальне управління Генеральній старшині й українській еліті.

Незважаючи на свій вплив при дворі, Кирило Розумовський, намагаючись зберегти автономію Гетьманщини, також не уникнув труднощів. 1754 р. він дістав від імператриці особисту догану за призначення старшин і розподіл землі без її ухвали 1. Пізніше він брав участь у тривалій та затятій боротьбі за контроль над фінансами. Скасування імперських внутрішніх тарифів 1754 р. і прикордонного тарифу між Гетьманщиною і Росією 1755 р. позбавили гетьмана прибутків. Але, завдяки енергійним протестам Розумовського, імператриця виділила гетьманові 50 тис. карбованців на рік як компенсацію від імперської скарбниці. Коли Колегія іноземних справ на чолі з ворогом Розумовського А.П.Бестужевим-Рюміним зажадала звіту про використання цих фондів, гетьман відмовився підкоритися. Відмова стала причиною запеклої боротьби, внаслідок якої імперська влада прийняла пропозицію гетьмана про адміністративне підпорядкування Гетьманщини Сенатові 2.



 1 Васильчиков А. — Т. 1. — С. 158, 187.

 2 Романовський О. До історії бюджетного права Гетьманщини за Кирила Розумовського // Ювілейний збірник на пошану академіка Дмитра Івановича Багалія. В 2 т. — К., 1927. — Т. 1. — С. 779-785; Розенфельд И. Присоединение. — С. 15-155.



Це була, однак, дуже відносна перемога Розумовського, оскільки наслідком її було різке погіршення становища Гетьманщини: кордон з Росією був скасований, а вся територія підпала під юрисдикцію органу, що наглядав за внутрішніми справами імперії.

Попри ці невдачі, правління Кирила Розумовського піднесло в Гетьманщині дух незалежності й опору. Гетьман Розумовський відновив права свого уряду принаймні до рівня 1709 р., коли гетьманом був Скоропадський. Йому вдалося знову розширити юрисдикцію Гетьманщини на місто Київ й Запорозьку Січ. Наприкінці 1750-х — початку 1760-х рр. гетьман Розумовський та українська адміністрація спробували зреформувати та відродити традиційні інституції Гетьманщини. Козацькі полки одержали свої штандарти та форму одягу, розпочався військовий вишкіл. Були відреставровані Глухів і колишня столиця Мазепи — Батурин, що знову планувався на майбутню столицю Гетьманщини. Розпочалася підготовка до реформи судової системи 1. Віра української еліти у майбутнє Гетьманщини проявилася у відродженні українських автономістських настроїв, що, зокрема, відобразилось у відомій тогочасній поемі «Разговор Великоросами c Малороссиею».

За часів правління Розумовського Гетьманщина вступила у ще одну еру відродження й реформ. Доля останніх спроб незалежного розвитку великою мірою залежала від примх царя та українського впливу при дворі. Гетьман Розумовський займав дуже вигідні позиції і міг захищати інтереси Гетьманщини в імперії, але з 1762 р. доля стала залежати від нової імператриці — Катерини II.




Катерина II і «добре регульована держава»


Петро I заклав підвалини модерної регульованої держави, але побудувала її Катерина II. За її правління були реорганізовані російська адміністрація та ціле суспільство, внаслідок чого українська автономія була ліквідована. Катерина проводила свої реформи за певними філософськими принципами, які слід дослідити для розуміння мотивів реформ.

Чимало написано про підтримку Катериною «просвітницьких ідей» та її роль як «освіченого деспота». Без сумніву, вона читала твори найвизначніших філософів, листувалася з ними і навіть опікувалася ними. Деякі історики XIX ст., розчаровані неспроможністю Катерини скасувати кріпацтво, твердили, що діяльність Катерини з цього питання здебільшого була саморекламою, приманкою, розрахованою на іноземну і частково домашню опінію. Приватно, особливо в останній період свого правління, Катерина глузувала з непрактичності філософів. Але неправильним буде припущення, що всі її теоретичні зацікавлення були удаваними або простим інтелектуальним самолюбуванням, що мали на меті потішити її марнолюбство. За її часів теорії «просвітницького правління» стали настільки популярними при дворі, що перетворилися у теоретичне підґрунтя діяльності Катерини 2.



 1 Васильчиков А. Семейство Розумовских. — Т. 1. — С. 310 — 318; Нечипоренко П. Умови робітничої праці на батуринських та глухівських «національних строєніях» // Історично-географічний збірник. — Вип. 1. — 1927. — С. 121 — 134; Черкаський І. «Судові реформи гетьмана Гр. К.Г.Розумовського» // Ювілейний збірник... Багалія. — Т. 1. — С. 770-772.

 2 З приводу того, чи правління Катерини справді було «просвітницьким», точилися тривалі дебати. О. Лаппо-Данилевський підкреслював, що, попри лібералізм та риторику Катерини, кріпацтво розповсюдилося на Україну та інші території (див. його: The Serf Question in an Agę of Enlightment // Catherine the Great: A Profile / Marc Raeff, ed. — New York, 1972. — P. 267 — 289; перше вид. рос. мовою: Лаппо-Данилевский А. Екатерина II и крестьянский вопрос в прошлом и настоящем / Под ред. А.К.Дживелегова и др. — М., 1911. — T. L— C. 163—190. Ліберальний емігрантський історик О. Кізеветтер показує, як Катерина продовжувала політику своїх попередників і заперечує будь-який вплив просвітництва на її політику (див.: Kizevetter A. The Legislator in Her Debut // Catherine the Great: A Profile. — P. 246 — 266; видання рос. мовою: Первое пятилетие правлення Катерины II // Исторические силуэты — Люди и события. — Берлин, 1931. — С. 29 — 54). П. Іванов намагається довести, що просвітницька риторика з боку Катерини була чистою демагогією: Иванов П. K вопросу о «Просвещенном Абсолютизме» в России 60-х гг. XVIII в. // Вопросы истории. — 1950. — №5. — С. 85 — 99. З іншого боку, Павло Мілюков, визнаючи поверхове сприйняття Катериною просвітницьких ідей й обмежені можливості для їх реалізації в тодішньому відсталому російському суспільстві, водночас переконливо доводить, що концепції Просвітництва мали на політику цілком реальний вплив. Див. його: Education Reforms. — P. 93—112; Voices of the Land and the Autocrat. — P. 113 —155. // Catherine the Great: A Profile; оригінальна публ.: Милюков П. Очерки по истории русской культуры. В 3 т. — Париж, 1931. — Т. 2. — Ч. 2. — С. 750 — 765; Т. 3. — С. 293 — 328. Сучасні історики, які користуються більш вузькою дефініцією просвітницького деспотизму і визнають відсталість російського суспільства та сильну роль традиційної політики, і зараз розходяться у поглядах щодо програми й методів, які вживала Катерина для втілення в життя окремих рис традиційної політики просвітницького деспотизму. Див.: Дружинин Н.М. Просвещенный абсолютизм в России. // Абсолютизм в России. — М., 1964. — С. 428 — 459; Федосов И.А. Просвещенный абсолютизм в России // Вопросы истории. — 1970. — № 9. — С. 34 — 55; Raeff M. In the Imperiał Manner // Catherine the Great: A Profile. — P. 197-246; Raeff M. The Enlightenment in Russia and Russian Thought in the Enlightenment // The Eighteenth Century in Russia / J.G.Garrard, ed. — London, 1972. — P. 25 — 47; Papmehl KA. Freedom of Expression in Eighteenth-Century Russia. — The Hague, 1971; Griffiths D.M. Catherine II: The Republican Empress // Jahrbiicher fur Geschichte Osteuropas. — Bd. 21. — 1973. — № 3. — C. 323 — 344. Провідний спеціаліст з катерининської Росії І. де Мадар’яга трактує прив’язаність Катерини до ідей Просвітництва дуже серйозно. Див. її: Catherine and the Philosophes // Russia and the West / A.G.Gross, ed. — Newtonville, MA, 1983. — P. 30 — 52; Catherine II and Montesąuieu: Between Prince M.M.Shcherbatov and Denis Diderot // L’età dei lumi. Napoli, 1985. — P. 610 — 650; розд. X її ж кн.: Russia in the Agę of Catherine the Great. — New Haven, 1981.



Схильність Катерини до просвітницьких теорій управління походила з трьох джерел. По-перше, її батько, а також оточення з дрібних німецьких князів, де вона виховувалася, дали Катерині можливість практично ознайомитися з концепціями регульованої або добре впорядкованої держави. По-друге, вона сама читала дуже багато праць як німецьких, так і французьких мислителів і ознайомилася з ідеями Просвітництва з першоджерел. По-третє, набутий при російському дворі досвід розвинув її мислення. Потреба більш раціональної системи управління визнавалася ще з часів Петра I, і, з певними модифікаціями й змінами, ця мета залишалася актуальною впродовж XVIII ст. Навіть якщо самі царі мало що знали про найновішу теоретичну літературу з цього питання, то з нею дуже часто були добре обізнані члени різних політичних угруповань. У часи Єлизавети ідеї камералізму, добре впорядкованої поліцейської держави та раннього французького й німецького Просвітництва глибоко вкорінилися у російських придворних колах 1.



 1 Найцінніший виклад і аналітичне дослідження розвитку цих ідей та втілення їх в життя належать Маркові Раєву: Raeff M. The Well-Ordered Police State. — Princeton, 1981. В одному із розділів свого історико-філософського есе Раєв розглядає застосування цих ідей в Росії. Конкретні приклади застосування камералістських ідей наводить Роберт Е. Джоунз: Jones Robert Е. Provincial Development in Russia: Catherine II and Jacob Sievers. — New Brunswick, 1984. Поступове проникнення цих ідей в Росію описується в наступних працях: Raeff M. Les Slaves, les Allemands et les «Lumieres» // Canadian Slavic Studies. — Vol. L— Winter, 1967,— № 4. — P. 521 — 551; The Enlightenment in Russia and Russian Thought in the Enlightenment. — P. 25 — 47; Riasanovsky N. A Parting of the Ways: Government and the Educated Public in Russia, 1801 — 1855. — Oxford, 1976. — P. 1 — 51. Придворні Єлизавети — граф І.Шувалов, граф М.П.Бестужев-Рюмін та граф М.Л.Воронцов були добре обізнані з досягненнями західної філософської думки (див.: Papmehl K. Freedom of Expression. — P. 14 — 15). Про моральні імперативи реформістських ідей див.: Gleason W. Morał Idealists, Bureaucracy, and Catherine the Great. — New Brunswick, N.J., 1981.



Катерина сама говорила про те, що вона свого часу сприйняла республіканські ідеали свого батька 1. Цим вона хотіла продемонструвати своє бажання служити загальному добру, або — res publica. Малося на увазі, що вона має почуття обов’язку стосовно своєї країни та її громадян, що поєднувалося з її концепцією абсолютизму. Катерина вірила в те, що її обов’язком було спрямовування дій громадян для досягнення найвищого добра 2. У цьому вона була солідарна з німецькими теоретиками XVII—XVIII ст. Катерина навіть сама висловлювалася на користь «поліцейської», або скоріше «добре впорядкованої», держави 3. Такий чисто німецький світогляд, що поєднував обов’язок, абсолютизм і регулювання, засвоєний Катериною ще у Штеттіні, Цербсті й Берліні, був головним принципом її правління Російською імперією.

Поряд з концепцією про добре впорядковану поліцейську державу Катерина поділяла також окремі елементи французького та західноєвропейського Просвітництва. Особливий вплив у справах правління на неї мав Монтеск’є, з праць якого вона виписувала цілі частини, включаючи їх у свій «Наказ» 4.



 1 The Memoirs of Catherine the Great / Transl. by Katherine Anthony. — New York, 1927. — P. 215-226.

 2 Про погляди Катерини на форму і функції уряду див. статті 9 — 14 її «Наказа», опубл.: Documents of Catherine the Great / W.F.Reddaway, ed. — Cambridge, 1931. — P. 216-217.

 3 Griffiths O. Catherine II. — P. 331 — 332. Вплив, який камералізм і концепції регульованої держави мали на Катерину, обговорюють: Donnert E. Politische Ideologie der russischen Gesellschaft zu Beginn der Regierungszeit Katharinas II. — Berlin, 1976. — S. 32 — 38; Petschauer P. The Education and Development of an Enlightened Absolutist: The Youth of Catherine the Great, 1729-1762 / Ph.D. diss., New York University, 1969. — P. 395-420; і, звичайно: Raeff M. The Well-Ordered Police State. — P. 221 — 250; Jones R. Provincial Development in Russia. — P. 7 — 23.

 4 Ф.Тарановський свого часу стверджував, що Катерина, захоплюючись Монтеск’є, навмисне перекрутила його ідеї. Див. його: Тарановский Ф. Политическая доктрина в Наказе императрицы Екатерины II // Сб. статей по истории права, посвященных Владимирскому-Буданову. — Киев, 1904. — С. 44 — 86. Тезу Тарановського заперечує де Мадар’яга: Madariaga І. de. Catherine II and Montesquieu. — P. 612—632. Вона переконливо доводить, що Катерина справді дуже серйозно сприймала Монтеск’є і намагалася застосувати його політичні теорії в Росії. Де Мадар’яга вважає, що Монтеск’є та французьке Просвітництво мали на Катерину набагато більший вплив, ніж німецький камералізм, чим заперечує тезу Раєва. Тут не стільки важливо розсудити обох авторів, скільки показати вплив інтелектуального клімату на питання про існування автономних районів.



Вона також читала й листувалася з Вольтером, Гріммом, Дідро, д’Алямбером, Мерсьє де ля Рів’єром та іншими. Якщо ці мислителі і впливали якимось чином на законотворчість Катерини, то рівень того впливу навряд чи можна визначити 1. Хоч як би там було, постійні контакти з цими філософами створили своєрідну інтелектуальну атмосферу, яка, застосована до політики, сприяла програмі «просвітницького правління».

Загальний політичний світогляд Катерини — але не суцільна програма реформ — сформувався вже тоді, коли вона посіла престол, що знайшло своє відображення в її перших законах. Плануючи урядову реформу, Катерина насамперед вивчила різні програми заміни провінційної військової адміністрації професійною бюрократією, скорочення кількості адміністративних одиниць й залучення місцевої знаті до участі у провінційному уряді 2. 15 грудня 1763 р. вона видала штатний розклад, що подвоював число чиновників, створював нові посади та систему оплати їхньої праці 3. Її наказ від 21 квітня 1764 р., розісланий генерал-губернаторам, уточнював функції провінційної адміністрації і рекомендував запровадження різних «просвітницьких програм», які кожний генерал-губернатор як її особистий представник мав втілювати в життя у своїй провінції 4.



 1 Хоча на сьогодні існує дуже багато праць про листування Катерини з різними західними мислителями, все ще бракує фундаментального дослідження про їх вплив на соціально-політичну думку Катерини та її політику. Напевне, для того, щоб зробити таке дослідження, слід глибше вивчити вплив на Катерину окремих мислителів. Приклад такого дослідження див.: Raeff M. The Empress and the Vinerian Professor: Catherine II’s Project of Govemment Reforms and Blackstone’s Commentaries // Oxford Slavonic Papers, n. s. — Voł. 7. — 1974. — P. 18 — 41; Madariaga I. de. Catherine and the Philosophes. — P. 30 — 52; Madariaga I. de. Catherine II and Montesquieu: Between Prince M.M.Shcherbatov and Denis Diderot. — P. 610 — 650.

 2 Jones R.E. Catherine II and the Provincial Reform of 1775: A Question of Motivation // Canadian Slavic Studies. — № 3. (Fali 1970) — P. 499-500; Готъе Ю.У. История областного управлення в России от Петра I до Екатерины II. В 2 т. — М., 1913. — С. 166.

 3 ПСЗ. — Т. 16. — № 11, 989. — 15 декабря 1763 г. — С. 462-468; Jones R.E. Catherine II and the Provincial Reform. — P. 500; Hassel J.E. The Vicissitudes of Russian Admimstrative Reform, 1762 — 1801 / Ph. D. diss. — Cornell University, 1967. — P. 35-36.

4 ПСЗ. — T. 16. — № 12, 137. — 21 апреля 1764 г. — C. 716-720.



Зміцнення засад просвітницького правління добре впорядкованої держави та суспільства тривало впродовж усього правління Катерини. Спочатку вона діяла дуже обережно і повільно. Коли пугачовський бунт продемонстрував усю неефективність системи імперського правління, зокрема, на провінційному рівні, Катерина прискорила свою програму реформ, видавши Статут для провінцій (1775), що різко збільшив кількість чиновників місцевого уряду, розширив їхні функції і водночас примусив виборних представників від основних прошарків суспільства взяти на себе частину державних функцій. Цілий ряд законів регулював, або принаймні наглядав, за самоврядуванням знаті й міщан. Ці заходи супроводжувалися поліцейськими постановами, що регулювали усі аспекти міського життя 1.

На початку царювання Катерини адміністративна реформа тісно пов’язувалася із запровадженням дії закону. Катерина підкреслювала, що «законы основанія держави составляющіе, предполагають малые протоки, сирЂчь правительства, чрезъ которые изливается власть государева» і що «равенство всЂхъ гражданъ состоитъ въ томъ, чтобы всЂ подвержены были тЂмъ же законам» 2. Цариця прагнула створити новий уніфікований кодекс законів, який би не тільки запроваджував більш раціональну й гуманну судову процедуру, але й визначав би компетенцію кожного урядового організму. Пізніше вона скликала Законодавчу комісію, що повинна була створити такі «фундаментальні закони» та визначити напрям адміністративної реформи.

Адміністративні органи імперії відповідали також за експлуатацію природних ресурсів. Прагнучи ліквідувати економічні бар’єри, стимулювати розвиток торгівлі та сільського господарства і збільшити прибутки держави, уряд розпочав виконання цілого ряду програм, окремі з яких були запозичені з практики інших «освічених монархів». Щоб запобігти майновим суперечкам і якнайкраще використати ресурси країни, уряд виступив ініціатором нової політики в сфері хліборобства, заохочуючи впровадження нових технічних культур і кращих сільськогосподарських методів, колонізацію нових земель, імміграцію з-за кордону та повернення емігрантів, що проживали поза межами імперії. Секуляризація церковних земель принесла державі додатковий прибуток і водночас зробила церкву економічно залежною від держави 3.



 1 Роль політичного регулювання в урядовій системі Катерини обговорюють: Grifflths O. Catherine II. — P. 331 -332; Raeff M. The Well-Ordered Police State. — P. 140-244. Детальне дослідження поліцейської структури зробив Ле Донн. Див.: Le Donne J. Ruling Russia. — Princeton, 1984. — P. 83—141.

 2 Сочиненія Императрицы Екатерины II. — T. 1. — Издание Смирдина А. СПб., 1849. — C. 217, 219.

 3 Перші політичні кроки Катерини підсумовує В.А.Більбасов: Бильбасов Б.А. История Екатерины Второй. — Т. 1, 2, 12. — Берлин, 1900; Соловьев С. — Т. 13, 14; Kizevetter A. The Legislator in Her Debut // Catherine the Great: A Profile. — P. 247 — 266; Madariaga I. de. Russia in the Age of Catherine the Great. — P. 19 — 75.



В цілому ці заходи мали на меті мобілізувати людський та економічний потенціал імперії, а відтак збільшити багатство та могутність держави, одночасно поліпшивши добробут народу.

В основі програм Катерини лежала мета унітарної держави. Оскільки діяльність уряду мала базуватися на засадах розуму, або універсальних принципах, його закони та інститути повинні були однаково добре служити для всіх суб’єктів імперії, незалежно від того, де вони жили — у Москві, Сибіру або Гетьманщині. Національним особливостям — хоча вони й визнавалися — не надавалося значення; вважалося, що вони просто відображають різницю у рівнях розвитку. Катерина вірила в те, що з адміністративною інтеграцією та більш однорідним розвитком регіональні відмінності зникнуть. Кінцевою метою була, за визначенням Марка Раєва, «інституціональна русифікація» — інтеграція, що «мала привести до однорідності: передусім — адміністративно-економічної, потім — інституціонально-соціальної і, нарешті,— культурної» 1. Прагнучи такої однорідності, Катерина, як її молодший сучасник Иосиф II в Австрії, використовувала новий раціональний лад як зброю у боротьбі проти давніх «феодальних» привілеїв окремих історичних регіонів. Для Катерини останні були допотопними реліктами, що тільки перешкоджали її головній меті — створенню унітарної, добре регульованої держави.




Становище гетьмана Розумовського при дворі Катерини


Якщо тогочасна українська старшина й знать в цілому і були обізнані з поглядами Катерини на добре регульовану державу та урядову реформу, вони явно не усвідомлювали тієї загрози українським правам і вольностям, яку приховували в собі подібні погляди. Зовсім навпаки, захоплення Катериною влади 1762 р. нібито віщувало українській новій шляхті дальший розквіт Гетьманщини. Причиною такого оптимізму були тісні особисті приятельські стосунки нової імператриці з гетьманом К. Розумовським, які він підтримував навіть під час царювання Єлизавети. Напевно, він навіть мав з нею роман 2. Коли після смерті Єлизавети становищу Катерини загрожував повний крах, Розумовський таємно запевнив її в своїй підтримці 3.



 1 Raeff M. Uniformity, Diversity and the Imperiał Administration // Osteuropa in Geschichte und Gegenwart: Festschrift für Giinther Stoki zum 60. Geburtstag. Koln, 1977. — S. 112; Madariaga I. de. Russia in the Age of Catherine the Great. — P. 582 — 583.

 2 Memoirs of Catherine the Great. — P. 180. Соловьев C. — T. 13. — C. 184; Васильчиков A. — T. 1. — C. 292; Madariaga I. de. Russia in the Age of Catherine the Great. — P. 9.

 3 Соловьев C— T. 12. — C. 353; Бильбасов В. История. — T. 1. — C. 263.



Не маючи можливості надавати їй якусь реальну допомогу в час правління Петра III, Розумовський згодом відіграв важливу роль у перевороті, внаслідок якого Катерина посіла імператорський престол. Саме гетьман Розумовський командував Ізмайловським полком, що забезпечив військову силу для успішного перевороту 1. І саме гетьман як президент Академії наук використав її друкований орган для негайної публікації маніфесту імператриці 2, чернетку якого склав ад’ютант гетьмана Григорій Миколайович Теплов 3.

Не лише особиста дружба, але й самолюбство, страх і амбіції підштовхували звичайно обережного гетьмана до такої ризикованої авантюри. Як і більшість військових Єлизавети, його постійно принижував Петро III, примушуючи публічно виконувати нові прусські правила муштри, яких Розумовський не схвалював 4. Але за час короткого правління Петра влада і вплив гетьмана були необмеженими. Він залишився генерал-фельдмаршалом, командиром Ізмайловського полку і президентом Академії наук. Він навіть зміцнив свою владу в Гетьманщині, повернувши місто Київ під свою юрисдикцію, і знову почав призначати полковників. Усі рекомендації гетьмана стосовно призначень, звільнень і винагород для українських урядовців без жодних зауважень схвалювалися у Санкт-Петербурзі 5. Але блискавична кар’єра за Петра III ще одного українця — Андрія Гудовича викликала у гетьмана похмурі передчуття. Гудович, що служив Петрові III, коли той був ще наслідником, став тепер його генерал-ад’ютантом 6 і навіть їздив у Пруссію з пропозиціями миру та союзу. Тоді як Гудович все більше виростав як фаворит імператора, двір переповнювався плітками, що він має заступити Розумовського на посаді гетьмана 7. Все це дедалі більше й більше затягувало амбітного гетьмана у табір заколотників.



 1 Ізмайловський полк відіграв тут вирішальну роль, оскільки з самого початку брав участь у перевороті, будучи штаб-квартирою для Катерини та її радників. Див.: Бильбасов В.А. История. — Т. 2. — С. 22 — 37; Соловьев С.В. История России. — Т. 13. — С. 79 — 102; Васильчиков А.А. Семейство Розумовских. — T. L— C. 291 — 300. Останній твердив, що Кирило Розумовський, готуючись до перевороту, звільнив з Ізмайловського полку німецьких офіцерів, що прихильно ставились до Петра III. Більбасов перевірив офіцерський реєстр і виявив, що Васильчиков помилявся (див.: Бильбасов В. История. — Т. 2. — С. 11-12).

 2 Пекарский П.П. История Императорской Академии наук в Петербурге. В 2 т. — СПб., 1870-1873. — Т. 2. — С. 658; Васильчиков АА. — T. 1. — С. 298; Бильбасов В.А. История. — Т. 2. — С. 21.

 3 Соловьев С. История России. — Т. 13. — С. 39.

 4 Васильчиков А.А. Семейство Розумовских. — Т. 1. — С. 290.

 5 Бантыш-Каменский Д. История Малой России. — 3-е изд. В 3 т. — М., 1842. — Т. 3. — С. 189-192; Маркевич II. История Малороссии. В 5 т. — М., 1842-1843. — Т. 2. — С. 648 — 654; Ригельман А. Летописное повествование о Малой России. В 4 ч. В 7 т. — М., 1847. — Ч. 4. — С. 19-21.

 6 Короткі біографічні відомості про Андрія Гудовича знаходимо в Оглоблина: Люди старої України. — С. 7—13.

 7 Про місію Гудовича до Пруссії пише Соловйов: Соловьев С. — Т. 13. — С. 28 — 30. Про вищезгадані плітки при дворі див.: Соловьев С. — Т. 13. — С. 84; Castera J. The Life of Catherine II, Empress of Russia / transl. by William Took, 3rd ed. — London, 1799. — Vol. 1. — P. 183.



Після перевороту на Розумовського як з рогу достатку посипалися нагороди у вигляді нових посад, грошей і влади. В день перевороту, 28 червня 1762 р., Катерина призначила його сенатором 1. Кілька днів пізніше, 3 липня, він став генерал-ад’ютантом імператриці. У цьому званні гетьман прийняв командування загонами піхоти, що стояли під Санкт-Петербургом 2. Катерина перевершила себе, висловлюючи Розумовському свою особливу ласку та прихильність. 25 липня на бенкеті на честь родини Розумовських імператриця нагородила дружину гетьмана орденом Св. Єлизавети 3. Перед коронацією Катерина подарувала К.Розумовському великі маєтки в Гетьманщині 4, виділила додаткову довічну пенсію в розмірі 5 тис. карбованців 5 щорічно і дозволила користати з державної скарбниці 6. Більше того, Розумовський почав брати участь у вирішенні державних справ на найвищому рівні. Крім своєї посади сенатора, він також був призначений членом комісії у справах дворянського статусу 7 і головою комісії з реорганізації російського війська 8. Катерина навіть довірила гетьманові провести таємне розслідування хрущовсько-гур’євської справи, що торкалася звинувачень у заколоті проти імператриці 9. Ясно, що гетьман ставав однією з провідних постатей в імперії.

Вельможі, однак, завжди наражені на ризик появи суперника з числа могутніх ворогів. Незабаром після перевороту Катерина пробачила і поновила в урядових колах найзапеклішого ворога гетьмана — графа А.П.Бестужева-Рюміна 10.



 1 СА. В 15 т. — СПб., 1888—1913. — Т. 11. — 28 июня 1762 г. — С. 194.

 2 СА. — Т. 11. — З июля 1762 г. — С. 196.

 3 Васильчиков А. Семейство Розумовских. — T. L— C. 196.

 4 Соловьев С. История России. — Т. 13. — С. 127. ї !

 5 Бильбасов В.А. История. — Т. 2. — С. 171.

 6 Тих, хто мав дістати винагороду, Катерина поділила на чотири категорії: до першої увійшли К.Розумовський, М.І.Панін та князь М.Н.Волконський (див.: Бильбасов В.А. История. — Т. 2. — С. 93). Про часті позики Розумовського з державної скарбниці згадує Катерина у своїх нотатках до А.В.Олсуф’єва: Бумаги Императрицы Екатерины // СИРИО. — 1871. — Т. 7. — С. 109, 121, 125, 176. Про землі, подаровані Розумовському, див.: СА. — Т. 11. — 8 августа 1762 г. — С. 217 — 220.

 7 ПСЗ. — Т. 17. — № 11, 751. — 11 февраля 1673 г. — С. 157. Роботу комісії описує В.А.Більбасов: Бильбасов В. История. — Т. 2. — С. 242 — 247.

 8 Васильчиков А. Семейство Розумовских. — Т. 1. — С. 301 — 302.

 9 Заколот описують; Соловьев С. История России. — Т. 13. — С. 132 — 136; Бильбасов В. История. — Т. 2. — С. 189 — 203. Про призначення Розумовського головою слідчої комісії див.: СИРИО. — 1871. — Т. 7. — С. 172.

 10 У 50-х рр. XVIII ст., коли А.П.Бестужев-Рюмін очолював Колегію іноземних справ, між ним і Розумовським виникла різка сутичка з приводу гетьманських фінансів. Але тоді він потрапив у немилість Єлизавети і 1758 р. позбувся уряду, поки 1762 р. його не покликала Катерина. Його короткий життєпис див.: Пресняков А. Бестужев-Рюмин, граф Алексей Петрович // Русский биографический словарь. — Т. 2. — С. 783-787.



Становищу Розумовського при дворі загрожували також його постійні сутички з тодішнім коханцем Катерини Григорієм Григоровичем Орловим 1. Поступово виникли головні придворні партії: одну очолював приятель Розумовського Микита Іванович Панін, а другу — його ворог А.П.Бестужев-Рюмін. Підтримка Розумовським Паніна підсилювалася, з одного боку, союзом Орлова з Бестужевим-Рюміним, а з другого,— завдяки тісним зв’язкам між Паніним і Тепловим, колишнім наставником і приятелем гетьмана, якому останній часто робив різні послуги 2.

У розпал міжпартійної боротьби гетьман попросив Катерину дозволити йому залишити Москву і повернутися в Гетьманщину 3. Він мав на це дві причини: по-перше, його дуже дратувала присутність при дворі його ворогів і, по-друге, він прагнув продовжити в Гетьманщині реформи, перервані смертю Єлизавети. Катерина охоче відпустила Розумовського на два роки, починаючи з літа 1763 р. 4

Але напередодні від’їзду гетьман Розумовський був утягнений в ще один конфлікт при дворі. У травні 1763 р. брати Орлови та БестужевРюмін поспішали з втіленням в життя планів Григорія Орлова одружитися з Катериною. Переполохані Панін і Розумовський намагалися перешкодити цим шлюбним планам 5. Але виявилося, що в цьому не було потреби, оскільки Катерина не збиралася одружуватись з Орловим. Втім, кампанія проти Орлова мала неприємні наслідки. Молодий офіцер Федір Хітрово готував заколот, щоб запобігти шлюбові навіть ціною вбивства братів Орлових. Заколот розкрили, і, хоча слідство не довело причетність до нього Паніна або гетьмана, це значно послабило панінську партію. У червні вплив Паніна при дворі був мінімальний 6, а репутація Розумовського зблякла. У своєму донесенні в Англію герцог Букінгемський так описував становище Розумовського: «Я не бачу якихось ознак того, що імператриця підозрює гетьмана у причетності до останнього заколоту, хоча дехто з тих осіб, які були в ньому провідниками, майже постійно були з ним. Мені відомо, одначе, що він сильно незадоволений тією увагою, яка приділяється фаворитові (Г.Г.Орлову)...» 7



 1 Васильчиков А. Семейство Розумовских. — Т. 1. — С. 304 — 305.

 2 Про партії при дворі див.: Ransel D.L. The Politics of Catherinian Russia: The Panin Party. — New Haven, 1975. — P. 99 — 117. Див. також: Ransel D.L. Nikita Panin’s Imperiał Council Project and the Struggle of Hierarchy Groups at the Court of Catherine II // Canadian Slavic Studies. — 1970. — Vol. 6. — № 3. — P. 443 — 463.

 3 Від початку коронації Катерини (вересень 1762 — червень 1763 р.) двір перебував у Москві.

 4 Лист Сольмса до Фрідріха II від 17 (28) березня 1764 р. // СИРИО. — 1878. — Т. 22. — С. 42-44.

 5 Найдокладніше про шлюбні плани та заколот Хітрово писав Більбасов: Бильбасов В. История. — Т. 2. — С. 275-296.

 6 Ransel D. The Politics of Catherinian Russia. — P. 127.

 7 Лист Букінгема до Галіфакса від 22 серпня 1763 р. // СИРИО. — 1873. — Т. 12. — С. 126; The Despatches and Correspondence of John, Second Earl of Buckinghamshire, Ambassador to the Court of Catherine II of Russia, 1762 — 1765. 2 vols. / A.Collyer, ed. — London, 1900-1902. — Vol. 2. — P. 57.



Від’їжджаючи у червні 1763 р. з Москви, гетьман Розумовський мав усі підстави почувати себе нещасним. Його вороги були у фаворі в імператриці, тоді як він уже не користувався її довір’ям. За таких обставин гетьман змушений був на певний час відійти від придворних інтриг і повністю зосередитися на втіленні в життя так необхідних в Гетьманщині реформ.




Політичні плани і реформи в Гетьманщині


Перебуваючи тривалий час у Санкт-Петербурзі та Москві, гетьман Розумовський використав своє становище для досягнення певних поступок для Гетьманщини 1. Він зі своїм штабом на чолі з генеральним писарем Василем Туманським та генеральним осавулом Іваном Скоропадським підтримували постійний зв’язок з іншими членами Генеральної канцелярії в Гетьманщині 2 і були дуже добре поінформовані про потреби українських земель.

Перебуваючи у Москві, гетьман Розумовський наказав провести новий перепис населення Гетьманщини 3 і проявив великий інтерес до відновлення, принаймні часткового, судової системи Речі Посполитої, що була запроваджена в Гетьманщині раніше. Ще з 1760 р., збільшивши і зміцнивши Генеральний військовий суд, гетьман намагався провести належну судову реформу 4. 17 лютого 1763 р. Розумовський видав універсал про скасування судочинних функцій Генеральної військової канцелярії, чим зменшив кількість апеляційних судів 5.



 1 Гетьманові вдалося відвоювати різні економічні концесії для українського населення. Див.: ПСЗ. — Т. 16. — № 11, 650. — 21 августа 1762 г. — С. 57-58; № 11, 736. — 20 января 1763 г. — С. 137-138; № 11, 695. — 25 января 1762 г. — С. 93; № 11, 685. — 16 октября 1762 г. — С. 82.

 2 Маркевич Я. Дневные записки малороссийского подскарбия Якова Марковича / Под ред. Александра Марковича. В 2 т. — М., 1859. — Т. 2. — С. 375.

 3 Кпименко П. Компути та ревізії XVII стол. // Український археографічний збірник. — 1930. — Вип. 3. — С. 184.

 4 Універсал гетьмана Розумовського опубл.: Владимирский-Буданов М.Ф. Акти по управленню Малороссиею Гр. П.А.Румянцева за 1767 г. //ЧИОНЛ. — 1891. — Т. 5. — Ч. 3. — С. 121 — 126. В універсалі гетьман вказував на своє бажання продовжити реформу системи судочинства, наприклад відновити підкоморські, земські і гродські суди (С. 122).

 5 Черкаський І. Судові реформи гетьмана Гр. К.Г. Розумовського // Ювілейний збірник на пошану академіка Дмитра Івановича Багалія. / В 2 т. — К., 1927. — Т. 1. — С. 771.



Можливість реорганізації судочинства з’явилася під час розгляду заплутаної та тривалої судової справи щодо розмежування маєтків монастиря св. Михайла у Переяславі. Після цілого ряду апеляцій справу нарешті передали в сенат, який тільки ще більше заплутав її. Але при розгляді з’ясувалося, що, згідно з Литовським статутом, справу ще раніше мав розглядати підкоморський суд, єдиною функцією якого був розгляд суперечок про межі між маєтками. У листі до сенату гетьман пояснив, що ці суди припинили своє існування за часів Хмельницького, але радив їх відновити 1. Після деякого зволікання рекомендацію схвалили як сенат, так і імператриця 2. В указі про відновлення підкоморського суду стверджувалося, що уряд Гетьманщини має «здійснюватися згідно з малоросійськими правами» 3. Для гетьмана та української нової шляхти це означало підтвердження його курсу на реорганізацію українських інституцій у відповідності з Литовським статутом.

У вересні 1763 р. для обговорення широкого кола питань щодо реформ Розумовський скликав Генеральну раду старшин у Глухові. Від кожного полку були представлені по два старшини та два сотники. Решту ради — на зразок польсько-литовського сейму — набрали з нової шляхти, Значного військового товариства (56 бунчукових товаришів і 38 військових товаришів) 4. Передусім рада розглянула питання судочинства. Створення підкоморських судів вимагало дальших змін у судовій системі. У Литовському статуті говорилося про функціонування підкоморського суду поряд із земським, якого в Гетьманщині вже не існувало. Тому рада вирішила відновити систему судочинства у відповідності з Литовським статутом і гарантіями царя у «Статтях Богдана Хмельницького», хоча ця система в Гетьманщині ніколи насправді не функціонувала.

Формально утворена універсалом гетьмана від 19 листопада 1763 р. відновлена судова система складалася з трьох типів судів: земського, підкоморського і гродського 5.



 1 Черкаський І. Судові реформи. — С. 773.

 2 ПСЗ. — Т. 16. — № 11, 812. — 10 мая 1763 г. — С. 237-246.

 3 Там же. — С. 246.

 4 Миллер Д. Очерки из истории юридического быта старой Малороссии. Суды земские, гродские и подкоморские в XVIII столетии // Сборник Харьковского историко-филологического общества. — 1896. — Т. 8. — С. 103.

 5 Указ. опубл.: Миллер Д. Очерки ... Суды земские. — С. 236 — 243. Ця частина з монографії Міллера (с. 63 — 244) залишається єдиним значним дослідженням про судові реформи 1763—1764 рр.



Земський суд поширював свою юрисдикцію на цивільні справи, де у першу чергу розглядалися питання власності майна, спадкоємства або заборгованості. Підкоморський суд розглядав виключно справи про межі маєтків, а гродські суди — кримінальні справи про вбивства, зґвалтування та крадіжки. У справах, що підлягали розгляду в будь-якому з трьох судів, дозволялося апелювати до Генерального військового суду, причому гетьман зберігав своє право на помилування.

Відновлення польсько-литовської судової структури справді спричинило покращення судочинства. Воно дало можливість судам чіткіше дотримуватися Литовського статуту, кодексу законів, що у модифікованій формі використовувався у всій Гетьманщині. Спростилася система судів, апеляцій, і відокремились цивільні суди від кримінальних. Оскільки Генеральний військовий суд перестав бути судом першої інстанції для Значного військового товариства, реформа підпорядковувала виборних козаків, козацьку старшину й аристократію одним юридичним нормам.

На практиці відновлені суди частково базувалися на структурі, що існувала раніше. Колишні полкові суди просто перейменували на гродські, а старшина, що командувала полком і очолювала його під час війни, продовжувала розглядати кримінальні справи. Але в справах цивільних юстиція була відокремлена від адміністрації, оскільки в земських і підкоморських судах засідали не полкові урядовці, а спеціально обрані судді 1. Реформа не торкнулася судових прерогатив церкви, магістратів і землевласників.

Крім судових справ, рада розглянула також питання української автономії. Це було до певної міри сюрпризом, бо — згідно з гетьманським універсалом — рада збиралася тільки для розгляду судових реформ 2. Оскільки порядок денний засідань ради підготувала канцелярія Розумовського, цілком ймовірно, що гетьман сам вирішив розширити коло питань, винесених на обговорення 3. На засіданні ради гетьман і нова шляхта визнали, що ці збори являють собою можливість запровадити в життя широкомасштабні реформи.

Рада розглянула становище в Гетьманщині і обговорила заходи по відродженню її колишнього стану. Один із промовців скаржився, що за часів російського протекторату українські права й вольності зазнали обмежень 4.



 1 Дослідники, що відстоюють ці погляди, мають рацію тільки частково. Про це див.: Васильчиков А.А. — Т. 1. — С. 312; Майков П. Розумовский, граф Кирилл Григорьевич // Русский биографический словарь. — Т. 15 (без позначки). — С. 460; Padach J. «The Judicial System» в кн.: Ukrainę: A Concise Encyclopaedia, 2 vols. — Toronto, 1963—1971. — Vol. 2. — P. 43.

 2 Універсал гетьмана опубл.: Миллер Д. Очерки ... Суды земские. — С. 235.

 3 Миллер Д. Очерки ... Суды земские. — С. 112—114.

 4 Промова була опубл. під назвою: Речь о поправлений состояния Малороссии // КС. — 1882. — № 10. — С. 119 — 125. У передмові видавець пише, що вона була виголошена у 50-х рр. XVIII ст. Але це неможливо, оскільки у промові згадується універсал про поновлення підкоморського суду. Оскільки промовець рекомендує поновлення інших судів, про які вже говорилося в універсалі гетьмана від 19 листопада 1763 р., цей виступ стався, напевно, перед тим, але — після 10 травня 1763 р., коли вийшов указ Катерини, який схвалював створення підкоморського суду. Це могло статися тільки на Глухівській раді. Нещодавно Т.ФЛитвинова висунула тезу, що цим промовцем був Григорій Полетика. Див.: Общественная мысль Украины второй половины XVIII — первой половины XIX веков: Григорий и Василий Полетики / Диссертация Днепропетровского государственного университета, 1993. — С. 177.



Змальовуючи безрадісну картину сьогодення, він сумував за віком славних козацьких вояків, що наводили страх на ворогів; звинуватив українців у тому, що вони втратили свою свободу, поставивши особисті інтереси вище громадянської відповідальності, що розгубили ті права, які мали 1654 р. Для виправлення становища промовець запропонував такі реформи: відновити в Гетьманщині діяльність генеральних рад або сеймів, щоб гарантувати свободу та належну законність; утворити земські, підкоморські та гродські суди разом з апеляційним трибуналом, щоб забезпечити належне судочинство; гарантувати майнові права козаків і звільнити їх від податків на утримання російських Військ, щоб покращити їх становище. Серед інших вимог були також відновлення прав духівництва, відшкодування за втрати, що їх зазнало населення за час останньої війни з Туреччиною, організація світських шкіл та університетів. Промовець також піддав критиці закон про переходи селян, який призвів до зубожіння еліти та несплати податків.

Основною ідеєю виступу промовця було те, що занепад Гетьманщини можна зупинити, поновивши її політичну автономію та традиційні права нової шляхти, кліру й козаків. Наголошуючи на цьому, промовець представляв інтереси нової української еліти.

Програма, накреслена анонімним оратором, стала підставою для резолюції, складеної радою під час перерви у своїх засіданнях. Петиція, що розпочиналася словами «гетьман, шляхта, малоросійське військо та народ», відбивала погляди, що були найбільш «незалежницькими» з усіх публічно висловлених в Гетьманщині з часів Мазепи. У вступній частині резолюції гетьман Розумовський подав офіційну українську інтерпретацію Переяславської угоди. Гетьман стверджував, що Богдан Хмельницький прийняв протекторат російського царя через спільну православну віру. Цей протекторат, однак, грунтувався на договорах, які підтверджувалися, коли новий цар або гетьман приймали владу. Автори петиції з гетьманом включно пропонували відновити цей звичай. Вони також вимагали гарантій негайних виборів іншого гетьмана на випадок смерті Розумовського, стверджуючи, що минулі періоди безвладдя після смерті гетьмана були згубні для добра Гетьманщини і порушували українські права. Резолюція містила вимогу підтримати утворення ради або сейму як постійно діючого законодавчого органу Гетьманщини, але чітко не визначала його функції або конституційний зв’язок з урядом гетьмана. Ці питання планувалося поставити на наступних засіданнях. Ще однією статтею петиції щодо урядової структури Гетьманщини було чергове прохання підтвердити новостворену судову систему.

Автономістською була також економічна програма Глухівської ради. Автори звернення прагнули скасування імперських ліцензій на монополії та відміни петровського указу про те, що торгівля з іншими країнами має здійснюватися через російські порти. Цей указ примусив багатьох українських купців, що традиційно використовували прямі сухопутні шляхи, скерувати свою торгівлю у балтійські порти. Оскільки це було дуже дорого, українське купецтво підтримало ідею відновлення безпосередніх сухопутних торговельних шляхів до Європи та Османської імперії. Вони також наполягали на скасуванні імперських пограничних тарифів та поновленні гетьманського акцизного податку, ліквідованого 1754 p. Не підлягали відновленню внутрішні тарифи, але інституції, що існували на прибуток від них, слід було компенсувати за рахунок податків від імпорту-експорту. Нарешті, євреям, яким заборонялося перетинати кордон з Росією, слід було дозволити торгувати в Гетьманщині. Якби ця економічна програма була втілена в життя, тарифи за торгівлю між Гетьманщиною і Росією стали б такими самими, як між Гетьманщиною та Польщею-Литвою, Кримом й Османською імперією. Більше того, українські купці отримали б право торгувати в цілому світі, незважаючи на імперські монополії, офіційні торговельні шляхи або тарифи. Очевидно, що вимога вільної від тарифів закордонної торгівлі ставилася новою шляхтою, яка контролювала раду, але не самим купецтвом (немає жодних свідчень присутності купців на раді).

Щодо соціальних питань, то петиція вимагала для української нової шляхти тих самих привілеїв, якими користувалося російське дворянство, гарантій прав землеволодіння і платні з української скарбниці для козаків, які володіли невеликими неприбутковими маєтками. Щодо селян, то, навпаки, петиція вимагала обмеження їхнього права на переходи та повернення тих селян, що втекли з Гетьманщини. Петиція, як і рада в цілому, не приділяла значної уваги статусу кліру та міщан. Згідно з українськими церковними традиціями, духівництво користувалося усіма привілеями шляхти та мало право обирати свою власну ієрархію. Петиція містила тільки стандартні кліше про права й привілеї міщан, включно з магдебурзьким правом, але не обговорювала їх.

Особливою турботою Глухівської ради було постійне зменшення кількості боєздатних козаків. Визначивши їх число у 10 тис., автори петиції рекомендували для підтримання козацтва такі заходи: суворе дотримання козацьких прав і привілеїв; звільнення козаків від будь-яких обов’язків, крім військових, і від усіх податків, включаючи податок на утримання російських військ; гарантії майнових прав козаків; державна оплата і постачання провіанту під час закордонних кампаній; зобов’язання кількох козацьких господарств утримувати у фінансовому відношенні одного повністю оснащеного козака; створення спеціального реєстру, щоб козаки не могли переходити в інші військові підрозділи.

Петиція відбивала безсумнівні антиросійські погляди нової шляхти. Згадуючи про петровську гарантію того, що «ні копійки не збиратиметься з Гетьманщини», петиціонери просили скасувати податки на утримання російських військ. Вони запропонували створення об’єднаної українсько-російської комісії для розслідування і розгляду скарг проти росіян, що перебували на постої в Гетьманщині. Отже, вони вважали, що російські солдати були союзними, але іноземними військами. Більше того, українська шляхта, побоюючись російського втручання, вимагала обмеження прав неукраїнців на володіння маєтками в Гетьманщині, крім тих випадків, коли вони були спеціально подаровані імператрицею або затверджені гетьманом і старшиною 1.

В цілому Глухівська рада розглядала Гетьманщину як самостійну державу, що має свої кордони, главу держави, уряд і окрему економічну систему. З Російською імперією Гетьманщина була зв’язана спільним сувереном — російською імператрицею. Але навіть таке підпорядкування мало підтверджуватися в договорах, що періодично повинні були поновлюватися між українським гетьманом і російським царем 2.

Глухівська петиція показала досягнення певного порозуміння між гетьманом й українською новою шляхтою. Крім спільних патріотичних почуттів щодо Гетьманщини, кожна сторона була зацікавлена у збільшенні своєї влади. Глухівська рада надала новій шляхті можливість ще більше зміцнити свої позиції як політичної, соціальної й економічної еліти Гетьманщини. Щодо гетьмана, то будь-яке розширення автономії робило його менш залежним від примх двору. Розумовський явно бажав приєднатися до соціально-економічних вимог нової шляхти взамін на підтримку нею його становища при дворі. Отже, гетьман намагався використати раду для створення бази міцної регіональної влади.

Якщо гетьман і нова шляхта досягай згоди з багатьох питань, то з питання гетьманства виникли розбіжності. Вже згаданий промовець, що представляв у Глухові погляди шляхти, не згадав два дуже важливі для гетьмана пункти з петиції: прохання, щоб цар підтверджував «Статті Богдана Хмельницького», і вимогу, щоб після смерті гетьмана негайно обирався його наступник. Пізніші спроби Розумовського зробити гетьманство спадковим свідчать про те, що, ймовірно, він сам виступив ініціатором тих вимог петиції. Але на Глухівській раді до конфлікту не дійшло і гетьманові вдалося встановити дружні стосунки зі старшиною та новою шляхтою.

Несподівано, наприкінці жовтня 1763 р., гетьман одержав повідомлення про драматичні зміни при імператорському дворі. Його ворога А.П.Бестужева-Рюміна було повалено, а Микита Панін став головним керманичем закордонних справ 3.



 1 Петиція була опубл. під назвою: Прошение малороссийского шляхетства и старшин, вместе c гетманом, о возстановлении разных старинных прав Малороссии, поданное Екатерине II в 1764 году // КС. — 1883. — № 6. — С. 317 — 345. Одні пункти подаються від імені гетьмана, інші — від імені ради, що спричинило деякі повторення. Не завжди за порядком перераховані пункти петиції. Можливо, що публікацію здійснено згідно з чернеткою, а не остаточним примірником. Але поки що це єдиний збережений примірник.

 2 Такий самий погляд висловлений у діалозі «Разговор между Великороссией и Малороссией», яку написав Семен Дівович 1761 р. — на рік раніше Глухівської ради.

 3 Ransel D. The Politics of Catherinian Russia. — P. 132 — 133. В той період А.А.В’яземський відігравав усе більшу роль у керівництві внутрішніми справами Росії.



Заручений підтримкою як при дворі, так і вдома, гетьман висунув свій найсміливіший проект. Вже у Глухові його оточення розпочало агітацію серед старшини за запровадження спадкового гетьманства для родини Розумовських. У новій петиції, складеній найближчим прибічником гетьмана, стверджувалося, що виборне гетьманство породило непорозуміння, безладдя й громадський неспокій, і пропонувалося довічно залишити гетьманський уряд в одній родині 1. Наводячи як прецедент випадок з Юрієм Хмельницьким, меморандум вимагав обрати сина Розумовського наслідником гетьмана 2. Осип Туманський, брат генерального писаря, таємно відвіз петицію у Київ для обговорення з найвищими українськими прелатами — архімандритом Києво-Печерської лаври Зосимою Валькевичем (родичем гетьмана) та митрополитом Арсенієм Могилянським (давнім ворогом родини Розумовських). Ніхто з них петиції не підписав 3. Не засмучуючись початковою невдачею, гетьман Розумовський скликав засідання Генеральної старшини й усіх полковників, щоб зачитати петицію. Крім Генерального писаря Василя Туманського, якому гетьман здавна протегував, більшість Генеральної старшини, включаючи генерального підскарбія Василя Гудовича і генерального суддю Олександра Дублянського, виступила проти петиції й відмовилася її підписати 4. Полковники (за винятком Петра Милорадовича — чернігівського) й більшість полкової старшини — під певним тиском підписалися 5.



 1 Найбільше відомостей про петицію, що ніколи не була опублікована повністю, знаходимо: Васильчиков А. — Т. 1. — С. 313 — 317; Бильбасов В. История. — Т. 2. — С. 455; більш стисло: Соловьев С. — Т. 13. — С. 241—242.

 2 Цей прецедент не був найкращим для згадування. Хоча Хмельницький і призначив Юрія своїм наслідником, якого й обрали гетьманом, ця посада виявилася занадто обтяжливою для 16-річного хлопця, і він подав у відставку.

 3 Василтиков А. — Т. 1. — С. 315; Соловьев С. — Т. 13. — С. 242.

 4 Васильчиков A,— T. L— C. 315. Соловйов згадує лише про Туманського (див. його: — Т. 13. — С. 242). Інших розбіжностей між двома описами немає.

 5 Васильчиков А. Семейство Розумовских. — Т. 1. — С. 315; Соловьев С. — Т. 13. — С. 242.



Хоча концепція спадкового гетьманства і знайшла сильну підтримку серед родичів і приятелів гетьмана, а також серед аристократичної опозиції (родини Апостола, Скоропадського), що самі претендували на гетьманство, насправді вона не була провідною тенденцією української політичної думки. Козацька традиція, за прикладом польського досвіду, грунтувалася на ідеї виборного гетьманства. Нова шляхта також прагнула більшого політичного контролю в Гетьманщині й підозріло ставилася до будь-яких змін, що могли зміцнити позицію гетьмана. Тому не тільки потенційні кандидати на гетьманство, але й менш знатні родини (Безбородьки, Милорадовичі, Сулими, Полетики) й навіть найближчі родичі та приятелі гетьмана (генеральний суддя Ілля Журман, генеральний обозний Семен Кочубей) відмовилися підписати петицію 1. Через 100 років після спроб Богдана Хмельницького вперше встановити монархічну владу, вимагаючи обрати свого сина гетьманом, українська правляча еліта в питанні спадковості гетьманства все ще була розколота на протилежні табори.

Події в Глухові дуже стривожили Катерину. Одержавши повідомлення від російського генерал-губернатора в Києві Ф.М.Воєйкова, командуючого російською армією в Глухові де ля Тура і донесення від українського учасника наради члена Значного військового товариства Павловського та українських ієрархів 2, вона негайно відкликала гетьмана у Санкт-Петербург. Доручивши державні справи трьом членам Генеральної старшини (Семену Кочубею, Василю Туманському та Данилу Апостолу), Розумовський 9 січня 1764 р., не підозрюючи про монаршу неласку, виїхав з Глухова 3.




Скасування гетьманського уряду


У наполегливих спробах забезпечити собі незалежне становище, Розумовський погано враховував настрій імператорського уряду та свої позиції при дворі. В той час як гетьман і Глухівська рада виробляли програму розширеної автономії для Гетьманщини, імператорський уряд міркував над зміцненням тут свого контролю. Організатором нового політичного курсу був Григорій Теплов — колишній наставник Розумовського, управляючий його маєтком, помічник та член панінської фракції. Завдяки своїм зв’язкам з гетьманом, Теплов часто спілкувався з Катериною і став одним з її найпалкіших прихильників. Після перевороту Теплов залишив службу в гетьмана заради посади одного з трьох секретарів імператриці 4.



 1 Васильчиков А. — Т. 1. — С. 315.

 2 Там же. — Т. 1. — С. 317; Бантыш-Каменский Д. История Малой России. — Т. 3. — С. 209.

 3 Маркович А. — Дневные записки. — Т. 2. — С. 288 — 389.

 4 Біографічні відомості про Г.Теплова досить мізерні. Вони обмежуються кількома короткими статтями та побіжними посиланнями у кількох монографіях. Найповніші відомості подає про нього М.Василенко. Василенко М. Г.Н.Теплов і його «Записка о непорядках в Малороссии» // Записки Українського наукового товариства в Києві. — 1912. — Вип. 9. — С. 13 — 23. Максимович Г.А. Дєятельность Румянцева-Задунайского по управленню Малороссией. — Нежин, 1913. — С. 31 — 45. Інша корисна література: Каманин И. K биографии Теплова // КС. — 1888. — Т. 11. — С. 84 — 86; Семенов П.Н, Биографические очерки сенаторов по материалам, собранным П.И.Барановым // ЧОИДР. — 1886. — Т. 1. — С. 15—24, 28, 55; В.Г. (sic). Справка о Теплове // КС. — 1887. — Т. 4. — С. 160 — 172; Helbig G.A.W. von. Russische Günstlinge. — München, 1917. — S. 291-296.



Невдовзі після від’їзду Розумовського в Гетьманщину в червні 1763 р. Теплов відвернувся від свого колишнього благодійника і написав горезвісний меморандум «Записка о непорядкахъ въ Малороссіи» 1.

Якщо зміст меморандуму відображає погляди Теплова на «просвітницьке правління» й економічний розвиток 2, то поява цього документа, без сумніву, пов’язана з придворними інтригами. Виступаючи проти Розумовського, Теплов міг підкреслити свою незалежність від нього і турботу про добро імперії. Але більш важливим було те, що меморандум міг добре послужити Теплову за будь-яких змін при дворі: підтримуючи Паніна, він підстраховував себе на випадок перемоги Бестужева 3.

Незалежно від мотивів, Теплов висловлював погляди, які були протилежними ідеям Глухівської ради. Для Теплова Гетьманщина не була окремою державою, що визнавала сюзеренітет царя на підставі спеціальних договорів. Скоріше це була давня російська земля, колись втрачена на користь Польщі-Литви. Теплов вважав, що «Малоросія — не только землями своими й самымъ народомъ єсть издревле Россійская, слЂдовательно, ВАШЕМУ ИМПЕРАТОРСКОМУ ВЕЛИЧЕСТВУ, яко преемницЂ Всероссійского престола, прежде приступленія ея подь державу Россійскую, принадлежащая въ подданство» 4.



 1 Сам меморандум не датований. При опублікуванні його (Хулиш П. Записки о Южной Руси. В 2 т. — СПб., 1857. — Т. 2. — С. 169-196), П.Куліш визначав часом його написання — правління Єлизавети. М.Василенко у статті, згаданій у виносці 4 на С. 89, переконливо доводить, що записка була складена за часів Катерини. Імператриця напевне знала про неї у вересні 1763 р. Оскільки гетьман від часу перевороту постійно перебував при дворі, критична переоцінка становища в Гетьманщині перед його від’їздом спричинила би великі непорозуміння. Більш ймовірно, що Теплов подав свій меморандум після від’їзду гетьмана.

 2 Теплов мав свої власні погляди на економічний розвиток та просвітницьке правління і розумівся на торговельній політиці. Див.: Daniel W. Grigorii Теріоv and the Conception of Order: The Commission on Commerce and the Role of the Merchants in Russia // Canadian-American Slavic Studies. — Vol. 16. — №№ 3 — 4. — Fall-Winter 1982. — P. 410 — 481; Jones B. Provincial Development. — P. 28 — 30; Троицкий С.М. Документ о крестьянской торговле в XVIII в. // Россия в XVIII веке. — М., 1982. — С. 239-251.

 3 Ренсел говорить про Теплова як про головного союзника Микити Паніна. Див.: Ransel D. The Politics of Catherinian Russia. — P. 707. Однією з ознак можливих контактів між Тепловим і Бестужевим є те, що тепловська записка була знайдена серед паперів Бестужева (див. наступну виноску).

 4 Василенко М. Г.Н.Теплов. — С. 32. Були опубліковані три варіанти меморандуму. У першому, опублікованому П.Кулішем, з нез’ясованих причин був відсутній увесь перший розділ — історична передмова. Повніше видання у вигляді додатку з’явилося в публікації документів графа А.П.Бестужева-Рюміна: Архив князя Воронцова. В 40 т. — М., 1870—1895. — 1882. — Т. 25. — С. 350-379. Він відрізняється всього кількома другорядними реченнями від версії, опублікованої М.Василенком у додатку до його статті (С. 29 — 54). Я дотримуюсь версії Василенка як більш авторитетної.



Не звертаючи жодної уваги на те, що між Гетьманщиною і царем існували договірні відносини, Теплов повторював звинувачення Петра I, що між 1657 і 1708 рр. усі гетьмани були зрадниками або схильними до зради. Правда, він визнавав, що внаслідок довготривалого польського панування населення Гетьманщини набуло специфічних вольностей і звичаїв. Але він твердив, що ці «свободи» принесли тільки експлуатацію та непорозуміння. Більше того, царські землі та маєтки поступово відійшли у приватне володіння без відома або ухвали царя. Українському законодавству, згідно з Тепловим, бракувало будь-якої раціональної системи і грунтувалося воно на мішанині з Литовського статуту та звичаєвих норм. Це безладдя породжувало бюрократичну тяганину та безконечні апеляції, надаючи новій шляхті можливість маніпулювати системою законів у своїх власних цілях. Найважливішим, на погляд Теплова, був той факт, що республіканські польсько-литовські закони та звичаї, що практикувалися в Гетьманщині, суперечили принципу самодержавства. Отже, на його думку, вони абсолютно не підходили «малоросійській» нації, яка перебувала під владою самодержиці.

Хоча Теплов і говорив про експлуатацію селянства та козаків новою шляхтою, він вважав головною економічною проблемою Гетьманщини занепад виробництва, причиною якого були переходи селян. Теплов твердив, що багатші землевласники заманювали селян у свої маєтки, пропонуючи їм сприятливі умови, тоді як менш заможні власники, від яких селяни втікали, змушені були банкрутувати. Удавана турбота Теплова про селян супроводжувалася рекомендацією прикріплення їх до свого теперішнього місця проживання. З цього питання, принаймні, він погоджувався з думками, висловленими на Глухівській раді.

Вплив тегаювського меморандуму на урядову політику вперше проявився в указі від 10 вересня 1763 р. Реагуючи на зазначене Тепловим масове зайняття українцями державних земель, стривожена Катерина суворо заборонила передачу останніх у приватне володіння 1. Теплов звинуватив українську владу в шахрайстві під час перепису населення, проведеного з метою позбутися податків і применшити людські ресурси, і твердив, що єдиний достовірний перепис населення був проведений російськими чиновниками за часів першої Малоросійської колегії (1723). Саме в цей час українська адміністрація проводила перепис населення, про який гетьман розпорядився у березні 1763 р. У листопаді 1763 р. уряд Катерини порадив сенатові підготувати новий закон про черговий перепис населення Гетьманщини. Головним прибічником перепису знову був Теплов, який відвідав сенатські слухання і допоміг написати кінцевий варіант указу. Указ доручив проведення перепису російським чиновникам, яким мав підпорядковуватися гетьман 2.



 1 ПСЗ. — Т. 16. — № 11, 915. — 10 сентября 1763 г. — С. 368.

 2 СА. — Т. 13. — 4 и 14 ноября 1763 г. — С. 241-250; СА. — Т. 14. — 6 февраля 1764 г. — С. 6.



Ці розпорядження показали, що глибока недовіра Теплова до українських переписів населення, гетьмана й української адміністрації перетворилися в офіційну політику імперії.

Саме в цей час чутки про Глухівську раду і проект запровадження спадкового гетьманства досягай Санкт-Петербурга і спричинили негайне відкликання Розумовського з Гетьманщини 1. Коли гетьман прибув у столицю, прийняли його дуже холодно. Катерина не допускала його до двору, заперечуючи водночас чутки, що це сталося через інтриги ворога Розумовського — Григорія Орлова. Вона твердила, що її незадоволення було викликане цілком через «его поведеніе вь Малороссіи» 2. Згідно з донесенням прусського посланника Віктора Фрідріха фон Сольмса, українські петит тії так розпалили Катерину, що вона хотіла віддати гетьмана під суд за зраду. Микита Панін намагався захистити свого приятеля та колишнього політичного союзника, переконуючи Катерину, що гетьман ніколи не виношував зрадницьких намірів і «згрішив проти розуму, але не проти серця» 3. У відповідь Катерина скликала спеціальне засідання за участю І.І.Неплюєва, князя Я.П.Шаховського, князя А.М.Голицина, графа П.І.Паніна й А.В.Олсуф’єва, де було вирішено, що Петро Панін разом з Голициним підуть до гетьмана, доведуть йому його неправильну поведінку і порадять, що єдиним гідним вчинком може бути відставка 4.

Спочатку Розумовський відмовився. Це потягнуло за собою подальші переговори і навіть особисту аудієнцію в Катерини, на якій гетьман, нарешті, попросив звільнити його з цієї нелегкої посади. Приймаючи відставку, Катерина сказала Розумовському, що він вже не може користуватися її довірою, і доручила Микиті Паніну прийняти відставку гетьмана на письмі 5. Проте Катерина змушена була неодноразово нагадувати Паніну довести цю справу до кінця 6.


 1 Лист герцога Букінгемського до Сендвіча від 14 лютого 1764 р. // СИРИО — 1873. — Т. 12. — С. 160. Див. також: The Despatches. — Vol. 2. — P. 142.

 2 Лист Катерини до Олсуф’єва від 17 лютого 1764 р. // РА. — 1863. — Т. 2. — С. 427.

 3 Лист Сольмса до Фрідріха II від 17 (28) квітня 1764 р. // СИРИО. — 1878. — Т. 22. — С. 248.

 4 Лист Катерини до Олсуф’єва від 17 лютого 1764 р. // РА. — 1863. — Т. 2. — С. 427.

 5 Лист Катерини до Микити Паніна (б/д). — Лист № 157 // ЧОИДР. Том не вказано. — Ч. 2. — Апрель-июнь 1863 г. — С. 68; СИРИО. — 1871. — Т. 7. — С. 375.

 6 Лист Катерини до Микити Паніна (б/д). — Листи № 158, 168 // ЧОИДР. — Том не вказано. — Ч. 2. — Апрель-июнь 1863 г. — С. 68, 70; СИРИО. — 1871. — Т. 7. — С. 375, 379.



Панін зволікав з процедурую відставки найвірогідніше з особистих причин. Гетьман все ж таки колись був його приятелем і політичним союзником, і Панін міг бути збентеженим роллю Теплова у цій справі. Більше того, Панін, напевне, не хотів, щоб Орлов, якого він ненавидів, мав задоволення бачити Розумовського переможеним. Якщо припустити, що Панін намагався якось обмежити самодержавство імператриці, то його оборону гетьмана можна розглядати як опір деспотичному скасуванню конституційної угоди, що існувала вже 100 років. Незалежно від мотивів, Панін продовжував відкладати процедуру відставки з тижня на тиждень, сподіваючись, що пристрасті вгамуються.

Хоча малоймовірно, що панінська тактика зволікання могла або навіть ставила за мету змінити рішення Катерини про скасування гетьманства, вона все ж таки дозволила гетьманові через деякий час знову з’являтися при дворі. До середини березня 1764 р. як сенатор він відвідував окремі засідання сенату 1. Але повернення було неповним, доки йому не було дозволено супроводжувати Катерину під час поїздки по балтійських провінціях 2. Повернувши ласку Катерини, Розумовський і особливо його сини стали частими гостями двору 3. Катерина підтвердила також права Розумовського на всі українські маєтки, подаровані йому Єлизаветою 4.

Але становище Розумовського послаблювалось новими інтригами, до яких він мав тільки посереднє відношення. У липні 1764 р. Василь Мирович, син генерального осавула в адміністрації гетьмана Пилипа Орлика, здійснив спробу перевороту з метою скинути Катерину і посадити на престол ув’язненого Івана VI 5. Аристократична родина Мировичів свого часу підтримала гетьмана Мазепу, коли той порвав з Москвою. Після поразки Мазепи майно Мировичів конфіскували, а членів родини, яким не вдалося втекти з Гетьманщини, вивезли в Росію і Сибір. Постійні прохання повернути родині майно і дозволити їй жити в Гетьманщині відхилялися 6.



 1 Перший підпис Розумовського на документах сенату з’явився 1 березня 1764 р. // СА. — Т. 15. — С. 98.

 2 Колотов П. Деяния Екатерины II, Императрицы и самодержицы всероссийской. — СПб., 1811. — С. 127.

 3 Порошин С.А. Записки, служащие к истории Его Императорского Высочества, Благоверного Князя Павла Петровича, наследника престола Российского. — СПб., 1844. — С. 52, 81, 121, 148, 154-155.

 4 Указ сенату, підтверджений Катериною. Див.: СА. — 16 июня 1764 г. — Т. 15. — С. 355-359.

 5 Іван VI заступив Анну Іоанівну на престолі 1740 р. у віці двох місяців. Через рік Єлизавета скинула Івана, який потім провів усе своє життя у в’язниці. Справу Мировича дуже докладно описують: Бильбасов В. История. — Т. 2. — С. 349 — 405; Соловьев С. — Т. 13. — С. 315 — 325 і нещодавно: Madariaga І. de. Russia in the Agę of Catherine the Great. — P. 35 — 37.

 6 13 квітня 1764 p. сенат відхилив прохання родини Мировичів про повернення їм маєтків. Див.: СА. — Т. 14. — С. 187-191.



Мировичі жили в Росії, займаючи там незначні військові посади. Саме на такій посаді молодшого офіцера Шліссельбурзької фортеці — там тримали Івана VI — Василь Мирович і здійснив спробу перевороту, яка зазнала невдачі. Іван VI був убитий своїми охоронцями, а Мировича віддали до суду. Мимоволі в цю справу був втягнутий Кирило Розумовський. На суді Мирович твердив, що ідею перевороту йому підкинув гетьман. Коли він перед тим звернувся до Розумовського з проханням підтримувати його справу, гетьман відповів йому, що це поза його можливостями і порадив молодому Мировичу виплутуватися самому. Мирович почав діяти за цією порадою гетьмана 1.

Важливішим було те, що ця справа висвітлила ставлення Катерини до Гетьманщини й українців. У своєму маніфесті стосовно Мировича Катерина спеціально наголосила на тому, що злочинець був українського походження, сином найближчого прибічника «зрадника» Мазепи 2. Записка Теплова, Глухівська рада, проект спадкового гетьманства, а тепер — справа Мировича створили при дворі злісну антиукраїнську атмосферу.

Але виступ Катерини проти української автономії був пов’язаний не лише з придворними інтригами або антиукраїнською атмосферою при дворі. Вибух стався тому, що петиції Глухівської ради та гетьмана Розумовського йшли врозріз з фундаментальними поглядами та цілями Катерини, особливо з її бажаннями раціоналізувати імперські закони та уряд і повністю вивільнити людський та економічний потенціал імперії. Автономна Гетьманщина перешкоджала втіленню в життя її улюбленої «просвітницької» програми — заохоченню іноземної імміграції. Подібно до багатьох програм Катерини, імміграційну політику започаткувала її попередниця Єлизавета. За її часів сербські військові колоністи оселилися в Південній Україні та зайняли деякі території Гетьманщини. 1762 р. гетьман вимагав їх повернення; роком пізніше цю вимогу повторила Глухівська рада. Імперська адміністрація ж, навпаки, планувала об’єднати іноземні колонії з великою частиною Гетьманщини в нову провінцію під назвою Новоросія 3.

Перемогу імперської політики можна було передбачити. Певна територія Гетьманщини була-таки включена у Новоросію. Перехід влади в регіоні, здійснений нібито добровільно, відбувся, проте, далеко не гладко 4.



 1 РА. — 1863. — Т. 2. — С. 478.

 2 ПСЗ. — Т. 16. — № 12, 228. — 17 августа 1764 г. — С. 890-892.

 3 Polons’ka-Vasylenko N.D. The Settlement of the Southern Ukrainę (1750—1775) // Annals of UAAS. — Vol. 4. — № l and Vol. 5. — № 2. — New York, 1955. — P. 173.

 4 ПСЗ. — T. 16. — № 12 099. — 22 марта 1764 г. — C. 657-667; ПСЗ. — T. 16. — № 12, 180. — 11 июня 1764 г. — C. 795-799; ПСЗ. — T. 16. — № 12 211. — 22 июля 1764 г. — C. 842-843.



Мельгунов, відповідальний за це чиновник, зібрав підписи козаків, що бажали прийняти нову владу та вступити у новосформовані полки пікінерії. Ті, хто виявив бажання підкоритися, мали право переїхати на території, що залишалися під Гетьманщиною, але це означало для переселенців втрату землі. Процес супроводжувався як погрозами, так і обіцянками винагороди і викликав велике незадоволення. Оскільки ні місцева, ні центральна українська адміністрація не були повідомлені про планові зміни, спалахнув конфлікт владних структур. Гетьмана засипали проханнями та скаргами, і наприкінці літа 1764 р. Розумовський передав їх у сенат, але далі справа не пішла. Аж до 1766 р. кордон між Новоросією та Гетьманщиною залишався невизначеним, коли більшість спірної території відійшла до Новоросії 1.

Це тільки один приклад українських автономістських настроїв, які існували в Гетьманщині, постійно конфліктуючи із загальними поглядами та планами Катерини. Якщо Катерина прагнула знищити окремі історичні регіони, то українці бажали відбудови автономної держави. Якщо Катерина намагалася зламати економічні бар’єри, то Глухівська рада шукала шляхів до відновлення імпортно-експортних тарифів Гетьманщини. І якщо Катерина прагнула нових прибутків, то Глухівська рада відмовлялася давати будь-які кошти до імперської скарбниці, включаючи податки, які традиційно збиралися на утримання російських військ, що стояли в Гетьманщині. Саме ця діаметральна протилежність поглядів та цілей спричинила спалах боротьби між Катериною II та прихильниками українських прав і свобод.

Першим рішучим кроком імператриці у їх викоріненні було рішення скасувати гетьманський уряд і призначити для управління територією генерал-губернатора. У жовтні 1764 р. вона наказала своєму секретареві Олсуф’єву розробляти, на підставі своїх власних зауважень, інструкції для майбутнього генерал-губернатора Гетьманщини 2. 10 листопада 1764 р. Катерина видала чотири укази. Перший оголошував про відставку гетьмана, підтверджуючи його права на все майно, набуте під час царювання Єлизавети, і відшкодовуючи йому втрати пенсією в розмірі 10 тис. карбованців щорічно та у різних маєтках, свого часу приєднаних до гетьманського уряду, включно з містом Гадячем та цілою Биковською волостю 3. Другий указ проголошував скасування гетьманського уряду, формування імперської адміністративної структури — Малоросійської колегії — для управління Гетьманщиною (з переліком відповідних осіб); і за іронією долі підтверджував судові реформи Глухівської ради 4.



 1 Про це коротко писали: N.D.Polons’ka-Viasylenko. Settlement. — P. 181 — 186; докладніше: Миллер Д.П. Пикинерия // КС- 1899. — № 12. — С. 301-322.

 2 Лист Катерини до Олсуф’єва (б/д) // РА. — 1863. — Т. 2. — С. 189.

 3 СА. — Т. 14. — № 401. — 10 ноября 1764 г. — С. 323-334.

 4 ПСЗ. — Т. 16. — № 12, 277. — 10 ноября 1764 г. — С. 961-962.



Очевидно, Катерина вважала, що зреформовані суди були, принаймні, кращими від попередніх, бо імперська система судочинства також відчайдушно потребувала реформ. Нарешті, Катерина видала маніфест до українського народу, а також наказ про публікацію всіх указів, що стосуються змін у Гетьманщині 1. Розумовський змушений був звернутися з проханням звільнити його від усіх офіційних обов’язків, щоб мати можливість впорядкувати свої приватні справи 2. Навесні 1765 р. він виїхав з імперії у тривале турне по Західній Європі. Після повернення, наприкінці літа 1767 р., він знову зайняв важливі посади в імперії, але вже не відігравав жодної активної ролі в українському політичному житті 3. Політику в Гетьманщині визначав не гетьман, а намісник Катерини — генерал-губернатор .



 1 СА. — Т. 14. — № 403, 404. — 10 ноября 1764 г. — С. 324-325.

 2 Там же. — № 453. — 10 декабря 1764 г. — С. 577.

 3 Імперська кар’єра Кирила Розумовського нібито продовжувалася: він залишався сенатором, генерал-фельдмаршалом і президентом Академії наук (номінально). 1768 р. він був членом новосформованої імперської ради — групи найближчих радників Катерини. Пізнішу його кар’єру описав у першому томі своєї праці Васильчиков. Цікаві деталі про перебування Розумовського у Франції і тамтешню реакцію на його відставку з посади гетьмана можна знайти в Ілька Борщака: Борщак І. Слідами Гетьмана Розумовського в Франції. — Мюнхен, 1957.












Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.