[Українська драматургія першої половини XIX ст.: Маловідомі п’єси. — К., 1958. — С. 379-394.]

Попередня     Головна     Наступна





І. Н. БУЖАНЕНЬКО

БАНДУРИСТ

(Уривки)



ДЕЙСТВИЕ I


Явление 6-е


Мокрина

(сама у хаті, розжигаючи огонь)

Ах, головонько нещасна! так рано зірвався,

Не ждая обіду, вже либонь пігнався

На лугу з косою. Бідная дитина,

Їстоньки му, певно, схоче-сь, треба що зварити,

Теплу яку похлепочку, та в поле спішити.

А я уже й нездужаю. То днесь тяжка днина

Буде, вже так ранесенько сонце припікає,

Цить-но, хтось там, бачу, в вікно заглядає.







Явление 7-е


Мокрина, Олена

(через віконце)

Щасть вам боже, сусідонько! Приходжу питати,

Чи ви нині не видали где мого теляти?


Мокрина

Ой, не чула-м, не видала-м.


Олена

Від вчера питаю... /382/


Мокрина

Мусить до двора займали, тра ся вивідати.


Олена

І теляти відречуся, й до двора не піду.

Таж вам звісно, як там дієсь.


Мокрина

Таж ніяк я знаю,

Більше шкоди нарахують як... Вступіть до хати.


Олена

Ой не маю коли, любо!


Мокрина

Хоч на часиночку,

Душа моя радується, як вас оглядаю.


Олена

(входячи в хату)

Чи здорові? що в вас чути?


Мокрина

Моя ластівочко!

За здоров’я не питайте, видав, я ніколи

На сем світі уже луччой не дожиюсь долі.

Бог велів мні бідувати, най му слава буде!


Олена

Якось себе прецінь в світі та рятують люди.


Мокрина

Мені годі-бо до того, грошей треба много,

Траб’ поїхати до міста, врача-сь зарадити,

Нема, серденько, ходібки — пішки не здужаю.


Олена

Чи то врачі помагають? от не вірте того,

Врач на тоє, щоби гроші лише похопити;

Але суть і в нас ще люде, я вам повідаю,

Що уміють лучче й борше, як врачі, лічити. /383/

Ось Євдоха, та я вам вже раз за ню сказала,

Она всякі знає зілля, не раз, не єдного

Із тяженькой годиноньки вже вирятовала.


Мокрина

Ой, для мене вже не знає зілля ніякого.


Олена

А як зіллям не порадить, вміє одмовляти;

Що вам вадить? недалечко — піти та спитати.


Мокрина

Вже до неї я не піду, я чогось боюся,

О ней люде зле говорять.


Олена

Що на то вважати?

Люде собі ось говорять, аби-сь говорило.

Лиш кого ж ся зарадити, я вас питаюся?


Мокрина

Вже як господь не поможе всемогущов силов...


Олена

Господь дав нам також зілля ними-сь рятовати.

А не всіх дарив тим умом зілля пізнавати.

Я сама ся пресвідчила; в великодні свята,

П’ять літ тому, тяжка взяла-сь недуга Ірину;

При гадоньки то я плачу — єдину дитину,

Що-м ю була виплекала красну, як калину,

Бачу мов в димі зчорнілу, красні оченята

Вже єй стали пригасати, влізли в головоньку,

Ні єй їсти, ні єй пити, ні сон єй береся,

Первертаєсь, тяжко стогне, то троха двигнеся.

Рятуй мене, рятуй, каже, моя матіноньку!

Я що згляну, та й ридаю, світе мій нещасний!

Єден цвіток я вигріла-м над всі цвіти красний,

Та й той в’яне, та й той сохне, тяжко нарікаю.

І слезоньков тепленькою личко єй скрапляю:

Чи я тобі, моя доню, та що жаловала?

Чи одну я довгу нічку про тебе не спала? /384/

В молоченьку тя купала-м, нічог’ не щадила,

Всюди тебе доглядала-м, з ока не спустила

І в щодневной молитвоньці тебе-м споминала.

Чим же я тя, птаху моя, буду рятовати?

По панотця пошліть мені, она повідає,

Мені прийде незабавком уже умирати.

Максим смотрить та й гіренькі слези поливає;

Най по божій волі сь діє, — каже та й відходить

До панотця; ось Євдоху стрітив на дорозі,

Повітав, займив з собою і домів приводить;

Она лиш ввійшла у двері, стала на порозі,

Зраком різким все змірила, іде до комнати

І казала нам усім ся надвір уступати.

Лиш часинку забавилась, вже й назад виходить,

Та й з-занадра якісь дрібненькі зілля витягає,

Та й кирничну каже воду лляти до горняти,

Та й ділає знаки якісь, та й щось промовляє.

— То зварите, каже мені, лише пам’ятайте —

То новою покришкою треба перекрити,

А зваривши, через ночку то не одкривайте;

Завтра, як до світа буде місяць ще світити,

Кури третій раз запіють, знову се загріти,

Чрез стерочку небілену тоє процідити,

І в горня, храни вас боже, же би сь не дивити,

Горня з стерков з всходом сонця в Бузі утопити.


Мокрина

Цілу мені дайте віру, мороз проникає.

Вже там з добром не діється, сохрани мя боже!

Ті промовки, знаки тії, відкій она знає?

І тот місяць, куропінія, — то бути не може.

Она, як всі кажуть люде, та несамовита.

Волю лучче я терпіти й зійти з того світа,

Коли господь сам допустить моєй смерті ждати.


Олена

Що вам скажу єще далій, прошу послухати:

Зварила я по приказу, дала ся напити,

Як же взяла моя рибка потом твердо спати,

То ся тяжко її було та і добудити.

(Красна була тоді днина, як днесь пам’ятаю). /385/

Вже й полуднє — она спить ще, ба й вечір надходить,

Она тако й спить і ще спить; я сама не знаю,

Що то буде, аж внезапу Євдоха приходить.

Ввійшла хутко у комнату і тричі сплюнула,

Пішла в лівий угол хати і щось витягнула,

І щось стиха промовляла, потом приступила

Та й щось знюхати їй дала. Та ся пробудила

Та й поднеслась: нені, нені, ото-м ся проспала,

Каже мені, вже мні лучче, о, вже не журіться,

Я вже встану, перейдуся.


Мокрина

Ото!


Олена

Подивіться,

Як би відтяв сокирою — зараз подужала,

І, най господь не уймає, нині ось, нівроку,

Вигналася гарна дівка, здорова і гожа,

Всі ю хлопці називають: побужанська рожа.


Мокрина

Що інного молодоє, мені рік, півроку,

Та і так уже небавком умирати мушу,

Я уже не хочу того на мні требовати

Та пред смертев ще чарами посквернити душу.


Олена

Господь з нами! Він простить мні, що ж я бідна мати?

Та мусила-м єдиначку мою рятовати.


Мокрина

Дай вам боже, сусідонько, з неї ся діждати

Великої потішоньки, з серця вам желаю,

Бо кром вас в біленьком світі нікого не маю,

Хто би з доброго хтів серця мене потішити.


Олена

Дай вам, боже, подужати, єще-сь веселіти

Щастьом вашого Трофима. /386/


Мокрина

Годі ж мені, годі!

Що ж я з моїм соколятком та маю чинити?

В той низенькой хатиноньці та при тім городі

Ледво мені-сь в гіркій праці та з ним виживити.


Олена

Треба би гдесь межи люде — паробок хороший,

Косар, кажуть, в селі перший, що вам більше треба?

Такі хлопці в наших часах варті красні гроші.


Мокрина

Най вам господь надгородить з високого неба

Та за ваше добре слово, за мою дитину.


Олена

Же нема єго домоньку, хтіла-м го узріти.


Мокрина

Ой пішов, видав, пісочну косити долину

Дуже єще ранесенько, нічим сонце встало.


Олена

Вчора чогось го у мене не було видіти.

Чи він на нас нагнівався, чи що му ся стало?

Радуюся, як го виджу коло мой Ірини,

Та й і кажу до Максима: от то наші діти!

Хто то знає, сусідонько, якби-сь полюбили,

Ми не маєм ні свояків, ні якой родини;

Та на кого будем, любко, тілько ся сушили?

Все для неї та і може...


Мокрина

Він не для Ірини.

Що ж? він бідний сиротисько, нічого не має;

Ні в що людськог’ зодягнутись, і в скрині нічого.

Весь маєток: п’ять ягняток і одна корова.

Где то ему?


Олена

В нас є більше. /387/


Мокрина

У вас що інного,

Най вам господь благословить та не уменшає.

Отже, ваша Іринонька, та коби здорова,

Буде мати сто женихів, коби лиш схотіла,

От вже виджу, у банячку вода закипіла.

(Встає)

Ой, як мені, нещасливой, тяжко з місця встати!

Пійшов рано голодніський, тра му засипати

Ягол жменю, й борщу троха треба му зварити.

Та й ще конче треба шмаття нині посушити,

Доки сонце за погоди, бо позавтрі свято,

Треба пойти до святої церкви сь помолити.


Олена

Правда, то зелені свята, та би ся годило

До Малятина на празник.


Мокрина

О, вже літ багато,

П’ять чи шість, як на празник вже ся не ходило.

Нема сили вже по тому, а їхати годі.


Олена

Якби Максим лиш поїхав та би-сьте присіли;

Днесь рівненькая дорога, та коб при погоді,

Може би, і ви при нас ся богу помолили,


Мокрина

Я то давно вже бажала, дякую вам красно.


Олена

Знаєте, на тії свята буде рік двайцятий,

Як небіжка пані вмерла, — не тра повідати,

Яка она добра була, — мені щось аж страшно,

Як собі лиш пригадаю; дівчинов ще-м була,

З батьком моїм з Малятина домів ми вертали,

Як небіжці у всі дзвони тогді призваняли.

Все село, якби про матер, за нев заводило. /388/


Мокрина

Вилетіла зозуленька та й не повернула,

Та й з нев гаразд і все шастє у селі зниділо.

Кажуть, же она правильні ся щорік являє.


Олена

Мусить то за якусь кривду замок посіщає.


Мокрина

Бог світи над єй душею!


Олена

Трофим приспіває.








Явлениє 8-е

Трофим, Мокрина, Олена.


Трофим

(надворі співає)

Ой, ти доля, лиха доля, щербатая доля,

Не дасть мені хоть би днину, хоть єдну по волі;

А я тебе, щоби-сь знала, такій не боюся,

Не затужить, не заплаче козацькая душа.


Олена

Все веселий, коломийки собі витинає.


Мокрина

От як може, небожатко, біду потішає.


Трофим

(знов співає)

І вас також не боюся, тяжкі вороженьки,

Піду в жовніри носити карабін тяженький.

Тутки весь вік бурлакую, пісні борщі хлебчу,

А там буду їсти, пити та й і пошелепчу. /389/


Мокрина

Співанку знов гдесь якую переймив новую,

Ще ніколи не співав ю, первий раз ю чую.


Трофим

(далі співає)

Научуся по-вояцьки та фафлюхтувати,

Будуть ся мене всі люде, як огня, бояти.

А як коли домів верну, буду повідати,

За Венедик, Ниталію тумани пускати,


Тутки мав-єм єдну милу, та й та мя зрадила,

Та й і ляшка, удурівши, собі полюбила,

Ой най любить кого хоче, і самого чорта,

А вже она та у мене копійку не варта.


Олена

Где-то він взяв тую пісню, якась незнакома.


Мокрина

Він на все вам пісню найде.


Трофим

(входячи)

А чи є хто дома?

А! вітайте, сусідонько!


Олена

Здоров, парубочку!

Що-сь вже ранком розспівався.


Трофим

Так, з біди й розпуки,

Бо без пісні в світі жити, як без правой руки.


Мокрина

Так раненько вийшов-сь з дома, сизий соколочку,

Я боліла цілу нічку, ока не зжмурила,

Пред досвітком трохи вснула, та коли-сь збудила,

Вже не був-єсь, Сідай, сину, борщ уже зварився. /390/


Трофим

(співає)

Тутки весь вік бурлакую, пісні борщі хлебчу,

А там буду їсти, пити ще і пошелепчу.


Мокрина

А тогде ся вибираєш, на якісь бенкети?


Трофим

О, далеко! Я так зразу троха зажурився,

Же такой не оминуть мя жовнірські мушкети.

А тепер, коли вже нині то письмо дістав-єм,

Най ся воля божа діє, журбу залишав-єм.


Мокрина

Яке письмо?


Трофим

(співає)

Папір білий, папір білий, письмо на нім чорне,

Буде з мене, буде з мене жовнірок моторний.


Олена

Що то? Мандат?


Трофим

Та що! не журіться,

От ще нині раз остатній з мнов повеселіться.

А где дядько?


Мокрина

Падоньку мій!


Трофим

Где дядько?


Мокрина

(заводить)

У полі.

Ой годинонько нещасна, о проклята доля! /391/

Що я пічну, сину милий, що буду робити?

До кого мні материнське слово промовити?

Ой косарику мій милий, милий косареньку,

Що ж я буду та діяти без тебе, серденько?

Хто буде мні, хто буде мні господаровати?

Хто буде мене на старість щиро доглядати?


Трофим

Не падкуйте, матіненько, будуть добрі люде,

І, як сина вам не стане, бог вам батьком буде.


Мокрина

(заводить)

Хто пійде на панщиноньку, хто буде робити?

Хто на Буг у шарій нічці рибку уловити?

А як умру, а як умру, похорон хто справить?

Хто над сиров могилою кресток мні поставить?


Трофим

Ой мамуню, не ридайте, не здамся ще, може,

Може, верну небавоньком, як бог допоможе.


Мокрина

(заводить)

Летить ворон, летить чорний, жалібненько кряче,

Ой вже ж тебе, мій синоньку, мати не обаче.

Займуть тя до Золочева, устрижуть чуприну,

Здоймуть сіру опанчину, надягнуть фрачину.

Будуть твої, сину, руки карабін двигати,

Будуть тя немилосердно капрали штуркати;

А як прийде війна люта, поженуть в чужину,

Будеш тяженько вздихати за матеньков, сину!

А в війноньці як кулями та стануть стріляти,

Чи ти жиєш — не дасть мені чорний ворон знати,

А як вороги заб’ють тя, хто тя поховає?

Лиш зозуля жалібненько в лісі заковає,

Позлітаються ворони, посідають круки,

Стануть твоє біле тіло шарпати на штуки,

Стануть твої чорні очі в головці клювати,

Стануть твоє красне личко дзюбами, дзюбати. /392/


Трофим

Пощо, нене, нарікати, пощо заводити?

Прийшов мандат, цісар каже, край йти боронити,

Вам то гірко, вам тяженько, бо ви моя мати,

Лиш где кличе обов’язок, жаль мусить вступати.

Бог не дасть вам загибати, от вже йдуть по мене,

Вже хто знає, коли мені вас узріти, нене!









Явление 9-е

Тії же. Гарасим, брат Мокрини.


Гарасим

О, то гнів божий!..


Трофим

Що там?


Олена

Що нового?


Гарасим

Так тільки станеш що троха робити,

Якби не було в селі вже нікого —

Я всіх во всякім мушу заступити.

Ось позавчора вернув-єм з дороги,

Зголодався, підбив собі ноги,

Днесь такой з ниви гайдуки зганяють,

Снова в післанця чимборшій ступати.

А в полі пімста, уже доїдають

Ячмінь до решти скарбові безрогі.

Бігме, то прийде з голоду згибати.

Що ж ти, Трофиме, пішов-єсь з косою

Та й вже вернувся?


Трофим

Прийшов-сь попрощати.

От смотріть, дядько, що то там на мості

Вся старшина ся громадська собрала.

Небавком прийдуть по мя тутки в гості. /393/


Гарасим

За те не бійся; думка тебе-сь взяла,

Як все, так нині. Та там що іного,

Я там, ідучи, бачив-єм старого

Кобзаря красні думки заводити;

Там ся всі збігають хлопці, дівки, діти,

І я бажав-єм послухати троху.

Но ось прибіг-єм збиратись в дорогу.


Мокрина

(заводить)

Ой, не кобзар то — по мою дитину

Они йдуть вже. О мій милий сину!

Нащо ж я тебе так вигодовала,

Тобі боліла, тобі-сь радовала,

Що ти провинив, синоньку мій милий,

Же ся на тебе всі так запосіли.


Олена

Цитьте, ще може...


Гарасим

Та лиш заводити!


Олена

Хто то ще знає? може ся змінити.


Гарасим

(виглядаючи)

Вже розійшлися, не видко старого,

Либонь до хати вже го гдесь займили,

Та й ті деруни вже-сь порозходили.


Мокрина

(заводить)

Єдну дитину, сина єдиного!


Олена

Не плачте, сусідо, не здасться ще, може,

Пійде й вернеся, як бог допоможе. /394/


Гарасим

Що вам такого, чи-сьте подуріли?


Мокрина

Ох, ти не знаєш, оцей папір білий,

Пійде в рекрути синочок мій милий.


Гарасим

Га! слі вже мандат, вже плач не поможе.

Дарма ридати!

(До Трофима)

Пропав-єсь, небоже!


Трофим

Я то вже знаю.


Гарасим

Хтось ся добуває.


Трофим

То вже по мене.


Гарасим

(відкриваючи)

То кобзар вступає.













Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.