[Енциклопедія українознавства. Загальна частина (ЕУ-I). — Мюнхен, Нью-Йорк, 1949. — Т. 1. — С. 99-111.]

Попередня     Головна     Наступна

8. Рослинність

МИНУЛЕ НАШОЇ РОСЛИННОСТИ

Фактори, що впливають на рослинність України. На рослинний світ України, як і на рослинність взагалі, впливають передусім різні умови підсоння, як тепло, вологість, світло, напрям і сила вітрів, далі хемічні та фізичні властивості ґрунту, нарешті — оточення, що його утворюють інші рослини, почасти тварини й люди. Всі ці фактори різні в різних частинах України і вони впливають на те, що рослинний світ наших земель дуже різноманітний. Але ці фактори зазнавали і ще й тепер зазнають, щоправда, дуже повільних, але тривалих змін. У зв’язку з цим зазнавала змін і наша рослинність (див. розділ про геологію).

Рослинність України в третинному періоді. Рослинність України в палеогені складалася з тропічних і субтропічних всезелених гаїв, в еоцені на Україні росли пальми (Sabal ucrainica, Nipa Burtini sive ucrainica та ін.), цинамони (Cinnamonum ucrainicum), хлібне дерево (Podocarpus), секвої (Sequoia) і банксії (Banksia). В міоцені під впливом охолодження клімату загинули форми палеогенні, і рослинність набула бореального характеру. Вона була подібна почасти до сучасної фльори Криму й Кавказу, почасти до рослинности поміркованих смуг Східньої Азії. З дерев росли тут каштан (Castanea Kubinyi), граб (Carpinus grandis), волоський горіх (Juglans), бук (Fagus), тульпанове дерево (Liriodendron), болотяний кипарис (Taxodium) і багато інших. Лише деякі з них укривало всезелене листя, в інших листя опадало. З деревних представників цієї рослинности у нас залишилися досі тільки граб і бук. У пліоцені підсоння ще більше охолонуло, і рослинність існувала здебільшого та сама, що й тепер: тоді росли такі форми, як верба (Salix), тополя (Populus), вільха (Alnus) і в’яз (Ulmus).

Зміни рослинности за льодовикової доби. За льодовикової доби лісова рослинність збереглася переважно на обмежених територіяльно просторах, вільних від льодовиків; з них безсумнівними були: Наддністрянщина (»Тепле Поділля«), правобережжя Дінця та південні схили Кавказу й Криму. За міжльодовикових періодів лісова рослинність поширювалася з цих областей і утворювала в межах лісостепу великі масиви листяних лісів.

Зміна рослинности за польодовикової доби. Після остаточного зникнення льодовика з України на північній Україні панували арктичні тундри, на решті ж території був степ в умовах холодного й сухого підсоння. Степова фльора під час відступання льодовика формувалася з рослин, що міґрували з Балканів; це були невибагливі до тепла низькогірські види, між ними й ковила, що згодом стала найтиповішою рослиною наших степів. Ксерофільні види міґрували також зі сходу, з Кавказу та з арало-каспійського фльористичного центру. Умови для поширення лісів, навіть, шпилькових, тоді були ще несприятливі через низьку температуру, холодні вітри й значну солевмісність ґрунтів, бо в арктичних умовах звітрювання гірських порід відбувалося в супроводі великого нагромадження солей.

В міру потепління клімату ліси найраніше поширилися в межах сучасного Полісся, де водно-льодовикові піски та супіски були найбільше промиті водою від солей. Тут поширились: сосна, арктична береза, верба й деякі види ялівця. Лише в другу половину польодовикової доби, коли підсоння потепліло, в Поліссі поширився дуб (Quercus pedunculata) та інші листяні породи, що зайшли з заходу.

із створенням кліматичного оптимуму й промиванням від солей лесового підґрунтя листяні ліси стали дедалі більше насуватися на вогкий степ України, що відповідає сучасному лісостепові. Максимальний наступ листяних лісів відбувався приблизно 5 000 років тому. Дальше поширювання лісів стримала людина, яка вже тоді займалася хліборобством (доба мальованої кераміки) й потребувала при тодішній перелоговій системі великих просторів землі.

У висліді цих процесів ліси ніколи не вкривали всієї смуги сучасного лісостепу. Лісів було завжди більше на Правобережжі, зокрема в областях розчавленого рельєфу, який не дозволяв поширюватися хліборобській культурі. На Лівобережжі ліси значніше поширилися лише на Курщині, вони простягалися смугами вздовж високих правих берегів рік Сули, Псла, Ворскла та Дінця й у вищих районах Донецького кряжа. /100/

/101/

Поширюванню деяких вибагливих родів дерев стало на перешкоді охолодження підсоння в першому тисячолітті по Хр. Через це такі види, як бук і граб, виступають лише на заході.

Як бачимо, рослинність України оформилася головне в польодовикову добу. Одначе до складу її входять також деякі релікти з третинного періоду й з льодовикової доби. Рослинність примандрувала на Україну з кількох напрямів: з півночі (шпилькові ліси, болотяна рослинність), із заходу (листяні дерева), з півдня, Криму й Кавказу (деякі листяні дерева й деякі степові рослини), з півд. заходу та сходу (степові рослини, зокрема рослинність солонців). Крім того, на Україні виступає деяке число ендемічних видів, головне на пісках і скельних породах.

Зміни рослинности в історичні часи. В поширенні рослинних скупчень великі зміни робить людська рука. Від праісторичного періоду людина збільшує потрібну їй хліборобську площу, нищачи ліси, осушуючи болота, а з другого боку, розорюючи степи. При цьому одні рослини людина винищує, інші плекає, безнастанно утворюючи нові рослинні скупчення.

З давніх природних скупчень, яких не торкнулася ще людська рука, лишилось у нас досить мало.

Щоб вони до решти не пропали, організовано заповідники (резервати природи). Такі заповідники є під охороною закону, і в них заборонено нищити нечисленні залишки колишньої рослинности, тварин чи навіть особливостей мертвої природи. З лісових заповідників найкращі в Біловізькій Пущі, в Чорногорі й в Ґорґанах. Більше є степових заповідників: декілька на західньому Поділлі (напр., степ Панталиха, між Стрипою і Серетом), а найвідоміший заповідник — Чаплі (кол. Асканія Нова). Фактичним заповідником природи східнього степу є також цілинні степи Старобільщини та Провальський степ Донецького кряжа, що є в користанні військових кінських заводів.

Рослинні смуги. У зв’язку із змінами температури, вологости, ґрунтів та рельєфу й у зв’язку з минулим на Україні бачимо кілька рослинних смуг, що простягаються в напрямі із заходу на схід, чи півд. заходу на півн. схід. Це, коли йти з півночі на південь, — смуга лісів, лісостепу й степів.

Крім того, в південному Кримі й на Підкавказько-Чорноморському побережжі є середземноморська рослинність, а на горах дві верховинні рослинні області — Карпатська і Кавказька.

ЛІСОВА СМУГА

Загальна характеристика. Лісова смуга України проходить через півн. й півд.-зах. частину України, межуючи на півдні із смугою лісостепу. Суцільному поширенню лісів сприяв тут досить вогкий клімат (500 — 800 мм опадів на рік) і легко піскуваті ґрунти. Півд. межа лісової зони з лісостепом на лінії Львів — Крем’янець — Житомир — Київ — Ніжен — Глухів — це межа між попільняковими ґрунтами Полісся й суглинястими чорноземами лісостепу. На півн. захід від цієї межі простягається ще великий острів лісостепу, що сягає на півночі лінії Холм — Луцьке — Житомир. Щодо складу лісову смугу можна поділити на дві частини: західню, або смугу середньоевропейських лісів, і півн.-східню смугу лісів Полісся.

Середньоевропейські ліси займають усе Підкарпаття, Розточчя й зах. частину Поділля. В лісах цієї области деревних порід більше, ніж в інших частинах України. На перше місце тут виступає ялиця (Abies alba) і бук (Fagus silvatica). Ялиця утворює розлогі ліси на Підкарпатті, рідше трапляється на низинах. Бук росте великими масивами на Розточчі, переважно на глинястих вологих ґрунтах. /102/ Ростуть також дуб (Quercus sessiliflora i pedunculata), липа (Tilia cordata), в’яз (Ulmus campestris), береза (Betula verrucosa), явір (Acer pseudoplatanus), клен (Acer platanoides), сосна (Pinus silvestris), смерека (Picea excelsa). Рідко вже трапляється модрина (Larix decidua) і тис (Taxus baccata), східня границя поширення якого сягає лінії Люблин — Дрогобич — Коломия. Останній тисовий лісок є в заповіднику Княждворі біля Коломиї. Бук, що не зносить надто сухого й влітку гарячого підсоння, для Зах. України є найхарактеристичнішою лісовою породою.

Східня межа поширення бука одночасно є приблизною межею багатьох інших рослин, які не заходять на положені далі на схід українські землі.

Буйні трави й велике багатство всякого зілля надають цим лісам особливої принади. На глинястих берегах річок, де земля забагнюється, утворюються т. зв. лази. Там ростуть тільки смерека, дуб, береза й вільха (Alnus glutinosa) і то далеко одне від одного. Зате там багато водолюбних рослин, як лоташ (Caltha palustris), осока (Carex) і ситник (Juncus), а над водами латаття (Nymphaea alba i Nuphar luteum), рогіз (Typha), тростина (Phragmites), а також лоза (Salix viminalis), ліщина (Corylus avellana), крушина (Rhamnus), бруслина (Evonymus) та ін.

Ліси Полісся займають решту лісової смуги України. Кількість деревних порід тут менша, ніж у смузі середньоевропейських лісів. Найбільш поширене дерево — сосна, з листям — дуб. Багато північних рослин, зокрема на пограниччі з Білоруссю. Характеристична риса цього краєвиду — велика кількість лісових боліт, що їх укриває трава й зілля та мохи: моріжник (Hypnum) та торфник (Sphagnum). З кущів та напівкущів тут трапляється верес (Calluna vulgaris), чорниця (Vaccinium Myrtillus), брусниця (Vaccinium Vitis idea), в захід. Поліссі азалея (Azalea pontica), вовчі ягоди, або ведмеже вухо (Arctostaphylos Uva Ursi), грушанка (Pirola uniflora), кисличка (Pirola secunda), порушник (Chimaphila umbellata). Соснові ліси по низовинах зболотніли, й тоді на сфаґновому моховому килимі знаходимо низку характеристичних зіллястих рослин та кущів, як баговиння (Ledum palustre), пухівка (Eriopharum vaginatum) та ін.

Відповідно до характеру ґрунту, підґрунтя й більшої чи меншої вологости, у смузі Полісся можна розрізнити декілька рослинних формацій:

1. Бори (Pineta) — соснові ліси, що ростуть на глибоких пісках. Деревостан або чисто сосновий, або з домішкою берези. Підліска немає. З кущів та підкущів трапляються верес, чорниця, брусниця, ведмеже вухо, грушівка, кисличка та порушник, а в захід. Поліссі на ґранітових відслоненнях Azalea pontica. /103/

2. Субори (Querceto-pineta) на супіщаних малопопільнякових ґрунтах. Деревостан із сосни й дуба, а в вогких суборах — із домішкою вільхи. Зіллясте вкриття багатше; тут трапляється в значній кількості папороть-орляк (Pteridium aquilinum). Субори, як і бори, поділяються на сухі, свіжі, вогкі й мокрі, залежно від глибини підґрунтових вод.

3. Сугрудки (Carpineto-pineta) на попільнякових супіщаних ґрунтах на суглинкуватому підґрунті. Деревостан складається в першому поверсі з сосни, в другому — з дуба, в третьому — з густого граба або липи, в четвертому — з ліщини. Характеристична також наявність клена. Зіллясте вкриття різноманітне із чималою кількістю орляка (Pteridium aquilinum). В грабових свіжих сугрудках буйно розвиваються зарості ожини та костяниці (Rubus. saxatilis).

4. Груди на попільнякових суглинкуватих ґрунтах мають деревостан з листяних порід: дуба, ясена, клена, липи й граба. У підліску — ліщина. На попільнякових суглинках Полісся дно багатих на види листяних лісів поростає густим килимом лискучого пахучого копитня (Asarum europeum); на мокрих місцях його заступає біло-квітуча квасниця (заяча капуста Oxalls acetosella). Груди Полісся — це справжні острови серед борів Полісся, що мають величезне значення для господарства.

5. Вільшаники, або ольси (Alnetum), на низовинних болотах цієї смуги. На торфуватих ґлейових болотистих ґрунтах часто бачимо скупчення вільхи (Alnus glutinosa), подекуди з домішкою берези. Високі болотяні папороті (Athyrium felix femina) та терниста Aspidium spinulosum і зарості кропиви (Urtica dioica) та блекоти солодкогіркої (Solarium dulcamara) часто вкривають дно вільшаників.

6. Зболотнілі ліси утворюються за зболотніння борів та суборів, які ростуть у тих самих умовах, що й вільшаники. Переважає рідка сосна з домішкою волохатої берези (Betula pubescens) та берізки (B. humilis). Коли підґрунтова вода підходить до поверхні ближче, ніж на 50 см, або коли періодично заливає й саму поверхню ґрунту, цей високий стан води не дає відповідних умов для розвитку високих дерев. Зате серед таких зболотнілих лісів бачимо густе вкриття з осок (куничника вузьколистого — Calamagrostis lanceolata), пухівки (бавовнянки) й баговиння.

7. Осокові болота при заливанні підґрунтовими водами, багатими на мінеральні солі. Крім осок, як в зболотнілих лісах, тут знову знаходимо купини куничника вузьколистого та папоротей.

8. Гіпново-осокові болота, або мішані з зелених мохів (Hypnum) і осок. Деколи серед гіпново-осокових боліт трапляються простори, вкриті низькими кущами верб із домішкою берези (Betula pubescens). Тоді їх називаємо низовинними болотами.

9. Осоково-сфаґнові болота на середньому й сх. Поліссі, де підґрунтова вода має менше солей. Головний складник творять рослини, що не зносять великої кількости мінеральних солей, передусім мохи-торфовики (Sphagnum). На сфаґновому килимі виступають також осоки, а крім них — пухівка, верба ляпонська (Salix Lapponum), сива верба (Salix cinerea) й невеликі групи сосни (див. мал. 68). /104/

10. Поверхневі болота типу Sphagnetum утворює вода виключно атмосферного походження, дуже бідна на мінеральні солі. Вони виступають в умовах дуже вогкого клімату, переважно на зах. Поліссі. Далеко більше їх у Карпатах і на Підкарпатті. Тут росте багато різних видів торфовика, особливо Sphagnum fuscum і баговиння; групами розміщені низькі болотяні сосни.

11. На місці вирубуваних лісів постає особлива лучна рослинність. Так на місці соснових борів, особливо сухих, утворюються бідні луки із зрідженим травостаном з малоїстівних для худоби трав, як мичка (Nardus stricta) та щучка (Deschampsia caespitosa). На місці ж дубово-грабових лісів на суглинястих ґрунтах утворюються буйні луки з лучних колосківців та метеликових рослин.

Усі згадані вище лісові та болотяні скупчення рослин нерівномірно розташовані по обох боках Дніпра. Правобережна часина має переважно шпилькові, здебільша соснові ліси. Тут є широкі простори боліт. Лівобережна частина має більше листяних лісів, що складаються з мішаних порід дуба, ясена, липи, осики та берези. У шпилькових лісах панівне дерево — сосна з домішкою берези. Півн. частина Чернігівщини має багато смерекових лісів, у півд. є досить багато березових гаїв.

В лісах півн. Волині й Полісся ростуть деякі рідкі види рослин: жовтий кохітник (Rhododendron flavum), який росте ще на Кавказі й коло Лежайська (див. мал. 73), вовчинець запашний (Daphne cneorum) і королька болотяна (Chrysanthemum serotinum); на ґранітових відслоненнях коло Житомира росте гірська папороть (Woodsia ilvensis).

Природна рослинність лісової смуги під впливом людини зазнала досить великих змін. Сьогодні ліс становить ледве Чі всієї площі, болота — бл. 15 %, сіножаті й пасовища — дещо понад 20 %, а решту, себто бл. 40 %, — рілля. Найбільших змін зазнала первісна рослинність там, де кращі й сухіші ґрунти сприяли поширенню ріллі, найменших — в області середнього, найбільш зболотнілого Полісся.

ЛІСОСТЕП

Загальна характеристика. Смуга лісів переходить на півдні й на півд. сході в степову смугу, що тягнеться аж по Кримські й Кавказькі гори на півдні. Це українські степи на зах. частині Євразійської степової области, що простягається від Дунаю аж до Манджурії. Між лісовою і степовою смугою немає виразної межі. Ліси заходять півостровами й островами в країну степів. Лісові острови — спершу більші, а дедалі на південь менші й рідші — чергуються із степовими формаціями. Цю переходову смугу між лісом і степом називаємо лісостепом. Це смуга стародавнього степу, яку в передісторичні часи зайняли листяні ліси (див. стор. 99). Безлісними залишилися лише ті простори, що були охоплені хліборобською культурою доби мальованої кераміки. Смузі лісостепу відповідають ґрунти — грубі суглинясті чорноземи, частина яких під впливом лісу перетворилася на деґрадовані чорноземи й сірі лісові ґрунти. /105/ Тоді як півн. межа лісостепу відповідає геологічній границі, а саме півд. поширенню лесу, південна межа, себто межа поширення лісів, збігається приблизно з віссю барометричного максимуму, проходячи лінією Ананьїв — Єлисавет — Полтава — Харків. Крім того, вузька смуга лісостепу простягається біля підніжжя Кримських гір та зах. Кавказу й утворює великий острів на лесовому ґрунті Волині. Первісна рослинність лісостепу збереглася слабо, бо людина винищила більшість лісів, перетворивши їх і степи на орну землю.

Ліси лісостепу ростуть звичайно на підвищених, водною ерозією сильніше розчленованих правих берегах річок або займають міжрічкові простори на горбкуватих місцях. Найпоширенішим деревом лісостепу є дуб із домішкою ясена, граба, береста, липи, клена і бука. Підлісок складається з кущів ліщини (Corylus avellana), бруслини (Evonymus verrucosa) та білоклена (Acer campestre), а підшиття — з деяких папоротей і. багатьох видів квіткового зілля. Бувають у лісостепу й чисто грабові ліси з досить убогою рослинністю.

Взагалі ж у смузі лісостепу в сх. напрямі західній елемент зменшується. Бук росте лише на зах. Поділлі (див. стор. 101), граб рідкий на лівобережному лісостепу, лише на захід від Дніпра з’являється клен-явір, а на захід від Бога — дуб скальний (Quercus petraea), липа білолиста (Tilia tomentosa), прочитан (блющ — Hedera helix) та ін. На піщаних терасах річок, головно на просторах, куди пересувався язик льодовика, далеко на південь поширені поліські рослинні асоціяції: гіпново-осокові й осоково-сфаґнові болота та соснові ліси. В балках і ярах ховаються т. зв. байракові ліси, що складаються з дуба і граба, а також клена, ясена й липи, часом — берези й осики. Підлісок у них творять кущі білоклена, калини (Viburnum opulus), гордовини (V. lantana), бруслини (свидини — Cornus sanguinea) й ліщини. На Поділлі ліси букові; береги цих лісів заросли дереном (Cornus mas), клокічкою (Staphylea pinnata), бруслиною, райдеревом (Rhus cotinus) і кучиною (Prunus mahaleb). Тут заходять зі сходу: чорноклен (Acer tataricum), коситень солонцевий (Iris Gueldenstaedtiana), протачник білоповстий (Veronica incana), чипуха корчувата (Caragana frutex). і деякі інші, які далі на заході не з’являються. Особливу рослинність мають глибокі подільські яри. /106/

Степ у смузі лісостепу сьогодні повністю заораний. Рештки його збереглися лише в балках і на окрайках лісів. Степ лісостепу має обличчя т. зв. трав’яного барвисто-широколистого степу. Цю відміну українського степу характеризують такі види: з дерновинних трав та осок переважають осока низька (Carex humilis), типчина (Festuca sulcata), з коріннякових рослин мітлиця вузьколиста (Agrostis tenuifolia), з ковил — Stipa capillata, S. Joannis stenophylla. З двопрозябцевих чимало представників т. зв. барвистого північного різнозілля, як медівник (Galium verum), шалвія лучна (Salvia pratensis), шолудивник чубатий (Pedicularis comosa), конюшина гірська (Trifolium montanum). Суцільне вкриття поверхні ґрунту складають мохи, переважно Thuidium abietinum. Щодалі на південь, то багатший фльористичний склад трав’яного степу.

Зарості чагарників складаються в межах трав’яного степу з терну (Prunus spinosa), степової вишні (Prunus fruticosa), шипшини (види Rosa), зіноваті (Cytisus ruthenicum), а в південній частині з’являються також спіреї (Spirea crenifolia) та бобівник (Amygdalus nana).

Багатство кольорів квітів лісостепу спричинило назву барвистого степу, де яскраві жовті квіти медівника (Galium verum), чи квіти синьої шалвії (Salvia pratensis) різко відрізняються на тлі ясної зелені широкого листя рослинности. Достатня кількість води сприяє сильнішому паруванню широкого листя, що ще довго влітку зберігає свою свіжу барву. Щодалі однак на південь, то умови життя рослин стають важчі, кількість опадів меншає, позем підґрунтової води обнижується, відсоток мінеральних солей у ґрунті зростає. Рослинність реаґує на це зменшенням поверхні випаровування листя, відповідним розміщенням листків на гонах і дернистим ростом. Листя стає шпилькувато-вузьке або звиває береги своєї платівки, вкривається густим волоссям або воском. Переходом між широколистим трав’яним степом і вузьколистим трав’яним степом є типчинно-ковиловий барвистий степ.

Трави (Graminaeae) та довгорічні двопрозябцеві, що складають основну масу травостану степу, є компоненти, або головні складники, степової фльори. Проміжки ґрунту між компонентами заповнюють різні однорічні або дворічні рослини — інґредієнти. В посушливі роки компоненти степу розвиваються гірше, і тоді, користуючися з цього, поширюються інґредієнти. В степу, який ми назвали барвистим трав’яним степом, компоненти творять майже суцільну дернину, а інґредієнтів відносно дуже мало.

Окремий фльористичний район становить лісостеп на широких прибережних терасах на схід від Дніпра. Тут у плоских депресіях на міжрічкових вододілах виступають солонцюваті ґрунти, вкриті типовими солеростамигалофітами, про які буде мова далі. В заплавах лівобережних приток Дніпра дуже поширені низовинні болота тростинового, гіпново-осокового або сфагнового типу.

СТЕП

Степи обіймають весь південь України аж по море, Кримські та Кавказькі гори. Весь цей простір до XVIII ст. займав /107/ чистий степ; тепер він перетворений на ріллю (75 % всієї площі). Смуга степу ділиться на північну — типчинно-ковиловий барвистий степ або трав’яно-лучний — і південну — вузьколистий типчинно-ковиловий степ. Границя між цими родами степу проходить приблизно по лінії Тираспіль — Вознесенське — Кривий Ріг — Запоріжжя, а далі йде на південь до берегів Озівського моря, оточуючи з заходу Надозівську височину. Ця межа збігається взагалі з ізогіпсою 125 м. Крім того, трав’яно-лучний степ виступає на Кубані й у Кримі.

Типчинно-ковиловий барвистий степ. Для згаданої відміни степу характеристичний буйний розвиток щільно-дерновинних трав, а саме типчини (Festuca sulcata), кипцю (Koeleria gracilis) та ковил (Stipa Lessingiana, S. capillata, а по низьких місцях та схилах Stipa stenophylla) і буйний розвиток двопрозябцевих (зілля), що не трапляються в північних степах, як от воронець (Peonia tenuifolia), горицвіт (Adonis wolgensis), волошки (Centaurea trinacria) та ін. Тут також чимало широколистих коріннякових трав, як стоколос (Bromus erectus riparius), тонконіг (Poa pratensis) та пирій (Agropyrum glaucum). Багато рослин »перекотиполе«, як катран (Crambe tatarica, кермек (Statice latifolia), козацький залізняк (Phlomis pungens) та ін. Трапляється ще чимало інґредієнтів однорічників, як голодок ярий (Draba verna), рогівниця (Holosteum umbellatuim) та ін. В міждерновинних проміжках часто виступають мохи (Tortula ruralis). З кущів характеристичний бобівник, дереза (Caragana frutex), а на півд. сході — Calophaca wolgarica.

В боротьбі між витривалими, багаторічними компонентами, що становлять головну масу рослинности й намагаються своєю дерниною захопити всю поверхню ґрунту, і однорічними напасниками — інґредієнтами перемагає та рослина, яка встигне якнайскорше і найліпше використати недовгу багату на воду весну. Голодок ярий (Draba verna) і рогівниця (Holosteum umbellatum) — це дрібні рослини, що мають короткий час веґетації, потребують до розвитку мало місця й води і тому можуть скоро дати насіння й забезпечити існування на наступний рік. Через це вони звичайно мають успіх у боротьбі з дернуватими автохтонами, які потребують часу, щоб укрити порожні місця серед дернини, посталі взимку.

У півн. степ із лісової рослинности переходять лише невеликі дубові гайки, що ростуть виключно в балках, де вони /108/ захищені від сухих вітрів і знаходять кращі гідрологічні умови (байракові ліси), та степові кущі терну, дерези (Caragana frutex), бобівника, спіреї й ін. Найбільше байракових дубових лісів є в районі Донецького кряжа. Далеко вглиб степу посунулися соснові ліси на піщаних надрічних терасах — уздовж Дніпра аж до устя Самари, уздовж Дінця до устя р. Борової. Своєрідна рослинність розвинулася в області степів Донецького кряжа на чорноземі, що за підґрунтя має не лес, а безпосередньо кам’яновугільні лупаки та пісковики. Тут виступає багато ендемічних видів, напр., гвоздик (Dianthus carbonatus) і різних гірських кримсько-кавказьких видів. Багато реліктових і ендемічних видів виступає і на крейдяних відслоненнях Донеччини та східньої Харківщини, напр. Erysimum Krynkense, Hedysarum ucrainicum.

Сухий трав’яний або вузьколистий типчинно-ковиловий степ простягається на південь від барвистого типчинно-ковилового. Ґрунти цього степу — південні чорноземи на лесі.

Сухі степи вкриті травами з домішкою деяких зіллястих рослин. Серед трав переважають вузьколисті ксерофіти й щільно-дерновинні трави, як типчина (Festuca sulcata), тирса (Stipa capillata), ковили (Stipa Lessingiana та Stipa ucrainica). Зате слабо розвинені широколисті трави, двопрозябцеві й узагалі різнозілля. З другого боку, буйний тут розвиток інґредієнтів однорічників, особливо таких, як стоколос (дирса, Bromus squarrosus), гусятник малий (Eragrostis minor) та конюшина польова (Trifolium arvense).

Особливо багато тут також рослинних видів, що належать до біологічного типу »перекотиполя«, напр, залізняк козацький (Phlomis pungens), нагодоватка (Centaurea auxiliaris), лишиця (Gypsophila paniculata) та серпій (Serratula radiata). Ці рослини розростаються так сильно, що кожна набирає з часом кулястої форми. Висохши на сонці степового літа, вони відриваються від кореня, і вітер, гуляючи по стопу, котить їх далі й далі.

Крім однорічних ефемерів, що закінчують свій веґетаційний період у кінці травня, — рогівниця (Holosteum umbellatum), веснівка (Erophila verna), кам’янка (Alyssum desertorum), первоквітень (Androsace elongata), незабудька (Myosotis micrantha), тут багато многорічних ефемероїдів, що теж тоді перецвітають, напр., тульпани (Tulipa Schrenki, T. Bibersteiniana).

Рослини розвиваються й розцвітають не одночасно, тим то степ протягом року часто міняє свій вигляд, залежно від пори року, кількости опадів і температури. Лише під кінець липня степ завмирає, але восени, завдяки дощам, востаннє зеленіє мох, і згодом степ переходить на зимовий відпочинок.

Великим багатством рослинности й барв степ пишається ранньої весни. Біліють жирюха (Lepidium crassifolium i draba), роман (Anthemis ruthenica) і брандуші (Ornithogallum tenuifolium), світять жовтим квітом різні хрестоцвіті: свиріпка (Erysimum repandum), кам’янка (Alyssum desertorum), A. hirsutum, свиріпа (Erysimum versicolor), рогачка (Sisymbrium sinapistrum), червоніє мачок (Papaver rubrum) і осет (Carduus uncinatus), блищать помаранчеві квіти горицвіту (Adonis f!ammeus) і первоквітня (Androsace maxima). Однак час барвистого життя триває недовго, і його місце незабаром займають сіре перекотиполе і трава тонконіг (Poa bulbosa vivipara). Ця трава визначається цікавою прикметою живородности: серед квітостану постають малі бульби, які відпадають від матерньої рослини і дають нову; явище скріплення розродної сили серед степових рослин поширене.

В смузі сухого степу, побіч степової рослинности, виступає ще лучна й болотяна рослинність і навіть лісова.

Своєрідну лучну рослинність мають річні заплавини. На вищому рівні, де підґрунтова вода є глибоко під поверхнею, трапляється ще чимало степових рослин. Зате на луках середнього рівня, де підґрунтова вода на глибині 50 — 70 см, переважають уже типово лучні трави, китник лучний (Alopecurus pratensis), пирій (Agropyrum repens), куничник (Calamagrostis epigeios), осока (Carex Schreberi), а з двопрозябцевих козелець гострий (Ranunculus acer), лядвенець (Lotus corniculatus) і різні види конюшини (Trifolium). Нарешті, на мокрих луках низького рівня ростуть різні осоки й трави (Beckmania eruciformis, Poa palustris).

В смузі сухого степу невеликі ліси ростуть тільки в долинах більших річок. Вони складаються з дуба, в’яза, тополі, чорної вільхи та верб. На піскових терасах часто бачимо »гайки« — зарості дуба й берези.

Болотисту рослинність зустрічаємо в річкових заплавинах, над берегами озер та лиманів, що їх періодично заливає /109/ вода ріки чи озера. Звичайно вони поростають високими травами; до типових рослин тут належать очерет (Phragmites communis), рогіз (Typha latifolia і T. augustifolia), куга (Scirpus lacustris) і лепех (Acorus calamus). Ці т. зв. плавні займають великі простори над Дунаєм, Дністром, Дніпром, Доном і Кубанню (див. мал. 77). Відомими Дніпровими плавнями є Великий Луг — країна балкових лісів, терасових гаїв, заростей тростини й рогозу, що таку велику ролю відігравав в історії укр. козаччини. Особливу рослинність виявляють степові поди. Вона сильно міняється залежно від чергування сухих і вогких літ. В сухі роки їх рослинність має лучно-степовий характер, а в мокрі — наближається до болотяно-лучного. Відміною вузьколистого типчинно-ковилового степу є піщаний степ, поширений на широкій терасі дол. Дніпра, що визначається багатством псамофілів (пісколюбних видів). З трав тут масово виступають типчина піскова (Festuca Beckeri) й ковила піскова (Stipa Joannis sabulosa), а з двопрозябцевих — полин нехворощ (Arthemisia inodora), молочай (Euphorbia gerardiana) та ін.

Понад берегами Чорного моря простяглася неширока смуга солонцюватого степу, рослинність якого представлена, крім ковил і типчин, асоціяціями полину надморського (Arthemisia maritima, Festuca sulcata, Stipa capillata). Ґрунти цього степу солонцюваті, барнясті. На площі його солянка (Salicornia herbacea) часто розростається так буйно, що не допускає розвитку інших рослин. У таких місцях тільки кермек (Statice suffruticosa), айстри-осінчаки солонцюваті (Astertripolium) і содник (Suaeda) спроможні здобути собі простір до життя. В обниженнях терену виступають вогкі однолітні солонцюваті, як солянка, содник, курай поташник (Salsola kali) та многорічні півкущі франкенії (Frankenia hirsuta), сарзану (Halocnemum strobilaceum) та ін.

На площі цього суходолу трапляються часто рослини східнього й кримсько-кавказького походження. Ця рослинність взагалі не дуже буйна, часто зеленосіра, попереривана голими місцями, вона вже дещо нагадує пустельні степи.

Деякі з солеростів виступають тільки в прибережній смузі, інші заходять далеко на північ, аж на Полтавщину й півд. Чернігівщину, як содник і тризубець приморський (Triglochin maritimum).

СЕРЕДЗЕМНОМОРСЬКА РОСЛИННІСТЬ

Цілком окреме місце займає рослинність півд. Криму й Кавказу. Вона належить до середземноморського рослинного району з його всезеленими деревами й кущами. Тут зустрічаємо кипариси, магнолії, пінії, оливкові дерева й мирти. Тут /110/ лише на Україні поширена культура таких для середземноморських просторів характеристичних культур, як оливкове дерево, фіґи, помаранчі, цитрини тощо.

ГІРСЬКА РОСЛИННІСТЬ

Карпати, Кримські гори й Кавказ мають особливу гірську рослинність у зв’язку із зміною температури, повітряних опадів, інсоляції та роду ґрунтів у міру того, як міняється висота.

Карпати. Підніжжя Карпат вкриті листяними й мішаними лісами, характеристичними для смуги середньоевропейських лісів. Листяні ліси переважно дубові. В мішаних лісах, крім дубів, росте граб, менше — осика, береза, клен і липа, а з чатинних сосна, менше — ялиця.

Вище від тих лісів тягнеться друга смуга лісів, на Закарпатті чисто букових, а на галицькому боці мішаних із бука, ялиці й смереки, рідше явора і ясена. Ця смуга сягає висоти 1200 м. Підлісок складається тут із заростей бузини (Sambucus racemose), вовчого лика (Daphne Mezereum), порічки-смородини (Ribes alpinum), верби, малини та ін. Характеристичними зільними рослинами є тут гірський журавець (Geranium Robertianum), жовта глуха кропива (Galeobdolon luteum), кислиця (Oxalis acetosella), різні види папоротей (Pteridium aquilinum, Aspidium filix mas) та осока волосиста (Carex pilosa).

В Ґорґанах і на Чорногорі виступає ще вища, третя смуга лісів, яку характеризує перевага смереки; вона сягає пересічно висоти 1500 — 1600 м. Підлісок і підшиття лісу тут слабо розвинені; ростуть тут черниці (Vaccinium), кислиця (Oxal’s acetosella), майник (Majanthemum bifolium), ожина та ін. В горішній частині цієї смуги до смереки долучається кедрина (Pinus cembra) і жереп (Pinus montana, Pinus mughus). На висоті від 1500 — 1600 м до 1700 — 1800 м, де зникає смерека, простягається підальпійська смуга з густих чагарників жерепа з додатком гірської вільхи — лелеча (Alnus viridis), кохітника (Rhododendron) і ялівця (Juniperus nana). Вище від 1700 — 1850 м, в т. зв. альпійській смузі, жереп зникає, а верхи гір вкривають безлісні полонини. Тут панує гірська тундрова, т. зв. альпійська рослинність. Через холодне підсоння тут ростуть тільки такі трави й зілля, що для розвитку квітів і овочів не потребують багато часу. Серед буйних трав ростуть різні види квітчастого зілля, як, напр., арніка (Arnica montana), тирличі (Gentiana lutea і G. punctata), різні зозулинці (Orchis). Полонини — це пасовища, тому рослинність переважно знищена худобою, яка /111/ залишає тільки тверду шовківку (Juncus trifidus) або несмачний гірський підбіл (Petasites). Суцільне вкриття ґрунтів складається з білих мохів (Sphagnum) та обрісників (Cladonia rangiferina і Cetraria islandica). Більшу різнорідність рослинности виявляють »царинки«, себто частини полонин, призначені на сінокоси, а не на випас.

Луки лісових галявин, на мілких жорствуватих ґрунтах мають рідке вкриття із щетинястих, твердих трав, як Nardus stricta або Deschampsia coespitosa.

Первинну рослинність Карпат змінила людина. Коштом лісу вона поширила ріллю, сіножаті й пасовища, обнизила границю лісів і цим самим поширила полонини настільки, що ліс займає лише 1/2 всієї площі. З другого боку, під впливом господарської діяльности збідніла первинна рослинність лісів, лук і полонин.

Кримські гори вкриті листяними лісами з дубів, буків, грабів, а також сосни кримської (Pinus Laricio) й приморської (P. pityusa) та ін. Верхи вкриті пасовищами, т. зв. яйлою з низькою густою травою.

Кавказькі гори з південної сторони на підніжжях вкриті буйною всезеленою середземноморською рослинністю, вище — до 2000 м — мішаним лісом (дуб, граб, бук, клен, в’яз і липа), ще вище — до. 2700 м гущавинами жовтого кохітника та полонинами; скелі вкриті тільки мохом і обрісником. Вище від 3000 м голі скелі, вкриті вічним снігом (див. мал. 51).

Г. Махів

Література: Шмальгаузен И. Флора средней и южной России, Крыма и Северного Кавказа. Т. I. К. 1895; Танфильев Г. Ботанико-геогр. исследования в степной полосе. Труды экспед., снаряж. лесным деп. под руков. проф. Докучаєва. П. 1898; Warming N. Zbiorowiska roślinne. В. 1905 (переклад); Акинфиев И. О флоре Екатеринославской губ. Екатеринослав 1905; Пачоский И. К. Описание растительности Херсонской губ. Степи. Херсон 1917; Лавренко Є. Рослинність нижньодніпровських пісків. Х. 1926; Гео-ботанічна районізація України з мапою. Під ред. проф. О. Янати. Х. 1927; Szafer W. Trzeciorzędowe rośliny górskie na wale scytyjskim w ostoi podolsko-wołyńskiej. Vol. 1. 2. B. 1928; Махів Г. і Лавренко Є. Ґрунти й ліси Донецького кряжа. Х. 1929; Лавренко Є. М. Рослинність України. Х. 1930; Зеров М. Болота України. Бот. Інст. ВУАН, 1932; Клеопів Ю. Рослинність лісостепу України. Вид. Інст. Укр. Пром. К. 1933; Флора УРСР, ч. 1, Держ. Вид. УРСР, К. 1935; Карта рослинности 1 : 1 000 000 УРСР. Клеопов Ю. і Лавренко Є. Гео-ботанічний відділ Інст. Бот. АН УРСР, К. 1938; Гео-ботанічний збірник, т. 2, Вид. АН УРСР К. 1938; Мельник М. Рослинність України. Географія України й сумежних країв, Кр.-Л. 1943.

Попередня     Головна     Наступна