[Енциклопедія українознавства. Загальна частина (ЕУ-I). — Мюнхен, Нью-Йорк, 1949. — Т. 2. — С. 396-406.]

Попередня     Головна     Наступна





2. Джерела й історіографія



Відділ »Історія« має своїм завданням подати нарис історичного розвитку України й українського народу від найдальших початків їх іст. буття й до найближчої сучасности. Хоч іст. огляд охоплює всі ділянки громадського життя — політику, державний лад, соціяльно-економічні відносини, культуру, але головну увагу в цьому відділі приділено питанням політ. історії України, оскільки іст. проблеми права, культури, Церкви, народного господарства докладно висвітлюються в наступних відділах »ЕУ«. З другого боку, низка іст. питань з географії України, розвитку її колонізації, адміністративного розподілу, демографії, побуту була з’ясована в попередніх відділах »ЕУ«. Державницький принцип, міродайний для укр. історіографії протягом останнього півстоліття, визначив дух, зміст і періодизацію цього іст. нарису. Щоб дати читачеві уявлення про джерельну основу укр. історії й розвиток іст. думки та науки, відділ починається з короткого огляду джерел та історіографії з додатком відомостей про загальну літературу з історії України.






ДЖЕРЕЛА


Загальна характеристика. Поняття джерел до історії України (як кожної іншої історії взагалі) охоплює передусім величезну кількість найрізноманітніших писаних пам’яток: актів, документів (та їх реєстрів), хронік, кодексів права, описів іст. та географічних, історико-літературних творів, пам’яток агіографічних тощо, взагалі всіх тих пам’яток письма, власного й чужого, що містять у собі будь-який матеріял до історії України. Ці пам’ятки частково видрукувані та опубліковані, отже приступні всім; частково ще залишаються в рукописах (архівні матеріяли). Це історичні джерела у власному розумінні цього слова.

Але за джерела до історії України правлять також інші пам’ятки, зокрема речові, археологічні. Якщо для іст. періодів вони подають тільки допоміжний (ілюстративний) матеріял, то для передісторії й почасти протоісторії вони набирають значення основних джерел. В цьому короткому нарисі подаємо тільки загальну характеристику писаних джерел, ілюструючи її найголовнішими пам’ятками, й робимо це в хронологічному порядку, за основними періодами іст. розвитку України.

Княжа доба (X — XIV ст.). Для історії княжої України (часи Київської держави X — XIII ст. та Галицько-волинської держави XIII — XIV ст.) основними джерелами є літописи, які збереглися до нашого часу у вигляді літописних кодексів. Найголовнішими для нас є: Іпатський кодекс (зроблений бл. 1425 р.) й Лаврентіївський кодекс (бл. 1377 p.).

Літописи та їхні »зводи« містять у собі не тільки самі хроніки (або їх зведення), але й низку інших пам’яток: актів (міжнародні договори, зокрема з Візантією; княжі грамоти тощо), літ. творів (напр., »Поученіє« Володимира Мономаха), іноді правних кодексів (»Руська Правда«, церковні устави) тощо.

Крім літописів, багато іст. матеріялів подають різні літературні пам’ятки, як церковно-агіографічні (напр., »Слово о законі й благодаті« митр. Іларіона, житійні твори Якова Мниха й Нестора, »Патерик Печерський«, »Хожденіє« ігумена Данила та ін.), так і світські (зокрема »Слово о полку Ігореві«). Не кажучи вже про безпосередні іст. відомості, ці літературні твори принагідно подають нам дорогоцінний матеріял для історії господарства, суспільних відносин, церковного життя, культури й побуту тогочасної людности.

Окрему групу становлять джерела чужого походження: акти й документи, візантійські і зах.-евр. хроніки, іст.-географічні трактати сх. (зокрема арабських, як Ібн-Даст, Ібн-Якуб, Аль-Массуді) письменників та мандрівників, описи зах.-евр. подорожників (Тітмар Мерзебурзький, Вруно з Кверфурту та ін.), літ. твори, зокрема скандінавські саґи тощо. /397/ Ці пам’ятки не тільки доповнюють місцеві джерела, нерідко дуже цінними відомостями, але подекуди мають унікальне значення.

Для історії Галицько-Волинської держави маємо вже автентичні акти й документ и укр. володарів (зокрема грамоти галицько-волинських князів XIV ст.) та різних достойників, як світських, так і церковних.

Литовсько-польська й козацька доба (XIV — XVII ст.). Для історії України в складі В. Князівства Литовського й Корони Поль. першорядне значення мають джерела актові й документальні, найрізноманітнішого характеру й змісту, які збереглися в ориґіналах або копіях (чи в реєстрах). Це — грамоти великих князів литовських і королів польських, а також удільних князів, акти й діяріюші соймів, акти соймиків, »Литовська метрика«, »Коронна метрика«, »Судебник« Казимира, Литовський Статут (у трьох редакціях), »Устава на волоки«, акти трибуналів, акти скарбові (зокрема реєстри поборові й люстрації), актові книги земських, ґродських і підкоморських судів, акти маґдебурґій (міські книги), акти й документи церковних інституцій, документи приватні (маєткові й фамільні) тощо. Лише невелика частина цих матеріялів була опублікована (друком) або в часи складення, або пізніше (в різних наук. виданнях). Основна маса ft сьогодні ще являє суто-архівний матеріял (найбільші збірки його були в Київському Центральному Архіві Давніх Актів, Бернардинському Архіві у Львові, а також в архівах — державних і приватних — Варшави, Кракова, Бильна, Москви, Петербурґу та в низці рукописних колекцій, як на Україні, так за межами її).

Поруч із тим, літописи зберігають певне значення як іст. джерела. Насамперед треба відзначити цикл т. зв. західньоруських (або литовських) літописів (в редакціях XV — XVI ст.), до якого належать, зокрема, »Супрасльський кодекс« (1520 р.) і »Літопис Биховця« (кінець XVI ст.). З укр. літописів XVI — XVII ст., які збереглися у вигляді компіляцій різного літописного та літературного матеріялу, слід згадати »Густинський літопис«, »Межигірський літопис«, »Львівський літопис«. Від XVI — XVII ст. збереглися деякі манастирські й церковні літописи (або »кроніки«), що містять у собі не лише матеріяли льокального значення.

Чимало іст. матеріялу дають літературні твори, як світські, так особливо церковні, зокрема полемічна література кінця XVI і першої пол. XVII ст.

Вельми поважне значення мають джерела чужого походження: акти й документи міжнародно-правного характеру, дипломатичні реляції, хроніки й літописи поль., московські, зах.-евр., турецько-татарські, описи й спогади чужоземних (зокрема зах.-евр.) подорожників і тих чужинців, що довгий час перебували на Україні, їх щоденники, листування тощо. Деякі з цих джерел мають виняткову вагу для історії України XVI — XVII ст. (напр., »Щоденник« Е. Ляссоти або »Опис України« Ґ. ле Вассера де Бопляна).

Козацько-гетьманська доба (XVII — XVIII ст.). Починаючи з часів Хмельниччини, збільшується коло укр. іст. джерел, зростає диференціяція основних видів джерел, і надзвичайно збільшується їх загальна кількість. Але основні види джерел залишаються ті самі, що й за попередньої доби, і питома вага їх майже це змінюється.

Перше місце належить, безперечно, джерелам документального характеру — актам і документам (у власному розумінні цього слова). Державний характер гетьманської України визначає укр. походження і зміст актів та документів XVII — XVIII ст. Міжнародні договори, зокрема т. зв. »гетьманські статті« XVII — XVIII ст., конституції (напр., Бендерська конституція 5.4.1710 p.), універсали й листи гетьманів, акти (й діяріюші) Генеральної Військової Канцелярії, акти Генерального Військового Суду, козацькі реєстри й компути, акти інших центр. установ Гетьманщини (напр., Генерального Скарбу й Генеральної Артилерії), акти полкової адміністрації й судівництва, акти сотенних урядів, акти міського самоврядування (маґістратів і ратуш), акти шляхетських судів, відновлених за гетьмана Кирила Розумовського, акти й документи церковних та культурно-освітніх інституцій — це основні джерела до історії України тієї доби.

З другого боку, правний зв’язок, а потім залежність України від московської царської, а згодом рос. імперської влади і наявність на терені Української Держави органів цієї влади створюють нові види іст. джерел. Сюди належать акти й документи московського (рос.) уряду, які так чи інакше торкалися України, а також акти й документи рос. установ, що безпосередньо діяли на території України (напр., перша »Малороссийская Коллегия«, »Канцелярия Министерского Правлення Малороссийских Дел«). В другій пол. XVIII ст., коли рос. уряд скасував спочатку гетьманат, а згодом усю укр. автономію, з’являється нова група іст. джерел і документального матеріялу до історії України — акти й документи тих рос. установ, які керували кол. Гетьманщиною (друга »Малороссийская Коллегия«, генерал-губернатор, намісництва тощо).

З окремих і дуже важливих джерел, як укр., так рос. походження, які дають важливий матеріял до Історії гетьманської України XVII — XVIII ст., головне історії економічної та соціяльної, можна назвати »Переписные книги« 1666 p., »Генеральне слідство про маєтності« 1729 — 30 pp., »Румянцевський опис« (1765 — 67), топографічні описи намісництв 1780-их pp. тощо.

Поважне значення має група правничих пам’яток, зокрема »Права, по которим судиться малоросійський народ« 1743 p., а також »Полное Собрание Законов Российской Империи«.

Окрему групу складають джерела до історії Запоріжжя й Південної України, до історії Слобідської України. Джерела до історії Правобережної України й Західніх Українських Земель (у складі Речі Посполитої) в основному зберігають той же характер, що й за попередньої доби (передусім актові та документальні матеріяли).

Чимало актового й документального матеріялу до історії України XVII — XVIII ст. опубліковано. Але основна маса цього матеріялу лишається й надалі як суто-архівний матеріял в архівосховищах і рукописних колекціях України (головне, Київський і Харківський Центральні Архіви Давніх Актів, архіви Львова та ін. укр. міст), Росії (Москва, /398/ Петербурґ-Ленінград), а також Польщі й ін. держав, що володіли окремими частинами укр. території. Якщо для історії цієї доби документальний матеріял офіційного походження має першорядне джерельне значення, то все ж, поруч із тим, чимраз більшої ваги набувають документи приватного походження. Це передусім матеріяли маєткових і фамільних архівів, які колись були в приватному посіданні, а згодом (у XX ст.), здебільшого в зацілілих рештках, перейшли до держ. архівосховищ. Ці матеріяли становлять дуже поважне джерело до історії землеволодіння та господарства, історії культури та побуту, історії політ. думки та політ. рухів тієї доби.

Нову своєрідну групу іст. джерел являють документи фабрично-заводських архівів України (починаючи з XVIII ст.). До групи джерел приватного характеру належать і такі важливі іст. матеріяли, як щоденники (діяріюші), мемуари та листування (напр., щоденники гетьмана Пилипа Орлика, Петра Апостола, Якова А. Маркевича, Миколи Ханенка).

Літописи, літописні компіляції (збірники) та різні іст. описи також дають дуже багато матеріялу до історії України, особливо другої пол. XVII і першої пол. XVIII ст. Перше місце серед цих джерел посідають т. зв. козацькі літописи: найголовніші з них — Самовидця, Самійла Величка й Григорія Граб’янки. Зокрема »Сказаніе о войнЂ козацкой з поляками...« Величка, крім іст. опису й суто-літописного матеріялу, містить у собі багато іст. документів — універсалів, листів тощо, хоч, поруч із цим, є там чимало й фальсифікатів.

Навпаки, літературні твори (крім публіцистичних) за цієї доби як іст. джерело майже втрачають своє значення. Проте, це не зменшує їх ваги як ілюстративного матеріялу для характеристики культури, побуту і, звичайно, ідеології епохи. Зате дуже багатий і різноманітний матеріял для історика України цієї доби дають чужоземні джерела — акти й документи московські, поль., турецько-татарські, молдавсько-валаські, угорські, шведські і зах.-евр., щоденники, спогади, листування тощо. Дуже важливі також описи подорожей чужинців на Україну, як опис подорожі антіохійського патріярха Макарія (1654 — 56), зроблений архидияконом Павлом Алепським, описи подорожей данського посла Юста Юля 1711 p., академіка И. Ґюльденштедта 1771 — 74 pp. та ін. Треба підкреслити також особливу вагу зах.-евр. джерел до історії України XVIII ст. на тлі втрати багатьох важливих укр. документальних матеріялів і тенденційно-однобічного освітлення укр. подій і відносин у джерелах московських та поль. В цю добу, поруч із рукописними джерелами, з’являються різні друковані джерела, які набирають особливого значення вже в наступний період.

XIX — XX сторіччя. Для історії України XIX — XX ст. кількість джерельного матеріялу — і рукописного (архівного, і друкованого (книги, журнали, преса тощо) — зростає безмірно. Поруч із цим іде процес дальшої диференціяції й спеціялізації цього матеріялу, який доводиться клясифікувати вже не в маштабі дослідження іст. розвитку України в цілому, а по різних ділянках іст. життя, часто-густо в маштабі окремих укр. земель. Проте, у величезній масі іст. матеріялу цієї доби можна виділити кілька головних видів джерел. Як і для попередніх часів, основне значення має актовий та документальний матеріял, що є в архівах — державних, громадських та приватних — на терені України й тих держав, що до складу їх, того чи ін. часу, входили окремі частини укр. території. Частина цього матеріялу, і то досить поважна, була опублікована в різних виданнях урядових установ, політ., громадських і культурно-наукових інституцій та організацій, а також приватних осіб (зокрема вчених дослідників). До окремої групи треба виділити акти й документи установ Української Держави 1917 — 21 pp., а також укр. політ. еміґрації. З другого боку, доводиться відокремити акти й документи установ УССР. Щоденники, мемуари й листування укр. діячів XIX — XX ст. (напр., Т. Шевченка, М. Драгоманова, І. Франка, В. Антоновича, Є. Чикаленка, О. Лотоцького та ін.) дають дуже важливі матеріяли до історії України цієї доби. Величезного значення як іст. джерело набуває, починаючи з середини XIX ст., преса (див. Преса).

Натомість, чужоземні матеріяли — і це стосується майже до всіх груп їх — дещо втрачають на своєму значенні як джерела до загальної історії України, зберігаючи проте його в повній мірі для певних частин укр. територій і певних періодів укр. іст. життя. Для найновішої історії певну, хоча своєрідну, джерельну вартість мають також матеріяли усних спогадів.

Головні видання джерел: »Полное собрание русских летописей«, зокрема томи I (Лаврентіївський літопис), II (Іпатський літопис), XVII (т. зв. »західньоруські« літописи); »Летопись по Ипатьевскому списку« (вид. Петербурзької Археографічної Комісії); »Русская Историческая Библиотека« (вид. Петербурзької Археографічної Комісії); акти »Литовської метрики»; »Акты, относящиеся к истории Западной России«, томи I — V; »Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России«, томи I — XV; »Архив Юго-Западной России«, частина I, томи I — XIV; частина II, томи I — III; частина III, томи I — VI; частина IV, том I; частина V, томи I — II; частина VI, томи I — II; частина VII, томи I — III; частина VIII, томи I — VI; »Памятники« (вид. Київської Археографічної Комісії), томи I — IV; »Український Архів«, I — IV (вид. Укр. Акад. Наук); »Жерела до історії України-Руси« (вид. НТШ), I — XXII; „Akta grodzkie i ziemskie“, I — XXV і далі; »Акты« Виленської Археографічної Комісії; „Żródła dziejowe“ (видані О. Яблоновським); »Источники малороссийской истории« (Д. Бантиш-Каменського, видані О. Бодянським), I — II; »Источники для истории запорожских казаков« (видані Д. Яворницьким), I — II; »Материалы для отечественной истории« (видані М. Судієнком), I — II; »Материалы для истории Запорожья« і »Материалы для истории Южно-Русского края XVIII столетия« (видані О. Андрієвським); »Стороженки. Фамильный Архив«, I — VI; »Материалы для истории экономического, юридического и общественного быта старой Малороссии« (видані М. Василенком), I — III; »Материалы для истории колонизации и быта Харьковской и отчасти Курской и Воронежской губерний« (видані Д. Багалієм), I — II, та ін.

Поза тим низку важливих джерел до історії України опубліковано протягом XIX — XX ст. в ін. вид. Київської, Виленської й Петербурзької /399/ Археографічних Комісій, а також у виданнях: »Чтения Московского Общества Истории и Древностей Российских« (видані О. Бодянським), »Записки Одесского Общества Истории и Древностей«, »Киевская Старина« (та додатки до неї), »Чтения Исторического Общества Нестора-Летописца«, »Записки« та ін. видання НТШ, »Україна«, »Записки УНТК«, »Труды« Губерніяльних Архівних Комісій (головне, Чернігівської, Полтавської й Катеринославської), »Сборник Императорского Русского Исторического Общества«, »Труды Императорского Русского Военно-Исторического Общества«, у виданнях Української Академії Наук, історичної Секції УАН, в »Старій Україні«, у виданнях Українського Наукового Інституту в Варшаві тощо, а також у багатьох закордонних виданнях джерел.






ІСТОРІОГРАФІЯ


Предметом укр. історіографії є розвиток укр. наук. праці над дослідженням минулого України і разом із тим розвиток укр. нац.-іст. думки. Вивчення укр. минулого веде свій початок, у формі т. зв. літописання, ще від XI ст., ще з того часу, як тільки на Україні зародилось письменство. З часом форми вивчення мінялися, і старе літописання дедалі стало поступатися місцем новим формам іст. досліду. Починаючи з XX ст., історія України науково досліджується як укр. вченими, наук. інституціями та організаціями, так і в рамках чужої історіографії, передусім рос. та поль. На рубежі XIX і XX ст. створена була перша наук. схема укр. історії (М. Грушевський), а далі укр. історіографія входить в новий період, позначений перевагою, а згодом перемогою нац.-державницького напряму (В. Липинський). Різні течії цього напряму репрезентують сучасну укр. іст. науку.

Княжа доба (XI — XIII ст.). Якщо літописи є основними джерелами до історії княжої України, то вони водночас є і найстаріші пам’ятки укр. історіографії. Літописання на Україні почалося з першої пол. XI ст., у Києві, при катедрі св. Софії, а згодом у Києво-Печерському манастирі. Крім Києва, літописи писали в Чернігові, Переяславі, на Волині, в Галичині тощо. Перші літописи були хронологічним записом поточних подій. Але незабаром з’являються літописні компіляції (зводи), що їх автори ставлять собі наук.-іст. цілі, щільно пов’язані з тогочасним політ. і церковним життям. Багатством змісту, широтою іст. думки й погляду, критицизмом у відношенні до своїх джерел (офіційні документи, місцеві літописи, візантійські хроніки та хронографи, деякі зах.-евр. хроніки, місцеві перекази та леґенди тощо), а також високими художніми прикметами викладу, нерідко пов’язаного з дружинним епосом, укр. літописи займають визначне місце серед аналогічних пам’яток цілої европейської літератури й зокрема історіографії.

Найстарішими пам’ятками укр. історіографії є літописи (власне зводи їх) — Початковий (до 1111 p.), Київський (до 1200 р. включно) і Галицько-волинський (1201 — 1292 pp.). Безперечно найвизначнішим твором укр. історіографії княжої доби є »Повість временних літ«, що її автором давня традиція і досліди деяких вчених (зокрема О. Шахматова) вважають києво-печерського ченця Нестора. »Повість временних літ« — це найстаріша історія укр. землі, перейнята глибоким патріотичним почуттям і високоцінна багатством своїх політ., геогр. та етнографічних відомостей.

Литовсько-польська й козацька доба (XIV — XVII ст.). Літописання не переривалося і за XIV — XV ст., хоч іст. пам’яток з тих часів збереглося взагалі дуже мало. Воно відроджується в XV ст., у вигляді т. зв. литовських (або »зах.-руських«) літописів. Якщо найдавніші з них є безпосереднім продовженням літописів (зводів) київської доби і носіями староукр. іст. традиції, то в пізніших (напр., літопис Биховця, кінця XVI ст.) помітний міцний вплив нових умов держ.-політ. життя Великого Князівства Литовського. Укр. іст. традицію репрезентують нові укр. літописи XVI — XVII ст. (зокрема, Густинський літопис). Великий культ.-нац. рух., що розпочався в другій пол. XVI ст., утворив у кінці XVI і в першій пол. XVII ст. багату літературу церковно-полемічних і політ. трактатів, що їх автори разу-раз мусіли для обґрунтування своїх думок і оборони нац.-релігійних прав укр. народу покликатися на історію, воскрешати іст. традицію колишньої державности української. Твори Юрія Рогатинця, Степана Зізанія, Христофора Філалета (Мартина Броневського), Іпатія Потія, Захарії Копистенського, Мелетія Смотрицького, Йова Борецького, Ісаії Копинського, Касіяна Саковича, києво-могилянського вченого гуртка (Атанасія Кальнофойського тощо) особливо цінні для історіографа відновленням нац.-іст. традиції, стремлінням нав’язати нитку безпосередньої тяглости подій і цілого іст. процесу в житті укр. народу.

Козацько-гетьманська доба (XVII — XVIII ст.). Хмельниччина й утворення Другої Укр. Держави мали великий вплив на розвиток укр. історіографії. Іст. праця виходить поза літописні рамки і набирає форм прагматичної історії з синтетичними прагненнями. У другій пол. XVII ст. з’являються такі твори, як »Кройника« Теодосія Сафоновича 1672 р. з її ідеєю соборности укр. земель, твір, що мав на меті головне дати нарис нац. історії; »Синопсис« Інокентія Ґізеля (перше вид. 1674 p.), що являє собою синтетичний нарис історії князівства Київського як політичного осередку Сх. Европи; »Літописец си ест кроника« Леонтія Боболинського (1699 р.) та ін. Особливу категорію іст. творів тієї доби становлять т. зв. »козацькі літописи«, складені здебільшого в кінці XVII і в першій чверті XVIII ст. Це справді прагматичні огляди укр. історії, здебільшого історії козаччини. Центральною темою у всіх »козацьких літописах« є Хмельниччина. Авторами їх були люди світські, належні до козаччини, які самі брали близьку участь у подіях або були їх свідками. Джерелами »козацьких літописів« були не тільки старі укр. (для початкових розділів) літописці, поль. і ін. історики, але й офіційні акти, щоденники, журнали подій, що велися в гетьманській канцелярії, навіть поетичні твори. Найважливішими »козацькими літописами« є літописи: Самовидця (правдоподібно Романа Ракушки) »О початку и причинах войны Хмельницкого« (1648 — 1701 pp.); Григорія Граб’янки »Дійствія презільной и от начала поляков крвавшой небывалой брани« (1648 — 1708) 1710 p.; Самійла Величка »Сказаніе о войні козацкой з поляками« (1648 — 1700) 1720 р. /400/У XVIII ст., головне на Лівобережжі, поруч із писанням річних хронік і компіляцій, з’являються іст. твори, які ґенетично зв’язували козацько-гетьманську добу з княжою. В 1730-их pp. складено »Краткое описание Малороссии«, що було спробою дати прагматичну історію України, починаючи від княжої доби і закінчуючи 1734 р. Видане Василем Рубаном за редакцією (і з доповненнями, зокрема в описі подій до 1776 р.) Олександра Безбородька »Краткое описание« здобуло собі велику популярність. Р. 1751 Григорій Покас склав »Описание о Малой России« — цікавий твір укр. нац. історіографії доби гетьмана Кирила Розумовського. До цієї групи належать твори: Петра Симоновського »Краткое описание о козацком малороссийском народе и о военных его делах« (1765), Степана Лукомського »Собрание историческое« (1770), Олександра Ріґельмана »Летописное повествование о Малой России и ее народе и козаках вообще« (1785 — 86), Опанаса Шафонського іст. нарис України в його праці »Черниговекого наместничества топографическое описаниє« (1786), Михайла Антоновського »История о Малой России« (видана 1799 p.), Якова М. Маркевича іст. нарис України (до XI ст.) в його »Записках о Малороссии«, ч. І. (видана 1798 р), Архипа Худорби історія України (до нас не дійшла), що була написана надто вільно і проти рос. уряду, і ін. Над історією України в цілому або над її окремими проблемами працювали в другій пол. XVIII або на початку XIX ст. архиєпископ Георгій Кониський, Григорій А. Полетика, Григорій І. Полетика, Федір Туманський, Тимофій Калинський, Адріян Чепа, Василь Ломиковський, Микола Бантиш-Каменський, Василь Полетика, Михайло Марків, Максим Берлінський, Ілля Квітка, згодом митрополит Євгеній Болховітінов та ін.

Наприкінці XVIII ст. за кордоном вийшли в світ три іст. праці чужих авторів, присвячені Україні. То були двотомові »Annales de la Petite Russie« Жана-Бенуа Шерера (вид. 1788 p.), »Geschichte der ukrainischen und saporogischen Kosaken« Карла Гаммерсдорфера (вид. 1789 p.) і »Geschichte der Ukraine und der ukrainischen Kosaken« Йоганна-Хрістіяна Енґеля (вид. 1796 p.), що є першою наук. історією України в новочасному розумінні.

Десь наприкінці XVIII або на поч. XIX ст. постає »История Русов или Малой России«, твір невідомого автора, яскравий пам’ятник укр. нац.-політ. думки, що мав величезний вплив на укр. історіографію XIX ст.






НАУКОВА ІСТОРІОГРАФІЯ XIX — XX СТ.


Укр. історіографія першої пол. XIX ст. Перші десятиріччя XIX ст. укр. історіографія розвивалася ще в тім самім напрямі, який позначився в попередньому столітті, напрямі державницькому. Не припиняються і спроби синтези в формі загальних праць з історії України, відповідаючи потребі громадянства — мати повні курси нац. історії. Перше місце належить Дмитрові Бантиш-Каменському (1788 — 1850), що 1822 р. видав свою »Историю Малой России«, справді епохальне явище в укр. історіографії. В цьому творі, написаному за допомогою і співучастю генерал-губернатора Лівобережної України кн. Миколи Г. Рєпніна, великого прихильника укр. автономізму, Бантиш-Каменський дав систематичний курс історії України від найдавніших часів і до кінця XVIII ст., докладніше спиняючись на часах козацтва й Гетьманщини й широко послуговуючись архівними джерелами.

Але праця Бантиш-Каменського була написана а дусі льояльности до рос. держави, їй бракувало патріотичного надхнення й сили нац.-іст. традиції. Ці недоліки були виправлені в двох інших працях з укр. історії — Олекси Мартоса (1790 — 1842) »Історія України« (до кінця XVIII ст.), що була опублікована тільки в кількох уривках (цілість її загинула), і Миколи Маркевича (1804 — 60) »История Малороссии«, видана в 1842 — 43 pp. Хоч Маркевич користувався чималим документальним матеріялом, але найбільший вплив на його історіософію мала »История Русов«, що в її дусі він освітлює укр. іст. процес. Історія Маркевича мала великий вплив на сучасників, розвиваючи патріотичні почуття.

Народницький напрям. Укр. нац. відродження XIX ст., поруч старої іст. традиції, знайшло ще ін. могутнє джерело в тому інтересі до своєї народности, народного життя, мови й словесности, який характеризує т. зв. добу романтизму, що почалася в Зах. Европі вже в другій пол. XVIII ст., а згодом позначилася й на Україні. Поетичним творам (іст. пісням та думам) почали надавати вагу іст. пам’яток, часом віддаючи їм перевагу над писаними документами. Укр. історіографія, яка раніше мала на увазі передусім державу та її розвиток, починає ставити в центр уваги народ, нар. життя, історію нар. рухів. Романтичне захоплення народністю переходить згодом у співчуття до соціяльної та економічної недолі нар. мас, головне селянства. Досліджуючи спочатку народ як об’єкт історії, укр. історіографія середини і другої пол. XIX ст. висуває його на чоло укр. іст. процесу. Це визначило новий напрям укр. історіографії, який, при певних відмінах в різні часи і в різних дослідників, був об’єднаний однією основною ідеєю — ідеєю народництва. Відкриття на Україні університетів у Харкові (1805) і. Києві (1834) створило культурні вогнища, які виховали нові покоління укр. інтеліґенції, розвинули інтерес до іст. студій, ознайомили з новими методами іст. праці. Заходи рос. уряду коло відкриття археографічних комісій (у Києві, Вильні, Витебську) і організація архівів, хоча й мали на меті обрусіння Правобережної України й Білоруси, проте принесли користь укр. історіографії, даючи їй нові засоби й джерела досліду. Праця укр. істориків-етнографів покоління 30 — 40-их pp. створила підстави для ґрунтовного наук. розроблення укр. історії і для спроб наук. синтези, які настали далеко пізніше.

Ряд цих істориків відкрив Михайло Максимович (1805 — 73), що в своїх численних розвідках, статтях, замітках тощо найбільше прислужився укр. історіографії критикою джерел і висвітленням окремих моментів укр. історії, а також популяризацією цих питань серед широкого громадянства. Особливе значення мають досліди Максимовича над історією козаччини й Гетьманщини (розвідки про гетьмана Сагайдачного, »Исторические письма о козаках запорожских«, »Письма о Богдане Хмельницком«, »Бубновкая сотня« тощо), козацькими літописами /401/ (напр., Граб’янки), історією Києва і Київської Руси (»О мнимом запустении Украины в нашествие Батыя«, »обозрение старого Киева« тощо).

Поруч із Максимовичем працювали над окремими питаннями з укр. історії, особливо козацько-гетьманської доби, та джерелами до неї Осип Бодянський (що видав багато важливих джерел до історії України), Микола Закревський (історія Києва), Аполон Скальковський (історія Запоріжжя й Півд. України), Олександер Маркович, Михайло Судієнко й Микола Білозерський (видання іст. джерел) та ін. Та найяскравіше народницький напрям виявився в працях Костомарова, Куліша, Лазаревського й Антоновича.

Микола Костомаров (1817 — 85) присвятив головну увагу дослідам над історією козацько-гетьманської України. Його капітальні монографії про Хмельниччину (»Богдан Хмельницкий« 1857, 1859 pp.), руїну (»Руина« 1879 — 80 рр.), добу Мазепи (»Мазепа и мазепинцы« 1882 — 84 pp.) та розвідки про гетьманування Виговського, Юрія Хмельницького, полуботка тощо, оперті на багатому джерельному матеріялі (з московських урядових архівів XVII — XVIII ст. і поль. документальних збірок XVI — XVII ст.), написані з властивою йому художністю викладу, дали яскраву (стихійні нар. рухи), але однобічну (недоцінка державно-творчої діяльности укр. гетьманів, навіть Богдана Хмельницького) картину іст. життя і розвитку України другої пол. XVII і першої чверти XVIII ст. Історіософічні розвідки Костомарова (»Мысли о федеративном начале в древней Руси«, »Две русские народности«, »Черты народной южно-русской истории« та ін.) мали великий вплив на дальший розвиток укр. іст. думки. В цих розвідках, а також у численних публіцистичних статтях (зокрема стаття »Україна« 1860 р.) Костомаров висловив свої погляди на суть укр. іст, процесу, що його він вважав за втілення вільнолюбного демократичного духу укр. народу, стисненого між двох психологічно й духово, а разом із тим і політично чужих і ворожих народів — польського й російського.

Історичні досліди Пантелеймона Куліша (1819 — 97) були пов’язані головне з добою козаччини. Використовуючи переважно поль. джерела, Куліш у своїх монографіях »История воссоединения Руси« (1873 — 77 pp.) й »Отпадение Малороссии от Польши, 1340 — 1654« (1888 — 89 pp.), а також в окремих розвідках наукового й публіцистичного характеру, не зважаючи на надмірний суб’єктивізм, брак наук. погляду на іст. минуле й численні суперечності, дав низку цінних документальних матеріялів і багато критичних оцінок, які, хоч здебільшого не були прийняті в укр. історіографії, все ж допомогли їй в пошукуванні іст. правди, дух якої керував Кулішем.

Якщо Костомаров і Куліш зосередили свою увагу на проблемах політ. історії козаччини й Гетьманщини, то в працях ін. двох визначних укр. істориків народницького напрямку — Лазаревського та Антоновича домінують питання історії соціяльно-економічної. Глибокий знавець архівної спадщини Гетьманщини XVII — XVIII ст. Олександер Лазаревський (1834 — 1902) досліджував переважно історію лівобережно-укр. селянства (крім численних розвідок та документальних публікацій, монографія »Малороссийские посполитые крестьяне, 1648 — 1783«, 1866 p.), козацької старшини й шляхетства (»Очерки старейших родов Черниговской губернии«, »Очерки малороссийских фамилий«, »Люди старой Малороссии« та багато ін.), колонізації й землеволодіння України-Гетьманщини (капітальне »Описание старой Малороссии«, I — III, 1888 — 1902 pp. та низка розвідок, статтей і документальних публікацій), адміністративний і судовий устрій Гетьманської держави, укр. історіографію XVIII і поч. XIX ст. (»Прежние изыскатели малорусской старины« та ін.) тощо. Велике значення мають археографічні публікації Лазаревського. Проте тільки зрідка, і то принагідно, торкався він загально-іст. проблем (напр., стаття »Заметки о Мазепе«), освітлюючи їх у дусі народницької історіографії.

Володимир Антонович (1834 — 1908) найбільше уваги присвятив соціяльно-екон. історії Правобережної України XVI — XVIII ст., а також Великого Князівства Литовського. На підставі величезного архівного матеріялу (здебільшого з Київського Центрального Архіву) Антонович видав низку монографій з історії козацтва (»О происхождении козачества«, 1863; »Последние времена козачества на правом берегу Днепра по актам 1679 — 1716 г.«, 1868), а також гайдамаччини (»О гайдамачестве«, 1876; »О мнимом крестьянском восстании на Волыни в 1789 г.«, 1902), селянства (»О крестьянах в Юго-Западной России по актам 1700 — 98 г.«, 1870), шляхетства (»О происхождении шляхетских родов в Юго-Западной России«, 1867), міст і міщанства (»О городах в Юго-Западной России по актам 1432 — 1798 г.«, 1870; »Киев, его судьба и значение в XIV — XVI в.«), Церкви (»Об унии и состоянии Православной Церкви с пол. XVII до конца XVIII в.«, 1871). В цих працях Антонович обробляв лише частини, приготовляв цеглини для майбутньої будівлі укр. історії.

Антонович уникав узагальнювальних висновків і ширшого синтетизму, і головна вага його праць — в глибокому аналітичному обробленні окремих частин укр. історії. Лише в своїх наук.-популярних лекціях (»Бесіди про часи козацькі на Україні«, вид. 1897 p.; друге видання під назвою »Виклади про часи козацькі на Україні«, 1912 р.) Антонович дав загальний огляд укр. історії від часів зформування козаччини, бо в цьому періоді, на його думку, найвиразніше визначилася та провідна ідея, що виявила собою жадання народу, — ідея вічового принципу, принципу широкого демократизму і признання вільного політичного права для кожної одиниці суспільства.

Величезною заслугою Антоновича перед укр. історіографією було утворення науково-історичної школи (т. зв. »київська школа«), що в особі учнів Антоновича з Київського Університету поклала підвалини сучасної укр. іст. науки. »Школа« Антоновича розпочала з монографічного опрацювання історії окремих земель України й Білоруси, що входили до складу Київської держави, а також окремих моментів укр. історії. З цієї школи вийшли визначні укр. історики: Дмитро Багалій, автор капітальних праць з історії Слобідської України, фундатор харківського укр. іст. осередку; Іван Линниченко, фундатор одеського укр. іст. осередку; Митрофан Довнар-Запольський (численні праці з історії України, Білоруси й Великого Князівства Литовського); /402/ Микола Дашкевич, Петро Голубовський; крім того, Василь Ляскоронський, Олександер Грушевський, Василь Данилевич, Олександер Андріяшев, Петро Іванов, Нікандр Молчановський, Василь Вовк-Карачевський та ін. З цієї ж школи вийшов найвидатніший укр. історик Михайло Грушевський.

З ім’ям В. Антоновича найближче зв’язана діяльність трьох осередків укр. іст. науки: Київської Археографічної Комісії, яка прислужилася найбільше виданням актового матеріялу Правобережної України XV — XVIII ст. (головне в »Архиве Юго-Западной России«) та низки пам’яток укр. церковно-полемічної літератури та історіографії (зокрема літописи Величка, Граб’янки й Самовидця), разом з монографіями, опертими на цих матеріялах або присвяченими їм (Миколи Іванішева, Ореста Левицького, Михайла Владимирського-Буданова, Івана Новицького, Степана Голубева, Сергія Терновського, Теофана Лебединцева, Миколи й Андрія Стороженків, Івана Каманіна, М. Грушевського, Михайла Ясинського, М. Довнар-Запольського, Н. Молчановського, Володимира Щербини та ін. і, головне, самого В. Антоновича); Історичного Товариства Нестора Літописця (в »Чтеніях« якого вміщені були численні праці В. Антоновича, О. Лазаревського, Володимира Іконнікова, Федора Николайчика, І. Каманіна та багатьох ін.); наукового осередка, що видавав журнал »Киевская Старина« (В. Антонович, О. Лазаревський, О. Левицький, Яків Шульгин, брати А. і М. Стороженки, Петро й Олександра Єфименки, Филип Терновський, Василь Горленко, Іван Лучицький, Микола Василенко, Іван Теличенко, Венедикт М’якотин, Олексій Андрієвський, Кость Харлампович та багато ін.). Крім того, провадилася іст. праця в Київському Університеті св. Володимира (досліди в царині історії України та історії укр. права) і Київській Духовній Академії (досліди з історії укр. Церкви, освіти та культури Миколи Петрова, С. Голубева, Федора Титова та ін.).

Укр. іст. досліди провадилися в другій пол. XIX ст. також у Харкові (Університет, Історично-Філологічне Товариство), Одесі (Університет, Товариство »Истории и Древностей«), в Галичині (праця Дениса Зубрицького, о. Антона Петрушевича, Ісидора Шараневича, Юліяна Целевича, Корнилія Заклинського, Антона Добрянського, єп. Юліяна Пелеша, Степана Качали та ін.; видання »Галицько-Руської Матиці«, Львівського Ставропігійського Інституту, »Руської Історичної Бібліотеки« Олександра Барвінського, НТШ) тощо.

Укр. іст. досліди провадилися також за кордоном, на еміґрації. Зокрема новітня укр. історіографія багато завдячує Михайлові Драгоманову (1841 — 95), великому укр. вченому, який працював здебільшого в царині фолкльору й історії письменства, але, поруч із цим, своїми іст. та історіософічними працями (зокрема його студія »Пропащий час. Українці під московським царством (1654 — 1876)«, що лишилася незакінченою) мав великий вплив на дальший розвиток укр. іст. думки. Твори Драгоманова, хоч оперті були на засадах народницької ідеології, містили в собі чимало важливих критичних застережень щодо неї, які приймає й новітня укр. державницька історіографія.

Дослідження історії України в чужій історіографії. Питаннями історії України займалися в XIX — XX ст. також чужі вчені, головне російські і польські. Це викликане було іноді суто-науковими інтересами, а здебільшого тим, що рос. і поль. історіографія, плекаючи (відповідно до своїх держ.-політ. концепцій) т. зв. »звичайні схеми« руської (російської чи СССР), або польської (в розумінні іст. Польщі) історії, анектували історію України, розбиваючи її до того ще на окремі фраґменти. Проте, досліди рос. і поль. вчених, не зважаючи на свою тенденційність, принесли чимало нового документального матеріялу, а деякі з них становили поважний вклад до студіювання укр. минувшини. Зокрема з рос. вчених можна назвати Сергія Соловйова, Генадія Карпова, Олександра Лаппо-Данилевського, Олексія Шахматова, Євгена Голубінського, Матвія Любавського, Олександра Прєснякова, Михайла Присьолкова, Віталія Ейнгорна, Платона Жуковича, Євгена Шмурло, Івана Розенфельда, Георгія Вернадського, Бориса Грекова, Володимира Пічету та ін.

В поль. історіографії над питаннями історії України працювали Михайло Ґрабовський, Едвард Руліковський, Юліян Бартошевич, Тадеуш-Юрій Стецький, Кароль Шайноха, Олександер Яблоновський, Йосиф Ролле (Dr. Antoni J.), Маріян Дубецький, Францішек Равіта-Ґавронський, Тадеуш Корзон, Казимир Пуласький, Йосиф Третяк, Людвик Кубаля, Марселій Гандельсман, Казимир Ходиницький, Владислав Томкевич, Стефан Кучинський та ін.

Михайло Грушевський (1866 — 1934). Укр. історіографія наприкінці XIX ст. диспонувала вже великим доробком монографічної літератури і археографічних видань. Разом із цим загальний зріст укр. культури й нац. свідомости владно висував потребу наук. синтезування іст. процесу укр. народу і якнайширшої популяризації історії України. Цей почесний обов’язок припав київській іст. »школі«, створеній Антоновичем, і саме учень Антоновича Михайло Грушевський побудував, уґрунтував і впровадив у наук. вжиток першу схему історії укр. народу на цілім просторі його іст. життя на заселеній ним території як один суцільний і нерозривний процес.

Умови тогочасної України під владою рос. царського уряду, який не визнавав самостійного існування укр. народу, його культури, мови, історії і безоглядно забороняв і переслідував усі прояви укр. нац. життя, унеможливлювали дальший розвиток укр. історіографії. Лише в Галичині, в австрійських конституційних умовах, в науково-організаційних рамках НТШ, Грушевський спромігся розв’язати основні завдання укр. історіографії — дати синтезу укр. іст. процесу.

1898 р. у Львові вийшов перший том »Історії України-Руси« Грушевського. Продовжуючи далі працю над цим твором (у Львові, а згодом у Києві), Грушевський видав ще вісім томів його (томи II — IX) і приготував до друку останній (X) том, в якому довів огляд історії України до 1658 р. і який вийшов у світ уже після смерти автора — 1937 р. Цей монументальний твір Грушевського знайшов цілковите визнання і в укр. історіографії, і в історіографії чужій (зокрема поль. і рос).

Загальний огляд цілої історії України Грушевський подав у своїх наук.-популярних /403/ нарисах історії України, що, починаючи з 1904 p., вийшли в світ в різних і численних виданнях, як укр., так і чужими мовами (»Очерк истории украинского народа«; »Ілюстрована історія України»; »Про старі часи на Україні«, історія України в книзі »Украинский народ в его прошлом и настоящем«; нариси історії України мовами нім., французькою, англ., болгарською, чеською).

Теоретичне обґрунтування своєї іст. схеми Грушевський зробив у статті »Звичайна схема »руської історії« і справа раціонального укладу історії східнього слов’янства« (надрукованій в »Сборнике статей по славяноведению«, вид. Академією Наук у Петербурзі, I, 1904 p.). Поза тим Грушевський опублікував кількасот наук. праць з історії України та укр. історіографії й джерелознавства — монографій, розвідок, статтей, заміток, рецензій, археографічних збірок тощо.

Українські історичні досліди на поч. XX ст. Великою заслугою Грушевського було утворення іст. »школи« у Львові, наслідки праць якої, головне над часами литовсько-польськими і козацько-гетьманськими, друкувалися переважно у виданнях НТШ (праці учнів Грушевського — Степана Томашівського, Мирона Кордуби, Івана Крип’якевича, Івана Джиджори, Івана Кревецького, Василя Герасимчука, Богдана і Євгена Барвінських, Дениса Коренця, Олега Целевича, Степана Рудницького, Омеляна Терлецького та ін.).

Праці львівського іст. осередку мали загальноукр. характер і своєю тематикою, і тим, що завдяки М. Грушевському у виданнях НТШ беруть найжвавішу участь історики з Центр. і Сх. України (О. Грушевський, В’ячеслав Липинський, Василь Доманицький, М. Василенко, В. Модзалевський, Олександер Лотоцький, Михайло Слабченко, В. Барвінський та ін.). Коли М. Грушевський, після 1905 p., переносить осередок своєї наук. діяльности до Києва, укр. іст. праця концентрується тут переважно навколо Укр. Наукового Товариства, створеного М. Грушевським, та його видань (»Записки УНТ«, »Україна«, »Науковий Збірник« тощо). Крім згаданих вище дослідників, тут брали участь також О. Левицький, І. Каманін, В. Щербина, Леонід Добровольський, В. Данилевич, Дмитро Дорошенко, М. Стадник та ін. Досліди над історією України продовжували у Києві Археографічна Комісія, Іст. Товариство Нестора-Літописця й ін. наук. організації.

У Харкові наук.-іст. праця (здебільшого над проблемами історії Лівобережної і Слобідської України) провадилася при Університеті й Історично-Філологічному Товаристві (праці Д. Багалія, Дмитра Міллера, Михайла Плохинського, Віктора Барвінського, Миколи Максимейка й ін.).

Науково-іст. праця провадилася також в Одесі, при Університеті й Товаристві Історії і Древностей (досліди І. Линниченка, Михайла Слабченка, Павла Клепацького та ін.), в Катеринославі (Катеринославська Архівна Комісія, що видала 10 томів своєї »Летописи«, присвятила свої досліди головне історії Запоріжжя та Півд. України в працях Дмитра Яворницького, заслуженого історика Запоріжжя, Дмитра Дорошенка, Василя Біднова та ін.), в Чернігові (праці Чернігівської Архівної Комісії, в яких брали участь Вадим Модзалевський, відомий укр. історик-генеалог, автор численних праць, зокрема капітального »Малороссийского Родословника«, I — IV, К., 1908 — 14, і співавтор »Малороссийского Гербовника«, П. 1914; Петро Я. Дорошенко, Аркадій Верзилов та ін.), в Полтаві (Полтавська Архівна Комісія та її співробітники — Іван Павловський, Лев Падалка, Володимир Пархоменко та ін.), в Житомирі (О. Фотинський), в Кам’янці (праці о. Ю. Сіцинського), в Ніжені (Історично-Філологічне Товариство: праці Михайла Бережкова, Юрія Максимовича та ін.), на Кубані (праці Прокопа Короленка, Федора Щербини), в Кримі (Таврійська Архівна Комісія, праці Арсена Маркевича) тощо.

Державницький напрям. Іст. твори М. Грушевського були найвищим досягненням народницької історіографії, що з нею щільно пов’язана історіософія Грушевського. Але його »Історія України-Руси« вказала укр. іст. науці нові проблеми і відкрила широкі й далекосяжні обрії. Разом з тим могутній зріст українства на поч. XX ст. ставить перед укр. наукою, передусім історичною, нові завдання. Укр. історіографія XX ст. мусіла і, спираючись на іст. дослідах попередньої доби, спромоглася нав’язати тяглість укр. іст. традиції від часів Київської і Галицько-волинської держави X — XIV ст., через Козацько-Гетьманську державу XVII — XVIII ст., до новітнього укр. нац.-політ. відродження. Ця традиція була державницька і вона стала провідною ідеєю новітньої укр. історіографії, визначивши ввесь її дальший розвиток.

Перші ознаки нового історіософічного напряму позначилися ще в часи розквіту народницької історіографії. Та поодинокі критичні голоси проти панування народницького напряму (напр., деякі думки М. Драгоманова; монографія Федора Уманця (1841 — 1908), »Гетман Мазепа«, П. 1897, тощо) не могли захитати основ народницької історіографії. Потрібні були нові історіософічні ідеї й нові іст. досліди, і то саме над головними моментами старої укр. державности та укр. державництва — козацько-гетьманською добою й добою княжою. Це й зробили В. Липинський і С. Томашівський, і саме вони стали основоположниками укр. державницької історіографії.

В’ячеслав Липинський (1882 — 1931), досліджуючи на підставі багатого й здебільшого нового архівного матеріялу історію укр. шляхетської верстви та її нац.-політ. і культурних змагань XVI — XVII ст. (»Szlachta ukraińska і jej udział w życiu narodu ukraińskiego«, Краків 1909, і кілька розвідок в ЗНТШ), присвятив головну увагу студіям над історією II Укр. держави, держави Богдана Хмельницького. Праці Липинського (серед них монографія про Станислава Михайла Кричевського, знаменитого сподвижника Б. Хмельницького), вміщені в збірнику »Z dziejów Ukrainy« (Краків, 1912), його монографія »Україна на переломі. 1657 — 59« (Відень, 1920), нарешті, його славнозвісні »Листи до братів-хліборобів« — були не тільки глибокими дослідами талановитого історика і соціолога, але й блискучим початком нової історіографічної доби — доби державницької.

Якщо Липинський бачив завдання новітньої укр. історіографії у воскрешенні іст. традиції доби Козацько-Гетьманської держави, то Степан Томашівський (1875 — 1930), /404/ після низки поважних джерельних студій над тією добою (опублікованих головне в ЗНТШ), звернувся до студіювання історії княжої України і дав її майстерну синтезу в своїх книгах »Українська історія. I. Старинні і середні віки« (Львів, 1919) і »Вступ до історії Церкви на Україні«.

Сучасна укр. історіографія. Відродження Укр. Держави 1917 р. відкрило широкі перспективи для розвитку укр. іст. науки. Наук. дослідження укр. минувшини стало важливою держ. справою. Заснування Укр. Академії Наук у Києві, укр. університетів (Київ, Кам’янець, Полтава), Національного Архіву, Національного Музею, Національної Бібліотеки, розгортання укр. наук. видавництв, — все віщувало укр. іст. науці блискучий розквіт.

Але окупація України совєтською Московщиною і поділ укр. земель поміж чужими державами великою мірою змінили обставини не на користь укр. науки. Укр. історики змушені були або піти на еміґрацію, абож, залишаючись під чужою займанщиною, втратити цілком або частково можливості вільного наук. досліду, Все ж, навіть за таких несприятливих обставин, невмирущий дух укр. іст. науки не згас. Приймаючи і розвиваючи далі традиційну схему укр. іст. процесу, науково обґрунтовану й оформлену М. Грушевським, і заповнюючи її новим ідейним державницьким змістом і духом, укр. вчені й на еміґрації, і в Галичині, і навіть на окупованій совєтами батьківщині продовжують наук. працю, розпочату в часи Третьої Української Держави (1917 — 21), й підносять її на нову височінь.

Великого розмаху набуває наук.-іст. праця на Україні 1920-их pp. Головна заслуга в цьому належить М. Грушевському, який 1924 р. зосереджує свою діяльність в Українській Академії Наук в Києві. За його головною редакцією побачила світ ціла низка важливих для укр. історіографії видань (»Україна«, 1924 — 30; »За сто літ«, 1927 — 30; »Записки Історично-Філологічного Відділу УАН«, 1919 — 30 — праці Іст. Секції, »Науковий Збірник Іст. Секції УАН«, 1925 — 30; видання Археографічної Комісії тощо). Крім капітальних праць самого М. Грушевського, поважне значення для укр. іст. науки мали праці його співробітників — О. Грушевського, Йосипа Гермайзе, Пилипа Клименка, В. Данилевича, В. Щербини, Л. Добровольського, Катерини Лазаревської та ін., — а також його учнів (Катерина Грушевська, Сергій Шамрай, Олекса Баранович, Микола Ткаченко, Віктор Юркевич та ін.). Другим осередком укр. іст. науки були наукові інституції в Києві й Харкові, керовані Дмитром Багалієм, які провели досить значну роботу в царині історії України XVII — XIX ст.: праці Д. Багалія, Олександра Оглоблина — з економічної історії України, Наталії Полонської-Василенко з історії Запоріжжя й Півд. України, Віктора Романовського, В. Барвінського, Наталії Мірзи-Авак’янц, Василя Дубровського, Ольги Багалій-Татаринової, Василя Базилевича, Миколи Горбаня, Дмитра Соловія, Антона Козаченка та ін. Велику наук. роботу в царині історії укр. права й державного ладу було проведено в дослідах Миколи Василенка та його співробітників — Лева Окіншевича, Іринарха Черкаського, Віктора Новицького, Миколи Тищенка, Василя Гришка та ін., а в царині економічної історії України — в дослідах Костя Воблого, Андрія Ярошевича, Євгена Сташевського та ін.

Дуже важливе значення мала робота одеського іст. осередку, керованого Михайлом Слабченком, одним з найвидатніших укр. істориків XX ст., автором капітальних праць з економічно-соціяльної історії України XVII — XIX ст., а також з історії укр. права (головні праці: »Організація господарства Гетьманщини XVII — XVIII ст.«, I — IV, »Соціяльно-правова організація Січі Запорізької«, »Матеріяли до економічно-соціяльної історії України XIX ст.«, I — II та ін.). Окрім М. Слабченка та його учнів, в Одесі працювали історики Євген Загоровський, Олександер Рябінін-Скляревський та ін.

Чималу наук.-іст. працю, здебільшого на ґрунті місцевого архівного матеріялу, було проведено в Дніпропетровському (Д. Яворницький, Володимир Пархоменко та ін.), в Полтаві (Павло Клепацький та ін.), у Ніжені (Микола Петровський, Анатоль Єршов), в Чернігові (Павло Федоренко) та ін. містах України.

В 1930-их pp. майже всі ці наук. осередки були ліквідовані сов. урядом, дехто з істориків померли, інші були репресовані або змушені замовкнути, і укр. іст. наука на Центр. і Сх. Україні перестала нормально розвиватися. Цей стан речей триває там і досі.

Інші умови були для розвитку укр. іст. науки в Галичині. Не зважаючи на важкі матеріяльні умови і політ. обмеження, галицькі історики, здебільшого об’єднані навколо НТШ та його »Записок«, могли розгорнути досить значну наук.-дослідчу та видавничу діяльність. В 1920 — 30-их pp. тут працювали: С. Томашівський, І. Крип’якевич (дуже важливі його »Студії над державою Б. Хмельницького«), М. Кордуба, О. Терлецький, В. Герасимчук, І. Кревецький, Б. Барвінський, Микола Чубатий, Микола Андрусяк, о. Йосафат Скрутень, о. Теофіль Коструба, о. Роман Лукань та ін., що їх іст. праці друкувалися в ЗНТШ, »Старій Україні« (1924 — 25), »Записках ЧСВВ«, »Богословії« тощо.

Широко розгорнулася укр. іст. праця на еміґрації. Головні осередки цієї праці були в Празі (Укр. Вільний Університет, Укр. Іст.-Філологічне Товариство, Музей Визвольної Боротьби України), в Берліні (Укр. Наук. Інститут), у Варшаві (Укр. Наук. Інститут, Укр. Воєнно-Історичне Товариство), частково в Парижі. На еміґрації працювали М. Грушевський (до 1924 p.), В. Липинський, С. Томашівський (деякий час), Дмитро Дорошенко, Андрій Яковлів, Роман Лащенко, Василь Біднов, В’ячеслав Прокопович, Ілля Борщак, Борис Крупницький, Симон Наріжний, Домет Олянчин, Михайло Антонович, Ігор Лоський та ін. Більшість із них розроблює зах.-евр. архівні матеріяли, перед тим майже невідомі в укр. науці. Наслідком цієї праці з’явилася низка дуже поважних наук. публікацій. Особливе значення мають праці Д. Дорошенка (монографії про П. Куліша, М. Костомарова, В. Антоновича, низка розвідок і статтей з укр. історіографії, капітальні синтетичні праці з історії України та укр. історіографії: »Нарис історії України«, I — II; »Історія України 1917 — 23 pp.« I — II; »Огляд укр. історіографії«, 1923 p., монографія про Україну й Німеччину в їх історично-культурних взаєминах — нім. мовою та багато ін.); Андрія Яковлева /405/ (зокрема »Укр.-московські договори XVII — XVIII ст.«); Б. Крупницького (головне — монографії »Гетьман Пилип Орлик«, „Hetman Mazepa und seine Zeit“, »Гетьман Данило Апостол і його доба«), І. Борщака (монографії про Григора Орлика, »Наполеон і Україна«, розвідка »Гетьман Пилип Орлик і Франція«, низка публікацій матеріялів і оглядів, присвячених Ucrainica, переважно у Франції), Д. Олянчина (розвідки з історії укр.-нім. політ. та економічних відносин XVII — XVIII ст., з історії культурних зв’язків України з Центр. Европою XVI — XVIII ст.) та ін. авторів.

Після II світової війни, на еміґрації в Европі і в Америці, укр. історики продовжують наук. працю як над дослідженням окремих питань укр. історії, так і над розробленням синтетичних оглядів історії України та укр. історіографії.

Д. Дорошенко і О. Оглоблин






ЗАГАЛЬНА ЛІТЕРАТУРА


Перші спроби видати загальний курс історії України, бодай у формі популярного нарису, з’являються наприкінці XIX ст. 1886 р. вийшла в світ праця Степана Качали »Історія Руси« (»Руська Історична Бібліотека«, том І. Тернопіль; перевидана поль. мовою; також рос. в »Киевской Старине«). 1896 р. редакція »Киевской Старины« оголосила конкурс на історію України. Написана для того Олександрою Єфименко »История украинского народа« була видрукувана лише 1906 р. (у петербурзькому вид. Брокгавза і Єфрона »История Европы по странам и народам»; укр. вид., за ред. і з додатковим розділом про XIX ст. Дмитра Багалія, побачило світ у Харкові 1922 p.). 1907 p. О. Єфименко видала в Петербурзі скорочену й більш спопуляризовану »Историю Украины и ее народа«.

Та найбільше зробив у цій справі Михайло Грушевський. Його монументальна »Історія України-Руси«, томи I — X (Львів-Відень-Київ, 1898 — 1937), що охоплює історію України від початків і до 1658 р. включно, була й залишається найбільшим досягненням укр. іст. науки. Велике значення мали наук. популярні курси Грушевського, що, починаючи з 1904 p., виходили в різній формі і різними мовами, нерідко кількома виданнями: »Очерк истории украинского народа«. П. 1904, 1906, 1911; »Ілюстрована історія України«. К. 1912, 1913, 1917, 1918 і Відень 1921; рос. вид. — П. 1913; нарис історії укр. народу в І томі енциклопедичного збірника »Украинский народ в его прошлом и настоящем«. П. 1914; низка наук. і популярних оглядів укр. історії чужими мовами: „Geschichte des ukrainischen (ruthenischen) Volkes“. І. Ляйпціґ 1906; „Geschichte der Ukraine“. І. Львів 1916; „Ein Ueberblick der Geschichte der Ukraine“. Відень 1914; „Abrégé de l’histoire de l’Ukraine“. Париж, Женева, Прага 1920; „A History of Ukraine“. Лондон 1941, та ін.

Великої популярности набула »Історія України-Руси« Миколи Аркаса, зредаґована Василем Доманицьким (вид. 1908, 1912, берлінське вид. 1922 р. та ін.), що її перевидається аж до останнього часу.

Характер загальних наук. курсів історії України мали праці Степана Томашівського, »Українська історія. Том І. Старинні і середні віки« (Львів 1919; Мюнхен 1948, циклостиль) і Дмитра Багалія »Нарис історії України на соціяльно-економічному ґрунті«. Том І (X. 1928; доведено до кінця XV ст.).

Загальне визнання здобули собі наук. і популярні курси Дмитра Дорошенка. Особливо цінним є його університетський курс »Нарис історії України«, I — II (Варшава, 1932 — 33; доведено до І світової війни) й »Історія України 1917 — 23«, I — II (Ужгород, 1930 — 32, доведено до 1919 p.). З популярних видань Д. Дорошенка слід згадати: »Історія України« (4 вид. Авґсбурґ 1947). Англ. мовою Д. Дорошенко видав „History of the Ukraine“ (Едмонтон 1939; 2 вид. Едмонтон 1941).

Широко розповсюджені були в останні десятиріччя численні видання популярного курсу історії України Омеляна Терлецького та Івана Крип’якевича, зокрема його »Історія України« (останнє вид. т-ва »Вернигора« в Мюнхені). Він же був разом із Миколою Голубцем автором »Великої історії України« (вид. І. Тиктора, Львів 1935; перевидано в Канаді 1949). В »Українській Загальній Енциклопедії« (том III, вид. »Рідна Школа«, Львів) був уміщений досить докладний нарис історії України. За останнє десятиріччя вийшло в світ кілька загальних курсів історії України; Михайла Антоновича »Історія України«, I — IV (Прага, 1940 — 42); його ж нарис історії України в збірнику „Handbuch der Ukraine“ (за ред. І. Мірчука, Ляйпціґ 1941; англ. видання “Ukraine and its people“, Мюнхен 1949); Бориса Крупницького „Geschichte der Ukraine“ (Ляйпціґ 1939, 1943; доведено до 1920 p.) і Миколи Андрусяка »Історія України, І. Княжа доба« (Прага 1941, 1943), »Історія козаччини«, I — III (Мюнхен 1946, циклостиль). 1949 р. у виданні НТШ з’явилася »Історія України« Івана Холмського (Нью-Йорк — Мюнхен 1949).

За останнє десятиріччя вийшло в світ в Европі і в Америці кілька оглядів історії України англ. мовою, що їх авторами були чужинці, зокрема: Hugh P. Koules, “Ukraine and its people“ (Лондон 1939); Allen W. E. D. “The Ukraine. A History“ (Лондон-Кембрідж 1940); Manning Clarence A. “The Story of the Ukraine“ (Нью-Йорк 1947).

Б. Крупницький


Література. Джерела: Антонович В. Источники для истории Южной и Запад. России. К. 1881; Иконников В. Опыт русской историографии, II. 1 — 2 К. 1908; Клепатський П. Огляд джерел до історії України, І. Кам’янець-Подільський 1920; Дорошенко Д. Огляд укр. історіографії. Прага 1923; Багалій Д. Нарис укр. історіографії, I — II. К. 1923 — 25; Кордт Веньямін. Чужоземні подорожі по Сх. Европі до 1700 p. К. 1926; Borschak E. L’Ukraine dans la littérature de l’Europe occidentale. Париж 1935 (Extrait du Monde slave, 1933 — 35); Тихомиров M. Источниковедение истории СССР с древнейших времен до конца XVIII в. Источниковедение истории СССР, І. М. 1940; Никитин С. Источниковедение истории СССР XIX в. (до начала 90-ых гг.). Там же, II.

Історіографія: Василенко Н. К истории малорусской историографии и малорусского /406/ общественного строя. КСт., XI — XII. 1894; Лазаревский А. Прежние изыскатели малорусс. старины. КСт. 1891 — 97 і окремо: Очерки, заметки и документы по истории Малороссии, I — V. К. 1891 — 98; Иконников В. Опыт русской историографии, П. К. 1908; Грушевский М. Развитие украинских изучений. Украинский народ в его прошлом и настоящем, І. П. 1914; Дорошенко Д. Огляд укр. історіографії. Прага 1923; Багалій Д. Нарис укр. історіографії, I — II. К. 1923 — 25; Багалій Д. Нарис історії України на соціяльно-економічному ґрунті, І. Х. 1928; Doroschenko D. Die Ukraine und ihre Geschichte im Lichte der westeuropäischen Literatur des XVIII. und der ersten Hälfte des XIX. Jahrhunderts. Abhandlungen des Ukrainischen Wissenschaftlichen Institutes in Berlin, І. Берлін-Ляйпціґ 1927; Грушевский М. Об украинской историографии XVIII в. Несколько соображений. Известия Академии Наук СССР. ООН, III. 1934; Наріжний С. Історіографія. Укр. Загальна Енциклопедія, III. Л.-Станиславів-Коломия 1935; Borschak E. L’Ukraine dans la littérature de l’Europe occidentale. Париж 1935 (Extrait du Monde slave 1933 — 35); Korduba M. La littérature historique sovietique-ukrainienne. Compte rendu 1917 — 31. Bulletin d’Information des sciences historiques en Europe Orientale. B. 1938; Doroschenko D. Die Ukraine und das Reich. Neun Jahrhunderte deutsch-ukrainischer Beziehungen im Spiegel der deutschen Wissenschaft und Literatur. Ляйпціґ 1941; Krupnyckyj B. Die historische Wissenschaft der Sowjet-Ukraine 1921 — 41. Jahrbücher für Geschichte Osteuropas, II — IV. Бресляв-Берлін 1941; Рубинштейн Н. Русская историография. М. 1941; Греков Б. Основные итоги изучения истории СССР за 30 лет. Труды юбилейной сессии Академии Наук. ООН. М. 1948.










Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.