[Енциклопедія українознавства. Загальна частина (ЕУ-I). — Мюнхен, Нью-Йорк, 1949. — Т. 2. — С. 484-498.]

Попередня     Головна     Наступна





8. Українські землі під Австрією й Угорщиною в pp. 1772 — 1918



При першому розборі Польщі 1772 р. Марія Терезія (на тій підставі, що Габсбурґи були угорськими королями) заявила свої права на землі колишньої Галицько-Волинської держави. До Австрії було прилучене Руське воєводство без Холмської землі, але з Замістим, Белзьке та окраїни Подільського й Волинського, а з чисто поль. земель — півд. частини Краківського й Сандомирського воєводств та окраїни Люблинського. Ця територія дістала назву Королівства Галичини й Володимири.

В 1774 р. Австрія скористалася з ростурецької війни й окупувала півн.-зах. частину Молдавії, яку назвала Буковиною. Буковина була спершу прилучена до Галичини, а в 1849 р. стала окремим Коронним Краєм.

При третьому поділі Польщі в 1795 р. Австрія прилучила до себе з укр. земель ще Холмську землю й окраїни Берестейського й Підляського воєвсдств, але вже в 1809 р. після невдалої війни з Наполеоном змушена була відступити її разом із Замостейською округою т. зв. в. Варшавському Князівству, а на Віденському Конґресі в 1815 р. Царству Польському, злученому персональною унією з Росією.

Крім того, в межах Угорщини, а тим самим Габсбурзької монархії було укр. Закарпаття.

Ці три землі — Галичина, Буковина й Закарпаття — жили відмінним життям, і тому їх історію представимо окремо.






ГАЛИЧИНА


Галичина в 1772 — 1849 pp. Галичина перейшла під австрійську владу як культурно й економічно відстала країна. Все госп. життя було в руках шляхти-дідичів, сільське господарство стояло низько, селян гнітила панщина.

Австр. володарі — Марія Терезія та цісар Йосиф II у власних держ. інтересах намагалися поліпшити культурний і матеріяльний стан укр. населення в Галичині. Для піднесення освіти духівництва й підготови урядовців уряд заснував у Відні 1774 p. Barbareum, духовну семінарію для гр.-кат. духівництва, в 1784 р. Університет у Львові, а при ньому в 1787 р. у Львові Studium Ruthenum з філос. і богословським інститутами. Запроваджено нову систему освіти. В 1817 р. відновлено у Львові нім. університет, скасований 1805 p., під назвою Університету цісаря Франца І. В 1783 р. знесено кріпацтво селян, яке замінено на панщину, і вкорочено сваволю панів. Пропаґовано нові методи в хліборобстві, піднесено ремесло, що досі ледве животіло, й торгівлю; міста дістали новий устрій, чимало зроблено для їх упорядження. Ця система »освіченого абсолютизму« австр. уряду й нові суспільно-політ. і культурні течії з Заходу розворушили нечисленну тоді духовну укр. інтеліґенцію. Перемиський гурток (біля єп. Івана Снігурського в 1820-30-их pp.) учених, патріотично настроєних священиків (Іван Могильницький, Йосип Левицький, Йосип Лозинський, Антін Добрянський, Іван Лаврівський та ін.) заходився коло організації шкіл, видання шкільних підручників.

Взагалі духівництво в тодішньому житті Галичини грало провідну ролю. Центрами тодішнього церковного життя були Львів (митрополія відновлена 1808 р.) і Перемишль (див. Церква). Воно становило консолідовану й дисципліновану верству з давніми традиціями, відзначалося своєрідним аристократизмом, що проявлявся у зв’язках із шляхтою та вживанні поль. мови і в домашньому, і в публічному житті, і консерватизмом. Звідси йшла прив’язаність до церковних традицій, церковно-слов’янської мови, старого письменства й нехіть до літератури нар. мовою. Лише в 1820-30-их pp. XIX ст. серед молодшого покоління з’явилися люди, які під впливом Заходу, через нім. школи й чужу літературу, перейняли ідеї романтизму, демократизму та лібералізму. До таких пробудників належала »Руська Трійця« — вихованці Львівської Семінарії Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич і Яків Головацький, що, під впливом літ. відродження в Центр. Україні, 1837 р. випустили нар. мовою »Русалку Дністрову« (див. Література), яка, хоч і була незабаром сконфіскована, своїм патріотичним змістом викликала пробудження нац. життя.

Революція 1848 p., т. зв. »весна народів«, вплинула на те, що нац. відродження перейшло з літ. поля на політичне. Насамперед була скасована в Галичині панщина (16. IV. 1848 p.). В основі реформи лежав викуп селянських земель державою, що їй селяни повинні були сплачувати протягом 40 років від 1858 р. У наслідок цієї реформи в Галичині постало бл. 375 000 вільних сел. господарств.

Ідеї нац. самостійности стали набирати реальних форм: галицька інтеліґенція, чинячи опір спробам поляків втягти Галичину до поль. держави, поставила конкретну мету — поділ Галичини на укр. і поль. і домагання крайової автономії з окремим намісником і окремим /485/соймом у Львові для укр. частини Галичини.

2 травня 1848 p., після проголошення конституції в Австрії, українці у Львові заснували першу політ. організацію — Головну Руську Раду під проводом єп. Григорія Яхимовича, пізніше крилошанина Куземського. Вона в своєму маніфесті проголосила приналежність галицьких »русинів« до одного великого укр. народу, нагадала його колишнє славетне минуле та держ. незалежність і закликала народ до пробудження й забезпечення кращої долі в межах нової конституції. Як головний політ. постулят Рада висунула домагання поділу Галичини, при чому з укр. Галичиною мало бути ще злучене Закарпаття. Рух перейшов на провінцію, по більших містах були створені окружні ради. Домагання українців гостро суперечили політиці Ради Народової, яка прагнула перетворення Галичини на поль. провінцію. Спроба поль. Ради Народової розбити єдність українців створенням конкуренційного Руського Собору успіху не мала.

В боротьбі з поляками Головна Рада шукала допомоги в австр. управління (намісник граф Стадіон радив урядові спертися на льояльних до нього українців). Однак уряд не реалізував найважливішого домагання Руської Ради — поділу Галичини. Заходами Руської Ради по деяких містах була зорганізована »Народна Гвардія«, а на Підкарпатті проти угорських повстанців »Народна самооборона« і спеціяльний »Батальйон руських гірських стрільців«.

До першого австр. парляменту українці вислали 39 своїх послів на 96 з усієї Галичини. В культурній ділянці 1848 р. для галицьких українців позначився такими подіями, як з’їзд укр. інтеліґентів — Собор руських учених (19. X. 1848), на якому намічено програму культурного піднесення укр. народу в Галичині, а також участь українців у слов’янському з’їзді в Празі в червні 1848 р. (Головна Руська Рада і Адольф Добрянський з Закарпаття як представники українців; спір укр.-польський). У Львівському Університеті засновано катедру укр. мови й літератури, підготовано організацію літ.-наук. товариства »Галицько-Руська Матиця«. Від 15. V. 1848 став виходити часопис »Зоря Галицька«.

Ідея півсуверенности укр. народу в Австрії в формі територіяльної автономії, висунута Головною Радою, не завмерла вже ніколи й була основою т. зв. мінімальної політ. програми галицьких українців аж до розвалу Австро-Угорщини в 1918 р.

Деяким суроґатом автономії Галичини був Крайовий Статут для Галичини (»Вісник держ. законів« з 29. IX. 1850), на підставі якого крайова репрезентація Галичини мала складатися з трьох сеймових курій — львівської, станиславівської й краківської, а посли мали вибиратися безпосереднім голосуванням, — але цей статут не ввійшов у життя. Не ввійшло в життя і розпорядження австр. уряду про адміністративний поділ Галичини на дві нац. області з 24. IV. 1854. Все таки з цього розпорядження залишився поділ Галичини на дві округи Вищих Крайових Судів у Львові й Кракові, що проіснував аж до кінця Австрії й мав для укр. і практичне значення — допущення укр. мови в судах на терені Вищого Крайового Суду у Львові.

Галичина в 1860-их pp. »Весна народів« тривала недовго, уряд придушив рев. рухи в своїх краях, скасував конституцію й повернувся до системи абсолютизму. Державний сойм був розв’язаний (III. 1849), і Головна Руська Рада перестала існувати. Під впливом розчарування в здобутках 1848 р. і натиску поляків, що фактично забрали в свої руки адміністрацію краю під проводом намісника гр. Голуховського, запал галицьких українців остиг. Почалася »азбучна війна«, в наслідок проєкту австр. уряду накинути латинську абетку галичанам, суперечки про мову й правопис. Під впливом рос. пропаґанди »об’єдинительних« ідей московського проф. М. Поґодіна чимала частина старшої інтеліґенції почала схилятися до панрусизму. Це стало за початок т. зв. москвофільства, що коренилося в бракові віри у власні сили та в наївному захопленні примарою великої Росії, яка, мовляв, об’єднає і захистить усі слов. народи.

Після десятиріччя ери абсолютизму в 1860 р. в Австрії проголошено нову конституцію, що 1861 р. була змінена в ліберальному дусі. Галичина, як і ін. австр. краї, дістала автономію з власним соймом; в 1861 р. на 150 усіх послів галицькі українці вислали до нього 49. Вже на цьому першому соймі між українцями й поляками почалася боротьба, яка не вгавала до світової війни. Поль. більшість постійно відкидала домагання українців і лякала австр. уряд москвофільством, рос. небезпекою. /486/ В галицькому соймі українці були завжди меншістю; їх представництво ще зменшилося, коли за новою виборчою ординацією була запроваджена куріяльна система, в якій перевагу здобули поль. великі землевласники (українці, з перевагою сел. населення, мали в галицькому соймі 33% послів, а після зміни виборчої ординації — не більше як 10%). У 1877 р. українці ввели до сойму 14 послів, в 1883 р. — ледве 11. У віденському парляменті укр. представництво було ще менше. Тут українці, щоб викликати політ. концесії в Галичині, підгримували австр. уряд, але вже не висували виразно основного політ. домагання, себто поділу Галичини.

Стан українців дуже погіршав, коли в 1867 р. поляки погодилися з австр. урядом коштом влади й переваги в Галичині. Поль. шляхта поставила собі завдання створити в Галичині базу для майбутньої поль. держави; незабаром уся держ. адміністрація, судівництво й самоуправа були цілком опановані поляками. Урядовою мовою стала замість нім. — польська (1867). Львівський Університет польонізовано, середнє й початкове шкільництво перейшло під керівництво Крайової Шкільної Ради, теж повністю опанованої поляками; середні й фахові школи, за малими винятками, були польські (див. Освіта). Міста швидко польонізувалися.

Екон. умови були несприятливі. Не зважаючи на скасування панщини, провід в екон. житті й далі був у руках поль. шляхти. Зменшувався дещо простір великої посілости, але пересічний наділ селянина зменшився з 5 га в 1859 р. до 3 га з 1880 р. і до 2,5 га в 1900 р. Через поділ господарств майже половина селян не могла вижити із своїх наділів; вони мусіли йти на заробітки до поль. панів і попадали в повну від них залежність. Після скасування панщини не були полагоджені такі важливі тоді для укр. селянства питання, як справа сервітутів, тобто право користування панськими лісами й пасовиськами, індемнізації (викупу підданських обов’язків у панів), пропінації (викупу права виробляти й продавати горілку), що залишилися після реформи 1848 р. й завдали чимало шкоди селянству й цілому краєві. Орендарі й управителі на панській службі горілкою затягали селян у борги, а далі ліцитували господарства й пускали на спекуляцію. Нужда галицького села в 1870-их pp. дійшла особливої гостроти (див. твір поль. економіста С. Щепановського „Nędza Galicji w cyfrach“ 1878).

Проти цього поль. наступу не було кому боронити народ. Провід у житті галицьких українців мала інтеліґенція і далі здебільшого з духовного стану. Після короткого піднесення часів »весни народів« вона знову повернулася на позиції консерватизму. В письменстві вона відходила від живої нар. мови й попадала під рос. вплив. Ця верства, хоч і жила близько села, не розуміла як слід його потреб і не вміла допомогти селянству у важкій боротьбі за існування. Консерватори тримали в своїх руках три важливі нац. установи: Ставропігійський Інститут, Народний Дім (заснований у 1850-их pp.) і »Галицько-Руську Матицю«. Довго цей консервативний табір сподівався допомоги від австр. уряду, але коли ці сподівання не виправдалися, він поділився на дві групи. Одна з них, москвофільська (Б. Дідицький, І. Наумович), стала на позиціях едности з рос. народом, здеклярувавши це в своєму органі »Слово« і з соймової трибуни (1866), друга — народовецька, українська (Ю. Лаврівський), безуспішно намагалася погодитися з поляками, відмовляючись від постулату поділу Галичини (1869). Нічого нового в політ. життя не внесла москвофільська Руська Рада (В. Ковальський, о. Я. Шведзицький, о. Теофіль Павликів), що мала бути відновленням Головної Руської Ради з 1848 р. Народовці. Проти цього занепаду виступає молодий, т. зв. народовецький, рух галицьких українців у 1860-их рр. Молоді народовці входять у тісні взаємини з українцями з Центр. Земель. Твори письменників Центр. України викликають серед них велике захоплення. Ідеал Шевченка стає їх суспільною й нац. програмою. Проти »староруського«, а згодом явно москвофільського часопису »Слово«, друкованого »язичієм« (від 1861 p.), народовці видають у 1860-их pp. чистою укр. мовою часописи »Мета«, »Нива«, »Вечерниці«, »Русалка« (див. Преса). Зв’язок із Центр. Україною зміцнів, коли після обмежень укр. слова 1863 р. деякі письменники, як О. Кониський, П. Куліш, І. Нечуй-Левицький, стали друкувати свої твори в галицьких виданнях. Незабаром на спілку і за матеріяльною допомогою з-за Збруча стали видавати (від 1867 р.) літ. місячник »Правда«, що довго був органом всеукр. єднанна (див. Преса). Спочатку представниками народовців були молоді письменники В. Шашкевич, К. Климкович, Ф. Заревич, К. Горбаль та ін. До них приєдналися деякі впливові діячі старшого покоління, напр., посли до сойму Степан Качала і Ю. Лаврівський. З формального українства й сентиментального народолюбства рух народовців поступово почав набирати щораз реальніших і конкретніших форм організації укр. селянства, кристалізуючи свої суспільні і нац.-політ. ідеали в міру того, як замість Куліша й Кониського вчителем молодих галицьких українців стає М. Драгоманів, з думками якого хоч і не всі тут годилися, але вони розворушували, /487/ змушуючи до самокритики, до пізнання новітніх суспільних і політ. ідей.

Уже наприкінці 1860-их pp. народовці визволяються з апатії й зневіри і, бачачи безперспективність боротьби в соймі, беруться до організації укр. селянства і самодопомоги. Рух народовців підтримували таємні студентські та учнівські організації, звані громадами на зразок київської. Перша виникла у Львові бл. 1863 р. (Д. Тинячкевич). Громади поширилися по середніх школах (Тернопіль, Станиславів, Самбір, Бережани та ін.), провадячи нац.-культурну працю серед молоді. Нові конституційні закони дали можливість творити й леґальні товариства. В 1861 р. у Львові закладений був товариський клюб »Руська Бесіда« з нац. театром. 1868 р. народовці заснували товариство »Просвіта« у Львові з метою піднести видаванням книжок свідомість, освіту й культуру укр. народу. В 1870-их pp. почався масовий рух укр. духівництва, пропаґанда тверезости й одночасно організація укр. селян і міщан у братства; подекуди робляться перші спроби госп. організації.

Ще пізніше народовці виступили безпосередньо на політ. поле. Причиною до цього був занепад консервативної групи, що виявився катастрофічним вислідом виборів до парляменту 1879 p., коли Руська Рада здобула ледве три посольські мандати. Постають політ. народовецькі часописи. Молодий ще тоді народовець, пізніше відомий діяч Юліян Романчук починає видавати в 1879 р. політ. тижневик для народу »Батьківщина«. 1880 р. під редакцією другого провідника народовців Володимира Барвінського став виходити часопис »Діло« (див. Преса). З обома співпрацювали економіст Володимир Навроцький, юрист Олександер Огоновський, Остап Терлецький, Дам’ян Гладилович, Олександер Барвінський та ін. Великі Руські Віча (перше у Львові 1880 p.), що обговорюють політ., екон. й освітні справи, накреслюють програму т. зв. »органічної« праці. Народовці довго не творили формальної політ. організації й намагалися утворити нормальні відносини з Руською Радою. Але коли виявилося, що старий табір втратив зв’язок із народом і перейшов фактично на російську службу (процес Ольги Грабар 1882 p.), народовці зірвали із старим табором і 1865 р. заснували (Ю. Романчук, О. Огоновський) своє політ. товариство Народна Рада, що, висуваючи гасла розвитку народности, лібералізму, демократизму і поступу, стало на позиціях Головної Руської Ради 1848 р. за нац. самостійність усього укр. народу, висунуло низку домагань до уряду, м. ін. домагання поділу Галичини на частини: українську (дійсну Галичину), з власною самоуправою, і польську.

Ще жвавіший організаційний рух почався в 1890-их pp., коли до народної праці і проводу стає група нових діячів, головне правників, як Євген Олесницький, Кость Левицький, Євген Левицький, Степан Федак, Теофіль Кормош, Дам’ян Савчак, Володимир Охримович та ін., а у Львівському Університеті катедру укр. історії займає Михайло Грушевський (з 1894 p.).

Спроба уряду, зважаючи на рос. небезпеку, погодити українців з поляками не мала позитивних вислідів. Як безуспішною була перша така спроба Ю. Лаврівського (1869), так не мала успіху і т. зв. »нова ера« 1890 р. Вже за рік відійшов від неї Ю. Романчук і Нар. Рада, а продовжувала її далі лише мала група Олександра Барвінського, Наталя Вахнянина, Кирила Студинського. Ця група не мала особливих успіхів, за винятком деяких поступок з поль. боку в нац.-культурній ділянці (катедра історії у Львівському Університеті, утраквізація учительських семінарій, укр. гімназія — див. Освіта). З поль. боку »нову еру« проголосив намісник Галичини гр. Казимир Бадені. До новоеристів приєднався також галицький митр. Сильвестер Сембратович. Новоеристи і їх орган »Руслан« не мали симпатії серед широкого громадянства за опортунізм, хоча свою тактику вони також використали для нац. справи.

Нові партії. На 1891 р. припадає заснування Укр. Радикальної Партії, у якій провідне місце займали тоді Іван Франко й Михайло Павлик, із партійною пресою (»Народ«, »Хлібороб«), із програмою оборони інтересів селянства (під ідейним впливом М. Драгоманова). Радикальна партія в основу взяла соціялізм і мала щодо уряду й тодішніх народовців виразно опозиційну програму. На своєму з’їзді у Львові 1895 р. вона склала заяву про політ. самостійність укр. народу.

Сталося це головне під впливом політ. твору молодого члена радикальної партії Юліяна Бачинського „Ukraina irridenta“ (Львів 1895), в якому автор обґрунтовує потребу творення власної укр. соборної держави. Ця книжка мала великий безпосередній вплив на формування укр. державницької думки, і тези Бачинського прийняли всі три укр. політ. партії як свою максимальну програму саме /488/ в той час, коли на Центр. Україні було піднесене гасло самостійности у виступах діячів РУП і коли укр. студентство у Львові теж прийняло публічно резолюцію в такому дусі (Л. Цегельський, маніфестація на Високому Замку 1898 p.).

Коли народовецька група з Ю. Романчуком зірвала порозуміння з урядом і перейшла в опозицію (1894), на боці уряду залишилися лише новоеристи О. Барвінського. Уряд узявся до репресій (відомі урядовим терором, що призвів до кривавих розрухів, »баденівські вибори« до австр. парляменту 1897 p.), але це не підірвало сили опозиції. По невдалих спробах консолідації народовців із русофілами настас переорганізація групи народовців: у 1899 р. створюється Національно-Демократична Партія, до якої входять найактивніші представники народовців і правого крила радикалів. Народний Комітет партії (під проводом Ю. Романчука, пізніше К. Левицького) 5. І. 1900 р. проголошує програму-максимум: соборна незалежна Україна, »де б усі частини нашої нації з’єдинилися в одну новочасну культурну державу«, і програму-мінімум: добиватися окремої укр. провінції в Австрії із своєю окремою адміністрацією і своїм укр. соймом. Від того часу провід в організації життя галицьких українців у боротьбі за здобуття нац.-політ. прав є переважно в руках Націонал-Демократичної Партії, яка утворює повітові та місцеві комітети в краю, організує госп. і культурне життя. 1900 р. з лівого крила радикалів утворилася Українська Соціял-Демократична Партія (М. Ганкевич, Р. Яросевич та ін.), що мала на меті усамостійнення укр. соціялістичного руху від польського і організацію укр. робітництва.

Галичина в XX ст. На порозі XX ст. укр. народ у Галичині проявляє досягнення в нац. усвідомленні нар. мас і організації суспільного життя. Праця серед народу інтеліґенції, — як духовної, що під проводом митр. Андрея Шептицького остаточно стала на народно-укр. ґрунті (див. Церква), так і молодої, Світської (головне адвокати), що обіймає провід, — створює міцну опору в політ. боротьбі. Число укр. послів у галицькому соймі й австр. парляменті постійно зростає. Головні домагання, за які вони починають уперту боротьбу, це: поділ Галичини, тобто нац. територіяльна автономія, поділ Крайової Шкільної Ради, рівноправність укр. мови в держ. установах і школах, укр. університет, загальне право голосування та усунення соціяльних кривд. В оборону цих справ скеровані раз-у-раз повторювані наглі внески в соймі й парляменті, віча в краю, голосні обструкції в галицькому соймі (1901 — 03) і сецесія укр. послів з галицького сойму. В 1902 р. 600 укр. студентів оголосили сецесію з Львівського Університету й роз’їхалися по університетах у Відні, Кракові й Празі на знак протесту проти поль. шовінізму в держ. Львівському Університеті.

Між селянами ширилися соціяльні рухи, викликані інтенсивною пролетаризацією галицького селянства, що, втративши земельні наділи, потрапляло в залежність від дідичів, у маєтках яких тільки й можна було заробити. В 1902 р. в усій Сх. Галичині вибух хліборобський страйк проти надто низької заробітної платні на панських ланах і проти перешкод у заробітчанській еміґрації селян до Америки й до Пруссії з боку поль. адміністрації. Цей страйк, один з найбільших в історії хліборобських страйків взагалі, крім екон., мав і політ. ґрунт — протест проти поль. верховодства. Страйки, що охопили до 200 тис. селян і виявили їх надзвичайну солідарність, мали успіх: заробітна платня збільшилася, сезонова еміґрація, переважно до Німеччини, набрала організованих форм. За океан виїжджають для опіки над еміґрантами та їх організації молоді укр. інтеліґенти. Вислідом успішних страйків і сезонової еміґрації було те, що дідичі, боячись руїни, почали парцелювати землю між селянами (протягом десятиріччя — до 140 000 га), щоправда, переважно поляками.

Перші вибори до парляменту після реформи 1907 p., на підставі загального /489/ голосування, дали українцям у Галичині 27 мандатів (з них 5 москвофілів), до парляментського »Укр. клюбу« приєднуються 5 буковинських послів. Вони на вступі оголошують опозицію проти всякого уряду, який не здійснюватиме домагань представників укр. народу за його самостійний розвиток. Однак боротьба в галицькому соймі, зорганізованому за старою куріяльною системою, лишається важкою. Поляки, з намісником графом Андрієм Потоцьким на чолі, пробують знову інтенсивно підтримувати москвофільський рух. Під час виборів до сойму 1908 р. мали місце великі зловживання з боку поль. адміністрації, скеровані на введення до сойму групи москвофілів. У відповідь на вбивства селян під час виборів жертвою атентату укр. студента Мирослава Січинського стає намісник Потоцький (12. IV. 1908 р.) У Львівському Університеті повторюються заворушення й бійки між поль. і укр. студентами, під час яких загинув укр. студент А. Коцко (1910 p.).

Уряд піл впливом цих подій і напруження у відносинах із Росією, що виникло в 1912 p., намагається дійти до компромісу з українцями: надсилає до адміністрації Галичини інструкції про однакове трактування обох народностей, береться до полагодження справи урядової мови і мови викладів у Львівському Університеті, збільшує дотації на культурні й госп. укр. цілі, визнає за загально-крайове станове товариство укр. селян »Сільський Господар« (на чолі якого став передовий укр. політ. і госп. діяч Євген Олесницький), Ю. Романчук став заступником президента парляменту. В галицькому соймі укр. посли повторюють обструкції, що не дозволяють навіть ухвалити крайового бюджету (1909 і 1912): через саботаж поль. більшістю в соймі не можна було розв’язати споави демократизації соймової виборчої ординації. Уряд робить спроби спонукати поляків до згоди з українцями (безуспішна акція намісника Бобжинського і міністра Леона Бідінського).

Нові вибори до сойму 1913 р. після передчасного розв’язання попереднього сойму дали 30 укр. послів і одного москвофіла (в 1908 р. — 12 укр. і 8 москвофілів). На початку 1914 р. доходить до ухвалення в соймі нового крайового статуту і виборчої ординації до сойму, у якій збережено, щоправда, куріяльну систему, але в сільській курії уведено безпосереднє голосування й додано нову курію загального голосування.

У висліді політ. боротьби і самоорганізаційних змагань та праці, галицькі українці мали перед світовою війною понад 3 000 нар. шкіл, 6 держ. гімназій і 15 приватних середніх шкіл (див. Освіта), 2 944 читалень »Просвіти«, численні гімнастичні організації »Січі« (з 1900) і »Соколи« (з 1898), гуртки »Сільського Господарях, понад 500 кооператив із такими госп. крайовими централями й установами, як Крайовий Союз Ревізійний (1904), Крайовий Молочарський Союз (1907), Крайовий Союз Кредитовий (1898), Народна Торговля (1883), крайовий Союз Господарсько-торговельних Спілок, Союз для хову й збуту худоби, асекураційне товариство »Дністер« (1892), згаданий вже »Сільський Господар« (1898), Земельний Банк Гіпотечний у Львові (1909).

Верхом культурних здобутків було Наукове Товариство ім. Шевченка, що було створене спільними силами українців з різних земель (див. Наука).

Щораз жвавіші взаємини представників галицького і центр. укр. громадянства в останні десятиріччя перед війною узгіднювали пляни нац. роботи обабіч кордону. Кристалізувалася спільна укр. політ. думка: використати війну й міжнародні політ. зміни для здобуття держ. самостійности України. Переслідувані самодержавним режимом укр., переважно молоді, діячі з Центр. Земель знаходили в Галичині обставини, сприятливі для повного політ. розвитку, і скріплювали соборницький нац, фронт.

Але спільний визвольний рух, зміцнюваний в Галичині, ставав причиною дедалі більших переслідувань українства в Росії. Загроза з її боку Австрії була загрозою і тим досягненням українців, що їх вони, як-не-як, у конституційних умовах Австрії здобули. Ця обставина диктувала політ. позицію українців під час світової війни 1914 — 18 pp. Представники укр. політ. партій в Галичині 7. XII. 1912 на таємній нараді одноголосно вирішують: »З огляду на добро й будуччину укр. нації по обох боках кордону, на випадок війни між Австрією і Росією, все укр. громадянство однозгідно й рішуче стане по боці Австрії проти Рос. імперії, як найбільшого ворога України.«






БУКОВИНА


До пол. XIX ст. Від другої пол. XIV ст. Буковина входила до складу Молдавської держави, а від початку XVI ст. попала разом із нею під протекторат Туреччини. У вересні 1774 р. австрійські війська, користаючися з турецько-рос. війни, зайняли частину півн. Молдавії з містами Чернівці, Серет, Радівці й Сучава, щоб заокруглити свою сх. границю між Семигородом і зайнятою в 1772 р. Галичиною. Туреччина і молдавський воєвода Гіна кінець-кінцем погодилися з доконаним фактом. Австрійський уряд назвав цю країну Буковиною; населення її налічувало тоді 70 000.

Перші роки Буковина була під військ. управою ген. Сплені, згодом Енценберґа. 1. II. 1787 р. з наказу Йосифа II її прилучено до Галичини як округу, що нею керував староста в Чернівцях, підлеглий галицькому губернаторові, і до 1849 р. Буковина поділяла долю Галичини.

Буковина під впливом турецького панування була країною відсталою. Головне /490/ значення мали бояри, власники великих лятифундій, з-поміж яких воєводи вибирали вищих урядовців. Загал селянства був покріпачений, і хоч панщина була легша, ніж у сусідній Польщі, селян утискали великими податками. Буковину заселяли українці і молдавани (румуни). Населення, як українське, так і румунське, було правос. й мало свого окремого митрополита в Яссах; духовенство було справді дуже численне, але неосвічене. Урядова мова від половини XVII ст. була румунська. Освіта й екон. життя стояло на дуже низькому рівні.

Австр. уряд провів на Буковині такі реформи, як і в Галичині; 1781 р. скасовано кріпаччину, а в 1787 р. ґрунти, що були в руках підданих селян, передано в спадкове володіння. На Буковину наплинуло чимало німців, головне до столиці краю Чернівців, так що вони справляли враження німецького міста. Прилучення Буковини до Галичини, передання керівництва нар. школами латинсько-поль. єпископові, поступове знімечення публічного життя, погіршення стану селянства через загострення панщини та заведення обов’язкової військової повинности (1831 р.) — все це викликало і на верхаг і в низах населення сильне незадоволення. У зв’язку з угорським революційним рухом (1848 р.) вибухли селянські заворушення під проводом Лукіяна Кобилиці, буковинсько-гуцульського посла до віденського парляменту (всіх послів із Буковини було 8, з них 5 українців); повстання були придушені силою.

Вищі шари румунського переважно населення, під проводом землевласників братів Гормузакі і правос. владики Гакмана (українця з роду), стали вживати заходів, щоб, відірвавшись від Галичини, здобути крайову автономію. Це їм удалося, і 4. III. 1849 р. Буковина стала автономним краєм (із крайовим гербом старої Молдавії). Цим самим життя буковинських українців пішло ін. шляхом, ніж галичан. Зате не мали успіху дальші намагання румун прилучити Буковину до здебільшого румунами заселеного Семигороду.

Буковинське відродження. Народний укр. рух серед буковинських українців почався під впливом літератури Центр. України та зносин із Галичиною ще в 1860-их pp. (див. Література), але серед загалу він не мав великого значення. В той час постають перші буковинсько-укр. товариства, як »Русская БесЂда« (1869) в Чернівцях під проводом протоєрея Василя Продана, а в 1870 р. перше буковинсько-укр. політ. т-во »Русская Рада«, що стає в оборону нац. укр. справ супроти уряду та румунської правос. консисторії. Політ. ідеали цього гуртка зверталися до традицій Галицько-Волинської держави XII — XIII ст. Мова тодішніх видань »БесЂди« — язичіє (»МЂсяцесловъ«, »Буковинская Зоря«). До реальних політ. питань цей гурток ставився пасивно, всю увагу звертаючи на те, щоб зберегти від загину свою народність так, як він її розумів. В боротьбі між консерваторами (волоське боярство, по смерті Гакмана — представники правос. церкви) і лібералами (нім. централісти) українці участи не брали. Укр. селяни підпали під провід того табору, що довший час мав силу, а інтеліґенція германізувалася або румунщилася, а ті, що залишилися при своєму народі, ставали москвофілами.

В 1880-их pp. укр. рух на Буковині стихійно зростає, головне під впливом галицької »народовецької« пропаґанди. »Русская БесЂда« (1884), що довго була під впливом москвофілів, а згодом і »Русская Рада« (1885) переходять до рук народовців (Є. Пігуляк, І. Тимінський, О. Попович), буковинцям допомагають галичани (Винницький, Окуневський); під редакцією О. Федьковича починає виходити нар. мовою часопис »Буковина« (1885). Нац. рух надзвичайно скріпився з приходом на Буковину талановитого й діяльного Степана Смаль-Стоцького як професора в Чернівецькому Університеті (відкритому 1875 p.). З його особою зв’язаний політ., екон. і культурний буковинсько-укр. рух аж до світової війни.

Покращали і зовн. умови для укр. руху, коли у зв’язку із з’єднанням Молдавії й Волощини в незалежне королівство Румунії (1881) між румунами Буковини зросли сепаратистичні нац. настрої.

Напружені відносини між буковинськими румунами й австр. урядом мали наслідком те, що укр. народовцям удалося (1890) вибрати до буковинського сойму трьох своїх послів (Є. Пігуляк, В. Волян, І. Тимінський), пізніше увійшли туди проф. С. Смаль-Стоцький, Микола Василько й ін. Укр. громада швидко зростала й провадила завзяту політ. боротьбу з румунськими можновладцями в соймі і в консисторії. Гаслами в цій боротьбі були: нац.-культурна автономія в краю і поділ буковинської Церкви на 2 дієцезії: румунську і українську. Одночасно народовці боролися з москвофільською пропаґандою Г. Купчанка.

На переломі XIX — XX ст. буковинські українці являють уже помітну політ. силу, маючи своїх представників у соймі й у виборчих інституціях краю, в буковинській правос. консисторії та віденськім парляменті. В буковинському соймі українцям вдалося укласти (1903) демократичний Вільнодумний Союз із послами — демократами з-поміж волохів (Аврель Ончул), жидів (д-р Штравхер) та німців і цим подолати перевагу /491/ консервативного боярства й волоської ієрархії. Після цього сойм ухвалив нац.-культурну автономію для всіх народностей Буковини (нац. курії в соймі й у крайових інституціях), а українці мали в соймі свого віцемаршалка (С. Смаль-Стоцького 1904 — 10, пізніше о. Т. Драчинського 1910-18). Політ. заходи укр. народовців підтримували нар. маси, згуртовані в народовецькі організації (читальні, кооперативи, січі), керовані молодим нац. настроєним учительством, що у великій мірі походило з Галичини. За концепцією народовців, австр. держава мала б згодом перетворитися на федерацію нац. автономних територій, при чому, після сподіваного прилучення Волині й Поділля, в разі щасливої війни з Росією, мала б відродитися колишня Галицько-Волинська держава під скипетром Ґабсбурґів. Цю австро-укр. концепцію заступав посол до сойму й до парляменту Микола Василько, що від 1890-их pp. здобував дедалі більший вплив на буковинсько-укр. справи, працюючи в тісному зв’язку з проф. С. Смаль-Стоцьким. Ця співпраця позначилася чималими здобутками в ділянках шкільництва, церковної і громадської політики буковинських українців. Але скупчення проводу в руках цих двох діячів викликало опозицію: молодше вчительство заснувало свою політ. Екзекутиву (голова О. Іваницький) і виступило з критикою політ. відносин у своїх часописах (»Промінь«, »Каменярі«).

Віл народовецького табору відкололася (1906) група буковинських радикалів (Н. Бігарій, Т. Галіп, Г. Гордий, І. Попович), що спиралися на січові товариства й видавали (1907 — 09) свій часопис (»Народна Справа«, потім »Громадянин«). Але ці розходження не були глибокі, і при соймових виборах 1911 р. увесь нац. табір, за малими винятками, голосував одностайно, обравши 15 послів. Окремо діяла Соц.-Демократична Партія (під проводом О. Безпалка), що була в різкій опозиції проти політики народовців.

З’єднання укр. нар. сил занепокоїло місцеву австр. владу, й вона почала переслідувати укр. організації (головне Січовий Союз) та довела до упадку союз укр. кооп. спілок »Селянську Касу«. Це дуже шкідливо вплинуло на дальший розвиток громадського й політ. життя буковинських українців.

Невелика Буковина мала пропорціонально до свого населення (300 000) чималі досягнення в багатьох ділянках нац. життя. Хоч Буковина не була поділена на складові частини укр. і румунську, українці мали далеко більшу участь в адміністрації краю, ніж в Галичині; Буковина була найбільше з усіх укр. земель насичена укр. школами й культурно-освітніми т-вами. Це вуло справою одного покоління, завдяки сприятливим політ. умовам і вдалій політиці буковинських діячів, і на Буковині дали себе позитивно відчути впливи з Галичини, особливо доплив галицьких діячів. Однак брак гострої нац. боротьби й досягнення шляхом компромісів так не зміцнили сильно нац. гурту, як у Галичині. На Буковині відчувався зокрема надмірний вплив нім, адміністрації (урядова мова) і культури.






ЗАКАРПАТТЯ


1770-і pp. створили епоху в житті Галичини й Буковини, бо ці країни змінили свою держ. приналежність. Закарпаття ж, як і давніше, входило до складу Угорщини, а разом з нею до габсбурзької монархії.

Після прилучення Галичини до Австрії зв’язки між Закарпаттям і Галичиною стають тісніші, ніж раніше, головне в церковній ділянці. Закарпаття бере живу участь (єп. Андрій Бачинський) в організації генеральної семінарії Barbareum у Відні (див. Освіта), дає професорів до заснованого у Львові університету (1784 р.) і Studium Ruthenum при цім університеті (1787), як І. Земанчик, П. Лодій.

Взагалі наприкінці XVIII ст. і в першій пол. XIX ст. Закарпаття стояло з культурного й нац. погляду вище від Галичини й ін. укр. земель. Зв’язки Закарпаття з Галичиною ослабли, коли через опір угорської влади не вдалося приєднати закарпатські єпископства (давнє ужгородське й нове, пряшівське, з 1818 р.) до відновленої галицької митрополії (1808). Вплинуло на це також скасування Studium Ruthenum, а в 1805 р. і Львівського Університету. Закарпатські учені виїздять тоді на Україну (В. Кукольник, І. Орлай, А. Дудрович) і до Росії (І. Лодій, Ю. Гуца Венелин, М. Балудянський) і цим дають почин угроруському москвофільству.

Події 1848 р. викликають надії серед українців Закарпаття. Представник Закарпаття у львівській Головній Руській Раді Адольф Добрянський (1817 — 1902) подає думку об’єднати Галичину, Закарпаття і Буковину в одну автономну країну. Згодом, після ліквідації угорського повстання проти Австрії, Добрянський прохав цісаря Франца Йосифа I (меморіял з 19. X. 1849) створити окрему велику жупу з тих частин Угорщини, які були заселені українцями, з широкими /492/ політ. і культурними правами. На це погодився цісарський уряд і в жовтні 1849. р. створив з жуп (комітатів) з більшістю укр. населення окремий Руський дистрикт, намісником якого іменовано А. Добрянського. В 1850 р. в Руському дистрикті жило 391 000 українців на 511 000 угро-укр. населення Угорщини. Автономне Закарпаття одержало широкі права в ділянці місцевої адміністрації й шкільництва; укр. мова стала урядовою. Закарпатські письменники звертаються до місцевої нар. мови (О. Духнович). Отже 1848 р. тимчасово приніс закарпатським українцям кращі здобутки, ніж галицьким.

Але після заведення конституції 1860 р. угорці захопили в свої руки центр. уряд Угорщини, скасували поділ на нац. дистрикти й усунули Добрянського. Доля Закарпаття погіршилася ще з запровадженням дуалізму Австро-Угорщини (1867). Угорці змусили закидами щодо москвофільства залишити свою батьківщину борця за автономію Закарпаття А. Добрянського, і на Закарпатті поступово дійшло до цілковитого занепаду всього культурного життя, зугоршення інтеліґенції, зокрема духівництва. Деякою противагою до цього льояльного угрофільства була москвофільська течія, яка прямувала до об’єднання з Москвою. Живий укр. рух і зв’язки з Галичиною та ін. укр. землями були слабі.






ЗАХ. УКРАЇНА В ЧАСИ ПЕРШОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ


В кінці липня 1914 р. почалася світова війна. 1. VIII. 1914 р. вже створилася Головна Українська Рада з представників трьох головних політ. партій під проводом Костя Левицького. 3. VIII. 1914 р. вона видала маніфест до укр. народу із закликом однодушно стати проти царської імперії. Головна Укр. Рада об’єднала управи укр. стрілецьких організацій в Укр. Бойову Управу, яка стала головним органом формації Українських Січових Стрільців (див. нижче). 4. VIII. 1914 р. зорганізувався Союз Визволення України під проводом А. Жука як безпартійна політ. репрезентація українців Центр. і Сх. Земель, створена на час війни для пропаґанди ідеї самостійности України.

Коли рос. війська почали вступати до Галичини, поляки, які до війни підтримували в Галичині москвофільський рух, зняли галас про »руську зраду«. Вони нацьковували відступаючі угорські частини проти невинних укр. селян і священиків. Сотні їх були розстріляні й повішені судом і без суду (найбільшими звірствами вславився військовий суддя капітан-поляк Заґурський). Багато, часто найсвідоміших, громадських діячів — селян і інтеліґентів опинилося в таборах (Талергоф та ін.).

Від осени 1914 р. до весни 1915 рос. війська окупували Галичину. Укр. організації змушені були припинити свою діяльність, бо рос. влада провадила труси, опечатувала установи. Почалися арешти, вивезено на схід митр. А. Шептицького і багатьох видатніших громадських діячів (Костя Паньківського, Миколу Заячківського й ін.).

Частина укр. політ. діячів і укр. інтеліґенції еміґрувала до Відня. Репрезентувала укр. справу на еміґрації спершу група послів: Кость Левицький, Євген Олесницький і Микола Василько, заступаючи інтереси укр. народу перед урядом, організуючи опіку над укр. виселенцями по таборах (найбільший табір у Ґмюнді в Гор. Австрії) і еміґрантами.

5. V. 1915 р. у Відні замість Головної Укр. Ради постала Загальна Українська Рада — представництво всього укр. народу в Австрії під час війни — з об’єднання представництв укр. галицьких і буковинських партій, яке працювало в тісному порозумінні з Союзом Визволення України. Основні політ. вимоги Загальної Укр. Ради були: вільна самостійна Укр. Держава над Дніпром і територіяльна нац. автономія для укр. народу в межах Австро-Угорщини. Від імени СВУ численні галицькі й буковинські інтеліґенти взялися до нац.-усвідомної праці серед полонених українців, вояків рос. армії в австр. і нім. таборах (з частини їх згодом були зформовані сіра й синя дивізії укр. війська). Загальна Укр. Рада, крім ведення головних політ. справ і пропаґанди укр. питання, займалася допомогою галицьким і волинським виселенцям, а після відступу рос. військ зі /493/ Львова (VI. 1915) і більшої частини краю організувала оборону й поміч укр. населенню у важкий воєнний час.

Загальна Укр. Рада стала клопотатися перед урядом і в Головній Квартирі за відокремлення укр. частини Галичини в осібну адміністративну одиницю, за прилучення до неї тих укр. земель, що їх австр. і нім. війська окупували з рос. займанщини, а також, щоб Укр. Січові Стрільці були переведені туди замість поль. леґіонів. Укр. Січові Стрільці (сотн. Дмитро Вітовський і четар О. Саєвич) почали на зайнятих півн.-зах. укр. землях шкільну акцію, а також загально-нац. роботу, не зважаючи на перешкоди з боку поляків і австр. військових кіл. В урядових заходах коло відбудови краю знову треба було українцям змагатися з поль. перевагою.

В 1916 р. укр. громадянство стривожене було звісткою про заходи центр. держав коло створення із здобутих від Росії поль. земель польського королівства, із спадковим монархом габсбурзького роду та про заходи поляків щодо прилучення Галичини до цього королівства. Нарада укр. парляментаристів під проводом Ю. Романчука (7. XI. 1916) оголосила заяву, що укр. народ ніколи не визнає відокремлення Галичини під поль. панування і ніколи не зречеться права нац. автономії своєї території й утворення окремого укр. коронного краю в межах Австрії. Новий цісар Карл I (Франц-Йосиф I помер 21. XI. 1916) запевнив укр. посольську делеґацію, що після війни все, включно з окремою укр. галицькою провінцією, буде поладнанє на користь укр. народу.

Але політика укр. проводу була скерована на те, щоб укр. справа в Австрії була вирішена ще до закінчення війни. В проводі укр. політики утворилася внутрішня опозиція, яка представляла й думку частини крайового громадянства, передусім підперту в колах УСС, проти надто податливої тактики супроти уряду деяких провідників. На чолі її став д-р Євген Петрушевич.

В 1917 р. стало помітним ослаблення Австрії, і цісар Карл безуспішно порушує справу сепаратного миру. Після вбивства графа Штірка, президента ради міністрів, противника скликання парляменту, в 1917 р. відновлено його працю.

Сильний відгомін у Галичині викликав вибух революції в Росії й на Україні (16. III. 1917). Євген Петрушевич склав у парляменті (30. V. 1917) державноправне застереження укр. послів, що Галицько-Волинське королівство »належить до укр. земель і не може бути злучене з поль. землями, і тим то всяку спробу в цьому напрямі укр. народ вважає за акт насилля над принципом самовизначення народів«. Ідучи назустріч домаганням українців, на пост австр. міністра охорони здоров’я покликано проф. Івана Горбачевського. Наприкінці грудня 1917 р. Народний Комітет у Галичині з приводу проголошення III Універсалу Української Центральної Ради надсилає до Києва привітання Укр. Нар. Республіці, в якому з’ясовує тодішню укр. політику австр. українців, що, відповідно до воєнного часу, добиватимуться виділення укр. земель Австро-Угорщини в один автономний край, коли ж ці вимоги не будуть задоволені, домагатимуться прилучення до Української Народної Республіки.

9. II. 1918 р. у зв’язку з Берестейським миром між Українською Народною Республікою і осередніми державами (з приводу чого 10. II. у Львові, а далі й по цілому краю відбулися маніфестації) укладено таємний договір у справі Галичини і Півн. Буковини, які, на основі його, мали бути виділені в окремий коронний край.

На засіданні австр. парляменту 20. II. 1918 р. д-р Кость Левицький склав від імени укр. парляментарної репрезентації деклярацію про те, що українці домагаються поділу Галичини з окремим правно-держ. ладом для поль. і укр. частин; коли ж австр. уряд про це не подбає, то воля українців, — щоб їх прилучили до УНР. Деклярацію в справі нац. автономії склав і митр. А. Шептицький у палаті панів. З огляду на небезпеку, яка загрожувала укр. справі в Австрії, в березні 1918 р. створено безпартійну організацію нац. оборони — Міжпартійну Раду.

Тим часом швидко наближався кінець Австро-Угорської держави. На 18. X. 1918 р. президія укр. парляментарного /494/представництва скликала у Львові членів укр. конституанти: укр. єпископів, парляменгарних і сеймових послів з Галичини та Буковини й представників укр. партійних організацій, — яка вирішила проголосити Укр. Державу на території Галичини, півн.-зах. Буковини і укр. Закарпаття й уконституювати її репрезентацію — Укр. Національну Раду. 19. X. Всенародні Укр. Нац. Збори проголосили постанови конституанти в залі Нар. Дому у Львові. 1. XI. 1918 р. Укр. Нац. Рада перебрала держ. владу у столиці Львові й у цілому краю, випереджаючи цим польську т. зв. ліквідаційну комісію, що намагалася прилучити всю Галичину до Польщі.

Роки війни для Буковини були ще важчі, ніж для Галичини, бо Буковина кілька разів переходила від одного противника до другого. Лише влітку 1917 р. її остаточно зайняли австр. війська. За весь час війни представники Буковини вели політику спільно з Галичиною.

Перед розвалом Австрії у Чернівцях 25. X. 1918 р. постав Укр. Крайовий Комітет, що був секцією Укр. Нац. Ради у Львові (голова Омелян Попович) і готувався перебрати владу на Буковині.

Закарпаття переживало за війни велике лихоліття. Використовуючи війну, угорський уряд прискорював зугорщення. Українці мали стати угорцями греко-католицького обряду. У зв’язку з цим юліянський календар був замінений григоріянським, а в школах і в церкві кирилиця була замінена латинкою.

Укр. Січові Стрільці (УСС, Усусуси), від 1916 р. офіційна назва — Укр. Леґіон в складі австр. армії, були переважно обмежені до двох куренів з власним запасним кошем. Вони мали бути не стільки виявом льояльности супроти Австрії, як передусім атутом для політ. укр. репрезентації в її заходах перед урядом в оборону прав укр. народу під час війни, а далі зав’язком реальної самостійницької сили під час важливих подій, що їх могла принести світова війна.

Українські Січові Стрільці були, як вони себе визначали, »політичним« військом і складалися з молодих добровольців, переважно студентів, свідомих селян і робітників. Свідомі свого призначення, вони вславилися в боях з головним ворогом українства (на горі Маківці в травні 1915 p., під Галичем, над Стрипою 1915 — 16 pp., під Бережанами — Потуторами, на горі Лисоні 1916 p., під Конюхами, в часи наступу Брусілова 1917 p.). Після 140-річної перерви вони перші за нових часів відродили й перейняли традицію укр. війська. З їхніх лав вийшли перші кадри політ. свідомого старшинського корпусу пізніших укр. армій. Їх дух мав також вплив на стрілецтво і старших українців, які служили в частинах австр. армій, а з вибухом революції 1917 р. вони відразу нав’язали контакт із свідомими колами вояцтва, “ що служило в рос. армії. З їх почину постав Корпус Київських Січових Стрільців під проводом полк. Є. Коновальця.

У колах січового стрілецтва дозріли самостійницькі й соборницькі ідеї. Від них головне виходив натиск на укр. політ. репрезентацію щодо посилення домагань від австрійського уряду в інтересах укр. народу, а з вибухом революції 1917 р. — за відірвання від Австрії і за держ. відродження і на Західньоукраїнських Землях.

І. Витанович 1)


1) Стаття про Буковину подана за М. Кордубою і Т. Галіпом (Укр. Загальна Енциклопедія).







УСТРІЙ УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ У СКЛАДІ АВСТРО-УГОРЩИНИ


Територія. Українські землі у складі Австрії й Угорщини обіймали переважну частину провінцій Австрії — Галичини й Буковини й півн.-сх. частину Угорщини. Ці укр. землі ніколи не становили однієї адміністративної одиниці: з другого боку — кожна з них не була національно однорідною. Тому зрозумілі намагання Головної Руської Ради в 1848 — 49 pp. об’єднати всі укр. землі в Австрії й Угорщині в одну автономну провінцію. Ін. укр. тенденції йшли в напрямі створення окремої автономної провінції в межах Угорщини і розподілу Галичини на укр. і поль. частини. Перша була зреалізована, але лише частково і на короткий час, 1849 р. заходами А. Добрянського (див. стор. 492). Поділ Галичини був головною політ. програмою галицьких українців, але він ніколи за Австрії не був реалізований. Лише щодо судівництва Галичина ділилася на дві округи вищих крайових судів у Львові й Кракові (т. зв. Сх. і Зах. Галичина).

Межі Галичини як австр. провінції визначено вперше 1772 р. і усталено в 1846 р. — прилученням території вільного міста Кракова і 1849 р. — відокремленням Буковини. Буковина з 1849 р. стала окремою австр. провінцією.

Устрій Австрії й Угорщини до 1860 р. Після прилучення Галичини й Буковини до Австрії Марія Терезія і Йосиф II уніфікували новонабуті провінції з давніми. Устрій австр. держави спирався на абсолютну владу монарха при суворо становому ладі суспільства. Парляментарного устрою в Австрії не було; в Угорщині початки такого устрою були здавна обмежені на шляхті і вищому духівництві, що сягали ще до т. зв. »золотої булли« Андрія II (1222 p.). В окремих провінціях Австрії були /495/ т. зв. крайові стани — чисто шляхетська установа, без законодавчих завдань. Вони щороку збиралися на кількаденну сесію, щоб скласти заяву льояльности цісареві й висловити побажання до уряду. До крайових станів, крім шляхти, що мала велику перевагу, належали представники вищого духівництва й міщанства головних міст. Такі крайові стани були запроваджені і в Галичині патентом Марії Терезії 13. VI. 1775 р. Вони мали виключно поль. і шляхетський характер і існували до проголошення в Австрії конституції 25. IV. 1848 р. Марія Терезія наказала провести реєстрацію шляхти в Галичині й усталити титули князів, графів, баронів і звичайної шляхти. Урядовою мовою держ. установ і шкільництва, за винятком шкіл найнижчого ступеня, стала німецька (про ін. реформи, як скасування кріпацтва й визначення обов’язків селян, реформи школи й церкви див. стор. 484, також Освіта, Церква). Такі реформи проведено й на Буковині.

Доба абсолютизму скінчилася в Австрії проголошенням конституції 25. IV. 1848 р. й скликанням парляменту, що мав усталити устрій і внутр. політ.-адміністративні відносини в державі. Там мала бути розв’язана й проблема автономії провінцій та поділу Галичини. Однак парлямент 4. III. 1849 р. розв’язано й оголошено нову, октройовану (накинену), конституцію, а для Галичини, яку залишено неподільною, оголошено крайову конституцію (29. IX. 1850), але вони цісарським патентом (31. XII. 1851) були знесені, і в Австрії до 1860 р. запанував абсолютизм.

Програна війна з Італією 1859 р. спричинила кінець абсолютизму в Австрії. В боротьбі федералістичної і централістичної течій щодо перебудови монархії перемогла течія централістична, і цісарським дипломом 26. II. 1861 надано нову конституцію для всієї держави і окремі статути для країн австр. монархії, між ними для Галичини і Буковини.

Війна 1866 р. спричинила перебудову габсбурзької імперії на дуалістичну, монархію, що складалася з окремих держав — Австрійського цісарства і Угорського королівства, поєднаних особою монарха і деякими спільними установами. Цілість правно-конституційного устрою всієї держави впорядкована була основними держ. законами в грудні 1867 p., і вони були чинні до упадку Австрії. Разом із статутами оголошено й виборчі ординації до крайових соймів. Правно-держ. відносини Угорщини впорядковано законами 1868 р.

У висліді цих процесів, які завершилися в 1860-их pp., зах. українці опинилися в зовсім різних умовах розвитку: в цілком зцентралізованій Угорщині, без прав для окремих національностей, і в Австрії, де провінції мали досить широку автономію.

Австро-Угорська Монархія 1868 — 1918 pp. Офіційна назва Австро-Угорська Монархія вперше запроваджена цісарським розпорядженням 14. XI. 1868 і залишилася аж до її розвалу в листопаді 1918 р. Австро-Угорщина складалася з двох рівноправних частин: Австрійського цісарства, складеного з королівств і країв, репрезентованих у Держ. Раді (окремої офіційної назви для цієї частини не було), і Угорського королівства (корони св. Стефана). Кожна з них мала окремий парлямент з двопалатною системою, уряд і окрему адміністрацію та судівництво.

Їх об’єднувала особа монарха, що мав в Австрії титул цісаря, а в Угорщині — короля. Монарх користався привілеями, визнаваними конституціями обох частин; головні з них: репрезентація монархії назовні; іменування уряду для кожної частини — ради міністрів і димісія їх за волею монарха; право санкції законопроєктів, ухвалених парляментами й крайовими соймами, без якої закон не набирав сили; монарх був головним начальником збройних сил і оголошував війну (укладення мирових договорів і міжнанародних трактатів вимагало ратифікації обох парляментів); монархові належало право іменування вищих урядовців, суддів і старшин та представників монархії в чужих державах, він же приймав вірчі грамоти послів чужих держав; мав право аболіції і амнестії; мав право видавати в Австрії розпорядження із силою законів у разі, коли не діяв парлямент (Notverordnung), і з цього права користався досить часто. Монарх стояв понад законами й не відповідав за свої вчинки перед парляментом чи якоюсь установою.

Для кожної з обох частин у Відні існувала окрема надвірна канцелярія і спільне міністерство двору, злучене з особою австро-угорського міністра закордонних справ. Для полагодження спільних для всієї монархії справ, як закордонні справи, армія, мито, спільні фінанси й австро-угорський банк, управління Боснією й Герцеґовіною по їх окупації створені були три спільні міністерства: закордонних справ і найвищого двору, військове і спільних фінансів і спільні т. зв. делеґації обох парляментів.

Устрій в Австрії. Конституція в Австрії складалася з низки основних держ. законів з 21. XII. 1867 р. Між ними був закон ч. 142 про права й обов’язки громадян, а в ньому стаття 19 про рівноправність усіх народів в Австрії, про ґарантування їм вільного нац. розвитку й про право вживання їх мови в громадському житті, в школах, установах і судах. Ця стаття мала тільки декляративне значення, бо не було законів, що вводили б у практичне життя згадані декляративні ґарантії. Зате в цьому законі забезпечено основні особисті права громадян. Конституція провела точний поділ між владою законодавчою, виконавчою і судовою, незалежно від двох перших.

Законодавчу владу здійснював парлямент (Reichsrat — Державна Рада), що складався з двох палат: палати панів (Herrenhaus) і палати послів (Abgeordnetenhaus). В Австрії не було однієї визначеної законом держ. мови, хоч нім. мовою практично користувалися різномовні народи Австрії у взаєминах між собою.

Палата панів складалася з повнолітніх чоловіків панівної династії, з кат. архиєпископів і єпископів-князів, із спадкових представників окремих маґнатських родів і призначуваних цісарем досмертно членів — представників держ. і госп. життя, політики, науки й мистецтва. З українців постійним членом був галицький гр.-кат. митрополит.

Австр. палата послів складалася спершу з делеґатів поодиноких крайових соймів. /496/ Виборчою ординацією з 2. IV. 1878 запроваджено безпосередні вибори до австр. палати послів з S53 членів, вибраних на 6 років у чотирьох куріях — великих землевласників, торговельних і промислових палат, міст і сільських громад.

Голосування в трьох перших виборчих куріях було безпосереднє, а в курії сільських громад — посереднє. В цій курії і при обранні виборців, які голосували за посольських кандидатів, і при виборах самих послів голосування було усне і явне; це давало поль. політ. адміністрації в Галичині можливість широких виборчих зловживань, які утруднювали або й унеможливлювали вибір укр. кандидатів. Найнижче оподатковані й неоподатковані не мали виборчих прав, як не мали їх і жінки. Укр. представництво в австр. палаті послів довгі роки було дуже нечисленне. Помітнішу ролю в австр. парляменті українці стали грати лише від 1907 p., коли куріяльна система виборів була скасована і запроваджено загальні, рівні, безпосередні й тайні вибори, — але й тоді тільки для чоловіків. При перших загальних виборах, у травні 1907 p., з 516 послів австр. парляменту, з Галичини й Буковини вибрано 32 укр. послів. В Австрії не було повної парляментарної системи, і австр. палата послів не визначала уряду, як, напр., в Англії або Франції. Посли мали право законодавчої ініціятиви, а парлямент виконував контроль над діяльністю уряду й мав право притягати членів до відповідальности перед держ. трибуналом.

Виконавча влада належала урядові. З адміністративного погляду австр. держава складалася з 14 провінцій; на чолі більших провінцій стояли як шефи країв намісники, на чолі менших — президенти країв. Галичина мала намісника, Буковина — президента краю. Шефи країв не були відповідальні перед місцевими крайовими соймами. Провінції поділялися на повіти-староства, які були найнижчою інстанцією політ. держ. адміністрації. В деяких містах, що мали свої статути, владу староств здійснювали маґістрати (в Галичині — Львів і Краків, на Буковині — Чернівці). В столицях провінцій були уряди для різних ділянок держ. адміністрації, напр., скарбової, шкільної і т. д., й уряди техн. характеру: дирекції пошти й телеграфу, залізниць (не у всіх) і т. д. Службу безпеки виконувала держ. жандармерія, підпорядкована особисто міністерству крайової оборони, а в провінціях — крайовим командам жандармерії, зорганізована на військ. зразок і підпорядкована військ. карному судівництву. У великих містах була держ. дирекція поліції, підпорядкована шефові краю (Львів, Краків, Чернівці); в поодиноких громадах була місцева поліція — міська і сільська. Керівництво держ. установ у Галичині від 1867 р. було в поль. руках, і поль. мова була в них урядовою мовою. Намісниками краю були поляки, лише в 1915 р. їх заступили генерали-німці. Повітовими старостами були виключно поляки. На Буковині керівництво, хоча й не в такій мірі, було в руках німців. Нім. мова була там урядовою мовою.

Армія і військова фльота були спільні для всієї монархії і були підпорядковані спільному військ. міністерству та одному генеральному штабові. Крім того, в обох частинах монархії були окремі військ. формації (в Австрії — т. зв. крайова оборона, на Угорщині — гонведи), що мали окремих міністрів. Урядовою мовою команди в спільній армії і в австр. крайовій обороні була нім. мова, у гонведів — угорська. Армія формувалася за територіяльною системою; тому були полки укр., поль., чеські і т. д., в яких помічною мовою, т. зв. »полковою мовою«, була відповідна мова, в укр. полках — українська. Законом з 5. XII. 1868 р. в усій монархії запроваджено загальну військову службу і щороку законом визначувано число рекрутів. Термін військ. презенційної служби був 3 роки, перед першою світовою війною в піхоті — 2 роки.

Судівництво в Австрії було незалежне від адміністрації; суддів не можна було переводити з посад без їхньої згоди. Для всієї Австрії існував Найвищий і Касаційний Суд у Відні для справ цивільних і карних. Укр. Галичина мала свій Крайовий Суд у Львові, до якого належала й Буковина. Нижчими судами були окружні й повітові.

Автономія Галичини. За крайовим статутом для Галичини 1861 р. законодавчі завдання мав виконувати крайовий сойм, адміністративні — вибраний соймом крайовий виділ і підпорядковані йому нижчі органи територіяльного самоврядування. До компетенції крайової автономії належало управління власним майном, справи, зв’язані з культурою краю (як аґрикультура, патронат та будівництво церков і парохіяльних будинків), народне й фахове шкільництво, справи організації громад і повітів, комасація, оренда і міліорація ґрунтів, впорядкування ґрунтових книг, будова крайових шляхів і крайових залізниць, деякі ділянки соціяльного законодавства, шпиталі та ін., перелічені в статуті. Всі ін. справи належали до законодавчих і адміністративних фунцій держави. Законодавча ініціятива належала крайовому виділові, намісництву або членам сойму.

Крайовий сойм був однопалатний. Членами сойму були, крім вибраних, і вірилісти, тобто члени без вибору: правлячі архиєпископи і єпископи трьох католицьких обрядів (4 рим.-кат., 1 вірмено-кат., 3 гр.-кат.) і ректори університетів у Львові й Кракові. Послів вибирали в чотирьох куріях, як при виборах до австр. палати послів, на підставі виборчої ординації 1873 р.

Найчисленніше представництво мала курія сільських громад, але вона не посідала абсолютної більшости в соймі. Українці могли вибирати послів тільки до курії сільських громад; це утруднювалося тим, що вибори були посередні, а також виборчими зловживаннями. Поляки мали забезпечену величезну більшість у соймі; верховодили серед них представники родової шляхти — власників великих земельних маєтків. Склад сойму був клясовий, і його польська більшість була неприхильна до українців. Послів вибирали на 6 років. Президію сойму — маршала ї віцемаршала — іменував цісар на час усієї каденції. Віцемаршалом сойму був найчастіше українець, звичайно митрополит. Тільки в першій каденції сойму (1861 — 66) укр. представництво було численне (49) й становило близько третини складу сойму. Згодом воно /497/ дуже зменшилося (найбільше було — кільканадцять) і лише в останній каденції (1913 — 14) піднеслося до 30 послів.

Виконавчим органом крайової автономії був крайовий виділ. Він складався з крайового маршала як голови і 6 членів сойму, вибраних соймом на протяг цієї каденції. Одним із цієї шістки був укр. посол. Крайовий виділ урядував до уконституювання нового сойму й вибору нового крайового виділу; він колеґіяльно розв’язував справи, застережені автономією краю, і був найвищою інстанцією щодо рішень громадських та повітових рад і громадських управ та повітових виділів в обсязі їх дії. Крім того, він контролював діяльність нижчих органів територіяльного самоуправління, виконував доручення крайового сойму і підготовляв для нього законопроєкти. Члени крайового виділу мали приділені їм відомства, за ведення яких вони відповідали як перед крайовим виділом, так і перед крайовим соймом. Члени сойму, як і члени Держ. Ради, користалися посольською незайманістю. Урядовою мовою сойму й крайового виділу була поль. мова; укр. члени сойму мали право промовляти й робити внесення усно й на письмі українською мовою. Сойм схвалював щороку крайовий бюджет, доходи якого спиралися головне на додатки до безпосередніх держ, податків, що їх схвалював сойм. Крім цього, край одержував із держ. скарбу окремі дотації від деяких посередніх держ. податків. Схвалені крайовим соймом законопроєкти потребували цісарської санкції.

Місцеве територіяльне самоуправління в громадах і повітах спиралося на схвалені в соймі громадські закони, а також закон про повітову репрезентацію. Діяльність громадських урядів і маґістратів була власна, що спиралася на закони про територіяльну самоуправу, і т. зв. доручена, яку здійснювали з доручення держ. адміністративних властей і в цих справах підлягали наглядові тих же властей, тобто повітових староств (у власних — наглядові повітових виділів).

За виборчою ординацією для громад з 1866 р. активне право мали всі оподатковані, в тому числі правні особи, жінки і невласновільні, за яких голосували їхні правні заступники. Пасивне — мали тільки повнолітні власновільні чоловіки, що мали активне виборче право, яке спиралося на сплачування безпосередніх держ. податків, на науковий ценз (докторат) чи виконування певних урядових обов’язків, напр., парохи, управителі шкіл. Виборці були поділені на три виборчі кола, з яких кожне вибирало рівне число радних і їх заступників. Кола творилися з усіх платників податків за розміром сплачуваних податків. Виборців із наук. цензом і на основі виконуваного уряду вписували до першого кола. У Львові й Кракові виборчих кіл не було. Громадська рада сама вирішувала про мову урядування. В укр. громадах найчастіше урядовою була укр. мова. Взагалі українці в зносинах з урядами і в судах вживали укр. мову словесно й на письмі, і всі уряди й суди мали обов’язок відповідати укр. мовою.

Великі земельні власники — дідичі, вписані в ґрунтові книги при окружних судах, були виключені із зв’язку з громадою. Вони творили т. зв. двірські обшари, в яки. адміністративно-поліційну владу виконували їх управителі чи вони самі.

Повітові ради й повітові виділи діяли в поодиноких повітах на основі крайового закону 1866 р. про повітову репрезентацію і виданої тоді виборчої ординації. Повітова рада складалася з 20 членів, вибраних у куріях великих землевласників і найвище оподаткованих, міст і громад. Пов. рада вибирала із свого складу виконавчий орган — пов. виділ із голови — пов. маршала і 6 членів. Термін дії, як і в громадах, був 6 р. Обсяг компетенції і діяльности пов. рад і пов. виділів був досить широкий. Зважаючи на виборчу ординацію до повітових рад, українці в них не мали абсолютної більшости ні в одному повіті Галичини. Головами в повітових радах були, як правило, поль. дідичі; як рідкий виняток головою був українець, звичайно священик. Урядовою мовою повітових рад і виділів була поль. мова; повітові виділи, обсаджені поль. урядовцями й ненависні для укр. населення були найактивнішими розплідниками польонізації.

В 1866 р. крайовий сойм у Львові схвалив закон про нар. шкільництво й мову навчання в середніх школах. Мову навчання в публічних нар. школах схвалювали місцеві громадські ради. Українські громади запровадили в себе укр. мову навчання. Але це були майже виключно школи найнижчого типу, одно- і двоклясні П’яти- і шестиклясних шкіл та виділових шкіл, що були в містах, українці майже зовсім не мали. Так само й публічні фахові школи в Галичині були виключно польські. Шкільним законом 1866 р. поль. мову навчання запроваджено в усіх держ. середніх школах (виняток — т. зв. академічна гімназія у Львові); учит. семінарії були утраквістичні — поль.-українські. Держ. середні школи з неполь. мовою навчання могли засновуватися в Галичині тільки за згодою галицького сойму й після вислухання думки відповідної повітової ради. Таку згоду у поль. соймової більшости здобути було важко, і за кожну нову укр. держ. гімназію в Галичині йшла довголітня затяжна боротьба (див. Школа).

Крайовий закон 1866 р. про крайову шкільну раду нормував справу організації шкільництва й шкільних властей. У проводі її стояв намісник, а фактичним керівником був віцепрезидент крайової шкільної ради. Важливіші справи вирішували колеґіяльно. До цієї колеґії входили референти — крайові інспектори, представники віровизнань, крайового виділу й міських рад у Львові та Кракові. Українці становили в ній зовсім мале число; до того ж ця установа систематично провадила польонізаційну політику. Справами нар. шкільництва в повітах завідували окружні шкільні ради під проводом повітового старости та його фахового заступника — окружного шкільного інспектора. До окружної шкільної ради як її члени входили представники повітової ради, духівництва й учительства. І в них українці були в меншості.

В громадах існували громадські шкільні ради з представників учительства, духівництва, громадської ради і двірського обшару. Обсяг їх діяльности був невеликий, звичайно /498/ обмежений на матеріяльному забезпеченні школи.

Галицький сойм із верховодством поль. земельної шляхти при схвалюванні законів і в ін. ділянках, екон., аґрарній і соціяльній, керувався насамперед поль. інтересами та інтересами своєї кляси. Схвалювані ним законопроєкти, що за санкцією цісаря ставали законами, були часто далекі від задоволення дійсних потреб широких нар. мас, зокрема селянства.

Тим то українці увесь час висували домагання поділу Галичини на два коронні краї, поділу крайової шкільної ради на дві секції — поль. і укр. і реформи виборчої ординації до галицького сойму. Лише перед самою війною змінено виборчу ординацію до сойму й утворено а ньому дві курії — поль. і укр., але початок світової війни перешкодив реалізації цього укр. досягнення.

Буковина. В 1861 р. і Буковина одержала власний крайовий статут і крайовий сойм та крайовий виділ. Конструкція крайового статуту і крайового сойму була подібна до галицької. В Буковині повітових рад і повітових виділів не запроваджували. Громади безпосередньо підлягали крайовому виділові в Чернівцях. На початку XX ст. буковинські українці здобули голос у краю (див. стор. 491), зокрема відтоді, коли на основі нової виборчої ординації, за кілька років перед світовою війною, в поважному числі (16) увійшли до буковинського сойму. До самого кінця Австрії урядовою мовою залишалася на Буковині німецька.

Угорщина становила від 1869 р. окрему державу, повністю зцентралізовану, з урядовою угорською мовою в установах, судах і держ. шкільництві. Формально Угорщина була конституційною державою з поділом на три роди влади, але фактично вся влада була в руках земельної і грошової верхівки. Це сталося в наслідок наскрізь недемократичної виборчої системи, що лишалася без змін аж до розвалу іст. Угорщини 1918 р. Вибори послів були дійсно безпосередні, але не загальні, бо число осіб, що мали голоси, було досить обмежене, більше як в австр. куріяльній виборчій системі. Угорським українцям ніколи не вдалося здобути власну парляментарну репрезентацію в угорському соймі. На практиці Угорщина лишалася однією з найреакційніших держав в Европі, без розбудови соціяльного законодавства, без конечних земельних реформ, пильно зберігаючи непорушність влади своєї олігархічної верхівки.

С. Баран


Література: Заневич І. Знесення панщини в Галичині. Л. 1895; Свистун Ф. Прикарпатская Русь под владением Австрии, I — II. Л. 1895 — 96; Смаль-Стоцький С. Буковинська Русь. Чернівці 1897; Терлецький О. Москвофіли й народовці в 1870-их pp. Л. 1902; Kaindl R. F. Geschichte der Bukowina. Чернівці 1904; Кревецький І. Аґрарні бойкоти і страйки у Сх. Галичині в 1848 — 49 pp. Л. 1906; Кордуба М. Ілюстрована історія Буковини. Чернівці 1906; Bujak F. Galicja, I — II. Л. 1908; Франко І. Причинки до історії 1848 р. в Галичині. ЗНТШ, LXXXVIII. Л. 1909; Кревецький І. Галичина в другій пол. XVIII в. ЗНТШ, XCI; Кревецький І. Справа поділу Галичини в 1846 — 50 pp. ЗНТШ, XCVI — XCVII; Франко І. Молода Україна. Л. 1910; Кревецький І. Батальйон руських гірських стрільців 1849 — 50. ЗНТШ, CVII; Возняк М. До історії укр. наук. і просвітньої організації в Галичині 1848 р. ЗНТШ, СХ. Л. 1912; Кревецький І. Спроби організації руської нац. Гвардії в Галичині 1848 — 49. ЗНТШ, CXIII, Франко І. Панщина і її скасування в 1848 р. в Галичині. Л. 1913; Галичина, Буковина й Угорська Русь. М. 1915; Гнатюк В. Нац. відродження австро-угорських українців 1772 — 1880. Відень 1917; Bujak F. Rozwój gospodarczy Galicji (1772 — 1914). Л. 1917; Щурат В. На досвітку нової доби. Л. 1919; Андрохович А. І. Лаврівський, один із піонерів укр. відродження в Галичині. ЗНТШ, CXXVIII. Л. 1919; Брик І. Слов’янський з’їзд у Празі в 1848 р. і укр. справа. ЗНТШ, CXXIX. Л. 1919; Студинський К. Матеріяли для історії культурного життя в Галичині в 1797 — 1857. Укр.-Руський Архів, XIII — XIV. Л. 1920; Wojnarowskyj T. Das Schicksal des ukr. Volkes unter polnischer Herrschaft. Відень 1921; Охримович Ю. Розвиток укр. нац.-політ. думки. Л. 1922; Бачинський Ю. Ukraina irredenta. Берлін. 1924; Возняк М. Як пробудилося укр. нар. життя в Галичині. Л. 1924; Левицький К. Історія політ. думки галицьких українців 1848 — 1918, I — II. Л. 1926 — 27; Павлик О. Буковина до 1848 р. Укр., XXVI. К. 1928; Кордуба М. Зв’язки В. Антоновича з Галичиною. Укр., V. К. 1928; Берестейський мир. Л. 1928; Костащук В. Громадське й культурне життя Буковини від 1848 до 1914 р. Укр., XXVI. К. 1928; Левицький К. Галичина 1772 — 1918. Укр. Загальна Енциклопедія, III; Лакиза В. Закарпатська Україна. Х. 1930; Андрусяк М. Нариси з історії галицького москвофільства. Л. 1935; Андрусяк М. The Ukrainian movement in Galicia. The Slavonic and East European Review, XIV. Лондон 1935 — 36; Winter E. Nationale und religiöse Kämpfe in Galizien in der zweiten Hälfte des XVIII Jahrhunderts. Historisches Jahrbuch, LIX. 1938; Андрусяк М. Генеза і характер галицького русофільства в XIX — XX ст. Прага 1941; Пачовський В. Історія Закарпаття. Мюнхен 1946.










Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.