Уклінно просимо заповнити Опитування про фонему Е  


[Енциклопедія українознавства. Загальна частина (ЕУ-I). — Мюнхен, Нью-Йорк, 1949. — Т. 2. — С. 670-693.]

Попередня     Головна     Наступна





8. Совєтське право



УСТРІЙ СОВЄТСЬКОЇ УКРАЇНИ У СКЛАДІ СССР


Територія Сов. України. Центр. і Сх. Землі України, стало пов’язані від 1920 р. з сов. держ. комплексом, який охопив більшість території колишньої Рос. імперії, були організовані в рамках останнього як формально окрема (зфедерована з ін. складниками комплексу) державна формація з урядовою назвою »Українська Радянська Соціялістична Республіка (УРСР)«. Півд., сх. і півн. окраїни укр. земель (півн. Крим, Кубань і т. д.) увійшли безпосередньо до складу провідної сов. держ. одиниці (»прототипу системи«) Рос. Сов. Федеративної Соц. Республіки (РСФСР) і частково Білор. ССР. Більшість Зах. Земель України була включена до УССР в 1939 — 45 pp., а саме: 1. XI. 1939 р. за постановою Верховних Рад УССР і СССР до сов. держ. комплексу були включені Галичина, Зах. Волинь і частина півд.-зах. Полісся, після того як сов. військо, починаючи з 17. IX. 1939 p., зайняло укр. і білор. землі в Польщі і зформовані у Львові больш. владою Українські Народні Збори Зах. України проголосили встановлення там сов. ладу. Далі 2. VIII. 1940 р. були включені до УССР півн. Буковина й Хотинський, Аккерманський та Ізмаїльський повіти Басарабії, що раніше перебували в складі Румунії. 29. VI. 1945 p., на основі договору між СССР і Чехо-Словацькою Республікою, до УССР була приєднана Закарпатська Україна. Тепер УССР складається з 25 областей: Вінницької, Волинської, Ворошиловградської, Дніпропетровської, Дрогобицької, Житомирської, Закарпатської, Запорізької, Ізмаїльської, Кам’янець-Подільської, Київської, Кіровоградської, Львівської, Миколаївської, Одеської, Полтавської, Рівенської, Сталінської, Станиславівської, Сумської, Тернопільської, Харківської, Херсонської, Чернівецької і Чернігівської. Області поділяються на райони (тільки Закарпатська область — на 13 округ). Поза межами сов. держ. комплексу залишилися Холмщина, Зах. Перемищина, Лемківщина й Пряшівщина.

Виникнення сов. державности. Після того, як лютнева революція 1917 р. призвела до падіння рос. самодержавної монархії і фактичного запровадження демократичного режиму, скрайньо ліве рос. політ. угруповання — Рос. Соц.-Демократична Партія большевиків висунула гасло: »вся влада совєтам« і стала використовувати створене вперше під час революції 1905 р. клясове представництво робітництва (в 1917 р. ще й вояцтва) — т. зв. совєти (ради) робітничих і солдатських депутатів — для своїх політ. цілей, щоб скерувати їх проти Тимчасового Уряду Росії. Проте перший всерос. з’їзд совєтів 3. VI. 1917 р. ст. ст. вирішив підтримати Тимчасовий Уряд. Після того большевицька партія повела посилену акцію на большевизацію совєтів і готування збройного повалення Тимчасового Уряду. В багатьох місцевостях виникло тоді фактичне двовладдя: органів Тимчасового Уряду і місцевих совєтів. Проведений большевиками держ. переворот (25. X. 1917 р. ст. ст.) був формально санкціонований зібраним у ці дні в Петрограді II всерос. з’їздом /671/ совєтів, який номінально перебрав владу в свої руки, обравши як постійно діючий найвищий орган — Центральний Виконавчий Комітет (ЦВК — ЦИК — Центральный Исполнительный Комитет) і »Тимчасовий Робітничо-Селянський Уряд« — Совєт Народних Комиссаров (Совнарком, СНК). З того часу основною формою організації держ. влади в Росії стали »совєти робітничих, солдатських (згодом червоноармійських) і селянських депутатів«, що дали назву всій сукупності явищ політ., правного, госп. і громадського життя комуністичної держави, пізніша »Деклярація прав трудящого і експлуатованого народу«, схвалена ЦВК і Центр. Комітетом Рос. Комуністичної Партії (большевиків) — РКП(б) — 3. І. 1918 р. ст. ст. проголосила Росію »республікою совєтів робітничих, солдатських і селянських депутатів«. Установчі Збори, обрані на підставі загальних, рівних, прямих, безпосередніх і таємних виборів, за законом іще Тимчасового Уряду, і скликані сов. урядом під тиском політ. обставин 5. І. 1918 р. ст. ст., цю деклярацію відкинули й проголосили Рос. Федеративну Демократичну Республіку, але фактично були розігнані того ж дня. Цей насильницький акт сов. уряд оформив декретом на другий день. Деклярацію зате затвердив опанований больш. партією III всерос. з’їзд совєтів (10.-18. І. 1918 р. ст. ст.). Незабаром, на V з’їзді совєтів, була ухвалена конституція РСФСР (10. VII. 1918), що стала політ. виразом безроздільно панівної з того часу в громадсько-політ. житті сов. держави марксистсько-комуністичної доктрини.

Суть цієї доктрини в науці про державу зводиться до того, що всяка держава є продуктом поділу суспільства на ворожі одна одній кляси, який призводить до того, що ті або ті суспільні кляси (античних рабовласників, середньовічних февдалів, сучасних буржуа), прагнучи панування в суспільстві, потребували держ. організації, апарат якої був конечний для ствердження цього панування. Революція пролетаріяту й запровадження соціялістичного (а згодом комуністичного) суспільного устрою мали привести до скасування клясового поділу й »відмирання« держави. Для здійснення цього Ленін уважав за потрібне »на переходовий до комунізму період« утворити державу, базовану на »диктатурі пролетаріяту«, для »придушення опору колишніх експлуататорських кляс«. Проте іст. практика сов. держави всупереч теорії »відмирання« призвела до небувалого в історії людства зростання ролі держ. організації, яка властиво поглинула все суспільне життя, не зважаючи на формальне знищення антагоністичних кляс.

Поширення сов. режиму на Україну і утворення УССР. Ради робітничих і солдатських депутатів виникли також і на Україні. Всеукраїнський з’їзд рад на початку грудня 1917 p., поповнений з ініціятиви керівного органу відродженої укр. державности — Української Центральної Ради — численними селянськими делеґатами, став великою більшістю на позицію підтриму УЦР. Після цього меншість з’їзду (рос. большевики і ліві соціялісти — революціонери) переїхала з Києва до опанованого рос. больш. силами Харкова, де утворила »Центральний Виконавчий Комітет України« і т. зв. »Народний Секретаріят« (що мав протистояти Генеральному Секретаріятові Української Центральної Ради), цим формально поклавши початок існуванню Укр. Совєтської Республіки (13. XII. 1917 ст. ст.). Ці органи незабаром припинили свою діяльність після того, як у ході воєнних дій проти УНР, а також центр. держав сов. влада змушена була покинути Україну. Лише в кінці 1918 р. утворений в Росії (в Курську) емісаром Центр. Комітету рос. компартії Сталіном »Тимчасовий Робітничо — Селянський Уряд України« слідом за рос. сов. військом, яке провадило операції проти Української Народної Республіки, перебрався на Україну. На скликаному в березні 1919 р. III всеукр. з’їзді совєтів була ухвалена перша »Конституція Української Соціялістичної Радянської Республіки« (14. III. 1919), що точно відтворювала конституцію РСФСР. Основною її складовою частиною була »Деклярація прав і обов’язків трудового і експлуатованого народу України«. 11. XII.

1919 p., коли червона армія розгорнула наступ на Україну, окуповану на три чверті перед тим рос. протибольшевицькою армією ген. Денікіна, Президія Всеукр. Центр. Виконавчого Комітету, яка перебувала поза межами України, створила Всеукр. Рев. Комітет. Останньому було передано функції Центр. Виконавчого Комітету, які Всеукр. Рев. Комітет і виконував до IV всеукр. з’їзду совєтів, у травні 1920 року.

УССР від моменту свого постання була інтеґральною частиною всього сов. комплексу, хоч назовні стосунки між УССР і РСФСР були до кінця 1922 р. побудовані на своєрідних зв’язках конфедерального типу. Вже 29. XI. 1918 р. »тимчасовий робітничо — сел. уряд України« видав маніфест про потребу об’єднання сов. республік проти інтервенції і контрреволюції, а 26. І. 1919 р. висловився за об’єднання з РСФСР на основі »соц. федерації«. 18. V. 1919 р. Центр. Виконавчий Комітет УССР доручив Президії ЦВК звернутися до всіх сов. республік із пропозицією »розробити конкретні форми організації єдиного фронту рев. боротьби совєтських республік«. 27. І. 1920 р. Всеукр. Ревком ухвалив рішення про об’єднання діяльности УССР з РСФСР в низці галузей держ. управління, при чому в об’єднаних ділянках набирали сили всі відповідні декрети, видані в РСФСР. Це рішення було підтверджене постановою IV з’їзду совєтів УССР 20. V: 1920 р. про держ. взаємовідносини між УССР і РСФСР, де стверджено, що УССР, »зберігаючи свою самостійну держ. конституцію«, є членом сов. федерації. 28. XII. 1920 р. був укладений /672/ між УССР і РСФСР »союзний робітничо-селянський договір«. Цей договір, з одного боку, підтверджував незалежність і суверенність обох договірних сторін і встановлював, що з факту приналежности території УССР до колишньої Рос. імперії не виникають для УССР ніякі зобов’язання. З другого боку, найважливіші галузі держ. управління були визнані за спільні для обох держ. формацій і передані під керівництво уряду РСФСР. Відповідні »об’єднані« комісаріяти останнього (військових і морських справ, зовнішньої торгівлі, фінансів, праці, шляхів сполучення, пошти і телеграфів та Вищої Ради Нар. Господарства) здійснювали свої функції на Україні через уповноважених при уряді УССР, що їх затверджували і контролювали ЦВК і з’їзди совєтів УССР. Всерос. з’їзд совєтів і його ЦВК, що в ньому від 16. VI. 1920 р. засідало також 30 делеґатів УССР, мали право видавати в цих галузях закони й постанови, спільні для обох сов. республік, при чому одначе ЦВК УССР звичайно повторював їх законодавчим порядком. У цей період УССР заходила ще безпосередньо в договірні стосунки з чужими державами, для чого мала й відповідний орган — Нар. Комісаріят Закордонних Справ; проте її закордонні виступи були цілком координовані з РСФСР, що незабаром довело до т. зв. »дипломатичного союзу« сов. республік. М. ін. 22. II. 1920 р. у Москві був підписаний договір між РСФСР і УССР (та іншими 7 сов. республіками) про передачу РСФСР представництва УССР (і ін. сов. республік) на загальноевропейській екон. конференції в Генуї (6. IV. — 19. V. 1922).

Утворення Совєтського Союзу і його компетенції. В другій пол. 1922 р. сов. держ. спільнота, яка складалася з РСФСР і зв’язаних із нею формально-суверенних сов. республік, була перетворена на зорганізований за федеративним зразком Союз Совєтських Соціялістичних Республік (СССР), за членами якого формально залишено право на вільний вихід із його складу (стаття 4 1-ої Конституції СССР). Після того, як влітку 1922 р. скликане ЦК РКП(б) засідання представників сов. республік у Москві ухвалило рішення про підготову до створення СССР і затверджений 6. X. 1922 р. пленумом ЦКРКП(б) проєкт договору між сов. республіками про створення СССР був надісланий на розгляд окремих сов. республік, 13. XII. 1922 р. VII всеукраїнський з’їзд совєтів звернувся до ін. сов. республік із пропозицією приступити до оформлення »вже фактично існуючого СССР«. 29. XII. 1922 р. конференція уповноважених делеґацій РСФСР, УССР, Білор. ССР і Закавказької СФСР схвалила проєкти деклярації і договору про створення СССР, а І з’їзд совєтів СССР затвердив їх 30. XII. 1922 р. Згідно з першою конституцією СССР, яка складалася із згаданих вище деклярацій та доповненого й зміненого договору про створення СССР і була затверджена II з’їздом совєтів СССР 31. І. 1924 p., найважливіші галузі держ. і госп. життя: зовнішня політика й торгівля, військові справи, шляхи сполучення, пошта і телеграфи — були цілком віднесені до компетенції загальносоюзної влади, під керуванням централізованих загальносоюзних (т. зв. злитих) народних комісаріятів уряду СССР. В деяких галузях УССР (як і ін. союзні республіки) зберегла свої керівні органи, які проте мусіли працювати за вказівками відповідних центр. інституцій Союзу, — об’єднані, т. зв. директивні, наркомати: фінансів, праці, роб.-сел. інспекції, Вища Рада Нар. Господарства. Пропозиції представників сов. України на нараді ЦК РКП(б) з відповідальними працівниками союзних республік (9.-12. VI. 1923 р.) перевести наркомати закордонних справ і зовнішньої торгівлі з розряду злитих у розряд директивних наркоматів були відхилені. Загальносоюзні і об’єднані наркомати творили уряд СССР — Совнарком. Максимум автономних прав зберігався в ділянках т. зв. місцевих наркоматів (виключно республіканських), як внутрішні справи, хліборобство, освіта, юстиція, соціяльне забезпечення, охорона здоров’я. Проте й тут право союзних органів встановлювати »загальні засади« (стаття 1, пункти »п«, »с«, »т«, конституції СССР 1924) зводило нанівець права союзних республік. В загальносоюзних органах влади УССР була репрезентована своїми делеґатами на. з’їзді совєтів СССР, із складу якого виділялася певна кількість членів до Союзного Совєта та 5 членів (нарівні з ін. союзними й автономними республіками) до Совєта Національностей, які вкупі становили двопалатний Центральний Виконавчий Комітет СССР, що діяв між з’їздами совєтів. Крім того, до Совєта Національностей виділялося ще 5 членів від Молдавської Автономної Совєтської Соціялістичної Республіки, утвореної 1924 р. в складі УССР із подністровських районів із молдавською в більшості людністю. Поточне законодавство належало окремій Президії ЦВК. Виразом дальшої централізації СССР було утворення 7. XII. 1929 р. Народного Комісаріяту Земельних Справ СССР (див. Земельне право), 20. VI. 1933 р. — прокуратури Союзу СССР, 10. VII. 1934 р. об’єднаного (директивного) Наркомату Внутрішніх Справ (НКВД) СССР, який об’єднав органи управління держ. безпеки /673/ (раніше ЧК — рос. Чрезвычайная Комиссия по борьбе с контрреволюцией, потім ГПУ — Государственное Политическое Управление) з командуванням внутр. і прикордонними військами НКВД, з органами міліції (сов. поліція) і з управлінням місцями ув’язнень; 20. VII. 1936 р. — утворення Наркоматів СССР Юстиції та Охорони Здоров’я; 21. V. 1936 р. — Всесоюзного Комітету в справах вищої школи.

Зміни в суспільній структурі комуністичної держави, які полягали в цілковитій майже ліквідації власницьких верств (селян, ремісників тощо) в процесі т. зв. соціялістичної реконструкції, спричинилися до певних змін і в устроєвополіт. та правній будові сов. держави. Це знайшло свій відбиток в ухваленій VIII надзвичайним з’їздом совєтів СССР 5. XII. 1936 р. новій (»сталінській«) Конституції Союзу СССР. Новий союзний конституційний акт на відміну від першої конституції 1924 p., що її текст містив лише розділи, які стосувалися структури союзної держави як такої, охопив із більшою або меншою докладністю всі без винятку ділянки держ. й суспільного життя як Союзу в цілому, так і його окремих республік. Право виходу із СССР за окремими республіками формально залишене (стаття 17), і суверенність їх обмежена »лише« рамками компетенції Союзу (стаття 14). Проте остання така широка, що позбавляє декляративну норму про суверенність союзних республік будь-якого практичного значення. До компетенції СССР належать справи дипломатичних, військових і госп. стосунків з ін. державами, керування збройними силами, господарством, фінансами, транспортом, зв’язком і т. д., нарешті встановлення основних засад землекористування, освіти, охорони здоров’я, законодавство про судоустрій і судочинство і т. д. Найвищим органом держ. влади СССР є вибраний на чотири роки Верховний Совєт СССР (урядова назва в УССР — Верховна Рада СРСР), що складається з двох палат: Совєта Союзу (1 депутат на 300 000 населення) і Совєта Національностей (по 25 депутатів від кожної союзної республіки, 11 — від автономних республік, 5 — від автономних областей, 1 — від нац. округи). Далі є окрема Президія Верховного Совєта, що виконує функції колеґіяльного президента Союзу СССР. Найвищим органом держ. управління є Совєт Народних Комісарів (тепер Совєт Міністрів), формований на спільному засіданні обох палат Верховного Совєта. До його складу входять: голова і кілька заступників, голови Державної Плянової Комісії і правління Державного Банку та кількадесят ресортових міністрів (загальносоюзних і союзно-республіканських).

Центральні і місцеві органи влади УССР. За першою конституцією УССР з 14. III. 1919 р. (новий текст — з 10. V. 1925 p., узгіднений з конституцією СССР 1924 р.) найвищим органом сов. влади на Україні вважався »Всеукраїнський З’їзд Рад робітничих, червоноармійських і селянських депутатів«, постійним органом якого був Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет — ВУЦВК (статті 10, 11, 12 Конституції 1919), що виділяв із свого складу Президію. Урядові функції виконував Совнарком (офіційно — Рада Народних Комісарів, стаття 26 Конституції 1919), фактично формований Президією ВУЦВК. Совнарком утворювався в складі голови, заступників і наркомів, що очолювали окремі наркомати. Після створення СССР наркомати поділялися на об’єднані (фінансів, праці, господарства, робітничо-сел. інспекції), які діяли за директивами відповідних наркоматів СССР, і автономні (внутрішніх справ, юстиції, земельних справ, освіти, охорони здоров’я, соціяльного забезпечення), які були підлеглі формально тільки ВУЦВК і СНК УССР. Крім того, до СНК входили також уповноважені загальносоюзних наркоматів: військових справ, зовнішньої торгівлі і т. д. Розмежування законодавчих і виконавчих функцій сов. право цього періоду не знало. Президія ВУЦВК, поруч виконавчої влади, мала широке право законодавства. Її постанови мали повну силу законів, якщо їх не касували ухвали пленуму ВУЦВК або з’їздів рад УССР. Адміністративна влада належала під керівництвом Совнаркому виконавчим комітетам (з відділами-ресортами) — губерніяльним (згодом обласним) і повітовим (згодом окружним, а від 1931 р. — районним), виділюваним відповідними з’їздами рад, та міським і сільським радам. Таким чином була усунена також різниця між органами центр. держ. влади і місцевого самоврядування.

Згодом компетенції УССР були ще більше обмежені (напр., перехід багатьох »республіканських« наркоматів у розряд об’єднаних і підпорядкування їх відповідним наркоматам СССР — внутр. справ, земельних, юстиції, охорони здоров’я). Ці зміни були зафіксовані у згаданій вище новій конституції СССР, а 10. І. 1937 р. і в новій Конституції УССР, що є лише передруком відповідних розділів і статтей союзної конституції. Нова конституція, спричинена, за твердженням офіційних чинників, »завершенням побудови в сов. країні першої стадії комуністичного суспільства — соціялізму«, визначає УССР як »соціялістичну державу робітників і селян« (стаття 1), що /674/ її (стаття 2) »політ. основу становлять ради депутатів трудящих« (традиційна формула сов. державности), а економічну — »соціялістична система господарства« (стаття 4). Поруч із цією останньою, яка є »панівною формою господарства УССР«, конституційний закон формально допускав існування дрібного приватного господарства селян-одноосібників і кустарів, що ґрунтується на особистій праці (стаття 9), і визнавав право колгоспних сел. родин на особисте користування невеликими присадибними ділянками землі й посідання »підсобного господарства« на присадибній ділянці (стаття 7). Одночасно обіцяно правну охорону особистої власности громадян на трудові прибутки та заощадження і спадкування особистої власности (стаття 10).

За новою конституцією УССР найвищим органом держ. влади є Верховний Совєт (урядово — Верховна Рада). Їй за буквою закону належить законодавча влада (стаття 23). Виконавчі функції покладені на Президію Верховного Совєта (19 осіб), яка має право видавати не закони, а лише т. зв. укази. Отже в сов. конституційних актах 1936 — 37 pp. зроблено спробу відокремити законодавчу владу від виконавчої (треба згадати, що засідання Верховного Совєта провадить спеціяльно обраний голова Верховного Совєта, а не голова його Президії). Проте зазначені конституційні норми і далі не знайшли практичного застосування. Фактично законодавчі функції цілком перенесено на Президію, укази якої є основними нормотворчими актами; наступне законодавче оформлення їх на сесіях Верховного Совєта має цілком формальний характер. Президія Верховного Совєта виконує також функції колеґіяльного президента держави (напр., скликання сесій Верховного Совєта, призначення членів уряду, надавання почесних звань, помилування засуджених, призначення представників УССР в іноземних державах і т. д. — стаття 30).

Уряд УССР — Совєт (за офіційною термінологією — Рада) Міністрів (до 15. III. 1946 р. — Совєт Народних Комісарів), як і за попередньої конституції, складається з т. зв. союзно-республіканських та республіканських міністрів (раніше нар. комісарів) та уповноважених загальносоюзних міністерств, в яких, до речі, зосереджені найважливіші галузі держ. і госп. життя. До розгляду республіканських міністерств належить дуже небагато менш важливих ділянок, як освіта, місцева промисловість, комунальне господарство, соціяльне забезпечення, місцева паливна промисловість, автомобільний транспорт та мебльово-столярська промисловість. Щодо нар. освіти, то й тут компетенції УССР ще раніше обмежені створенням загальносоюзного Комітету в справах вищої школи (21. V. 1936), перетвореного пізніше (10. IV. 1946 р.) на союзно-республіканське Міністерство Вищої Освіти СССР. На підставі ухвали Верховного Совєта СССР з 1. II. 1944 р. до компетенції УССР віднесено право мати свої республіканські військові формації і вступати в безпосередні зносини з іноземними державами (статті 15-а і 15-б Конституції УССР), і в складі уряду УССР на правах союзно-республіканських відомств утворено наркомати (тепер міністерства) оборони і закордонних справ. Практичні наслідки цих декляративних норм мінімальні; вони не призвели до зміни єдиної структури збройних сил СССР і його консульсько-дипломатичної служби. УССР має представників в Об’єднаних Націях (як член засновник) і брала участь у паризькій мировій конференції (мирові договори з Італією, Болгарією, Угорщиною, Румунією і Фінляндією), проте не має своїх дипломатичних місій у чужих державах, а також окремого консульського корпусу. Так само не мають особливого практичного значення укази Президії Верховного Совєта УССР з 21. XI. 1949 р. про новий державний герб, гімн і окремий червоно-блакитний (лазуровий) держ. прапор УССР.

Місцевими органами влади УССР за нинішньою конституцією є обласні, районні (в Закарпатській області — окружні), міські і сільські совєти (ради) депутатів трудящих (стаття 54 Конституції УССР), обирані прямим голосуванням. Дійсна адміністративна влада належить виконавчим комітетам тих же совєтів, формально їм підзвітним, а фактично лише керованим згори. Виконавчі комітети обласних і районних совєтів та міські совєти утворюють окремі відділи (напр., загальний, фінансовий, торгівлі, нар. освіти, охорони здоров’я і т. д.). Побудовані вони на основі формально подвійної підлеглости. Районні відділи підлягають районному совєтові і його виконавчому комітетові, а також відповідним обласним відділам; обласні ж відділи, в свою чергу, підлягають у своїй діяльності як обласному совєтові і його виконавчому комітетові, так і відповідному міністерству УССР. Міські совєти (ради) і їх відділи підлягають, залежно від величини міста, районним або обласним органам. Відділи горсовєта (міської ради) Києва підлягають у своїй діяльності як горсовєтові Києва і його виконавчому комітетові, так і безпосередньо відповідному міністерству УССР (стаття 78). Виконавчими органами сельсовєта (сільської ради), підлеглого районним органам, є виконавчий комітет, а в /675/ невеликих селах — голова, його заступник і секретар. Окреміх відділів немає. Місцеві органи влади діють за вказівками окремого адміністративного кодексу УССР (затвердженого ВУЦВК 12. X. 1927 р.) і цілого ряду республіканських і загальносоюзних адміністративних постанов.

Виборча система на початках існування совєтського режиму базувалася на ступневому і куріяльному принципах. Безпосередній характер мали лише вибори до сільських і міських совєтів, повітові — з представників сільських совєтів, губерніяльні (обласні) — з представників міських совєтів і волосних з’їздів совєтів, а всеукраїнський з’їзд совєтів — із представників міських совєтів і губерніяльних (згодом обласних) з’їздів совєтів. Вибори не були загальні. Т. зв. нетрудовий елемент і досить численні категорії осіб, визнаних за небезпечних для сов. режиму в силу своєї тодішньої або попередньої діяльности (священики, монахи, купці, комерційні посередники, особи, що жили на нетрудовий дохід з капіталу чи підприємства, службовці колишньої поліції, вояки протисовєтських армій і т. д.), були позбавлені виборчих прав (стаття 21 Конституції УССР 1919 p.). Норми представництва від робітників були пропорційно вищі від норм представництва селян та ін. верств трудящих. Це відповідало комуністичному розумінню сов. держави як пролетарської диктатури. Так, напр., за 9 статтею конституції СССР 1924 всесоюзний з’їзд совєтів складався з представників міських совєтів по 1 депутатові на 25 000 виборців і з представників губерніяльних з’їздів совєтів з розрахунку 1 депутат на 125 000 мешканців, при чому губерніяльні з’їзди і так уже попередньо були зформовані з перевагою міського населення. В межах же самих міських виборчих курій робітники вибирали щодо кількости в 3 — 4 рази більше, ніж інші групи. Голосування було відкрите.

Нові конституційні закони 1936 — 37 pp. запровадили формальні зміни в виборчу систему, проголошуючи, що вибори депутатів до всіх совєтів депутатів трудящих провадяться на основі загального, рівного й прямого виборчого права при таємному голосуванні (стаття 114 Конституції УССР, стаття 134 Конституції СССР). Право виставляти кандидатів належить тільки центральним, обласним і районним органам комуністичної партії або іншим фактично нею керованим громадським організаціям (професійні спілки, кооперативні організації, об’єднання комуністичної молоді і т. д.), а також загальним зборам робітників і службовців по підприємствах чи селян по колгоспах, що їх проводять згадані організації. Вибраним вважається кандидат — як правило є тільки 1 кандидат — який одержав абсолютну більшість голосів. Щоправда, конституція формально надала трудящим певні громадсько-публічні права, як воля зборів, організацій, слова тощо, проте це не мало і не має жадного застосування в громадсько-політ. житті совєтської держави. Відповідно до комуністичної науки про суспільство і державу, провід у них має здійснюватися клясою-гегемоном (у даному разі робітництвом) чи, радше, її офіційним аванґардом — комуністичною партією. Виходячи з цих засад, уже протягом перших років існування сов. держави були позбавлені права на леґальне існування всі політ. групи, крім комуністів. Місцеві комуністичні організації на Україні, оформлені з 1918 р. в Комуністичній Партії (большевиків) України — КП(б)У стали інтеґральною частиною рос. компартії, що позбавило державно-політ. життя України будь-яких рис самобутности, навіть в обмежених рамках конституції УССР.

Суд і прокуратура. Б наслідок держ перевороту в листопаді 1917 р. н. ст. попередній судоустрій Рос. імперії був, як одна з форм »класового панування поміщиків і капіталістів«, скасований і замінений »революційним правосуддям« (декрет про суд ч. 1 24. XI. 1917 р. ст. ст.), що далі, в 1919 p., поширилося, разом із сов. режимом, на Україну. Органами його були революційні трибунали і народні суди, що виносили вироки і рішення, керуючись »рев. сумлінням і соц. правосвідомістю« суддів, виділених місцевими органами сов. влади (як правило не з фахових правників). Сторони були репрезентовані »громадськими обвинувачами « і »правозаступниками«. Перехід до т. зв. нової економічної політики (НЕП), що спричинився до часткового повернення передреволюційних госп. стосунків і певної стабілізації правного життя, призвів до створення в сов. республіках нових матеріяльних і процесуальних кодексів та організації сталої судової системи, яка з певними змінами існує досі (спершу закон про основи судочинства СССР і союзних республік з 26. X. 1924 р. і положення про судоустрій УССР з 23. X. 1925 p., а потім новий загальносоюзний закон про судоустрій з 16. VIII. 1938 p.). Справи першої судової інстанції розглядають колеґії в складі постійного судді і двох нар. засідателів. Інститут нар. засідателів не ідентичний з інститутом присяжних. На відміну від останніх народні засідателі не є »суддями сумління«, бо вони зрівняні в правах із постійними суддями, подруге, зв’язані у визначенні вироків і рішень приписами закону. Найнижчою ланкою сов. судової /676/ системи є народний суд, що розглядає кримінальні справи (крім »контрреволюційних« та справ »особливої ваги«) і цивільні спори між громадянами. Народний суддя (постійний) і нар. засідателі (перемінний склад) мають обиратися прямо виборцями відповідного району. Другою ланкою сов. судової організації є обласний суд, постійний склад якого визначається на 5 років обласною радою депутатів трудящих. Обласний суд складається з кримінальної і цивільної колеґії (із постійних суддів). Обласний суд (у постійному складі колеґій) розглядає порядком касаційного переведення скарги на вироки і рішення нар. судів, а також протести прокурора або голови Верховного Суду, піднесені порядком судового нагляду. Найвищим судовим органом республіки є Верховний Суд УССР, постійний склад якого визначає на 5 років Верховний Совєт УССР. Як перша інстанція Верховний Суд (один постійний член і два засідателі) розглядає справи особливої ваги, передані йому постановою Президії Верховного Совєта, а також службові злочини депутатів Верховного Совєта, міністрів та ін. високих урядовців республіки і областей. Як друга інстанція Верховний Суд розглядає скарги і протести на вироки й рішення обласних судів. Крім того, Верховному Судові належить нагляд над усіма судовими органами республіки. Велика кількість справ, а саме військові злочини і визнані за особливо небезпечні держ. і службові злочини, а також злочини, що порушують роботу“ транспорту, підсудні спеціяльним судам: військовим трибуналам (першої і другої інстанції) та лінійним судам залізничого і водного транспорту. Спеціяльні суди не належать до судових органів окремих республік, хоч засідателів до них і виділяють верховні й обласні совєти відповідної республіки. Верховний Суд УССР порядком судового нагляду підпорядкований Верховному Судові СССР (утворений 14. VII. 1924 p.), що є також судом першої інстанції в справах загальносоюзного значення і другої — для спеціяльних судів. Виконання рішень у союзних справах і кримінальних вироків у майновій частині покладено на судових виконавців, що перебувають при судах усіх інстанцій.

Крім згаданих судових органів, існує від 1931 р. державний арбітраж при обласних виконавчих комітетах і Совєті Міністрів УССР для розгляду спорів між установами і підприємствами різних галузей держ. госп. управління (також спеціяльний відомчий арбітраж при окремих міністерствах для розгляду цивільних спорів між підприємствами й установами одного відомства) і громадскі суди (товариські суди, житлово-товариські суди, сільські суди) для розгляду дрібніших справ.

»Вищий нагляд за точним виконанням законів« усіма органами держ. адміністративного управління і громадянами, а також держ. обвинувачення на суді цілком вилучені з компетенції союзних республік (стаття 97 конституції УССР) і покладені на органи прокуратур и, очолювані обираним Верховним Совєтом СССР на 7 років генеральним прокурором Союзу ССР, що призначає на 5 років прокурорів республік, автономних республік і областей. Районних прокурорів призначає на 5 років прокурор УССР, а затверджує генеральний прокурор СССР. Правну оборону підсудних і захист інтересів сторін провадить адвокатура, об’єднана в республіканських і обласних колеґіях адвокатів, а також юрисконсульти відповідних інституцій. Попереднє досудове переведення здійснюють органи дізнання (міліція, карний розшук, органи Міністерства Державної Безпеки тощо) і слідства (нар. слідчі і слідчі в особливо важливих справах). Нагляд за органами дізнання (крім Міністерства Державної Безпеки — МДБ, рос. МҐБ) здійснюють слідчі, над органами слідства — прокуратура. Порядок переведення в органах МДБ реґулюється спеціяльними положеннями, призначеними лише для службового вжитку і ознайомлення. Взагалі ж органи МДБ (МҐБ, колишнє ЧК, ГПУ, НКВД) здійснюють поліційні, слідчі, судові та каральні функції і мають право ув’язнювати до таборів особливого призначення без судового розгляду. Згаданим органам допомагають іще утворювані на підприємствах і колгоспах т. зв. групи сприяння прокуратурі.

Права і обов’язки громадян. Конституція 1936 — 37 pp., намагаючись зовні максимально збільшити подібність сов. державного устрою до устрою демократичних держав, запровадила розділ про основні права і основні обов’язки громадян, статті якого деклярують права сов. громадян на працю, відпочинок, освіту, забезпечення старости і під час хвороби. Норми ці мають пропаґандивний характер. За їх ґарантію подається »соціялістична організація нар. господарства«. Конкретних зобов’язань держави щодо встановлення мінімуму заробітної платні, допомоги, пенсій, держ. лікування і т. д. конституція не містить. Не має вона також вказівок і на право вільного вибору праці і право суспільної оборони інтересів найманих працівників перед працедавцем (право страйків). Громадянам надається обмежена воля сумління (формально дозволяється виконувати релігійні відправи без права релігійної проповіді поза приміщенням церковно-релігійних організацій і без права групового навчання релігії дітей та підлітків). Воля слова, преси, зборів і спілок визначається лише »з метою зміцнення соціялістичної системи«. Особиста /677/ недоторканість має ґарантуватися забороною арешту »без висновку суду або дозволу прокурора«. Спеціяльних ґарантій від репресій до суду конституція не містить. Не зважаючи на свій формально демократичний характер, конституція 1936 — 37 pp. позбавляє громадянство найбільшої ґарантії політичної волі — права творення вільних політ. об’єднань і законодавчим шляхом леґалізує (фактично встановлену з перших років існування сов. держави) монопартійну систему. За конституцією »найактивніші й найсвідоміші громадяни з лав робітничої кляси й інших верств трудящих об’єднувалися в ... комуністичну партію (большевиків) ... яка творить ядро всіх організацій трудящих« (стаття 126 конституції СССР).

О. Юрченко






ЦИВІЛЬНЕ ПРАВО Й ЦИВІЛЬНИЙ ПРОЦЕС


Цивільне право. Сов. цивільне право, за визначенням больш. теоретиків, — це система норм, якими реґулюються майнові відносини між громадянами, між громадянами і соц. організаціями і соц організаціями між собою, далі — родинні й деякі особисті відносини громадян. В розвитку цивільного права на території УССР відповідно до іст. розвитку сов. держави можна вирізнити кілька етапів: у перші роки після революції законодавчі акти сов. влади були спрямовані на ґрунтовне знищення дореволюційної правної системи й на створення засад больш. соц. системи, щоб на цих підставах — після перепочинку у вигляді НЕП-у — будувати нове цивільне право, згодом уже в рамках конституції 1936 р.

Цивільне законодавство УССР ішло в основному за зразком законодавства РСФСР. Це стосується вже періоду формально-правної незалежности УССР. тобто часів до кінця 1922 р. Через те, що сов. влада на Україні була встановлена пізніше, ніж в РСФСР, тільки в 1919 р. в УССР появляється низка декретів, якими касується все кол. цивільне законодавство, націоналізуються банки, залізниці, окремі галузі промисловости, забороняються договори, об’єктом яких є нерухоме майно. Того ж року на Україні повністю скасовано спадкове право (декрет з 7. III. 1919), заводяться цивільні шлюби й розлуки (20. II. 1919).

Коли виявилося, що негайна повна соціялізація країни здійснена бути не може (див. Історія), настає тимчасове повернення в досить широких розмірах приватного господарства (НЕП), що знаходить свій вияв у цивільному законодавстві. Декрет УССР з 26. VII. 1922 про основні майнові права громадян, які визнаються УССР, охороняються її законами й захищаються судами УССР, доручає (за зразком такого ж декрету РСФСР з 22. V. 1922) м. ін. опрацювати проєкт кодексу цивільних законів УССР. На цій основі твориться Цивільний Кодекс УССР з 16. XII. 1922, який набрав чинности на території УССР 1. II. 1923. Одночасно з поширенням території УССР в 1939 — 40 pp. діяння цього кодексу поширюється також, і то із зворотною силою, на Зах. Укр. Землі. Від 1940 р. діє Цивільний Кодекс УССР також на території Молдавської ССР. Цивільний Кодекс УССР побудований точно за зразком Цивільного Кодексу РСФСР з 31. X. 1922. Це розміром найкоротший цивільний кодекс у світі: він налічує тільки 435 статтєй, не включаючи родинного права, нормованого окремим кодексом. Деякі постанови, а то й цілі розділи кодексу (напр., норми про торговельні спілки) вже не діють у зв’язку з завершеною в СССР соціялізацією, деякі діють у зміненому вигляді (головне речове й спадкове право). Передбачений конституцією 1936 р. союзний цивільний кодекс до кінця 1950 р. ще не з’явився. Зате діє в ділянці цивільного права низка окремих законів, указів і постанов, величезна більшість яких видана після 1936 р. — це акти союзні, а не республіканські. Окремого торговельного кодексу в УССР нема. Систематика Цивільного Кодексу УССР 1), така: загальна частина, речове право, право зобов’язань, спадкове право.


1) Цивільний Кодекс УССР розглядаємо тут як систему офіційно оголошених норм, не входячи докладніше в практику на підсов. Україні. Як відомо, дійсні відносини в СССР раз-у-раз гостро розходяться із проклямованими законами.


Цивільний Кодекс УССР надає правоздатність усім громадянам, не обмеженим у правах судом. Дієздатність настає з досягненням повноліття, тобто з закінченням 18 р. життя. В соц. системі господарства величезну ролю відіграють юридичні особи, головним чином дерні., а також кооп., в тому числі колгоспи. Кожна юридична особа формально діє за посередництвом своїх органів, встановлених або вибираних на основі затвердженого відповідною владою статуту. Такими держ. юридичними особами виступають промислові трести, що є від 1923 р. основною формою організації промисловости на Україні. Вони зреформовані законом УССР з 4. VII. 1928 про держ. промислові трести, побудовані на засадах госп. розрахунку. Трест обіймає звичайно кілька виробничих підприємств. Подібно організована і держ. торгівля у формі »держторгів«, до системи яких входять маґазини, контори, склади і т. д. Між соц. держ. підприємствами довго існувала система видавання товарів у кредит. Від 1. IV. 1930 р. товари й /678/ послуги оплачуються порядком безготівкових розрахунків.

Розділ Цивільного Кодексу про речове право зазнав змін після введення в життя конституції 1936 р. Цивільний Кодекс передбачав, побіч держ. й кооп., також приватну власність в обмежених розмірах. Конституція залишила деякі рештки приватної власности в сільському господарстві (див. Земельне право). В основному ж суб’єктом права власности на знаряддя й засоби виробництва може бути держава, до певної міри також кооперативи. Власником землі є тільки держава. Правовідносини зв’язані з володінням і користуванням землею, реґулювалися раніше головним чином постановами Земельного Кодексу УССР з 1922 р. Після колективізації сільського господарства постанови Земельного Кодексу стосуються до неколгоспних земель (головне міських і лісів), а колгоспні землі підлягають правному режимові, передбаченому зразковим статутом с.-г. артілі (див. Земельне право). Конституція 1936 р. подає поняття особистої власности на предмети споживання. Предметом особистої власности можуть бути також житлові будинки з обмеженнями за статтею 182 Цивільного Кодексу (не більше трьох домоволодінь в одній родині; в РСФСР — не більше одного домоволодіння). Тяжка житлова криза, спричинена війною 1939 — 45 pp., викликала указ Президії Верховної Ради СССР з 26. VIII. 1948, яким кожному громадянинові дається право купити або збудувати для себе на праві особистої власности житловий дім з одним або два поверхами, з числом кімнат від 1 до 5. Будинками можна володіти, користуватися й розпоряджатися ними на основі або особистої власности, або права забудови. Останнє право можна набути на обмежений час (до 65 р.) на основі договору з відділом комунального господарства. Крім права власности й права забудови, Цивільний Кодекс знає також речове право застави.

В ділянці облігаційного права, якщо йдеться про типи договорів, Цивільний Кодекс УССР розмірно найменше різниться від правних систем, що діють в зах. країнах Европи. В кодексі докладно унормовані договір купівліпродажу, заміни, коротко — дарування, докладніше — договір про найом. Право найму житлових приміщень детально унормоване постановою ЦВК і СНК СССР з 17. X. 1937. Далі кодекс містить постанови про позику, підряд, поруку, доручення, довіреність, комісію, забезпечення. Постанови про т-ва (торговельні спілки) вже не діють, бо тепер торговельних спілок в УССР нема. Нарешті, в цьому розділі говориться про зобов’язання, що випливають у наслідок безпідставного збагачення й у наслідок завдання іншому шкоди.

Колективізація сільського господарства створила потребу нових типів договорів, як договори про контрактацію й договори машинно-тракторних станцій із колгоспами. Докладно опрацьовані правні форми кредитово — розрахункових відносин юридичних держ. осіб.

Родинне право. Тоді як Цивільний Кодекс УССР і майже всі важливіші республіканські закони з ділянки цивільного права були видані після відповідних законів РСФСР і майже цілком їм відповідають, — Кодекс Законів про родину, опіку, шлюб і про акти громадянського стану УССР з 31. V. 1926 р. з’явився перед Кодексом Законів про шлюб, родину й опіку РСФСР з 19. XI. 1926 р. і системою й змістом дещо самостійніший. Однак, відповідно до загального централізаційного курсу, і ця невелика відмінність УССР була рядом центр. указів та постанов ліквідована (див. далі). На відміну від рос. кодексу, який дорівнював фактичні подружні відносини до зареєстрованих шлюбів, кодекс УССР встановлює, що тільки реєстрація шлюбу в органах ЗАГС (запис актів громадянського стану) є безспірним, до спростовання судом, доказом наявности одруження. Указом уряду СССР з 8. VII. 1944 в усьому Союзі визнано за дійсні тільки зареєстровані шлюби. Згідна заява обох сторін і реєстрація цієї заяви в ЗАГС є тепер єдиною правною формою одруження в УССР. Потрібний для одруження вік: 18 р. для чоловіка, 16 р. (в РСФСР — 18 р.) для жінки. Не можуть одружуватися особи, вже в даний момент одружені, визнані за слабоумних або душевнохворих, споріднені по прямій лінії, а також повнорідні й неповнорідні брати й сестри. Указ з 15. II. 1947 ставить ще одну невідому в практиці зах. країн перешкоду, забороняючи під загрозою недійсности, шлюби між громадянами СССР і чужинцями.

Правно жінки зрівняні з чоловіками. Проклямуючи ліквідацію жіночої нерівноправности дореволюційних часів, закон з 1919 р. і кодекс з 1926 р. передбачали необмежену свободу шлюбних розлук. В період готування до другої світової війни поряд із рядом ін. заходів, якими СССР наближався до форм життя царської Росії, водночас із забороною абортів, 27. VI. 1936 обмежено і свободу розлук, запроваджуючи виклик обох сторін до органів ЗАГС-у, проґресивну оплату від розлук і відмітку в пашпорті. В часи війни ці заходи загострено: 8. VII. 1944 справи шлюбних розлук передано судам, /679/ які розглядають причини розлуки, беруть досить високу оплату з них і оголошують у пресі про намір сторін розлучитися. Отже політика сов. законодавців до питання шлюбних розлук за недовгий час корінним чином змінилася.

Якщо йдеться про відношення батьків до дітей, то закони не робили різниці в правах дітей, народжених у шлюбі й поза шлюбом. Батько дитини був зобов’язаний платити на утримання дитини, народженої поза шлюбом, четвертину заробітку. Допускалися позви про встановлення батьківства. Під час другої світової війни і тут зайшли зміни: указом з 8. VII. 1944 цей порядок скасовано; зате многодітні, а також самотні матері стали одержувати допомогу від держави на утримання дітей. Однак після війни розмір допомоги скорочено указом з 25. XI. 1947. Указ з 8. IX. 1943 запровадив одностайне для всіх республік право усиновлення.

В ділянці спадкового права, після повного скасування 1919 p., за НЕП-у повертається право спадкування в обмеженому вигляді (1922 p.). Коло законних спадкоємців обмежувалося прямими нисхідними (дітьми, внуками й правнуками), дружиною померлого, а також непрацездатними й бідними особами, що фактично перебували на повному утриманні померлого не менше як рік до його смерти. При спадкоємстві за законом спадщина ділилася нарівно між усіма зазначеними вище особами. Спадкодавець міг нотаріяльно засвідченим заповітом поділити майно й іншим способом, але тільки між законними спадкоємцями. Вартість чистої спадщини не могла перевищувати суми 10 000 карб. Це обмеження в 1926 р. скасовано. В 1928 р. дозволено робити заповіти також на користь держави, партійних, професійних і громадських організацій. Указом Президії Верховного Совєта СССР з 14. III. 1945 р. право спадкування поширено на батьків, братів і сестер і запроваджено право репрезентації. Дозволено робити заповіти на користь чужих за браком законних спадкоємців.

Поза кодексом унормоване авторське (закон УССР з 6. II. 1929) та винахідницьке право (тепер діюча союзна постанова з 5. III. 1941). Об’єктом авторського права є продукт творчої діяльности людини, виражений у певній конкретній формі. По закону автор користується особистими й майновими правами на свої твори в основному все життя, а його спадкоємці — 15 р. після смерти автора літ. твору. Винахідник, — за цією постановою, — може відступити державі свій винахід для експлуатації, одержавши за це авторське свідоцтво, яке дає йому особисті й майнові права на винахід. Винахідник може також одержати на свій винахід патент, давши державі ліцензію на експлуатацію (це право передбачає виключно чужинців).

Термін позовної давности характеристичний в УССР своєю незвичайною короткотривалістю. В спорах приватних осіб між собою і з установами, підприємствами та організаціями право на позов вигасає в основному вже після 1 року з часу виникнення права на подання позву (в РСФСР — 3 роки).

Цивільний процес. Спори про цивільне право розв’язуються судовим порядком (стаття 2 Цивільного Кодексу). З часу окупації України больш. судоустрій на Україні неодноразово зазнавав змін. Тепер діє союзний закон про судоустрій СССР, союзних і автономних республік з 16. VIII. 1938 р. Так само часто мінялися й правила про цивільний процес. Від 1. XII. 1929 на Україні діє Цивільний Процесуальний Кодекс УССР з 5. XI. 1929 p., спертий в основному на Цивільний Процесуальний Кодекс РСФСР 1923 p., виявляючи розмірно досить велику від нього відмінність. Одностайний союзний цивільний процесуальний кодекс, передбачений конституцією 1936 p., до кінця 1950 р. ще не з’явився.

Основним принципом діючого цивільного процесу проголошено здійснення правосуддя тільки судами. Лише більші майнові спори між держ. установами, підприємствами й організаціями розв’язуються органами держ. арбітражу. Цивільні спори вирішує щоразу колеґіяльний суд із судді й двох вибраних нар. засідателів. Цивільне судочинство на Україні кодекс оголошує явним, даючи право вести його укр. мовою при пошані до мовних прав нац. меншостей. Однак діяльність сов. судових органів завжди залишала це право тільки теоретичним (див. Історія).

Система діючого цивільного процесу спирається на засади диспозиційности сторін, від яких залежить пред’явлення позву, розмір позовної вимоги, відмови від позву, признання позву, укладення мирової, оспорення рішення суду й домагання примусового виконання судового рішення. Широкі права має в цивільному процесі прокурор, який може почати справу і вступити в справу в кожній стадії процесу, якщо, на його думку, цього потребує охорона інтересів держави або трудящих. Від імени фізичних осіб можуть вносити позов також деякі організації, напр., профспілки. Суд не зв’язаний заявами сторін і може рішати також понад вимогу позивача. Сторони пред’являють процесовий матеріял, але суд може з власної ініціятиви /680/ допускати дальші докази. Судочинство має вестися усно й безпосередньо.

Суб’єктами цивільного процесу можуть бути як фізичні, так і юридичні особи, яким служить процесова правоздатність. Стороною в процесі буває не держава, як Ціле, а її окремі установи й організації через свої органи. Нема окремої інституції, яка б заступала права республіки як суб’єкта цивільного права. Суд починає й веде судочинство на основі позву, поданого позивачем проти відповідача. Позовну заяву подається до місцево й речево компетентного суду (найчастіше до суду місця замешкання відповідача).

Суд має вирішувати справу на основі доказів. Доказовими засобами можуть бути пояснення сторін, признання, показання свідків, висновки знавців, речові докази, огляд на місці, писемні докази. Судові засідання відбуваються в основному публічно. Сторони можуть бути заступлені законними або добровільними представниками. На основі вислідів судочинства суд ухвалює рішення, яким закінчує справу. Постановами вирішує суд окремі процесові питання.

Цивільний Процесуальний Кодекс не знає відклику (апеляції), а лише касацію (з правними елементами ревізії). Казаційний суд, як правило, не вирішує справи в суті, а лише перевіряє правильність оспорюваного рішення. Рішення може бути скасоване з причини порушення або неправильного застосування закону, а також з причини очевидної його суперечности з установленими фактичними обставинами справи. Правосильні рішення можуть бути винятково переглянуті порядком нагляду або через нововиявлені обставини.

Якщо судове рішення не буде виконане добровільно, стягувач на основі виконавчих документів може звернутися до судового виконавця. Стягнення можна звертати на майно боржника, й тоді воно провадиться через арешт майна, вчинення опису, опечатання й продаж. Можна також звертати стягання на заробітну платню робітників і службовців, на вірительності боржника, на його будинок і право забудови. Продаж відбувається з правила з прилюдних торгів. Виручена сума розподіляється пропорціонально між кредиторами за встановленим першенством деяких вірительностей.

Ю. Фединський






КАРНЕ ПРАВО І ПРОЦЕС СОВЄТСЬКОЇ УКРАЇНИ


Джерела. На укр. землях у складі УССР діє як основне джерело карного матеріяльного права »Кримінальний Кодекс УСРР« (постанова ЦВК УССР з 8. VI. 1927, затверджена 2 сесією ЦВК УССР 10 скликання) з численними змінами та новими редакціями окремих статтей. Але згідно із сталінською конституцією для всього Союзу має існувати один карний кодекс; коли його видадуть, скінчиться існування Кримінального Кодексу УССР. Але й так Кримінальний Кодекс УССР істотно не відрізняється від Кримінального Кодексу РСФСР. На зах. окраїнах, що є під Польщею, діє Поль. Карний Кодекс з 11. VII. 1932 р. з чинністю від 1. IX. 1932 і з пізнішими змінами деяких статтей.

Завдання карного законодавства УССР визначено в 1 статті Кодексу: »Кримінальний Кодекс УРСР має завданням судово-правову охорону Радянської Соціялістичної Держави і встановленого в ній правового порядку від суспільно небезпечних дій (злочинів), застосовуючи до правопорушників зазначені в Кодексі заходи соціяльної оборони«. Отже карне право має тут виразно клясовий характер, а »найважнішим завданням соціялістичного карного права являється безпощадна боротьба з усіма ворогами совєтської влади, що представляють собою аґентуру капіталістичного оточеннях (Ошерович). Так і подібно ясно говорить офіціяльне коментування. Кодекс справ ці дає сильну зброю для такої боротьби як широким визначенням поняття злочину, так і переліком та ґрадацією злочинних дій і заходів реакції й, нарешті, можливістю застосовувати заходи соціяльної оборони до осіб, які хоч не вчинили злочину, але »небезпечні своїм зв’язком з злочинним оточенням чи своєю колишньою злочинною діяльністю« (стаття 5). Розстріл як вищий захід соціяльної оборони застосовується за Кримінальним Кодексом дуже широко (Кодекс згадує розстріл бл. 50 разів). Це дало підставу евр. критикам назвати карне право Сов. Союзу »одностороннім клясовим виміром справедливости, з засадою терору у вигляді закону« (Гіппель). У зв’язку з цим характеристична часова чинність Кримінального Кодексу, яка ламає загальноприйняту засаду, що закон не має зворотної сили. Кодекс дозволяє судити за »колишню злочинну діяльність« (див. вище) або, напр., за активні дії чи боротьбу проти робітничої кляси і т. д. ... ще за царату чи то в часи громадянської війни (стаття 54-13), а деякі додаткові закони прямо стверджують свою зворотну силу.

Злочин, за доктриною сов. науки, має клясову природу. Вона висловлена в статті 4 Кодексу: »Суспільно небезпечною (злочинною) дією визнається кожна дія або бездіяльність, що загрожує радянському ладові або порушує правовий порядок, встановлений владою робітників і селян на перехідний до комуністичного ладу період часу«. Отже, злочин — це кожна суспільно-небезпечна /681/ дія, а не тільки та, що передбачена в законі. Суть злочину — в суспільній небезпеці, а тому злочинець той, хто суспільно небезпечний. Виходячи з цього погляду, сов. законодавець дозволяє судові не застосовувати заходів соціяльної оборони до обвинуваченого, який, на думку суду, на момент розгляду справи не є суспільно небезпечний (стаття 46). І навпаки, Кримінальний Кодекс вимагає судити й застосовувати (за аналогією з ін. статтями Кодексу) заходи соціяльної оборони за дії, не передбачені в Кодексі, а проте суспільно-небезпечні (стаття 7). Оцінюючи такі дії, суд керується »соціялістичною правосвідомістю«. Ця т. зв. засада аналогії є однією з найхарактеристичніших ознак карного законодавства Совєтів: вона ламає загальноприйняту в правних державах засаду »nullum crimen sine lege«. Але 20-літня практика й поставлена вимога »певности права« спричинили те, що в працях кодифікаційних комісій перемогла тенденція обмежити, а то й відкинути засаду аналогії.

Засади відповідальности. Раніше панував погляд, визнаний і сов. наукою, що кримінальні кодекси СССР спирають відповідальність не на вину, а на суспільну небезпечність винуватця. Нині офіційна догма сов. науки виразно заявляє, що вина — умова кримінальної відповідальности. А проте немає сумніву, що Кримінальний Кодекс не знає вини в моральному значенні, як її знають евр. закони і яка єдино виправдує кару з її елементом етичного осуду та справедливої заплати. Тому, логічно, Кримінальний Кодекс не знає кари; він знає суспільно-небезпечних людей і заходи оборони від них. Вина, як її знає Кримінальний Кодекс, має юридичне значення. Виходячи в засаді з ідеї детермінізму, сов. законодавець визнає свободу волі тільки як »можливість приймати рішення, розуміючи річ« (Енґельс). »Винуватий«, — за Кодексом, — той, хто вчинив суспільно-небезпечну дію, діявши умисно або необережно. Але питання вини, умисної чи невмисної, актуальне тільки щодо застосування т. зв. судово-поправних заходів; людина, хоч непривинима, може бути суспільно-небезпечна, і до неї слід застосувати відповідні ін. заходи. Застосування судово-поправних заходів виключається також малолітністю — до 14 років; але за крадіжки, насильство, тілесне пошкодження, каліцтво, вбивство притягають до повної відповідальности і неповнолітніх, починаючи з 12 років. Відмінно від засади евр. кодексів, Кримінальний Кодекс притягає до відповідальности також за готування злочину в усіх випадках.

Реакція на злочинні дії — це дальша характеристична властивість Кримінального Кодексу УССР. Як і ін. кодекси СССР, він, на відміну від кодексів усього світу, виразно й послідовно пішов по лінії превенції, тобто завдань доцільности санкції, відкидаючи ідеалістичний елемент справедливої відплати чи етичного осуду. Кодекс не знає взагалі »кари«, а тільки заходи соціяльної оборони, які »не можуть мати метою завдавати фізичні страждання або принижувати людську гідність і не мають своїм завданням відплату і кару« (стаття 6). В цьому Кримінальний Кодекс на перший погляд наймодерніший із модерних, у яких є також тенденція наголошувати превентивне завдання кари. Але на практиці передбачені в ньому судово-поправні заходи — це по суті звичайні карні заходи. Вони є офіційно визнаним засобом репресії й терору, і тому, з природи речей, в них конечне страждання. Кінець-кінцем сам законодавець повертається (від 1930 р.) до терміну »кара«, який ми знаходимо в новіших редакціях окремих статтей Кодексу. Відповідно до завдання — взагалі запобігти злочинам, забезпечитися від суспільно-небезпечних осіб та пристосувати злочинців »до вільного співжиття трудящих« заходи поділяються на судово-поправні, медичні й медично-педагогічні. Між судово-поправними є ряд ориґінальних, як от оголошення ворогом трудящих із позбавленням громадянства Союзу та вигнанням за його межі назавжди; позбавлення волі в поправно-трудових таборах у далеких місцевостях СССР; примусова праця без позбавлення волі; громадська догана; пересторога і т. д.

Особлива частина Кодексу складається з дев’ятьох розділів, за групами злочинів. Вона відзначається чималою казуїстикою в укладі, що слід вважати за від’ємну прикмету. По суті характеристична велика перевага охорони правних дібр суспільности (держави, суспільного майна, ладу) над правними добрами одиниці, що проявляється в вимірі передбачених кар. Так, напр., за звичайний крадіж у приватної особи загрожує найбільше 6 місяців ув’язнення, але за крадіж із громадських (кооперативних, колгоспних і т. д.) складів — ув’язнення до 8 років. За законом із 7. VIII. 1932 р. — суспільна власність »священна і недоторкана, а людей, що роблять замах на неї, треба розглядати як ворогів народу»; для них абсолютна кара — розстріл. Між контрреволюційними злочинами й злочинами проти порядку управління знаходимо розстріл 24 рази (крім особливо передбачених випадків). Між ними, напр., за неплачення податків у воєнний час або за »кастрацію племінних баранів приватними особами, якщо цей злочин вчиняється з контрреволюційною метою« (постанова СНК СССР і ЦК ВКП(б) з 7. III. 1936 р. і циркуляр прокурора СССР з 13. III. 1936 ч. 14/9). Тим часом за /682/ вмисне вбивство людини загрожує найвища кара — ув’язнення до 8 років.

Карний процес. Процесове справування спирається в основному на загальнопоширені засади, воно навіть досить гуманне для обвинуваченого: забороняє »домагатися показання або визнання обвинуваченого насильством, погрозою й ін. подібними заходами« (стаття 134 Кримінально-Процесуального Кодексу); обвинувачений має право на допомогу оборонця (інколи обов’язкову); справування є явне, усне, дозволяє оскарження рішень. Але сам закон дає можливості для того, щоб практика йшла по лінії терору. Так самостійними органами дізнання є органи міліції і кримінального розшуку, органи гол. управління держ. безпеки НКВД, органи головного управління пожежної охорони НКВД, органи інспекції праці і т. п. Кожний із них самостійно починає дізнання і власною постановою (за винятком справ, у яких обов’язкове т. зв. попереднє слідство) припиняє. Прокурор і т. зв. слідчий наглядають над діями дізнання, але взагалі органи дізнання безконтрольні й самостійні. Вони можуть навіть (де не обов’язкове попереднє слідство) застосувати власною постановою кожний запобіжний захід (ув’язнення мусить затвердити суд або слідчий). Оборонці (адвокати) не є самостійні і незалежні, як в ін. країнах; вони, як члени т. зв. колеґії адвокатів, — урядовці правосуддя і часто самі стають на стороні обвинувачення свого клієнта. Але в ряді справ сам закон прямо обмежує права підсудного на оборону. В справах про »терористичні організації і терористичні акти« слідство триває не більше як 10 днів, акт обвинувачення вручають підсудному тільки за добу перед розглядом справи, справу ведуть без участи сторін, оскарження вироків і прохань про помилування немає, а вирок смерти виконують негайно після винесення його (постанова ЦВК СССР з 1. XII. 1934 р. — т. зв. »лекс Кіров«). Подібне обмеження в справах про »контрреволюційне шкідництво і диверсії« (постанова ЦВК СССР з 14. IX. 1937 р.) — при чому всі ці злочини визначені дуже широко.

Але найсвоєрідніша й найхарактеристичніша для правосуддя СССР — т. зв. адміністративна юстиція в межах НКВД (закон з 5. II. 1934, Збірник Законів 1935, стаття 84). Це »судівництво« має право адміністративним шляхом, безвідклично, застосовувати до запідозрених осіб, яким одначе не доведено ніяких контрреволюційних дій, такі заходи, як заслання в далекі місцевості, видалення з окремих районів, ув’язнення в поправних таборах — усе це на термін 5 років. Немає тут ніяких приписів справування, немає вимоги допитати підсудного, немає права відклику — взагалі про право, як його розуміє світ, не доводиться тут говорити. А, як відомо, саме така адміністративна юстиція застосовується в УССР у безконечно широкому обсязі.

Ю. Старосольський






ЗЕМЕЛЬНЕ ПРАВО


Державна власність на землю. Вся земля з її надрами, водами й лісами є в межах УССР держ. власністю і становить єдиний держ. земельний фонд. Скасування приватної власности на землю і її удержавлення було проведене спершу в Росії відразу після больш. революції декретом про землю II всерос. з’їзду совєтів з 26. X. 1917 р. і декретом про соціялізацію землі всерос. ЦВК з 19. II. 1918 ст. ст. і підтверджене статутом (положенням) про соц. землевпорядження і про заходи переходу до соц. хліборобства з 14. II. 1919 н. ст. Поміщицькі, церковні, манастирські й удільні землі перейшли з усім інвентарем у розпорядження сов. влади. Володіння землею стало можливим тільки на правах користування (напр., селянське трудове користування). З поширенням сов. влади й на Україну удержавлення було здійснене тут місцевими органами сов. влади й підтверджене першою Конституцією УССР з 14. III. 1919 і постановою Всеукр. Революційного Комітету про землекористування з 5. II. 1920, а далі повторене в пізніших законодатних актах УССР (стаття 2 Земельного Кодексу, статті 21 і 53 Цивільного Кодексу, закон про ліси і т. д.).

Суб’єктом держ. власности на землю є держава, насамперед СССР (стаття 1 »Загальних основ землекористування і впорядження« з 15. XII. 1928), яка своїми органами здійснює і загальне управління земельним фондом, і посередньо або безпосередньо експлуатацію земель. Загальне управління земельним фондом належало спочатку тільки Нар. Комісаріятові Земельних Справ УССР і його органам, але пізніше, 7. XII. 1929, підпорядковане новоствореному НКЗС СССР (тепер Міністерство Сільського Господарства). Основними функціями загального управління зем. фондом є приділення земель окремим землекористувачам і вилучення земель для держ. і громадських потреб, облік земель і земельна реєстрація, а також контроль над відповідним використанням наділених земель. Розгляд питань про приділення й вилучення земель реґулюють: Земельний Кодекс УССР, спеціяльні загальносоюзні постанови про вилучення земель, як, напр., постанова СНК СССР з 2. VI. 1938 »про порядок вилучення землі у колгоспів для держ. потреб«, і, нарешті, наказ по Міністерству Сільського Господарства СССР з 31. І. 1949. Облік земель за окремими вгіддями (добрами), себто опис земельної площі (т. зв. інвентаризація) і держ. запис землекористувань (земельна реєстрація) провадять місцеві органи /683/ Міністерства Сільського Господарства УССР, а в містах — відділи комунального господарства під доглядом Міністерства Комунального Господарства УССР. Давній порядок реєстрації, встановлений Земельним Кодексом УССР, був доповнений постановою ЦК ВКП(б) і СНК СССР з 27. V. 1939 p., де особливу увагу приділено реєстрації колгоспного землекористування. Земельні спори, що виникають у ході приділення або вилучення земель, розглядаються адміністративним порядком районними, обласними й міськими виконавчими комітетами, а також і СНК — тепер Совєтом Міністрів УССР (пост. СНК СССР і ЦК ВКП(б) про організацію НКЗС СССР, РСФСР і УССР з 5. XII. 1939). Раніше існували для розгляду земельних спорів земельні комісії при волосних, далі районних і окружних (обласних) виконавчих комітетах, а також вища земельна комісія при НКЗС СССР (ліквідована 1939). Посередню експлуатацію земель, себто держ. керівництво колгоспами, здійснює держава через Міністерство Сільського Господарства і його органи та Совєт в справах колгоспів при Совєті Міністрів СССР. Безпосередню експлуатацію земель (де держава сама господарює) здійснює держава через: Міністерство Сільського Господарства (завідування землями вільного фонду, землями МТС, селекційними й дослідними станціями і т. д.) і через ін. державні органи сов. господарства (міністерства радгоспів, комунального господарства, шляхів сполучення, лісового господарства і т. д.). Структура міністерств сільського господарства СССР і УССР базується на вищезгаданій постанові СНК СССР і ЦК ВКП(б) з 5. XII. 1939 р. В МСГ СССР діє спеціяльне для управління сільським господарством України, Криму, Воронізької й Курської областей »головне виробничо-територіяльне управління Півдня«. Міністерство Сільського Господарства УССР складається з ряду виробничо-територіяльних управлінь (28. II. 1940 створено 2 управління для зах. областей), спеціяльних управлінь тваринництва, конярства, ветеринарного і т. ін., а далі багатьох відділів і секторів (напр., кадрів, плянування, фінансів). Подібно побудовані й обласні відділи сільського господарства. В складі районних відділів є головний аґроном, старший зоотехнік, старший ветлікар, старший землевпорядник, інструкторська група і т. д.

Джерела земельного права. Основним джерелом земельного права до проведення суцільної колективізації був Земельний Кодекс УССР з 29. XI. 1922 p., який змістово цілком відповідає Кодексові РСФСР з 30. X. 1922 p.; з 227 статтей Земельного Кодексу УССР тільки 33 не є точним передруком відповідних статтей Кодексу РСФСР. Земельний Кодекс, виданий після визнання державою неможливости безпосередньо вести сільське господарство, був побудований, з одного боку, на основі держ. власности на землю, але, з другого боку, й на збереженні селянського господарства й визнанні за ним деякої самостійности в господарюванні. Після видання 15. XII. 1928 р. загальносоюзного закону про »загальні основи землекористування і землевпорядження« і проведення суцільної колективізації Земельний Кодекс втратив у більшій частині своє значення. Після того й все земельне законодавство УССР, яке доти звичайно повторювало відповідні закони РСФСР, стало вже й формально другорядним. Органи держ. влади і держ. управління СССР встановлюють не тільки основні засади землекористування й користування надрами, лісами і водами, що передбачається Конституцією СССР з 1936 р. (стаття 14, пункт с), але й якнайдетальніше централізовано реґулюють усю с.-г. діяльність. Найвищі органи влади і держ. управління УССР не мають жадної можливости самі реґулювати »встановлення порядку користування землею, надрами, лісами й водами« (стаття 19, пункт к Конституції УССР). Постанови й розпорядження Совєта Міністрів УССР, рішення місцевих совєтів і їх виконавчих комітетів видаються — як правило — тільки в межах і для виконання відповідних постанов і розпоряджень Совєта Міністрів і указів Верховного Совєта СССР. Дуже велике значення мають накази й інструкції різних міністерств і відомств.

Трудове селянське землекористування. В міру поширення сов. влади на Україні експропрійовано »нетрудові« (напр., поміщицькі) господарства, більшість земель цих господарств була розділена між малоземельними селянами, а на частині створено держ. с.-г. підприємства (див. далі). Земельне законодавство того часу дозволяло, щоб т. зв. трудові господарства селян існували й далі на правах землекористування (не власности), зберігаючи давні форми господарювання. Проте керівною ідеєю тогочасної сов. аґрарної політики було не закріплення наявного земельного володіння селян, а, навпаки, земельне вирівняння селянських господарств (інструкція »про розподіл земель у тимчасове вирівнювальне користування« з 6. III. 1919). Пізніший закон з 2. III. 1921 р. встановив уже тільки лімітацію селянського землекористування (15 — 48 га). Проте селянське землекористування обмежувалося 3-річним терміном користування. Нестійкість землекористування мала дуже неґативний вплив на сільське господарство, що посилювалося ще тодішньою податковою системою (»продразверстка« — харчова розкладка), яка мала характер перманентної воєнної реквізиції (див. Історія).

Як один із заходів нової екон. політики (НЕП) для піднесення сільського господарства, 27. V. 1922 р. був виданий в УССР (в Росії 22. V. 1922) основний закон про трудове селянське землекористування, що створив інститут закріплення наявного розподілу земель для постійного трудового землекористування. Постанови цього закону були повторені Земельним Кодексом УССР з 29. XI. 1922. Селяни одержали в постійне трудове користування всю ту кількість землі, якою вони фактично і законно користувалися до 27. V. 1922 (стаття 143 ЗК), одначе суб’єктом закріплення землі було тільки товариство землекористувачів, /684/ земельне товариство (стаття 10 ЗК), а не окремий селянський двір, як це могло бути в Білорусі чи в Росії (півн. і півн.-зах. райони).

Землі земельного товариства реєстровано як одну земельну ділянку, не визначаючи її внутр. фактичного розподілу між окремими землекористувачами — дворами. Земельне товариство (зване також земельною громадою) являло собою юридичну особу і було побудоване як сукупність окремих госп. клітин-дворів. Двір уважався родинно-трудовим об’єднанням рівноправних осіб, які спільно ведуть сільське господарство. Господар двору був тільки представником двору в господарських справах (стаття 69 ЗК). Майно двору (»родинне майно«, »майно загального користування«) належало нероздільно всім членам двору незалежно від статі й віку, при чому відповідальність за особисті борги окремих членів двору поширювалася тільки на їх особисте майно (»майно особистого користування«).

Сел. землекористування мусіло мати трудовий характер, себто в сел. господарстві мали — як правило — працювати тільки члени двору. Проте наймана праця дозволялася в тому випадку, коли в господарюванні брали участь усі працездатні члени, а наймана праця мала тільки допоміжне завдання і була конче потрібна для господарства (стаття 39 Земельного Кодексу). Умови праці наймитів (»батраків«) реґулювалися спершу загальносоюзним законом з 18. IV. 1925 p., а потім, крім закону про землекористування з 15. XII. 1928 р. (VIII розділ), ще й спеціяльним законом з 20. II. 1929 р.

Дозволялася також т. зв. трудова оренда (постанова СНК УССР з 11. IV. 1920 »про можливість тимчасово передавати землю в оренду незаможними сел. господарствами«, сттаття 28 Земельного Кодексу), якщо слабі сел. господарства не могли обробити свою землю, а орендар міг обробити орендну землю працею своєї родини чи з допомогою наймитів. Оренду відмічувано порядком земельної реєстрації. Суборенда була суворо заборонена.

Після кількох років (1922 — 27) порівняно вільного розвитку сел. землекористування, хоч і тоді вже обмежувано більші сел. господарства (напр., декрет ВУ ЦВК з 11. VII. 1923 »про розкуркулення села«), за вказівками XV з’їзду ВКП(б), 2-19. XII. 1927 почалися госп., політ. і законодавчі обмеження трудового сел. землекористування. Всебічний тиск, щоб змусити селян вступити до колгоспів (»колективне господарство«, рос. »колхоз«, »коллективное хозяйство«) особливо посилився в кінці 1929 р. (27. XII. 1929 з’їзд аґрарників-марксистів), що привело в 1930 і 1931 pp. до т. зв. суцільної колективізації, себто майже повної ліквідації сел. землекористування і до фактичного удержавлення сільського господарства. В 1930 році були ліквідовані земельні товариства (громади). Найважливішим актом того часу була постанова ЦВК СССР з 1. II. 1930 »про заходи щодо закріплення соц. перебудови сільського господарства в районах суцільної колективізації і щодо боротьби з куркульством«. Місцевим органам сов. влади доручено — як »нові завдання« — »розкуркулювати« селян-»куркулів« аж до повної конфіскації майна і виселення. Водночас заборонено оренду і найману працю в сел. господарстві.

Поняття »куркулі« (»кулаки«) трактувалося надзвичайно широко: як стверджується в постанові ЦК ВКП(б) з 15. III. 1930, »...буває, що в число розкуркулених потрапляє іноді частина середняків, а навіть бідняків... спостережено факти, коли колективізація протягом кількох днів доходить від 10 до 90%...« В селян, як стверджує ця постанова, забирали навіть житлові будинки, дрібну худобу, домашню птицю і т. д. Постанова VI з’їзду соестів СССР з 17. III. 1931 стверджувала, що »перед кожним бідняком і середняком, що ще не вступив у колгосп, постило основне питання — за чи проти колгоспів... лише той бідняк і середняк-одноосібник надалі залишається союзником робітничої кляси, що разом із роб. клясою допомагає утворити колгоспи...« Ті селяни, що все таки не вступили до колгоспів, підлягали різним обмеженням, були зобов’язані здавати державі с.-г. продукти за вищими нормами й платити дуже високі податки.

Пізніше обмежено й розміри трудового землекористування селян-»одноосібників«. Циркуляр НКЗС СССР з 15. III. 1935 обмежив розміри присадибної ділянки до розмірів присадибної ділянки колгоспників (у багатьох випадках і на 10% менше). Постановою ЦК ВКП(б) і СНК СССР з 27. V. 1939 про »охорону колгоспних земель« обмежено присадибну ділянку до 0,1 — 0,2 га, а польову землю до 0,5 га в садово-городніх районах, до 1 га — в ін. Крім того, землі приділяється цим господарствам поза земельним масивом колгоспу (інструкція СНК СССР 7. VI. 1935).

Кожне сел. одноосібне господарство зобов’язується, крім плачення податків, виконувати держ. пляни засівів, здавати державі за вищими нормами, ніж для колгоспників, с.-г. продукти й брати участь у різних обов’язкових працях, як, напр., лісозаготівлі, будування місцевих шляхів і т. д. В разі ствердження, що господарство невідповідно використовує наділену землю, селян позбавляється землекористування (постанова про сільські ради 1. I. 1931, стаття 10 л, постанова ЦВК СССР 30. I. 1933 »про закріплення колгоспів«, стаття 7 б).

Землекористування держ. с.-г. підприємств. До форми безпосереднього держ. землекористування належать: землекористування великих держ. сільських господарств (радгоспів); землекористування машинно-тракторних станцій (МТС) і допоміжних (»підсобних«) господарств держ. підприємств і установ.

Радгоспи (»радянські господарства«, рос. »совхози«), де працюють наймані робітники, були створені на колишніх поміщицьких землях для того, щоб дати наочний приклад раціональної організації сільського господарства і бути »фабриками збіжжя, м’яса і т. д.« для /685/ сов. держави. Проте їх господарські досягнення були дуже невеликі. Однією з причин цього була нестійкість радгоспного господарювання як наслідок багатьох госп. експериментів.

За виробничим характером радгоспи поділяються на рослинні (збіжжеві, бурякові і т. д.) і на тваринні (великої рогатої худоби, свинарські і т. д.), що означає, проте, не виключну, але основну ділянку їх господарювання. За підлеглістю вони поділяються на радгоспи союзного (від 1928 p.), республіканського та місцевого значення й підпорядковуються багатьом міністерствам СССР і УССР (міністерства радгоспів, харчової промисловости і т. д.) або й обласним виконавчим комітетам і міським совєтам. Організаційною стороною радгоспи є юридичними особами з окремими статутами; т. зв. автономні радгоспи прямо підлягають відповідному відомству, ін. об’єднуються в радгоспні трести.

Дуже важливе місце в системі сов. сільського господарства займають машинно-тракторні станції (МТС), які самі не ведуть с.-г. діяльности, за винятком т. зв. »підсобних господарств«, а тільки обслуговують колгоспи, здійснюючи, крім того, чималу частину держ. керівництва колгоспами. Перша МТС була зорганізована 1927 р. радгоспом ім. Шевченка на Одещині. Потім МТС були створені при багатьох ін. радгоспах і кооп. організаціях. В ході розгортання т. зв. суцільної колективізації сов. влада користувалася ними для ліквідації сел. землеволодіння й закріплення держ. керівництва над колгоспами.

МТС є підприємствами союзного значення в системі Міністерства СГ. Нові МТС творяться за розпорядженням уряду СССР, при чому призначення директора й ін. керівного персоналу МТС належить до компетенції Міністерства Сільського Господарства СССР (постанова СНК СССР 2. IX. 1933). Землі МТС приділяють місцеві земельні органи в максимальному вимірі 15 га (постанова СНК СССР 28. IX. 1939). Обслуговування с.-г. машинами МТС провадить на основі договору з колгоспами, який складається в межах т. зв. типових договорів МТС з колгоспами, схвалених урядом СССР (6. II. 1933, 13. I. 1939, 27. I. 1948). З огляду на законну силу цих типових договорів і їх детальність сов. госп. керівники в багатьох випадках (перед 1947 p.) не вважали за потрібне складати окремі договори між МТС і колгоспами.

Крім обслуговування колгоспів, МТС є тими держ. організаціями на селі, які великою мірою здійснюють держ. керівництво колгоспами, насамперед щодо виконання держ. госп. плянів. Спеціяльна роля належала МТС в перші роки т. зв. суцільної колективізації, коли при них (і радгоспах) створені були політ. відділи, які забезпечували своєчасне й безумовне виконання колгоспами їхніх »зобов’язань« перед державою і провадили добір кадрів самих МТС і колгоспів (постанова ЦК ВКП(б) 11. І. 1933). Після ліквідації політвідділів (28. XI. 1934) їх завдання перейшли на місцеві організації партії.

Спеціяльною формою безпосереднього держ. землекористування є підсобні (допоміжні) господарства держ. підприємств і установ, організовані на основі постанови СНК СССР і ЦК ВКП(б) з 7. IX. 1940. Завданням цих несамостійних господарств є забезпечити постачання с.-г. продуктів, насамперед тваринних і городинних, для спільних їдалень підприємств і установ. При високих школах і наук.-дослідних установах такі господарства існують на основі постанови ЦВК і СНК СССР з 12. VI. 1929.

Землекористування робітників і службовців. Незначна кількість земель передається в користування робітників і службовців, що проживають у сільських місцевостях. За різними постановами СНК СССР і ЦК ВКП(б) робітники й службовці, що проживають на території земель колгоспів, а також інваліди та пенсіонери (не члени колгоспів) можуть одержати з вільних земель присадибного фонду (див. далі) присадибні ділянки завбільшки до 0,15 га. Пізніше цей ліміт збільшено для деяких категорій службовців до 0,25 га, винятково і до 0,5 га. Робітники й службовці в містах можуть також одержувати земельні ділянки для городництва та садівництва (пересічний розмір в 1945 р. 0,09 — 0,1 га).

Указ Президії Верховного Совєта СССР з 26. VIII. 1948 р. »про право громадян на купівлю й будівництво індивідуальних житлових будинків« встановлює можливість одержати для цього земельні ділянки (в містах 300-600 кв. м, в селах 700-1 200 кв. м) в безтермінове користування. За приділену ділянку стягається місцевий податок, т. зв. земельну ренту.

Колгоспне землекористування. Основною формою сільського господарства в УССР є землекористування сільських колективних господарств. Колгосп вважається добровільним об’єднанням селян, які усуспільнили свої основні знаряддя й засоби виробництва для ведення спільною працею великого сільського господарства на держ. землі. В розвитку сов. колективного господарства є два головні етапи. На першому етапі колгоспи були всіляко упривілейованою формою господарювання, проте розвиток їх був дуже незначний, а участь у сільському господарстві України мінімальна (в 1925 р. — 1,2% всього селянського землекористування). На другому етапі, від 1930 p., в наслідок всебічного тиску органів ком. партії і сов. держ. керівництва (за офіційним твердженням — революції, якої »своєрідність полягала в тому, що вона була проведена зверху, з ініціятиви держ. влади«), було майже повністю ліквідоване сел. відносно самостійне господарювання, і /686/ колективне сільське землекористування під всебічним держ. керівництвом стало основним серед правних інститутів користування землями с.-г. призначення.

Не зважаючи на очевидну кризу колективного будівництва, XV з’їзд ВКП(б) 2-19. XII. 1927 вирішив повести курс на повну колективізацію, яку й здійснено в 1929 — 32 pp., при чому використано форму »сільсько-господарської артілі«. Для цього попереду була проведена повна централізація земельного законодавства й управління (1928 — 29), а далі, рядом партійних директив і законодавчих актів, вимушено ліквідацію селянського трудового землекористування, закріплено колгоспне землекористування й забезпечено всебічне над колгоспами держ. управління (5. I. 1930 рішення ЦК ВКП(б) »про темп колективізації і про заходи допомоги держави колгоспному будівництву«, 1. II. 1930 постанова ЦВК і СНК СССР »про заходи по закріпленню соціялістичної перебудови сільського господарства і по боротьбі з куркульством«, 1. III. 1930 затвердження першого зразкового статуту с.-г. артілі, 3. IX. 1932 постанова ЦВК і СНК СССР »про створення стійкого землекористування колгоспів« і т. д.).

Особливе місце в проведенні індустріялізації й колективізації в сов. державі займає надзвичайно суворий закон з 7. VIII. 1932 р. »про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперації й закріплення громадської (соціялістичної) власности«. Цей закон (2 розділ) встановив смертну кару з конфіскацією майна за крадіж колгоспної власности (тільки в окремих випадках 10 років позбавлення волі), при чому його застосовувано до всякої крадіжки (в умовах голоду).

За протидіяння розвиткові колгоспів (насильство, погрози або їх схвалювання) закон встановив кару позбавлення волі 5 — 10 років з ізоляцією в концентраційному таборі (3 розділ). Для обох випадків амнестії не було.

Основною формою колективних господарств від часу суцільної колективізації є сільсько-господарська артіль (з позбавленням прикмет кооперативної організації). Інші форми колективних господарств (с.-г. комуни, г-ва спільного обробітку землі, промислові с.-г. артілі, рибальські колгоспи) особливого значення не мають. Землекористування с.-г. артілей і їх госп. діяльність реґулюють тепер насамперед »зразковий статут с.-г. артілі«, складений II всесоюзним з’їздом колгоспників-ударників і затверджений СНК СССР і ЦК ВКП(б) 17. II. 1935, і ряд ін. постанов органів держ. влади і держ. управління, а далі розпорядження органів держ. керівництва колгоспами, при чому всебічній реґляментації підлягає вся госп. (і внутр.) діяльність колгоспів.

Суб’єктом права колгоспного землекористування вважається кожен окремий колгосп, що як юридична особа є власником колгоспного майна (будинки, с.-г. реманент і т. д.). Об’єктом колгоспної власности не може бути пром. підприємство, яке безпосередньо не зв’язане з сільським господарством. Кожна с.-г. артіль має свій статут, складений у межах »зразкового статуту«, прийнятий загальними зборами членів артілі й зареєстрований у районному виконавчому комітеті. Членами артілі є особи, щонайменше 16-річного віку, насамперед діти колгоспників, яких приймуть загальні збори членів. Новоприйняті члени (за винятком дітей колгоспників) є зобов’язані передати в розпорядження артілі всі свої основні знаряддя й засоби с.-г. виробництва, які зараховуються до т. зв. неподільного фонду колгоспу й на пайовий внесок, а також використовувану ними землю. Перехід від одного колгоспу до другого дозволяється тільки за згодою загальних зборів членів, що її санкціонує завідувач райвідділу сільського господарства. Основним зобов’язанням члена артілі є працювати за вказівками правління й підпорядковуватися трудовій дисципліні, основним правом вважається участь у розподілі вільної частини прибутків (див. далі).

Об’єктом права колгоспного землекористування є єдиний земельний масив колгоспу, що складається з земель кол. господарств членів колгоспу, з земель ліквідованих »куркульських« господарств і вилучених із господарств селян-одноосібників та земельних і лісових ділянок, приділених колгоспам окремими держ. актами. Зменшення колгоспних земель, зважаючи на раніше дуже поширену практику захоплювання колгоспних земель ін. держ. органами, підприємствами й установами, дозволяється тільки з дозволу уряду СССР (постанова СНК СССР »про заходи охорони громадських земель колгоспів від розбазарювання« 27. V. 1939, постанова Совєта Міністрів СССР 19. IX. 1946). Земельний масив поділяється на присадибний фонд, з якого виділяються присадибні ділянки колгоспникам, і громадські землі, зменшення яких (напр., передачею в особисте користування колгоспникам) суворо забороняється. В колгоспних лісах (раніше ліси місцевого значення) колгоспи ведуть лісове господарство під доглядом органів Міністерства Лісового Господарства (постанова Совєта Міністрів СССР 17. V. 1948). /687/ На землях лісового фонду колгоспи мають іще т. зв. »побічне користування« (сінокоси, випас худоби і т. д.) на основі окремих договорів з органами лісового господарства (17. VIII. 1947 правила щодо сінокосів і випасу худоби в лісах).

Колгоспні двори і присадибне землекористування. В складі колгоспу існують родинні спільноти — колгоспні двори, які мають у безпосередньому особистому користуванні т. зв. присадибні ділянки. На цих ділянках землі двір веде на праві особистої власности підсобне (допоміжне) господарство (стаття 7 частини 2 Конституції УССР). Присадибна ділянка (город і сад) виділяється із згаданого вище присадибного фонду. Перший зразковий статут с.-г. артілі 1930 р. не встановив іще лімітації присадибної ділянки. Селяни звичайно зберігали ті городні ділянки, що ними користувалися перед вступом до колгоспів. Новий зразковий статут 1935 р. встановив уже максимальні межі 0,25 — 0,50 га (стаття 2). До 1939 p., коли видано закон »про заходи охорони громадських земель колгоспів від розбазарювання« і розміри присадибних ділянок зменшено до нижчої межі 0,25 (в багатьох випадках і 0,15) га, присадибна ділянка на Україні займала пересічно 0,49 га. Збільшення присадибної ділянки вважається за злочинну дію і суворо карається (підкреслено в постанові СНК СССР і ЦК ВКП(б) з 19. IX. 1946).

Особиста власність двору на підсобне господарство (житловий будинок, одна корова, дві голови молодняку, одна свиноматка, до 10 кіз, домашнє птаство, дрібний с.-г. реманент) належить спільно всім членам двору. Голова двору вважається тільки його представником; право голови на майно не більше, як і всіх ін. членів двору, а участь у розпорядженні така, як дорослих членів. Спадкування дозволяється тільки щодо предметів особистого майна членів; щодо майна двору воно можливе тільки в разі смерти останнього члена двору.

Право присадибного землекористування має умовний і несамостійний характер, бо присадибну ділянку відбирають, якщо члени двору не вироблять обов’язкового мінімуму трудоднів (див. далі), і держава всіляко втручається до присадибного господарювання (напр., постанова СНК СССР і ЦК ВКП(б) 21. II. 1940 про обов’язкове засадження на присадибній землі 15 — 20 плодових дерев).

Колгоспний двір зобов’язаний до натуральних постач державі (молоко, масло, яйця, м’ясо, шкіра, картопля), плачення с.-г. податку, а також — фактично примусового — придбання облігацій держ. позик.

Управління колгоспів. Управління справами колгоспів складається фактично з зверхнього управління (т. зв. держ. керівництво колгоспами) і з управління підлеглого (органи внутр.-колгоспної адміністрації). Зверхнє управління колгоспами здійснюють: Совєт в справах колгоспів при уряді СССР, створений постановою CM СССР і ЦК ВКП(б) з 19. IX. 1946; Міністерство Сільського Господарства СССР і УССР; машинно-тракторні станції, місцеві ради (районні і сільські) і партійні організації.

Підлегле управління, себто внутр.-колгоспна адміністрація, складається з таких постійних органів: голова колгоспу, правління і контрольна комісія. По формі їх обирають загальні збори колгоспників. До компетенції загальних зборів належать усі важливі справи, як прийняття й виключення членів, ухвалення річних виробничих плянів (у межах т. зв. типової форми виробничих плянів, затвердженої міністерством СССР), кошторису, договорів з МТС, місцевих норм праці (в межах законних »зразкових норм«), правил внутр. розпорядку і т. д. Справи вирішуються звичайною більшістю голосів відкритим голосуванням, при чому для важности рішень потрібно 1/2 всього числа колгоспників, за винятком виборів органів, схвалення щодо різних фондів і виключення з членів, де вимагається 2/3. Зважаючи на всебічне нормування й управління всією госп. діяльністю колгоспів зверхнім держ. керівництвом, колгоспне самоуправління (т. зв. колгоспна демократія) має мінімальне значення. Через те в багатьох випадках взагалі не скликали загальних зборів, контрольні комісії не збиралися по кілька років, а голів колгоспів прямо призначали районні партійно-совєтські організації (як ствердила постанова CM СССР і ЦК ВКП(б) 19. IX. 1946). Внутр. адміністрацію колгоспу провадять голова і правління колгоспу (5 — 9 членів), обрані на 2 роки, за допомогою чималого адміністративого персоналу (бухгальтер, облікові працівники і т. д.).

Організація праці в колгоспах. Постійними працівниками колгоспу є члени колгоспу, а також спеціяльно наймані аґрономи, ветеринарні лікарі, бухгальтери і т. д. В разі потреби наймають ще тимчасових робітників. МТС обслуговують колгоспи своїми власними працівниками. Члени колгоспу поділяються на окремі відділи, т. зв. бриґади (постійні одиниці від 1932 р.); більші бриґади (пересічно 45 — 60 людей) працюють у полі (польові бриґади), менші — в тваринницьких фермах (тваринницькі бриґади). Польові бриґади поділяються звичайно на ланки (пересічно 6 — 12 людей). Працю розподіляє в бриґадах бриґадир, а в ланках — ланковий під наглядом бриґадира. Для праці бриґади за спеціяльним актом одержують постійний потрібний реманент, робочу чи продуктивну худобу, відповідні приміщення /688/ і т. д. (стаття 14 зразкового статуту). В останні роки наказано закріпляти за польовими бриґадами ще й постійні ділянки землі і не допускати до плинности їх особового складу, а за ланками закріплювати для постійної праці пропашні, технічні, городні культури й насінні ділянки, а там, де можливо, й збіжжеві культури (постанова ЦК ВКП(б) про заходи до піднесення сільського господарства в післявоєнний період 28. II. 1947). Дальшу індивідуалізацію с.-г. виробництва (напр., закріплення постійних польових ділянок землі за окремими ланками), що її піддержувало й керівництво сільського господарства СССР, останнім часом (лютий 1950) визнано за недозволенну.

Праця в колгоспах виконується за виробничим пляном, складеним за т. зв. типовою формою виробничого пляну колгоспу (затвердженою CM СССР 25. II. 1948); він передбачає виконання по виробничих одиницях колгоспу (бриґади, ланки, тваринні ферми) доручень зверхнього управління колгоспами (держ. керівництва) щодо засівів окремих культур, окремих аґрономічних заходів, порядку догляду за рослинами і т. д. Можливості виявлення ініціятиви з боку колгоспу мінімальні, бо адміністративними розпорядженнями реґляментовано навіть найдрібніші с.-г. роботи, як характер сапання, підгортання й прополювання окремих культур і т. д. Останнім часом особливу увагу звернено на розвиток колгоспного тваринництва; в усіх колгоспах мають бути організовані 4 тваринні ферми: великої рогатої худоби, овець, свиней і птиці, молочність корів має бути піднесена в 1951 р. пересічно до 1 700-2 000 кг на рік (постанова CM СССР про »трирічний плян розвитку громадського колгоспного й радгоспного продуктивного тваринництва« 19. IV. 1949).

Праця колгоспників, як і в промисловості, відповідно нормується. Перші норми праці (т. зв. зразкові норми з силою закону) були встановлені для всіх майже родів с.-г. праці Нар. Комісаріятом Зем. Справ в 1933 — 34 pp. Постанова CM СССР »про заходи для поліпшення організації, збільшення продуктивности й для впорядкування оплати праці в колгоспах« з 19. IV. 1948 встановила нові зразкові норми, вироблені Совєтом в справах колгоспів і МСГ СССР, при чому старі норми значно підвищено (на 1245%) і то не тільки для машинової, але й для ручної праці (напр., ручне тереблення льону — до 25%). У межах цих »зразкових норм« колгоспи встановлюють власні норми, при чому є загальна тенденція наближення до верхньої межі.

Початок праці, перерви, закінчення і т. д. реґулюють у колгоспі правила внутрішнього розпорядку, при чому особливу увагу присвячується встановленню суворої дисципліни праці. Кожен колгоспник повинен доброякісно працювати й безумовно виконувати всі доручення правління колгоспу й ін. госп. керівників. За порушення трудової дисципліни встановлені різні дисциплінарні кари (стаття 17 зразкового статуту), як попередження, догана, занесення на чорну дошку, переведення на нижчу працю, а далі, за відмову від виконання дорученої роботи без важливої причини — штраф до 5 трудоднів і навіть виключення з колгоспу (постанова ЦВК СССР 1933 p.). Постанова ЦК ВКП(б) і СНК СССР з 27. V. 1939 встановила мінімум трудоднів, які колгоспник зобов’язаний виробити (60-100). Пізніше цей мінімум збільшено до 100-150 трудоднів (постанова СНК СССР і ЦК ВКП(б) 13. IV. 1942), при чому зобов’язано до праці й дітей (12 — 16 років — 50 днів); загальний мінімум поділено на мінімуми в окремі с.-г. періоди. За ухвалою лютневого пленуму ЦК ВКП(б) в 1947 р. збільшений мінімум залишено надалі. Якщо колгоспник не виробить обов’язкового мінімуму трудоднів, він виключається з членів колгоспу й позбавляється присадибної ділянки; за невиконання обов’язкового мінімуму трудоднів за періодами с.-г. робіт встановлена карна відповідальність.

Оплата праці й розподіл прибутків у колгоспах. Одиницею виміру праці колгоспників є т. зв. трудодень. Всі с.-г. роботи в колгоспі поділяються на єдині в усьому СССР групи т. зв. розцінок (до 1948 р. їх було 7, тепер — 9), при чому за виконану норму нараховується для середньо-важких робіт (3 група) один трудодень, для легших (1 і 2 групи) 0,50 або 0,75 трудодня, а для важчих (4 — 9 групи) — від 1,25 до 2,50 трудодня. Вироблені трудодні бриґадир вписує не рідше, як раз на тиждень, до трудової книжки колгоспника. В кінці госп. року вільну частину прибутку колгоспу розподіляється відповідно до вироблених за рік трудоднів.

Крім вироблених трудоднів, колгоспникам-членам бриґади, яка має кращі результати праці (вищий врожай, більше надоєння молока і т. д.), додатково нараховується до 10% вироблених ними трудоднів: кращі робітники (ударники) одержують до 15%, а бриґадир і завідувач ферми — до 20%. В разі поганих результатів праці через недоброякісну роботу членів бриґади правління колгоспу зменшує число вироблених трудоднів у межах до 10% (стаття 15 зразкового статуту с.-г. артілі). Бриґаді, яка перевиконала встановлений для неї плян збору врожаю, за кожен процент перевиконання пляну нараховується додатково /689/ 1% трудоднів, витрачених нею на відповідну культуру. З бриґади, яка недовиконала плян, відраховується за кожен процент недовиконання 1% затрачених на працю трудоднів (найбільше 25%). Те саме відповідно застосовується й до ланок. Далі є ще окремі індивідуальні нараховання трудоднів за окремі роботи, м. ін. в колгоспному тваринництві, де оплата праці залежить від надоєння молока, настриження вовни, вирощення молодняку, приросту живої ваги і т. д.

В кінці госп. року прибуток колгоспу розподіляється між колгоспниками у відношенні вироблених (і додатково нарахованих) трудоднів, одначе перед цим колгосп мусить виконати свої зобов’язання перед державою, а саме: виконати обов’язок здачі державі с.-г. продуктів, сплатити прибутковий податок і страхові (асекураційні) внески, повернути державі натуральні й грошові позики, здати с.-г. продукти МТС за виконані нею роботи згідно з попереднім договором. Крім того, перед розподілом колгосп мусить створити відповідний насінний, фуражний і ін. фонди (статті 11 і 12 статуту с.-г. артілі, постанова CM СССР »про забезпечення колгоспів власним насінням« з 28. VII. 1947 і т. д.), а також відвести відповідні фонди на поточні госп. потреби й покриття адміністративних витрат. В 1939 р. з урожаю зернових культур для розподілу за трудодні залишилося не більше як 23%, а з ін. продуктів — іще менше.

Б. Цюцюра






ТРУДОВЕ ПРАВО


Вступні завваги. Основну прикмету сов. трудового права становить повне підпорядкування інтересів робітників і службовців інтересам і цілям керівництва держави, яка безпосередньо (держ. підприємства й установи) або посередньо (кооперативні об’єднання й колгоспи) є головним наймачем-працедавцем. Тому й відмінно від трудового права в державах несовєтського типу основною ділянкою сов. трудового права є сувора дисципліна праці (не охорона праці і заробітної платні), при чому всі працівники цілком прикріплені до місць праці і беззахисні, бо завдання т. зв. професійних спілок — не оборона інтересів робітництва, а »виконання й перевиконання« госп. плянів.

Не зважаючи на постійні заяви про »невпинний ріст добробуту трудящих«, екон. стан робітників і службовців дуже важкий. Реальний рівень оплати праці надзвичайно низький, а відрахування з заробітної платні (внески на фактично примусову держ. позику, податки і т. д.) чималі. Експлуатація робітництва збільшилася особливо після 1929 p., і її ослаблення не помітно й в останні роки (збільшення робочого часу, підвищення виробничих нори, збільшене застосування юнацької й жіночої праці, повне обмеження вільного вибору праці і т. д.). Широко застосовуване примусове переведення на працю до ін. місцевостей (українців поза межі УССР, неукраїнців — до УССР), а особливо організований масовий набір укр. селян на працю в промисловості (звичайно поза межі УССР) чималою мірою сприяють денаціоналізації України.

Джерела трудового права. Працю робітників і службовців реґулює Кодекс законів про працю УССР з 2. XII. 1922 p., а далі окремі республіканські закони, укази й постанови (артикул 19, пункт н Конституції УССР). Щоправда, тільки встановлення основ законодавства праці належить до компетенції СССР (артикул 14, пункт ф Конституції СССР), проте його органи видають не тільки загальні закони й укази, але й дуже детальні постанови, які встановлюють зміст трудового стосунку. Зміни в порядку загальносоюзного законодавства за останні 12 років не внесені до Кодексу Праці УССР. Особливе значення мають загальнообов’язкові роз’яснення, правила й інструкції Всесоюзного Центр. Совєта Професійних Спілок (ВЦСПС), видавані за затвердженням або попередньою санкцією Совєта Міністрів СССР. Колективні договори як джерела права, з огляду на повне обмеження їх нормативної частини, тепер не актуальні.

Трудовий стосунок. Трудовий правний стосунок ґрунтується на трудовому договорі (останній час у дуже вузьких межах) і на адміністративному акті притягнення до праці. Напр., особи, що були мобілізовані й закінчили навчання в ремісничих або залізничних училищах і школах фабрично-заводського навчання, направляються й зараховуються на 4 — річну працю в указаних підприємствах (указ з 2. X. 1940), а випусники вищих і спеціяльних середніх шкіл — на 3-річну працю (наказ Міністерства Вищої Освіти СССР з 10. VI. 1948).

Переведення на працю в ін. підприємстві або ін. місцевості давніше було можливе тільки за згодою працівника; тепер воно широко допускається, зокрема примусово, щодо кваліфікованих робітників і службовців за розпорядженням загальносоюзних і республіканських (в УССР — тільки Міністерства Паливної Промисловости) міністерств (указ Президії Верховного Совєта СССР з 19. X. 1940).

Звільнення з праці допускається у випадках: повної або часткової ліквідації підприємства, тимчасового (довшого ніж 1 місяць) припинення праці, зменшення персоналу (скорочення штатів), напр., у наслідок раціоналізації виробництва, ствердження непридатности працівника, систематичного невиконання /690/ обов’язків, засудження за злочин, зв’язаний із працею, невиходу на працю в наслідок хвороби довше як 2 місяці, усунення з праці органами Міністерства Держ. Контролю і торг. інспекції або суду, а також на вимогу професійної спілки. Попередження (2 тижні) є тільки в перших 4-ох випадках.

Раніше причиною звільнення була ще неявка на працю без поважних причин більш як 3 дні підряд або 6 днів на місяць, далі вистачало 3 дні на місяць, а врешті й 1, при чому робітника звільнялося негайно, відбираючи харчові й промтоварні картки й позбавляючи помешкання (постанова ЦВК і СНК СССР з 15. XI. 1932). Тепер робітник відповідає за це карно (див. далі).

Відпущення з праці з ініціятиви робітника можливе тільки з дозволу директора підприємства або керівника установи, при чому право на звільнення працівник має тільки в небагатьох випадках, а саме: неможливости виконувати доручену працю в наслідок інвалідности або хвороби; одержання пенсії за старістю; вступу до вищої або середньої спеціяльної школи (звільнення за 10 днів перед початком навчання); коли працівник — інвалід другої світової війни і хоче переселитися до своєї родини (постанова СНК СССР з 5. X. 1945); коли працівниця бажає переселитися до свого чоловіка, переведеного обов’язковим порядком до ін. місцевости; коли працівник бажає переселитися до члена своєї родини, який пішов на працю в віддалених (головне півн.) місцевостях і коли жінка вагітна або з дитиною до 1 року хоче перейти на працю за місцем проживання (останнє лише за указом Президії Верховного Совєта СССР з 19. V. 1949). За скасованими нині приписами Кодексу Праці УССР працівник міг сам звільнитися з праці, повідомляючи тільки наймача.

Колективні договори мали раніше більше значення, бо вважалися в своїй нормативній частині джерелом трудового права. Після того, як уряд СССР усе більш централізовано й детально почав встановлювати зміст трудових стосунків, колективні договори (генеральні й місцеві) не були вже потрібні, і в 1934 — 47 pp. їх взагалі не укладали. Після відновлення практики укладання місцевих колективних договорів (1947 — в промисловості, транспорті й будівництві, 1948 — у зв’язку, МТС і т. д.), у межах т. зв. типових колективних договорів, їх роля звузилася тільки до одного з засобів масової госп.-політ. кампанії за »виконання і перевиконання пляків, а також збільшення відповідальности госп. органів« (підкреслено постановою Совєта Міністрів СССР. з 4. II. 1947).

Трудова дисципліна. Основним принципом у сов. організації праці є принцип єдиноначальности, себто беззаперечне підпорядкування працівників керівникові підприємства. На співуправління вони не мають права. Трудова дисципліна має завдання забезпечити виконання держ. госп. плянів і боротися з усім, що суперечить цій меті (самовільне залишення праці, невихід на працю — прогули, спізнення, марнування робочого часу тощо). Організацію праці на окремих підприємствах реґулюють правила внутрішнього розпорядку, складені на основі спеціяльних типових правил, видаваних окремими міністерствами.

До 1929 р. в Кодексі Праці було небагато норм трудової дисципліни; з пізніших загальносоюзних законів найважливіші такі: 6. III. 1929 про заходи для піднесення трудової дисципліни, 28. X. 1938 про заходи до впорядкування трудової дисципліни, поліпшення практики держ. соціяльного страхування і боротьби із зловживаннями в цій справі, 26. VI. 1940 про перехід на 8-годинний робочий день, 7-денний робочий тиждень і про заборону самовільного залишення робітниками й службовцями підприємств і установ. 18. І. 1941 були затверджені постановою СНК СССР типові правила внутрішнього трудового розпорядку для держ., громадських і кооперативних підприємств. Пізніше видано нові суворіші дисциплінарні правила для різних госп. ділянок, як, напр., 18. VI. 1949 дисциплінарний статут залізничого транспорту, який встановив, що »наказ начальника — закон для підвладного«.

За порушення трудової дисципліни встановлена відповідальність майнова, дисциплінарна (зауваження, догана, переведення на нижчу або менш оплачувану посаду, звільнення з праці) і карна. За самовільне залишення праці працівники підлягають ув’язненню від 2 до 4 місяців, а за прогул без важливої причини — караються поправно-трудовою працею за місцем праці з відрахуванням до 25% заробітної платні. До прогулу прирівняне й спізнення на початок роботи або після обідньої перерви, відхід з праці перед обідньою перервою або перед закінченням робочого дня, якщо цим прогаяно більше ніж 20 хвилин робочого часу, або коли було й менш як 20 хв., але це мало систематичний характер (3 рази протягом місяця або 4 — протягом 2 місяців), нарешті, робота в п’яному стані. До ув’язнення засуджується й тих кваліфікованих працівників, які не виконують наказу про переведення їх до ін. місцевости або підприємства, осіб, які порушують правила внутр. ладу для того, щоб бути через це звільненими, і тих випускників вищих і середніх спеціяльних шкіл, які не стають на працю в призначених місцях.

Робочий час і відпочинок. Нормальний робочий час від 1940 р. для осіб понад 16 р. — 8 годин при 7-денному робочому тижні (хоч за артикулом 99 Конституції УССР — 7-годинний). При сезонових роботах число годин праці збільшується. В разі потреби допускається понаднормова праця, при чому 2 перші години оплачуються в півтора рази, дальші — подвійно. Перерви (від 20-30 хв. до 2 год. після 4 годин праці) до робочого часу не зараховуються. В часи »воєнного комунізму« робочий день мав 8 год., проте його як правило продовжували. За /691/ НЕП-у нормою був 8-годинний робочий день для робітників і 6-годинний для розумових і конторських службовців. Деякий час в УССР існував 5-денний безперервний робочий тиждень (4 робочі дні, 1 день відпочинку за чергою для всіх працівників), а пізніше 6-денний робочий тиждень (перерваний: 5 днів праці і 1 день відпочинку одночасно для всіх працівників).

Праця не виконується як правило в неділі і т. зв. неробочі дні: 1. І., 22. І., 1. і 2. V., 7. і 8. XI., 5. XII. (»день сталінської конституції«). Відпустка 12 днів надається працівникам (понад 16 р.) після 11 місяців безперервної праці на одному підприємстві (раніше вистачало 5½ міс). Довшу відпустку мають учителі, наук. робітники і т. д. Додаткову відпустку можуть одержати робітники, що працюють в особливо важких умовах. У тих випадках, коли праця робітника конечна для підприємства, можлива грошова компенсація за невикористану відпустку або перенесення її на наступний рік.

Заробітна платня. Основною формою оплати праці в промисловості є відрядна (акордна) система, за якою вимір оплати безпосередньо залежить від висліду праці. Ця система має дві форми: прямо-відрядну, де заробіток збільшується пропорційно до виконання виробничих завдань, і проґресивно-пропорційну, де виробничі висліди (понад норму) оплачуються за проґресивно збільшеними розцінками (основна форма у вугільній промисловості, на доменному й сталеварному виробництві, будівництві і т. д.). Виробничі норми встановлюють на кожному підприємстві для всіх родів праці директори, керуючись інструкціями відповідного міністерства і профспілкових органів. Виробничі норми в будівництві прямо встановив Екон. Совєт при СНК СССР (11. III. 1939). Згідно з законом про п’ятирічний плян відбудови й розвитку нар. господарства СССР на 1946 — 50 pp. з 18. III. 1946 переглянуто і дуже підвищено виробничі норми в усіх ділянках господарства.

Крім того, є ще погодинна і преміяльна система. Остання застосовується зокрема для додаткового (високого) оплачування госп. керівників і інженерно-техн. складу за виконання госп. плянів, зменшення собівартости виробництва тощо. Для одноразових преміювань від 1946 р. існує спец. фонд директора. Для оплачування праці за відрядною системою з урахуванням кваліфікації Совєт Міністрів СССР або з його уповноваження окремі міністерства встановлюють тарифні сітки й тарифні ставки, які зібрані в тарифно-кваліфікаційному довіднику.

За простій з вини робітника (напр., псування машини з необережности) і недостатню продукцію платня не виплачується; коли ж вини немає, то платню все таки значно зменшують (звичайно наполовину).

Охорона праці обмежується до того, що адміністрація підприємства чи установи зобов’язані влаштувати гігієнічні й технічно незагрозливі умови праці відповідно до спеціяльних техн. і санітарних правил, які видаються для окремих галузей господарства. За їх виконанням доглядають органи держ.-профспілкової інспекції праці за допомогою громадських інспекторів або комісій праці по окремих підприємствах.

Юнацька праця (від 14 p., раніше 16) широко застосовується, при чому юнаки, »в зв’язку з загальним оздоровленням умов праці й поліпшенням організації праці«, працюють тепер і в багатьох із тих ділянок, в яких за останнім опублікованим списком (1932 р.) юнацька праця була заборонена. Юнаки понад 16 р. допускаються до нічної й наднормової праці на загальних основах. Праця жінок використовується майже в усіх ділянках економіки звичайним порядком, зокрема і в багатьох із тих, в яких за останнім списком 1932 р. жінки працювати не могли (напр., як паротягові машиністи й кочегари і т. д.). При вантажних працях для жінок встановлена норма 20 кг. (для чоловіків — 80).

Професійні спілки. В УССР існує тільки одна офіційна система професійних організацій. Ін. професійні об’єднання не дозволені. Своїми функціями й завданнями сов. професійні організації ближчі до органів держ. управління, ніж до звичайних професійних спілок. XV пленум Всесоюзного Центр. Совєта Професійних Спілок (ВЦСПС) ухвалив у квітні 1946 р. »вважати головним завданням профспілок організацію багатомільйонних мас робітників і робітниць... на боротьбу за виконання і перевиконання пляну відбудови й розвитку нар. господарства«, що є завданням тих органів держ. управління, які керують сов. господарством. Профспілки беруть участь у реґулюванні умов праці і безпосередньо, видаючи (ВЦСПС) загальнообов’язкові правила, інструкції і роз’яснення, і посередньо, подаючи відповідні пропозиції (напр., у 1940 р. — про продовження робочого дня й прикріплення працівників до місця праці); виконують нагляд у ділянці охорони праці (інспекція праці); провадять соціяльне страхування (забезпечення); беруть участь у вирішуванні трудових конфліктів; виконують ролю єдиного представника робітників і службовців у всіх справах праці; співпрацюють із керівництвом підприємств у справі виконання виробничих завдань; організують масові акції для збільшення виробництва й піднесення продуктивности праці, напр., »соціялістичне змагання« (змагання робітничих колективів за перевиконання госп. плянів), »стахановський« рух (індивідуальне високе /692/ перевиконання виробничих норм чи від 1948 ще т. зв. »рух за економію і понадплянові нагромадження« в промисловості), при чому інтереси робітництва зовсім не враховуються; нарешті, займаються й культурно-освітньою діяльністю.

Основною одиницею профспілок є фабрично-заводські (ФЗК) або місцеві комітети (МК), поділені на цехові комітети (на 100 робітників) і профспілкові групи (до 20 робітників). Далі є районні (окружні в Закарпатській обл.), обласні, республіканські і центр. комітети. На всесоюзному з’їзді створюється Всесоюзний Центральний Совєт Професійних Спілок (ВЦСПС), який від 15. XI. 1933 виконує також функції колишнього Нар. Комісаріяту Праці СССР.

Трудові конфлікти. Спори, які виникають між працівниками й адміністрацією підприємства, вирішуються шляхом адміністративним (вищим адміністративним органом), судовим (нар. суд) або примирним (КРК — конфліктно-розціночна комісія; вона складається паритетно з представників адміністрації і ФЗК або МК профспілки). Раніше були ще окремі примирні камери і третейські суди при органах НК Праці, спеціяльні сесії нарсудів для трудових справ (звані також трудовими камерами, судами праці) і окрема трудова прокуратура.

Соціяльне страхування (забезпечення). Держ. соціяльне страхування провадили до 1933 р. страхові каси при НК Праці. Від 1933 р. наймачі (підприємства, установи, господарства, окремі особи) платять страхові внески (вкладки) до кас відповідних профспілкових органів (ФЗК, МК), при яких існують ради соціяльного страхування.

З фонду соціяльного страхування виплачується: допомога в разі тимчасової непрацездатности (хвороба, вагітність і т. д.); пенсії — за інвалідністю, за старістю, за службову вислугу, персональні (за особливі заслуги), на випадок смерти годувальника родини; спеціяльна допомога (напр., в разі народження дитини, похорону); асиґнування на ін. побутові цілі.

Для одержання допомоги або пенсії треба мати чималий професійний стаж. Так, напр., для одержання допомоги в розмірі 100% пересічного заробітку потрібно 8 років безперервної праці на одному підприємстві, при чому не член профспілки одержує тільки 50%. Для пенсії за старістю треба мати при 60 роках життя 25-річний професійний стаж (жінки 55 р. і 20-річний стаж), при чому її розмір і реальна вартість цілком мінімальні (загально 50%, для працівників вугільної, металюрґійної, машинобудівельної промисловости, залізничого транспорту і т. д. — 55% і для підземної праці — 60% пересічного місячного заробітку, але не більше як 300 карб.).

Б. Цюцюра


Література. Державний устрій: Гурвич Г. Основы советской конституции. М. 1921; Стучка П. Учение о государстве и конституции РСФСР. М. 1921; Поречин Г. Советские республики в их взаимоотношениях. Мєнськ 1922; Гурвич Г. История советской конституции. М. 1923; Котляревский С. СССР и союзные республики. М. 1924; Евтихиев А. Основы советского административного права. Х. 1925; Сулькевич С. Административно-политическое строение СССР. П. 1925; Бродович С. Советское избирательное право. П. 1925; Ананов И. Очерки федерального управлення СССР. П.-М. 1925; Право советской России. Прага 1925; Рейхель М. Союз Советских Социалистических Республик, очерк конституционных отношений советских республик. Х. 1925; Палієнко М. Право громадянства в сучасних федераціях і в СРСР. Х. 1926; Малицкий А. Советское государственное право. Х. 1926; Энциклопедия государства и права. М. 1925 — 26; Основы советского права под редакцией Магеровского Д. М. 1927; Власенко С. Міські ради на Україні. Х. 1927; Петровський Г. Ради за періоду громадянської війни і за мирного будівництва. Х. 1928; Александренко Г. Конституція УСРР і СРСР. Х. 1928; Малицький О. Радянська конституція. Х. 1928; Обуховський В. Судоустрій УСРР і РСФРР. Х. 1928; Євтіхієв О. Основи радянського адміністративного права. Х. 1928; Ангаров А. Хрестоматия по государственному устройству СССР. М.-П. 1928; Гурвич Г. Основы советской конституции. М.-П. 1928; Фалькевич И., Житковский Н. Административный Кодекс УССР. Х. 1929; Елистратов А. Административное право. М.-П. 1929; Фалькевич У. Радянський держ. устрій. Х. 1929; Адміністративний кодекс УСРР, текст і коментар, ред. Канарський С. та Мазуренко Ю. Х. 1929; Кісельов А. Чергові завдання органів юстиції УРСР. К. 1935; Вишинський А. Суд і прокуратура. К. 1937; Соколов Б. Суспільний устрій УРСР. К. 1938; Вышинский А. Советское государственное право. М. 1938; Вишинський А. Держ. устрій СРСР. К. 1939; Голунский С. и Карев Д. Учебник по судоустройству. М. 1939; Соколов Б. Радянське держ. право. К. 1941; Евтихиев И. и Власов В. Административное право СССР. М. 1946; Голяков И. Советское право в период великой отечественной войны. М. 1948; Карев Д. Судоустройство. М. 1948; Студеникин С. Советское административное право. М. 1949; Хрущев Н. Десятилетие воссоединения украинского народа в едином украинском советском государстве. К. 1949; Ривлин А. Первые законодательные акты о советском суде на Украине. Советское Государство и Право, XI. 1949; Советское государственное право под ред. Куприца Н. М. 1950.

Цивільне право: Бахчисарайцев-Драбкин. Гражданские кодекси союзних республик. М. 1926; Вольфсон В. Підручник цивільного права (переклад з рос. вид.) Х. 1927; Гражданский кодекс советских республик. 3 издание под редакцией А. Малицкого. НКЮ УССР. 1927; Eliachevitch-Tager-Nolde. Traité de droit civil et commercial des Soviets, I — III. Париж 1930; Стучка П. Курс советского гражданского права. М. 1931; Гражданское право. Учебник для юридических вузов, І. 2. М. 1938; Советское гражданское право. Учебник под редакцией С. Вильнянского. М. 1940; Гражданский процесс. Учебник под редакцией Клеймана. М. 1940; Ландкоф С. Основи цивільного права. К. 1941; Агарков М. — Генкин. Советское гражданское право, 1, 2. М. 1944; /693/ Зимелева М., Серебровский В., Шкундин З. Гражданское право. М. 1947; Основы советского государства и права. М. 1947; Гражданский процесс. Учебник под редакцией Абрамова. М. 1948; Gsovski V. Soviet civil law, 1 — 2. Ен-Гарбор. 1948.

Карне право: Волков К. Кримінальне право. Х. 1928; Пионтковский А. Советское уголовное право, І. Общая часть. М.-П. 1929; Zelitch. Soviet Administration of Criminal Law. 1931; Maurach. Grundlagen des räterussischen Strafrechtes. 1933; Вышинский — Ундревич. Учебник уголовно-процессуального права. 1934; Трайнин А. Уголовное право. М. 1939; Уголовное право (збірна праця Вид. Всесоюзного Інституту Юридических Наук НКЮ СССР). М. 1939.

Земельне право: Гойберг А. Советское земельное право. М. 1921; Земельный Кодекс УССР, официальное издание. Х. 1922; Маркевич Є. Земельне законодавство та землеустрій. К. 1925; Гершанов М., Кельман Е. Комментарий к Земельному Кодексу УССР. Х. 1925; Маркевич Є. Земельні судові справи. Х. 1925; Чумалов Ф. и Аменицкий Б. Земельное законодательство УССР и практика по земельным спорам. Х. 1925; Аменицкий Б. Земельный Кодекс УССР в вопросах и ответах. Х. 1925; Heltman S. Kodeks rolny USSR. Х. 1925; Дембо Л. Аграрное законодательство СССР. П. 1925; Земельное законодательство СССР, под редакцией Гендзехадзе Н., Миртова И., Новицкого Н. М. 1925; Щадилів О. Землевпорядження та організація трудового господарства на Україні. Х. 1926; Гершанів М. Земельний Кодекс УСРР з поясненнями. Х. 1926; Кузнецов У. Земельна громада. Х. 1927; Крижанівський В. Про земельні закони УСРР. К. 1928; Василевський М. Чинне земельне законодавство. Х. 1928; Гершанов М. Земельный суд. Х. 1928; Милютин В. Новый закон о землеустройстве и землепользовании. М.-П. 1928; Шебалін О. Загальні основи землекористування та землевпорядження. Х. 1928; Гершанов М. и Кельман Е. Земельный Кодекс УССР. Х. 1929; Брейтбурд Р. і Рузін М. Земельні права селян. Х. 1929; Клименко В. Наймитські права. Х. 1929; Казанцев Н. Право колхозной собственности. М. 1948; Земельное право под редакцией Казанцева Н. и Рускола А. М. 1949; Сальников Ф. Планирование в колхозе. М. 1949; Шариков И. Победа колхозного строя — революционный скачок в развитии советского общества. М. 1949; Адаменко П. Сельское хозяйство западных областей Украины на путях коллективизации. Социалистическое Сельское Хозяйство. М. 1950. Аксененок Г. Право государственной собственности на землю в СССР. М. 1950.

Трудове право: Семенова А. Очерки советского трудового права. Х. 1923; Рутенберг Л. Трудовое законодательство. М. 1924; Войтинский И. Трудовое право СССР. М.-П. 1925; Каминская П. Советское трудовое право. Х. 1925; Зосин Е. Коллективный договор. О. 1927; Каминская П. Очерки трудового права. М. 1927; Данилова Е. Действующее законодательство о труде СССР и союзных республик. М. 1927; Бродський Л., Зайденберґ С. і ін. Практика Найвищого Суду УСРР в трудових справах 1923 — 29 pp. Х. 1929; Данилова Є. Кодекс Законів про Працю, коментар. Х. 1929; Николаев М. Хозяйственное и трудовое законодательство. Х. 1937; Александров Н. Советское трудовое право, М. 1949; Дуванков Г., Марфенин В. Справочник по охране труда. М. 1949; Советское право в период великой отечественной войны. Часть І. Гражданское право. Трудовое право. Под редакцией Голякова И. М. 1949; Осипов А. Коллективные договоры на 1950 г. Профессиональные Союзы, І. 1950.










Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.