[Енциклопедія українознавства. Загальна частина (ЕУ-I). — Мюнхен, Нью-Йорк, 1949. — Т. 3. — С. 1145-1154.]

Попередня     Головна     Наступна

4. Суспільні організації

ПОЛІТИЧНІ ПАРТІЇ

Загальний погляд. 1890 р. постала в Галичині перша укр. політ. партія у новітньому розумінні (Укр. Соц. Радикальна Партія — УСРП), а незабаром засновуються ін. партії, так що бл. 1900 р. був уже ряд різних партій. До 1890 р. укр. політ. організації існували тільки в формі клюбів і т-в, до яких могли належати українці різних політ.-ідеологічних і тактичних поглядів.

В іст. аспекті діяльність партій представлена в ін. місці (див. стор. 475 і 501). Тут подаємо характеристику партій із соціологічного погляду. У 1917 р. укр. політ. партії мали такі прикмети: Панівним типом партій були світоглядові партії. Всі вони були повні партії, заступаючи повноту всіх політ. і суспільних питань. Часткові партійні групи, що заступали б тільки одне політ. або суспільне питання, поза спробами в політ. русі не проявлялися. Світоглядовість у такій мірі опанувала партійне життя, що існували окремі соц. партії на основі марксистського соціялізму (соц.-дем.) і окремі — на основі етичного соціялізму (соц. радикали, соц.-рев.), окремі партії політ. і госп. лібералізму без клерикального характеру (нац.-демократи) і з клерикальним характером (христ. суспільники) і т. д. Всі партії були справжніми партіями, визнаючи себе лише частиною цілого політ. суспільства нарівні з ін. партіями, з якими йшла лише дискусія про більший чи менший вплив і переконання противника (парляментарна плятформа). Лише в 1917 р. з’явилася партія большевиків, яка відкидала цю плятформу і домагалася однопартійної виключности, але ця партія мала чужий орг. центр у Росії й за складом членів майже виключно була рос. Укр. політ. партії з монопартійними тенденціями з’явилися лише в 1930-их pp., але одна з них перестала діяти (Фронт Нац. Єдности — ФНЄ), а інші деклярували поворот до парляментарної плятформи (Організація Укр Націоналістів — ОУН). Тактичні політ. розходження не доводили до створення тривалих нових партій. Тактично різні групи містилися в одній партії на базі одного світогляду (революційні й консервативні крила). Коли такі групи відокремлювалися, то вони незабаром або просто розпадалися, або приставали до ін. політ. партій. Це відрізняє наше політ. життя від французького, поль. і рос. Чисто одноклясові чи екон. партії (селян, хліборобів, робітників, промисловців, купців, ремісників) на Україні не утрималися поза короткотривалими спробами. Винятком була соц.-дем. партія, яка трималася завдяки тому, що була не лише одноклясовою (пролетарською), але й світоглядовою (марксистською). Одначе це була чисельно слаба партія не тільки тому, що укр. робітництво за даних умов було малочисельне, але й тому, що одноклясові партії не характеристичні для українців. Хоч селянство чисельне, проте ні одна чисто сел. партія, поза короткотривалими спробами, не утрималася.

Партійне роздрібнення не було надто сильне. Були деякі познаки того, що укр. політ. суспільство схилялося до двопартійної системи; щоправда, кількість партій була більша, але вплив зосереджувався біля двох найсильніших (на Сх. і Центр. Землях соц.-революціонери і соц.-самостійники, на Зах. — УНДО і соц. радикали; ін. партії були нечисленні, і їх вплив практично не охоплював разом 10 — 15% усього політ. суспільства). Внутр. організованість партій і чисельність їх була невелика; однак, з огляду на політизацію суспільства, політ. партії охоплювали своїм впливом усе організоване суспільне життя, отже й організації та установи неполіт. характеру. Політ. преса вся була офіційно або офіціозно партійна; безпартійна преса належала тільки приватним підприємцям (з розрахунком на зиск). В Австрії до 1918 p., в добу Укр. Нар. Республіки і згодом на Зах. Україні під Польщею й Чехією політ. партії творилися в межах конституцій вільно, без окремого дозволу уряду, якщо формально в програмі не проголошували принципу насильних засобів повалення конституції.

Центр. і Сх. Землі. Тут, розглядаючи період до остаточної окупації больш. владою в листопаді 1920 p., слід відзначити ще такі особливості партійного життя: »Ліві« партії були створені до 1917 р. й тому мали сильнішу й розгалужену організацію (соц.-рев. та соц.-дем.). »Центр« (соц.-федералісти) зорганізувався лише в 1917 р. і був організаційно слабший, хоч мав визначних діячів. »Праві« партії постами тільки в 1918 р. й не перетривали кризи 1920 р. Лише на еміґрації оформився Союз Гетьманців-Державників. Всі ін. »праві« партії розпалися. Обидві соц. партії загалом творили бльок; противагою йому була партія соц.-федералістів. Ця система згодом стала домінуючою серед еміґрації 1920 — 39 pp. Число організованих і дисциплінованих членів було дуже мале. Вплив партій спирався на неорганізованих і хистких симпатиків. Партії щодо структури були однобокі, бо не мали своїх організацій молоді, жіноцтва та ін. Тому вплив їх був обмежений. Всі партії передусім спиралися на членів з-поміж інтеліґенції. Мало було досвідчених провідників з-поміж селян, робітників чи /1146/ ремісників не тільки всеукр., а навіть земського характеру. Розколи в партіях були розмірно частим явищем, бо партії були молоді й не сконсолідовані довшою працею.

Після окупації 1920 р. сов. влада оголосила всі укр. політ. партії, крім Укр. Ком. Партії, нелеґальними (див. стор. 545). Вони діяли якийсь час конспіративно й у вужчих рамках, але згодом у партійній формі фактично перестали діяти. УКП була змушена влитися до КП(б)У в 1925 р. Лишилася монопартійна КП(б)У як обласна організація єдиної ВКП(б) з центром у Москві. Ця партія опанувала фізичне й духове життя суспільства не силою ідеї чи переконання, а терором. В момент революції Ком. Партія (большевиків) мала на Україні тільки 1 060 організованих членів, виключно росіян і жидів. Під час революції число її членів зросло, але дуже незначно, бо 1922 р. вона мала 54 815 членів: робітників було 51%, урядовців, вільних професій і т. д. — 28%, селян — 17,5%, ін. — 3,5%. За нац. складом — це рос. партія, бо в ній було всього 32% українців. У проводі партії на Україні відсоток українців був іще менший. Ця партія не є справжньою партією, а диктаторським держ. апаратом, керованим з Москви.

Зах. Україна. Тут партійне життя старіше і було поставлене у відносно вільніші умови. Звідси походили спеціяльні прикмети: до 1918 р. діяло лише 4 партії, але практично була двопартійна система. В 1930-их pp. зорганізувалися дві націоналістичні партії (ОУН і ФНЄ) і клерикальна льокального характеру (Станиславівщина). Всі суспільні організації до 1939 р. були під контролем партій. Партії виявляли нахил до всебічности: звідси у них свої організації молоді, жіноцтва, освітні установи і т. д. Дисциплінованість членів тут була більша, ніж на Сх. і Центр. Україні, і тому були рідкі й короткотриваліші розколи; зокрема велика дисциплінованість виявлялася в ОУН, яка діяла в підпіллі. Організаційний об’єм був далеко більший, ніж на Сх. Україні, але супроти Зах. Европи незначний. Найбільша впливами партія Укр. Нац.-Дем. Об’єднання — УНДО (бл. 500 000 голосів у виборах до сойму) мала організованих членів лише бл. 10 000, тобто на одного члена припадало бл. 50 симпатиків. Тому партія в своїх діях була розпливчаста. УСРП мала бл. 20 000 членів на 300 000 голосів, тобто один член припадав на 15 симпатиків. Укр. Соц.-Дем. Партія (УСДП) мала в 1930-их pp. лише кількасот членів. ФНЄ налічував бл. 2 000. Кількість членів ОУН, у зв’язку з нелеґальністю організації, визначити важко, але їх було не менше, як 5 000, із щораз більшим впливом на симпатиків. Нормально в Зах. Европі організований член припадає щонайбільше на 10 симпатиків. Отже орг. охоплення дорослого населення було слабше. Поважну політичну ролю грало українське католицьке духівництво. Партійне життя, хоч з основі кероване інтеліґенцією, виявляло поважну кількість вироблених діячів з-поміж селян, робітників, ремісників не лише місцевого, пов. і крайового, але й всеукр. маштабу. Вони були членами ЦК, послами й сенаторами, визначними промовцями, вправними організаторами життя й добрими публіцистами. Партії витримали всі спроби політ. й адміністративного натиску Варшави, і лише одна партія на короткий час почасти була під натиском поль. правління. Таким чином політ. партії були увесь час самостійні. Спроба організувати укр. комуністів (шумськістів) була короткотривалою.

Стан після другої світової війни. На укр. землях усе незалежне політ. життя мусіло піти в підпілля й шукати нових форм конспіративної праці. Тому значення набувають партії, пристосовані з попередньої доби до конспіративної роботи. На еміґрації діють партії в давніх формах, провівши консолідацію кол. територіяльних рухів. На еміґрації всі політ. партії визнають укр. парляментарну плятформу. В зформованій у 1948 р. Укр. Нац. Раді ліве крило складають — Бльок Соц. Партій і Укр. Рев.-Дем. Партія, центр — Укр. Нац.-Держ. Союз і УНДО, праве — СУН під проводом А. Мельника. Поза системою Укр. Нац. Ради лишаються ОУН під проводом С. Бандери і Союз Гетьманців-Державників.

М. Стахів

СУСПІЛЬНО-КУЛЬТУРНІ Й ЕКОНОМІЧНІ ОРГАНІЗАЦІЇ

Іст. відомості про суспільно-культурні і екон. (зокрема кооп.) організації подані з ін. відділах (див.: Наука, Освіта, Нар. господарство, Історія, Церква), а також у наступних розділах цієї статті, оскільки вони не висвітлені в ін. місці (див.: Робітничі професійні організації і Жіночий рух). В цьому розділі обмежуємося на з’ясуванні лише соціологічного аспекту громадської організованости укр. спільноти.

Початків організованости в модерному розумінні слід шукати в XIX ст.: суспільно-культурні »общества грамотности« і »трезвости« на Сх. і Центр. Землях (див. стор. 922), Т-во галицьких гр.-кат. священиків і »Галицько-Руська Матиця« в Галичині (див. стор. 435 і 930), »Руська Бесіда« на Буковині (див. стор. 932), »Прашевское литературное заведеніе« на Закарпатті (див. стор. 933); екон.: перша споживча кооператива 1866 р. в Харкові (див. стор. 1113) »Нар. Торгівля« й екон. діяльність »Просвіти« в Галичині (див. стор. 1118 і наступні), (про Буковину й Закарпаття див. стор. 1123). Початкові спроби організації зазнавали більших чи /1147/ менших обмежень від чужих режимів; зокрема в межах царської Росії розвиток організованого життя був майже неможливий, за винятком короткого періоду деяких полегшень після революції 1905 — 06 pp. Поза коротким бурхливим періодом укр. державности, дальший розвиток укр. громадських організацій у XX ст. відбувався в умовах бездерж. життя під тиском чужих урядових апаратів (особливо в СССР і Румунії). Загальні соціологічні тенденції розвитку можна встановити на підставі аналізи явищ, які мали місце в умовах більш-менш вільного життя (головне в австр. монархії та Чехо-Словаччині й на еміґрації та подекуди в Польщі) і які мали змогу протягом довгого часу створити кристалізовані форми.

Громадські т-ва й організації харатеризуються такими рисами: Т-ва мають в умовах бездерж. життя перебрати всі функції держави й охопити цілість життя. Звідси намагання створити низку організацій типу спілок ¹); метою кожної з них є задоволення якоїсь конкретної потреби, але всі разом вони мають одна одну доповнювати. На найвищому ступені розвитку напередодні другої світової війни існував цілий ряд таких т-в — рел. харитативних. культурно-освітніх, виховних і самовиховних, наук., госп., професійних, фахових, станових, жіночих, клюбних і руханково-спортових.

Усі т-ва мають спільну для них виразну ідеологічну основу — прямування до своєї держави. Вони спираються на високу ідейність і жертовність членства. Праця в т-вах (за винятком екон.) здебільша безплатна, отже характер її не професійний. Підкреслена спільність ідеалів, поєднана з жертовністю членів, зумовлює прив’язаність до т-в, які завдяки цьому наближаються до типу спільнот і стають справді проміжною ланкою між спілками і спільнотами.

¹) Термінів »спільнота« і »спілка« уживаємо згідно з визначенням Ф. Теннієса (F. Tönnies) на окреслення суспільних груп із виразно витвореними стосунками. Основою поділу є кількість стосунків, ступінь їх інтенсивности й спосіб постання. Спільнота — це первісна, органічна й нерозривна цілість одиниць, пов’язаних між собою долею, яка призводить до єдности думання, почувань і хотіння. Кількість соціяльних стосунків у спільнотах і їх інтенсивність великі, а приналежність до спільноти наскрізь доцільна, хоч неарґументована і здебільша ex post усвідомлена; приклади спільнот: родина, плем’я, нація. Спілка — це добровільне й заздалегідь усвідомлене з’єднання одиниць на ґрунті наявних спільнот для задоволення певних потреб і конкретних цілей, при чому їх кількість обмежена (іноді на одній цілі); приклади спілок: т-ва, кооперативи, торговельні спілки.

Брак держ., а здебільша й політ. центру надає деяким т-вам центр., загальнокоординаційного значення. Ця роля зокрема припала »Просвіті«, що належала до найстаріших т-в (»мати укр. т-в«) і що від неї в процесі кристалізації усамостійнювалися поодинокі ділянки і т-ва. До 1924 р. »Просвіта« за статутом могла вести екон. діяльність і при читальнях були позичкові каси, шпихліри, споживчі крамниці. При »Просвіті« постали також перші молочарські кооперативи, які згодом розвинулися в »Маслосоюз« (див. стор. 1119). Перший просвітянський конґрес був освітньо-екон. (див. стор. 931). Діяпазон діяльности т-в із центр. значенням надзвичайно широкий (праця »Просвіти« виявлялася в таких ділянках: читальні й бібліотеки, нар. університети, курси, доповіді, самоосвітні гуртки, хори її драматичні гуртки, клюби, в-ва, подекуди тіловиховання).

Деякі т-ва, зокрема самовиховні (Пласт) намагаються з державницьких виховних мотивів побудувати модель держ. життя й охопити якнайбільшу кількість ділянок. Багатство охоплених ділянок наближає ці т-ва до типу спільнот.

Ідеологічний характер т-в зумовлює зосередження їх уваги на програмових питаннях. За незадовільного стану загальної освіти й при ворожості чужої школи освітню працю змушені вести не тільки спеціяльні т-ва, але й низка ін. (рел., с.-г., станові, жіночі, студентські, тіловиховні, клюбні й навіть кооп.). Це поширює форми праці окремих т-в, але стирає межі між ними.

Державницький принцип зумовив те, що панівним став понад конфесійний (за винятком чисто рел.), понадпартійний і понадклясовий тип організації (на еміґрації, де поруч живуть мешканці різних земель, панівними є соборницькі т-ва). Слід підкреслити тісну співпрацю селянства й інтеліґенції, а також робітництва й інтеліґенції при визначній ролі духівництва.

За винятком чисто жіночих т-в, у всіх організаціях об’єднуються обидві статі. Жіночі т-ва, при визначній ролі жінки в укр. суспільності, менше мають на увазі завдання емансипаційні (супроти аналогічних об’єднань патріярхальних устроїв), а більше місця приділяють загальнонац. справам у тих ділянках, де особливо корисна участь жінок (харитативна діяльність, виховання дітей дошкільного віку й дівчат, види промисловости, де найбільше застосовується жіноча праця). Багато т-в звернуло увагу на готування молодих кадрів (»Рідна Школа«, »Просвіта«, рел. т-ва, тіловиховкі організації »Сокіл«, »Луг«). Деякі організації, навпаки, стали об’єднувати згодом поруч виховуваної в них молоді ще й колишніх вихованців (Пласт). Тенденція до співпраці в спільному гурті різних стате-зростових груп підкреслює проміжний, характер укр. т-в між спілками й спільнотами. В т-вах із сильно розвиненим внутр. патріотизмом діти членів цих т-в і самі майже автоматично стають їх членами.

В усіх т-вах (за винятком еміґраційних) помітна жвава участь молоді; взагалі роля молоді незрівнянно більша, ніж у держ. народів (участь молоді при закладанні »Просвіти« — див. стор. 930).

Т-ва підносять мораль громадянства. Високі цілі, які вони ставили, зумовлювали те, що кожне т-во хотіло виховати тип зразкового громадянина. Виховання стосувалося різних галузей життя. Так на Зах. Укр. Землях воно охоплювало, м. ін., абстинентську акцію, яку провадили не лише »Відродження« і Пласт, що мали її в своїх програмах, але й »Марійські Дружини Молоді«, »Просвіта« й »Рідна Школа«. Подібним способом в екон. ділянці морально-виховний момент висувала не тільки кооперація, безпосередньо зацікавлена в здійсненні гасла »свій до свого«, але й усі ін. т-ва. /1148/ Оголошений 1933 p. на Зах. Укр. Землях бойкот поль. монополії активно підтримала й кооперація, хоч це наражувало її на матеріяльні втрати.

Клюбні чи розвагово-товариські т-ва майже цілком занепали. Потреба вести клюбне життя задовольнялася в ін. т-вах, побіч виконання своїх основних обов’язків. Клюбна форма організації була подекуди маскуванням поважної нац. роботи (в царській Росії — див. стор. 923; за поль. часів на півн.-зах. землях — див. стор. 948). Деякі т-ва еволюціонували від клюбної до освітньої праці (театр »Руської Бесіди« у Львові, просвітня діяльність »Руської Бесіди« в Чернівцях — див. стор. 930 і 932). Так само не розвинулися серед студентської молоді чисто корпорантські форми організацій. Де була якась можливість організованого життя, там орг. мережа розвивалася досить інтенсивно, не зважаючи на зовн. обмеження. Проте орг. охоплення населення було далеке від оптимального стану. Прикладом може бути частина укр. земель під Польщею; стан охоплення членством найпоширеніших т-в подає наступна таблиця (ці т-ва змогли розвиватися тільки в т. зв. трьох півд.-сх. воєводствах кол. Польщі, тобто на терені Галичини без Лемківщини; на цих теренах мешкало 1931 р. 3 239 000 українців і було 5 500 громад; числа щодо »Просвіти« подані за 1935 p., щодо »Союзу Українок« — за 1934 p.; решта — за 1936 p.):

Таким чином на одну громаду випадало пересічно не менше від двох організацій. »Просвіта« організаційно охоплювала дещо понад 9%, кооперація — майже 18% населення на цих теренах.

Про вплив своєї державности на ріст організованости свідчать дані про розвиток кооперації на Центр. і Сх. Землях (див. стор. 1113), де число кооператив за 1917 — 20 pp. зросло майже в два з половиною рази, а число членів майже втроє. Пересічне число членів, що припадало на одну кооперативу, зросло від 112 в 1914 р. до 303 у 1918 р. (пересічно на одну кооперативу з об’єднаних у РСУК 1936 р. припадало 189 членів, на одну читальню »Просвіти« в 1935 р. — майже 400 членів).

Повністю скристалізовані організації були здебільше триступінні.

Де контроль держ. апарату (СССР) унеможливив основну тенденцію т-в (прямування до власної державности, опір режимові), там ідеологічна основа зникала й організації ставали звичайними спілками.

Конспіративно-нелеґальні т-ва (СУМ, Пласт після заборони, напівлеґальні студентські т-ва — див. стор. 956 і далі; про нелеґальні політ. партії див. попередній розділ) в наслідок специфічних умов діяльности наближалися своїм характером до спільнот.

В. Янів

РОБІТНИЧІ ПРОФЕСІЙНІ ОРГАНІЗАЦІЇ

Професійні спілки стали виникати із зростанням значення робітничої верстви як вільні об’єднання для здобуття кращих умов життя й праці робітників. Вони в засаді поставали як понадпартійні, хоч фактично здебільша тісно пов’язані з робітничими соц. партіями; в деяких країнах рівнобіжно виникали професійні спілки й на світоглядовій, передусім конфесійній базі.

Професійний рух розвивався на Україні в своєрідних умовах. Царська Росія, як абсолютистична держава, не визнаючи дем. життя громадян, не допускала розвитку професійних організацій. В межах Австрії спілки спиралися на міжнар. базу, що пояснюється початковою слабістю робітництва, яке могло добиватися прав тільки при солідарності всіх робітників без різниці їх нац. приналежности. Тому робітничого руху в Галичині, Буковині й на Закарпатті не доводиться визнавати за чисто укр. явище. Щонайбільше можна досліджувати значення окремих укр. робітничих діячів чи силу укр. робітництва в загальних професійних організаціях, тільки нечисленні укр. професії (інтеліґентські) спромоглися на свої власні організації.

До революції 1917 р. На Центр. і Сх. Землях за неповними статистичними даними робітництво зросло (пересічно) від 142 600 в 1862 — 70 pp. до 631 400 в 1914 р. (і 812 500 в 1916 p.). Професійному оформленню робітництва довго перешкоджав брак усвідомлення своєї соціяльної окремішности. Причиною цього була пов’язаність робітництва з селом. За недорозвитку міст і слабого розвитку ремесла та хатньої поомисловости, сел. характер країни зумовлював те, що головний континґент робітників набирався з села. Крім того, ще 1902 р. бл. 70% робітництва зосереджувалося на території сіл, а 30% — у міських осередках (в 8 великих містах — лише бл. 14%). Серед робітництва було багато сезонових робітників (зайнятих у найкраще розвиненій тоді харчовій промисловості), а також некваліфікованих (гірництво), що гальмувало ріст професійного руху. Нарешті, за наявности незадовільних умов праці та заробітку і прив’язаности укр. селянина до свого поля, став відчуватися брак місцевої робочої сили, що призвело до появи робітництва з-поза України. Укр. робітництво було в меншості (1897 р. — 32%), а його нац. свідомість була мінімальна (пробні анкети встановили, що »малоросами« заявляло себе неповних 10% робітників київських заводів).

За таких умов і перешкод з боку уряду професійних спілок у Росії не було. Створився лише суроґат робітничих т-в, у вигляді т-в взаємної допомоги; до них належали не лише робітники, але й підприємці, що мали вирішальний вплив. Вони об’єднували тільки краще оплачувану верхівку робітництва, і взагалі робітники там мали мінімальний вплив. Найстарішим такого роду т-вом було Т-во Взаємної Допомоги Друкарів у Харкові (з 1881 р.) і Т-во Взаємної Допомоги Офіціянтів в Одесі (1881). Невеликий успіх мали також спроби організації нелеґальних професійних спілок (за почином Рос. Соц.-Дем. Партії). Зміну принесла революція 1905 p.: закон з 4. III. 1906 р. давав змогу реєструвати робітничі організації, але зміна не була тривалою, /1149/ бо незабаром настала реакція. Із бл. 200 професійних організацій, зареєстрованих 1907 p., 25 були закриті владою, а інші 25 добровільно припинили діяльність. Безпосередньо перед війною діяли тільки поодинокі професійні спілки,« які мали обмежений вплив. Реакція уряду, що не давала змоги організованої праці, і низька культура робітників зумовлювали те, що незадоволення їх виявлялося стихійними бунтами й погромами (напр., 1887 р. перший страйк шахтарів у Юзівці).

На Зах. Укр. Землях професійний робітничий рух у власному розумінні почався в Галичині.

Перші спроби належали найсвідомішій групі — друкарям. Організація друкарських робітників »Ognisko«, з органом такої ж назви, згодом була під сильним впливом соціялістів-українців. Поважні впливи мали українці в професійній організації столярів »Zgoda« (»Згода«). Мали українці впливи й у професійних організаціях кравців, шевців, палітурників, солеварів та металістів. Найбільше впливу здобули українці в професійних організаціях на фабриках тютюну. Укр. робітників на держ. фабриках тютюну в Винниках б. Львова, Манастириськах, Заболотові та ін. держ. складах було багато, і це був елемент не тільки суспільно й професійно, але й нац. свідомий; в наслідок їх домагань організації завели нац. кадастр і перетворили свій професійний орган з поль. на двомовний: »Робітник у фабриках тютюну« (1910 — 14). Найбільші нац. права здобули укр. залізничники, які після тривалої боротьби досягли в професійній організації повної автономії: окремих нац. груп, професійного керівного органу — секретаріяту і часопису »Залізничник« (Відень-Чернівці, 1910-18); організація об’єднувала кільканадцять тисяч членів і стала найсильнішою в Галичині.

Ці останні організації мали центри в Відні; вони охоплювали робітників даних професій у всій Австр. державі. Через ці організації ширилася пропаґанда укр. справи серед робітництва різних національностей.

Поряд існували організації місцеві, що охоплювали переважно некваліфікованих робітників, як »Праця«, організація поденних робітників, сторожів і рубачів. Ці професійні організації були під впливом Укр. Соц.-Дем. Партії. Укр. клерикальні й нац.-дем. кола зорганізували укр. поденних робітників і слуг у т-ві »Сила«.

Укр. характер носило дуже активне Т-во Взаїмна поміч учителів і учительок Галичини; воно мало кількасот членів, свій орган і дім у Львові. Подібне т-во вчителів на Буковині звалося »Каменярі«. Союз укр. поштових службовців мав також кількасот членів. Чисто укр. професійною організацією був Союз Укр. Приватних Службовців »Супруга«, який охоплював кількасот членів (постав 1914 p.). Розвиток його діяльности припадає на часи поль. окупації. Під впливом цієї спілки був Пенсійний Інститут Приватних Службовців у Львові (від 1914 p.). Ці професійні робітничі організації відігравали свою ролю в освідомленні спольонізованого укр. робітництва.

Професійні спілки після революції 1917 — 18 pp. Центр. і Сх. Землі. Революція принесла свободу організації професійних спілок на Центр. і Сх. Землях. За Центр. Ради першими зорганізувалися укр. залізничники, які видавали свій орган »Залізничий Дзвін« і нав’язали тісні стосунки з професійною організацією галицьких залізничників. Слідом за ними творили свої професійні спілки робітники й службовці різних галузей. 1917 р. постала також чисельна Сел. Спілка, від якої згодом Ф. Швець увійшов до Директорії. 21-26. V. 1918 р. відбулася перша всеукр. конференція професійних союзів. Професійний укр. рух тієї доби змушений був увесь час вести важку боротьбу з чужими, особливо з рос. больш. і меншовицькими, впливами на робітництво.

Але всі здобутки укр. робітництва знищила больш. окупація. За больш. концепцією робітники трактувалися як упривілейована група, яка мала посідати максимум політ. і екон. прав, і приналежність до професійних спілок мала забезпечувати робітництву можливість користуватися передбаченими правами. Проте практично робітники відразу були поділені на категорії, бо сов. ідеологія визнає єдиним представником, що правильно розуміє потреби робітників, »аванґардом робітничої кляси« — ком. партію. Так створилася привілейована (щоправда, не офіційно, але фактично) верства серед робітництва. Місце укр. робітників серед цієї верстви поясняють цифри; за переписом населення на Україні 17. XII. 1926 р. було 1 071 856 робітників, з них членів та кандидатів партії на 1. І. 1928 р. — 130 425. Якщо взяти до уваги малий відсоток українців серед робітництва, то видно, як мало було упривілейованих українців-робітників.

Відразу після встановлення больш. режиму на Україні професійні спілки стали перетворюватися на орган партії і держ. управління. Виходячи з засади, що професійні спілки »виникли, розвивалися і зміцнилися після партії, навколо партії і в дружбі з партією« (Сталін), большевики, захопивши владу, відкинули тезу меншовиків і есерів про невтральність і апартійкість професійних спілок. Цю позицію повністю прийняв X з’їзд ком. партії (1921 p.), і професійні спілки в офіційній інтерпретації були визнані за »школу комунізму«. Професійні спілки в УССР повністю централізовані, вони підпорядковані через Укр. Республіканський Совєт Профспілок московському центрові — ВЦСПС (Всесоюзний Центр. Совєт Професійних Спілок). Робітничих організацій, створюваних з вільної ініціятиви, паралельних із офіційними, бути не може. Приналежність до спілок на практиці примусова. Сов. професійні спілки є не організаціями для оборони прав робітництва, а, навпаки, знаряддям його експлуатації державою, яка, концентруючи в своїх руках засоби продукції, має одночасно і керівництво в робітничих спілках. Завданням професійних спілок є насамперед співдіяти в проведенні п’ятирічок, в організації підписки на держ. позики, »соц. змагання«, »стахановщини« та ін. засобів надвизиску робочої сили своїх членів.

Члени професійних спілок (супроти нечленів) в основному користуються такими правами: в разі тимчасової непрацездатности дістають допомогу в подвійному розмірі з фондів соціяльного забезпечення; мають право бути членами профспілкової каси взаємодопомога й користуватися її позиками та допомогою; в разі потреби дістають спеціяльні /1150/ засоби з бюджету профспілки; мають переважне право на лікування й відпочинок в санаторіях і будинках відпочинку; діти їх користуються виховними, культурно-освітніми, спортовями та ін. соціяльно-побутовими закладами спілок.

Зах. Укр. Землі. За укр. влади, в часи ЗУНР, впливи професійних організацій на Зах. Укр. Землях були Дуже сильні. Їх працівники засідали в Нац. Раді і в Держ. Секретаріяті ЗУНР, як держ. секретарі та їх заступники (А. Чернецький — ресорт праці й суспільної опіки, О. Пісецький — держ. секретар пошт, М. Парфанович — товариш секретаря шляхів).

Навіть у воєнні часи інтенсивно працювала організація залізничників, що створила залізничий військ. курінь під проводом І. Сіяка. В Дрогобиччині українці-робітники нафтової промисловости під проводом С. Вітика відбили від поляків Борислав та пустили в рух копальні нафти й земного воску та рафінарню. В Дрогобичі стараннями В. Малинки був створений загальний Професійний Союз, який об’єднував робітників різних фахів.

Поль. окупація завдала робітничому рухові важкого удару. Самостійні професійні організації зліквідовано, і ролю українців у міжнац. спілках обмежено. Активними до певної міри могли бути тільки укр. організації вчителів та союз приватних службовців »Супруга«, який разом із Пенсійним Інститутом дав засоби для будівельної кооперативи »Власна Хата« у Львові, підтримав створення кооп. банку »Супруга« та кооперативи »Суспільний Промисл« і видавав місячник »Службовик« (1920 — 39). до професійних організацій належало т-во Укр. Письменників і Журналістів ім. І. Франка у Львові з характером скорше літ.-мист. клюбу. Аналогічне Т-во Письменників і Журналістів існувало по першій світовій війні у Відні, а згодом у Празі; воно дало ініціятиву до створення Укр. Вільного Університету. Селянство 1925 р. організувалося в Союз Сел. Спілок, який стояв під впливом Радикальної Партії (УРСП); органом його була »Сел. Спілка« — додаток до »Громадського Голосу«.

Спроби поставити на самостійні рейки укр. робітничі професійні організації за Польщі успіху не мали. Недовго проіснувала за Польщі Укр. Професійна Комісія та її орган »Професійний Вісник«. В часи уніфікації соціяльного законодавства в Польщі 1929 р. зліквідовано й Пенсійний Інститут.

На Буковині та Басарабії під румунською окупацією та на Закарпатті під чеською й угорською владою укр. робітничий професійний рух самостійно виявитися не міг.

За нім. окупації також не було змоги організувати укр. робітників.

Стан на еміґрації. В кінці XIX ст. укр. робітнича еміґрація зустрілася з робітничими професійними організаціями в США (т. зв. юнії). Провідні діячі (о. І. Волянський, о. З. Ляхович, В. Сіменович) розуміли, що укр. робітникам треба входити в цей рух; м. ін. вони закликали шахтарів вступити до робітничої юнії »Knights of Labor«. Укр. інтеліґенція в США не пішла слідами перших піонерів і не нав’язала тіснішого контакту з амер. профспілками, де є чимало членів-українців.

На зборах нової укр. еміґрації в США в березні 1949 р. вирішено нав’язати тісний контакт із амер. професійними організаціями.

В Европі укр. робітники зацікавилися робітничим професійним рухом. В Англії укр. робітники (стараннями О. Волинця) нав’язали контакт з англ. тред-юньйонами й створили окремий відділ до обслуги укр. робітників.

Укр. націоналістичні кола в тісній співпраці з укр. духівництвом зорганізували укр. робітництво у Франції (Об’єднання Укр. Робітників у Франції — ОУРФ) і в Бельгії (Спілка Укр. Робітників у Бельгії — СУРБ) в христ. синдикатах, де також дістали окремі укр. відділи. Обидва об’єднання спільно створили Конфедерацію Укр. Вільних Професійних Організацій (КУВПО — 1949), яка дала почин до постання Міжнародної Федерації Християнських Робітників Втікачів і Еміґрантів (ген. секретар — українець І. Попович).

А. Чернецький

ЖІНОЧИЙ РУХ

Загальна характеристика. Укр. жіночі т-ва, що від початку свого існування присвятили велику увагу передусім домашній культурі, зберіганню укр. звичаїв, гуманітарній акції, ширенню освіти серед жіноцтва, організації жіночої праці, чимало спричинилися до нац. відродження, зокрема до збереження укр. традиції. Поза тим укр. жінки поруч із чоловіками брали жваву участь у спільних громадських, політ. і рев. організаціях, даючи конкретні докази своєї рівноправности.

Жіночі організації на Центр. і Сх. Землях. Першим жіночим т-вом на Україні було »Общество помощи высшему женскому образованию« в Харкові, де українки в 1860-их pp. співпрацювали з росіянками. Поступово в цей рух входили нац. свідомі елементи, переважно з Старої Громади, і цілі т-ва були поширені. Стара Громада дбала про дозвіл заснувати »курси вищої освіти«, а жінки вели дитячий садок і працювали в недільних школах, в яких викладалися відомості з українознавства. Реакція 1870-их pp. призвела до арештів і заслання більшости діячок.

На переломі століть жіноцтво сильно активізувалося в рев. житті (РУП). Після революції 1905 р. О. Пчілка створила укр. жіночу організацію. Жіноцтво під фірмою Полтавської філії »Всерос. Союза равноправности женщин« (25. XI. 1905 р.) оголосило маніфест із вимогою автономії України.

Нова хвиля реакції, спиняючи діяльність леґальних т-в, змушує жіноцтво знову зактивізуватися в політ. (соц.-рев.) партіях.

Перша світова війна призвела до активізації жіноцтва в Червоному Хресті й у Союзі Земств і Міст. Це зустрічало неґативне ставлення з боку партій, які вважали, що для України бажана поразка Росії. Крім цього загального руху, який не був суто укр., але загальнодопомоговим, свідоме укр. жіноцтво /1151/ об’єдналося навколо »Общества помощи беженцам«, щоб мати змогу дбати за біженців з Галичини. З укр. боку акцією керували Л. Старицька-Черняхівська, Н. Дорошенко й Л. Шульгина; біля них згуртувалося багато дівочої молоді, для якої ця праця була школою харитативної діяльности й нац. усвідомлення.

Березнева революція 1917 р. спричиняється до об’єднання петербурзьких українок у »Жіночому Колі« (голова Є. Жук), яке провело велику освідомну працю у військ. частинах, що складалися з українців, одночасно аґітуючи за організацію укр. частин і за поворот їх на Україну. »Коло« організувало військ. демонстрації, завданням яких було підтримати вимоги України перед Тимчасовим Урядом. »Коло« проіснувало до больш. революції в листопаді 1917 р.

Революція посилила жіночий рух на Україні, який оформився в Укр. Жіночий Союз. Цей Союз влаштував 14. IX. 1917 р. жіночий з’їзд. В 1919 р. в Кам’янці-Подільському була створена Укр. Жіноча Рада. Головою її стала С. Русова, заступницею голови — Л. Черняхівська, секретаркою — Г. Чикаленко-Келлер. Перший повоєнний конґрес Міжнар. Жіночої Ради (в Хрістіянії 1920 р.) прийняв укр. організацію як рівноправного члена. На міжнар. форумі укр. жіноцтву вдалося провести велику пропаґандивну роботу, але це насторожило поль. і румунську делеґації, які домагалися виключення укр. жіночої організації, як організації недерж. народу. Востаннє укр. делеґація як повноправний член брала участь у конґресі в Вашінґтоні (1925); згодом — до другої світової війни — укр. жінки бували на конґресах як гості.

Стан за больш. окупації. Большевики спочатку надавали великого значення організації жіноцтва, створюючи т. зв. »женотделы« (»жінвідділи«). Основну мету організації — освідомлення й гуртування жіноцтва — вони підмінили своєю: намаганням провести якнайглибшу диференціяцію й розпорошеність серед жіноцтва. »Жінвідділи« спочатку в основному займалися нібито охороною жіночої праці від визиску »залишками буржуазії«, нацьковуючи жінок із нижчих суспільних верств на інтеліґенцію, а жінок бідніших селян — на »куркульок« і тим розриваючи єдність жіночого руху.

Згодом, коли єдиним працедавцем стала держава й контроль чи домагання »жінвідділів« ставали своїм можливим втручанням небажані для неї, ці відділи поступово занепали, майже зовсім не функціонуючи. Даниною больш. традиціям 1920-их pp. було обов’язкове введення жінок у число кандидатів при будь-яких виборах.

На початку 1930-их pp. почався й триває і по другій світовій війні рух Марії Демченко та ін., тобто »стахановок« у тих галузях праці, де основною робітницею є жінка (обробіток цукрових буряків, прядіння і ткацтво на фабриках, молочарство, плекання худоби і т. д.). Дим »визначним жінкам«, раніше нікому невідомим, створювалися такі умови, щоб вони за допомогою цілого колективу й спеціяльної техніки могли давати дуже високі показники продукції. Норми, в штучних умовах виконані »ударницями«, пізніше ставали основою при розрахунку того, що повинна виробити в звичайних умовах будь-яка робітниця. Оскільки спеціяльних умов уже не було, звичайна робітниця при дуже великому напруженні за нормальний робочий день могла виробити лише половину, а то й чверть норми. Це змушувало її працювати поза часовою нормою, щоб мати повну оплату й не буги заліченою до небезпечної категорії »саботажниць«. Отже, рух »стахановок« є по суті засобом визиску жіночої праці, тим визиском, для боротьби проти якого створено багато жіночих організацій.

В 1930-их pp., коли Сталін кинув гасло »кадри визначають усе«, сов. політика знову згадала за жінок, цим разом спеціяльно за жінок »інженерно-технічних працівників«, тобто за жінок-директорів та інженерів на заводах. Загальна некультурність, занедбаність фабричних гуртожитків і їдалень досягли таких розмірів, що треба було привести все це в культурний вигляд. Для цього мобілізовано, без ініціятиви з місця чи від окремих осіб, жінок інженерів і техніків, які повинні були дбати за охайність і культурність життя робітництва. Добру в принципі думку в сов. умовах викривлено, бо, демонструючи напоказ квіти на столах чи на клюмбах перед фабриками, до справжнього впливу на робітництво жінок не допущено. Цей рух не дав якоїсь самостійної жіночої організації; він був створений згори і перестав існувати, коли почалися масові арешти інженерів та техніків і їх заслання. За властивим сов. устроєві стандартом такий самий рух жінок почався був у наук. та військ. колах, але дуже скоро припинився через хвилю арештів, яка залила СССР в 1937 — 38 pp.

Офіційним »днем жінки« в СССР вважається 8 березня. На початку революції декретовано, що в цей день жінки зовсім звільняються від праці. Наприкінці 1920-их pp. для жінок оголошений був вільним пообідній час, але фактично 8 березня було днем звичайної праці з додатком витрати часу на влаштування самого свята, що теж спадало на жіноцтво.

При кожному професійному клюбі, що їх почали широко пропаґувати в кінці 1920-их pp., у противагу родинному життю, були створені т. зв. жіночі сектори, які в найкращому разі організовували курси крою та шиття для робітниць і жінок робітників, підпорядковані загальній управі клюбу й не зв’язані безпосередньо з жіноцтвом.

З приходом німців, після розгрому ними Укр. Червоного Хреста, почалися спроби організувати, на зразок Галичини, Жіночу Службу Україні. Леґального дозволу на це, при загальній гострій політиці німців проти українців, дістати не вдалося. Нелеґальна праця йшла головне в напрямі харитативної допомоги голодуючій укр. інтеліґенції в містах, в розподілі харчових продуктів, що їх з великим трудом здобували на селі або провозили через кордон між Генеральною Губернією і Райхкомісаріятом Україне, в збиранні та зберіганні зразків нар. мистецтва. Зв’язковими між Волинню та Києвом були Харитя Кононенко та /1152/ Л. Підгірська. З Галичиною зв’язковою була Л. Луцька.

Зах. Укр. Землі. Почин до організації жіноцтва в Галичині дала Н. Кобринська, з чиєї ініціятиви 1884 р. в Станиславові засновано перше в Галичині Т-во руських женщин. Воно існувало недовго, бо не було потрібного розуміння серед жіноцтва, а для суспільности нова організація здалася надто поступовою (клерикальна партія обвинувачувала її в атеїзмі й соціялізмі). Проте праця не перервалася: 1887 p. H. Кобринська разом із О. Пчілкою видала жіночий альманах (»Перший Вінок«), в якому обговорено питання соціяльного, екон. і політ. становища жінки. Редакція залучила до співпраці в альманаху визначних письменниць Сх. і Центр. Земель. Згодом Кобринська видала 3 випуски »Жіночої Долі«.

1891 р. за ініціятивою Кобринської відбулося перше жіноче віче в Стрию, яке поновило петицію до парляменту в справі допущення жінок до університетів, вимагало заснувати хоча б одну укр. дівочу гімназію і порушувало справу дитячих садків. 1893 р. постав у Львові »Клюб Русинок«, видатними членами якого були О. Барвінська, М. Білецька, О. Гнатюк, М. Грушевська, В. Коцовська, О. Лучаківська, О. Роздольська, Г. Шухевич. Жіночі т-ва діяли також по ін. місцевостях: »Жіночий Кружок« в Коломиї — 1893, Жіноче Т-во в Городенці — 1894, Т-во Руських Жінок у Перемишлі — 1894, »Жіноча Читальняж в Долині — 1901, жіночі т-ва в Бережанах і Рогатині — 1903.

На Буковині перше жіноче т-во заснували 1894 р. москвофілки (»Общество Русских Женщин«). Характер Т-ва був філантропічний, як і заснованого згодом т-ва »Мироносиці« (при гр.-кат. церкві в Чернівцях), що до нього належали українки і москвофілки. 1906 р. постала Жіноча Громада з 14 гуртками по селах і містах Буковини (існувала до другої світової війни). Поруч неї діяло від 1908 р. »Т-во Православних Русинок«. Ці т-ва мали подібні програми, обмежуючись на інтеліґенції і звертаючи головну увагу на філантропічні заходи.

З ініціятиви львівського »Клюбу Русинок« 1899 р. постала »Укр. Захоронка«, яка перед другою світовою війною (під проводом С. Ракової) піклувалася дитячими садками й провадила вакаційні оселі й півоселі.

1902 р. за ініціятивою цього самого клюбу постала жіноча кооператива »Труд« з кравецькою майстернею та фаховою школою у власнім домі (під управою О. Залізнякової). Подібну майстерню заклала 1906 р. чернівецька філія Жіночої Громади.

Поступова жіноча (переважно університетська) молодь у 1900-их pp. заснувала у Львові »Кружок Укр. Дівчат« (Н. Будзиновська, О. Жураківська, О. Залізняк, Д. Шухевич-Старосольська, за ред. якої від 1908 р. виходить часопис »Мета«). 1906 р. жіноче віче у Львові домагається загального виборчого права, а 1910 р. жінки висувають вимогу участи у виборах до крайового сойму. В 1909 р. »Клюб Русинок« і »Кружок Укр. Дівчат« утворили перше центр. т-во »Жіноча Громада« з широкою орг. програмою. Передовою діячкою в ній була К. Малицька, письменниця, журналістка і педагог. До першої світової війни було 16 пов. жіночих організацій. Жіноча Громада 1917 р. перетворилася на Союз Українок (перша голова Є. Макарушкова). Із утворенням Союзу Українок жіночий рух виразно набрав нац.-політ. забарвлення. По закінченні війни Союз зорганізував у Львові 1921 р. всеукр. жіночий конґрес, але його заборонила поліція.

Не зважаючи на перешкоди від поль. влади, праця не слабнула. Союз Українок увійшов у зв’язки з міжнар. жіночими організаціями, але на міжнар. терені мусів обмежитися на пропаґандивній акції (див. вище). Щодо міжнар. зв’язків багато працювали довголітня голова Союзу М. Рудницька, Г. Чикаленко-Келлер, С. Русова, О. Залізняк.

З пром. секції Союзу Українок постала кооператива »Укр. Нар. Мистецтва« (1922) для плекання нар. мистецтва і пропаґанди та збуту виробів нар. промислу. Кооператива видавала по-мистецькому оформлений двотижневик »Нова Хата«.

Союз Українок розвинувся в триступінну організацію і під час найбільшого розвитку перед конґресом, що відбувся 23 — 27. VI. 1934 р. в Станиславові в 50-річчя постання першої жіночої організації, мав 65 повітових філій і до 500 сільських гуртків.

Визначними провідницями жіночого руху були тоді М. Рудницька, М. Білякова, К. Малицька, І. Павликовська, С. Парфанович, Н. Селезінкова, М. Струтинська, О. Шепарович. Як організатор сіль. жіноцтва й видавець »Жіночої Волі« і »Жіночої Долі« відзначилася О. Кисілевська, обрана сенатором до поль. законодавчого органу. Голова Союзу М. Рудницька 1928 — 35 pp. була послом до поль. сойму. Органами Союзу Українок були »Жінка« й »Українка«. Багато уваги присвячено поширенню жіночих організацій на півн.-зах. землі. В Рівному був окремий Союз Українок із тереном діяльности на Волині (11 філій, 15 читалень). На Поліссі жіночі гуртки діяли як секції при читальнях »Просвіти«; на Холмщині було до 200 жіночих гуртків при т-ві »Рідна Хата«, але 1930 р. т-во було заборонене. /1153/

Розвиток і активність Союзу Українок призвели до заборони його владою. Замість нього на засадах партії закладено »Дружину ім. кн. Ольги«.

Крім того, праця укр. жіноцтва в Галичині між світовими війнами виявлялася в т-вах: Марійське Т-во Пань (від 1904 р.) з рел.-філантропічними цілями, »Будучність« у Львові з трьома філіями в краю (т-во домашніх служниць), лікарське — Порадня для матерей (від 1917 p.), Комітет помочі вдовам і сиротам по священиках із своєю кооперативою, спортовий клюб »Стріла«, Т-во студенток і ін. Жіноцтво радикально-дем. поглядів було організоване в Союзі Укр. Жіночих Громад, який постав 1928 р. у Львові й мав власні місцеві Жіночі Громади та орган цієї ж назви (ред. Ф. Стахова).

Укр. жіноцтво під поль. займанщиною сильно активізувалося в рев. житті, давши таку постать як О. Левицька-Басарабова, що загинула 1924 р. на тортурах під час поліційного слідства.

На Закарпатті укр. жіноцтво було зорганізоване за часів чеської влади в секції при т-ві »Просвіта« в Ужгороді і в Жіночому Союзі в Ужгороді (з філією в Хусті). Видатніші діячки: є. Невицька, О. Станько.

Еміґрація. Перша світова війна спричинила тимчасову еміґрацію українців на зах. території Австро-Угорської монархії. У Відні постав тоді Укр. Жіночий Союз, що проіснував з перервами до другої світової війни.

Політ. еміґрація після першої світової війни мала т-ва: в Варшаві — Союз Українок-Еміґранток, в Празі — Укр. Жіноча Рада і Укр. Жіночий Союз — голова З. Мірна; в Чехії, крім того, існував Укр. Жіночий Союз, в Букарешті — Союз Українок-Еміґранток. Ці т-ва припинили діяльність під час або після другої світової війни.

Стабільніші політ. умови дозволили на більшу послідовність у праці в Канаді й США. Союз Українок Канади, що постав у 1922 р. (засновниця С. Стечишин), координує свою працю з церквою (м. ін. дівочий відділ Колеґії св. Андрія в Вінніпеґу), присвячуючи багато уваги збереженню молоді від денаціоналізації.

Паралельно працює в Канаді Організація Українок Канади з більш націоналістичним забарвленням, Ліґа Укр. Кат. Жінок (ЛУКЖ) і Секція при Союзі Гетьманців-Державників. В 1936 — 37 р. постає Укр. Жіноча Рада як спілка укр. жіночих т-в Канади для дружнього контакту між ними, для підтримання зв’язку з рідними землями й співпраці з канадійськими (англ.) жіночими організаціями. За її рекомендацією Союз Українок Канади, а згодом і Організація Українок Канади були прийняті як домініяльні т-ва до Канадійської Нац. Жіночої Ради. Укр. Жіноча Рада припинила свою діяльність 1944 p., коди Комітет Українців Канади заснував при собі жіночий відділ.

Союз Українок Америки постав 1925 р. за почином діячки жіночого руху Г. Чикаленко-Келлер, яка того року була на Конґресі Міжнар. Жіночої Ради (перша голова — Ю. Шустакевич, секретарка — О. Лотоцька, що довгі роки пізніше очолювала Союз Українок). СУА є одностайна організація з одним статутом, але об’єднує і різні жіночі т-ва. 1934 р. Союз координував працю 50 відділів.

Пожвавлення праці серед жіночих т-в на еміґрації настало після другої світової війни в зв’язку із зростанням числа еміґранток. Зокрема в зах. зонах Німеччини постало Об’єднання Укр. Жінок на еміґрації; воно відбуло З з’їзди (голова І. Павликовська), в 1945 — 50 pp. зорганізувало понад 70 жіночих делеґатур, здебільша по таборах, видавало журнал »Громадянка« (ред. Л. Івченко).

Менше життєздатности виявив Союз Українок в Австрії (перестав діяти фактично в 1947 p.).

Переселення з Німеччини, ослабивши Об’єднання Укр. Жінок, автоматично зміцнило життя жіночих союзів на місцях нового поселення, де жінки вливаються до наявних організацій.

В країнах нового поселення, де не було жіночих т-в, постають нові організації. У Франції жіноцтво згуртувалося спочатку як жіноча секція при Укр. Відділі Христ. Робітниць, а згодом заснувало самостійний Союз Українок Франції, що 1948 р. підпорядкувався централі укр. громадських інституцій Франції.

В Бельгії спочатку працювала відпоручниця Об’єднання Укр. Жінок, а 1948 р. створено жіночу референтуру при Укр. Допомоговому Комітеті. Подібні умови склалися в Англії, де 1948 р. засновано Комітет для створення жіночої організації.

Завершенням праці укр. жіноцтва на еміґрації був скликаний 1948 р. у Філяделфії (США) світовий конґрес укр. жіноцтва, який заснував Світову Федерацію Укр. Жіночих Організацій (СФУЖО) з О. Кисілевською як головою. В США після переїзду туди М. Рудницької відновив працю Матерній Союз Українок (1950).

Преса. Перший жіночий збірник »Лада« (С. Шехович, 1853), був писаний »язичієм« для »руських красавиц«. 1887 р. вийшов укр. жіночий альманах »Перший Вінок« (Н. Кобринська). 1908 р. заходами жінок, зв’язаних із соц. рухом, з’явився перший укр. жіночий часопис »Мета« (Д. Старосольська), відновлений як орган жінок-робітниць у 1919 — 20 і 1922 pp. під назвою »Наша Мета« (Львів). В 1912 р. видано 4 випуски місячного додатку до »Діла« — »Жіноче Ділок (за ред. О. Галичанки-Кисілевської). Органом Укр. Жіночого Союзу в часи творення Укр. Держави був »Жіночий Вісник« (про дальший розвиток жіночої преси див. стор. 994, 1000). В США від 1933 р. виходив »Жіночий Світ«, згодом »Наше Життя« (ред. О. Лотоцька). Союз Українок Канади має свою сторінку в часописі »Укр. Голос«, а Організація Українок Канади видає від 1950 р. місячник »Жіночий Світ.«.

Л. Івченко /1154/

Література. Політичні партії: Багатий матеріял у політ. пресі. Lewinskyj W Das erste Jahrzehnt der ukrainischen Sozialdemokratie in Österreich. Der Kampf III 7; Петлюра С. Укр. партія соціял-демократів. К. 1907; Гайдалемівський П. Укр. політ. партії. Зальцведель 1919; Календар Вперед (статті Дорошенка В., Ганкевича Л. і М., Чернецького А.). Л. 1920; Грушевський М. З починів соц. руху на Україні. Драгоманів і женевський гурток. Відень 1922; Левицький К. Історія політ. думки галицьких українців 1848 — 1918, I — II. Л. 1926 — 27, Левицький К. Історія Визвольних Змагань галицьких українців з часів I світової війни 1914 — 18. Л. 1928; Попов М. Нарис історії Ком. Партії (більшовиків) України 1928; III Нар. З’їзд УНДО. Л. 1929; Сціборський М. ОУН і селянство. 1933; Левицький К Галичина 1772 — 1918. Укр. Загальна Енциклопедія, III; Дорошенко Д. З історії укр. політ. думки за часів світової війни. Прага 1936; Ukrainischer Nationalismus (збірник) 1939; Політ. програма й устрій ОУН. 1939; Боярський П. К. Укр. внутр. політика. Женева 1947; Лісовий Р. Розлам в ОУН. 1949; Мартинець В. Від УВО до ОУН. 1949; Paprocki S. J. Political Organization of the Ukrainian Exiles after the Second World War The Eastern Quarterly, V. 1 — 2. Лондон 1952.

Суспільно-культурні й екон. організації: Белей І. 25 літ історії т-ва Просвіта. Л. 1894; Лозинський М. 40 літ діяльности Просвіти. Л. 1908; Дмитрів Е. Історія просвітнього т-ва Руська Бесіда. Чернівці 1909; Возняк М. Короткий іст. огляд діяльности т-ва Просвіта Укр. Жизнь. Л. 1913; Шах С. Перегляд діяльности т-ва Просвіта у Львові від 1868 р. по 1923 р. Календар Просвіта. Л. 1923; Короткий начерк історії т-ва Просвіта. Календар Просвіти, Л. 1925; Укр. Педагогічне Т-во. Календар Просвіти. Л. 1925; Ф. Т. Укр. спортові т-ва і клюби. Календар Просвіти. Л. 1925; Дорошенко Д. Просвіта на Великій Україні. Календар Просвіта на 1928 р., Звіт з діяльности Т-ва Просвіта. Л. 1929; Ясінчук Л. 50 літ Рідної Школи. Л. 1931; Історія Просвіти. Л. 1934; Ювілейний календар Просвіти на 1938 p.; про кооперацію див. стор. 1124; про організацію міщанства у двотижневику Торговля і Промисл.

Робітничі професійні організації: Чернецький А. Становисько укр. робітників в галицьких професійних організаціях. Наш Голос, 9 — 10. Л. 1911; Левинський В Нарис розвитку укр. робітничого руху. К. 1914; Чернецький А. До історії укр. професійного руху. Календар Вперед. Л. 1920; Я. Я. Робітництво в початках відродженої України. Календар Вперед Л. 1920; Садовський В. Праця в УССР. В. 1932; Пропам’ятна книга Укр. Нар Союзу. Нью Джерзі 1936.

Жіночий рух: Статті Павлика М. в Народі. 1894; Молода Україна (про постання Кружка Укр. Дівчат). Л. 1901; М(алицька) К. Про жіночий рух. Л. 1904; Студентський Шлях. Одноднівка. Л. 1931, 35 — 36 і 37 — 38. Л. 1934 (зі статтями Гаращак Л. і Велинської В.); Одноднівка Укр. Жіночий Конґрес. Л. 1934; Дорошенко Н. Жіночий рух. Укр. Загальна Енциклопедія, III; Жіночий Світ, 6 (число, присвячене Н. Кобринській). Вінніпеґ 1951.

Попередня     Головна     Наступна