[Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). — Париж, Нью-Йорк, 1962. — Т. 4. — С. 1289-1306.]

Попередня     Головна     Наступна

Либідь, права притока Дніпра, що протікає в півд.-зах. частині Києва, довж. — 11 км, сточище — 67 км². Вважають, що свою назву Л. дістала від імени Либеді — сестри леґендарного засновника Києва кн. Кия. В давні часи Л. мала значно більше води і тому в нижній частині була судноплавна.

Ливчак Йосип (1839 — 1914), публіцист і винахідник родом з Перемищини, москвофіл; у Відні видавав і редаґував сатиричний ж. «Страхопуд» (1863-68) з. додатком «Золотая Грамота», ж. «Славянская Заря» (1867—68) і «Славянская Библіотека» (1865-66), в яких відстоював панславістичні ідеї. В 1869 р. виїхав до Росії, де зробив ряд винаходів в ділянці поліграфії (матрицевибивальна складальна машина), військ. техніки (прицільний верстат, оптичний прилад діяскоп) і транспорту (показник дороги і швидкости руху льокомотива).

[Ливчак (Лівчак) Йосип (* Тисова — † Петроград). — Виправлення. Т. 11.]

Лижвярський спорт, див. Лещетарство.

Лизакевичі, старшинський рід на Полтавщині 18 в., до якого належали рос. дипломати брати Л.: Яким Л., радник амбасади в Саксонії (1780), повірений у справах у Генуї (1792), надзвичайний посланник і повноважний мін. у Сардінії (1803); Василь Л. († 1815), радник амбасади в Лондоні, а потім надзвичайний посланник і повноважний мін. у Данії (1803).

Лизанівський Іван (1882 — 1934), гром. і політ. діяч, публіцист, родом з Галичини, чл. ЦК УПСР (т. зв. «центр. течії»), один з основоположників Січ. Стрілецтва, чл. Комітету Охорони Респ. (березень 1919), керуючий мін-вом преси і пропаґанди (з квітня 1919 p.), чл. Крайової Ради в Хмільнику. В УССР засуджений в процесі проти чл. ЦК УПСР В. Голубовича й ін. згодом працював у в-ві «Книгоспілка» і був ред. творів І. Франка; 1934 р. зліквідований НКВД.

[Лизанівський Іван (1892, Заріччя, Золочівський пов. — 1934). — Виправлення. Т. 11.]

Лизогуб Андрій (1804 — 64), з укр. коз. старшинського роду на Чернігічщині; один з близьких друзів Т. Шевченка; вихованець Моск. Ун-ту, власник маєтку в Седневі на Чернігівщині, де в нього гостював Шевченко (1846-47); добрий музика й маляр, прихильник укр. мови й літератури. Один з небагатьох, що листувалися з Шевченком на засланні й допомагали йому матеріяльно.

[Лизогуб Андрій (* Бурківка, Сосницький пов., Чернігівська губ. — † Сорочинці, Миргородський пов., Полтавська губ.). — Виправлення. Т. 11.]

Лизогуб Дмитро (1849 — 79), син Андрія Л. З 1874 р. брав участь у рев: діяльності рос. народників (київ. гурток Дейча і Фесенка). 1877 один із засновників партії «Земля і Воля». Як співучасник терористичних заходів, страчений за вироком Одеського воєнного суду.

[Лизогуб Дмитро (* Седнів, Чернігівський пов., Чернігівська губ. — † Одеса). — Виправлення. Т. 11.]

Лизогуб Федір (1851 — 1928), син Андрія Л., гром. і політ. діяч родом з Чернігівщини; гласний чернігівського губ. земського зібрання (1886 — 1901), гол. Полтавської губ. земської управи (1901 — 15), де боронив інтереси укр. культури (полтавський земський будинок в укр. стилі, Полтавський музей, пам’ятник Котляревському у Полтаві й вид. його творів, плекання укр. художнього промислу тощо). 1918 був мін. внутр. справ і гол. Ради Міністрів Укр. Держави, провадячи помірковано-консервативну політику й шукаючи порозуміння з Укр. Національним Союзом (Див. ЕУ І. стор. 512 — 17). Помер на еміґрації в Юґославії.

[Лизогуб Федір (6.11.1851, Седнів — 1928). — Виправлення. Т. 11.]

Лизогуб Яків († 1698), полк. канівський (1666 — 69), посол Брюховецького до Москви (1667), ген. осавул у Дорошенка (1669 — 74), наказний гетьман (1670, 1673), 1674 перейшов на лівий берег Дніпра; учасник Коломацького перевороту й один з кандидатів на гетьмана 1687 p., полк. чернігівський (1687 — 98), визначний полководець, учасник чигиринських і кримських походів, наказний гетьман під час облоги Озова (1696).

[Лизогуб Яків (? — 1698, Чернігів). — Виправлення. Т. 11.]

Лизогуб Яків (1675 — 1749), син Юхима Л., вихованець Київ. Академії, ген. бунчужний (1713 — 28), ген. обозний (1728 — 49). керував укр. урядом у 1723 — 24 pp. і після омерти гетьмана Апостола (1734) був старшим представником укр. старшини в рос. органах управління Гетьманщиною; брав участь у поль. (1733) і тур. (1737) походах. На думку деяких дослідників, автор Лизогубівського літопису.

[Лизогуб Яків (1675 — 1749, Петербурґ). — Виправлення. Т. 11.]

Лизогуби, коз.-старшинський рід з Переяславщини, відомий з часів Хмельниччини. Іван Л. (Кобизенко), полк. канівський (1659, 1662) і уманський (1659 — 01), посол Виговського до Москви (1658), розстріляний з наказу Ю. Хмельницького (кін. 1662 — поч. 1663 p.). Брат його Яків Л. (див.). Юхим Л. († 1704), син Якова, ген. бунчужний (1688 — 90), ген. хорунжий (1694 — 98), полк. чернігівський (1698 — 1704), зять гетьмана П. Дорошенка. Син його Яків Л. (див.). До цього роду належать також брати Ілля Л. (1787 — 1867), масон, чл. київської льожі «З’єднаних Слов’ян» і Андрій Л. (див.), дідичі м. Седнева, й сини Андрія — Дмитро Л. (див.) та Федір Л. (див.).

Лизогубівський літопис, «ЛЂтописец или краткое описаніе знатнЂйших дЂйств и случаев, что в мотором году дЂялося в УкраинЂ Малороосійской обЂих сторон ДнЂпра и кто именно когда гетманом был козацким», іст. твір, складений 1742 р. Л. л. складається з двох частин: компілятивний хронологічний нарис іст. України від поч. 16 в. до кін. 17 в.; від 1690-их pp. йде оп. про укр. події, пов’язані з родом Лизогубів (див.), особливо докладні від 1725 до 1737 p., яким закінчується Л. л. В оцінці іст. минулого України Л. л. стоїть на позиціях автономізму, але в оп. про сучасні події виявляє льояльність до рос. царату, хоч критично оцінює його політику на Україні. Автором Л. л. вважають (В. Антонович, П. Клепацький) Якова Л. (див.), але не виключена участь його брата, бунчукового товариша Семена Л. (1678 або 1680-1734). Вперше видав Л. л. Микола Білозерський («Южнорусские летописи», 1856), а згодом (за ін. варіянтом) В. Антонович («Сборник летописей, относящихся к истории Южной и Западной России», 1888).

Лилики, див. Кажани.

Лиман (IV — 17), с. м. т. на півд. Слобожанщині в Зміївському р-ні Харківської обл.; 5 500 меш. (1959).

Лиман Леонид (* 1922), поет родом з Полтавщини; цикли ліричних поезій в різних вид. на еміґрації, оп. «Колгоспники» (1957), повість англ. мовою «A tale about Kharkiw» (1958-59). Тепер у ЗДА.

Лимани, затоплені морем гирла річок або балок на низовинному узбережжі, посталі в наслідок опускання суходолу. На Україні Л. характеристичні для півн.-зах. узбережжя Чорного м., півн. берега Озівського м. й Керчинського півострова. Л. більших рік Дніпра, Дністра, Бога (див. Дніпрово-Бозький Л. і мал. 46 в ЕУ І) сполучені з м., менших — відрізані від м. (косою, пересипом) і перетворені на оз. (Л. Хаджибейський, Тилигульський, Куяльницький, Молочний й ін.) та осолонені. Значна кількість Л. (напр., одеські) відзначаються лікувальними прикметами своїх вод і грязей; при цілковитому висиханні Л. утворюється кухонна сіль (напр., кримські Л.).

Лиманське (VII — 10; до 1944 Зельці); с. м. т. Роздільського р-ну Одеської обл., положене над Кучурганським лиманом; 5 300 меш. (1959).

Лимарство, римарство, галузь кустарної пром-сти, що виробляє із шкіри сідла, упряж для коней, частини екіпажів, ремені, паси тощо. Колись дуже поширене на Україні (вже з ранньої доби; ще на поч. 20 в. було понад тис. дрібних кустарних підприємств), тепер цілком занепало.

Лин (Tinca tinca L.), риба з родини коропових, довж. бл. 30 см, вага бл. 500 г (іноді Л. досягає 63 см і 7,5 кг ваги), живе на дні рік і ставів. На Україні поширений у прісноводних водоймах, а також у слабо осолених лиманах Чорного і Озівського м. Пром. значення невелике.

Линевичі, старшинський рід на Чернігівщині. Карпо Л. († бл. 1735), сотн. волинський, чернігівського полку (1718 — 34), підписав Коломацькі чолобитні 1723. Один з його нащадків Микола Л. (1837 — 1908), ген., командував 1 армійським корпусом, 1900 взяв Пекін, а 1905 був головнокомандуючим рос. армії і фльоти у війні проти Японії.

Линецький Олександер (1884 — 1953), архітект; будував у стилі модерну Одеський Драматичний Театр (1903), будинок Луцького в Одесі, житлові будинки, консерваторію в Харкові (1925) й ін.

[Линецький Олександер (* Одеса — † Харків). — Виправлення. Т. 11.]

Линниченко Андрій (1822 — 88), історик літератури родом з Києва, вихованець Київ. Ун-ту, пізніше проф. на катедрі всесвітньої літератури (1863-77); праці з історії зах.-евр. й рос. літератури.

Линниченко Іван (1857-1926), син Андрія Л., історик, вихованець Київського Ун-ту, учень В. Антоновича, проф. Одеського Ун-ту, автор праць з іст Київської держави й соц.-політ. історії Галичини 14 — 15 вв. Гол. праці: «Вече в Киевской области» (1881), «Взаимные отношения Руси и Польши до конца XII в.» (1884), «Черты из истории сословий Юго-Западной (Галицкой) Руси 14 — 15 ст.» (1894; укр. вид. «Суспільні верстви Гал. Руси» у «Руська іст. бібліотека», т. VII, 1899).

[Линниченко Іван (* Київ). — Виправлення. Т. 11.]

Линовиця, Линовиці (III — 13), с. м. т. 15 км на півд. від м. Прилук Чернігівського р-ну; 4 300 меш. (1959). Цукровий комбінат, заснований 1900 p.; за сезон 1960-61 продукція 18:800 т цукру-піску (1912 — 13 — 72 100).

Линцевський Гервасій (1683 — 1769), церк. діяч, вихованець і учитель Київ. Академії, начальник Пекінської правос. місії (1745-55), єп. переяславський (1757-68). Відаючи правос. парафіями на Правобережжі, боровся проти унії й підтримував духовенство, причетне до Коліївщини.

[Линцевський Гервасій (1683, бл. Києва — 1770). — Виправлення. Т. 11.]

Липа (Tilia L.), великі, багаторічні дерева з родини липуватих, з дворядночерговим подвійно-пильчастим скісним листям, двостатевими запашними квітками та овочами-горішками з крилатим прицвітним листочком. На всій Україні, за винятком частини Степу, росте Л. дрібнолиста (серцева, звичайна; Т. cordata Mill.) до 30 м висоти з сизим або сіруватосизим листям, невибаглива до тепла, тіневитривала, любить глибокі, поживні ґрунти. М’яке й легке дерево широко застосовується в столярстві та різьбарстві, луб використовують на плетення і в’язання, а цвіт дає добру медову поживу для бджіл, його вживають і, як потогінний лік при простудах. На Зах. Україні росте Л. широколиста (T. platyphyllos Scop.). Рідшими видами є Л. срібляста (T. argentea Desf.). поширена в півд.-зах. Україні, і Л. кримська, або зелена (T. euchlora Kech.1 в кримських горах. Всі види Л. культивують також у парках і садах.

Липа Іван (1865 — 1923), гром. і політ. діяч, письм. (псевд. Петро Шелест та ін.), за фахом лікар. 1890 засновник таємного т-ва «Братство Тарасівців» (див. Тарасівці), після його розгрому 1893 заарештований. 1902 — 18 в Одесі, де брав видатну участь в укр. житті. 1917 — укр. комісар Одеси, чл. ЦК Соціялістів-Самостійників, 1919 мін. віроісповідань УНР; з 1922 у Винниках б. Львова, де й помер. Поезії, оп., нариси символічно-філос. характеру з ліричним забарвленням, казки, спомини; зб. «Оповіді про смерть, війну і любов» (1935), «Тринадцять притч» (1935) й ін.

[Липа Іван (* Керч, Таврійська губ.), псевд. Петро Шелест, Іван Степовик. 1891 (або 1892) засновник таємного т-ва „Братство Тарасівців“. — Виправлення. Т. 11.]

Липа Юрій (1900 — 44), письм. і публіцист родом з Одеси, син Івана Л., лікар з фаху, закінчив Познанський Ун-т (1929). З 1920 р. жив у Польщі й Галичині. Загинув як лікар УПА. Друкувати поезії почав з 1919 p., окремі зб.: «Світлість» (1925), «Суворість» (1931), «Вірую» (1938); у прозі роман «Козаки в Московії» (1931, 1942 і 1957), 3-томовий зб. оп. «Нотатник» (1936 — 37 і 1955) і зб. есеїв «Бій за укр. літературу» (1935); популярні на свій час публіцистичні праці: «Укр. раса» (1936), «Укр. доба» (1936) і своєрідна трилогія, у якій викладена т. зв. «чорноморська доктрина» — «Призначення України» (1938), «Чорноморська доктрина» (1940, 1942 і 1947) і «Розподіл Росії» (1941 і 1954); крім того, багато літ.-критичних і публіцистичних ст. «Імперіяльна» концепція Л., більш темпераментно й блискуче викладена, ніж обґрунтована, зробила його однією з найпопулярніших постатей свого часу в Галичині й на еміґрації. Лікарські твори ЛІ. кількакратно перевидані: Фітотерапія» (1933) і «Ліки під ногами» (1943).

Липинський Вячеслав (5. 4. 1882 — 14. 6. 1931), історик, соціолог, політик, публіцист, д. чл. НТШ. Нар. в с. Затурцях на Волині, з поль. шляхетського роду, зайшлого на Україну у 18 в. Гімназію закінчив у Києві, де увійшов до укр. сер.-шкільної громади і відтоді усвідомив себе українцем; після університетських студій у Кракові й Женеві (історія, аґрономія) оселився у своєму маєтку на Уманщині і працював над поверненням до українства спольонізованої шляхти (брошура «Szlachta na Ukrainie», 1909; двотижневик «Przegląd Krajowy», 1909). Л. виходив з концепції «хлопоманів», але прагнув, щоб шляхетська верства стала у своїй політ. свідомості укр. без деклясації й утірати свого корпоративного існування; ні зусилля Л. мали лише частковий успіх. Тоді ж появилися перші наук. праці Л. «Данило Братковський...» (ЛНВ, 1909), «Генерал артилерії В. кн. Руського» (ЗНТШ, т. 87, 1909), «Аріянський соймик в Киселині в маю 1638» (ЗНТШ, т. 96, 1910), ряд ст. в «ЛНВ» і «Раді» та монументальний твір «Z dziejów Ukrainy» (1912 і 1959). зредаґований і здебільша написаний Л. (зокрема монографія «Stanisław Michał Krzyczewski...»).

Передбачаючи недалекий вибух міжнар. конфлікту, Л. прагнув використати його для укр. самостійницької акції; він був ініціятором таємних підготовних заходів над створенням, за кордонами Рос. Імперії, укр. політ. центру, з чого згодом народився Союз Визволення України.

Під час світової війни Л. як старшина резерви служив у рос. армії. 1917 р. він українізував свою військ. частину в Полтаві, але його діяльність не знайшла підтримки з боку Ген. Секретаріяту Військ. Справ, де до нього як до дідича поставилися з недовір’ям. Це викликало у Л. розчарування укр. «рев. демократією», яку він визнав за недозрілу до держ. будівництва. 1917 Л. взяв участь в орг-ції Укр. Дем. Хліборобської Партії і опрацював для неї програму, основою якої була оборона держ. суверенности України та збереження прав власности на землю. За гетьманату Л. став послом України у Відні і залишився на цьому посту й за УНР (до червня 1919).

На еміґрації жив в Австрії, за винятком 1926 — 27, коли керував катедрою історії укр. державности в Укр. Наук. Ін-ті в Берліні. На цю добу припадає найінтенсивніша діяльність Л. 1920 р. вийшла його монографія «Україна на переломі 1657 — 59». За ініціятивою Л. була створена політ. орг-ція «орденського» типу — Укр. Союз Хліборобів-Державників (УСХД), статут якого він опрацював і фактично очолював його, як гол. ради присяжних. За наступних років Л. був лідером і ідеологом консервативно-монархічного табору, який знайшов прихильників як серед укр. еміґрації, так і на Зах. Україні. Ідеологічним органом руху були неперіодичні зб. «Хліборобська Україна» (1920 — 25), на сторінках якої друкувався фундаментальний політ. трактат Л. «Листи до братів-хліборобів», пізніше поширений і виданий окремою книгою (1926 і 1956). 1930 p., в наслідок конфлікту з гетьманом Скоропадським на тактичному й ідеологічному тлі, Л. проголосив УСХД розпущеним (заява в газ. «Діло») і з невеликою групою своїх прихильників (М. Кочубей, В. Залозецький, В. Кучабський) створив нову орг-цію «Братство Укр. Клясократів-Монархістів» (орган «Зб. хліборобської України» з програмовим вступним словом Л.). Л., що багато років хворів на туберкульозу легенів, помер у санаторії Вінервальд б. Відня; похований у родинному с. Затурцях.

В центрі дослідів Л. як історика стояла коз. революція пол. 17 в. Традиційним концепціям Хмельниччини Л. протиставив нову концепцію — процес будування укр. державности. На думку Л., відродження укр. державности в 17 в. обумовлювалося такими чинниками: об’єднання всіх верств укр. суспільства довкола коз. ядра, яке в ході визвольної війни втягнуло у свої ряди найактивніші елементи ін. станів — селянства, міщанства і шляхти; численна участь у козаччині укр. шляхетства, що у вирішальний момент спричинилося до політ. укультурнення козаччини та загнуздання напівкочового низового козацтва силами козацтва осілого, городового; перемога старшинсько-шляхетського коз. землеволодіння та зв’язаного з ним хутірського інтенсивного хліборобства над екстенсивним, колоніяльно-паразитарним госп-вом поль. магнатських лятифундій і освячення визвольної війни авторитетом Правос. Церкви. З особливою увагою Л. досліджував перетворення гетьманату з суто військ. установи на територіяльну владу монархічного характеру, з виразним нахилом до спадковости. Переяславський договір 1654 р. Л. вважав за трактат мілітарного союзу України й Московщини. Іст. праці Л. розпочали в укр. історіографії нову «державницьку школу» (див. Історіографія).

Укр. політ. програму Л. ставив на фундаменті універсальної, теоретичної доктрини, поданої гол. в «Листах до братіві-хліборобів». Л. перебував під впливом ряду сучасних зах., гол. франц. мислителів (Ж. Сорель, В. Парето, Г. Лебон й ін.), але використовував їхні ідеї зовсім ориґінально.

На думку Л., держави постають шляхом завоювання, яке може бути або «зовн.» або «внутр.» (коли завойовники виділилися з місц. населення). Усім державам, незалежно від форм устрою, притаманне існування влади та провідної верстви, як носія влади. Л. бачив у суспільстві наявність трьох джерел влади: сила мілітарна («войовники»), екон. («продуценти») та інтелектуальна («інтеліґенти»), між якими можливі й певні комбінації. Особливі державно-творчі якості Л. приписує «войовникам-продуцентам»; інтеліґенція виконує допоміжну ролю, важливу тим, що вона усвідомлює та формулює стихійні, підсвідомі прямування в суспільстві. Існують три основні типи держ. устрою: «клясократія», «демократія», «охлократія». Ці типи понадчасові, вони виринають у різних епохах, на різних щаблях екон. розвитку та серед різних культ. кіл. Устрій клясократії відзначається рівновагою між владою і свободою, між силами консерватизму і проґресу, натомість демократія характеризується порушенням рівноваги між владою і свободою, на користь останньої, а охлократія означає абсолютистичне панування войовників-непродуцентів, з цілковитим придушенням свободи й самодіяльности громадянства. Ці три устроєві типи чергуються за певною послідовністю: ослаблена надмірним розвитком матеріяльного добробуту клясократія вироджується в демократію, що її гробокопателем стає охлократія, в боротьбі проти якої наново гартується клясократія. Проте Л. не визнавав безумовного детермінізму в цьому іст. коловороті.

Щодо релігії, то Л. оцінював неґативно як підпорядкування церкви авторитетові політ. влади (цезаропапізм), так і змагання духовенства до політ. проводу (клерикалізм), зате прагнув до співпраці між церквою й державою, як двома автономними, рівнорядними чинниками. Рел. мотив пронизує мислення Л.: найвище покликання людської діяльности він бачив у тому, щоб у житті народів реалізувати, наскільки це дозволяє наша недосконала і гріховна природа, вічну Божу істину. Свої погляди на іст. ролю укр. Церкви Л. подав у праці «Релігія і Церква в історії України» (1925, 1933 і 1956).

На цих підвалинах Л. будував структуру укр. політ. програми. Укр. націю можна найкраще сконсолідувати на базі «територіяльного патріотизму», себто шляхом розбудження почуття солідарности між усіма постійними мешканцями укр. землі, без уваги на їх соц. приналежність, віровизнання, етнічне походження і навіть нац.-культ. свідомість: для всіх них Україна мусить стати спільною батьківщиною. Носіями укр. визвольного руху мусять стати не тільки інтеліґенти, але також організатори хліборобства, індустрії й військовости. Тому необхідна передумова держ. відродження — реасиміляція денаціоналізованих вищих соц. шарів. Українство мусить знайти свій орг. вияв не так у політ. партіях, як насамперед в органічних клясових (проф.) з’єднаннях. Л. суворо критикував як укр. демократію (табір УНР), так і охлократію (що її представниками він уважав сов. течію і націоналістичний рух, що тоді народжувався). На думку Л., лише клясократична система відповідає вимогам уко. держ. будівництва. Кристалізаційним пунктом для цього має бути установа дідичної і правової, «трудової» монархії у традиційній Формі гетьманату.

Література: Забаревський М. (Д. Дорошенко). Вячеслав Липинський і його думки про укр. націю та державу. Відень 1925 (Авґсбурґ 1946); В. Липинський як політик і ідеолог. Ужгород 1931; ж. Дзвони, ч. 6, присвячене пам’яті В. К. Липинського. Л. 1932; Дорошенко Д. Пам’яті Вячеслава Липинського. «Краківські Вісті», 1943 р. чч. 136, 139 — 143, 186 — 87; Монтрезор А. Вячеслав Липинський. Державницька Думка, ч. 2. Філядельфія 1951; Босий В. Вячеслав Липинський, ідеолог укр. трудової монархії. Торонто 1951; Пеленський Я. Вячеслав Липинський. Зб. Укр. Літ. Газети 1956, Мюнхен 1957; Крупницький Б. Історіознавчі проблеми іст. України (Зб. ст.). Мюнхен 1959; Лисяк-Рудницький І. Вячеслав Липинський. «Сучасність», ч. 6. Мюнхен 1961.

І. Лисяк-Рудницький

Липиця Горішня, с. Рогатинського р-ну Станиславівської обл. над р. Нараївкою; сліди верхньопалеолітичної стоянки, багато крем’яного знаряддя неолітичної доби, тілопальне погребище перших вв. по Хр., що дало назву липицькій культурі.

Липицька культура, культура населення верхнього Подністров’я 2 в. до Хр. — 3 в. по Хр. (назва від могильника в с. Липиця Горішня). Відомі поселення, могильники й скарби рим. монет. Населення займалося хліборобством і скотарством, менше ловецтвом та рибальством. Кераміка, ліплена вільноруч і точена на ганчарному колі, залізні вироби госп. вжитку, мало бронзових литих прикрас та дрібних срібних виробів. Поселення на берегах рік, хати однокімнатні півземлянкового й наземного типу, поховання тілопальні, без могильного насипу. Багатство імпорту (рим. монети, металеві вироби, теракотовий, бронзовий і скляний посуд) вказує на жваві торг. зв’язки з рим. провінціями (нижня Мезія). Вивчення археологічних пам’яток та іст. джерел дозволяє вважати носіїв Л. к. безпосередніми предками тиверців. Див. ЕУ I, мал. 296.

Я. П.

Липківський Василь (1864 — 1938?), визначний церк. діяч, митр. УАПЦ. Нар. в с. Попудні Липовецького пов. на Київщині, походив з священичої родини, закінчив Київ. Духовну Академію; з 1891 свящ., 1903 — 05 законовчитель київ. церк.-вчительської школи, з 1905 настоятель Соломенської парафії у Києві; з 1921 митр. УАПЦ — київ. і всієї України. Л. з перших кроків священства працював для відродження укр. церкви і вже 1905 очолив з’їзд духовенства, за що був переслідуваний і втратив посаду законовчителя. 1917 очолив з’їзд духовенства й вірних, на якому ухвалено автокефалію Укр. Правос. Церкви, далі організував Всеукр. Правос. Церковну Раду і 1919 відправив у Миколаївському соборі в Києві першу службу укр. мовою, за що панівна тоді рос. ієрархія наклала на нього церк. кари (позбавлення сану), чого не визнала укр. нац. церква. Обраний митр. УАПЦ 1921 p., Л. організував і поширив її, відбуваючи безперестанно подорожі по Україні. Виняткова популярність Л. спричинилася до його переслідувань сов. владою, яка, після кількох арештів, добилася його усунення (1927) і, заарештувавши Л. у 1938 знов, умертвила його за невідомих обставин і невідомо де та коли. Л. — визначний проповідник і перекладач богослужбових текстів на укр. мову. Більшість його писань загинула під час переслідувань; із збереженого видано: «Правос. Христова Церква Українського народу» (1951), «Відродження Церкви в Україні 1917-1930» (1959) та «Відродження Укр. Церкви (1961).

[Липківський Василь (19.3.1864 — 27.11.1937, Лук’янівська тюрма, Київ). Заарештований НКВД 27.10.1937, був обвинувачений у антисов. діяльності Постанову „трійки“ НКВД від 20.11.1937 про розстріл було виконано 27.11. того ж р. о 24 год. — Виправлення. Т. 11.]

Липківський Іван, маляр-монументаліст, чл. АРМУ, учень М. Бойчука; учасник всеукр. художніх виставок («Молотобойний цех», «Домни»); знищений большевиками в кін. 1930-их pp.

[Липківський Іван (1892, Липовець, Київ. пов., Київ. губ. — † кін. 1930-их pp.). — Виправлення. Т. 11.]

Липко Петро (* 1876), ген. штабу ген.-хорунжий, 1919 р. начальник розвідки, потім ген.-квартирмейстер. 1920 начальник штабу Дійової Армії УНР.

Липова Долина (III — 14), с. м. т. у верхів’ях р. Хорол, р. ц. Сумської обл.; 3 500 меш. (1959).

Липовани, назва рос. старовірів, що живуть на Буковині, в Басарабії, Молдавії й Добруджі, куди наплинули у 18 в.; деякі з них (на Буковині) мовно зукраїнізовані.

Липовець (IV — 10), с. м. т. на Подільській височині у верхів’ях р. Собу, р. ц. Вінницької обл.; 5 900 меш. (1959). В 17 в. укріплений замок, мав значення в коз.-поль. війнах; за царату пов. м. Київської губ.; в серпні 1919 — розгром червоної бриґади 8 Запор. дивізією УНР.

Липовецька Млада, див. Норляндер Раїса.

Липський Богдан (* 1903), свящ. викладач морального богословія Гр.-Кат. Богословської Академії у Львові (1931 — 39) та духовних семінарій у Гіршберґу і Кулемборґу (1946 — 51), знавець сх. літургіки, в 1932-39 pp. капелян укр. політ. в’язнів у Львові; ст. в журн.; тепер у Торонто.

[Липський Богдан (1903, Львів — 1969, Торонто). — Виправлення. Т. 11.]

Липський Володимир (1863 — 1937), визначний ботанік родом з Волині; 1886 закінчив Київ. Ун-т. до 1894 працював у Києві, в 189: — 1917 у Петербурзі, пізніше на Україні в Києві й Одесі (з 1928 дир. Одеського ботанічного саду), д. чл. УАН (з 1919), през. (1922-28) ВУАН. Праці з ділянки систематики і фльористики, досліди рослинности Сер. Азії, Кавказу й України; описав 4 нові роди і понад 220 нових видів рослин. Капітальні монографії «Флора Кавказа...» (1899-1902), «Флора Средней Азии...» (1902 — 05); праці про ботанічний сад Укр. Академії Наук, про рослинність лиманів і водорості Чорного м. й ін. Список праць у А. Барбарич «Володимир Іполитович Липський». К. 1958.

[Липський Володимир (11.3.1863, Самостріли, Новоград-Волинський пов. — 24.2.1937, Одеса). — Виправлення. Т. 11.]

Лис, лисиця (Vulpes vulpes L.), ссавець з ряду хижаків з родини собак; довж. тіла 60-90 см, хвоста 40-60; бурий, жовтаво-бурий, в степу світліший, знизу білий, сірий або темний, кінчик хвоста білий; годується дрібними тваринами, гол. мишозидними гризунами; хутро цінне. Досить численний по всій Україні, Л. є одним з гол. пром. хутрових звірів (в 1957 — 58 мисливському сезоні в УССР заготовлено 135 000 шкур лисиць).

Лисан Юрій (1874-1946), гром. і політ. діяч Буковини, посадник м. Вашківці (1910-14), посол до бук. сойму (1911-18) і рум. парляменту (1926-27), співзасновник Укр. Нар. Орг-ції (1922-28) і Укр. Нац. Партії (1928-38) на Буковині.

Лисенки, старшинський рід на Лівобережній Україні 17-18 вв. Іван Л. († 1699), полк. чернігівський (1669 — 71), посол до Москви (1672), ген. осавул (1672 — 76), полк. переяславський (1677 — 78, 1690 — 92), учасник чигиринських, (кримських і озівських походів. Федір Л. († 1751), син Івана, ген. осавул (1728 — 41), ген. суддя (1741 — 51). Його нащадок — композитор Микола Л. (див.).

Лисенко Андрій (1845 — 1910), брат Миколи Л., гром.-політ. діяч, лікар; співр. укр. преси; засланий 1905 р. за рев. діяльність до Вятки, втік до Швайцарії, а звідти до Галичини.

[Лисенко Андрій (1851, Жовнине, Золотоніський пов., Полтавська губ. — 1910, Святошине, Київ. пов.). — Виправлення. Т. 11.]

Лисенко Аріядна (* 1916), дочка Остапа Л., піяністка, проф. Київ. Консерваторії.

Лисенко Віра, кан. письм. і журналістка укр. роду; романи з життя українців у Канаді „Sheepskin Coats“ (1947) і „Yellow Boots“ (1954), ст. в пресі на ці ж теми.

[Лисенко Віра (1910, Вінніпеґ, Канада — 1975, Торонто). Псевд. Віри (Вери) Лесік; також писала під псевд. Віра (Вера) Новак. — Виправлення. Т. 11.]

Лисенко Іван (* 1919), маляр-пейзажист, працював у Харкові, згодом у Києві; «На початку квітня», «На схилах Дніпра» й ін.

Лисенко Мар’яна (1887 — 1947?), дочка Миколи Л., піяністка, викладач і дир. Муз.-Драматичного Ін-ту ім. М. Лисенка в Києві (1912 — 18), концертмейстер Київ. і (1939 — 44) Львівської опер; підручник «Школа навчання на піяно».

[Лисенко Мар’яна (1887 — 1946). — Виправлення. Т. 11.]

Лисенко Микола (22. 3. 1842 — 8. 11. 1912), визначний композитор, муз. етнограф, дириґент, піяніст і гром. діяч, нар. в с. Гриньках Кременчуцького пов. на Полтавщині, в коз.-поміщицькій родині. Гри на фортепіяні вчився з малих літ у матері; з 1860 студіював у Харківському, згодом у Київському Ун-ті, який закінчив 1864, одержавши звання кандидата природничих наук. Перебування у Києві, праця в Київській Громаді й близьке знайомство з М. Старицьким, В. Антоновичем, Т. Рильським й ін. мали вирішальний вплив на світогляд Л. По дворічній праці на посаді мирового посередника на Київщині Л. виїжджає до Ляйпціґу (1867-69) для завершення муз. студій (у проф. К. Райнеке і Е. Ріхтера) і до Петербурґу (1874 — 75) для науки оркестровки у М. Римського-Корсакова. З 1869 Л. жив у Києві, де працював учителем фортепіянової гри, а 1904 відкрив власну Муз.-Драматичну Школу. Навколо Л. концентрувалося муз. і культ. життя тодішнього укр. Києва; він виступав з концертами як піяніст, організував хори й концертував з ними в Києві й по всій Україні. Л. брав визначну участь у гром. праці, за що царська влада неодноразово переслідувала його (1907 р. Л. був заарештований), зокрема був гол. Укр. Клюбу, підтримував зв’язки з діячами Зах. Укр. Земель (особливо з І. Франком) і їздив туди кілька разів (вперше 1873).

Як муз. етнограф Л. почав працювати ще за шкільних pp., пізніше на посаді в Таращанському пов., збираючи укр. нар. пісні і досліджуючи їх. Етногр. спадщина Л. — це запис весільного обряду (з текстом і музикою) у Переяславському пов., запис дум і пісень, виконуваних кобзарем О. Вересаєм, та розвідки «Характеристика музыкальных особенностей малорусских дум и песен, исполняемых кобзарем Остапом Вересаєм» («Записки Юго-Западного Отдела Русского Императорского Географического Общества», т. I, 1874), «Про торбан і музику пісень Відорта» («КСт.», 1892) та «Нар. муз. інструменти на Вкраїні» («Зоря», 1894).

Як композитор Л. згармонізував 1868 — 1911 2 серії укр. нар. пісень — 7 випусків «Зб. укр. нар. пісень для голосу з фортепіянсм» (280) і 12 т. зв. «десятків» для чол. й мішаного хорів з фортепіяном (120), обрядові пісні для мішаного хору — «Веснянки», «Купальська справа», « Колядки-Щедрівки» і «Весілля», зб. танців та веснянок «Молодощі» (1875) та ін. В обробці нар. пісень Л. клав собі завдання знаходити ладові й гармонічні засоби, придатні для обробки пісень різних типів. Зокрема звертав увагу на засоби нар. багатоголосся (т. зв. підголоски). Особливо важливе місце в композиторській праці Л. займають твори на тексти Т. Шевченка «Музика к ,Кобзарю’», 83 твори, перев. сольові пісні з фортепіяном, хорово-оркестрові кантати («Радуйся, ниво неполитая», «Б’ють пороги») та хорові твори — «Гайдамаки», «Іван Гус» й ін. У великому числі більших фортепіянових творів (сюїта, соната, 2 рапсодії), як і в творах менших форм (менует, ґавота, вальс, ноктюрн, пісні без слів) Л. використовує мелодичний матеріял укр. нар. пісень; у деяких з них помітний вплив Шопена.

Оперова творчість Л. різнобічна: нар. співогри «Чорноморці» (1872) і «Наталка Полтавка» (1889), оперета «Енеїда» (1911), опери; «Різдвяна ніч» (1874), «Утоплена» (1880, «Тарас Бульба» (1890), опера-мініятюра «Ноктюрн» (1912) і дитячі опери «Коза-Дєреза» (1888), «Пан Коцький» (1891), «Зима і весна» (1892). Ін. твори Л. — це сольові пісні на тексти різних поетів (м. ін. І. Франка), музика для різних інструментів (струнний квартет та ін.).

Значення творчости Л. в іст. укр. музики виняткове; він основоположник нац. напрямку укр. музики, опертого на окремішності укр. культ.-нац. традицій і на ориґінальності й багатстві нар. муз. творчості. Композиції Л. досягли високого рівня, наближаючи укр. муз. культуру до зах.-евр. Творчість Л. мала вплив на всі ділянки муз. культури всієї укр. території, його учні й послідовники розвинули й збагатили засоби обробки нар. пісні та прискорили розвиток укр. інструментальної музики.

Твори Л. («Зібрання творів») вийшли в 20 тт. у Києві 1950 — 59.

[Лисенко Микола († Київ). — Виправлення. Т. 11.]

Література: Старицький М. К биографии Н. В. Лысенко. (Воспоминания). К. 1904; Квітка К. Лисенко як збирач укр. нар. пісень. К. 1923; Зб. Музею діячів науки і культури України, т. I, присвячений М. Лисенкові (ст. К. Квітки, Д. Ревуцького, О. Новицького і листування М. Лисенка). К. 1930; Укр. Музика, ч. 9 — 10 (ст. С. Людкевича, Ф. Колесси, В. Витвицького, Д. Антоновича, А. Рудницького. Ф. Стешка). Л. 1937; Укр. муз. спадщина, зб. ст. (Д. Ревуцького і М. Гейліг). К. 1940; Витвицький В. Взаємини М. Лисенка з І. Франком. Л. 1942; Андрієвський В. Микола Лисенко. В соту річницю народження. Л. 1942; Архімович Л., Гордійчук М. М. В. Лисенко. Життя і творчість. К. 1952; Лисенко О. Про Миколу Лисенка. Спогади сина. К. 1957; Грінченко М. М. В. Лисенко (Вибране). К. 1959.

В. Витвицький

Лисенко Михайло (* 1906), скульптор-монументаліст, д. чл. Академії Архітектури УРСР, проф. Київ. Художнього Ін-ту; закінчив Харківський художний Ін-т, (учень Е. Блох та І. Севери). Виконав низку пам’ятників і статуй: Т. Шевченка, І. Франка, М. Лисенка й ін.; скульптурні композиції з сов. тематики; «Партизанський рейд», спільно з М. Муравіним «Героїка громадянської війни», «Героїка соц. будівництва» для Павільйону СРСР на міжнар. виставці в Нью-Йорку (1938), з З. Бородаєм і М. Суходольським пам’ятник М. Щорса та ін.; працює також у скульптурі малих форм.

[Лисенко Михайло (1906, Шпилівка, Сумський пов., Харківська губ. — 1972, Київ). — Виправлення. Т. 11.]

Лисенко Остап (* 1885), син Миколи Л., викладач Київ. Держ. Консерваторії і керівник музею М. Лисенка при ній; спогади «Про Миколу Лисенка» (1957).

[Лисенко Остап (1885, Київ — 1968, Київ). — Виправлення. Т. 11.]

Лисенко Панас, співр. Ін-ту Мовознавства АН УРСР у Києві, автор описових праць з діялектології Київщини.

Лисенко Трохим (* 1898), визначний аґробіолог родом з Полтавщини д. чл АН УРСР (з 1934) і СССР (з 1939), д. чл. (з 1935) і през. (1938-56 і 1961 — 62) ВАСГНІЛ (Всесоюзна Ак. С.-Г. Наук ім. Леніна); в 1929-34 pp. працював в Укр. ін-ті генетики й селекції, з 1935 — у Всесоюзному селекційно-генетичному ін-ті в Одесі, який (з 1948) носить його ім’я, з 1940 дир. Ін-ту Генетики АН СССР. Праці над проблемами генетики і селекції, еволюції, біології розвитку і живлення рослин; Л. запропонував ряд аґротехн. засобів й ін. метод для сіль.-госп. практики. М. ін. винайшов методу за допомогою т. зв. яровизації (прискорення фази квітнення шляхом штучного охолодження насіння збіжжя під час кільчення) вирощувати зимостійкі роди пшениці, що дозволило збільшити площу її посівів. Л. розвинув діялектично-матеріялістичну теорію спадковости, яка на базі праць В. Мічуріна приймає можливість виникнення нових прикмет спадковости під впливом зовн. оточення. Цю теорію відкидають визначні генетики зах. світу, а навіть деякі сов., що спричинило ліквідацію декого з них. Теорії Л. знайшли підтримку партійних чинників і самого Сталіна, що позначилося на його наук. і політ. кар’єрі (довголітній депутат Верховної Ради СССР, З Сталінські премії, герой соц. праці тощо). Нині ряд тверджень Л. — дискусійні і в сов. біології.

[Лисенко Трохим (1898, Карлівка, Костянтиноградський пов. — 1976, Москва). — Виправлення. Т. 11.]

Лисенко Юрій (1881 — 1958), інж.-технолог і драматичний актор, син Андрія Л., з 1906 на проф. сцені, з 1915 виступав як організатор аматорських театральних гуртків, м. ін. 15 років керував самодіяльним драматичним колективом у Луганському.

[Лисенко Юрій (* 1910, Валява, Черкаський пов., Київ. губ.). — Виправлення. Т. 11.]

Лисенко Юрій (* 1914), режисер театру і кіна, тепер у Київ. Кіностудії ім. О. Довженка; фільми «Якби коріння говорило (1958), «Таврія» за романом О. Гончара (1959), «Літак відлітає о 9-ій» (1960), «Серед білого дня (1961) й ін.

Лисенко-Шевцова Людмила (* 1934), легкоатлетка з Дніпропетровського, кількакратно встановила світовий рекорд у бігу на 800 м, здобула золоту медалю з бігу на 800 м на олімпійських іграх у Римі (1960) в новому світовому рекорді 2:04,3. Першун Европи.

[Лисенко-Шевцова Людмила, м. б. Лисенко (Гуревич) Людмила (* станиця Тамань, Краснодарський край). — Виправлення. Т. 11.]

Лисець (V — 5), с. м. т. на Передкарпатті над р. Бистрицею Солотвинською, р. ц. Станиславівської обл.; 1 700 меш. (1959); кол. торг. вірменська оселя.

Лисий Володимир (* 1892), адвокат у Тернополі, публіцист і гром.-політ. діяч, чл. Гол. Управи УСРП (з 1928 заступник гол.), співавтор виборчої ординації до сойму ЗОУНР та коментаря до неї; автор правничих розвідок і коментарів. Тепер у ЗДА.

[Лисий Володимир (1893, Копичинці, Галичина — 1966, Детройт). — Виправлення. Т. 11.]

Лисий Ілля (1882-1960), гром.-політ. і кооп. діяч, дир. канцелярії т-ва «Сіль. Господар», активний в Організації Українців м. Львова, посол до поль. сойму в 1931-35 pp.

[Лисий Ілля (1882 — 1961, Тернопіль). — Виправлення. Т. 11.]

Лисикевич Микола († 1885), письм., гал. москвофільський діяч, співред. «Слова» (1867); поезії, поеми «СпЂвакъ зъ ПолЂсья» (1861), «Гостина на УкраинЂ» (1862) й ін.

Лисин Борис (* 1883), хемік-технолог, проф. Київ. Політехн. Ін-ту (з 1921), д. чл. АН УРСР (з 1939); гол. праці присвячені вивченню сировини силікатної пром-сти, каоліну, глини і цементових сировин України.

[Лисин (Лисін) Борис (1883, Новоград-Волинський, Волинська губ. — 1970, Київ). — Виправлення. Т. 11.]

Лисиці, старшинський рід 17-18 вв. Павло Л., полк. чечельницький (1673) і брацлавський (1674). Іван Л. (див.). Яків (у чернецтві Досифей) Л., син Івана, вихованець (1699) і викладач Київ. Академії (1716).

Лисиця Іван, син Павла, полк. брацлавський, згодом на Лівобережжі полк. охочепіхотний, виконував важливі дипломатичні й госп. доручення за гетьманів Самойловича й Мазепи, м. ін. 1685 — посол гетьмана до царгородського патріярха в справі підлеглости київ. митрополії моск. патріярхатові.

Лисичанське (V — 19), м. обл. підпорядкування, положене на півн. Донбасі, на правому березі р. Дінця, р. ц. Луганської обл.; 1959 р. 38 000 меш. Найстаріший центр кам’яновугільної пром-сти Донбасу, хем. пром-сть (великий зав. «Донсода», який дає значну частину виробництва соди в СССР, виробництво азотно-тукових добрив); скляні зав., гірничий технікум, пед. училище, драматичний театр, філіял Луганського музею ім. Ворошилова.

Лиска (Fulica atra L.), птах з ряду пастушків, довж. тіла бл. 40 см, вага — 0,5 до 1 кг; оселюється на зарослих або заболочених річках і озерах по всій Україні, годується насінням різних рослин та водяними м’якунами; промисловий птах.

«Лис Микита», ілюстрований журн. сатири і гумору, з 1948 у Мюнхені, 1950 (п. н. «Лис») у Нью-Йорку, з 1951 в Детройті, спочатку тричі на місяць, з 1957 місячник; гол. ред. і карикатурист Е. Козак; співр. І. Керницький, Б. Нижанківський, М. Понеділок, С. Риндик, С. Женецький та ін. «Л М.» продовжує традиції «Зиза» і «Комаря».

Лисовець Дем’ян († 1654), ген. осавул (1649 — 1654), наказний гетьман у походах: на допомогу Дону (1650), проти Польщі (1651), у Молдавію (1653); посол до Молдавії й Валахії (1654). Один з гол. дорадників Тимоша Хмельницького.

Лисовський Микола (1799 — 1844), дворянин з Полтавщини, чл. Товариство З’єднаних Слов’ян. Засуджений на каторгу, помер на засланні в Сибіру.

Лисогір Йосип (* 1911), гром. діяч у ЗДА, довголітній заступник през., а з 1961 през. Укр. Нар. Союзу, заступник през. Укр. Конґресового Комітету Америки.

[Лисогір (Lesawyer) Йосип (* Нортгемптон, Пенсільванія, ЗДА). — Виправлення. Т. 11.]

Лисоня, горб, положений за 4 км на півд.-сх. від м. Бережан, 401 м н. р. м., між яром р. Золотої Липи і її лівобічної притоки Ценівки. Тут проходила з вересня 1916 до липня 1917 бойова лінія між австро-угор. і рос. арміями; 2 — 4 вересня 1916 бої УСС з рос. військом. 18. 6. 1919 перемога УГА над поляками.

Лист, назва правного документу, видаваного кн. в лит. добу; назву Л. носить Судебник Казіміра IV з 15 в. Л., поруч з «привілеєм», джерело приватних прав. Л. називали також документ поруки (звідси в коз. праві «листи давати» — поручати); див. також Залізний лист. На Гетьманщині Л. — назва документу, виданого полк. коз. старшині на одержану посілість.

Листвен, с. Ріпчанського р-ну Чернігівської обл., відоме з битви 1024 p., в якій кн. Мстислав Чернігівський переміг Ярослава Мудрого.

«Листи до приятелів», місячник у Нью-Йорку з 1953 р. (з 1961 виходить що два місяці подвійними числами); публіцистичний ж. в широкому розумінні (політика, культура, мемуаристика), незалежного критичного напряму щодо панівних укр. ідеологій і політ.-гром. течій у минулому й сучасному. Ці самі завдання мають випуски в-ва «Ключі» (досі 6), в якому виходять «Л. до п.». Між авторами «Л. до п.» відомі публіцисти, науковці, письм. і мистці з давнішої та новішої еміґрації всіх укр. земель; ред. М. Шлемкевич.

«Листокъ», русофільський рел.-літ. півмісячник (1885 — 1903) в Ужгороді за ред. Є. Фенцика; з 1891 з популярним «Додатком». Мова «Л.» зближена до нар. «Л.» містив м. ін. матеріяли до іст. Закарпаття.

«Лысток Правды», неперіодична газ. Укр. Соц.-Дем. Спілки у Львові (1905); вийшло 7 чч. (ярижкою).

«Листопад», літ. гурток молодих письм. націоналістів у Львові 1928 — 31; чл.: Р. Драган, В. Ковальчук, Б. Кравців, С. Ленкавський, Р. Ольгович, Є. Пеленський, Ж. Процишин, В. Яків та ін. Видали зб. «Літаври»; друкувалися в «ЛНВ».

Лисюк-Каленик Григорій, справжнє прізвище Лепикаш (* 1889), революціонер і гром. діяч родом з Поділля; 1909 засуджений і засланий на 20 pp. до Сибіру, звідки 2 роки пізніше втік; 1917-20 учасник визвольних змагань (1917 один з організаторів Вільного Козацтва); з 1923 в ЗДА; 1939 — 40 на Карп. Україні. Л. меценат культ. та добродійних установ (Дім інвалідів у Львові, Музей визвольної боротьби у Празі й ін.); 1954 — фундатор і засновник Українського Національного Музею в Онтаріо (Каліфорнія).

[Лисюк-Каленик Григорій, справжнє прізвище Лепикаш Василь (1889, Бубнівка, Гайсинський пов. — 1980, Чікаґо, ЗДА). — Виправлення. Т. 11.]

Лисяк Олег (* 1912), журналіст і письм. родом із Львова; пресовий репортер дивізії «Галичина», ред. ж. «Вісті Братства кол. вояків І УД» (1950 — 52) у Мюнхені, зб. «Броди» (1951) й ін.; повісті «За стрілецький звичай» (1953), «Люди такі як ми» (1960); з 1953 у ЗДА.

Лисяк Павло (1887 -1948), адвокат, гром. -політ. діяч і публіцист, посол від УНДО до поль. сойму (1938 — 39), ред. газ. «Укр. Прапор» (1919-21) у Відні, журн. «Natio» (1926) у Варшаві, співр. «Діла», «Нового Часу», «Краківських Вістей»; зокрема ст. на екон. теми і про сов. політику щодо України, брошура «Наша нац. політика і останній Народний З’їзд» (1938); на еміґрації був гол. Крайового Представництва Укр. Еміґрації в бріт. зоні Німеччини.

[Лисяк Павло (* Угнів, Рава-Руський пов., Галичина — † Ваттеншайд, Німеччина). — Виправлення. Т. 11.]

Лисяк Теодор (1817 — 1900), укр.-кат. свящ., гром. діяч і публіцист; ст. в гал. ж., гол. у «ВЂстнику» (1850-51) в обороні живої нар. мови (під псевд. Богдан із над Солокії).

Лисянка (IV — 11), с. на Придніпровській височині над р. Гнилим Тікичем, р. ц. Черкаської обл.; 5 000 мешк. (1959). Кол. м-ко, засноване 1622 p., з замком, знищеним 1768 р. під час гайдамацьких воєн.

Лисянський Борис (1892 — 1952), фізик родом з Київщини, з 1920 р. на еміґрації в Чехо-Словаччині, Німеччині й Франції; з 1923 доц., а з 1936 — проф. Укр. Госп. Академії і УТГІ. Праці з ділянки електротехніки і радіотехніки, підручники для високих шкіл (зокрема 5-томовий «Курс лекцій з фізики»); ст. на гром.-політ. теми, поезії (зокрема зб. «Про Патрія»).

[Лисянський Борис (* хутір Мезинівка, Звенигородківський пов. — † Ольне-су-Буа бл Парижу). З 1950 жив у Франції, був секретарем Митрополичої Ради УАПЦ. — Виправлення. Т. 11.]

Лисянський Юрій (1773 — 1837), видатний мореплавець на рос. службі, дослідник, укр. роду з Ніжена. Разом з І. Крузенштерном здійснив у 1803 — 06 pp. навколосвітню подорож (Кронштадт — Ріг Горн — Гавайські острови — Аляска — Кантон — Ріг Доброї Надії — Кронштадт). Особливо важливі роботи провів на Алясці й Тихому Океані, де м. ін. відкрив острів, названий його ім’ям (один з Гавайських островів); «Путешествие вокруг света на корабле ,Нева’ в 1803 — 06 годах», кн. перекладена на англ. мову.

[Лисянський Юрій (1773, Ніжен — 1837, Петербурґ). — Виправлення. Т. 11.]

Лисянський Юрій (* 1900), співак-баритон, соліст Київської Опери (1928 — 34); репресований 1934, реабілітований 1956; тепер соліст Львівської опери.

[Лисянський Юрій (1900 — 34?). Дальша доля невідома. — Виправлення. Т. 11.]

Лисько Зіновій (* 1895), композитор, музиколог і фолкльорист, учень В. Барвінського, Ф. Якименка, згодом, у Празькій Консерваторії, Й. Сука; учитель Муз. Ін-ту ім. Лисенка у Львові та керівник його філії в Стрию (1930 — 39), 1931 — 41 проф. композиції Львівської Консерваторії; ред. ж. «Укр. Музика» (1937 — 39) і зб. «Співаник Червоної Калини» (1937), співавтор «Дириґентського порадника» (1938). Л. представник модерного напряму в укр. музиці; твори: сюїта «Тризна» для симфонічної оркестри, струнний квартет, фортепіянове тріо, соната і сюїта, вокальне тріо «Катерина» з фортепіяном, кантати для хору, сольові пісні, численні обробки нар. та стрілецьких пісень. Праці з музикознавства: «Музичний словник», «С. Гулака-Артемовського „Запорожець за Дунаєм“», монографічні студії про І. Лаврівського, О. Кошиця, В. Бервінського та ін. Л. зібрав і усистематизував великий кодекс укр. нар. мелодій. На еміґрації в Німеччині й (з 1960) в ЗДА.

[Лисько Зіновій (1895, Ракобовти, Кам’янка-Струмилівський пов., Галичина — 1969, Нью-Йорк). — Виправлення. Т. 11.]

Лисьонков Микола (1865 — 1941), анатом і хірург родом з Москви, з 1902 проф. ун-ту (згодом мед. ін-ту) в Одесі. Праці присвячені вивченню мозкових гриж, питанням оперативної хірургії тощо; підручники з оперативної хірургії, топографічної та нормальної анатомії.

Лита могила, б. Кіровограду, одна з найдавніших могил (поч. 6 в. до Хр.) царських скитів, розкопана рос. ген. О. Мельгуновим (1763); золота діядема, позолочені фраґменти меча й піхви, пасок з золотої бляхи (все прикрашене у мішаному асирійсько-персько-йонійському стилі), що зберігаються в Ермітажі (Ленінград).

Литва, країна над Балтицьким м., що займає більшість сточища р. Німану, заселена литовцями, які належать (разом з лотишами) до балтицької групи індоевр. народів, спорідненої мовно й культ. з слов’янами. Нині — Лит. ССР, площа 65 200 км², населення 2,8 млн, в тому ч. 2 151 000 литовців, 231 000 росіян, 230 000 поляків, 30 000 білорусів, 25 000 жидів, 18 000 українців (за сов. переписом з 1959 p.). Заг. ч. литовців у світі — понад 3 млн, в тому ч. в СССР — поза межами Л. — 175 000, (в УССР — 7 500), в ЗДА й Канаді бл. 600 000.

Лит. племена, що заселювали мало доступні багнисті й лісисті околиці, пізно вийшли на іст. арену і не творили до поч. 13 в. спільної політ. орг-ції. На сх. і півд. сх. вони сусідували з Київ. державою, і в 10-12 вв. часто доходило між ними і руськими князівствами до пограничних сутичок, спричинених гол. грабунковими нападами литовців (вони набули сили в кін. 12 — поч. 13 в.), які були спрямовані м. ін. на Турово-Пинське, Новгородське (Чорна Русь) та Волинське князівства. На 1219 р. припадає договір, за яким лит. князі зобов’язалися не нападати на Волинь. На поч. 13 в. під тиском нім. хрестоносних орденів дійшло до консолідації більшости лит. племен в одне Лит. В. Князівство під кн. Мендовгом (1230-і — 63 pp.). Одночасно, користаючись з розпаду Київ. держави (зокрема після монгольського наїзду), Мендовг зайняв частину Полоцької землі й Чорну Русь. В той час Л. увійшла в тісніші зв’язки з Гал.-Волинською державою: збройні конфлікти перетворювалися на союзи у спільних війнах з татарами, Польщею і хрестоносцями, династичні зв’язки тощо. Данило Романович у 1250-их pp. розбив войовниче лит. плем’я ятвягів, яке заселювало півн. частину сучасного Підляшшя; їх територію поділено між Гал.-Волинською державою, Мазовією і лицарським орденом; Чорну Русь після походів Данила надано 1254 р. Романові Даниловичеві як лен від Мендовга. Після смерти Мендовга його син і наступник Войшелк віддав лит. престол синові Данила та своєму шваґрові Шварнові (1267), і на короткий час Л. з’єдналася з зах.-укр. землями під владою однієї династії. Тимчасове ослаблення Л. лише частково зменшило її експансію на білор. й укр. землі. Вона збільшилася за В., кн. Ґедиміна (1316 — 41), коли в складі Л. опинилася більшість білор. князівств, а також Турово-Пинське князівство і Берестейська волость. Після занепаду Гал.-Волинської держави (1340) Волинь перейшла під владу Любарта Ґедиміновича, а за В. кн. Ольґерда (1345 — 77) опинилися під володінням Л. всі білор. і укр. землі, за винятком Галичини, яку опанували поляки. Займанщина Л. під час її найбільшого територіяльного поширення охоплювала бл. пол. кол. Київської держави, суто лит. землі становили менше, ніж 1/10 В. Лит. Князівства. Л. перейняла укр.-білор. культуру й мову, частково також віру й традиції держ. життя Київської держави і тому перетворилася на Лит.-Руську державу. Після Кревської унії з Польщею (1385) вона перестала бути цілком незалежною державою, а після Люблінської унії (1569) зберегла лише деяку автономію в межах Речі Посполитої. Разом з тим дійшло до поширення поль. культ. і церк. впливів, при одночасному витисненні білор.-укр., і польонізації руської й лит. шляхти.

Поль. впливи на Л. не припинилися і після розподілів Польщі (1795) і окупації майже всієї етнічної Л. Росією з тим, що зокрема після невдалих поль. повстань 1830-31 і 1863 здійснювалася і русифікація. Попри це, в другій пол. 19 в. дійшло до нац. відродження лит. народу, носієм якого була інтеліґенція сел. походження; йому сприяла праця численної лит. еміґрації в ЗДА і тих литовців, які жили в Клайпедщині (бл. 150 000), що входила до складу Пруссії, де не було такого нац. гніту, як під Росією. В 1915 — 18 pp. Л. зайняли німці, в кін. 1918 постала самостійна Лит. держава, однак Віленщину, заселену білорусами, поляками й литовцями, разом з іст. столицею Л. Вільною, зайняла Польща. Влітку 1940 р. Л. окупували большевики (1941 — 44 тимчасово німці) і перетворили її на Лит. ССР.

В кін. 19 в. після вікової перерви укр.-лит. взаємини відновилися — зокрема на політ. відтинку. В Держ. Думі українці й литовці співпрацювали в Союзі Автономістів; в тісному зв’язку з лит. діячем В. Матулайтусом був О. Лотоцький; лит. студенти у Києві були у зв’язках з укр. студентськими орг-ціями. До, складу укр. делеґації на мирові переговори з центр. державами в Бересті 1918 р. увійшов лит. політик (згодом прем’єр) А. Вальдемарас, з метою інформувати литовців про хід переговорів з німцями. Відновлені укр. і лит. держави не мали змоги увійти між собою в ближчі зв’язки. Зате після поразки укр. визвольних змагань Л. підтримувала укр. рев. рух. скерований проти Польщі (УВО. згодом ОУН), за допомогою півофіц. орг-цій — військ. «Шауло» і Союзу Визволення Вільни (гол. — проф. М. Біржишка): в Кавнасі друкувався орган УВО «Сурма», укр. діячі діставали лит. пашпорти, право азилю тощо. В Кавнасі діяло Лит.-Укр. Т-во, що його до 1935 р. очолював М. Біржишка, яке інформувало литовців про укр. проблеми і видавало бюлетень «Leituvių Ukrainiečių Draugjios Žinios». Представником УВО. пізніше ОУН був сотн. І. Ревюк-Бартович († 1945). який постійно перебував у Кавнасі. На еміґрації співпрацюють тепер українці з литовцями в АБИ. й ін. орг-ціях.

Культ. зв’язки України з Л. відновилися також з кін. 19 в. Перед першою світовою війною у містах Л. кількаразово виступали укр. театри. З 1912 р. в репертуарі лит. аматорських театрів закріпилася «Наталка Полтавка». У кін. 19 в. в Л. з’явилися окремі переклади поезій Т. Шевченка, з 1891 р. — оп. І. Франка, З 1909 р. поезії Т. Шевченка перекладав знавець і популяризатор укр. літератури Л. Гіра (1886 — 1946), видані 1912 р. окремою зб. 1914 p., попри заборони, в Л. відбулися святкування Шевченкового ювілею, організовані письменницею Ю. Жемайте. Над перекладами Шевченка багато лит. поетів працюють і тепер, а Й. Карделіс переклав біографічну повість Л. Батя і О. Дейча «Тарас Шевченко». Крім того, в Л. поширені в перекладах твори Л. Українки. М. Коцюбинського, М. Рильського, П. Тичини, О. Гончара, М. Стельмаха й ін. В укр. перекладах появилися: «Пожертва св. Юргісові» Ю. Темайте, «Дударець» Г. Корсакене, «Братська поема» Е. Межелайтіса і ряд ін. В театрах Л. ставлять п’єси І. Франка, О. Корнійчука, В. Минка й ін. З 1955 р. у програму Віленського держ. театру опери і балету включено «Запорожця за Дунаєм». Так само й лит. п’єси є в укр. театрах; 1961 р. в Л. відбулася декада укр. літератури і мистецтва.

Р. М.

Литвак Леонид (* 1899), невропатолог родом з Тирасполя, в 1941 — 45 pp. проф. Харківського Мед. Ін-ту, 1946-53 — Харківського ін-ту вдосконалення лікарів, згодом керівник Укр. н.-д. психоневрологічного ін-ту в Харкові.

[Литвак Леонид (1899 — 1970, Харків). — Виправлення. Т. 11.]

Литвин Михалон (Михайло; псевд. Михайла Тишкевича. лит. посла до Криму в пол. 16 в., автора записок про звичаї татар, литовців і росіян (бл. 1550 p.), в яких подано цікаві матеріяли про природу й побут України того часу. Записки Л. частково видані у Базечі 1615 („Michalonis Lithuani, De moribus Tartarorum, Lithuanorum et Moschorum Fragmenta X“), рос. переклад «Мемуары, относящиеся к истории Южной Руси», т. I, 1890.

Литвиненко Валентин (* 1908), маляр і графік родом з Кременчука, учень М. Самокиша; у 1930-их pp. у Харкові з 1945 в Києві. Сатиричні малюнки в пресі, ліричні малюнки («Мисливська лірика». «Золота осінь» й ін.), книжкова графіка; ілюстрації до творів І. Франка, Л. Глібова, М. Гоголя, нар. казок й ін. В творчості Л. домінує сов. аґітаційна тематика.

[Литвиненко Валентин (1908 — 1979, Київ). — Виправлення. Т. 11.]

Литвиненко Василь (* 1903), балетмайстер і соліст Харківської опери (1925 — 33), гол. партії в балеті Б. Яновського «Ференджі» (1930), С. Васильченка «Йосиф Прекрасний»; ставив балет М. Вериківського «Пан Каньовський» (1931); «Ференджі» (1932). «Червоний мак» 1933 ; балети Л. будуються на засадах клясичного балету з включенням елементів укр. нар. танцю.

[Литвиненко Василь (1899, Савельєвка, Самарська губ., Росія — 1967, Москва), балетмейстер і соліст Харківської (1927 — 31, 1946 — 56) та Київ. опер (1932 — 34). — Виправлення. Т. 11.]

Литвиненко Катерина (* 1923). драматична акторка Київ. Театру ім. І. Франка на гол. ролях; знімалася у фільмі «Доля Марини» (1953) в титульній ролі.

Литвиненко Сергій (* 1899), скульптор родом з Полтавщини, студіював у Краківській Академії Мистецтв (у проф. Лящки 1924-29) і в Парижі (1930); працював у Львові, де провадив також робітню мист. кераміки (1931 — 44), з 1944 в Німеччині, з 1949 у Нью-Йорку. Автор багатьох намогильних пам’ятників (І. Франка, В. Пачовського у Львові, поляглим героям у Базарі, Раві Руській, Яворові, С. Шухевича в Амберґу, І. Раковського в Нью-Джерсі, В. Блавацького в Філядельфії й ін.), скульптурним портретів (митр. А. Шептицького. гетьмана І. Мазепи, укр. мистців, письм. і політиків), композиційних творів, на творчості Л. помітний вплив школи Родена, на ранніх працях деякий вплив Л. Бурделя; в портретах Л. переважає імпресіоністичний підхід, у пам’ятниках — монументальність у формах і клясицизм у вислові. Л. з 1932 веде пед. роботу і бере жваву участь в орг-ції мист. життя (м ін організатор Укр. Літ.-Мист. Клюбу в Нью-Йорку і з 1949 його гол ; гол. Об’єднання Мистців українців з Америці в 1952-57 pp.); власні виставки в укр. і амер. ґалеріях.

[Литвиненко Сергій (1899 — 1964, Нью-Йорк). — Виправлення. Т. 11.]

Литвиненко-Вольгемут Марія (* 1895), визначна оперова співачка, драматичне сопрано, нар. у Києві; у 1912 — 14 рр. в театрі М Садовського у Києві, в 1914 — 16 pp. солістка Петербурзького Театру Муз. Драми, з 1917 знову на Україні у Києві, Харкові й Вінниці; в 1923 — 34 pp. солістка Харківської, в 1934 — 51 рр. Київської опер. Л.-В. створила ряд клясичних сценічних образів як в укр. (Одарка — «Запорожець за Дунаєм», мати — «Тарас Бульба», Роксоляна, Оксана — «Купало»), так і світовому (Ярославна — «Кн. Ігор», Ліза — «Винова краля», Аїда, Тоска, Галька — в одноіменних операх) репертуарі. З 1946 Л.-В. проф. Київської Консерваторії.

[Литвиненко-Вольгемут Марія (1892 — 1966, Київ). — Виправлення. Т. 11.]

Литвинов Григорій (* 1900), композитор з Харківщини; рапсодія для симфонічної оркестри, сюїта для нар. інструментів, хори, пісні.

Литвинов Іван (* 1907), вчений у галузі залізобетону, механіки ґрунтів, основ фундаментів; у 1931 — 51 pp. працював у Південному н.-д. ін-ті по будівництву в Харкові (1952 — 57 — його дир.), з 1956 д. чл. Ак. Будівництва і Архітектури УРСР, її секретар та ред. її «Вісника». Понад 200 наук. праць і ряд винаходів з будів. техніки.

[Литвинов Іван (1907, Суми — 1976, Київ). — Виправлення. Т. 11.]

Литвинова (уроджена Бартош) Пелагія (1833 — 1904), етнограф і гром. діяч родом з сх. Поділля, співр. «КСт.» та вид. НТШ. Гол. праці: «Южнорусский народный орнамент» (у 2 вид. 1878 і 1902), «Весільні обряди і звичаї в є. Землянці на Чернігівщині» («Матеріяли до укр.-руської етнології», т. 3, 1900) й ін.; спогади.

[Литвинова (уроджена Бартош) Пелагія (* хутір Теревень, Глухівський пов., Чернігівська губ. — † Землянка, Глухівський пов., Чернігівська губ.). — Виправлення. Т. 11.]

Литвинович Спиридон (1810 — 1869), церк. діяч; теологічні студії закінчив у Відні, пізніше проповідник при катедрі св. Юра у Львові; з 1852 ректор Духовної Семінарії у Відні; 1857 р. єп. помічник у Львові, з 1863 львівський митр.; чл. сойму у Львові й його віцемаршал та чл. Держ. Ради у Відні. Л. відстоював укр. нар. мову в школі й проповідях, боронив права укр. народу перед поляками і проєкт адміністративного поділу Галичини. Заслугою Л. була «Конкордія», яка урівноправнювала сх. обряд з латинським; він подбав також про церк. апробату крилошанських капітул у Львові та Перемишлі.

[Литвинович Спиридон (* Дрищів, Бережанщина, Галичина — † Львів). — Виправлення. Т. 11.]

Литвинович Ярослав (1873 — 1920), гал. екон., зокрема кооп. діяч і публіцист, дир. Крайового союзу для плекання і збуту худоби, з листопада 1918 недовгий час держ. секретар торгу і пром.-сти ЗУНР.

Литвицький Микола (1890? — 1940), кооператор на сх. Поділлі, чл. першої управи «Книгоспілки», 1920 товариш мін. внутр. справ УНР, згодом на еміґрації в Празі й на Карп. Україні; розстріляний угорцями.

Литво, ливарництво, ліярництво, виливання з допомогою ливарних форм або формувальних машин металевих відливів або предметів, один з найдавніших способів обробки металів. Різного роду литво мистецьке (Л. м.) виготовляли вже в стародавнім Єгипті, Греції, Китаї, Індії, Римі з бронзи, золота, срібла та їх стопів. На території України Л. існувало вже в добу трипільської культури (3 — 2 тисячоліття до Хр.). Багато зразків Л. м. окремих предметів і їх фраґментів збереглося з доби Київ. Руси; після тат. навали Л. (дзвони, церк. двері, помости тощо) розвинулося на терені Гал.-Волинського князівства. У 15 в. з постанням цехових орг-цій Л. спеціялізується і поділяється на конвісарство (виливання з олива або цини коновок, ліхтарів, свічників й ін. посуду) і людвисарство (виливання перев. з міді та з стопів металу, гол. чином дзвонів і гармат). Протягом 15 — 18 вв. переважало Л. м. — дзвони (див. Дзвони), оздоблені гармати, скульптури, у тому ч. й саркофаги та ін. З майстрів Л. м. відомі в 16 в. Л. і М. Герле та на поч. 17 в. К. й А. Франке у Львові, в кін. 17 і на поч. 18 в. А. Петрович та Й. і К. Болошевичі в Києві й Глухові. В 17 — 18 вв. видатними осередками Л. м. були Львів, Перемишль і Броди, де працювали такі майстрі, як Т. Полянський, І. Бобовський, І. Бельман.

З кін. 18 в. Л. м. починає занепадати і натомість розвивається ливарна індустрія: Л. займаються «залізні заводи» на Чернігівщині, дзвони і котли для винокурення виготовляють ливарні у Глухові, Києві, Стародубі, перший ливарно-гарматний зав. постав (1795 — 97) над Луганню й згодом уже в 19 в. (1885) перший труболиварний зав. у Макіївці. Сучасне Л. є заготовчою базою машинобудування, і воно широко розвинуте на Україні (ливарні цехи діють на машинобудів. зав. Харкова, Кіровограду, Новокраматорського, Дніпропетровського та ін.). При АН УРСР був створений 1958 р. перший в СССР н.-д. Ін-т Ливарного Виробництва. Л. м. виконують тепер в УССР Респ. наук. реставраційні робітні Держбуду в Києві.

Литовська метрика, архів великокняжої канцелярії В. Князівства Лит., зб. урядових документів з поч. 15 в. до 1794 р. у Вільні, який складався з 566 тт. юридичних документів й ін. держ. актів (рішень центр. судів, великокняжих привілеїв, міжнар. договорів і т. д.), писаних перев. тодішньою руською канцелярською мовою, частково також латинською й поль. Після Люблінської унії 1569 р. з уваги на те, що на новоприєднаних до Польщі укр. землях і далі діяв Лит. Статут, у Варшаві заведено окрему «Волинську метрику» для Брацлавського, Волинського й Київського воєводств (акти про гал. справи зберігалися в поль. «Коронній метриці» в Кракові, потім у Варшаві).

Після упадку Польщі Л. м. приміщено в центр. архівах Рос. Імперії у Петербурзі й об’єднано з нею Волинську метрику та гал. акти з «Коронної метрики». Тепер Л: м. зберігається в архівах у Варшаві, Москві й Ленінграді. Матеріяли Л. м. опубліковано частково в «Актах, относящихся к истории Западной России» і «Актах, относящихся к истории Южной и Западной России».

Литовська митрополія, існувала в 14 — 15 вв. у межах Лит.-Руської держави; заснована за лит. кн. Ґедиміна, але оформлена тільки 1355 р. за кн. Ольґерда, після заходів перед константинопільським патріярхом. Цим здійснилося прагнення В. кн. лит. мати для Лит. Руси окремого митр. й припинити церк. пов’язаність правос. Литви із митр. «київським і всієї Руси», що тоді проживав перев. у Москві й підтримував великодерж. прагнення моск. володарів. Митр. лит. також титулувалися київ., особливо коли Київ дістався під Литву (1360), хоч вони жили звич. в Новгородку на Білорусі. Через суперечки між митр. лит. Романом (1354 — 61) і моск. Алексієм патріярх закрив Л. м. 1364 p., вона стала знову чинною 1375 p., а її митр. призначено серба Кипріяна (1376 — 89). Коли ж він став заг.-руським митр., Л. м. фактично перестала існувати. За кн. Витовта Л. м. відновлено і її очолив Григорій Цамблак (1415 — 19); після його усунення правос. єпархії Литви ще раз потрапили у залежність від Москви. Спроба продовжити Л. м. під проводом митр. Герасима не вдалася. Див. також ЕУ I, стор. 606 — 07.

Литовський Статут, кодекс права В. Князівства Лит. (Литовсько-Руської держави), виданий у 16 в. в трьох основних ред., один з найкращих кодексів права свого часу. Перед виданням Л. С. джерелами права Лит.-Руської держави були — Руська Правда, а також лит., білор. і укр. звичаєве право. Перший або Старий Л. С., схвалений у 1529 р. на соймі у Вільні, складався з 243 артикулів (за Слуцьким списком — 272), об’єднаних в 13 розділах, в яких були зібрані норми судово-процесуального, карного, цивільного й госп. права, поруч з постановами держ;. права. Провідною думкою цього кодексу була оборона інтересів держави і шляхти, а особливо магнатів. Другий Л. С., іноді з уваги на особливу ролю Волинської шляхти при його укладанні званий Волинським, схвалений у 1566 р. (367 артикулів у 14 розділах), здійснив адміністративно-політ. реформу держави (поділ на пов.), а зокрема поширив привілеї рядової шляхти. До сойму були введені, поруч з вищою палатою (пани-рада), представники рядової шляхти — повітові посли. Цей кодекс є юридичним оформленням панівної ролі шляхти в державі і дальшого обмеження прав селянства (в містах діяло т. зв. маґдебурзьке право). Третій Л. С. (488 артикулів в 14 розділах), складений після приєднання В. Князівства Лит. до Польщі (Люблінська унія 1569 p.), був затверджений Жигмонтом III Вазою, великим кн. лит. (і поль. королем) у 1588 р. Він позначався засвоєнням багатьох поль. юридичних понять у наново систематизованому і значно поширеному карному й цивільному праві Статуту, а особливо в остаточному закріпленні привілеїв шляхти і в повному закріпаченні селян.

Всі три редакції Л. С. були написані тодішньою «руською» канцелярською мовою, що була сумішшю церк.-слов’янської, укр. і білор. мов. Дві перші редакції появилися в рукописній формі, а третя — надрукована у Вільні. У 1614 р. появився перший переклад — редакція Л. С. поль. мовою у Вільні; 1811 р. Л. С. перекладено на рос. мову (з поль. тексту). Л. С. був одним з джерел, що були використані при укладенні кодексу моск. царя Олексія Михайловича («Соборное Уложение») в 1649 р.

На протязі кількох століть Л. С. був основним зб. права на Україні, навіть у тій частині, яка була приєднана до Польщі. Він був гол. джерелом укр. права на Гетьманській Україні і становив основне джерело кодексу «Права, по которым судится Малороссийский народ». На Правобережній Україні Л. С. діяв аж до скасування указом царя Миколи І з 25 червня 1840 р. Деякі законоположення Л. С. були внесені до зб. законів Рос. Імперії і зберегли законну силу в Чернігівській і Полтавській губ. аж до 1917 р. Див. також ЕУ I, стор. 635-36.

Література: Грушевський М. Історія України-Руси, т. 5. Л. 1905; Лащенко Р. Лит. Статут, яко памятник укр. права. Наук. Зб. Укр. Ун-ту в Празі, т. І. Прага 1923; Василенко М. Як скасовано Лит. Статута. Записки Соц.-Екон. Відділу Укр. Академії Наук, тт. II — III. К. 1924 — 25; Kutrzeba S. Historja żródeł dawnego prawa polskiego, T. II. Litwa. Л. 1926; Барыcёнак C. Нацыянальны характар Літоўскага Статуту 1529 г. Полымя 6 — 7. Мєнськ, 1927; Лаппо И. Литовский Статут 1588 года. 2 тт. Кавнас 1934 — 38; Чубатий М. Огляд історії укр. права; Історія джерел та держ. права, ч. II, 3 вид. Мюнхен 1947; Юшков С. История государства и права СССР, ч. I, 3 вид. М. 1950; Okinshevich L. The Law of the Grand Duchy of Lithuania; Background and Bibliography. Нью-Йорк 1953; Кульчицький В. Кодифікація права на Україні у XVIII ст. Л. 1958; Статут Великого Княжества Литовского 1523 года, під ред. К. Яблонскиса. Мєнськ 1960.

Б. Цюцюра

Литовсько-Руська держава (13 — 16 вв.), назва гетеронац. держави, до складу якої входили лит., білор. та укр. землі. Л.-Р. д. була заснована на федеративному принципі, і поодинокі її частини користувалися широкою автономією. Найвища влада була зосереджена в руках великого кн. і опиралася на держ.-політ. устрій февдалізму. Для допомоги великому кн. була покликана великокняжа рада, складена з панів, спочатку з дорадчим, а згодом співвирішальним голосом у держ. адміністрації. Столиця держави була з 1323 p. у Вільні. Лит. держава формувалася під впливом експансії нім. хрестоносних орденів, боротьби з Гал.-Волинською державою, татарами, а згодом Польщею і Московщиною. Наступ литовців на укр. й білор. землі почався вже за засновника Лит. держави великого кн. Мендовга (1230-і pp. — 63). За великого кн. Ґедиміна (1316 — 41) і його сина Ольґерда (1345 — 77) під владою Литви опинилися Пинщина, Берестейщина. Чернігово-Сіверщина, Поділля, Переяславщина та Київщина. Укр. землі та їх князі, ослаблені тат. наскоками та внутр. роздрібленістю, майже без опору були інкорпоровані у Лит. державу й узяли участь у держ. адміністрації. Політ. і культ. життя Л.-Р. д. розвинулося на іст. традиціях Київської й Гал.-Волинської держави. Староруська (укр. та білор.) мова стала держ. мовою, а судівництво спиралося на правні традиції руського княжого судівництва (див. Литовсько-руське право, Литовський Статут). Литовці перебрали також руський військ. досвід — орг-цію війська та будування фортець. Династичні споріднення руських і лит. княжих родів зміцнювали асиміляційний процес лит. елементу. Руські (гол. укр.) князі входили до складу великокняжої ради і разом з лит. панами становили провідну верству держави. Правос. церква мала змогу вільно розвиватися і впливати на культ.-осв. розвиток країни. В містах розвивалися ремесла й торгівля. Але після 1385 p., коли великий кн. Яґайло (1377 — 92), уложив 1385 у Креві з Польщею унійний договір (див. Кревська унія), стаючи поль. королем, відносини в Л.-Р. Д. змінилися. Польща, зайнявши Галичину в 14 в., намагалася поширити свої політ. та рел. впливи на сусідні укр. та лит.-білор. землі. У 1385 р. Л.-Р. д. перестала бути незалежною державою, хоча зберігала власний держ. устрій. Прополь. політика Яґайла викликала сильну лит.-руську опозицію, яка боролася з наступом польонізації і латинізації політ. та культ. життя держави. Спочатку лит.-руську опозицію очолив великий кн. Витовт (1392 — 1430), який співпрацював з укр. князями і плянував зовсім унезалежнити Л.-Р. д. від Польщі та поширити територію на півд. і сх. Однак, програвши битву з татарами 1399 р. над р. Ворсклою, Витовт був змушений шукати згоди з Яґайлом. В Городлі 1413 р. було уложено нову поль.-лит. унію, яка обмежила участь правос. у держ. управлінні Л.-Р. д. та зрівняла панів латинського обряду з поль. шляхтою. Нову опозицію очолив брат Яґайла, великий кн. Свидригайло (1430 — 35), який був прихильно наставлений до укр.-руського резистансу. Проруська політика Свидригайла спричинилася до внутр. розбиття політ. сил Л.-Р. д. Прополь. сторона вибрала на великого кн. Жигмонта Кейстутовича (1435 — 1440), а Свидригайло осів на Волині, яка на короткий час стала фактично окремою державою. По смерті Жигмонта великим кн. проголошено Казіміра Яґеллончика (1440 — 92), який продовжував прополь. централістичну політику супроти укр.-білор. земель. Зріст опозиції руських кн. примусив Польщу до поступок, і в Києві посаджено кн. Олександра (Олелька) Володимировича, внука Ольґерда. Це на деякий час посилило руські впливи в державі. Проте вже по смерті Свидригайла скасовано Волинське князівство (1452), а по смерті Семена Олельковича (1470) Казімір зробив своїм намісником у Києві литвина Ґаштовта. Посилення поль. впливів у Л.-Р. д. призвело до нової змови, на чолі з кн. Михайлом Олельковичем. Змову викрито (1481) і багато учасників було страчено. Зростання поль. впливів на руських землях сприяло орієнтації правос. укр. і білор. князів на Моск. князівство, яке. після перемоги над татарами, ставало сильною централізованою державою. Моск. великий кн. Іван III проголосив себе оборонцем правос. віри й спадкоємцем київ. великокняжої династії. Це загострило давній конфлікт між Литвою і Москвою і призвело до ряду воєн між ними. На поч. 16 в. до Москви були приєднані майже всі Чернігово-Сіверські землі. 1508 р. вибухло нове повстання руських кн. проти Литви, очолене кн. Михайлом Глинським і його братами. Метою його було відірвання від Литви України-Білоруси та відновлення Руської держави. Це була остання спроба укр. князів протиставитися Польщі та Литві. Повстання не вдалося, і Глинські були змушені втекти до Москви.

Польща за всяку ціну намагалася опанувати Лит. князівство та перетворити персональну унію, проголошену в Креві, на реальну унію двох держав. Поляки старалися використати для цього менших лит. панів, яким було обіцяно зрівняння в правах з поль. шляхтою. Проти унії виступили великі лит. пани, вбачаючи в ній ліквідацію Л.-Р. д. Не зважаючи на значний опір з боку Литви, було проголошено в Любліні 1569 р. унію Польщі з Литвою, які стали однією державою — «Річчю Посполитою» (див. Люблінська унія), хоч Литва й надалі зберегла деяку держ. автономію. Руські землі В. Лит. князівства були поділені: укр. землі, за винятком частини Підляшшя і Полісся, перейшли під владу Польщі, білор. майже цілком залишилися в складі В. Лит. князівства. Таке правне становище В. Лит. князівства затрималося аж до розборів Речі Посполитої. Див. ще ЕУ I, стор. 431-36, 634-35, 640 — 42, а також Литва.

Література: Антонович В. Очерк истории Великого Княжества Литовского до половины XV в. К. 1885. Леонтович Ф. Очерки по истории Литовско-русского права — Образование территории Литовского государства. П. 1894; Грушевський М. Історія України-Руси, III — VI. Л. 1899 — 1907; Любавский М. Очерк истории Литовско-Русского государства до Люблинской унии включительно. М. 1915; Василенко Н. Очерки по истории Западной Руси и Украины. К. 1916; Чубатий М. Правне становище укр. земель Лит.-Руської держави під кін. XIV ст., ЗНТШ, тт. 134 — 35, 144 — 45. Л. 1924 — 26; Kolankowski L Dzieje W. Księstwa Litewskiego za Jagiellonów, I. 1377 — 1499. B. 1930; Urgela C. History of the Lithuanian Nation. Нью-Йорк 1948; Horst Jablonowski. Westrussland zwischen Wilna und Moskau. Лейден 1955; Пашуто В. Образование Литовского Государства. М. 1959.

Л. Винар

Литовсько-руське право, право Лит.-Руської держави, точніше В. Лит. князівства, в якому від 14 до 18 вв. були об’єднані лит. і білор. землі, а також більшість укр. (до Люблінської унії, 1569). Систематичне виучування історії Л.-р. п. розпочалося в першій пол. 19 в. Поль. дослідники вважали його місц. правом поль. держави, рос. дослідники (які називали Л.-р. п. «зах.-руським» правом) включали його до історії рос. права. Згодом над Х.-р. п. почали працювати укр., білор. і лит. історики і правники, вважаючи, що воно входить в обсяг історії права всіх трьох народів — білор., лит. і укр., з уваги на їхнє спільне держ. життя в минулому. Див. Литовський Статут, а також ЕУ I, стор. 634-35.

Б. Ц.

Литовченко Олександер (1835 — 90), маляр-портретист родом з Кременчука; студіював у Петербурзькій Академії Мистецтв, з 1888 академік, чл. Т-ва передвижників; портрети, іст. тематика («Христос у Гетсиманському саду», «Бояриня Морозова», «Іван Грозний показує свої скарби англ. послу Горсею», портрет мистця В. Шварца та ін.).

Лихівка (V — 14), є. м. т. Верхньодніпровського р-ну Дніпропетровської обл., положене в півд.-сх. частині Придніпровської височини; 6000 меш. (1959); місц. пром-сть.

Лихопой Филон, кошовий отаман Запоріжжя (1688), посол Січі до Москви (1689); в 1697-1703 pp. сотн. опішнянський гадяцького полку.

Лициняк Василь (1873 — 1951), укр.-кат. прелат, почесний крилошанин, церк. і суспільний діяч, педагог, у 1928 — 39 pp. дир. сер. шкіл СС Василіянок у Львові, співзасновник і активний чл. управ багатьох філантропічних і екон. установ у Львові, Заступник керманича суспільної опіки УЦК 1941 — 44; автор проповідей, ст. та брошур на різні рел. й суспільні теми; помер у Польщі.

Личко Іван (1882 — ?), гром. діяч і аґроном-популяризатор, у 1900-их pp. чл. Укр. Студентської Громади і РУП у Петербурзі, ред. «Вільної України» (1906), співр. «Укр. Хати», «ЛНВ» та ін.; брошури на с.-г., кооп. і літ. теми.

Лишанський Юрій (* 1898), режисер у Київ. опері (ставив «Думу чорноморську», 1929, «Північний вітер», 1930, «Бориса Ґодунова», 1931, «Цареву наречену», 1932), у 1931 — 39 pp. у театрі Червоної Армії Київ. Військ. Округи (одночасно проф. Київ. Театрального Ін-ту), в 1950-их pp. — в Респ. Київ. Театрі Юного Глядача.

[Лишанський (Лішанський) Юрій, м. б. Юхим (1905, Київ — 1982, Київ). — Виправлення. Т. 11.]

Лишні (Лишини), старшинський рід на Чернігівщині 18 в.; Андрій Л. (1713 — бл. 1775), бунчуковий товариш, був начальником Архіву Ген. Військ. Канцелярії.

Лишній, один з Дніпрових порогів.

Лищиця (Gypsophila L.), багаторічні або однорічні рослини з родини гвоздикуватих. На Україні росте 12 видів, з них найчастіші: Л. звичайна або Л. мурова (G. muralis L.) до 25 см заввишки і Л. волотиста, перекотиполе (G. paniculate L.) заввишки до 100 см. Коріння Л., які містять велику кількість сапоніну (5,5%, «білий мильний корінь»), використовують у медицині й у техніці.

Попередня     Головна     Наступна