Уклінно просимо заповнити Опитування про фемінативи
[Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II). — Париж, Нью-Йорк, 1973. — Т. 7. — С. 2405-2414.]
Попередня
Головна
Наступна
[Пряшівщина, продовження ст. з шостого тому]
При цьому, в одному й другому випадку вони зберігали релігію (гр.-кат.). Гр.-католики з словацькою мовою до 1920-их pp. становили переходову групу, яку єднала з українцями віра й традиції, з словаками — мова. Їх ч. постійно збільшувалося через перехід частини укр. населення на словацьку мову. Найбільший відсоток становили гр.-католики з словацькою мовою у півд.-сх. частині Словаччини — від 1/3 до 1/2 всього населення. Разом з цим укр. суцільна територія зменшилася до сх. і півн. частини П.; поза нею залишилася ще низка укр. мовних та гр.-кат. островів з словацькою, а на півдні з угор. мовою (див. карту). Словакізація укр. населення збільшилася за чехо-словацької влади; тепер гр.-католики і правос. з словацькою мовою почувають себе вже словаками.
Розподіл гр.-католиків і правос. за мовою й докладне визначення кількости українців зробити трудно, бо угор. і чехо-словацькі переписи населення подавали ч. українців невірно. На підставі цих переписів ч. гр.-католиків і правос. у всій Словаччині було таке (у тис): 1890 — 185, 1900 — 199, 1910 — 200, 1921 — 198, 1930 — 223; ч. українців за ці самі pp.: 84,4, 84,6, 97,0, 85,6, 91,1. Укр. дослідники (В. Гнатюк, С. Томашівський, М. Кордуба й ін.) визначають ч. українців значно вище. За оцінками В. Кубійовича 1930 на П. жило щонайменше 110 000 українців (у тому ч. на укр. суцільній території — 87 000 або 73,8% всіх; крім них, 16 000 словаків і чехів, 11 000 жидів, 1 000 угорців, 3 000 ін.), на укр. островах і в розпорошенні 23 000; ч. гр.-католиків з словацькою мовою бл. 80 000. Повоєнні переписи подають ч. українців на П. цілком невірно (у тис): 1950 — 46, 1960 — 33, 1970 — 38. За цей час опитування Словацької Нац. Ради в 1967 знайшло у 206 с. (з усіх 250) 98 000 українців. Їх ч. на П. можна нині визначити на 110-125 000. На зменшення ч. українців на П. за останні 30 pp. вплинула не тільки словакізація, але й еміґрація значного ч. українців за межі П., гол. до чес. країв.
П. заселює плем’я лемків (хоч ця назва мало поширена на П.), що до 1947 р. жило компактно також на півн. схилах Карпат у Польщі. Закарп. і гал. лемків об’єднує спільна етногр. культура та говіркові особливості. Лише на сх. П. живе населення з сер.-карп. говірками (його зараховують до бойків). Укр. населення П. традиційно називає себе русинами або руснаками. Щойно з 1950-их pp. назви «українець», «український» почали набувати поширення.
Нар. госп-во. П. завжди належала до екон. найвідсталіших частин держав, у межах яких вона перебувала. Населення жило майже виключно з сіль. госп-ва, яке велося у карликових госп-вах та на примітивному рівні; перед колективізацією у 1949 — 52 pp. 96% сіль. госп-в мали менше 10 га землі, у тому ч. 43% — 2-5 га. Деяка частина людности працювала на ліс. роботах та на сезонових працях поза П., зокрема (до 1914) під час жнив у глибині Угорщини. Невелике значення мала домашня і кустарна пром-сть (ткацтво, обробка дерева тощо) та мандрівні зайняття (дротярство у півн.-зах. П.). Велику підтримку населенню давали еміґранти зі ЗДА: деякі з них поверталися з заробленими грошима, ін. допомагали родинам, які залишилися в краю. Чималі зміни у нар. госп-ві П. наступили з 1950 у зв’язку з колективізацією сіль. госп-ва, деякою індустріялізацією й електрифікацією, поширенням фахової освіти, інтенсифікацією транспорту тощо.
Основним зайняттям укр. населення П. і гол. багатством краю є далі сіль. госп-во. У півн.-сх. частині П. тепер рілля займає 31% всієї площі, сіножаті й пасовища — 24%, ліс — 40%. Понад пол. посівної площі займають збіжжеві культури, понад 20% кормові, 20% картопля, 5% техн. (гол. льон і коноплі), з зернових по 30% площі припадає на ячмінь і овес, 21% на пшеницю, 16% на жито, 2% на кукурудзу (всі ч. — приблизні). Порівняно з 1930-ими pp. збільшилася вся засівна площа, зокрема кормових і під пшеницею, зменшилася під вівсом і житом. Укр. П. виявляє недостачу пшениці й жита, деяку надвишку вівса і картоплі; значно більше продуктів тваринництва.
Після колективізації понад пол. с.-г. площі належить — колективним госп-вам, бл. 20% — держ., бл. 1/4 — приватним (гол. в горах, при малій кількості ріллі). Рівень сіль. госп-ва, хоч він піднісся порівняно з довоєнними часами, все таки найнижчий у Чехо-Словаччині.
До 1950 на П. пром-сть, за винятком невеликих зав. — деревообробних і харч., майже не існувала. Згодом розвинено такі її галузі: легку, деревообробну, хем., будів. матеріялів тощо. Найбільшим пром. осередком є Пряшів, менші: Михайлівці (швейна пром-сть), Бардіїв (шкіряна, швейна), Гуменне і Стражське (хем.), Снина (будів. матеріялів), Вранів (деревообробна), Требишів (харч.) і ряд менших осель з місц. пром-стю. Новозбудовані зав., хоч є у м. з більшістю неукр. населення, притягають сіль. укр. робітників, зокрема молодь; дехто поселюється в них назавжди, ін. (бл. 20% робітників) доїжджають на працю. Разом з цим змінюється проф. і соц. структура укр. населення і підвищується його життєвий рівень, хоч він найнижчий у Чехо-Словаччині (1958 в усьому Пряшівському краю 5 300 корон річно на особу, в укр. округах 3 — 4 000), а працездатне населення лише частково використане.
П. слабо забезпечена зал. шляхами. Важливий шлях, який сполучає Чехо-Словаччину з УССР (Кошиці — Чоп) іде поза П.; поперечні шляхи, які перетинають П. і в’язали колись Угорщину з Галичиною (з Кошиць уздовж Ториси і Попраду до Тарнова та з Будапешту через Лупківський перевал до Перемишля і Львова) втратили після 1918 своє значення; більше значення має залізниця Пряшів — Вранів — Гуменне. Сильно збільшився автотранспорт, який сполучає тепер важливіші оселі П.; найважливіший шлях: Пряшів — Михайлівні — Ужгород.
В. Кубійович, В. Маркусь
Церк. життя. 1945 гр.-кат. Пряшівська епархія перебрала юрисдикцію над усіма гр.-католиками в Чехо-Словаччині; ординарієм був з 1940 єп. П. Ґойдич, єп.-помічником з 1947 В. Гопко. У 1950 р. інспірувався ззовні з політ. мотивів рух за «возз’єднання гр.-католиків з православними». Церк. синод, скликаний 28. 4. 1950 у Пряшеві урядовими чинниками й підтримуваний УНРП, з участю кількох десятків свящ., мирян та в більшості непричасних до Церкви людей, уневажнив унію 1646 та постановив повернутися до Правос. Церкви. Ця постанова була затверджена урядом та моск. патріярхом. Гр.-кат. церкви перебиралися за допомогою поліційних органів і партії; частина свящ., як і обидва єп., були виарештовані, деякі свящ. (50 — 70) перейшли на православіє, а ін. перейшли в цивільний стан або прийняли римо-кат. обряд. Значна частина вірних, гол. по м. почала ходити до костьолів, що в дальшому сприяло словакізації. Єп. Ц. Ґойдича суджено у січні 1951 за «протидерж. діяльність» з вироком досмертного ув’язнення (помер у тюрмі 1960), а єп. Гопка без суду тримали в ув’язненні до 1967.
Правос. Церква на П., як і в усій Чехо-Словаччині, була 1946 звільнена з юрисдикції серб. патріярха, і з неї було утворено екзархат моск. патріярхії, 1949 утворено епархію в Пряшеві, яку очолив Алєксєй Дєхтярев, кол. рос. білий еміґрант (згодом Доротей Филип, уродженець Закарпаття, тепер — Николай Коцвар). 1950 з неї виділено Михайлівецьку епархію для вірних, більшість яких уважається словаками (її єп. став кол. гр.-кат. свящ. Олександер Михалич). 1951 моск. патріярх надав автокефалію Правос. Церкві в Чехо-Словаччині, яка тепер складається з 4 епархій на чолі з празьким митр. (нині є ним — Доротей). У Пряшеві засновано теологічний фак. та почала виходити рел. преса чес., словацькою і укр.-рос. мовами, серед неї «Свет православия», згодом «Голос православія» (з 1958, перев. укр. мовою), місячник «Заповіт Св. Кирила і Методія» та церк. календарі. У літургії зберігається ц.-слов. мова, а в проповідях і катехізації — укр., місц. говірка та словацька. У пол. 1960-их pp. правос. митрополія прийняла під тиском уряду, не зважаючи на опір консервативної частини вірних, новий календар. Див. також стор. 2388 — 89.
Під час чехо-словацької лібералізації 1968 — 69 pp. гр.-католики почали рух за відновлення їхньої Церкви, на що уряд дав згоду (13. 6. 1968). Більшість вірних повернулася до Гр.-Кат. Церкви, але вона підпала під словацькі впливи й управління (див. Пряшівська епархія). Група свідомих укр. гр.-кат. свящ. видає місячник «Благовісник» (з 1969) та церк. календарі укр. мовою; поряд виходить гр.-кат. журн. словацькою мовою.
Освіта і культ. життя. Після 1945 з ініціятиви УНРП постав Реферат Укр. Шкіл, спочатку в Кошицях, потім у Братіславі (керівник І. Пєщак), який розгорнув широку діяльність в орг-ції шкільництва. У школах переважала рос. мова при частковому вживанні укр. У 1945 — 46 pp. на П. діяло 277 початкових шкіл, 14 горожанських (у 1947-48 — 25), 3 гімназії, торг. школа та учительська семінарія. На 1. 9. 1947 у цих школах було 650 учителів та бл. 30 000 учнів. З поч. 1950-их pp. уряд змінив мову навчання з рос. чи «язичія» на укр. (постанова ЦК компартії Словаччини з червня 1952) і дав батькам право вирішувати про мову навчання: укр. або словацьку. Завдяки складним умовам (накинена згори українізація, до якої ані учителі, ані діти не були підготовані, ототожнювання «українства» з усім сов. і постійний тиск словаків) почався поступовий перехід укр. шкіл на словацьку мову (1949 — 60 шкіл, 1952 — 60 24, 1961 — 63 — 160). До масової зміни мови навчання на поч. 1960-их pp. був такий стан укр. шкільництва на П. (ч. на 1959, у дужках на 1966): 189 неповних початкових шкіл (54), 42 заг.-осв. вісімклясні (14), 5 заг.-осв. сер. (7), 4 сер. проф. (у 5 проф. є укр. кляси). Лише 6 000 учнів у 1967 навчалися укр. мовою, у тому ч. 500 у проф. школах.
За останні pp. (1968-71) можна зауважити боротьбу за укр. школу і деяке повернення укр. мови до шкіл як предмета навчання. Сов. окупація країни не сприяла популярності укр. шкільництва, але водночас вона спинила їх нагальну словакізацію, чого домагалися словацькі шовіністичні кола, гол. з «Словацької Матиці». У 1968 дискримінаційні заходи словацької влади супроти укр. учителів (переміщування їх з місця праці, вимога перекваліфікації та вживання виключно словацької мови) викликали їхні страйки.
Пед. кадри готувала учительська семінарія, згодом пед. ін-т у Пряшеві. На поч. 1950-их pp. деякі вчителі здобули освіту в ун-тах України. У 1953 утворено катедру укр. мови та літератури при пед. фак., а у 1959 відкрито таку ж катедру при філос. фак. Ун-ту ім. Шафарика в Пряшеві. Існує укр. відділ Дослідного Ін-ту Педагогіки (зав. Ю. Железник) та кабінет укр. мови Пед. Ін-ту в Пряшеві, з 1964 виходить фаховий пед. місячний додаток до ж. «Дружно вперед» — «Школа і життя». Підручники для укр. шкіл та укр. мови у словацьких школах видає Словацьке Пед. В-во у Братіславі (до 1970 — понад 270 назв).
Масовою позашкільною освітою керувало у 1945 — 49 pp. відновлене Общество ім. Духновича, а згодом — КСУТ. Він наглядає над працею самодіяльних мист. груп, опікується хатами-читальнями (в укр. с. діє бл. 90 будинків культури і читалень). У 1967 було 92 фолкльорні та муз. ансамблі і 60 театральних гуртків, серед них танцювальний ансамбль «Карпатянин» та молодіжний хор «Весна» — обидва у Пряшеві. Відбуваються річні фестивалі драми і мист. слова у Снині, фестивалі укр. естради в Камйонці, свята спорту і пісні у Межилабірцях та великі свята пісні і танцю (з 1955) у Свиднику (при участі 25-30 000 глядачів та понад 2 000 виконавців).
Театр і музика. До 1945 театральне життя на п. не виходило поза рамки аматорських вистав. 1946 почав діяти Український Народний Театр (один з засновників І. Гриць-Дуда) у Пряшеві, субвенціонований державою, який упродовж 25 pp. існування дав бл. 160 прем’єр укр. та рос. мовами, а також перекладних з ін. мов та понад З 000 виступів. Видатні театральні діячі: В. Бавоняр († 1956, режисер), Ю. Шерегій (режисер оперет), Й. Фельбаба (теперішній режисер), І. Пиханич (теперішній дир.) те ряд акторів. Театр виконує ролю мандрівного театру, часто виступаючи по є. і м-ках П., він буває на ґастролях в УССР і Юґославії.
У 1946 у Межиляборцях засновано перший проф. Ансамбль пісні і танцю укр. населення (згодом припинив діяльність), а потім такий ансамбль існував у 1953 — 55 у Цемятах б. Пряшева. З останнього зформовано теперішній Піддуклянський Український Ансамбль Пісні і Танцю (ПУНА), який спеціялізується на місц. фолкльорі; він співпрацює з Укр. Нар. Театром і перебуває під однією дирекцією.
Нар. пісні П. гармонізували А. Сухий (1904 — 50), Ю. Костюк, С. Ладижинський, Ю. Цимбора й ін., що працювали також як дириґенти хорів.
Образотворче мистецтво. Традиції малярства, гол. церк., на П. сягають 18 — 19 вв. Тут діяли та походили з укр. П. такі мистці: малярі М. Манкович (1785 — 1853), Й. Змій-Миклошій (1792 — 1841), І. Рошкович (1854 — 1915), різьбар іконостасів Г. Гвоздович (1871 — 1903) та ін. У міжвоєнний період на п. працювали малярі С. Добош, М. Дубай, Д. Зубрицький, Ю. Милий, А. Чеченський, Д. Яцкович, скульптори Ф. Гібала та О. Мондич (авторка пам’ятника О. Духновичеві у Пряшеві).
Найвидатнішими малярами після 1945, які здобули заг. чехо-словацьке визнання, є визначний пейзажист медитативно-ліричного нахилу й глибокий знавець атмосфери Карпат Д. Милий († 1971) та найвідоміший графік, майстер світляних контрастів, абстракціоніст пленеру О. Дубай (* 1919), обидва проф. Братиславської Академії Мистецтв, та Єва Бісс, авторка реалістично-психологічних портретів і жанрових картин. У Пряшеві ще працюють А. Гай, С. Гапак, М. Диць, Ю. Кресила, П. Маркович, А. Шутик (†) та карикатурист Ф. Віцо.
Преса, видавництва і радіомовлення. З 1945 у Пряшеві виходили двома мовами (рос. і укр.) тижневик «Пряшевщина», орган УНРП (до серпня 1951), двотижневик «Демократический Голос», що його видавала у 1945 — 47 pp. Укр. секція словацької дем. партії, і дитяча газ. «Дзвіночок-Колокольчик» (1947 — 50). Деякий час виходили районні укр. газ. у Гуменному та Бардієві. Група студентів з П. «Возрождение» видавала в Празі неперіодично рос. літ.-гром. ж. «Костер» (1946 — 47) та газ. «Карпатская Звезда-Звізда» (1946 — 48).
З 1951 рос. мова була усунена, і в Пряшеві почали появлятися періодичні вид. укр. мовою: тижневик «Нове Життя» (спочатку орган КП Словаччини, з 1959 — КСУТ), ілюстрований місячник «Дружно вперед» (1956 — 58 — двотижневик) з додатком «Школа і Життя» (з 1964), літ.-суспільний квартальник «Дукля» (з 1966 — двомісячник). Для дітей у 1952 появлялася в Братіславі «піонерська газета», перетворена у 1968 на двотижневик «Веселка» (Кошиці). У 1968 — 70 виходив молодіжний додаток «Тон» до «Нового Життя». КСУТ видає ще щорічні «Нар. календарі» та неперіодично «Репертуарні збірники». (Про рел. пресу згадано вище).
Книжкові вид. виходять у відділі укр. літератури Словацького Пед. В-ва (Пряшів) — щороку 10 — 15 книг укр. мовою: красного письменства, наук. чи наук.-популярного змісту. Для розповсюдження укр. вид. діє Клюб укр. книги.
1934 Кошицька радіостанція відкрила укр. («карпато-руську») студію, тоді ще призначену для всього Закарпаття, і відтоді вона діє. з незначними перервами під час війни. 1945 її відновлено для українців П., і тепер вона має осідок у Пряшеві. Укр. редакція Радіо-Пряшів пересилає щотижня понад 6-годинну програму (вісті, коментарі, музику, літ. пересилання тощо). Її організатором і довголітнім керівником був А. Рудловчак.
Література. Укр. П. має довгу традицію літ. діяльности; багато провідних постатей (див. вище) закарп. літератури походили з П. й тут працювали. За міжвоєнний період місц. література творилася рос., укр. мовами або штучним «язичієм». По-рос. писали: І. Кизак, І. Гендер-Суходольський (повість «Петро Грибуняк», 1936), О. Фаринич (повість «Стальная роза», 1934; зб. віршів «Снопик», 1939) та поет Ф. Бобиль (В. Дубай); укр.: Д. Зубрицький (псевд. Торисин, 1895 — 1949), Ф. Лазорик († 1969), поет Зореслав (о. Севастіян Сабол) та прозаїк І. Невицька.
Нові можливості для місц. літератури створилися після останньої війни. У 1949 вийшли перші поетичні зб. І. Мацинського («Белые облака») та Ф. Лазорика («Слово гнаних і голодних»). Але справжня активізація літ. праці розпочалася від заснування укр. філії Спілки Словацьких Письм. (1952) та літ.-гром. органу «Дукля» (1953). Дальший розвиток літератури, яка з 1953 — 55 pp. перейшла виключно на укр. мову і в ній поступово догасали традиційні реґіонально-будительські настанови, гальмувала довгі pp. атмосфера, пов’язана з «культом особи» (ідеалізація життя, декляративність, вербалізм, побутовщина). Тематично літ. творчість обмежувалася життям села; мех. засвоювання укр. літ., мови неґативно відбилося на мові творів. У таких умовах формувалася творчість письм. старшої ґенерації: В. Зозуляка (роман «Нескорені», 2 тт., 1962, 1967; оп., драми), Ю. Боролича, І. Гриця, Ф. Іванчова, І. Прокіпчака, М. Шмайди (про колективізацію «Тріщать леди», 1957).
Злам у літ. розвитку настав з появою молодої письменницької ґенерації, яка висунула вимогу кращої орг-ції літ. руху, вияснення його ідейних основ, поширення жанрового і тематичного діяпазону. У літературі появилося нове ставлення до людини і її проблем, зацікавлення її індивідуальним і внутр. світом. Поезія збагатилася елементами рефлексії й свіжої метафорики. Початком нового напряму в поезії була зб. Й. Збіглея «Зелені неони» (1964). Найвизначнішим поетом П. є С. Гостиняк (зб. «Пропоную вам свою дорогу», 1965; «Лише двома очима», 1967)), лірик чуткого гром. сумління, тонкого й своєрідного еротизму та яскравої образности. Ще виділяються стримано-критичний М. Дробняк і чуттєво щедрий М. Немет.
Розкриттям щоденного побуту різних соц. груп (також сучасного м.), аналізою граничних психічних станів та основних ідей життя поширили обрії прози І. Галайда, В. Дацей, Й. Шелепець, М. Немет та ін. вивершенням розвитку традиційної сел. тематики є роман М. Шмайди «Лемки» (1964). Поєднанням широкого епічного погляду на дійсність з психологічною тонкістю визначаються оп. Є. Бісс (зб. «Сто сім модних зачісок», 1967; «Апартман з видом на головну вулицю», 1969). Розвиток молодої поезії привів до зламу в творчості старших поетів — І. Мацинського («Пристрітники», 1968) та Ф. Лазорика («Сніжні хризантеми», 1968), довівши першого до філософсько-символічного поглиблення основних проблем нац. і соц. буття, а другого — до посилення елементів зрілого елегійного ліризму.
У 1960-их pp. на П. друкувалися «реабілітовані» письм. міжвоєнного періоду, які жили або живуть у Чехо-Словаччині: закарп. письм. і поет В. Ґренджа-Донський, поет (писав рос. мовою) А. Карабелеш († 1964) та Н. Королева († 1964). Як літ. критики виступають Ю. Бача, О. Зілинський, В. Хома, А. Червеняк та ін.
Найпомітніші твори сучасної літератури П. є вкладом у заг.-укр. літ. розвиток, а літ. ж. «Дукля» якийсь час був провідним заг.-укр. ж. літ. і культ. проблематики.
Наука і дослідження. Етногр. культура, історія та особливо усна словесність П. становили і є далі гол. предметом вивчення багатьох укр. і чужих дослідників. Видатними дослідниками укр. П. були, крім місц. діячів 19 і поч. 20 вв., такі укр. вчені: з гал. українців — етнограф В. Гнатюк, автор багатотомових вид. фолкльорного матеріялу та праць про етнічні відносини краю; історик С. Томашівський, мовознавці І. Верхратський та І. Панькевич, фолкльорист Ф. Колесса та ін.; з росіян: літературознавець Є. Недзєлський, мовознавець Г. Ґеровський, чех літературознавець Ф. Тіхи та ін.
За останні 25 pp. на П. вперше в її історії зформувалися місц. наук. кадри, що розгортають свою діяльність на ґрунті новопосталих наук.-учбових установ у Пряшеві (див. стор. 2388) і Музеї Укр. Культури у Свиднику. Проведено ряд наук. конференцій та міжнар. українознавчих симпозіюмів. у кін. 1960-их pp. була спроба скоординувати українознавчу науку в окремому Укр. Наук. Т-ві при КСУТ, але цю ініціятиву. уряд загальмував. На П. працює тепер ряд літературознавців: Ю. Бача, І. Волощук, Ф. Ковач, М. Роман, О. Рудловчак, Й. Шелепець; мовознавців: П. Бунганич, В. Латта († 1965), М. Штець; етнограф М. Мушинка; істориків: І. Байцура, І. Ванат, А. Ковач, П. Урам; мистецтвознавців: С. Гапак, А. Маркович; економіст В. Капішовський; юрист Й. Марусин та ін. У вивченні П. допомагають україністи Братіслави (історики: П. Гапак, Л. Гараксим, Ф. Гондор, О. Ставровський; літературознавці: М. Мольнар, М. Неврлі і В. Хома) та Праги (О. Зілинський, А. Куримський). Багато уваги присвячується вивченню взаємин між укр. та чес. і словацькими народами.
Одним з центрів вивчення реґіональної проблематики П. є Музей Укр. Культури (заснований 1960 р. у Красному Броді й перенесений 1964 до Свидника; теперішній дир. І. Чабиняк); музей видає наук. зб. (до 1971 — 5 випусків). У с. Тополі відкрито Музей-хату О. Духновича.
За останній час записано і видано зб. фолкльорного матеріялу П., чим збережено цінний витвір духової культури цієї вітки укр. народу на переходовій території схрещення різних впливів: словацьких, поль. і угор. Найважливіші зб.: «З уст народу» (1955), «Укр. нар. пісні Пряшівського краю» (т. I, 1958, т. II, 1963), «Укр. нар. казки Сх. Словаччини» (I — III, 1965, 1966, 1969), «З глибини віків. Антологія усної нар. творчости українців Сх. Словаччини» (1967).
Література: Biedermann H. J. Die ungarischen Ruthenen. I — II. Інсбрук 1862, 1867; Гнатюк В. Етногр. матеріяли з Угор. Руси, I — III. Л. 1897, 1893, 1900; Гнатюк В. Русини Пряшівської епархії і їх говори. ЗНТШ, XXXV — XXXVI. Л. 1900; Гнатюк В. Словаки чи русини? ЗНТШ, XLII. Л. 1901; Верхратський І. Знадоби до пізнання угроруських говорів. ЗНТШ, XL, XLIV, XLV. Л. 1901; Томашівський С. Етногр. карта Угор. Руси. П. 1910; Petrov A. Narodopisná mapa Uher z r. 1773 podle současných úřednich údajů. Прага 1924; Панькевич І. Укр. говори Підкарп. Руси і сумежних областей. Прага 1938; Пряшевщина. Историко-литературный сборник (ред. І. Шлепецький). Прага 1948; Волощук И. Современная украинская литература в Чехословакии. Пряшів 1957; Капішовський В. Екон.-суспільний та культ. розвиток укр. населення в Чехо-словацькій республіці та його перспективи. Пряшів 1960; Бача Ю. Літ. рух на Закарпатті сер. XIX ст. Пряшів 1961; Haraksim L. К socialnym a kuitúrnym dejinám Ukrajincov na Slovensku do roku 1867. Братіслава 1961; Дзюбко І. Розв’язання нац. питання в нар.-дем. Чехо-Словаччині. К. 1963; Микитась В., Рудловчак О. Поети Закарпаття. Пряшів 1965; 15 років на службі народу. Зб. статтей та фотодокументів з нагоди 15-річчя КСУТ. Пряшів 1966; Ставровський О. Словацько-поль.-укр. прикордоння до 18 ст. Пряшів 1967; Чума А., Бондар А. Укр. школа на Закарпатті та Сх. Словаччині. Пряшів 1967; Bajcura І. Ukrajinska otázka v ČSSR. Кошиці 1967; Зілинський О. та ін. Література чехо-словацьких українців 1945 — 1967. Проблеми і перспективи. Пряшів 1968; Марунчак М. Українці в Румунії, Чехо-Словаччині, Польщі, Юґославії. Вінніпеґ 1969; Софронів-Левицький В. Кланялися вам три України. Вінніпеґ — Торонто 1970; Kubinyi J. The history of Prjašiv eparchy. Рим 1970.
О. Краснянський, В. Маркусь
Псаломщик, офіц. рос. назва (від 1885) дяка Правос. Церкви в Росії. В укр. мові цей термін не прищепився і не вживається в укр. Правос. церквах, що існують поза СССР. Перед відокремленням Церкви від держави в Росії П. звичайно вели метричні книги.
Псалтир, одна з кн. Біблії (Старого Заповіту), що складається з 150 ліричних пісень-псальм. Широко вживається у богослуженнях христ. церков (також укр.); для цього поділена на відповідні розділи — 20 кафизмів. Текст П. був у ч. найдавніших перекладів на слов. мову за часів св. Кирила й Методія і поширився на Україні відразу після прийняття християнства. Дуже рано став тут відомий П. з толкуванням («толковий») неясних місць та викладами, звич. проти жид. віри. З П. у давнину ворожили, і текст т. зв. гадательного П., у якому до кожної псальми було пояснення, що в певних обставинах псальми радять діяти, був знаний уже в 11 в. Як популярнакн., П. був у ч. найстаріших білор.-укр. друкованих видань: Скорини (1517) і Федоровича в Заблудові (1570) та Острозі (1580).
П. віками уживали як шкільний підручник, читали над померлим, а також над хворим. Цитати з П. зустрічаються вже в укр. література 11 в. до найновіших часів.
Переклади П. на укр. мову зробили: І. Пулюй (1903 з жид.), о. А. Бачинський (1903), о. Я. Левицький (1925), М. Кобрин (1936, 1941), митр. Іларіон (1962), о. І. Хоменко (1963) й ін.
Псальма, дво- або триголосна рел.-лірична пісня на текст з біблійних псальмів, приписуваних цареві Давидові, виконувана найчастіше невеликим ансамблем співаків без інструментального супроводу. Форма П. строфічна. П., зібрані у кн. Псалтир, з прийняттям християнства були популярні на Україні; їх часто цитують літ. твори, почавши з 11 в.; вони правили за шкільні тексти. Під час церк. відправ П. читають або співають на зміну двома хорами в унісон; їх читали також над померлими. У середньовіччі П. були основою різних вільних муз.-поетичних обробок. На Україні П. були найбільш поширені у 16 — 17 вв. П. з пародійним змістом компонували й виконували мандрівні дяки у 17 — 18 вв., а у 19 в. бурсаки-школярі. У репертуарі лірників у формі «духовних віршів» П. перетривали з 15 до 20 в. У 17 — 18 вв. П. частково розвинулися у канти. П. зібрані у зб., які, крім анонімних авторів, містять П. Д. Туптала (друга пол. 17 в.); найпоширеніший зб. П. і кантів «Богогласник» (1790) часто перевидавався. П. наслідували, переспівували і перекладали: Г. Сковорода, П. Гулак-Артемовський, Т. Шевченко («Псалми Давидові»), П. Куліш, С. Руданський, І. Франко («На ріках вавилонських») та ін. Натомість не пов’язані з П. поетичні твори (як, напр., П. Тичини «Псалом залізу»), які назвою «П.» окреслюють хвалебність твору. Музику П. і кантів опрацьовували: М. Леонтович, О. Кошиць, М. Гайворонський П. Козицький та ін.
В. В. і І. К-ий
Псекупс, ліва притока р. Кубані; довж. 128 км, сточище — 1 430 км². П. випливає на півн. схилах Кавказьких гір, у гор. течії має характер гірської p., після виходу на Кубанську низовину — рівнинної. Живлення перев. дощеве. Сплавна.
Психічні хвороби, хвороби, що характеризуються порушенням психічної діяльности людини у наслідок розладів функцій гол, мозку. До П. х. відносять: шизофренію, маніякально-депресивну психозу, параною, олігофренію, епілепсію, реактивні стани тощо. П. х. відомі дуже давно. У старі часи лікування П. х. провадилося перев. заклинаннями, замовляннями, молитвами, постом, водопроцедурами, кровопусканням, лікувальними рослинами. Модерна терапія П. х. полягає у лікуванні сном, електричними шоками, інсуліном, різними фармацевтичними, гол. хем., препаратами, вітамінами, значну ролю відограє психотерапія та терапія працею.
П. х. за останні роки дуже розповсюджені й кількість психічно хворих зростає. На Україні у 1960 було бл. 200 000 важко психічно хворих або 4,7 на 1 000 меш. З кількости психічно хворих, що були ліковані у психоневрологічних диспенсерах України, припадало 22,5 на неврози, 9,2% на шизофренію, 9% на епілепсію. Психіятричне лікування на Україні ведеться опеціяльними установами: психіятричними лікарнями (42 200 ліжок), психоневрологічними диспансерами (39), н.-д. інститутами (2), як також заг. амбуляторно-стаціонарною мережею.
В. Я.
Психіятрія, наука, що вивчає причини виникнення, прояви, перебіг, методи попередження і лікування психічних хвороб (П. х.). Як самостійна галузь П. відокремилася лише у 18 в.
Перші наук. праці з П. у Рос. Імперії написані у другій пол. 18 в. українцями: К. Ягельським, Н. Квятковським, М. Козловським, С. Успенським, О. Масловським (організатором першої психоневрологічної лікарні на Україні в Києві). У 1834 П. Бутковський (Харків) видав перший у Рос. Імперії підручник з П., У 1883 був заснований у Харкові П. Ковалевським перший психіятричний ж. «Архив психиатрии, неврологии и судебной психопатологии». З 1896 до 1905 у Києві виходив ж. «Вопросы нервно-психической медицины». Катедри П. на Україні почали створювати у 20 в. у Києві (П. Нечай, В. Гаккебуш), Одесі (Є. Шевальов), Дніпропетровському (Д. Франк). У 1920-их pp. були засновані на Україні Укр. психоневрологічні ін-ти: у Харкові (1921), в Києві (1922) й Одесі (1930). З 1925 видавався у Києві, а потім у Харкові ж. «Современная психоневрология»; пізніше п. н. «Советская П».
Тепер на Україні над питаннями П. працюють: Укр. Психоневрологічний Н. Д. Ін-т у Харкові (має 8 клінічних відділів, 8 лабораторій та ряд допоміжних відділів; досліджує гол. проблеми шизофренії, злоякісних пухлин мозку, вищої нервової діяльности, розкладів кровообігу гол. мозку), Одеський Психоневрологічний Н.-Д. Ін-т (б клінічних відділів, 7 лябораторій; працює гол. над вивченням вегетативної нервової системи та питаннями вищої нервової діяльности) і створений по другій світовій війні відділ психіятрії та патології вищої нервової системи Ін-ту Фізіології ім. О. Богомольця АН УРСР. Н.-д. ін-ти психіятрії та невропатології України видали понад 100 тт. (кілька тис. статтей) наук. праць, провели низку всеукр. наук. конференцій, підготували сотні психіятрів і невропатологів.
Крім того, на Україні працюють катедри П. та невропатології при всіх мед. ін-тах і ін-тах удосконалення лікарів. Укр. Респ. Т-во невропатологів та психіятрів об’єднує 2 460, Т-во неврохірургів бл. 200 лікарів. З видатних психіятрів і невропатологів України, крім вищеназваних, слід згадати: І. Сікорського, О. Ющенка, П. Кащенка, Є. Копистинського, В. Протопопова, Й. Поліщука, Н. Татаренкову, Т. Юдіна, Є. Попова, К. Платонова, Б. Маньківського, В. Селецького, Г. Маркелова, О. Геймановича; на еміґрації працює М. Міщенко.
Література: Юдин Т. Очерки истории отечественной психиатрии. М. 1951; Очерки истории медицинской науки и здравоохранения на Украине. К. 1954; Федотов Д. Очерки по истории отечественной психиатрии. М. 1957; Маньковський Б. Основні підсумки розвитку невропатології в УРСР; Протопопов В., Поліщук Й. Розвиток психіятрії в УРСР. У Зб. — Досягнення охорони здоров’я в УРСР. К. 1958.
В. Плющ
Психологія, початково наука про душу і про душевні явища, акти та функції, їх виникання, перебіг і розвиток. З часу звільнення П. з метафізичних засновків — наука про процеси волі, почувань та розуму у свідомому й несвідомому житті людини у їх взаємопов’язанні й структурній цілості, про фізично-фізіологічну основу цих процесів і про природні індивідуальні нахили людини до психічних переживань та актів. З поширенням поля досліду це також наука про психічні законності взаємовідношення людей між собою та їх співжиття у соц. групах (соціопсихологія). Приблизно до пол. 19 в. П. залишалася інтеґральною частиною поодиноких філос. систем, не відокремившися в окрему науку.
До пол. 18 в. У цьому останньому розумінні можна говорити про початки філос. П. на Україні вже у княжі часи: київ. митр. Никифор († 1121), розвиваючи у своїх богословсько-філос. творах христ. тезу про подвійну — душевно-тілесну — природу людини, аналізував основні данності волі, почувань та розуму й п’яти органів чуттів. З занепадом рел.-філос. думки в лотат. часи завмирає і психологічна проблематика, але питання подвійної природи людини знову виразно з’являється у 16 в. у полемічмо-філос. писаннях І. Вишенського. Систематичніше П. присвячено увагу в Київ. Колеґії, згодом у Києво-Могилянській Академії. Курс П. читав І. Ґізель (1600 — 83), а проф. Академії Л. Баранович (1620 — 93) та Й. Ґалятовський († 1688) приділяли П. увагу у своїх творах, опираючись на філософію Арістотеля в її схоластичній інтерпретації. З Т. Прокоповичем (1681 — 1736), який виявився також прихильником душевнотілесної «двоїстости істини», навчання раціональної П. переноситься до Слов’яно-Гр.-Латинської Академії у Москві. Традиції Могилянської Академії продовжував і її вихованець, укр. філософ Г. Сковорода, який у своїй антропоцентричній системі з наголошенням внутр. «пізнання себе» багато уваги присвятив і «мікрокосмосові» — живій людині з її земними справами. Виходячи від категоричного монізму двох «сродностей» — душевно-невидимої і тілесно-видимої, — Сковорода вбачає істоту буття у мислі, не в зовн. плоті, яка мала б бути тільки тінню істинної людини.
З пол. 18 в. на Центр. і Сх. Землях. Перші матеріялістичні елементи у психологічних підставах філос. системи зустрічаються у Я. Ковельського (1729 — 95?), який навчав, що дії людської душі пов’язані з нервово-фізіологічною структурою організму, і послідовно захищав позиції сенсуалізму, доводячи, що пізнання починається з відчуттів. Продовження матеріялістичних тенденцій у філософії помітне у сенсуалізмі І. Ризького (1761 — 1811), для якого всяке пізнання починається відчуттям, при нерозривній єдності чуттєвого і раціонального елементів, що без них не можна збагнути суті явища; він же вказував на вплив матеріяльного світу на свідомість людини. На подібних сенсуалістичних позиціях стояв і П. Лодій (1764 — 1829), доводячи одночасно залежність душі від тіла, психічного від фізичного. Паралельно існували також і більше традиційні вчення про перевагу психічного, зокрема в науці проф. Київ. Ун-ту І. Гриневича та О. Новицького і, особливо, у «філософії серця» П. Юркевича (1827 — 74), який на відміну від ідеалістичного раціоналізму Г. Сковороди підкреслював ролю почуттів у житті людини та вказував у своєму підручнику педагогіки на вагу емоціонального моменту у вихованні.
О. Новицький, перший проф. філософії Київ. Ун-ту (1834 — 50), ввів також виклади П. і написав підручник «Руководство к опытной психологии» (1840). Його треба вважати ініціятором відокремлення П., як окремої науки, від філософії, тим більше, що його підручник де в чому навіть випереджав погляди визначних тодішніх психологів. Стоячи виразно на позиціях психо-фіз. дуалізму, Новицький вказував на нервово-фізіологічну основу пам’яті, поєднуючи досвід і дослід з самоспостеріганням та наголошуючи активний характер сприймання з спеціяльною ролею уваги. Проте, у зв’язку з реакційним обмеженням викладів філос. наук в ун-тах Рос. Імперії 1850 розвиток наук. П. припинився. Продовжувачами Новицького були: І. Скворцов (з 1850), С. Гогоцький (в 1851 — 86 pp.) та О. Козлов (у 1876 — 87 pp.), які повернулися до раціональної П. в рамках заг. філософії. З важливіших психологічних праць з’являється тоді тільки «Мысль и язык» (1862) мовознавця О. Потебні, який глибоко дослідив взаємовідношення мови й мислення з погляду мовознавства, твердячи, що нема понять без слів і що «не можемо уявити свідомости з нічого».
Новий поворот у П. на Україні з наголошенням експерименту пов’язаний з рос. природознавцем І. Сєченовим, що працював у Одеському Ун-ті (1871 — 76) і як засновник рос. фізіологічної ніколи мав виключний вплив на всю пізнішу рефлексологію. Його послідовник П. Ковалевський (1849 — 1923) заснував, бувши проф. Харківського Ун-ту, в 1880-их pp. першу на Україні дослідну психологічну лябораторію при клініці душевних і нервових хвороб. Подібна лябораторія постала 1895 в Одесі за ініціятивою М. Лянґе, проф. Одеського Ун-ту (1888 — 1921), який вважається одним з засновників експериментальної П. в Росії. Не відходячи від традиційного психофіз. дуалізму, Лянґе намагався поєднати його з рефлексологією. Заснування експериментальної лабораторії у Києві пов’язане з рос. філософом Г. Челпановим, проф. Київ. Ун-ту (1892 — 1907), який вперше на Україні запровадив практичні й семінарійні зайняття з студентами. З ідеалістичних позицій традиційного дуалізму він зібрав великий і цінний психологічний матеріял. З цих самих позицій вийшов також І. Сікорський (1842 — 1919), проф. психіятрії та нервових хвороб у Київ. Ун-ті, який перший у світовій науці застосував експеримент у вивченні дитячої П. Залишивши бл. 20 праць з цієї ділянки, крім бл. 50 з заг. П., Сікорський поклав підвалини під розвиткову П. З Київ. Ун-том пов’язаний також (1912 — 25) С. Ананьїн, що багато зробив для вивчення проблематики трудового виховання, аналізи зацікавлень та ролі естетики в педагогіці. Слідами Челпанова ішов його учень В. Зеньковський, що поєднував ідеалістичні погляди на природу психіки з даними досвідного її вивчення.
У Галичині П. була пов’язана до 1939 з поль. вченими, проф. Львівського Ун-ту, зокрема з К. Твардовським, який 1901 заснував першу поль. психологічну лябораторію. На укр. науку він мав посередній вплив через своїх учнів — українців, з яких найвідоміший С. Балей (1885-1952), що в перший період своєї діяльности досліджував П. творчости Т. Шевченка і дав перший укр. підручник П. на Зах. Укр. Землях, проф. пед. П. таємного укр. ун-ту у Львові (1921 — 25) і Варшавського Ун-ту (з 1928), автор праць з цієї ділянки і з розвиткової П.
В УССР. У перше десятиліття під сов. владою П. розвивалася однобічно, виключно як рефлексологія, наука, що намагається все психічне життя звести до рефлексів, тобто автоматичних відповідів на подразнення з виключенням застанови чи актів волі. Рефлексологія була відома й на Зах. як один з психологічних напрямів, але не в такій крайній формі. В СССР, і зокрема на Україні, питання П. зв’язане з розкритикованим ідеалізмом, натомість рефлексологія, утотожнена з матеріялізмом, стала ортодоксальною наукою; П. послідовно зникає з шкіл, зникає й саме її визначення. Центром укр. рефлексології був Харків з Укр. Н.-Д. Ін-том Педагогіки (УНДІП); найвизначніший її представник — психіятр В. Протопопов, який щоправда визнавав ще сам «суб’єктивну стор. особистости», отже психіку, але П. уважав за зайву науку, бопсихіка, як епіфеномен, не входила в детермінізм природничих процесів. Цього самото погляду тримався й другий харківський психіятр Є. Попов, а І. Соколянський (з 1926 дир. УНДІП) взагалі заперечував людську психіку та свідомість, подаючи з цих позицій рефлексологію одиниці. В. Залужний поширив цю теорію на «рефлексологію колективів» на засаді — «все суспільне життя є рефлексом». Рефлексологія стала просто світоглядом.
Такий самий ін-т у Києві заснував психіятр А. Володимирський, що один з перших на Україні почав експериментальне вивчення психічних аномальностей дітей. У Київ. Ін-ті Нар. Освіти рефлексологію викладав К. Мокульський. Поступово рефлексологія поширилася і на педагогіку; Дерново-Ярмоленко намагався застосувати павловську теорію умовних рефлексів при вихованні дітей.
У Харкові виходив «Укр. Вісник рефлексології та експериментальної педагогіки» (1925 — 30).
Щойно у 1930-их pp. почалася реакція проти однобічної механістичної концепції людини, як пасивного організму, поведінка якого зумовлена фізіологічними даними і середовищем; сама рефлексологія була визнана «вульґарною спробою біологізувати соц явища». Не заперечуючи фізіологічної основи, сов. вчені приймають автономію психіки, як «прикметности високоорганізованої матерії», що підпадає власним закономірностям; зокрема підкреслюється свідомість одиниці, відповідальної за свої вчинки (у протилежність до попереднього вчення про зумовленість вчинків індивідуума середовищем). Концепція залишається матеріялістична з запереченням субстанціяльности незмінної душі, з підкресленням постійної еволюції свідомости, як продукту природи й історії. П. і далі залишається узалежнена від офіц. діялектичного матеріялізму і навіть від ужиткової доцільности, зумовленої потребами внутр. політики. Поворот від механістичної рефлексології до П. наступив від усвідомлення, що «будь-яка боротьба проти свідомости, намагання викинути її за межі науки стає на перешкоді соц. будівництву; зокрема, не дослідивши проблеми свідомости, не можна зрозуміти ні соц. змагання, ні ударництва». Поворот до П. був найґрунтовніше арґументований Г. Костюком (з 1945 дир. Н.-Д. Ін-ту Психології у Києві, гол. укр. секції Всесоюзного Т-ва Психологів, упорядник і основний автор першого укр. підручника П. для вузів), що з підстав матеріялістичного монізму тлумачив свідомість як одну з властивостей матерії на найвищих ступенях її розвитку. У цьому самому напрямі пішов і Д. Елькін (* 1895; з 1930 завідувач катедри Одеського Ун-ту), який підкреслив індивідуальність свідомости, що належить конкретному суб’єктові.
Відтоді психологічні досліди розчленовуються на різні ділянки, чому сприяють різні дослідні ін-ти, які спершу концентрувалися у Харкові (реорганізований 1937 Психоневрологічний Н.-Д. Ін-т, психологічний відділ Н.-Д. Ін-ту Педагогіки Нар. Комісаріяту Освіти УССР, Ін-т Праці, Н.-Д. Ін-т Дефектології), у яких однак гол. увага присвячується захворінням чи вродженим дефектам, що мають безпосередній чи посередній вплив на психіку людини. Згодом більшого значення набирає Київ, де 1944 створюється перша самостійна катедра П.; 1945 постає Н.-Д. Ін-т Псилохогії Мін-ва Освіти УССР, основним завданням якого є координація праці укр. дослідників. Ін-т має відділи: заг. П., дитячої П., П. навчання, П. виховання, П. політехн. навчання, П. проф. освіти і праці, спеціяльної П.; видає «Наук. Записки», тематичні зб., наук.-популярну літературу. 1959 створено укр. Секцію Т-ва психологів при Акад. Пед. Наук РСФСР, тепер Акад. Пед. Наук СССР.
З поодиноких ділянок П. найбільше розвинулися: дитяча й розвиткова П., над якою працювали серед ін.: Л. Балацька, Н. Вовчик-Блакитна, О. Запорожець, П. Зінченко (* 1903; автор історії П. і праць над П. пам’яті), Т. Косма (1931-35 pp. у Харкові на катедрі П.), Г. Костюк, О. Леонтьєв, Д. Ніколенко, П. Чамата (ред. підручника П. для пед. училищ, 1954); над філос. та фізіологічними основами П. працювала школа у Києві з Г. Костюком та О. Раєвським (з 1945 завідувач катедрою П., вивчав також, поряд з П. Пелехом, історію П., а поряд з М. Жінкіним П. мови); досить добре розвинулася П. праці (Є. Мілерян).
На Україні рано почали також цікавитися зоопсихологією (С. Балей, М. Паргамін), яка пройшла, процес розвитку: від антропоморфізації тварин через стадію механістичних теорій рефлексології, коли уважалося, що в психічності тварин та людей є тільки кількісні різниці, аж до новіших теорій (Н. Ладигіна-Котс, В. Протопопов, Г. Рогінський, А. Хільченко), які доводили, що психіка тварин зумовлена виключно біол. факторами, а людська свідомість — визначена ще й соц.
З цілком спеціялізованих дослідів треба назвати питання сприймання часу, зокрема впливу переживань на суб’єктивну деформацію відчування часу (Д. Елькін, Т. Козіна, В. Ярощук). Ю. Мошбиця працює над П. розв’язування матем. задач, Б. Баєва — техн. конструкцій.
За останній час укр. психологи перейшли до дослідження складніших питань, як формування світогляду й самосвідомости особовости (Чамата, 1956). О. Раєвський досліджує відношення закорінення свідомости у заг.-людських первнях і її залежність від конкретного середовища, зокрема суспільної кляси, серед якої людина діє. Укр. психологи наближаються нині до гуманістичної П., а П. як науці приписується тепер в УССР важливе теоретичне й практичне значення в усіх галузях суспільного життя.
П. на еміґрації зосереджується спершу у Празі, де Я. Ярема, проф. Укр. Вищого Пед. Ін-ту ім. Драгоманова розвинув у 1923 — 30 pp. жваву діяльність, досліджуючи проблеми психографії в школі й видавши підручник пед. П. О. Іванов розробляв у чеському Психотехн. Ін-ті Академії ім. Масарика психотехн. проблематику, бувши одночасно до 1945 р. доц. Укр. Вільного Ун-ту, в якому, однак, більше уваги присвячено П. щойно у мюнхенський період діяльности ун-ту. Катедрою заг. П. з 1946 керує О. Кульчицький, що працює у дусі цілісноструктурної П. та пед. характерології. Неврофізіолот М. Міщенко викладав експериментальну П. (1946 — 49), з 1955 катедрою соц. П. керує В. Янів, який вийшов від досліджування П. в’язня, пізніше віддався психологічній інтерпретації соц. прямувань укр. народу. Найбільше уваги мюнхенський осередок приділяє вивченню психічних властивостей українців (етнопсихології), організувавши серед ін. тематичні зустрічі з чужинецькими вченими (1953 — Мюнхен, 1954 — Лювен). У ділянці етнопсихології співдіяли також педагог Г. Ващенко, що дав також огляд рефлексології в УССР, філософ і історик укр. культури І. Мірчук та філософ і літературознавець Д. Чижевський. У ЗДА працює Б. Цимбалістий (* 1918), який вийшов від експериментальної П., досліджуючи питання геометрично-оптичного обману.
Література: Чижевський Д. Нариси з історії філософії на Україні. Прага 1931; Мірчук І. Світогляд укр. народу. Наук. Зб. УВУ. III. Прага 1942; Кульчицький О. Риси характерології укр. народу. ЕУ 1, стор. 708 — 18. Мюнхен — Нью-Йорк 1949; Нариси з історії вітчизняної психології XVII — XVIII ст. К. 1952; Нариси з історії вітчизняної психології XIX ст. ч. 1 — 2. К. 1955; Костюк Т. (ред.) Психологія. К. 1955; Костюк Г. Русско-украинские связи в формировании передовой отечественной психологической мысли. Известия Академии Педагогических Наук РСФСР. Выпуск 65. 1955; Kultschytzkyj A. Die Marxistisch-sowjetische Konzeption des Menschen im Lichte der westlichen Psychologie. Мюнхен 1956; Vaščenko H. Die materialistischo Konzeption des Sowjetmenschen. Proceedings of Historical-Philosophical Section, t. 2. Shevchenko Scientific Society. Нью-Йорк 1957; Радянська психологічна наука за 40 pp. K. 1958; Чамата П. Психологічна наука в УРСР за 40 pp. Наук. Записки Київ. Пед. Ін-ту, т. 28. К. 1958; Чамата П., Скрипченко О., Опришко К. Бібліографічний довідник праць з психології за 40 pp. (1917 — 57). К. 1958; Раєвський О. Київ. Ун-т і розвиток психологічної науки. Радянська Школа, кн. 42. К. 1959; Психологическая наука в СССР, т. 1 — 2. М. 1959 — 60; Нариси з історії вітчизняної психології кін. XIX і поч. XX ст. К. 1959; Янів В. Укр. духовість у поетичній візії Шевченка. ЗНТШ, т. 169. Париж — Нью-Йорк — Мюнхен 1962; Соколов М. Очерки истории психологических воззрений в России в XI — XVIII вв. М. 1963; Нарис історії філософії на Україні. АН УРСР. К. 1966; Петровский А. История советской психологии. М. 1967; Розвиток філософії в УРСР. К. 1968.
В. Янів
Псло, див. Псьол.
Пстрак Ярослав (1878 — 1920), маляр родом з Городенщини (Галичина), вчився у Краківській і Мюнхенській академіях мистецтв, в яких засвоїв собі вільний неакад. реалістичний стиль. Побуітові картини перев. з гуцульською тематикою («Лірник», «Бездомні», «Через кладку», «Гуцул», «Гуцулка з свічкою», «Мати з дитиною»), іст. («Козак з полоненим яничаром», «Олекса Довбуш» та ін.), портрети (Т. Шевченка), у 1910-их pp. твори П. були популярні з кольорових репродукцій на листівках. П. працював також у графіці, ілюстрував ж.: «Комар», «Оса», «Нове Слово» і повісті І. Франка «Захар Беркут» та М. Гоголя «Тарас Бульба». П. помер у Харкові.
[Пстрак Ярослав (1878, Гвіздець, Коломийський пов. — 1916). — Виправлення. Т. 11.]
Пструг, фореля (Salmo Pall.), прісноводний вид риб родини лососевих. На Україні поширені 2 види. П. струмковий (S. trutta morpha faris Pall.) у гірських водоймах Карпат, Криму та Кавказу; довж. до 37,5 см, вага до 0,8 кг (іноді до 2 кг); живиться безхребетними та дрібною рибою. П. райдужний (S. irideus Pall.), довж. до 90 см, вага до 1,6 кг. Здавна акліматизований на Україні. Обидва види П. — об’єкт розведення в холодноводних ставкових госп-вах і спортового рибальства.
Псьол, Псло, ліва притока Дніпра, довж. — 692 км, сточище — 22 800 км². Перепливає Сер. височину й Придніпровську низовину. Долина П. здебільша широка (10 — 15 км у пониззі). Правий берег звичайно високий і крутий, лівий низький, супроводиться широкою заплавиною; ширина річища у нижчій течії до 60 — 80 м. Живлення перев. снігове. Період замерзання з кін. листопада до пол. березня. Гол. притоки, праві — Суджа, Грунь, Хорол; ліві — Пена, Грунь-Ташань, Голтва. Над П. розташовані м.: Обоянь, Суми, Гадяче.
Псьол Глафіра, по чоловікові Дунін-Борковська (1823 — 86), малярка родом з Полтавщини. В Ятотині познайомилася з Т. Шевченком і намалювала його портрет, який не зберігся. Відомі її портрети чл. родини кн. Рєпніних, П. Дунін-Борковського та ін. Вони виконані на доброму акад. рівні й деякі з них давніше приписувалися Т. Шевченкові.
[Псьол Глафіра, по чоловікові Дуніна-Борковська (* Псьолівка — † Москва). — Виправлення. Т. 11.]
Псьол Олександра (1817 — 87), поетка родом з с. Псьолівки на Полтавщині, дочка поміщика. Виховувалася й жила в Яготині, в родині кн. М. Рєпніна, де познайомилася з Т. Шевченком, з яким листувалася під час його заслання. Шевченко цінував окремі її твори («Свячена вода»). З невеликого ліричного доробку П. дещо було опубліковане в альманасі «Хата» (1860) п. н. «Три сльози» («Заплакала Україна», «Ой, коли б я голос соловейка мала», «Віє вітер над Києвом»). У поезіях П. є виразно патріотичні мотиви (відгуки на розгром Кирило-Методіївського Братства). Одна з них («Не питай ти моїх пісень») помилково вважалася Шевченковою і була друкована в кількох вид. «Кобзаря».
[Псьол Олександра († Москва). — Виправлення. Т. 11.]