[Філософська думка в Україні: Біобібліографічний словник. — К., 2002. — С. 74.]

Попередня     Головна     Наступна





ЗАВИТНЕВИЧ Володимир Зенонович (02/14.04.1853 — 02.02.1927) — історик, філософ. Народився у с. Ліцвянах Мінської губ. Випускник С.-Петербурзької духовної академії (1878), після закінчення якої викладав у Варшавському духовному училищі. 1883 р. захистив магістерську дисертацію ««Палінодія» Захарії Копистенського та її місце в історії західноруської полеміки XVI і XVII ст.». З 1884 р. працював у Київ. духовній академії як приват-доцент і професор каф. російської громадянської історії (у 1902 р. здобув ступінь доктора церковної історії). Один з найактивніших представників «лівого» крила духовно-академічної професури, З. брав участь у всіх його заходах з реформування духовноосвітніх закладів на принципах академічного самоврядування — зокрема, як член комісії КДА, що розробила «Проект найнеобхідніших тимчасових змін і доповнень до Статуту православних духовних академій», та один з учасників збірки «Правда про Київську духовну академію» (К., 1908). У 1907 р. разом із П. Кудрявцевим, В. Екземплярським та В. Поповим виступив з ініціативою створення київ. Релігійно-філос. тов-ва, членом ради якого був упродовж усієї його діяльності (1907 — 19). 1910 р. вийшов у відставку, втім продовжував викладацьку діяльність у КДА без винагороди. Впродовж багатьох років вів археологічні розвідки на території Білорусії та України. 1917 р. виступив одним із засновників Київ. археологічного ін-ту. Слов’янофіл за переконаннями, перейнятий вірою в рос. народ-„богоносець“, покликаний врятувати світ силою правди й любові, З. болісно переживав події революції, громадянської війни і радянського будівництва, сприйнявши їх як життєву трагедію, як крах виплеканого ідеалу. Останні роки життя провів у нестатках і самотності. Помер у Києві. Похований на Щекавицькому цвинтарі.

Автор численних іст. праць, серед яких розвідки з історії Києво-Руської доби та укр. полемічної літ-ри XVI — XVII ст., З. здійснив перше фундаментальне дослідження філос, богословських і суспільно-політ. ідей рос. слов’янофільства, надавши їм, на підставі багаторічного вивчення спадщини О. С. Хом’якова, цілісного і систематичного оформлення.



Твори З.: «Палинодия» Захарии Копыстенского и ее место в истории западнорусск. полемики XVI и XVII вв. — Варшава, 1883; Владимир святой как полит. деятель. — Варшава, 1888; Великий князь киев. Святослав Игоревич и ист. значение его богатырских подвигов // ТКДА. — 1888. — Кн. 3; Значение первых славянофилов в деле уяснения идей народности и самобытности. — К., 1891; Памяти А. С. Пушкина. О значении личности в истории // ТКДА. — 1899. — Кн. 6; Рационализм как источник неверия и сектантства. — К., 1900; Религиозно-нравственное состояние Гоголя в последние годы его жизни // Памяти Гоголя. Научно-лит. сб. под ред. Н. Дашкевича. — К., 1902; Алексей Степанович Хомяков. Т. 1. Молодые годы, общественная и научно-ист. деятельность Хомякова. — К., 1902; Место А. С. Хомякова в истории русск. народного самосознания // Мирный труд. — 1904. — Кн. 4; Из системы философско-богословского мировоззрения А. С. Хомякова. — К.. 1906; Значєние великой Моск. смуты в общем ходе полит. развития допетровской Руси. — К., 1908; Вопрос о народности в научной постановке А. С. Хомякова. — К., 1912; Критика начал немецкой философии школы Канта А. С. Хомякова // ТКДА. — 1913. — Т. 1. — Кн. 2; Гносеология А. С. Хомякова // Там само. — Кн. 3; Алексей Степанович Хомяков. Т. 2. Система философско-богословского мировоззрения Хомякова. — К., 1913; Банкротство начал германской культуры и идеал русск. цивилизации // ТКДА. — 1915. — Т. 1. — Кн. 2; Русск. славянофилы и их значєние в деле уяснения идей народности и самобытности. — К., 1915.



Про нього див.: Біднов В. Володимир Завитневич (1853 — 1927) // ЗНТШ. — 1928. — Т. 149; Рибинський В. Спогади про Київ. духовну академію // Хроніка-2000. — К., 1997. — Вин. 17 — 18.



М. Ткачук















Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови ua_etymology:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчани, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.