[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том I. Розділ VI. Стор. 7.]

Попередня     ТОМ I     Розділ VI     Наступна





СЇЛЬСЬКА ГРОМАДА, ВЕРВЬ



З розвоєм осїлого житя на нових територіях, при значній екстензивности нової кольонїзації, родові звязи, очевидно, слабли далї, і за границями ширшої родини почутє споріднення все більше обмежало ся певним моральним значіннєм, без якихось реальнїйших прикмет. Над ним беруть гору мотиви територіальної близькости, сусїдства, солїдарности територіальної й економічної, принціп громадський і з другого боку-індівідуальний. За ілюстрацію може нам знову послужити наш весїльний обряд, де місце традиційного рода вкінцї заступають сусїди, члени сїльської громади, вже зовсїм не звязані спорідненнєм. Молода спрошує на весїлє всіх сусїдів, або й все село, і сї сусїди в обрядових піснях титулують ся по традиції родом.

Такий перехід від відносин родинних і родових до сусїдських і громадських був тим лекший, що сї відносини сусїдські й громадські розвивали ся таки на основі відносин родинних або родових, або з значною їх домішкою. Уже при першім розселенню дуже часто, або й звичайно рідні осїдали побіч себе ґрупами, і пізнїйше, як розростали ся й дїлили ся ширші родини, на старих займанщинах повставали нові родини, звязані спорідненнєм, і творили громаду, сусїдство.

Ширша родина в своїх ріжних формах (задруга, ґаздівство, дворище) звичайно нїколи не держить ся купи так довго, щоб з розростом своїм дати цїле село, більшу осаду. Спільне господарство вести показуєть ся практичним і можливим тільки до певної границї. Розширяти його в рамах ширшої родини до безконечности — стає неможливим, і коли таке веденнє натрапляє на трудности, дїлить ся ся ширша родина на кілька поменьших, що осїдають окремо одна від другої на старих ґрунтах і починають господарити осібно, а при нормальних обставинах розростають ся й дїлять ся потім далї. Такий звичай — осїдати родинами чи дворищами зокрема, подальше, серед своїх ґрунтів — очевидно споконвічний загальнословянський звичай. Тїсно скуплені многолюдні села, які бачимо тепер — були продуктом пізнїйших господарських і всяких иньших обставин. Стару практику представляють нам українські хутори, або села, які без змін задержали ся так, як розвинули ся з поодиноких відокремлених дворищ 1); такі села гірські карпатські, де поодинокі хати стоять серед своїх ґрунтів, так що село буває розкидане на кількадесять квадратових кільометрів. Сей старий звичай — селити ся відокремленими родинами, очевидно, представляє нам Прокопій в своїм клясичнім текстї про побут Антів і Словен 2), кажучи, що вони мешкають „розкиданими й відокремленими осадами“, „селячись далеко оден від одного“.

Ґрупа таких родин-дворищ, звязана сусїдством, економічними, а часто також і кровними звязками, творила з часом село, в нинїшнїм значінню (в старій Руси се слово такого значіння не мало). Кровний звязок, або память про нього лишали часто свій слїд в загальній іменній, патронїмічній назві, що прикладалась до цїлої ґрупи дворищ: численні патронїмічні назви осад на нашій території на ичі, вичі, вцї, зістали ся слїдом таких родових завязків. Память приналежности до одного рода мусїла довго жити в членах такої ґрупи, оживляючи ті звязки, які виникали з територіальної близькости, сусїдства й мотивів економічних. Лїси, сїножати, води довго зіставали ся в неподільнім уживанню всїх сих родів-дворищ і лише з часом (і то не вповнї) воно індівідуалїзовало ся. Таким чином і село часто було ґрупою звязаною родинно-економічними звязками, подібно як дворище, тільки сї звязки в селї були далеко слабші, нїж у ширшій родинї, а навіть у дворищу; домішка чужеродцїв могла бути тут далеко більша нїж в дворіщу; та й незалежно від сеї домішки самий принціп иньший — се вже не рід, а громада. Коли навіть в ширшій родинї не видержують ся вповнї принціпи патріархальних відносин, і до них подмішують певні елєменти громадські (як можливість вибору голови, ограниченнє його власти спільною радою членів рода, право до спільного майна всїх членів, що в разї порушення своїх інтересів старшиною можуть скинути його або жадати роздїлу)-то в сїльскій ґрупі родин родовий елємент зовсїм іде на другий плян. Се громада зложена з правно і економічно самостійних господарств — дворищ, що самі роспоряджають, самі за себе відповідають і свої справи рішають на зборі старшин поодиноких дворищ. Певний рід, по родовим традиціям, або завдяки матеріальній перевазї може мати першенство чи особливий вплив в такій громадї; громада може лишати старшинї сього роду репрезентацію в певних нагодах, може передати йому якісь постійні функції, але все таки власть і управа лежать в руках громади. Спільне володїннє задержувало ся звичайно тільки що до меньш интересних та неподїльних земельних просторів, або мало характер лише переходовий. Властивого спільного володїння громади у нас у Словян загалом не виробило ся, і великоросийська земельна „община“ мусить уважати ся продуктом пізнїйших чинників.

Такий процес розвою громади з родини можемо слїдити в історичних часах наприклад на селах дрібної української шляхти, що в своїм житю могла розвивати ся свобідно, а знову для історії своїх околиць постачає нам документи часом з кількох віків за порядком 3). З усякою правдоподібністю ми можемо перенести такий процес в головних його прикметах в сферу староруського житя: він вповнї згожуєть ся як з анальоґіями архаїчних форм у иньших Словян, так і з фактами староруського житя.

Сільській ґрупі „родів“ — дворищ досить близько відповідає громада Руської Правди-„вервь“. Вона з одного боку на стільки не велика, що може ручити за своїх членів і відповідати за переступ, счинений на її території, з другого боку — се союз свобідний, її члени самі розпоряджають собою і укладають між собою свобідні умови. Так з руської Правди бачимо, що вервь платила за своїх членів „дикую виру“, коли не хотіла видати убийника, або убийство було припадкове. Але платила тільки тодї, як сей убийник належав до такого союзу, — коли він „вложив ся в дикую виру“, а як не вложив ся, то й сам відповідав за себе 4).

Для зрозуміння внутрішнього житя такої громади за браком відомостей можуть послужити подробицї міського громадського житя в давнїй Руси: міське житє було тільки дальшим ступенем в розвою сільського. Виключивши пізнїйші елєменти княжої адміністрації й дружинного устрою, бачимо, що громадські справи порядкує в містї рада-віче старцїв (віче в Білгородї під 997 р., нарада київських старцїв під 983 р.). Сама назва останнїх показує, що се мусїли бути старшини родин-дворищ, переважно старші люде (у Болгар подекуди й досї так звуть ся визначнїйші господарі, яких 10-20, що держать управу села) 5). Таку-ж назву мав часто старшина громади: в західно-руських землях дуже довго (ще в XVI в.) стрічаємо „старцїв“, рівнозначних з отаманами або війтами громад; тодї їх вже іменувала власть, давнїйше вони бували виборними або дїдичними. Як я вже сказав, старшинство в громадї могло в більшій або меньшій мірі привязуватись до певного роду; при тім могли бути ріжні варіанти: в західнїй Сербії нпр. в одних громадах старшину села вибирають, в иньших вибору не буває, а старшиною буває домачин одної й тої самої, найбільш поважаної задруги (кучі); коли ся задруга почне підупадати, а визначить ся натомість иньша, старшин (або князїв як їх звуть) беруть з сеї нової, і т. д. 6).








Примітки


1) Бачив я нпр. такі околицї української шляхти на Поділю.

2) De bello Got. III. XIV.

3) З них видані дві збірки: Антоновича про овруцьку околичну шляхту в IV части Архива Юго-Западной Россіи і моя про барську шляхту тамже в ч. VIII т. І і II.

4) Карамз. код. § 4 і 6, варіанти у Калачова с. 186-8; про верв мова ще при оглядї суспільного устрою Руської держави (т. III гл. IV).

5) Боґішіч Zbornik I c. 521.

6) Боґішіч Zbornik I с. 522-3.











Попередня     ТОМ I     Розділ VI     Наступна

[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том I. Розділ VI. Стор. 7.]


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.