Уклінно просимо заповнити Опитування про фонему Е  


[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том I. Розділ IX. Стор. 4.]

Попередня     ТОМ I     Розділ IX     Наступна





ЛЇТОПИСНА ПОВІСТЬ ПРО ОХРЕЩЕННЄ, ЇЇ КОМБІНАТИВНИЙ ХАРАКТЕР, ОСТАНКИ ПОЕТИЧНИХ ОБРОБЛЕНЬ ІСТОРІЇ ВОЛОДИМИРОВОГО ШЛЮБУ, ПОЛЇТИЧНІ МОТИВИ ШЛЮБУ Й ОХРЕЩЕННЯ; ЗАХОДИ ВАРВАРСЬКИХ ВОЛОДАРІВ КОЛО ВІЗАНТИЙСЬКОГО ДВОРУ; ЛЄҐЕНДА ПРО КОРОНАЦІЮ ВОЛОДИМИРА; ІСТОРИЧНІ ДОВОДИ



Наші давнї письменники охрещеннє Володимира виводять виключно з релїґійно-моральних мотивів, як се й зовсїм натурально для них. „Прийде нань посЂщениє Вышняго“, каже найстарший з них — Іла-ріон, ...„и въсия разум в сердци єго, яко разумЂти суєту идольскыя лсти, и взыскати єдиного Бога, сътворышаго всю тварь видимую и невидимую“. На тім же становищі стоїть і Нестор (в житиї Бориса і Ґлїба) натякаючи на якусь „спону“ (перешкоду, прикрість), наведену на нього Богом, щоб спамятати його і навернути на праву віру — „явлениє божие быти ему крестьяну створи ся“. Такі ж загальні натяки на боже просвіщеннє, вплив Святого Духа повторяють ся в иньших старих памятках; вони проходять провідною гадкою і через лїтописне оповіданнє, що до недавна було вихідною точкою й для сучасної історіоґрафії, і тому варта особливої уваги. В нїй Володимир малюєть ся запаленим прихильником поганської віри, нечуваним женолюбом і розпустником, але ласка божа стереже його. До нього приходять місіонарі ріжних релїґій, намовляючи його кождий на свою віру: Болгари-Магометане, „Нїмцї от Рима“, хозарські Жиди, нарештї грецький „фільософ“. Володимир одначе не здаєть ся. Він постановляє „испытати о всЂхъ вЂрахъ“. По нарадї з боярами й „старцами градскими“ посилає десять мужа на звідини; вони оглядають ріжні обряди і вернувши ся, захвалюють перед Володимиром грецьку віру; бояре підтримують їх оповіданнє прикладом покійної кн. Ольги, „яже бЂ мудрЂйши всихъ человЂкъ“, і Володимир постановляє охреститись, але нїби для більш відповідної форми іде на Корсунь, змушує імператора видати за нього сестру, а при тім заявляє готовність охреститись. Але хоч при облозї Корсуня Володимир прирік охреститись, як що візьме місто, і з тим йому прислали цїсарі свою сестру, — він ще вагаєть ся, і аж чудо — що очи йому чудесно загоїлись, приводить його до охрещення. Охрестивши ся в Корсунї, він побрав ся з царівною, і забравши з Корсуня священників і ріжні святощі, вернув ся до Київа. Тут насамперед нищить ідоли, а далї збирає з цїлого Київа людей на Днїпро, і так стало ся всенародне хрещеннє 1).

Історичну нестійність сього оповідання виказано тепер вже вповнї. Ми бачили, що в дїйсности інїціятива в зносинах Володимира з Візантиєю вийшла не від нього, але від Візантиї, й проєкт шлюбу був не оконечною, а вихідною точкою в справі охрещення Володимира. З психольоґічного становища беручи, поступованнє Володимира в лїтописи зовсїм неймовірне 2). Лїтопись комбінує ріжні перекази, ріжні виводи і мотивовання Володимирового хрещення, громадить одні на другі, так що одно другому входить в дорогу і перебиває. Намови грецького місіонера, невважаючи на всї свої арґументи, котрі мусїли очевидно в своїй версії переконати Володимира і привести до хрещення, — кінчать ся нїчим, бо Володимир переносить справу на раду бояр, а з сеї наради виходить проба вір через посольства. Мотив посольств збирає всякі арґументи за перевагою грецької віри, але всї заходи кінчать ся новою оцїнкою бояр, яка завертає справу назад до пункта, який сам по собі без всяких проб міг рішити справу — посилають ся на приклад, мудрої Ольга (мотив, з якого виводить Володимирове охрещеннє „Память“ Якова). По сїм похід на Корсунь мав би значіннє тільки як простий спосіб здїйснення вже міцно прийнятого рішення (так як в старім житиї Володимир просить Бога „дати“ йому сей город, аби звідти дістати попів і учителїв християнства „на всю землю“). Одначе з дальшої історії походу виявляєть ся, що нїякого певного рішення у Володимира нема; в оповіданнє вривають ся мотиви з тих версій, де корсунський похід, очевидно, служив провидїнню способом, щоб провести Володимира на християнську віру незалежно від його замірів і плянів: він ухиляєть ся від охрещення до останнього, але хороба і чудесне одужаннє нарешті приводять його до хреста.

Сей мотив — приведеннє Володимира провидїннєм до охрещення против його волї і свідомости, здаеть ся, був розвинений в старій традиції на тлї народнїх і поетичних оброблень його женолюбства, еротизма, кажучи по теперішньому. Через прізму книжної, церковної письменности пройшли тільки деякі уривки сього старшого Володимирового епосу 3). Лїтописна повість описує йото монструальну похоть, котра потрібувала не десятки, а сотнї жінок, так що не вдоволяючи ся своїми гаремами, він ще забирав мужнїх жинок і дївчат у своїх підданих 4). Ріжні фраґменти старих переказів і пісень описують його „сватання“-заходи дістати жінку то з того, то з другого високого, неприступного роду, — заходи закрашені суворою, жорстокою закраскою, що кінчать ся наругою мстивого князя над гордою красунею, яка не хотїла його. Так сватає він (в наведеній вище записи) Рогнїдь, княжну полоцьку, і зневажений нею, здобуває її силоміць — силою бере місто і вхопивши Рогнїдь, безчестить її на очах батьків, а потім убиває її батька. Далї — в корсунській лєґендї — посилає „воєводу свого Олега“ до „корсунського князя“, просити за себе дочки його; корсунський князь посміваєть ся з такої фантазії „поганого“, тодї Володимир іде під Корсунь, стоїть під ним девять місяцїв і таки здобувши город, знов безчестить княжну 5), котрої руки добивав ся, і збезчестивши, вже помітує нею — віддає за Варяга Жберна, що йому поміг здобути місто, а сам бере собі ще вищу цїль — царгородську царівну: посилає Олега і Жберна до Царгороду, просити царівни, грозячи, як не дадуть, зробити з Царгородом те саме, що зробив з Корсунем. І виманивши царівну у братів хоче і з нею „безвЂріє (вар. беззакониє) сотворити“ — аж тут мішаєть в се рука божа і наславши слїпоту на нього змушує замість того хрестити ся. „Прельщенъ бысть женою и наконецъ обрЂте благодать божию“, резюмує провідну гадку один з варіантів — через похоть жіночу рука божа справила Володимира до правої віри і спасення.

Полишаючи на боцї такі надприродні, провіденціальні обяснення Володимирового навернення, мусимо пошукати більш реальних і конкретних мотивів в обставинах Володимирової дїяльности, в його становищі володаря і полїтика. Ми бачили до тепер Володимира в ролї полїтика, державного мужа в повнім значінню того слова — одного з видатнїйших, і то не тільки в нашій історії. Протягом кількох років він відбудував розсипану руську державну систему. Він, далї, звязав сю слабко злучену систему земель династичним звязком, і се значно зміцнило її в порівнянню з попереднїми часами. Не виключаючи моральних елєментів, ми і в иньшім многоважнім його дїлї — перейнятю християнства мусимо на сам перед пошукати тих. самих державних мотивів: у таких полїтиків з покликання все перед усїм обертаєть ся наоколо тих державних інтересів.

Ми бачили, що інїціятива союзу вийшла від Візантиї. На прошеннє помочи Володимир відповів жаданнєм руки візантийської царівни. Се на око зовсїм марне жаданнє набере для нас значіння, коли ми перенесемо ся в сьвітогляд людей X в. Не тільки Рим Старий і Новий (Візантия) вірили в своє вибране становище між державами й народами, як держави над державами, як центри світового житя, — але сим поглядом перейняті були і „варварські“ народи. Для них Візантия була ідеалом блеску, слави, культурности, візантийський імператор — недосяжним ідеалом могутности, власти, впливу, престіжа, щось як Людовик XIV в очах сучасних европейських потентатів і потентатиків, тільки ще в значно більшій мірі. За сим императором стояла традиція „вічного Риму“, авреоля високої культури, слави, могутности, недосяжної величи, від простих смертельників відрізаної стіною штучної, вередливої, невимовно привабної для варварської фантазії церемонїї й етікети, де дивним способом лучили ся в чарівнім фокусї елєменти античні з східнїми. І варварські володарі навипередки запобігали візантийського двору, щоб у нього перейняти для себе щось із сеї авреолї: як плянети світять відбитим сонечним світом, так вони хотїли взяти на себе щось із сього світового огнища, щоб ним засвітити перед очима своїх варварських підданих і піднести в їх очах себе, свою власть і повагу. Тут була не сама тільки дитяча охота до блискучих цяцьок: орґанїзація варварських держав вимагала передо всїм піднесення престіжу власти, бо вона звичайно в сих примітивних орґанїзаціях занадто низько стояла. З сих мотивів розщибають ся варварські королї й князї за візантийськими реґалїями, візантийськими титулами, візантийсьними царівнами. Трудно знайти европейську державу, щоб між її інсіґнїями не було якоїсь „римської“ корони, чи чогось такого иньшого. Русь не була виїмком.

Пізнїйший візантийський полїгістор Гріґора (XIV в.) каже, нїби й якийсь руський володар ('ο Ρωσικός) дістав титул стольника (του̃ 'επί τη̃ς τδαπέζης) ще за часів Константина Вел. 6). Для часів Константина се, розумієть ся, неможливо, але тут може крити ся память про якийсь факт надїлення подібним титулом руського князя дуже давнїх часів.

В своїх поученнях синови дїд імп. Василя, Константин Порфирородний дуже докладно застановляєть ся над тим, як вимовлятись від того рода варварських жадань. Се поученнє о стільки характеристичне і для русько-візантийських відносин, що варто його зацитувати, тим більше, що між тими претендентами на візантийські гонори Константин виразно називає й Русь.

„Коли Хозари, або Турки (себ то Угри), або Русь, пише Константин, або який иньший північний чи скитський нарід, як то часто буває, почне просити й допевнятись, аби прислано йому царських убрань, або корон, або орнатів (στόλαι) за якусь прислугу або поміч, то так вимовляти ся, що такї орнати і корони, звані у нас камелавками, не людьми зроблені, але прислані від Бога ангелом імп. Константинови і не можуть бути взяті коли будь з св. Софії, анї кому небудь дані“.

„Але перейдїм, пише император, до иньшого рода абсурдних і ганебних жадань, аби послухав і довідав ся ти, як на них гідно й відповідно відказати. Коли який з сих невірних і невизначних північних народів почне допевнятись, аби посвоячити ся з імператором Ромеїв, взяти у нього доньку за себе або свою доньку видати за імператора або його сина, треба тодї такими доводами відмовити на се недорічне жаданнє, що й на се є заборона, страшна і непорушна постанова святого і великого Константина“. Вона забороняє імператорови своячити ся з чужими, особливо невірними народами, — виключивши тільки Франків, додає імператор супроти шлюбу Отона з візантийською царівною. Коли-ж би хто покликував ся на факт, що імп. Роман видав свою внучку за болгарського царя Бориса, то на се відповісти, що Роман був чоловік неучений і неписьменний, не був вихований на дворі, і за той шлюб він мав велику ганьбу та й досї мають йому то за зле 7).

Як бачимо, Константин також згадує за руських князїв, що вже перед тим допевнялись собі інсіґнїй від Візантиї. Нїчого дивного, що й Володимир, будуючи руську державу, забажав для сїєї будови візантийського цементу. Він захотїв стати шваґром візантийського цїсаря, захотїв приодягнутись авреольою царгородського двору; ми знаємо, що він казав робити собі монету з своїм портретом в цїсарських реґалїях; ми не знаємо, але можемо догадуватись, що з його посвояченнєм з візантийським двором вязалось наданнє якогось візантийського титулу, візантийських інсіґнїй. Се нас приводить до дуже інтересної з з культурно-історичного погляду лєґенди — про т. зв. Мономахові реґалїї; я мушу спинитись тут коло неї, хоч би як найкоротше 8).

В XVI — XVII в. була широко розповсюднена лєґенда про перенесеннє на Русь царських реґалїй з Візантиї. Найбільш популярна версія, уложена в лїтературні форми великоруськими книжниками в 1-ій чверти XVI в. і слїдом перейнята московським правительством, що положило її в основу прав на царський титул  9), оповідає, що Володимир Мономах вислав військо на Греків, ідучи за прикладом давнїйших походів на Візантию; се військо пустошить візантийські землї; настрашений імператор Константин Мономах посилає в Київ послів з дарунками і з царським вінцем, вони коронують Володимира, і той передає царські реґалїї своїм потомкам. При тім в деяких версіях додаєть ся, що Володимир поручив своїм потомкам переховувати сї реґалїї, але не короноватись ними, аж до часу, коли поставить Бог царя, — таким був цар Іван IV, що власне використав сю лєґенду для санкції свого царського титулу 10).

Ся лєґенда, безперечно, досить нової дати. Вона має в собі богато анахронїзмів, як в титулах послів, так і в імени імператора: Константин Мономах умер, коли Володимир Мономах мав тільки два роки (тому в деяких пізнїйших компіляціях імя Константина поправляєть ся на Олексїя Комнена). В „Слові о погибели Руської землї“, зложенім десь у в другій половинї XIII в., бачимо що йно перші завязки лєґенди: тут імператор (Мануїл) посилає Володимирови дарунки, аби він „под ним Цесарягорода не взялъ“ 11). Свою пізнїйшу форму вона дістала очевидно в дальших столїтях.

Поруч сеї версії, прийнятої вкінцї в московськім письменстві, були й иньші. Одна говорить, що Володимир Мономах здобув ті інсіґнїї під час походу в Крим, від ґенуезького ґубернатора м. Кафи 12). Друге оповіданнє говорило, що царською короною короновано св. Володимира; при тім його війна з Греками перетворила ся в похід на Царгород 13).

Коли поставити коло себе всї звістні нам перекази, то стає дуже правдоподібним, що вони розвинули ся з початкової лєґенди про те, як Володимир Вел. здобув інсіґнїї своїм походом на Крим; з сієї початкової лєґенди пішло дві версії: одна говорила про похід на Крим (що був потім модернїзований, і замість Херсонеса і Греків зявилась Кафа і Ґенуезцї), друга оповідала про похід на Царгород, а імя „старого Володимира“ заступила іменем його славного правнука-іменника, що теж був посвоячений з візантийським домом і мав війну з Візантиєю 14). Початкову версію — про Володимира Вел. ми маємо тепер тільки вже в скомбіновану з Мономаховою; але се власне промовляє за її давністю 15).

Сей лїтературний вивід вповні відповідає історичним обставинам. Чули ми вище, як руські князї просили у Візантиї інсіґнїй; дуже правдподбіно, що й Володимир з рукою візантийської царівни дістав якісь інсіґнїї, не царські (се меньш правдоподібно), але напр. корону кесаря, і нею коронував ся. A priori се зовсїм правдоподібно. Пробувано підперти сю правдоподібність і позитивними фактами.

Так в патріаршій грамотї 1561 р., що потверджувала права московських царів на їх титул, пробувано прочитати в вишкробанім місцї згадку про коронованнє Володимира Вел., одначе річ ся зістаєть ся непевною 16). З другого боку недавно пробувано довести, що найважнїйша з „Мономахових“ реґалїй — корона (т. зв. шапка Мономаха), відкинувши пізнїйші части, дїйсно візантийська корона десь XI — XII в., в такім разї було-б можливо одно з двох, або — що се шапка Володимира Вел., яка в пізнїйшій традиції була надана його іменнику Мономаху, предку московської династії, що переховала сю памятку, або — се корона Володимира Мономаха — і сей факт власне міг замінити імя Володимира Вел. іменем Мономаха в лєґендї. Одначе візантийська ґенеальоґія корони зістаєть ся непевною, й иньші боронять її східнього, і то пізнїйшого початку 17). Отже сї доводи поки що тільки гіпотетичні. Третій факт маємо певний: се портрети Володимира в царських реґалїях на його монетах. Але доказова сила його слаба, бо царські портрети були на візантийських монетах, що служили тут моделями. Отже з історичного становища коронація Володимира зістаєть ся поки що тільки гіпотетичною, хоч і дуже правдоподібною.








Примітки


1) Іпат. с. 56-80.

2) Сю сторону свого часу докладно виясняв Ґолубінский в своїй аналїзї лїтописного оповідання.

3) Пок. Голубинский пробував рацїоналїзувати сї сотнї підложниць, толкуючи, що тут може бути мова про невільниць призначених для торгу (І с. 146). Але в дїйсности маємо тут поетичний гіперболїзм, який зовсїм не потрібно раціоналїзувати.

4) В сучасній билинній поезії заховали ся тільки ослаблені відгомони сеї теми, въ билині про те, як сватав Дунай за Володимира доньку литовського короля: саме сватаннє Володимира відійшло в сїй билинї на другий плян супроти її другого епізода — поєдинку Дуная з „поляницею“, сестрою Володимирової нареченої. В більшости варіантів її всетаки литовський король відмовляє ще своєї доньки Володимирови — в деяких відзиваєть ся досить непочестно про нього (напр. Гильфердинга II с. 102. БЂломор. былины 79 і Дунай змушує його до згоди силою, побиваючи його і його людей. Але в деяких варіантах сей головний мотив атрофірував ся зовсїм, і король відразу дає згоду на шлюб (лїтературу див. вище с. 436, спеціальна праця Лободи: Русскія былины о сватовствЂ, 1904).

5) Лєґенда описує се з особливою суворою докладністю: „князя корсуньсково и со княгинею поималъ, а дщер ихъ к себЂ взял въ шатер, а князя и княгиню привяза у шатерныя сохи, и съ ихъ дщерію пред ними безаконство сотвори, и по трех днех повелЂ князя и княгиню убити, а дщер их за боярина Ижберна дал“. Тексты у Шахматова, Корсунская легенда с. 46-8.

6) Corpus hist. Byzant. т. XXIV с. 239.

7) De adm. 13.

8) Важнїйша лїтература: Оболенскій Соборная грамота духовенства; Вельтманъ Царcкій златой вЂнецъ і т. и. — Чтенія московські 1860, І; Макарій Исторія рус. церкви II с. 288, 1860,І; Прозоровскій Объ утваряхъ ириписываемыхъ Владиміру Мономаху — Записки отд. рус. и слав. арх. русскаго археологич. общества т. III і Труди III зїзду т. II (в додатках); Терновскій Изученіе византійской исторіи, II с. 155 і далї; Васильевскій Русско-византійскіе отрывки, І — Ж. М. Н. П. 1875, XII. Regel Analecta byzantino russica с. LVII і далї; И. Толстой О древнЂйшихъ русскихъ монетахъ — Записки ими. рус. археол. общ., н. серия т. III; БЂляєвъ Byzantina II c. 216; Ждановъ Русскій былевой эпосъ гл. I; Кондаковъ Русскіе клады I с. 60 і далї і його ж Русскія древности т. V с. 40 і далї; особливо інтересні тут працї Реґеля і Жданова. Див. ще мою Історій Київщини с. 126, і вказану низше на с. 509 новійшу полєміку з Кондаковим в справі Мономахової шапки. Окрім того, з лїтературного боку — статї Веселовского в Исторіи русск. словесности Галахова 1880, І с. 409 і далї, Разысканія въ области духовнаго стиха — Записки петерб. акад. т. 45, Пыпина Исторія русской литературы, II гл. 1.

9) Вона вирізана була 1551 р. на царськім місцї в московській катедрі.

10) Найранїйша редакція сеї версії — Спиридона Савви, у Жданова op. c. додаток IV, варіанти в закінченню див. у Карамзіна II прим. 220 і Жданова с. 127.

11) Вид. Лопарьова с. 24 (Памятники др. письм. ч. 84).

12) Герберштайн, пер. Анонїмова с. 37 (пор. с. 16), Стрийковский вид. 1846 т. I. с. 188, ту ж історію повторяють Петрей, Ґерера, Де Moріні — Жданов op. c. 120.

13) Сборникъ русскаго истор. общ. т. LIX с. 437, 474, 504, 527 і тексти у Жданова op. c. с. 62-3.

14) Про неї див. в моїй Історії Київщини с. 127.

15) До такого виводу прийшов Жданов op. c. с. 123 і далї; тільки він при тім думав, що царське вінчаннє було відгомоном шлюбного вінчання Володимира (с. 144-5). Посереднїм моментом для переходу від Володимира Вел. до Володимира Мономаха він уважає похід Володимира Ярославича за часів Константина Мономаха, але імя сього імператора легко могло зявитись за для його іменника — руського Мономаха.

16) Реґель Analecta с. LXX — І, против того замітка Мілюкова Главныя теченія русской исторической мысли I с. 157 прим. 2 і Жданова op. c. 142.

17) Візантийського характеру корони боронив Кондаков в вище згаданих працях; вкінцї він зачисляв її, з огляду на деякі дрібні технїчні детайлї, до XII в., але сього погляду не мотивував (Клады с. 75). Його виводи викликали ряд закидів: Соболєвский (Мономахова шапка и царскій вЂнецъ — Археол. извЂстія 1797, III) уважав її перебіркою княжого клобука. Анучін (Археологическое значеніе „Мономаховой шапки“ ib. V — VI) боронив можливости оріентальної роботи. Нарештї покійний уже Філїмонов (О времени и происхожденіи знаменитой шапки Мономаха — Чтенія моск. іст. товариства 1898, II) категорично заявив, що се шапка арабської роботи, зроблена в Каїрі і прислана звідти 1317 р. Узбеку, а той подарував її Калитї. Його праця одначе, скільки минї відомо, не вийшла досї в цїлости, й не можна оцїнити його арґументації.











Попередня     ТОМ I     Розділ IX     Наступна

[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том I. Розділ IX. Стор. 4.]


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.