[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том II. Розділ I. Стор. 3.]

Попередня     ТОМ II     Розділ I     Наступна





СМЕРТЬ ВОЛОДИМИРА Й ПИТАННЄ ПРО СПАДЩИНУ; ДЖЕРЕЛА ДЛЯ СИХ ПОДЇЙ; КАНДИДАТУРА БОРИСА; СМЕРТЬ ЙОГО Й ИНЬШИХ ВОЛОДИМИРОВИЧІВ; ВИСТУПЛЕННЄ ЯРОСЛАВА; ПОХІД НА КИЇВ; ВІЙНА З БОЛЕСЛАВОМ; ДРУГИЙ ПОХІД ЯРОСЛАВА; КІНЕЦЬ СЬВЯТОПОЛКА; ІСТОРИЧНА І ПОЕТИЧНА ТРАДИЦІЯ СИХ ВІЙН.



Як то часто бувало з такими славними будівничими держав і „збирачами земель”, Володимир цїлий вік попрацювавши коло відбудовання і зміцнення розсипаної руської державної храмини, нїчого не зробив, щоб забезпечити її від нової розсипки по своїй смерти. Династичний звязок, положений ним в основу державної, системи, хоч вносив певну орґанічну одність в сю систему, далеко не забезпечав її полїтичної одноцїльности. В сїм мав нагоду переконатись і сам Володимир. Наші джерела переховали нам два факти: син Володимира, Святополк туровський в спілцї з тестем Болеславом в. кн. польським готував повстаннє на батька, але Володимир завчасу довідав ся, увязнив сина і тримав його потім коло себе. Другий син, Ярослав новгородський вийшов із послушности батькови, перестав платити річну дань до Київа та почав стягати війська для боротьби з батьком. Володимир вмер серед приготовань до походу на неслухняного сина — „Богъ не дасть дьяволу радости”, каже лїтописець  1), а обидва сї Володимировичі, очевидно — найбільш енерґічні й амбітні між братами, слїдом виступили кандидатами на ролю свого батька — збирачами батьківських земель і претендентами на київський стіл. Не задовольнивши ся підручним становищем при батьку, ще меньш могли вони помиритись із другорядною ролею при котрімсь із своїх братів, і так виникає крівава усобиця в Володимирській династії зараз же по його смерти.

Хороба захопила Володимира серед плянів походу на Ярослава. Він був іще не старий, але хороба скрутила його, видно, сильно, так що він покликав собі до Київа одного з молодших синів — Бориса з Ростова. Джерела наші просто згадують, що перед смертию Володимира Борис був у Київі, але маючи свою власну волость, Борис, очевидно, з'явивсь у Київі не припадково, а на поклик батька. Се покликаннє можна б розуміти на двоє: або Володимир навмисно покликав собі до помочи одного з молодших синів, щоб з тим не вязати справи наступства на київськім столї, або — зразивши ся до старших синів, задумав дати київський стіл власне сьому молодшому і прикликав його, щоб передати йому Київ по собі. Остатнє здаєть ся більш правдоподібним з огляду на те, що Бориса уважали в Київі кандидатом на батьківський стіл, та мабуть і сам він так дивив ся на себе. Але в такім разї Володимир дуже зле приготовив ґрунт свому спадкоємцю, та й взагалї лишив справу київського стола в як найнепевнїйшому станї.

Володимир вмер 15 липня 1015 р., очевидно — зовсїм несподївано не тільки для себе самого, а й для свого двора. Його правдоподібний вибранець і наступник Борис як раз висланий був з Київа на Печенїгів, що як доносили, прийшли в пограничні, переяславські землї; вислав його туди батько. В Київі натомість перебував Сьвятополк, притриманий батьком. Таким чином в момент смерти Володимира в руках Бориса було київське військо — „дружина і вої”, як рахує Нестор — разом 8000, а сам Київ в руках Сьвятополка. Ситуація, як бачимо, була дуже непевна.

Події по смерти Володимира описані в двох аґіоґрафічних утворах: Несторовім „Чтению о житии и погублении блаженную страстотерпцю Бориса и ГлЂба” і анонїмнім „Сказанию страстотерпцю святую мученику Бориса и ГлЂба” (автором його звичайно уважають мнїха Якова) 2); з останнїм безперечно стоїть в звязку оповіданнє Початкової лїтописи — переважно думають, що лїтописець використав се анонїмне Сказаніє, хоч сї відносини лишають ся все ще не вповнї ясними 3). Обидва утвори написані дуже шабльоново, особливо Нестерове; обидва мають на метї змалювати Бориса і Глїба ідеалами християнської покори і незлобности, відповідно загальному, канонїзованому погляду на них. В 2-ій половинї XI в., серед боротьби князїв, а спеціально молодших — „ізгоїв” із старшими, суспільність ідеалїзувала Сьвятополкових братів, як приклад для пізнїйших княжих ґенерацій; еґоістично ставши по сторонї спокою, себ то по сторонї старших князїв, beatorum possidentiura (хоч молодші переважно мали правду по своїй сторонї), суспільність поставила полїтичним ідеалом покору молодших князїв старшим і втїленнєм її зробила Бориса і Глїба. З сею тенденцією змалювали їх історію і Нестор і т. зв. Яков, і замість живих осіб дали нам манекини. Не кажучи вже за зовсїм мертву, видуману фіґуру Глїба, поступованнє Бориса вийшло теж ненатуральним, не живим, і навить не надто християнським; він від разу предчуває (не знати з чого) смерть від Сьвятополка і в якійсь фаталїстичній безрадности жде її, тїшучи ся перспективою мучеництва. На наше щастє, аґіоґраф сам не видержує свого малюнка, і подекуди виступають з нього подробицї живих подїй і людей; я спинюсь тому на сих оповіданнях трохи більше.

Оден варіант оповідання вносить непевність в двірську ситуацію в момент смерти Володимира. Смерть Володимира на разї затаїли; т. зв. Яков каже, що се вчинив Сьвятополк, лїтопись — що вчинили се двірські круги з огляду власне на Сьвятополка, що тодї як раз був у Київі. Авторитет обох звісток майже однаковий при теперішнїм станї наших відомостей 4), але лїтописна верзія має більш фактичної правдоподобности за собою: Сьвятополк, що в ролї полїтичного арештанта перебував у Київщинї, не міг бути таким паном ситуації на Володимировім дворі, щоб у момент смерти батька розпоряджати ся на нїм. А лїтописна верзія значить, що двір Володимира був противним Сьвятополку; чи як раз був по сторонї Бориса — не знати, але се дуже правдоподібно, коли київська дружина уважала Бориса кандидатом на київський стіл. Дуже правдоподібно, що його взагалї уважали батьківським вибранцем.

Але потаїти смерть Володимира — щоб вигадати час для Бориса, можна було дуже не довго. Вість зараз рознесла ся, Володимира тодї вивезли до церкви, а Сьвятополк зараз оголосив себе київським князем. З київських міст він мав якісь спеціальні впливи у Вишгородї; досить правдоподібний здогад, що батько міг його там посадити, випустивши з вязницї. Вишгородські бояри, чи „боярцї”, як згорда прозиває їх київський лїтописець, заявили Сьвятополку свою повну відданність, і серед них він вибрав потім убійників Бориса. Потайки порозуміваючи ся з Вишгородцями, Сьвятополк явно каптував собі Киян, роздаючи їм дарунки — з батьківської скарбницї, „отча богатства”, „овЂмь корьзна, а другим кунами, и роздая множьство” 5). Але Кияне поводили ся з резервою, з огляду на те, що військо було з Борисом: „яко братья ихъ быша с Борисомъ”; очевидно — Бориса уважали претендентом. Так на нього дивилось і військо: по лїтописи, батькова дружина, довідавши ся про смерть Володимира, заохочувала Бориса йти на Київ : „се дружина у тебе отня и вои; поиди, сяди в Кые†на столЂ отнЂ”.

Вість про смерть Володимира наспіла до Бориса, коли він вертав ся з походу: Печенїгів він не знайшов 6). Сьвятополк слїдом дав йому знати про своє князївство, заявляв охоту бути в згодї з Борисом і причинити щось до його волости. „Лестно, а не истину глаголаше”, поясняє Сказаниє; але се не знати: плян убийства міг у Сьвятополка бути, але не конче, і його могли викликати доперва дальші події, а з початку міг він і щиро бажати компромісу 7).

Борис, вертаючи ся, став з військом коло Переяслава на р. Альтї, день їзди від Київа. Се стояннє на Альтї, що потягло ся кілька день 8), в такій грізній ситуації, під Київом, мусїло, розумієть ся, дуже занепокоїти Сьвятополка. Коли супроти оголошення князем Сьвятополка та пропозицій зроблених ним Борису, сей анї не спішив ся до Сьвятополка до Київа, анї їхав до дому — до Ростова, а стояв з військом під Київом, то се може мати тільки одно значіннє — що він не хотїв капітулювати перед Сьвятополком, і се досить тяжко погодити з тим смиренним настроєм, який надають Борису аґіоґрафічні писання. Автор Сказания, що попробував психольоґічно умотивувати поводженнє Бориса, стрів ся з сею трудностию і досить сильно заплутав ся в своїй психольоґії: Борис не хоче йти до Київа, боячись, що може підпасти намовам і повстати на Сьвятополка; військо полишило його, коли він не згодивсь іти на Сьвятополка, і він лишив ся сам із отроками — чекати убийць від Сьвятополка 9). Найбільш просте і натуральне об'ясненнє було б, — що Борис, маючи військо в руках, не хотів мирити ся з князївством Сьвятополка, як з довершеним фактом, але й не відважив ся іти просто на Київ. Тим часом військо, чи то зневіривши ся в здібностях свого проводиря, чи то скаптоване Сьвятополком, полишило Бориса, і коли він зістав ся з самим своїм двором, Сьвятополк наслав убийць на сього небезпечного претендента, і вони покінчили з ним. Се убийство Бориса стало ся на десятий день по смерти Володимира.

Покінчивши з Борисом, Сьвятополк теж саме зробив з Глїбом князем муромським і Сьвятославом князем деревським. Глїба вбито під Смоленськом, Сьвятослава по дорозї в Угорщину, десь коло Карпатів 10). Лїтопись надає Сьвятополку плян перебити всїх братів: яко избью всю братью мою и приму власть Рускую единъ 11). Але чи був у нього дїйсно такий турецький плян, сього з певностию сказати не можна. Подібно як вище пояснили ми смерть Бориса його претензіями на київський стіл (а що найменьше — можна говорити напевно про підозріння Сьвятополка про такі претензії), можна й смерть Глїба та Сьвятослава пояснити спеціальними причинами. Глїб був рідний брат Бориса — від одної матери, було їх тільки два, він отже був найблизшим местником за смерть брата; що він робив у Смоленську, де його вбито, не знати (пояснення, які дають нам джерела, нїчого не варті) 12), але може щось і робив таке, що могло Сьвятополка привести до убийства. Убито Глїба вже згодом — шість тижнів по смерти Бориса. Що до Сьвятослава, то він був сусїдом Сьвятополка в його давнїм Туровськім князївстві, міг мати від тодї спеціальні рахунки з ним, а тепер був сусїдом київської волости Сьвятополка, і Сьвятополку міг заваджати сей близький сусїд так само, як завадив Олег його стрию Ярополку. Хто то з рештою знає, що могла значити й ся втїкачка Сьвятослава до угорського короля. В усякім разї се в останнє Деревська земля була прилучена до Київа, більше її не віддїляно в осібний удїл: очевидно, се було занадто невигідно для Київа.

Хоч ми не маємо права признати Сьвятополкови того турецького пляну, який надає йому лїтопись — порізати всїх братів, щоб опанувати всю Руську землю, зa те нема причин: заперечити сього останнього: охоти злучити в своїх руках всї батьківські волости та відбудувати Руську державу, що розділилась тепер знову на кілька самостійних князївств. Се значило тільки повторити роботу батька — Володимира; ся ідея висїла в повітрі, і кождий енерґічний син свого батька мусїв її мати. Сьвятополк по смерти Батька опанував разом з Київом мабуть і цїлу Сїверщину (Чернигів і Переяслав), вернув собі Туровську волость (коли вона була відобрана у нього), по смерти Сьвятослава здобув Деревську землю, після Бориса і Глїба — східнї волости Оки й Волги. Може бути, що прилучив він іще якісь волости, котрі кілька років пізнїйше бачимо без князїв: так безперечно вже 1018 р. була без князя і певно належала до Київа Володимирська волость (Волинь і західнї краї); не відомо коли прилучено до Київа Смоленськ (може в звязку з убийством Глїба?). В усякім разї в руках Сьвятополка була вже добра половина батьківських земель, і сей усьпіх, розумієть ся, мусїв тільки заохотити його до дальшого „збирання” земель. І се треба сказати, що невважаючи на занадто вже прості способи сього збирання, як би Сьвятополку удало ся довести свій плян до кінця, суспільність би певно помирила ся з ним і забула б сї способи, як забувала нераз пізнїйш і ранїйше, а перейнявши батьківську полїтику протеґовання церкви, знайшов би Сьвятополк собі місце між иньшими „христолюбцями”. Але пляни його не справдили ся, щасливий противник перейняв ролю христолюбця, канонїзацією Бориса і Глїба запечатав полїтичні злочини Сьвятополка, і сьому останньому на долю зісталась назва „окаянного” (проклятого), Каіна, та перекази, що його гнала скрізь манїя переслїдовання і що з могили його йде тяжкий сморід „до сихъ дний”, — „се же Богъ показа на показание княземь рускимъ, да аще сице же створять, се слышавше, ту же казнь приймуть” 13).

Противником Сьвятополка виступив Ярослав. Смерть Володимира застала його серед приготовань до війни з батьком: він спровадив собі варязьке військо і, очевидно, не сподївав ся, що хороба батька буде останньою. Розумієть ся, сама вже вість про смерть Володимира повинна була розбудити в сїм властолюбнім князю охоту до батьківського стола. Але слїдом за нею приходили вісти про смерть Бориса, Глїба, Сьвятослава, і вони могли тільки ще більше роздражнювати в Ярославі охоту побороти ся з неперебірчивим „збирачом” 14).

Та вісти про смерть Володимира і смерть братів застали Ярослава серед досить крутих обставин: саме тодї Новгородцї зробили були повстаннє та побили щось трохи Ярославових Варягів, і Ярослав задав кроваву баню „нарочитим мужам” сього повстання. Тим часом тепер треба було готовити сили до боротьби з Сьвятополком, і сей конфлїкт був дуже не на місцї. Ярослав постарав ся помиритись з новгородською громадою, і се йому дїйсно удало ся: Новгородцї піддержали Ярослава в його боротьбі з братом дуже енерґічно. Які тут були мотиви, трудно вгадати; могли се бути надїї на богату заплату з київської здобичи і контрибуцій, або обіцянка уступок в місцевій, новгородській управі, чи ще щось иньше. Досить, що Новгородцї не тільки взяли участь в сїм походї Ярослава на Сьвятополка, але й пізнїйше, коли Сьвятополк з Болеславом вигнали Ярослава з Київа, Новгород не тільки зібрав нове військо, але й наложив на себе контрибуцію, аби найняти Варягів 15).

Ярослав вибрав ся на Сьвятополка не скорше як за весну 1016 p. Ішов з новгородським військом і варязьким полком 16). Сьвятополк ужив до помочи Печенїзьку орду (се перший звістний нам факт такого уживання турецьких орд). Війська стрінули ся на Днїпрі під Любечом і довго стояли нерішучо (по лїтописи — аж три місяцї!) 17), аж почали ся приморозки, і вода почала замерзати. Нарештї Ярослав відважив ся перейти за Днїпро на ворога: переказ, захований в Сказаниї і в лїтописи оповідає, що Новгородцї були роздражнені глузуваннями ворогів, що прозивали їх теслями, а Новгородський переказ додає, що Ярослав мав шпіонів в Сьвятополковім таборі й ті під той час дали йому знати, що прийшов добрий час для нападу. Напад удав ся. Позиція Сьвятополка була невигідна. Печенїзька орда була відрізана від його війська, і завзята, крівава битва закінчилась побідою Ярослава.

Сказаниє каже, ще Сьвятополк по Любецькій битві подав ся до свого тестя і союзника — Болеслава польського, а Ярослав просто „сЂде в Кые†на столЂ отни”. Але в одній з верзій Найдавнїйшої лїтописи 18) Сьвятополк тїкає насамперед до Печенїгів, і в лїтописних компіляціях ми дїйсно маємо під найблизшим роком (1018 р.) звістку, що Печенїги приходили під Київ, уже за пановання в нїм Ярослава, але цїлоденна битва закінчилась побідою Ярослава 19). Хоч ся цїлоденна подробиця дуже пригадує битву 1034 р., але відкинути сю звістку з легким серцем не можна, і вона в звязку із згадкою про втїкачку Сьвятополка до Печенїгів насуває гадку, що Сьвятополк наперед спробував ще побороти ся з Ярославом за помочию Печенїгів, і аж по сїй новій невдачі подав ся до Болеслава. Є деякі натяки також і на те, що Ярославу з Київом не пішло так дуже гладко 20). В усякім разї Київ, певно, мусїв оплатити контрібуцією богату заплату, котрою віддячив Ярослав Новгородцям (по новгородській лїтописи сїльські вояки дістали від нього по гривнї — півфунта срібла, а старші — старости, і міська мілїція — по 20 грив.).

Опанувавши Київ, Ярослав очевидно надїяв ся удержатись при нїм, бо зараз зайняв ся його реставрацією після пожежі. На місцї церкви сьв. Софії, що згоріла при його входї, розпочав він будову нової 21). Против Сьвятополкового союзника Болеслава, до котрого удав ся Сьвятополк, Ярослав увійшов в союз з нїмецьким цїсарем: змовивши ся з цїсарем, чи на його заклик, ходив він 1017 р. походом на Болеслава (десь при кінцї лїта чи на початку осени); але особливої енерґії в тім не показав: похід скінчив ся на тім, що Ярослав узяв тільки якесь польське місто 22). Слїдом одначе Болеслав уложив згоду з цїсарем (жовтень 1017 р.) і звернув ся проти Ярослава. Ми бачили, що він ще за житя Володимира розпочав був війну з Русию; тепер піддержуючи свого зятя, він надїявсь, очевидно, на територіальні здобутки для себе. Лїтом 1018 р. він рушив разом з Сьвятополком на Русь; окрім польського війська Болеслав з Сьвятополком мали при собі наємні ватаги Нїмцїв (300 мужа) і Угрів (500), а Сьвятополк знову взяв до помочи Печенїзьку орду: вона мала, видко, напасти на Київщину з полудня, тим часом як польське військо йшло від Волини (Тітмар рахує сю Печенїзьку орду на 1000 мужа, але се виглядає трохи за мало) 23).

Ярослав, очевидно, сподївав ся сього походу і стрів його недалеко руської границї, над Бугом під м. Волинем; по словам Сказания окрім військ з полудневих своїх волостей він мав Новгородцїв і варязький полк. Знову ворожі війська стоять по обох боках ріки й докучають одно одному глузуваннями — тільки сей раз в переказї провокують Болеславових вояків Ярославові люде, і битва, що стала ся тут, під Волинем (22/VII), була дуже нещаслива для Ярослава 24): прихильне для нього Сказаниє оповідає, що він мусїв тїкати куди видко і тільки з чотирма вояками прибіг у Новгород, та хотїв звідти тїкати за море. Але сучасник Тітмар нїчого не згадує за таку крайню ситуацію, навпаки — у нього Ярослав слїдом веде далї боротьбу з Сьвятополком: нїм союзне військо опанувало Київ, Ярослав уже розпочав наново війну і здобув якесь Сьвятополкове місто. Коли згадка Сказания не просте лєґендарне побільшеннє, то може вказувати тільки на оден короткий момент — безпосередно по волинській війнї.

В кождім разї задержати успіхів союзників Ярослав не здолав. Міста, що лежали на дорозї союзників, себ то волинські та деревські, без дальшої боротьби піддавали ся Сьвятополку. Тільки в Київі була мабуть залога Ярослава, і його пробовано боронити. З поручення Сьвятополка Київ непокоїли частими нападами Печенїги; знову він сильно погорів; вкінцї супроти головного війська союзників боронитись не міг і піддав ся. 14/VIII Сьвятополк з Болеславом увійшли до міста, де їх стріли з великою парадою (Тітмар каже спеціально за парадну стрічу митрополита). В руки побідникам попала велика здобич; родина Ярослава теж попала в неволю; натомість Сьвятополкову жінку він вислав завчасу, очевидно — як заставницю, в свої дальші волости. До Ярослава (в сїй справі б то) вислано посольства, вислано також від Сьвятополка і Болеслава посольство в Нїмечину й Візантию. Помічні війська Сьвятополк слїдом відіслав, „тїшучи ся, що тубильцї вертались і показували себе вірними йому”.

Болеслав по короткім побутї теж забрав ся до дому, щедро обдарований зятем, з великою здобичею і великим числом руських невільників. Важнїйше було, що Сьвятополк відступив йому західнє руське пограниче — в якій великости, лїтопись не каже, обмежуючи ся загальним і дуже неозначеним терміном Червенських городів („грады ЧервЂньскыя зая собЂ”). Судячи по пізнїйшим походам Ярослава (на Берестє, — „къ Берестью”), виходить, що Болеслав забрав Забуже — землї на лївім боцї Буга; забрав мабуть і теперішню Галичину. Вже десь на початку падолиста Болеслав мусїв бути дома, і побут його в Київі ледви трівав більше як місяць 25).

Але тріумф Сьвятополка був дуже короткий. По словам Сказания, Новгородцї дали Ярославу спроможність найняти нові ватаги Варягів, зібравши у себе контрибуцію, і ще тієїж зими -1018/9 р. Ярослав з великим військом рушив на Сьвятополка. Се захопило Сьвятополка, видко, неприготованим; принаймнї Сказаниє не памятає якоїсь визначної битви: „придЂ Ярославъ на Святополка и побЂди и, и бЂже Святополкъ въ ПеченЂгы”. Київщина знову перейшла в руки Ярослава. Згодом сьвятополк з'явивсь знову з печенїзькими ордами — десь не скорше, судячи по хронольоґії

Сказания, як на весну 1019 р.; він ішов зі східних степів, від Сули. Ярослав стрів його з великим військом над Альтою — „покрыша поле Летьское (альтське) обои от множьства вой”. Стала ся тяжка битва — мали бити ся, від сьвіту зачавши, цїлий день, трома наворотами, і вкінцї побідив Ярослав, „Святоподкъ же давъ плещи побЂже”. Він утїк на захід, на Берестє, невідомо куди, і після того зійшов зі сцени. Кінець його невідомий: на нього, мовляв, напала манія переслїдування, він перебіг Лядську землю, звідти прибіг в пустиню ”межю Чахы и Ляхы” і тут „испроверже животъ свой злый'” (с. 64), зіставивши по собі вище згаданий знак — тяжкий сморід, що йшов з його могили, на страх всїм полїтичним убійникам.

Взагалї боротьба Ярослава з Сьвятополком зробила сильне вражіннє на сучасників і була предметом ріжних поетичних і лєґендарних оброблень. В духовних сферах, завдяки канонїзації Бориса і Глїба, ся боротьба придбала побожний характер і прикрашена подробицями релїґійної лєґенди: Ярослав виступає местником за братів і кличе до Бога на Альтї, аби пімстив ся над Сьвятополком як над Каіном, положив на нього „трясеніє” і Бог услухує його; в битві на Альтї „мнози вЂрніи видяху ангелы помагающа Ярославу”; Сьвятополка по альтській битві покарав гнїв божий ріжними чудесними способами 26). З другого боку війна Ярослава і Сьвятополка прикрашена була ріжними епічними подробицями в дружинних кругах; ми бачили вже по части сї оповідання, звязані з головними битвами й походами Ярослава і переховані в Сказанию, в пареміях служби Борису і Глїбу, в лїтописи київській і новгородській: він посилає до свого приятеля в Сьвятополковім таборі спитати, що йому робити, бо меду зварено мало, а дружини богато, а той відповідає, що коли меду мало, а дружини богато, то треба в вечері дати, і Ярослав порозумів, що йому треба в вечері напасти на Сьвятополка, і в ночи перевіз ся за Днїпро, і т. и.; про відносини Ярослава до Новгородцїв; про жарти, якими дражнили себе вороги перед битвами; про воєнні штуки Ярослава. Деякі з сих оповідань мають новгородський кольорит, деякі могли зложитись і в Київі після побіди Ярослава. Опись битви на Альтї має виразні слїди поетичного оброблення: „Пішли против себе і вкрили поле Летське множеством війська. Був пяток тодї, сходило сонце, і на ту хвилю наспів Сьвятополк з Печенїгами. І зійшли ся оба війська, і стала ся сїча лиха, якої ще не було на Руси. За руки хапали ся й рубали ся, і кров текла долинами. Три рази сходили ся і смерк запав серед битви. І був великий грім і гук, дощ великий і блиск блискавиць, і як блискала блискавиця — блискала зброя в їх руках” 27).

В польській хронїцї т. зв. Ґаля (з початку XII в.) похід Болеслава також прикрашений епічними й анекдотичними подробицями, нпр.: непорадний Ярослав не приготував ся зовсїм до війни, вість про неї він дістав, коли ловив рибу, і зараз пустив ся тікати; Болеслав воює з причини особистої образи, що за нього Ярослав не віддав сестри; вїздячи в Київ, він ударяє мечем в Золоті ворота (котрих тодї ще не було), і т. и. Остання подробиця — рубаннє Золотих воріт, спільна оповіданням про походи на Київ двох Болеславів — Хороброго і Сьміливого, 1069 р., як поетична подробиця повторяєть ся в ріжних лєґендах (нпр. в лєґендї про Боняка 28), в лєґендах про Царгород і т. и.) і має дуже малу реальну вартість, невважаючи на свою популярність 29). Та дарма, образ Болеслава, що сїче мечем золотї київські ворота й вивозить потім з Київа несчисленні скарби до Польщі, лишив ся улюбленим образом польської історії, аж до нинїшнїх часїв, як провозвістник пізнїйшої окупації Руси Польщею (походи на Київ обох Болеславів дїйсно потім послужили історичними мотивами в актї прилучення Київа до Польщі 1569 р.).

Нарештї, завдяки участи варязьких полків у сїй війнї, маємо вже й чисто поетичну репродукцію сїєї війни — в скандинавській сазї про Еймунда 30). Ся саґа перехована в кодексї з кінця XIV в., але по складу свому значно давнїйша, описує геройські вчинки ярла Еймунда, що мав бути вождем Варягів, нанятих Ярославом для війни з Сьвятополком в числї 600 мужа; Ярослав має три кампанії з Сьвятополком і бере гору все завдяки Еймундови, його радам і премудрим штучкам (досить наївним, своєю дорогою), а в останнїй війнї Еймунд крадькома, ріжними штуками забиває Сьвятополка (Еймунд з товаришами роблять засїдку в лїсї й штучно нагинають шнурами одно дерево, на се місце потім приходить Сьвятополк з військом і стає табором на ніч; в ночи Варяги привязали його шатро до того нагнутого дерева, потім на даний знак підрубали шнури, що тримали дерево, воно випростувавши ся, здерло шатро, і Еймунд в тій хвилї напав на Сьвятополка й убив його). При тім одначе саґа, здаєть ся, мішає війни Ярослава з Сьвятополком з війною його з Брячиславом полоцьким, а самого Сьвятополка з Брячиславом і Болеславом (тому він зветь ся в нїй Буріслейфом, князем Кенуґарда) 31). Зовсїм лєґендарна навить в більших подробицях, ся саґа дає нам одначе цїкавий і вірний образ відносин тих варязьких кондотєрів до їх руських патронів: їх торги за платню, використуваннє кождої тяжшої хвилї, щоб полишити умови найму, й бажання руського князя позбути ся сих прикрих і захланних наємників.








Примітки


1) Іпат. с. 90.

2) Видані Срезнєвским 1860 р. н. т. Сказанія о св. БорисЂ и ГлЂбЂ, з кодекса XIV в. Несторове Чтениє з кодекса XII в. видав Бодянський в Чтеніях Московських 1859 т. I, і осібно, „Сказаніє” т. зв. Якова тамже 1870 т. I, нове виданнє тамже 1879, II. Лїтературу авторства мнїха Якова див. в І т. Історії с. 549.

3) Порівняннє лїтописного оповідання з Сказанієм зробив свого часу Біжярский: ЗаЂчаніе о языкЂ Сказанія о св. БорисЂ и ГлЂбЂ сравнительно съ языкомъ лЂтописи (Записки акад. наук. 1862). Проф. Голубовский вказав недавно на залежність лїтописного оповідання від старої служби Борису і Глїбу, чи її джерела — відмінного від Сказанія — його статя Служба св. мученикамь Борису и ГлЂбу въ Иваничской минеЂ (Чтенія київські т. XIV). Саму службу, з мінеї с. Іванич (на Волини) XVI в. видав д. Бугославский ibid.

4) Навіть прийнявши, що в лїтопись увійшли відомости Сказания, можемо припустити в лїтописнім варіанті сьвідому поправку. В усїх редакціях лїтописи маємо сей варіант.

5) Ми маємо про се дві згадки. Одна в Сказанию і в лїтописи, в оповіданню перед убийством Бориса. Друга є в лїтописи тільки, перед походом Ярослава — вона більш детайлїчна, але амплїфікує слова Сказания: Святополкь же окаяньныи нача княжити в Кые†(с. 60), що повторяють ся в обох разах; очевидно, се тільки дублєт спільної звістки Сказания і лїтописи про каптованє Киян.

6) Нестор каже, що вони завернули ся, почувши про похід Бориса (с. 12), але фраза дуже риторична і тому не конче певна.

7) У Нестора Сьвятополк ще за житя Володимира задумує убити Бориса, але се, розумієть ся, звичайне перетемненнє фарб.

8) Володимир вмер 15 липня, Бориса вбито 24, вість про смерть Володимира дістав він вже вертаючи ся з походу і на Альту міг прибути вже 17-18. Дати смерти Бориса і Глїба подані згідно у Нестора і т. зв. Якова (17, 20, 52, 58) і сходять ся з днями тижнїв, поданими в них; правдоподібно, вони оперті на церковних записках і не мають в собі нїчого непевного.

9) Вид. Срезневского с. 45.

10) Про традицію місцеву (з під Гребенова, на верхівях Опора, де має тепер бути ур. Сьвятословіє, потік Сьвятославчик і могила „якогось Сьвятослава”) див. в книжечцї К. Устіановича Три цїкаві загадки, Чернївцї 1902, с. 72 і далї.

11) Іпат. с. 98.

12) Тут є дві верзії. По т. зв. Якову і лїтописи Сьвятополк покликав Глїба до Київа, що, мовляв, батько хорий, і Глїб поїхав з Мурома Волгою, потім на Смоленськ — до Київа (маршрут не дуже натуральний!), і тут під Смоленськом його вбили. По Нестору Глїб був при батьку, але довідавши ся про замисли Сьвятополка на Бориса, втїк „на полунощныя страны, сущю иному тамо брату святому” (с. 11), але Сьвятополк послав наздогін убійників і ті „въслЂдовавши въ кораблеци борзы, гнаша по святемъ ГлЂбЂ дни многы” (с. 17), а здогонивши, вбили 5 вересня. Ся ріжниця показує, що властиво про обставини Глїбової смерти в 2-ій пол. XI в. нїчого не знали крім того, що вбили його коло Смоленська, і то 5 вересня. А ся дата — шість тижнїв по смерти Бориса, не згоджуєть ся з обома об'ясненнями: задовго се і для дороги з Мурома перед вістю про смерть Володимира, і для втікачки з Київа. Що ж робив Глїб той час, і для чого опинивсь він у Смоленську, на се можна відповідати тільки ріжними здогадами — нпр. про його пляни мести за брата, боротьби з Сьвятополком, і т. и.

13) Іпат. с. 102.

14) По Сказанию Ярослав довідав ся, від сестри Предслави, заразом про смерть батька і про убитє Бориса: „отець ти умерлъ, а Святополкъ ти сЂдить в КыєвЂ, убивъ Бориса, а на ГлЂба послалъ” (с. 60), а по деяким верзіяв лїтописи — і про смерть обох братів: „отець ти умерлъ, а братья ти избиєна” (1 Новг. с. 82). Останнє — тільки недокладна, зовсїм неможлива парафраза Сказаная (його варіант задержав ся в північній редакції й деяких полудневих — Хлєбнїк. і Погод.); але й оповіданнє Сказания зовсїм неправдоподібне: при живих зносинах Київа з „верхнїми” землями не можна припустити, щоб до Ярослава дійшла разом вість про смерть батька і брата, роздїлену десятьма днями, а тим більше — і про висланнє убійників на Глїба. Очевидно, оповіданнє стратило вже хронольоґічну перспективу подїй, і його деталїв в сїм не можно брати дуже серіозно.

15) Давнїйші новгородські лїтописи в звязку з сими заслугами Новгородцїв для Ярослава ставлять наданнє Новдородцям „правди і устава” — правного кодексу „Руської Правди” (2-а редакція 1-ої Новгор., Софійська і пізнїйші компіляції — Воскресенська, Тверська, Нїконівська — то під 1018, то під 1019, то 1020 р.). Се розумієть ся, пізнїйша комбінація. Але натомість виставлено здогад, що Новгородцї дїйсно дістали тодє якусь конституційну хартію (див. нпр. Костомарова СЂвернорусскія народоправства І гл. IV). Справдї, ми маємо вже в XII в. традицію про якусь новгородську конституційну хартію (без імени князя, розумію Лавр. с. 343 == Іпат. с. 383: „издавна суть свобожени Новгородци прадЂды князь нашихь”), а пізнїйше Новгородцї покликували ся на Ярославові грамоти (нпр. 1 Новг. с. 229-230, 236). Але ще Соловйов у своїй дісертації Объ отношеніяхь Новгорода кь вел. князьямь, 1846, довів, що головні моменти новгородської конституції виробились аж пізнїйше, не на основі якоїсь Ярославової хартії. Навіть річна данина до Київа, по словам лїтописи, давала ся з Новгорода і далї, до смерти Ярослава (Іпат. с. 13), так що ми не можемо вказати нїчого, що могло б бути предметом Ярославової хартії, актом спеціальної вдячности його Новгородцям.

16) Сказаниє і лїтописи північної й полудневої редакції (і пізнїйші компіляції) рахують Варягів 1.000, а новгородського війська 40.000, натомість Новгородська (2 ред.) тільки три тисячі Новгородцїв, разом 4.000 (с. 83, теж у збірнику Амврамки с. 40). Звістка Новгор. л. правдоподібно, поправляє число, що здалось за-великим, і дїйсно за велике, але знов і 4.000 для такого далекого й небезпечного походу трохи за мало.

17) При тодїшнїх способах війни в тім нема нїчого неможливого. Поправка Татїщева на 3 тижнї не авторитетна.

18) В 1-ій Новгородській.

19) Соф. с. 132, Воскр. І с. 325, Нїкон. І с. 75. Архангелогородський лїтописець дає ще більш підозрілу подробицю: „СЂтное и до сего дни словеть” (від сеї битви) — се очевидно Сїтомль, де потопили ся Печенїги під час битви 1036 р., але ся подробиця: може бути і припискою, бо по инших компіляціях її нема. У всякім разї ся звістка мусить бути принята cum grano salis. Що до 1 Новг., то в другій редакції маємо контамінацію: з початку бачимо коротеньку записку, де Сьвятополк біжить, згідно з ширшою верзією лїтописи, „въ Ляхи”, потім ширше оповіданнє — з 1 редакції Новгородської л., де Сьвятополк тїкає „въ ПеченЂгы” (Новг. с. 83-4).

20) Перше — що лїтописна записка датує вхід Ярослава до Київа 1017 р., отже се мало стати ся на весну 1017 р., значить, як здатись на докладність сього датовання — кілька місяцїв по любецькій битві. Друге — при сїм входї стала ся в Київі велика пожежа, що понищила богато церков (Іпат. с. 100, Лавр. с. 138, пор. Тітмара VIII, 16), і се моглоб вказувати на неконче спокійний характер переходу Київа під власть Ярослава, хоч можна б припустити й просто припадковий огонь.

21) 1 Нов. 89.

22) Thietmari VII. 48, текст неясний: nilque ibi (у Болеслава) ad urbem possesam proficisse. B l Новг. під 1017 р.: „Ярославъ иде къ Берестию”. Сю звістку трудно прикласти до війни Ярослава з Сьвятополком 1018 р., скорше належить звязати з сею згадкою Тітмара; з того б вийшло, що Ярослав напав на забузькі землї Болеслава.

23) Про джерела й лїтературу кампанії 1018 р. див. прим. 2.

24) „Був у Ярослава Кормилець (пістун) і воєвода Будий, почав він глузувати з Болеслава, кажучи: от ми скипкою проткнемо твоє грубе черево — бо Болеслав був великий і тяжкий, ледво міг на конї сидїти. І Болеслав сказав своїй дружинї: як вам від тих глузувань не прикро, то я і сам піду на погибіль, і сївши на коня, поїхав у річку, а за ним його військо. Ярослав же не встиг урядити війська, і побив Болеслав Ярослава”. Замітний сей паралелїзм в оповіданнях про битви під Любечом і під Волинем: в обох одні одних зачіпають, і хто зачіпає, той побитий. Сей паралєлїзм, дуже звичайний в поетичнім обробленню подій, вказує на устну, народну, чи поетичну традицію, як джерело обох оповідань, і їх тїсну звязь між собою.

25) Що побут Болеслава в Київі був короткий, видно з того, що Тітмар ще записав поворот Болеслава (VII. 48), а умер 1 грудня) Ґаль натомість каже, що Болеслав пробув у Київщинї 10 місяцїв; Карлович догадувавсь, що се перенесено на старшого Болеслава з походу 1069 р. Подібним способом уважав він за перенесену з походу 1069 і подробицю Сказания, що Сьвятополк казав побивати Ляхів, і се примусило Болеслава утїкти з Київщини. Але се трохи труднїйше перенести, бо оповіданнє Сказания може (кажу: може — з огляду на звязані з сею памяткою непевности) бути дуже близьке своїм часом до походу 1069 р. З огляду на слова Тітмара, що Болеслав hilaris rediit з руського походу, не може бути мови про те, щоб він мусїв тїкати; але нїчого знов неможливого нема і в тім, що розквартированих на Руси Поляків десь побили, чи при, Болеславі чи без нього, і се потім народня память зложила на Сьвятополка: „безумный же Святополкь рече: єлико Ляховъ по городомъ, избивайте”.

26) Служба Борису і Глїбу (іваницька), Сказаніє, лїтописи.

27) „Поидоша противу себЂ и покрыша поле Летьскоє обои от множьства вои, БЂже пятокъ тогда, въсходящю солнцю, и приспЂ о то чинь Святополкъ с ПеченЂги, и състудиша ся обои, и бысть сЂча зла, ака же не бывала в Руси, за руки ємлюще сЂчаху ся, и поудолиємь кровь течаше, и съступиша ся трижды, и омеркоша бьюще ся. *И бысть громъ великъ, и тутенъ, и дожчь великъ, и молньямъ блистания, Єгда же облистаху молния, бльщаху ся оружия в рукахъ ихъ”. Цитую з іваницької служби Борису і Глїбу (с. 32-3) — в лїтописи нема кінця (від звіздки), в Сказанию ще меньше. Кінцеві фрази в описи служби одначе мають деякі подібности з описею Листвинської битви (буря, блиск зброї при блискавицї — див. низше). Проф. Голубовский (ор. с.) думає, що тут опись Листвинської битви запозичила з служби Борису і Глїбу, але се не певно, могло бути противно, а може бути й припадкова подібність, наслїдком того, що сї детайлї були loci communes дружинної поезії.

28) Іпат. с. 299.

29) Дуже можливо, що початок сїй лєґенді дало істнованнє в польськім скарбі меча з щербиною, описаного в Великопольській хронїцї — Моn. Pol. hist. II с. 483-4 (пізнїйше він зник: меч петербурського Ермітажа, що має бути, як здогадують ся, пізнїйшим польським коронаційним мечем, з XIV в., щербини не має — див. Sadowski Miecz koronacyjny polski Szczerbcem zwany, Rozprawy wydz. hist. XXX, Kopera Dzieje skarbca koronnego, 1904). Паралєлї з лєґендарної лїтератури до переказів про удар мечем див. у Цайсберґа Wurf und Hieb als Rechtsymbole in der Sage (Germania, 1868 с. 408 і далї): він зводить се до симболїки власности, граничних знаків.

30) Саґа видана в Antiquites russés т. II, переклад з примітками, де порівняно її оповіданнє з оповіданнями старших джерел, подав я в своїх Виїмках с. 109 далї.

31) Вестберґ, в спеціальнім екскурсї (Комментарій на записку Ибрагима ибн-Якуба) вказав, що Кенуґард північних саґ означає не Київ, а якусь північну, близшу до Новгорода землю. Се могло стати ся наслїдком того поминання з війною з Брячиславом, хоч caґa взагалї залюбки оперує північними ґеоґрафічними термінами (так розбитий Буріслейдо тїкає в Біармію, і т. и.), Прикладати цїлу саґу до війни з Брячиславом не можна, бо ся війна зовсїм не була анї довга, анї завзята, як видко з джерел (див. низше).











Попередня     ТОМ II     Розділ I     Наступна

[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том II. Розділ I. Стор. 3.]


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.