[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том IV. Розділ V. Стор. 6.]

Попередня     ТОМ IV     Розділ V     Наступна

Люблинський сойм 1569 р.: Безоглядність коронних станів і короля, „контумація” й рішеннє інкорпорації Волини й Підляша, справа Волини, інкорпораційні привилеї, історичне мотивованнє, завізваннє волинських і підляшських панів і послів на сойм, екзекуція на непослушних. Дебати над унїєю, вісти з Литви, литовська депутація. Екзекуція на Підляшан, присяга Підляшан і Волинян, проєкт прилучення Київщини, дебати над сим, проєкт прилучення Браславщини, її прилученнє, нерішучість короля й сенаторів в справі Київщини, король рішає прилученнє Київщини, київський інкорпораційний привілей. Дебати про унїю, акт унїї, дальші наради сойму, загальний погляд. Причина слабости становища литовських автономистів, їх депресія.

Я підносив уже не раз, що з того часу як зявили ся перешкоди в переведенню в житє кревських умов, польська полїтика все вагала ся в альтернативі: доходити інкорпорацїї всїх земель в. кн. Литовського, а як се, може, не вдасть ся, — то забрати ті землї, на які Польща мала свої близші претенсії — Волинь, східне Поділє й т. п. Столїтна тяжка опозиція литовських автономистів не зробила польських полїтиків богато скромнїйшими на пунктї інкорпорацій в. кн. Литовського, і під час унїонних соймів 1560-х рр. більшість польських станів не хотїла мирити ся навіть на тїснїйшій унїї з в. кн. Литовським, з захованнєм деяких прикмет окремішности його, в родї осібних литовських урядів і т. и., а жадала повної інкорпорації. В тім вона бачила й розвязаннє претензій Корони на декотрі землї в. кн. Литовського. Ми бачили вже, як і на сїм Люблинськім соймі оден з проводирів польського сената біскуп Паднєвский підносив, що унїя покриває собою претензії Поляків до Волини, Підляша й иньших спірних земель, — як висловив ся він в дуже мягкій формі перед литовськими станами ¹). І поки була надїя перевести інкорпорацію цїлого в. князївства, польської полїтики не підносили справи спірних земель. Тільки як відносини з литовськими cтанами загострили ся й пішло на перебій, Поляки стали виїздити з претензіями на сї землї, передовсїм на Волинь. Коли отже литовські стани розірвали переговори й коронні стани звернули ся до посередництва короля, виринуло питаннє — чи згадувати про Волинь? Воєвода лєнчицький Сєраковский, мабуть не перевівши своєї гадки в сенатї, просив маршалка посольської палати Чарнковского, щоб посли, переглядаючи деклярацію, зладжену сенаторами для короля, вложили до неї згадку про Волинь. В посольській палатї вийшла з того цїкава дебата. Одні казали, щоб Волини не згадувати, а жадати взагалї унїї, аби Литва не зрозуміла, що Полякам її властиво не треба, а треба тільки Волини. Иньші доводили: Волинь нам належить і без унїї, і ми хочемо мати її при Коронї, хоч би унїя й прийшла до кінця, — бо вони (литовські пани) хочуть там мати свої уряди (і до них, розумій, не допускати Поляків). Посли ухвалили згадати про Волинь, але сенатори спротивили ся тому, й Волинь тодї все таки не згадано ²).

Епізод сей інтересний, бо показує, як сильно інтересували ся Поляки Волинею. Тільки надїя на полагодженнє унїї, то значить — інкорпорацію цїлого в. кн. Литовського, здержувала їх від виразного виступлення з претензіями до Волини. І от коли утеча литовських панів і послів відібрала надїю на переведеннє такої унїї за обопільною згодою, коронні стани, відсуваючи на другий плян переведеннє унїї, взяли ся зараз до прилучення Волини й Підляша ³).

Близше слїдити за сформованнєм сього рішення не можемо, бо, на превеликий жаль, дневники замовчали наради коронних станів, які випередили їх конференцію з королем 1 марта, коли сформуловано се жаданнє. На сїм засїданню перший таки речник — прімас Уханьский, ставлячи постуляти, правдоподібно — вже перед тим прийняті сенатом, і пропонуючи поступати з литовськими станами в формі контумації, зажадав, аби соймовою конституцією також привернено Коронї Підляше й Волинь. Аби в тих землях скликано зараз соймики, які-б вислали послів на нинїшнїй сойм, а їх старости й діґнїтарі аби зложили присягу королю й Коронї. Против сього, розумієть ся, нїхто не обізвав ся. Навпаки, з голосів иньших сенаторів ще яснїйше виступало, що у них унїя з Литвою відходить на другий плян перед прилученнєм сих земель: говорили, що наперед треба постарати ся, аби в Польщі був добрий порядок, то він сам звабить до унїї литовські стани й т. и.

Король супроти рішення сенаторів про Підляше й Волинь заявив на сїй конференції, що также переконаний в давнїх правах Корони на сї землї й певний, що їх легко можна буде прилучити ⁴).

Кілька днїв перейшло головно в нарадах над забезпеченнєм для Польщі Волини й Підляша. Краківські посли й тут виступили з крайнїм проєктом — іти загальним походом на Волинь. Але при тім виринула справа коштів на таку війну, бо перспектива загального походу шляхтї не подобала ся. Ухвалити податку на війну шляхта теж не схотїла, і се прохолодило її воєвничий запал: вона рішила обмежити ся правительственними заходами і репресіями  ⁵).

5 марта уложено привилей — королївську грамоту про прилученнє Підляша; з сею датою його потім і видано, хоч редакція потягнула ся на цїлий март. Натомість привилей Волини видано з датою 26 мая, хоч початковий начерк його зроблено ще в мартї ⁶). Обидва сї привилеї в стилїзації уложені подібно, аж до буквальности, тож ми й разом оглянемо їх тут. В привилею підляськім король повідомляв, що на Люблинськім соймі, зложенім для переведення унїї з сенаторів і послів коронних і литовських ⁷), коронні стани z wielką pilnosciąa просили короля, аби він вернув Коронї Підляську землю. Король, памятаючи свою присягу — вернути Коронї всї відірвані від неї землї, прилучає Підляше до Корони бо добре знає, що Підляська земля належала до Польщі wiecznie, prawem doskonałym іще перед Ягайлом і за всї часи його, а також і за Володислава Ягайловича, і тільки Казимир, відірвавши її від Мазовша, прилучив до Литви, не вважаючи на протести коронних станів, які й потім не переставали допоминати ся, аби Підляську землю вернено Коронї. Підляська земля зрівнюєть ся у всїх правах з коронними землями й увільняєть ся від усїх дотеперішнїх тягарів. Екзекуція її одначе не має дотикати, і всї тутешнї надання зістають ся в силї, а хто й не міг би виказати документами своїх прав, зістаєть ся все таки при своїм володїнню. Уряди мають роздавати ся лише прирожденним тутешнїм обивателям.

Такими самими словами мотивувало ся й прилученнє Волини, до котрої потім додано ще Браславщину: „землї Волинської — себто воєводств Волинського й Браславського”. Король знав напевно, „як з рівних иньших давнїх доказів і листів, так і з привилея свого стрия Жиґимонта Старого, в. кн. литовського” (Жиґимонта Кейстутовича), що земля Волинська з усїма її приналежностями належала до Польщі całym a zupełnym y niewątpliwym prawem. Вона належала до неї перед Ягайлом і за всї часи Ягайла та Володислава Ягайловича, і тільки Казимир, „пануючи над обома народами”, відірвав її від Польщі, незважаючи на протести коронних станів. Тому король, памятаючи свою присягу, za pokazaniem dostatecznych przywilejów i tak jasnej sprawiedliwości, прилучає Волинь до Польщі, за призволеннєм коронних станів, і здіймає з Волинян — князїв, панів, шляхти й всього рицарства присягу дану ними в. кн. Литовському. Стани волинські зрівнюють ся у всїм з коронними, зістаючи на далї при своїх маєтностях, без екзекуції, — тільки на далї король не буде вже своєю волею роздавати тут королївщин (відповідно до польських законів). Задержуєть ся на далї право Литовського статуту, тільки постанови його про військову службу, „як противні вільностям коронним”, уневажняють ся — себто здіймають ся воєнні тягарі з волинської шляхти. За прошеннєм волинських станів (отже се додаток пізнїйший) в усїх волинських урядах і судах задержуєть ся руська мова, і в сїй мові будуть видавати ся Волинянам всякого рода акти з королївської канцелярії й иньших коронних урядів; тільки до міст листи будуть писати ся по польски. Шляхта „грецького закону” у всїм буде мати рівні права з католиками: православні будуть діставати всякі уряди, аж до сенаторських. Волинські-ж уряди всякі, духовні й сьвітські, будуть роздавати ся тільки осїлим обивателям-шляхтичам Волинської землї ⁸).

Як бачимо, коронні стани не журили ся докладним мотивованнєм прилучення: історичне мотивованнє дано і для Підляша і для Волини тими самими словами, з повним зневаженнєм історичних фактів. Хто-б журив ся такими дрібницями, коли чула ся сила сї претензії зреалїзувати! В дїйсности Підляше — стара земля Дорогичинська, як ми вже знаємо, перед часами Ягайла тільки припадком, на короткі часи, і то переважно не цїле, попадало в руки Польщі в пограничних польсько-руських війнах ⁹). Так само тільки ефемирично належала вона мазовецьким князям за Ягайла: коли той надав її, як литовський лен, Янушу мазовецькому, але слїдом відібрав її Витовт. Потім вдруге, по смерти Жиґимонта Кейстутовича, взяте воно було до Мазовша доки не сплатив Болєславу мазовецькому його претензій Казимир (1440-1443) ¹⁰). Але Поляки привикли дивити ся на Підляше як на свою землю, через те що воно вже в XV в. сильно спольщило ся, наслїдком переходу сюди дрібної польської шляхти в значнїйшім числї — тому тут уже в XV в. уживало ся польське право, і тутешня шляхта тягнула до Польщі ¹¹). Історичних же прав, як бачимо, не було у Поляків до Підляша нїяких.

З Волинею було трохи відмінно, бо лишаючи на боцї боротьбу XIV в. за Волинь і східнє Поділє (Браславщину), як землї Галицько-волинської держави, Польща виторгувала собі грамоти на Волинь від Свитригайла і торгувала ся за неї довго в серединї XV в. ¹²). Одначе як справедливо піднїс оден з литовських панів  ¹³), сї претензії були згашені унїонними трактатами за часів Олександра, що не згадували про якісь польські права до Волини; сим мовчаннєм Польща вирекла з своїх претензій до спірних земель, аж тепер підняла їх наново. Але, я кажу, Поляки, заходячи ся коло прилучення Підляша й Волини, меньше всього журили ся історичними доказами своїх прав на них: історична арґументація, писана з початку на швидку руку, так і зістала ся без всяких поправок при всій дальшій, досить довгій і трудній редакційній роботї коло інкорпораційних привилеїв. Навіть до своїх пророків — Длуґоша й Кромера не потрудили ся заглянути польські полїтики, щоб якось бодай близше до історії та зручнїйше мотиви свої уложити. За те, як бачимо, подумали вони над способами зробити прилученнє до Польської корони можливо привабним для волинської й підляської шляхти: увільнено й від страху екзекуції, забезпечено всї володіння, оборонено права її на місцеві уряди й т. и.

Тим часом коронні посли довідали ся, що в Люблинї перебувають ще декотрі з підляських послів. Отже звернули ся до короля з прошеннєм, аби казав їм засїсти з коронними послами на соймі, і взагалї всїм сенаторам та послам волинським і підляським наказав в соймі зайняти місця. Король відповів, що він уже візвав був їх, але вони боять ся „грізьб” від Литви — na zdrowie jako і nа maiętność, тому треба наперед подумати про оборону їх від можливих литовських нагінок. Посли ухвалили прийняти Підляшан в свою оборону, і після того кілька підляських послів прибуло на сойм. Урядників підляських візвано, аби зложили присягу Коронї. Прирожденні Підляшане зложили її без великих трудностей; вони просили тільки, аби наперед зроблено якісь ухвали для оборони Підляша й видано підляський привилей — бо вони боять ся литовських панів. Більше отягав ся писар литовський Матишко Савицкий, що держав в заставі Мельницьке староство, давши не задовго перед тим гроші на потреби в. князївства під застав того староства. Він покликував ся на те, що вже двічи присягав Жиґимонту-Авґусту як в. князю литовському, і благав короля не змушувати його до вчинку противного його совісти. Але коронні посли зажадали від короля, аби змусив Савицкого до присяги, а инакше відібрав від нього староство. Король дїйсно загрозив Савицкому, і той присягнув. Ще більше напосїли ся коронні посли на підканцлєра литовського Воловича, що мав держави на Підляшу. Афера ся зайняла на кілька день увагу сойму. Зажадали, аби Волович зложив з тих держав присягу Коронї. Се було неоправдане жаданнє, бо Волович не мав нїякого підляського уряду, був простим державцем (мав староство не судове, кажучи польською термінольоґією). Але посли наперли ся, тому що він уважав ся одним з найзавзятїйших противників унїї. Король покликав його до присяги. Волович не згодив ся присягнути, і коронні посли загрозили сецесією, наколи король не відбере від нього його підляських держав. Тодї король пообіцяв, що віддасть иньшим держави Воловича, і дїйсно відібрав йому ті підляські держави ¹⁴). Нарештї видано загальні унїверсали до урядників і шляхти Підляша й Волини. Повідомляючи про прилученнє сих земель до Польщі король наказував, аби сенатори й посли сих земель прибули на сойм: Підляшане найдальше до пятої недїлї посту, Волиняне до шостої, а урядники до тогож часу мали явити ся й зложити присягу Коронї ¹⁵).

Упоравши ся на разї з Підляшем і Волинею, взяли ся сенатори до справи унїї ¹⁶). На порядку дня соймових нарад, що правда, стояли иньші справи: екзекуція маєтностей, ухваленнє четвертої части (кварти) з доходів королївщин на державні потреби. Але легко зрозуміти, що коронним станам далеко милїйше було укладати ухвали на Литву, нїж на власні кешенї. Тому більшість була за тим, щоб всякі иньші справи відсунути, а зайняти ся наперед справою унїї. До деяких визначнїйших литовських сенаторів вислано листи, де король, повідомляючи про прилученнє Волини й Підляша, поручав їм прибути й позбирати послів на сойм для дальших нарад про унїю ¹⁷). Сенатори уложили проєкт контумаційної ухвали в справі унїї (litterae significatoriales): тут од імени короля широко й досить обєктивно оповідала ся історія переговорів про унїю на Люблинськім соймі, і по тім король постановляє своє рішеннє в справі унїї. Постанови сї мають характер компромісу між литовськими й польськими проєктами її. Не признаєть ся осібного ”піднесення” в Вильнї на велике князївство, але конфірмація прав робить ся новим королем і для Польщі і для Литви, під печатями обох держав. Спільні сойми зберають ся в справах заграничної полїтики, спільної оборони, й для ухвалення податків на сю цїль, по черзї — в Польщі й Литві, але по при те в Польщі й Литві відбувають ся осібні zjazdy для судів і „біжучих домашнїх справ”. Уряди в. кн. Литовського задержують ся, й не дають ся нїкому okrom obywatelów tam zrodzonych. Монета має бути однакова, але бєть ся під контролею мінїстрів обох держав ¹⁸).

Як бачимо, король і сенатори, відірвавши Волинь і Підляше від Литви, готові були на уступки литовській автономії. Але посольська палата показала меньше здержливости. Вона рішучо виступила против предложенного проєкту, закидаючи, що сей проєкт „більше піклуєть ся інтересами Литви, нїж робили то самі литовські стани на сеймі”, і сенатори зробили ще раз уступку послам: зложено комісію з сенаторів і послів, і в нїй вироблено дві осібні грамоти — в одній було оповіщеннє про наради на соймі, в другій — постанови про саму унїю. Історія нарад оповідала ся тут коротше, а з постанов вичеркнено пороблені Литві уступки, тільки осібні уряди лишено. Взагалї ж в основу постанов положено Варшавський рецес 1564 р. ¹⁹). Наради над сими проєктами зайняли всю другу половину марта ²⁰).

Тим часом з Литви приходили вісти, що там настав великий розрух. Декотрі пани гнали до рішучої боротьби з Польщею: польські посли на соймі оповідали, що приготовляло ся вже посольство до Татар, аби напустити їх на Польщу, але „шляхта римської віри” відвела панів від сих крайніх плянів і прихилила їх до того, аби знову навязати переговори з соймом ²¹). Скільки правди в сих поголосках про Татар, трудно сказати; найправдоподібнїйше, що тут відбивали ся більше або меньше лєґендарні оповідання того рода з XV в. В високій мірі характеристично, що тим часом, як в польських кругах побоювали ся союзу Литви з Татарами, на Литві ходили трівожні слухи, що на Україну ідуть Турки і що турецький посол, Поляк і потурнак Страш віддає се турецьке військо до роспорядження короля, і він їх може ужити против Литви  ²²). Але в тих оповіданнях, що литовська ”шляхта римської віри” не допустила литовських панів до боротьби з Польщею, лежить, по всякій імовірности, велика правда: литовські пани не відважали ся зривати з королем і Польщею супроти неприхильного настрою шляхти, що навпаки, як уже знаємо, перла до унїї. Коли пригадаємо, що разом з тим Литва мала ще на плечах війну з Москвою, то очевидним буде, що в таких обставинах литовським панам не можна було й думати скільки небудь серіозно про оружну боротьбу з Польщею за Волинь і Підляше, за автономію литовську. І справдї, по всїх тих поголосках про воєнні приготовання 5 цьвітня прибула на сойм литовська депутація, з жмудським старостою Ходкевичом на чолї — завязати на ново розірвані переговори ²³).

Уже таке навязаннє зносин по тій литовській сецесії було признаннєм побіди Поляків. Вступна промова Ходкевича показала ще виразнїйше, що супроти рішучої безоглядности короля й Поляків литовські пани-автономісти стратили ґрунт під ногами. Ходкевич вдав ся в чулі фрази про братерство й любовь, які по недавнїх поговірках про війну, розумієть ся, не робили нїякого вражіння. Виправдував відїзд литовських станів — що то стало ся через непорозуміннє. Нарікаючи на прилученнє Волини й Підляша, підносив, що сойм скликано для унїї тільки, й що з Підляшем відірвано й частину Берестейського староства! Нарештї запевняв, що литовські стани готові прийняти унїю, просять тільки основи для дальших нарад.

Промова його, як і треба було сподївати ся, не зробила на коронні стани нїякого вражіння. Сенатори тільки звернули ся до послів з запитаннєм — чи готові вони обставати за унїєю й за прилученнєм Підляша й Волини до крайности, чи готові прийняти війну й ухвалити податок на неї? В залежність від того ставили сенатори свою полїтику що до Литви. Посли радили поступати супроти Литви як найбільше рішучо, але з податком відтягали ся, хоч як наставали на них сенатори. Все таки рішено поступати з Литвою безоглядно. Прилученнє Підляша й Волини ухвалено вважати справою покінченою. Литовській депутації предложено давнїйше уложену контумацію в справі унїї. Та просила вже, щоб вести переговори на основі Олександрової унїї 1501 р., але Поляки на се не згодили ся. Литовські пани й посли мали прибути наново на сей же сойм, на Зелені сьвята; перед тим — в першій половинї мая мали відбути ся соймики, і з них посли з повновластю в справі унїї мали ставити ся до Люблина. Так рішив король. Литовська депутація хотїла перенести справу на новий сойм, але коронні стани не хотїли пристати навіть на нові соймики, і король вкінцї розтав по серединї. В листах розісланих на соймики король згадував коротко про попереднї наради над унїєю (спеціально пригадував шляхецьку петицію 1562 р.); ширше оповідав про Люблинський сойм і зазначивши суперечку в справі давнїйших актів унїї та можливо користно представивши поведеннє польських станів, докоряв литовським, що вони по своїх давнїйших петиціях про поведеннє унїї тепер самі зривають справу; нарештї промовчуючи контумацію, а про відірваннє Підляша й Волини лише злегка натякаючи ²⁴), давав до пізнання, хоч в виразах досить неясних, своє рішеннє — бути рішучим і безоглядним в литовсько-польській справі. Разом з тим оповіщено в Польщі загальний похід (pospolite ruszenie): се також мало служити Литві осторогою  ²⁵).

Серед переговорів минули речинцї, визначені підляським і волинським сенаторам та послам для приїзду на сойм. З Підляшан засїдало досї в соймі кілька шляхтичів-послів; на зазив королївського унїверсалу не приїхав, здаєть ся, нїхто: підляські пани поприсилали листи, де виправдували ся переважно хоробою, иньші вимовляли ся, що оглядають ся na starse раnу у urzedniki litewskie. З Волини не приїхав також нїхто — виправдували ся хоробою й тим, що унїверсал прислано їм з незвичайною печатию (себто коронною замість литовської). Між коронними послами ходила поголоска, що з канцелярії в. кн. Литовського розсилали ся на Волинь листи з намовою, аби не їхати на сойм. Коли речинцї минули, посли зараз звернули ся до короля по „екзекуцію”: аби у всїх непослушних відібрано уряди й держави. Особливо напосїли ся на біскупа луцького Вербицького, тому що свій лист, де виправдував свій неприїзд, написав він по руськи ²⁶). Але зроблено ще проволоку й визначено нові речинцї приїзду — на май. Коли й тодї не приїхали, король, на жаданнє послів, почав відберати уряди від Підляшан — позбавив урядів воєводу й каштеляна підляського ²⁷). Иньших Підляшан король не рушив на разї — покладаючись на наслїдки сього прикладу. І не помилив ся, бо слїдом наспіли гінцї зі звісткою, що за кілька день Підляшане й Волиняне прибудуть на сойм. Тому що Волинянам речинець приїзду був визначений кілька день пізнїйше, королеви й не прийшло ся брати ся до екзекуції на Волини: 23 мая дїйсно ставили ся на сойм пани волинські й підляські ²⁸).

Се був перший транспорт, за ними прибували дальші день по дню. Виправдували ся ріжним способом, чому не приїхали скорше, й пробували вимовити ся від присяги Коронї, — одні слабше, иньші сильнїйше. Висловляли боязнь, що така присяга, по попереднїй присязї в. князю, ляже на їх совість; просили не неволити, дати зачекати приїзду иньших панів; жадали, щоб коронні чини з свого боку їм присягнули. Иньші застерегали ще, щоб не було їм пониження в вільностях, гідностях і свободї віри ²⁹). Їх на те запевняли всїляко, а що характеристично — особливо пильно завіряли, що екзекуція на них не впаде. Найбільше відтягали ся чотири волинські маґнати: кн. Олександр Черторийський воєвода волинський, кн. Константин Острозький воєвода київський, кн. Богдан Корецький староста луцький, браславський і винницький і кн. Константин Вишневецький. Коли вони по всїх намовах короля й польських сенаторів таки не хотїли зложити присяги, прийшло до характеристичної сцени. Подражнений їх опором король сказав до сенаторів: „дайте, панове, їм спокій! не намовляйте їх, панове, бо ж їм вільно присягти або не присягти; нїкому не робимо неволї, ино треба доброї волї; коли не хочуть, нехай собі йдуть, а я поступлю по праву!” По сих рішучих словах, що грозили екзекуцією, упало завзятє маґнатів, і вони зложили присягу ³⁰).

Таким чином прилученнє Підляша й Волини до Польщі не стріло ся з нїякими серіозними трудностями. Поляки самі не сподївали ся такого щастя: цїлий сей час вони роздумували над справою оборони Підляша й Волини від пресії й кар литовського правительства, а коли волинські пани почали відтягати ся від приїзду на сойм, зберали ся йти походом — війною змусити їх до послушности Польщі ³¹). Що правда, на дорозї всїх сих воєнних плянів лежала колода, котрої вони нїяк не могли перескочити — справа податку на війну, так що сей оружний бренькіт так дуже страшний не був в дїйсности; але завсїди Поляки рахували ся з можливою потребою оружного попертя своїх плянів на Волинь і Підляше. Та се показало ся безпотрібним, пішла справа як по маслу, й сей легкий усьпіх роздражнив апетити польських полїтиків. З їдою приходить апетит! Здобувши Волинь і Підляше, Поляки слїдом простягнули руку й по иньші сусїдні землї. Про те, як до Підляша хотїли вони взяти частину Берестейщини, ми вже чули. Се була дрібниця. Не дрібницею за те були польські апетити до Київщини й Браславщини.

На жаль, в сеймових дневниках, які маємо, якось не завважено початку дебат про Київщину. Тільки в сучаснім листї Ходкевича до Радивила згадано, що волинські посли, засївши в посольській палатї, зараз порушили справу прилучення Київа ³²). Така звістка не повинна нас анї трошки дивувати: кождій прилученій до Корони землї хотїло ся, аби через се прилученнє не розривали ся звязи, що вязяли її з иньшими землями в. князївства Литовського. Тому Волиняне й потім сильно підтримують заходи польських послів коло прилучення Київа, пригадували, що й Берестейщина належить до Волини, та висловляли ся за прилученнєм також припетського Полїся ³³). Тому воєвода браславський Сангушко супроти заміру короля — прилучити до Корони Браславщину, просить, аби король зволив „не відлучати Браславського воєводства від воєводства Київського”. Тому-ж посли підляські й волинські аґітували потім в посольській палатї за можливо тїснійшим злученнєм в. кн. Литовського з Польщею, і їх підтримували посли берестейські, очевидно не бажаючи, так само як і Підляшане та Волиняне, розривати звязь Берестейщини з Волинею і Підляшем  ³⁴).

Близшу притоку до справи прилучення Київської землї до Польщі дав, здаєть ся, уряд київського воєводи, що займав волинський маґнат Константин Острозький. Коли підходив речинець приїзду Волинян, а їх ще не було ³⁵), серед дебат коло екзекуції піднесено в посольській палатї, що Острозький має зложити присягу не тільки як волинський маґнат, а й як київський воєвода, „бо по актам Київ належить до Корони”. Між иньшими петиціями посли також і сю предложили королю — аби привів Острозького до присяги з уряду київського воєводи. Король відповів, що коронні сенатори переглянуть сї акти, і тодї король поступить відповідно до своїх обовязків. З його відповіди й знаємо сей епізод ³⁶).

Не діждавши ся, мабуть, нїяких результатів свого представлення, посли два тижнї пізнїйше знову поновили своє прошеннє до короля. „Маршалок посольської палати, читаємо в дневнику, мав промову до короля, виказуючи королеви давнї, ясні документи на те, що Київ і Київське князївство належали до Корони, і його князї всї були Васалями (omagiales) короля й Корони; тому просив, аби король казав князю воєводї київському сїсти в коронній радї з титулу його воєводства, на місцї, яке йому здавна належить” ³⁷).

Очевидно, маршалок в тій згадцї про васальство київських князїв розумів присяжну грамоту Володимира київського Ягайлови. Грамоту сю мусїли знайти в короннім архиві — там була грамота Володимира, 1388 р. ³⁸), і вона таким чином послужила першою опорною точкою історичних прав Польщі на Київ. До сього трохи згодом прибув ще иньший доказ, вичитаний уже в хронїках (в Кромері, а може й безпосередно в Длуґошу) — що королї польські три рази взяли й пограбували Київ ³⁹). Тут розуміла ся участь Поляків в походах на Київ XI віку — за Сьвятополка й Ізяслава; тільки в дїйсности королї ходили на Київ не три, — як у Кромера і Длуґоша, а два рази ⁴⁰). Але на короля й сенаторів, до котрих також удавали ся посли з своїми представленнями, сї дипльоматичні й історичні докази робили слабе вражіннє — король все збував послів обіцянкою, що він обсудить ті докази з сенаторами і тодї дасть відповідь ⁴¹). Се й не диво, бо й самі посли признавали, що вони до остатнїх часїв не підозрівали, нїби Корона має якісь права на Київщину. „Ми чули, як пан воєвода київський складав присягу тільки з своїх маєтностей, а не з уряду воєводи київського, а що не упімнули ся про се зараз, стало ся се через непевність: ми не знали й не мали відповідних доказів на те, що Київ належав до Польщі, але тепер маємо документи й доводи певні, що він до Корони належав” ⁴²).

До Київа посли пристібнули слїдом і Браславщину. Притоку і тут, як в справі Київа, здаєть ся дав титул браславського воєводи: з кінцем мая приїхав на сойм кн. Роман Сангушко, волинський маґнат і браславський воєвода, з трофеями литовської побіди над Улою. Він мав зложити присягу з своїх волинських маєтностей, але з сеї нагоди посли порушили справу приналежности Браславщини до Корони й зажадали, щоб Сангушко зложив присягу і з свого уряду воєводи. В своїх представленнях сенаторам 1 червня посли підносили, що з привилеїв видко приналежність до Польщі не тільки Київа, але також і Браслава та Винницї. Які се документи доказують приналежність Браслава й Винницї до Польщі, се лишило ся секретом: дневники соймові нїде не кажуть, чим арґументували посли перед королем чи перед сенаторами сю приналежність Браславщини. Ми могли б хиба здогадувати ся, що послам звісні були присяжні грамоти Федька Несвизького 1432-5 р. ⁴³), де він піддавав Польщі між иньшим і Браслав та Винницю, бо сї документи згадують ся між актовим матеріалом, нагромадженим з коронного архива для унїонних конференцій ⁴⁴).

Але слїдом, здаєть ся — вже в сенаторських кругах, знайдено важнїйший арґумент — що Браславщина давнїйше була частиною Поділя, і на сїй підставі король і сенат дїйсно постановили прилучити до Польщі Браславщину. Король заявив, що прилучає Браславщину до Корони, й зажадав від Сангушка, аби він зложив присягу з титулу браславського воєводи також. Литовська депутація з Ходкевичом на чолї пробувала була вмішати ся в сю справу, боронячи прав в. кн. Литовського на Браславщину, але її смиренне представлення не зробили нїякого вражіння. Сангушко що до себе застерігав ся тільки, аби така присяга не нарушала його чести, а в справі Браславщини просив він, аби наперед сенатори порозуміли ся в сїй справі з литовськими делєґатами, але король не хотїв нїякої проволоки, і Сангушко зложив присягу 2 червня. Притім на прошеннє Сангушка король, положивши йому на голову руку, зняв з нього першу присягу, зложену йому як в. князю, і по тім Сангушко присяг йому яко королю. Браславщину включено в волинський привилей, так наче б вона була частиною Волинської землї і яко така прилучена до Польщі. Історично взявши, для XIV-XV в., се було зовсїм неоправдане, але в XVI в. браславське Побоже дїйсно стояло в тїснім фактичнім звязку з Волинею. Цїла ся історія з Браславщиною була таким чином роспочата й покінчена за кілька день ⁴⁵), з скорістю й легкістю просто елєктричною!

Заохочені сим новим успіхом коронні посли з новою енерґією взялись до Київщини. Король і сенатори, очевидно, мали що до Київщини важні сумнїви, тож відтягали сю справу, тим часом як з Браславщиною відразу пішли на зустріч бажанням послів. Здогадуючи ся, що між сенаторам є опозиція прилученню Київа, посли рішили вивести її на яв. Коли 3 червня посли на нову петицію свою про прилученнє Київщини дістали від короля ту саму відповідь — що він порадить ся в сїй справі з сенаторами, вони устами свого маршала зажадали instantissime, аби король зараз в сїй справі порадив ся з сенаторами й позволив послам бути при сїй нарадї. Сенатори противили ся сьому бажанню, але посли наставали й не хотїли йти. Нарештї більшість сенаторів згодила ся на присутність послів, і король їм позволив зістати ся.

Посли, очевидно, сподївали ся своєю присутністю зробити певний натиск на противників прилучення, й, здаєть ся, не помилили ся. На тій нарадї більшість сенаторів заявило ся за прилученнєм Київа до Польщі, „як тому, що се дуже потрібне в інтересах Корони, так і з огляду на се, що з актів видно його приналежність до Корони”. Противники прилучення не входили в критику прав Польщі на Київ — тими правами властиво нїхто не журив ся, але доводили, що прилученнє його було б шкідним для Польщі. „Не треба відривати Київа від Литви, казали вони, бо наша оборона слабка, а Київщина вимагає сильної оборони, що мусїла б богато коштувати. Лїпше полишити її Литві, аби вона коштами свого скарбу її запомагала й обороняла, як дотепер робила. Бо нам треба остерегати ся, аби не взяти на себе більшого тягару, анїж який можемо понести своїми силами. Не треба забувати й річної данини (annua pensio), що платять Литвини Татарам як плату за те, аби вони не пустошили Київщини. Зміркувавши се все, легко переконати ся, в які б трати зайшли ми, як би взяли собі Київ, а звідки їх покрити, того не бачимо, бо маємо загальний брак грошей” ⁴⁶).

Як бачимо, сї сенатори дуже добре передчували всю небезпечність сього прибутку, що потім дїйсно розвалив Польську річ-посполиту. Але хоч між ними був і знаний вже нам біскуп краківський Пандєвский, оден з найвизначнїйших польських мужей державних, їх арґументи анї трошки не переконали послів. Зібравши ся на нараду, вони постановили йти знову до короля й просити, аби він заявив свою особисту гадку в сїй справі, так як зробив то в справі прилучення Підляша й Волини, а сенаторів закликати до однодушности в сїй справі. Як арґументи за прилученнєм посли підносили, що Корона мусить мати Київ у своїй власти, бо він служить ворітьми до всїх сусїднїх земель — Волини й Поділя, та загорожує до них дорогу, як сторожева вежа. Самі Волиняне мали казати, що без Київщини Волини під Короною прийдеть ся дуже зле, бо Литва, маючи Київщину в своїх руках, буде наводити тудою на них Татар, як то робила давнїйше. Не можна також лишити Литві Київ і тому, що вона не зможе його оборонити від московського в. князя, бо той дуже змагає до того, аби захопити в свої руки сю давню столицю Руси ⁴⁷).

З тими арґументами посли пішли до короля, і тут маршал посольської палати Чарнковский виголосив до короля промову, для котрої автор дневника не може знайти відповідних похвал ⁴⁸), тільки не записав її. Чарнковский повторяв тут арґументи послів — вказував на небезпечність, яка могла-б вийти з полишеннєм Київа в руках Литви, ударяв на боязькість тих, що не відважають ся брати на себе оборону Київа; рецитував привилеї, що доводили права Польщі на Київ „від давна, як на столицю Руси” (!); підносив відвагу польських королїв, що здобували Київ. Промова ся не зломила опозиції серед сенаторів, але переконала короля. По довгій дебатї він перервав спори, звернувши ся до сенаторів з мовою, де признавав, що Київ в руках Литви лишити небезпечно, бо вона готова інтриґувати против Польщі, як інтриґувала давнїйше, і що для забезпечення треба-б її окружити провінціями коронними. Ся мова була сказана a parte до сенаторів півголосом. А по нїй король устами канцлєра подав до загальної відомости, що він з огляду на справедливі домагання послів, підперті документальними доказами приналежности Київа до Польщі, та вважаючи на користи й небезпечности, які принесло-б Коронї таке чи иньше рішеннє сеї справи, прилучає Київ до Корони й скаже київському воєводї зложити присягу з свого уряду.

Сю заяву короля прийнято з загальною утїхою, так що деякі з радости плакали, а на краківського воєводу Мишковского, одного з противників прилучення Київа, що й після королївської заяви мав відвагу против його прилучення відізвати ся ⁴⁹), присутні так були обурені, „що трохи не плювали на нього, іронїчно називаючи його заступником Литвинів”, каже дневник ⁵⁰).

Тим же днем датований і привилей на прилученнє Київщини, уложений на взір волинського, майже однаковий. Так як і там, тільки ще з більшою наругою історії, доводить ся, що Київ здавна належав до Польщі ⁵¹). Тільки Ягайло, пануючи нероздїльно над Польщею і Литвою, відірвав Київщину від Польщі, „невважаючи на противність своїх станів коронних, що як від того нашого прадїда, так від иньших предків наших, королїв польських і в. князїв литовських, що по нїм були, а також і від нас самих не переставали завсїди пильно упоминати ся за ту землю, аби її вернено й прилучено до Корони”. Так само як Волинянам, Киянам також полишало ся на далї право Литовського статуту, руська мова в урядованню), признавала ся рівноправність православю з латинством і т. и., в тій же стилїзації, в тих же словах як у волинськім привилею ⁵²). Прилученнє Браславщини й Київщини до Польщі було останьою мірою податливости станів в. кн. Литовського, що як раз прибули на сойм, коли сї прилучення відбували ся. Вони знесли й се, бо, як казали — чули, „що у них обтято крила”. Що правда, се були землї найслабше взагалї звязані з в. кн. Литовським, до яких найменьше мали приступу пани-маґнати литовські. Але все таки утрата була незвичайно болюча для великодержавного становища Литви. Оден з її головнїйших речників Ходкевич на першій конференції ”з жалем і гнївом” закидав Полякам, що повідберали від Литви їх землї, навіть не потрудивши ся довести своїх прав на них, az у przyczynial usczypliwie, як каже дневник ⁵³). Але що то значило! Поляки не трудили ся навіть відповідати, „аби не гинув час на порожнїх розмовах”. Коли литовські стани по таких ударах, заданих Литві, не зривали конференций, не брали ся до иньших способів відпору, а тільки говорили з жалем і гнївом, то дїйсно Полякам не було чим журити ся. Тим більше, що по такім обкроєнню Литви справа унїї стратила в їх очах багато інтересу, й вони йшли проломом, мало журячи ся, чи литовські пани по тім пристануть чи не пристануть на їх формулу унїї ⁵⁴).

Навпаки серед послів литовських, по прилученню кількох провинцій до Польщі, проявляла ся тенденція — принаймнї у послїв провінцій сусїднїх — до тїснїйшої унїї з Польщею, аби не розривати своїх старих звязків з тими відірваними провінціями. І литовські маґнати мусїли рахувати ся з сими тенденціями й уступали перед ними, стративши свій давнїйший безграничний вплив, діскредитовані лихими наслїдками свого останнього coup d'êtat: утечі з Люблинського сойму, якою справдували тепер себе у всїм і король і Поляки ⁵⁵).

Литовські стани хотїли положити в основу нового акту унїї Олександрів привилей 1501 р., з деякими змінами (між иньшим — щоб було докладно зазначено про свободу Литви від екзекуції). Але коронні посли спротивили ся тому рішучо, бажаючи тримати ся уже готового контумаційного акту унїї. Такої-ж гадки буди король і сенат. Литовські стани уступили знову. „Спала баба з гори — що далї, то гірше”, казав з гіркою іронїєю Ходкевич ⁵⁶). Литвини прийняли контумаційний акт, тільки поробили в нїм деякі зміни. Коронні посли знову були повстали против усяких змін і переговорів; нарікали на протяганнє часу, тим часом як домашнє господарство вимагало їх присутности (була половина червня). Але король і сенат не хотїли до останку вичерпувати довготерпеливости литовських станів, і частина послів прихилила ся до їх гадки ⁵⁷).

Пішло на обопільні уступки, вкінцї зійшло на спір — чи при потвердженню прав новим королем мають бути прибиті до привилею обидві печатки — коронна і литовська, чи тільки коронна. Як то часто буває, на сїм завзяли ся обидві сторони, й знову пішло кілька день на переговори. Супроти опору частини послів Литва знову уступила; так само і в поправках що до стилїзації контумаційного акту. Зачепило ся ще за Інфлянти — чи уважати їх провінцією литовською чи спільною, і нарештї, по жалїсній сцені, де литовські стани, з плачем упавши на колїна перед королем, сьвідчили ся, що уступили в чім тілько могли, — здали вони справу на короля й коронних сенаторів. Тим закінчені були переговори — 27 червня. Король виголосив промову, де запевняв, що він добре обдумав справу унїї й веде її на користь обох держав, переконаний, що сповняє волю божу; вкінцї вказував і на більше обєктивний мотив — що сеї унїї вимагає загрожене становище в. князївства. Потім два днї пішло на остатню редакцію. 29 червня вона була скінчена, й другого дня стани коронні й литовські зложили присягу новій унїї. „Акт сей відбув ся з великим плачем польського сенату й подякою Богови, що дав того дочекати, так що коронний канцлєр, читаючи формулу присяги сенаторам, не міг від слїз говорити, кинув картки, й докінчив за нього великий маршал”  ⁵⁸).

Акт унїї, виданий з датою 1 липня ⁵⁹), постановляв, що Корона й в. князївство Литовське, обкроєне по тій інкорпорації українських земель, мають творити одну річпосполиту. Вони виберають спільно короля, що заразом проголошуєть ся і в. князем, без всякої інавґурації або підношення. Сойми мають бути тільки спільні. Осібні уряди в в. князївстві задержують ся. Екзекуція не дотикає вел. князївства.

Отсе властиво й усе те, що має називати ся Люблинською унїєю. Ми привикли під сею назвою розуміти прилученнє Волини, Підляша, Київщини й Браславщини до Польщі. Але се, як бачили ми, були акти від унїї осібні, переведені в антрактї між переговорами про унїю, незалежно від неї, тільки на тім самім Люблинськім соймі. Литовські стани не прийняли їх — прийняли тільки унїю.

Сойм протягнув ся потім іще півтора місяця — до 12 серпня. Предметом нарад були головно фінанси. Сї наради, дотепно названі „обрабованнєм короля коронними станами”, характеристичні з того боку, що ще раз показують, як нерадо сягали до власної кешенї сї патріоти, що так сьміливо наставали на чужі права й переконання. А деякі подробицї сих нарад мають для нас і спеціальний інтерес.

Дуже багато в них говорено про орґанїзацію оборони взагалї й спеціально новоприлучених країв. Загальний похід признавав ся способом непрактичним; литовські стани казали, що готові скорше зрікти ся польської помочи, нїж пустити через свої землї такий загальний похід. Податку ж на наємне військо посли не хотїли ухвалити. Даремно прімас накликав: „взяли сьмо князївство Литовське й иньші землї — треба над тим застановитись, аби то не було нам на сором! взявши їх, не боронити — що то буде за слава!” Посли так і не ухвалили нїчого позитивного: волїли скинути справу на короля або на самі новоприлучені землї.

Поки вела ся справа прилучення Волини й Підляша до Польщі, польські посли все обіцювали тутешнїй шляхтї увільненнє від литовських тягарів. Але як по прилученню прийшло до нарад над волинським привилеєм, багато послів противило ся звільненню Волинян від тяжкої воєнної служби: то було б зле, як би ми увільнили Волинян від воєнної служби, а набрали на себе оборони — аби боронити Київ і Волинь” ⁶⁰). Кінець кінцем Волинян увільнено, але все таки воно було характеристично, що вже зараз по прилученню нових провінцій коронні стани відчули, який нерозмірний до сил і орґанїзації своєї держави тягар вони вложили на неї.

Стани в. кн. Литовського між иньшими петиціями занесли до короля також і прошеннє, аби Волинь і Підляше „полишено” при в. князївстві. Король, даючи відповіди на їх петиції при замкненню сойму, розумієть ся відповів, що тих справ по довершенню унїї не годить ся вже й згадувати ⁶¹). Але може не без впливу сих петицій, король на закінченнє сойму видав іще грамоту, де, розяснюючи деякі спеціальні питання (про скликаннє соймів і соймиків, порядок сенаторів і т. и.), констатував довершеннє унїї й прилученнє „земель Волинської, Київської й Підляської з усїма їх приналежностями” до Польщі, та підносив, що се має nigdy nieodmiennie a nieporusznie tak trwać y bydż czasy wiecznemi ⁶²).

Так скінчив ся сей сойм, що своїми постановами так глубоко вирив своє імя на скрижалях нашої істориї, — сойм що в кількох парляментарних засїданнях доконував того, чого не могли доконати кріваві довгі війни й столїтні дипльоматичні торги й штуки, що потягом пера рішав долю країв і витикав їм на цїлі столїтя нову дорогу...

Прославлений пізнїйше як акт любови, братерства, пожертвовання, в дїйсности сей сойм був ланцюхом насильств на чужих переконаннях, на чужих правах, довершених пресією державної власти й тяжких полїтичних обставин. Від початку він був засїдкою на литовські стани, де в кождім разї ultima ratio — королївська власть мала довершити то, чого не удало ся-б вимогти від Литви добровільно. Потім, по утечі литовських делєґатів, перейшов він, по просту сказавши, на відкрите грабованнє в. князївства Литовського.

Маючи за собою короля, що вповнї піддав ся впливам польських сенаторів, а не вмів оперти ся й загонистости послів, чуючи безрадне становище Литовського князївства, пригнетеного до останку тягарем московської війни ⁶³) і підтятою внутрішнїм роздїлом — давнїм суперництвом руських і литовських елєментів, а в справі унїї ще й спеціальною незгодою між панами й рядовою шляхтою, — знаючи добре про сю незгоду і се суперництво, Поляки, як ми бачили, не журили ся анї історичними правами, анї охотою чи неохотою до прилучення у місцевої людности — себто панів і шляхти, бо тодї тільки шляхецькі верстви розуміли ся під понятями „народа”, „нації”. На всї прошення, арґументи, сумніви відповідали вони одним покликом: нехай король відбере у непослушних уряди й держави, — або грозили війною ⁶⁴).

Справа прилучення Київа особливо в повній наготї виставляє голий, нїчим не прикрашений еґоізм польської полїтики. Дебатували тільки над тим, чи прилученнє Київщини буде користне для Польщі. В ідеольоґію ті польські полїтики не бавили ся зовсїм, хоч була дешева вимівка під рукою — про ту шляхту на Українї і в Литві, що бажала унїї, а не могла виломити ся з під впливів панів. Всякі ідеольоґічні прикраси Поляки XVI віка лишали своїм потомкам з XIX, їм полишали величати, апотеозувати ту „унїю” з далекого віддалення.

Та зазначуючи всю брутальну безоглядність і неприкрашену еґоістичність польської полїтики, я одначе не хочу ідеалїзувати й противної сторони — противників унїї на Люблинськім соймі, автономистів в. кн. Литовського. Під литовським патріотизмом рушали ся й тут еґоістичні, клясові інтереси, бажання задержати в руках олїґархії дальшу управу в. кн. Литовського, не подїлиши ся нею нї з руськими маґнатами, нї з свою шляхтою, нї з Поляками. Тому нпр. так на вістрю меча важили ся питання про осібні уряди в. кн. Литовського, про недопущеннє до них чужинцїв і т.и., далеко більше нїж кардинальнїйші питання державного права в. кн. Литовського.

Ся виключність олїґархії в. кн. Литовського була головною причиною її слабости. Не кажучи вже про народнї маси ⁶⁵), ся олїґархія не могла оперти ся на шляхту, не могла числити навіть на панство українських земель. Се українське панство, живши й досї своїм осібним, замкненим житєм, майже або й зовсїм не маючи приступу до центральної управи в. кн. Литовського, не мало вправдї охоти до прилучення їх земель до Польщі, але нїколи не виявило й охоти відорвати ся від Польщі та вернути ся до в. кн. Литовського. Українським маґнатам, правда, близший був олїґархічний устрій в. кн. Литовського, нїж шляхецька демократія польської Корони, але остаточно так богато вони не бояли ся втратити, як литовські олїґархи, й тому не мали чого так дуже спротивляти ся інкорпорації. Рядова ж шляхта західньої України — Волини й Підляша, з своїх місцевих і клясових інтересів навіть спеціально підперала унїю. На литовських соймах, як ми бачили, вона виступала з спеціальними петициями про унїю, а на Люблинськім соймі, по прилученню Волини й Підляша, разом з панами своїх земель аґітувала за інкорпорацією Берестейщини, Браславщини, Київщини. В листах литовських панів з Люблинського сойму читаємо гіркі жалї на таку зраду інтересам вел. кн. Литовського з боку Волинян (також і Підляшан). „Нема вже сумнїву що до Підляшан, що вони самі бажали того відірвання, та і по панах Волинянах бачу, що великого насильства над ними не стало ся — самі спішили ся до того, і тепер нема гірших прокурорів против Литви, як пани Волиняне”, пише Нарушевич ⁶⁶). Обвинувачення були неправдиві на стільки, що й Підляшане й Волиняне поступали супроти Литви вповнї лояльно — доки не були включені в склад Корони. А що не було з їх сторони внутрішнього, щирого нахилу до Литви — се певно; і розумієть ся, був то результат виключної, еґоістичної полїтики самих литовських верховодів.

Примітки

¹) Див. вище c. 389, пор. промову його 12/II — Дневник вид. Кояловича c. 61-2: przy nas niema nicz, czoby ku w. xiestwu nalezalo, y richliey by sie podobno przy w. xiestwie naliazlo, czo ku Koronie wlasnie naliezy, alie tho spolecznoscz tha nassa wsitko zakrywa, ktora pokąd trwa, tak rozumiem: czokolwiek przy w. xiestwie iest, iakoby tez przy koronie bilо. Пор. дневник вид. Дзялиньским с. 41.

²) Дневник вид. Кояловичом c. 117.

³) На гадку Любавского, „є підстави думати, що Поляки потайки вели переговори з Підляшанами й Волинянами під час Люблиньского сойму”, й сї переговори приготовили справу прилучення сих земель (с. 82). Які се підстави, д. Л. одначе не поясняв, а я, признаюсь, таких підстав зовсїм не бачу.

⁴) Дневник вид. Дзялиньского c. 65-67 (дебати записані тут, очевидно, дуже неповно, але в дневнику вид. Кояловичом і того нема, тільки відповідь короля — c. 129-30).

⁵) Дневник вид. Кояловичом c. 144 і далї, вид. Дзялиньским c. 74 і далї.

⁶) Про сї дати й редакційну роботу над привилеями див. прим. 49.

⁷) Як бачимо, вступ стилїзований дуже єхидно: литовські стани, через замовчаннє їх відїзду, стають мов би нейтральними сьвідками польської петициї про прилученнє Підляша й Волини.

⁸) Volum, legum II c. 80-4.

⁹) Див. т. II c. 371, 388-9 і прим. 8.

¹⁰) Див. вище c. 236.

¹¹) Див. в т. VI c. 246-9.

¹²) Див. вище c. 223, 243 і далї.

¹³) Posse etenim id probari, quod istae terrae tempore Alexandri, qui ultimo uniones acta finivit, erant circa ducatum Lituaniae, nec tempore Alexandri aliqua mentio de eis habita est — Дневник вид. Кояловичом c. 395.

¹⁴) Дневник вид. Кояловичом c. 153 і далї, вид. Дзялиньским c. 78 і далї.

¹⁵) Дневник вид. Кояловичом c. 189-1 і з дещо ранїйшою датою — 8/III у Ляховича Listy Zygmunta Augusta, c. 305 (він поправляв деякі помилки текста у Кояловича). Сей унїверсал, хоч згадує про обидві землї, звернений спеціально до Підляшан, і разом з тим мусїв бути виданий подібний унїверсал, звернений до Волинян, що закликав волинських сенаторів, послів і урядників до вербної недїлї ставити ся на сойм — див. Дневник с. 252.

¹⁶) Дневник вид. Дзялиньским c. 92 і далї, вид. Кояловичом c. 187 і далї.

¹⁷) Lachowicz Listy c. 303-4.

¹⁸) Текст в Дневнику вид. Дзялиньским с. 92-101 (Коялович дод. 46).

¹⁹) Текст в Дневнику вид. Дзялиньским c. 101 і 113 (== Коялович дод. 49 і 50).

²⁰) Дневник вид. Дзялиньским. c. 93, 102-5, вид. Кояловича c. 194-7.

²¹) І przypominał (маршал посольської палати), że tam w Litwie wielki rozruch: „już dwa byli którzy chcieli do Tatar jechać, a przywieść je, którzy są na to gotowi, by była nie zlachta je od tego odwiodła rzymskiej wiary, y przywiedli je do tego, że tu posły wyslali i jadą tu de nas. Дневник вид. Дзялиньским с. 127, пор. с. 126.

²²) temy Turky niepomału tam turkoczą, a snacz to iuż od kylku lath chowano, аbу pod tym czassem Turczy podzywycz ssyce na unie przyachaly — Лист Ходкевича з 20/V, Археографическій сборникъ VII ч. 21.

²³) Дневник вид. Дзялиньским с. 129 і далї, вид. Кояловичом c. 258 і далї.

²⁴) „Якожъ то вжо вамъ, всимъ подъданымъ єго кролевъскоє милости (не) тайно, што около некоторыхъ земль, ку границамъ коруны Полскоє прилеглыхъ, деєтъ”.

²⁵) Дневник вид. Кояловичом c. 326, 333, вид. Дзялиньским c. 156; королївські листи на соймики — Любавский ор. c. дод. ч. 75-7.

²⁶) Biskupowi luczkiemu aby imiona pobrano, gdysz nie chział prziiechacz, any szie znaczy z listu iego, aby miał wolyą prziiechacz, gdyż tiz yesth Ruszyn, bo szie to znaczy, yz do wasy kroliewskie mosczi nie pisał lysthu any po laczinie, ni po polsku, ieno po rusku.

²⁷) Дневник вид. Кояловичом с. 252-3, 257, 329, 335, 367 і далї, вид. Дзялиньским c. 128, 157; лист з Люблина до Радивила, з 4/V, про відібраннє підляських урядів — Археограф сборникъ VII ч. 20.

²⁸) Дневник вид. Кояловичом с. 370-1, 373, 377, вид. Дзялиньским с. 166, лист Ходкевича — поголоски про готові конфіскації на Волинян, коли не приїдуть — Археограф, сб. VII ч. 21.

²⁹) Цїкаву таку заяву зложив кн. Вишневецький: „Просимо, аби ми були зіставлені при своїх свободах — аби вони не нарушали ся, але полишені були, яко людям благородним. Заявляємо в. королївській милости, що ми пристаємо (до Польщі) людьми вільними й свобідними, з тим щоб не були ми понижені в наших чеснотах шляхецьких, бо ми нарід на стільки благородний, що не попустимо першеньства нїякому иньшому народу на сьвітї (gdizesmi iest narod tak potcziwi, iako zadnemu narodowi na swieczie naprzod nycz nie dami), чуючи себе рівними благородством (sliachecztwem) кождому иньшому народови (не забудьмо, що се говорить руський маґнат, іменем такихже руських маґнатів і про „народ” теж шляхецький тільки). Що більше — ми маємо княжі роди, що мають особливу славу й честь уже з свого походження: було б нам прикро, коли б їх честь мало що нарушити; тому просимо, аби вони були заховані в своїй чести (себ то — аби не були зрівняні з шляхецьким загалом Корони). Також будучи ріжних релїґій, а особливо грецької, просимо, аби нас через те не понижано і до иньшої релїґії не примушувано” (Дневник вид. Кояловичом c. 381-2).

³⁰) Дневник вид. Кояловичом c. 385 і лист Ходкевича з 28/V з Люблина — Археограф, сб. VII ч. 22.

³¹) Дневник вид. Кояловичом c. 371, 373.

³²) Niektorzy posłowie wołynszczy, zasiadszy s posły, radzily, aby krol i m., gdysz iusz Wołyń przyłączył do Polski, zęby i Kiiow zarass, gdysz nie ku Russi, alie ku Wołyniowi naliczy — a żeby zarasz z niego р. wojewoda kiewski przysiagał, a granicze żby po Niemen uczyniono, i na tem iest rzecz. — Археограф. сборникъ VII ч. 22. Лист писаний 28 мая (не 20, як у Кояловича в передмові до дневника); пан Радомский, що оповідав про се Ходковичу, мусїв з Люблина виїхати десь 26-7 мая (він знає про присягу волинських маґнатів, зложену 24 мая). В мотивованню волинського внесення мусить бути помилка, бо Волиняне такої дурницї не могли б сказати, що Київ належить до Волини. Що до участи їх в дебатах про Київ див. Дневник вид Кояловичом c. 401.

³³) I iuz Vołynczy podały tego miedzy posły, ze Kiiow y Brzescz ym nalyezy, a zwlaszcza р. Bokij (судя луцький) wywodzy po Narew y Iasołde, Pynsk, Cobryn tez do Wołynia zyczącz, czego Polaczy popyracz chczą — лист Ходкевича з 31/V. Археограф. сборн. VII ч. 23, і в пізнїйшім листї Нарушовича з 11/VI: instigatorow większych niemasz przeciwko Litwie iako panowie Wołyńcy (chociasz snać nie wszystcy), bo y Brzesć Litewski wszystek y Pińsk także aże po Jasiołdę rzekę odgraniczaią do Corony, a zwłaszcza pan Bokiei, którego panowie Poliacy dlia wielkiei wiadomosci rzeczy croniką zową (Ibid. ч. 26). Почерпала литовська делєґація і за Мозир, незадовго перед тим формально прилучений до Київа, при сформованню Київського воєводства, але сим разом мали щастє: Поляки якось того не завважили (лист Нарушовича ibid. ч. 24 о Моzуrin nic iezcze nie słyszał, alie nіе podobna, aby go za przygrodek do Kiiowa porwac). Пор. вище уривок. з листу 28/V.

³⁴) Дневник вид. Кояловичом c. 290, 397, 458. Лист Ходкевича. з 5/VI. Posłom powiatu Brzeskego nie kazała bracia wracać sie do domu bez iakiei kolwiek uniey, y tego snać dokładaiąc, że sie nie chca rozrywać z bracią swoią pany Wołynskiemi, miedzy któremi y pany Podlaszany v samem srzodku siedzą.

³⁵) Було cе 13 мaя.

³⁶) Дневник вид. Дзялиньским с. 163.

³⁷) Дневник вид. Кояловичом с. 387-8.

³⁸) Inventarium archivi regni c. 275.

³⁹) Ut rex Kiioviam cum suis attinentiis regno attribuat tanquam eam provinciam, qua antiquitus regno tributaria fuerat ac ex qua duces illi hommagium praestare erant soliti (тому вона й tributaria!), quod ex privilegiis, coram maiestate regia productis, facile арраret, tum ex antiquissimis annalibus — illam urbem, a regibus Poloniae ter captam ac direptam fuisse constat — Дневник вид. Кояловичом c. 401.

⁴⁰) Див. т. 11-2 11-3, 57-9, 68 і прим. 2.

⁴¹) Дневник вид. Кояловичом с. 392, 395, 400, 401.

⁴²) Ibid. c. 393.

⁴³) Див. вище c. 217.

⁴⁴) Zrzodłopisma do dziejów unii т. II ч. 1 c. 424.

⁴⁵) Дневник вид. Кояловичом с. 391, 392, 395-400

⁴⁶) Дневник вид. Кояловичом с. 401-3.

⁴⁷) Ibid. c. 403, пор. 401.

⁴⁸) Ornatissima, elegans sedataque nec brevis.

⁴⁹) „По проголошенню королївського рішення краківський воєвода сказав розярений: я протестую, заявляючи, що нїколи не подавав свого голосу на те, аби так частинами прилучати (землї в. князївства до Корони), але має бути переведена загальна унїя, бо річ звісна, що ми маємо такі самі привилеї не тільки на Київ, але й на Вильно, Троки й т. иньше”. Се була чиста правда; права Поляків на Київ не були анї трошки більше від прав на Вильно.

⁵⁰) Дневник вид. Кояловичом c. 403-6. Дневник вид. Дзялиньским про всї переговори в справі Київа згадує сумарічно, в кількох словах на c. 168, а прилученнє Браславщини поминає зовсїм. Здаєть ся, се стоїть у звязку з обставиною, зазначеною в Дневнику вид. Кояловичом (c. 406), що автор справоздань був хорий не описав тих днїв, і тому редактор взяв оповіданнє про сї днї з справоздання якогось Борковского, що писав їх по латини, а не по польски (сї латинські справоздання припадають як раз на 1-5 червня).

⁵¹) Сей вступ так характеристичний своїм повним легковаженнєм історичної правди й безпардонним натяганнєм фактів навіть навпереки націоналїстичним польським хронїкам, з котрих в иньших справах черпали свої відомости й доводи польські полїтики, що варто його тут навести в цїлости, в ориґіналї: Ze wszech starych historyj y pism każdy pewnie оbасzуć może, iż Kijow był i iest glową y głownym miastem Ruskiej ziemi, a Ruska ziemia wszystka z dawnych czasow od przodkow naszych krolow polskich między innemi przednieyszemi członki do korony Polskiey iest przyłączona (так!!), tak iz częścią przez walkę, czescią też przez dobrowolne podanie y spadki po niektorich lennich xiążetach, ktorzy ią między się na rożne części byli roztargnęli, zasię ku iedności y wlasności Korony przyszła, iako to z przywileiow, ktore w skarbie naszym są, yawnie każdy obaczyć może; między ktoremi wiele ich iest, ktore mianowicie o ziemi y xięstwie Kijowskim to świadczą, iż ku koronie Polskiey wiecznie prawem doskonałym należec ma.

⁵²) Volumina legum II c. 84-7.

⁵³) Дневник вид. Кояловичом с. 407.

⁵⁴) І iuz tak. myedzy szobą, ze z namy unii malo potrzebuyą, bo iuz mayą za swe, y owszem za trudnoscz to szobye poczytają wyelgą — bronycz nas od Moskwy, mowyąncz: ba! nyech ssye tam Litwa wiie, wszczak mayą swoy skarb y hetmana, писав Ходкевич з 31/V — Арх. соб. VII ч. 24.

⁵⁵) Див. лист — Археогр. сб. VII ч. c. 40-1.

⁵⁶) Дневник вид. Кояловичом с. 425.

⁵⁷) Ibid. c. 411 і далї, Дневник вид. Дзялиньским c. 113 і далї, лист Нарушевича 35/VI — Археогр. сб. VII ч. 24.

⁵⁸) Дневник вид. Кояловичом c. 467-490, Дзялиньским c. 183-200

⁵⁹) Volumina legum т. II c. 87.

⁶⁰) Дневник вид. Кояловичом c. 451, Дневник див. Дзялиньским c. 182.

⁶¹) Документы москов. архива юстиціи І c. 498.

⁶²) Volum. legum. II c. 92.

⁶³) Tha (wojna) z Moskiewskim za niebosczyka krolia Litwę do unii wępdziła, записав оден з сучасників Поляк Пйотровский. Дневникъ послЂдняго похода Баторія на Россію, с. 610.

⁶⁴) Своєї сторонничости супроти Литвинів був король сьвідомий і сам; безперечно, поступав він, як то кажуть — серце стиснувши, під натиском польських станів, і потім виправдував ся перед литовськими маґнатами. Wspominał często, jakiego dobrego serca jest przeciwko narodowi litewskiemu, описував свою визиту у короля з кінця 1571 р. Микола Радивил Сирітка свому кузену — chcąc to wszystkim pokazać, co prawemu panu przeciwko wiernym poddanym pokazać się godzi — co aby kiedy było, faxit Deus. Była i excusatia niemała o unią, ale to iuż próżno, przedsię nam piskorz. — Scriptores rerum polonicarum. VIII ч. l.

⁶⁵) „Помилка заступників Литовсько-руської держави, пише проф. Дашкевич, лежала в тім, що вони не вміли оперти ся на масї руської людности, підняти її до зрозуміння загальнонароднїх інтересів й водити нею” (ЗамЂтки c. 173). Наше представленнє, думаю, ясно показує всю неможливість ставлення таких дезідерат на адресу литовських автономистів. Де вже було їм до народнїх мас, коли навіть з шляхецькою верствою вони не могли прийти до якогось порозуміння на сїй точцї. І тойже Дашкевич справедливо піднїс тут же, що навіть руських маґнатів литовські пани не могли потягнути за собою.

⁶⁶) Археограф. сборникъ VII ч. 26, c. 44, пор. с. 43: otrzymawszy (Поляки) za decrety iego kr. mci, a niemniei snać za włastnem dobrowolnem przychileniem stron ziemie Podlaską y Wołyńską.

Попередня     ТОМ IV     Розділ V     Наступна

[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том IV. Розділ V. Стор. 6.]