Уклінно просимо заповнити Опитування про фонему Е  


[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том VI. Розділ IV. Стор. 4.]

Попередня     ТОМ VI     Розділ IV     Наступна





КУЛЬТУРНЕ ЖИТЄ: УПАДОК ЦЕРКВИ Й ОСЛАБЛЕННЄ ЇЇ КУЛЬТУРНОГО ЗНАЧІННЯ, БЕЗВИГЛЯДНІСТЬ РУСЬКОЇ КУЛЬТУРИ, ЗНЕВАЖЛИВІ ВІДЗИВИ ПРО ШКІЛЬНИЦТВО, НИЗЬКИЙ РІВЕНЬ ЙОГО, ПОГЛЯДИ ПОСТУПОВИХ УКРАЇНЦІВ, РОЗПОВСЮДНЕННЄ НИЗШИХ ШКІЛ, ЇХ ОРҐАНЇЗАЦІЯ І НАУКА, НАУКА ДОМАШНЯ, УКРАЇНЦЇ В ЧУЖИХ ШКОЛАХ. КНИЖНІСТЬ, ЗАПАС КНИЖНИЙ — КАТАЛЬОҐ СУПРАСЛЬСЬКОЇ БІБЛЇОТЕКИ, ЛЇТЕРАТУРА БОГОСЛОВСЬКА, МОРАЛЇСТИЧНА Й ІСТОРИЧНА, СТАРОРУСЬКА КНИЖНА ТРАДИЦІЯ, ПІЗНЇЙШІ ПРИБУТКИ, ПИСАННЯ ОРИҐІНАЛЬНІ І ПЕРЕКЛАДИ, НЕЗНАЧНІСТЬ ЗАПОЗИЧЕНЬ ЗАХІДНЇХ.



Як бачимо, тих кілька тестаментів досить широко відтворили перед нами житє українських вищих верств з середини XVI в., які ще не покинули своєї національної стихії. Показали досить повно, чим жили, про що думали, чим журили ся ті люде, складаючи свої останнї розпорядження.

Матеріал, зібраний нами вже, відтворив перед нами староруську церковну й релїґійно-моральну традицію, показав, як тягла й живуча була в українській суспільности вона протягом цїлого того часу — включно аж до нового оживлення релїґійного житя, що наступило в останнїх двох десятолїтях XVI в. Ми побачили, як весь сей час — навіть в часах найгіршого розстрою й упадку церковного устрою й житя, ідеї защіплювані суспільности в часах староруських, жили й проявляли себе в суспільности, спеціально в вищих верствах її, якими тепер займаємо ся. Наука про піклованнє про свою душу, опіку для церкви й її слуг, високе поважаннє до чернецтва, милосердє до бідних і упослїджених, прийнятих церквою під особливу свою опіку, знаходить послух і дає себе знати в фактах будови церков, монастирів, записів на них, уряджуванню шпиталїв („больници, гостинници“ церковних устав), викуплюванню й випусканню на волю невільників „за душу“, вкінцї — в особистім постриженню в чернецтво і в схиму (вищу форму чернецтва) чи перед смертю, чи ще за житя і здоровя, що практикувало ся весь сей час.

Розумієть ся, було б великою помилкою занадто узагальняти сї факти й брати їх за показчики загального й постійного настрою сих українських верств. Як в старій Руси, так і в сих віках поруч людей, які відзивали ся на сї поклики — чи з щирого настрою, чи лише тому, що так „годить ся“ поважним і маючим людям, — були люде більш матеріалїстичного й практичного настрою, дуже мало приступні для всякої такої ідеольоґії. На иньшім місцї, в огляді практик патронату і церковного житя XVI в. 1), я навів приклади зовсїм безцеремонного розхапування й визиску церковних маєтностей як раз тими патронами й опікунами, що мали обовязок боронити й примножати ті церковні маєтности. В тих часах упадку української церкви на се міг впливати й образ сього церковного розстрою, коли вище духовенство саме давало перший приклад безпардонного роздрапування церковного добра 2), і зовсїм матеріалїстичне, аж до цинїзму, трактованнє православих посад і бенефіцій правительством, вкінцї — й тодішнї реформаційні кличі против церковних доходів і маєтностей, ширені й піддержувані з своїх клясових інтересів в шляхетських кругах, особливо польських в серединї XVI в.

Я припускав би у сїм напрямі й вплив більш трівких причин: самого пониження української, чи взагалї православної церкви, скиненої з становища державної, правительственної церкви на становище релїґії низшої, якій на кождім кроцї й правительство й репрезентанти нової офіціальної церкви давали почувати її низшість, трактували як результат непросьвіщенности, забобонности, некультурности тої Руси, яка держить ся за неї. Коли в однїх нужденний стан української церкви викликав тим більше піклованнє, змагання до її подвигнення й лїпшого забезпечення, у далеко більшого числа міг він збільшити індіферентизм і легковаженнє до неї. Навіть у тих людях, які уважали потрібним держати ся її — чи з щирого довіря до її спасенности, чи по фамілїйній та національній традиції, — пониженнє української церкви, її тяжке становище, погорджуваннє нею зі сторони чужих і багатьох своїх, мусїло викликати певне легковаженнє, задивлюваннє згори. Такий український маґнат, що опікував ся православною церквою, ледви чи був свобідний від почутя, що він з свого суспільного становища знижаєть ся до неї: робить їй ласку, коли держить ся сеї пониженої, малокультурної релїґії й прикрашає своїм іменем і фірмою сю релїґію низших верств, народнїх мас. І так дивили ся на себе не тільки самі репрезентанти сих панських кругів, а такимиж очима глядїли на них і репрезентанти церкви, її вищої єрархії — се пробиваєть ся досить виразно в кореспонденції владиків, а навіть і митрополитів з ріжними українськими маґнатами.

Людям навіть найщирше привязаним до неї, українська церква і все звязане з нею не могли вже в сих часах дати того, що давала — у що вводила церква в часах староруських. Понад заспокоєннє в питаннях совісти — „мира чоловіка з Богом“, уживаючи вислова одного з українських богословів, вона могла дати певне вдоволеннє національному почутю чоловіка — можливість чимсь заманїфестувати своє привязаннє до своєї національної традиції, як з другого боку сьвідомість суспільно-полїтичного упослїдження і культурної низшости сеї національної церкви (що служила властиво одиноким національним знаменем) робила з неї вічно болючу рану національної амбіції й сьвідомости. Культурний зміст православної церковности — себто ті сфери культури, які стояли в близшій звязи з церквою і в її опіцї, слабли і упадали протягом тих столїть (від половини XIV до половини XVI), — в парі з ослабленнєм українського елєменту, з упадком і збідненнєм церкви, висиханнєм його візантийсько-словянських джерел. Все меньше сей культурний зміст міг задоволяти культурні потреби вищих українських верств, все більше давала себе відчувати його низшість з тими культурними засобами, якими розпоряджала церковність і звязана з нею культура латинсько-нїмецько-польська — католицька одним словом — із тими потребами й жаданнями, які висувало житє.

В західнїй Українї — в коронних землях, уже з другою чвертю XV в. руське письменство рішучо не здавало ся нї на що більше окрім церковної служби та побожної християнської лєктури. Руське письмо, уживане ще в дїловодстві поруч переважного латинського в другій половинї XIV і початках XV віка, далї виходить з дїловодства зовсїм. В українських землях в. кн. Литовського, лїпше законсервованих від польських впливів, урядова руська мова держить ся в повнїй силї до самого прилучення до Польщі (1569) та забезпечаєть ся правительством і на пізнїйше. Але ми бачили, що вже в 1570-х рр. на Волини знаннє і уживаннє руського письма диктуєть ся вже більше національним піетизмом, як практичними, реальними потребами. Загоровський уважає потрібним спеціально заохочувати своїх синів, „аби писма своєго руского и мовенья рускими словы не забачали“ 3). Значить відчувало ся вже, що з під руського письменства, руської книжности усуваєть ся ґрунт: вони тратять свою raison d'être в реальнім житю. Без латини й польської мови не можна було порушити ся в практичнім житю. Ще гірше було, що свійське письменство і що до змісту самого не давало майже нїчого цїкавого, нїчого потрібного сучасному чоловікови, що хотїв жити й іти з духом і потребами часу, і за всїм, що треба було знати культурній людинї, приходило ся звертати ся до письменства латинського, польського, нїмецького — одним словом „католицького“. Відчувало ся банкруцтво не тільки школи, а й самої культури свійської супроти вимогів житя.

Се ставило в дуже трудне становище українську суспільність. Приступ до латинських шкіл був як не завсїди, то дуже часто загорожений для не-католиків, а свої школи не сягали наук латинських.

Відомости про наше шкільництво походять власне з часів, коли сьвідомість невідповідности старої школи супроти потреб і вимог нового часу була особливо сильна і коли в сїм браку лїпшої школи добачувано причину всїх бід — культурного, релїґійного, національного занепаду Руси. Тому таким гірким песимизмом переняті тодїшнї відзиви про неї 4). Автор „Перестороги“, оглядаючи ся на перебуті вже тодї часи найгіршого занепаду православної Руси, головну й кардинальну хибу староруських часів уважає, що були в них „великіе ревнители, ижъ много зъ великимъ коштомъ церквей и монастирей намуровали и маєтностями опатрили, золотомъ, серебромъ, перлами и дорогими каменями церкви пріоздобили, книгъ великое множество языкомъ словенскимъ нанесли, лечъ того, што было напотребнЂйшее — школъ посполитыхъ не фундовали“ 5). В тім бачив він причину упадку Руської держави, переходу наших земель під власть Польщі, винародовлення вищих верств на Українї, упадку православної церкви, побожного житя, повного занепаду народности. „Книги тыє, що єще ихъ позостало, порохом припали, и все набоженство пришло ко взгордЂ“ 6).

Автор таким чином зовсїм іґнорує ту орґанїзацію шкільної науки, яка істнувала — не кажу в старій Руси, бо про неї він, розумієть ся, не міг мати понятя, — але за сьвіжійшої памяти його й старшого від нього поколїння. Тодїшня шкільна наука стояла так низько в його очах, що він попросту не вважає можливим брати її в рахунок. І так само зневажливо дивлять ся на неї иньші сучасники, чужі й свої. Тяпинський в передмові до свого перекладу євангелия, перейнятий гірким жалем про упослїдженнє й культурний та національний упадок „народу свого руского“, взиваючи суспільність до подвигнення осьвіти й церковного житя, заохочує до закладання шкіл — „ку науце, леч не такой, яко тепер, на вЂчный свой встыд: толко прочести, и то ледво, в своєм языку, не больш учат се“ 7). А Скарґа добачав причину безвихідного положення Руси в тім самім фактї, що в основу культури й науки положено некультурну словенську мову, нездатну анї для науки анї для письменства, так що самі православні попи не можуть її розуміти й „иньшої школи понад науку читання не мають: тільки тої всеї науки на всї їх духовні стани“ 8).

Сю невідрадну характеристику мусимо вважати вірною для загального рівеня шкільної науки XVI віка, його середини особливо. Але мусимо, для відповідної оцінки її, мати на увазї, по перше — що се був час найбільшого розстрою й упадку церковного житя, а школа у нас була головно, виключно майже церковна, з церквою й церковним житєм дуже тїсно звязана. По друге, що се був час перелому в культурнім житю Руси, коли те, що могла дати стара школа, все меньше потрібувало ся суспільністю, а те, що потрібувала суспільність, виходило зовсїм за круг засобів старої школи, й вона того дати не уміла, і ся сьвідомість невідповідности старої школи для новійшого житя не могла також не впливати на неї деструкційно.

Як ми бачили в своїм часї 9), стара Русь, скільки можемо судити, не знала й не передала пізнїйшим вікам якоїсь скристалїзованої орґанїзації шкільної науки. Був на неї попит усе, але її форми й розміри залежали від того, наскільки трапляли ся для того відповідні сили й обставини. Виростаючи з приватної науки читання й письма у поодиноких „дідаскалів“', вона доходила своїх вершків при лїпше орґанїзованих владичих катедрах і більших манастирях, де присутність більшого числа книжних людей давала спромогу вводити учеників у вищі стадії тодїшнього знання. Збідненнє, пониженнє, розстрій православної церкви, що переживала вона в XIV-XVI в., мусїли відбити ся передо всїм на сих верхах, підриваючи їх, не даючи розвинути ся, стверднути. Правда, не маємо нїякого права припускати, що всяка можність здобути якусь більшу науку нїж просте читаннє й письмо дїйсно заникла в сих столїтях зовсїм. Скарґа з тріумфом вказує на заниканнє знання грецької мови („а межи вами анї чувати таких, що вміли б грецьку мову, чи ту стару, чи ту нову їх мову) 10), і в тім бачить безвихідність Руси, що не може на свійській, православній підставі доступити якоїсь вищої осьвіти й культури (Скарґа тої гадки, що є тільки дві культурні мови — латинська і грецька, і на иньших не може бути нїякої лїтератури вищої марки — „не було ще на сьвітї анї не буде нїякої академії анї колєґії, де б теольоґія, фільософія й иньші свобідні науки викладали ся й могли бути зрозумілї в иньших мовах“). Але то треба знати, що на упадок знання грецької мови вплинули ще й спеціальні обставини, як упадок Візантиї, ослабленнє звязей з нею православних України й Білоруси — факти, які дали відчути себе як раз в XVI в., отже упадок знання грецької мови сам по собі не міг бути повною мірою культурности. Безперечно і тепер при більших монастирях, по більших містах, при церквах катедральних і иньших можна було мати нагоду научити ся більшого, нїж читання і писання: зачерпнути і теольоґічних відомостей, і певних лїтературно-стилїстичних вказівок, і навіть научити ся тої самої грецької мови. Люде з деяким знаннєм її і з певним лїтературним вишколеннєм на соборній Українї, як побачимо, не переводили ся вповнї навіть в найгірші часи. Але розумієть ся, такі припадкові нагоди нїяк не могли заступити правильно орґанїзованої школи, а явищем звичайним і постійним була така школа, що дїйсно могла научити читати славянське письмо, мало розуміючи прочитане, і писати уставними буквами.

За сї віки така школа стала явищем загальним, широко росповсюдненим, і треба думати, що письменність — знаннє читання й письма, в людности за сей час поступала, ширила ся, збільшала ся — хоч не в якости, то в скількости. Поученнє митр. Сильвестра новопоставленому єрею (з 1562 р.), аби не позволяв в церкві сьпівати й читати людям „простим“, не посьвященим в церковну службу, дає характеристичну подробицю — істновання між простими людьми грамотїїв, охочих до читання й співання в церкві, очевидно — виученцїв церковних шкіл.

З XVI в. ми маємо ряд звісток, які вказують на широке розповсюдненнє, звичайність шкіл при церквах. 11) Пастор Одерборн, що довго пробував в в. кн. Литовськім, пише про православних (1581), що вони завсїди мають при церквах школи 12). Ріжні документальні згадки потверджують звичайне істнованнє їх при церквах, так що школа уважала ся їх приналежністю — хоч може й не завсїди, як у Одерборна, така школа функціонувана в дїйсности. Так в 1550 р. згадуєть ся при красноставській церкві ritus graeci шпиталь і школа 13). В грамотї Льва, підробленій десь не пізнїйше 1570-х рр. (предложена була до потвердження в 1581 р.) згадують між церковними людьми крилоські школярі (abecedarii) 14) Ходкевич, роблячи фундацію для заблудівської церкви й костела (1562), половину призначає „уставнику“ (дяку) церковному, а другу — „мистру“ костельному, ставлячи їм в обовязок „на науце детей держати“ 15). Так само Острозький, в фундації для „уставника“ в Острозї, ставить його обовязком „школу держати“ 16). В наведених вище розпорядженнях Загоровського при фундації церкви св. Ілиї в Володимирі спеціальна дотація робить ся для „дяка доброго“, який би „дЂти, которыя на науку єму будутъ давати, Богу и людемъ добрымъ вдячне училъ“ 17).

Сї всї звістки ідуть з часів перед пробужденнєм нового культурно-просьвітного руху й показують, що навіть в часах найгіршого занепаду української церкви школа уважала ся приналежністю більшої, добре орґанїзованої церкви. Вчили ся також по монастирях; так дяк Васько підучуєть ся в київськім манастирі св. Михайла 18), Йова Княгицького по першім „наученію книгам“ батьки дають до монастира унївсьвого, як каже його біоґраф Гнат з Любарова 19), — „большаго ради наученія“, і він там жив „внимая чтенія божественнаго писанія“.

Учив в такій школї найчастїйше дяк, „уставник“, що й дїстає через се голосну назву „бакаляра“ (baccalaureus, лявреат), яка стає другою назвою дяка, або „дідаскала, як звуть ся й досї дяки на Буковинї (даскал). Назва бакаляра вже в другій половинї XVI в. стрічаєть ся в приложеню до дяка 20). Через се ми й не стрічаємо спеціальних фундацій на школу, а звичайно піклованнє про неї виявляєть ся в збільшеній дотації для дяка, як в тестаментї Загоровського, або в записї Ходкевича, де на православного дяка і католицького орґанїста визначаєть ся десятина з 25 кіп жита і стільки ж ячменю, по половинї на обох. Певні оплати побирали ся й від самих учнїв. В посланию владики новгородського Генадія (з кінця XV в.) ми стрічаємо практику звістну нам на Українї в пізнїйших часах, і спільність її з великоросийською дає дорозумівати ся, що вона йде ще з часів староруських: за вивченнє вечірнї приносили „мастерови“ горнець каші й гривну грошима, за утреню знов, і т. д. 21). Так практиковало ся й при науцї у дяків: такі приноси робили ся по граматцї, псалтири і т. д., і практика ся безперечно сягає сих старих часів.

Круг науки такої школи описує згаданий Одерборн так: „тридцятилїтнїй чоловік учить в нїй дїтей перших початків наук; катехизма не уживають, але дають дїтям молитви до Богородицї й св. Миколая, списані в книжках, а апостольський симвом вчать з деякими змінами в словах; до сього додають Дивидові псалми, котрі вони читають в день і в ночи“ 22).

Так само описує стару практику Мелетий Смотрицький в передмові до своєї граматики (1612): здавна, каже, був звичай вчити малих дїтей з початку азбуки, потім часослова і псалтири і письма; потім деякі читали й апостол. Що се практика дуже стара потверджує той же згаданий новгородський арх. Генадій, що опираючи ся, очевидно, ще на старій практицї, яка взяла свій початок з часів староруських, київських, — радить „учить в училищахъ первоє — азбука граница истолкована совсЂмъ, да и подтительныя, слова, до псалтыря съ слЂдованіемъ накрЂпко“ 23).

Псалтир була головним підручником шкільним — вивчивши азбуку, склади й скорочення, переходили до неї. Скорина, видаючи свою псалтир (1517), бачить в нїй ту прикмету, що вона „детямъ малымъ початокъ всякоє доброє наукы, дорослымъ помноженіє въ наукЂ“ 24), а в передмові до своєї біблїї бачить головне призначеннє псалтири в тім, що вона служить підручником „умети граматику или по рускы говорячи грамоту, єже добре чести и мовити учитъ“ 25). На одній псалтири XVI в. в звичайнім заклятю предвиджуєть ся, що хтось, може, її візьме з церкви „или на ученіє дЂтей дасть“ 26). Письма вчили уставного — калїґрафувати на старий взір, а як вмів сам учитель — то й скорописного, що з XV віка починає вироблювати ся на основі півуставного (зменьшеного і меньш старанного уставного письма), і розвиваєть ся в XVI та входить в уживаннє в актовім письмі і урядовім дїловодстві 27). Але тої скорописи в XVI в. не завсїди уміли ще духовні люде 28). Так само від знання самого учителя залежала наука рахунків. Далї сього — та хиба правила церковного для охочих, та наука не йшла. Здібнїйші ученики з нею могли пускати ся на арену практичної дїяльности — як по вподобі, чи віддавати ся „почитанню книжному“ й ним розширяти свої теольоґічні відомости, вигостровати своє мишленнє і набірати ся взорів для викладу власних гадок, особливо під проводом якогось більше очитаного, „искусного“ чоловіка, в старім переконанню, що в сїй побожій лєктурі, а предо всїм — в самім Письмі сьвятім лежить вся сума потрібного знання. Се переконаннє, подїляє вповнї і пробує боронити супроти нових потреб часу навіть і такий піонер нової науки як падуанський доктор Скорина 29). Меньше цїкаві, меньше здібні зіставали ся при простій письменности — при таких знаннях, які ото згірдливо характеризують Тяпинський і Скарґа.

Такий характер мали й наука у ріжних грамотїїв, або домашнє ученнє, практиковане в шляхетських домах. В наведених вище розпорядженнях своїх Загоровський поручає опікунці своїх дїтей, коли їм сповнить ся сїм лїт, або посилати їх до школи, або казати томуж дякови чи иньшому „дякови доброму“, вчити їх дома „науки в писме светомъ“. Такий дяк має научити їх „въ своємъ языку рускомъ, въ писме светомъ“, уміти молитов; більшої науки від дяка Зогоровський не сподївав ся, і для науки латинської поручає „зєднати бакаляра статечного“ — чи то з вихованцїв латинських шкіл, чи з яких самоучок, бо тут іде мова також тільки про початки латинської мови. Пинський шляхтич Євлашевський, описуючи свої молоді лїта (в 1550-60-х роках), каже, що його вже на пятім роцї зачали „бавити наукою рускою“ — „кгдыжъ въ тыхъ часахъ, додає він, въ той нашей стороне не было єще иншихъ наукъ“. Він научив ся письма руського, польського, вмів і жидівську азбуку, а рахунків навчив ся на практицї в службі при поборах 30).

До чужостороннїх шкіл удавали ся дуже рідко. Виїмками були такі люде як полоцький міщанин Скорина, що їде на унїверситет до Кракова, і тут дістає степень бакалявра, відси удаєть ся до Падови і тут здобуває степень доктора лїкарських наук 31). Ті люде з Галичини, з Підляша й иньших країв, що стрічають ся в актах унїверситету краківського — в досить великім числї, також деяких унїверситетів нїмецьких — нпр. липськім, та в італїанських — головно католики. Тільки про деяких можливо думати, що вони були Русини; навіть означеннє Ruthenus означає часто лише чоловіка з Галицької Руси, як ріжні Rutheni краківського унїверситета 32), Станїслав Гінек або Ян Дершняк липського, Станїслав Стажеховский Ruthenus і такий же Станїслав Кернер — базельського унїверситету, і т. д. 33). Доперва заснованнє єзуїтських колєґій в Вильнї й Ярославі починає притягати до себе учеників з українських православних родів, тим більше що прилученнє до Польщі зробило латинську науку вже невідмінно потрібною. А перейшовши єзуїтські школи, починають їх вихованцї — особливо такі, що вже перейняли ся вповнї католицьким духом, або й перейшли на латинство, — їздити до шкіл заграничних, італїанських особливо.

В наведених вище словах автора Перестороги цїкава гадка пробиваєть ся — що з тою наукою, яку розпоряджали православні, в XVI в. особливо, вони навіть не годні були опанувати того культурного запасу, який їм переказали попереднї віки — книг було нанесено „великоє множество“, але вони „припадали пилом“ без ужитку, без читання. І се дїйсно дає оден з найсильнїйших симптомів культурного упадку Руси XVI в., що вона не годна була навіть користати з того, що могла дати їй стара книжність.

Історія письменства й книжности на Українї в сих темних двох столїтях (середина XIV — середина XVI) взагалї до тепер зовсїм не розслїджена і дуже бідна матеріалом. Можемо констатувати староруську книжну традицію, далеко тяжше означити нові набутки в сфері письменства ориґінального й особливо перекладеного. З одного боку, не можемо відріжнити докладно, що в сїй сфері було звістне в часах староруських (до кінця XIII чи середини XIV віка) й що прийшло пізнїйше: при оглядї староруської книжности богато стрічали ми такого, що гіпотетично зачислювано до староруських часів, але могло появити ся і в XIV або навіть XV віцї 34). З другого боку, в тім рукописнім матеріалї, яким розпоряджаємо, переважно не відріжнено те, що належало землям українським, що литовсько-білоруським (українські й білоруські памятки часто досї лучать ся під одну катеґорію „західно-руських”, без близшого відріжнення і близшої аналїзи), а що новгородсько-московським, в районї яких найбільше заховало ся останків тої старої книжности.

Одним з найбільш характеристичних показчиків того книжного запасу, яким розпоряджали землї київської митрополїї, українські й білоруські, служить опись біблїотеки Супрасльського монастиря 35), заснованого на початку XVI в. митр. Йосифом Солтаном. Надїляючи його ріжними церковними річами, він положив, очевидно, й підвалини його біблїотецї, постягавши книги з ріжних місць, перед усїм своєї митрополичої епархії, до котрої належала Київщина й землї заприпетські (нїмансько-березинські, Новгородок, Вильно, Минськ), а також, очевидно, і з иньших епархій. В катальоґу, спорядженім в 1557 р., відріжняють ся книги „старі“ 36), зібрані за попереднїх ігуменів, то значить в першій третинї XVI в.; книги нові, зібрані за ігумена Сергія Кимбара, що правив монастирем від 1532 р., і найновійша верства, що дістала ся по спорядженню описи. Маємо отже кілька хронольоґічних верств, які обіймають в сумі звиш пятдесяти лїт. Деякі книги значать ся виразно як новописані, і таким чином знаємо, що списувало ся на ново, в серединї XVI в., отже-що уважало ся тодї потрібним, актуальним 37).

Полишаю на боцї книжки чисто церковно-служебні (таких на 215 скатальоґованих рукописей і книг було коло 50 — євангелия, апостоли, псалтирі, часослови, тріоди, єрмолої, октоїхи, молитовники, служебники і т. и., по кілька примірників). Поза тим маємо тут ряд толковань св. письма: „толкові“ євангелия, апостоли, псалтирі, апокалїпсіс і навіть „служба толковая“. Поодинокі книги старого завіту: битиє, Ісус Навин, Царства, вибірку з старозавітних книг, зложену на початку XVI в. п. т. Десятоглав, також пророчества, але цїлої біблїї не було — аж до Скоринової біблїї, яка фіґурує тут під назвою „книг битих“ — друкованих. Писання св. отцїв — цїлий ряд збірників слів Іоана Златоустого й иньших популярних отцїв: Ізмарагд, Маргарит (два), Златая цЂпь, Іоана Златоустого Шестоднев, слова на піст, і ще два иньші збірники (титул попсований), поучення Григорія Богослова, Василія Вел., писання Діонисія Ареопаґіта, Кирила Єрусалимського, ЛЂствица Іоана Синаіта — найпопулярнїйший підручник аскетизма, в пятьох примірниках, Григорія Двоєслова два примірники, Єфрема Сирина два, Ісака Сиріянина два, Кирила листи на Юлїана, Григорія Амиритського „на Ервана“, ави Дорофея, Іоана Дамаскіна, Федора Студита, Іоана Антіохійского, Григорія Синаіта, моралїстичні збірники Антіоха і Никона, Діоптра мон. Филипа. Богато збірників поучень, уложених систематично, з ріжних авторів, і релїґійно-моральних підручників, зложених з житий і поучень: такі т. зв. учительні євангелия — збірники поучень і толковань на євангельські теми (тут їх три), слова на чотиродесятницю й пятдесятнидю (окрім слів на піст Ів. Златоустого), прологи — короткі моральні повісти й поучення розложені по дням рову (було їх два повні річники і оден піврічник), „синаксар“ — збірник тогож типу 38), минеї — жития і ріжного рода моральні поучення, розложені відповідно до днїв сьвятковання ріжних сьвятих (минея стара і нова, осібно минея „нових сьвятих“ і „минейка — образцовъ святыхъ“, ілюстрована); „отечники“ — патерики, збірники аскетичних житий, було їх аж шість, в тім „отечник єгипетський“, а семий „патерик печерський“; дві книги житий сьвятих Метафраста. Поодинокі жития — Івана Богослова, Івана Златоустого, Паісія, Атанасія Атонського, „книжка житів вел. Феодосія киновіарха и иныхъ святыхъ“, збірник — „на предЂ житіє Кипріяново, а потомъ иншихъ светыхъ“, вкінцї житиє Сергія Московського. Кілька книг канонїчного змісту: Номоканон, три книги „правил церковних“, „Зонари“ себто „Номоканон Зонари“. Якась близше не описана полємічна „книжка на Латыну“. Лїтература лєґендарно-апокрифічна й повістєва представляєть ся повістею про Варлаама й Іосафа („Асаф“, в двох примірниках), житиєм Андрія Юродивого, „Василем Новим“, завітами XII патріархів (книга 12 Іяковлевичевъ), і сюди ж здаєть ся належить близше нам незвістна „книга Криница“. Більше того мусїло бути в „збірниках“, близше неозначеного змісту (показано таких 8, а що до одного пояснено, що там містив ся „Асаф“ і Хожденіє Данила). Лїтература історична представлена, окрім історичних біблїйних книг, іще Палеєю, „ПлЂненієм іерусалимським“, Временником — „изъ Константинова временника выписанъ“ (мабуть з Константина Манасії), книгою Царственникъ съ лЂтописцемъ (коже звістна супрасльська лїтопись). Лїтературу природничо-ґеоґрафічну заступав лише Козьма „Індикоплов“ в двох примірниках, та „Хожденіє Данилово“.

Се не тільки найбільший, який ми маємо з тих часів, сортимент книжок, але й дуже типовий. Иньші катальоґи біблїотек, які маємо з тих віків 39), і той книжний запас, який до нас заховав ся реально, разом взяті доповняють супрасльський катальоґ розмірно не богато, так що в сумі він дає досить добрий образ тої руської книжности, якою розпоряджали українські землї XV-XVI віка. Поза книгами богослужебними і сьвятого письма скрізь фіґурують ті самі толковання св. письма, учительні євангелия, прологи й минеї, писання деяких популярнїйших грецьких отцїв церкви, номоканони, з свійського письменства — Хожденіє Данила, печерський Патерик, дещо з лїтописної лїтератури (дуже не богато розмірно).

В основі сеї книжности, розумієть ся, лежала староруська книжна традиція, одначе значно доповнена придбаннями тих пізнїйших віків, XIV-XVI, — писаннями ориґінальними, а ще більше перекладеними. На жаль, не можна вповнї докладно означити, що саме внесли в сей книжний запас сї віки, тим меньше — що нового докинули до нього наші книжники, а що дістали готове: з полуднево-словянських земель — з Болгарії й Сербії, де XIV вік принїс з собою нове оживленнє книжної й лїтературної дїяльности (тодї появив ся там ряд нових перекладів навіть давнїше вже перекладених писань, і чимало нових) 40), також з Волощини, що в тих часах культивувала виключно славянську книжність 41), і з Білоруси та земель новгородсько-московських. Причини сеї неясности я пояснив уже: цїлий ряд творів ми маємо в кодексах пізнїйших, XIV-XV-XVI вв., і тільки більше або меньше гіпотетично припускаєть ся їх знаннє в давнїйших віках. Напр. зістаєть ся неясним, чи належить до пізнїх староруських часів (кінець XIII — поч. XIV в.), чи до пізнїйшого вже часу знайомість з такими повістями як незвичайно популярний пізнїйше Варлаам і Йосафат або Стефаніт і Іхнїлат, як Християнська топоґрафія Козьма Індикоплова, як Хронїка Манасії з влученою до неї Троянською історією, як нова редакція Александрії, як цикль оповідань звязаних з Індийським царством, як цїлий ряд апокрифічних повістей і поем, яких традиція не виходить поза XIV-XVI віки 42).

Не запускаючи ся в такі спірні й неясні питання, ми можемо все таки з імен авторів і записей перекладчиків, з язикових та палєоґрафічних прикмет сконстатувати в сих столїтях (пол. XIV до пол. XVI) прилив нового матеріалу в книжний запас, коли не наших, українських земель спеціально, то взагалї в східно-словянський запас, якого участниками були між иньшими й наші землї.

Перейшов за сї часи ряд нових письменників, які, хоч чужі своїм походженнєм, школою і лїтературним вихованнєм, появляли ся на нашім ґрунтї і робили певні вкладки в наш книжний запас. Такий митр. Теґност, виславлений за свої теольоґічні писання комплїментами сучасного візантийського історика, які одначе далеко не оправдують ся прикметами одинокого його поучення, що стало недавно нам звістним (дуже слабонька компіляція на ріжні теми) 43). М. Кипріян, з гіпотетичних писань якого одначе певним лишаєть ся тільки його авторство жития митр. Петра (звістного і в українських кодексах) 44). Григорий Цамблак, оден з блискучих репрезентантів пізно-візантийського риторства, автор кільканадцяти церковних поучень і аґіоґрафічно-панеґіричних писань, досить мало одначе популярних у нас, а більше в Молдавії де проживав він перед приходом своїм до нас 45). М. Фотий — автор досить численних, але слабких і з лїтературного і з всякого иньшого погляду проповідей і учительних посланий (між иньшим маємо з його іменем перерібку старого слова о казнях божих)  46). Нещасливий Спиридон Сатана, также чужинець (Тверитянин) з роду, автор просторого „Изложенія о православней истиннЂй нашей вЂрЂ“, написаного в видї окружника до вірних і также зрештою мало розповсюдженого 47).

З другого боку — появляли ся нові переклади давнїйших писань і творів нових письменників і богословів, довершені своїми книжниками, чи списані з перекладів полуднево-славянських, болгарських головно. Маємо цїлий ряд записок перекладчиків і переписувачів, які вказують на ті огнища, де вела ся робота перекладчиків і копістів: Се царгородські монастирі, як Студійський, де в останнїй чверти звістна цїла кольонїя — „ту живущіи Русь“ 48), Перівлепте й иньш. „Сьвята гора“ атонська, де ріжні монастирі — руські, болгарські, сербські, вигідно могли обмінювати ся продуктами своєї книжности, а паломники й монахи, що „для подвигу“ проживали по тих монастирях царгородських і атонських, приносили й розповсюднювали потім сї книги по своїх краях. З упадком Царгорода Атос мав особливо важну ролю, як головне огнище, звідки черпали ся й зміцняли ся традиції грецької культури й церковности, так само в книжности, як у штуцї, і в церковно-аскетичній практицї; стичність сьвіту словянського й візантийського в тих монастирях ріжних національностей робила його особливо важним 49).

В сфері книжности особливо богатий запас ріжного матеріялу нагромадив болгарський лїтературний рух XIV в., і його продукти тими дорогами — через монахів і паломників, а також через полуднево-словянських духовних, які приходили на Русь (починаючи від Кипріяна і Цамблака, репрезентантів сеї відродженої болгарської книжности), ширили ся в землях східно-словянських. Се болгарське відродженнє вибило своє нестерте пятно на своїх продуктах в язиковій формі, в видї т. зв. середноболгарських язикових прикмет, які вплинули навіть на східнословянську ортоґрафію XV віка (а зам. я: моленіа, добраа; уживаннє ь зам. ъ або е в серединї слів і ь зам. ъ в кінцї слів і т. и.) Так само і в палєоґрафічних прикметах східнословянського письма сих віків знаходять ся виразні слїди впливу полуднево-словянського письма. Сї зверхнї впливи дають нам не тільки можність оцїнити, на скільки великий і сильний був сей полуднево-словянський приток до східно-словянської книжности, але й дає дорозумівати ся певного застою в книжности свійській, на тлї котрого доходить такого значіння сей приток, тим більш що ориґінального він не давав майже нїчого — були то нові переклади грецьких творів, або нові, поправнїйші редакції давнїйш уже звістних перекладів.

Так чи инакше, працею своїх і чужих книжників, перекладчиків і копістів внесено було значну масу нового матеріалу, головно церковного характеру розумієть ся, в книжний оборот східно-словянських земель. Так доперва в рукописній традиції сих віків виступають і правдоподібно — доперва тепер переважно й стають звістними у нас такі писання як Шестодневник Іоана Златоустого, переложений на Атосї в р. 1426 монахом Яковом, Діонисій Ареопаґіт в толкованню Максима Ісповідника переложений на Атосї мон. Ісаією в 1371 р. 50), поученя Ісака Сиріянина (оден з кодексів має записку про списаннє його в царгородськім монастирі Панмакарісти 1420 р. для Герасима тодї владики володимиро-волинського, пізнїйшого митрополита) 51), Авви Доротея, Максима ісповідника, Петра Дамаскіна, Григорія Омиритського, Симеона Нового Богослова, Іоана Антіохійського, Діонтра („Зерцало“ в славянськім перекладї) Филипа монаха, слова Никити Стифата, толковання на євангелїє Теофілакта архіеп. болгарського (письменники XI в.), і новійші писання як напр. анонїмний антіуніонний памфлєт з кінця XIII в. — преніє Панаґіота съ Азимитомъ, пізнїйші (XIV в.) полємічні трактати против Латинян Григорія Палами й Нила Кавасили 52), „словеса“ голосного аскета і містика з першої половини XIV в. Григорія Синаіта, „поученія избрана“ його ученика патр. Каллїста („прЂложена съ греческаго языка на рускыя книги“ — рукоп. Дерманського монастиря), йогож ИсповЂданіє къ творцу і т. и. 53).

Писання західнї — о скільки не переходили вони посередно, через письменство грецьке чи полуднево-словянське, до другої половини XVI в. в книжний запас український чи білоруський проходили, судячи по приступному нам матеріалу, ще в дуже скромних розмірах. Найстарший з таких дотепер звістних збірників зачислюваний по письму до XV в., але може й не старший початків XVI в., містить перекладені з польського й латинського статї: страсти Христові, повість про трох королїв, що приходили кланяти ся Христови, й житиє Олексїя чоловіка Божого — статї, очевидно, досить популярні, бо стрічають ся й по иньших збірниках 54). В однім зі збірників XVI в. разом з хожденієм Данила і русько-литовською лїтописею середньої редакції є середновічна повість „книга о Таудале рицери“ (Visio Tundali) — муки пекольні і райське житє, що бачив ірляндський рицар Тундаль, з численними чехизмами, що вказують на переклад з чеського 55). В иньшім поруч русько-литовської лїтописи одної з середнїх редакцій читають ся повісти „о витезях с книгъ сербскихъ, а звлаща о славномъ рицеры Трысчан(е), о Анцалоте и о Бове и о иншыхъ многихъ вытезях добры(х)“ — рицарські помани про Тристана й Ланцельота та Бову, дїйсно з численними прикметами сербського ориґіналу, і переложена з польського перекладу (1574 р.) угорська повість про Атилю 56).








Примітки


1) Див. т. V c. 483-6.

2) Ibid. c. 492-3.

3) 1. с. с. 74.

4) Лїтература див. в прим, 5.

5) Акты Зап. Рос. IV с. 204.

6) Ibid. с. 205.

7) Передмова в Кіев. Старинї 1889, І с. 5.

8) І stąd popi waszy, gdy co w slowienskim chcą rozumieć, do polskiego się udać po tłumactwo muszą, abo więc tylo usty a w czytaniu doktorami są. У ynney szkoły chyba na czytanie nie maią. Y to ich wszytkiey nauki na wszytkie duchowne stany doskonalstwo! — Pyc. ист. библ. VII с. 486.

9) Див. т. III 2 с. 454 і далї.

10) Рус. ист. библ. VII с. 486.

11) Звістки з попереднїх столїть, які пробував зібрати Харлампович, не можуть бути сюди притягнені. Звістка про ученнє св. Стефана Махрицького в Київі, не говорить про школу властиву („времени приспЂвшу вданъ бываєтъ отъ родитель своихъ на ученіе божественнымъ книгамъ, и вскоре извыче божественныхъ книгъ писаніе“ — Макарій V 2 с. 129), та й час написання і історична вартість сього жития незвісні. Згадка про „дидаскалию“ в грамотї Любарта луцькій церкві належить не XIV, а кінцеви XVI в. (див. мою замітку: Коли сфабрикована грамота Любарта луцькій катедрі, Записки Наук. тов. ім. Шевченка т. LXX).

12) Scholas semper templis adjunctas habent — Historiae ruthenicae scriptores exteri ed. Starczewski II c. 39. Одерборн пише тут, очевидно, головно на основі того, що бачив на Білоруси, хоч має на метї характеризувати в-суміш Білорусь і Москву.

13) Baliński i Lipinski Staroż. Polska II 2 с. 949.

14) Гал. истор. сборник II (сьвідоцтво не для XIV в., як уважає Харлампович — с. 192, а для другої полов. XVI в.).

15) Археогр. сборникъ т. XI ч. 114.

16) Описаніе рукоп. Румянцев. музея с. 129.

17) Архивъ Юго-зап. Рос. І. І с. 82.

18) Акты Юж. и Зап. Рос. I ч. 141 (1563).

19) Зоря Галицкая, 1860 с. 228.

20) Акты Виленской ком. XIX ч. 380: „уставник“ і „слуга церковний“ зветь ся bakalarz (1583).

21) Акты историческіе І ч. 104.

22) Scriptores II с. 39-40.

23) Акты историческіе 1 ч. 104.

24) Чтенія московські 1888, І с. 84.

25) Див. низше.

26) Харлампович с. 202

27) Про еволюцію письма в сих віках: Срезневскій Славяно русская палеографія (X-XIV в.), 1885, Карскій Очеркъ славянской кириловской палеографіи, 1901, Каманинъ Палеографическій изборникъ, матеріалы для исторіи южно-русскаго письма въ XV-XVIII в., 1899.

28) В однім процесї про фальшовані акти в Витебську 1540 р. „ставили попа духовнаго, въ которого тотъ Клинець учил ся грамотЂ, и тотъ попъ светчилъ: правда єсть, ижъ той Клинецъ небожчикъ, будучи выросткомъ молодымъ, учил ся у мене, але скорописи не вмелъ, а ни се єя учылъ, бомъ и самъ скорописного писати не умелъ“ (Каманинъ op. c. с. 10).

29) „Хощеши ли умети, пише він в своїй передмові до біблїї (1519), граматику или по руски говорячи грамоту, єже добре чести и мовити учитъ, знайдеши в зуполноє библіи псалтыру — чти єє; пакъ ли ти ся любить розумети лоику, она же учить з доводом разознати правду отъ кривды, чти книгу светого Іова или послания светого апостола Павла; аще ли помыслиши умети риторику, єже єсть красномовность, чти книги Саломоновы. А то суть три науки словесныя. Восхощеши ли пакъ учити ся музики, то есть певници, — премножество стиховъ и песней светыхъ по всей книзе сей знайдеши; любо ли ти єсть умети аритметику, єже во кратце а неомылне считати учить, — четвертыи книги Моисеєвы части чти; пак ли же имаши предъ очима науку геометрию, єже по руски сказуєт ся землемерениє, чти книги Ісуса Наувина; єстъ ли астрономии или звездочети, найдеш на початку книги сеє о сотворении солнеца и месеца и звездъ, найдеш во Исусе Наувине, яко стояло солнеце на єдиномъ месте за целый день“. Доточивши ще кілька таких астрономічих казусів, автор похопив ся і завважив: „болеє воистинну чудит ся превеликой божиєй моци мусишъ, инжели учити ся“. (Каратаевъ Описаніе славяно-русскихъ книгъ с. 31).

30) Дневникъ Ф. Евлашевского — Кіев. Старина 1886, I с. 128.

31) Archiwum do dziejów liter. i oświaty VII c. 158.

32) Acta rectoralia univ. Cracoviensis, показчик sub voce.

33) Archiwum do dziejów literatury i oświaty II c. 429, VII 3 etc. З таких, що звертають увагу своїми іменами — може руськими занотую нпр. на липськім унїверситетї Петра Хвальчевського (1531), Лаврентия Килїяна з Коросна руського (1532), Антонія Антоновича зі Львова (1542), Матїя Слиневского de Sarmatia Majori ex civitatae Каnіiеuх (1551), Георґія Келіановского Русина (1562). Фридриха Скумина, Даміана Володковича „Литвинів“, Йосифа Воловича „Русина“ (1563), Григорія Сопігу (Sapia) „Литвина“ (1567) й ин. Взагалї реєстри липських студентів з західно-европейських дають найбільше інтересного.

34) Див. т. III 2 с. 459 і далї, й прим. 33.

35) Видрукована в IX т. виленського Археограф. Сборника с. 53 і далї.

36) А то книги старыя: Євангеліє толковоє великоє. Євангеліє учительноє староє. Євангеліє в полдесть толковоє. Євангеліє Матвея въ столпъ толковоє. Книга Криница. Книга десятог(лав). На весь годъ 4 прологи, а въ кождомъ по 3 мЂсяцы, а у пятом пролозе 6 мЂсяцевъ, а въ шестомъ и седьмомъ цЂлый годъ. Книга Змарагдъ. Книга Златая цепь. Д†книзЂ — оба Маргариты. Книга Григорія Богослова. Книга Пророчества. Книга великая: Діонисіє Ареопагитскій, Книга Кирила Ієрусалимского. Книга Григория Двоєслова. Книга другая Григорія Двоєслова на паркгаминЂ. Уставы 2, одинъ въ десть, а другій у полдесть. Книгъ великихъ, въ десть, соборниковъ 4, а пятый на паркгаментЂ, а полудесныхъ соборниковъ 3, а у одномъ соборнику книга Асафъ и Хоженіє Данилово. Книга Псалтиря въ десть, окованая позлотистыми пуклями. Книга Псалтыря митрополита Солтана въ десть же. Книга Псалтыря толковая. Книжка толковая избранныхъ псалмовъ, въ полдесть, и о умершихъ слова. Книги Єфремовы 2. Книги 2 Отечники. Д†книзЂ Симеона Метафраста, одна въ десть, а другая въ полдесть, а в десномъ*) написанъ Синаксарь. Д†книзЂ въ полдесть Исака Сиріянина. Апостолъ толковый. Апостолъ великій на паркгаментЂ. Апостоловъ дестныхъ 3. Часословы 2 великихъ, старыхъ. Книга ЛЂствица въ полъдесть, другая исъ Отечникомъ. Книга ( *) Читай; дестном.) Антиохъ изъ житиємъ Богословлимъ. Книга, въ которой писаны слова на четыредесятницу и пятдесятницу, въ полъдесть. Д†книзЂ Златоустаго постныхъ. Книга 12 Іяковлевичевъ. Книга Царственникъ съ лЂописц(ем). Книга Осафъ изъ житіємъ светого Сергія чудотворца руского. Книга Кирилова на Уліяна. Книжка Патерикъ Печерскій. Книжка Григорея Синаита. Книжка на Латину. Книжка Житіє великого Θеодосія киновіарха и иныхъ светыхъ. Книга Григорія Амаритского на Єрвана. Книга Зерцало. Книга съ плененіємъ Ієрусалимскимъ. Книжка таранковская — Моноканонъ. Книги 2 великихъ правилъ церковныхъ. Книжка Василей Новый. Миней старыхъ 12. Треоди 2 — Постная и ЦвЂтная. Охтаики 2. Книгъ служебниковъ 7. Книжка въ полъдесть Зонаря. Книгъ битыхъ 5. Книга Дорофей изъ житіемь Іоана Злотоустого. Єрмолоєвъ знаменныхъ 4, я пятый стихиральчикъ. Єрмолой безъ знаменія. Псалтырей проходенокъ 10. Псалтыря, по которой въ церкви говорятъ. Псалтыря великая келейная. Книга Требникъ. Книжка, въ которой Богородицы каноны, што поются на повечерницахъ. Книжка панахидникъ. А всихъ книгъ старыхъ 129.

37) А то книги новыя, што за мене, Сергія, прибавлены церкви светой: Книга Правила светыхъ отцевъ, зуполныє. Книга Великого Василія Кесарійского, новописанная. Книга Никонъ, новописанная. Книга Шестодневникъ Іоана Антіоха, и въ ней написано Козма Индикапловъ. Книга Іоанъ Дамаскинъ. Книга Апокалипсія съ толкованіємъ. Книга Временникъ, изъ Константинова Временника выписанъ. Книга Палея. Книга Бытея. Книги 2 Златоустого о лущи (sic). Книги 2 Отечники изъ Пасієвымъ житіємь, новописанныи. Книга Соборникъ, новописанный. Псалтыри 2, одна великое паперы, а другая жабин(ская). Псалтырка проходенка, новописанная, а другая битая. Книга Феодора Студита отъ СопЂги. Книга ЛЂствица въ десть. Книга Отечникъ Єгипетскій. Книга Соборникъ, на предЂ житіє Кипріяново, а потомъ иншихъ светыхъ. Книжка, въ которой написано житіє Афанасія Афонского. Псалтыря толковыя. Охтанки 2 новыхъ. Треоди 2: постная и цвЂтная. Миней новыхъ 13. Євангеліє учительноє новоє, а другоє учительноє жъ жабинскоє. Апостоловъ 3, а четвертый битый, а пятый латынскій. Панахидничокъ. Часословы 3. Уставъ великій, новописанный. Служебникъ новый. Минея новыхъ светыхъ. Соборничокъ новыхъ светыхъ. Греческихъ книгъ 5. Книга Требникъ исъ серебряными пуклями старый, въ полдесть. Другій Требникъ новописанный. Книжка Минейка, образцовъ светыхъ. Жабинскоє євангелійце изъ апостоломъ и апокалипсією. Книжка, по которой кажуть всенощноє. Книжка малая изъ святцы и четыредесятницею и пятьдесятницею и съ канономъ воскреснымъ. Книжки 2 съ пЂсьнми Моисеовыми и зъ припЂлы. Єрмолойцы 2 новыхъ. Книжка малая чернеческого правила келейного, новая. Книжка малая, у которой написана служба толковая. Книга Іисусъ Навынъ и Царства въ ней написаны, въ десть. Всихъ книгъ новописаныхъ, за мене Сергія прибавеныхъ 74. (З сих слїв виходило б, наче б усї отсї книги були „новописані“, але в дїйсности з них новописані були не всї, хиба деякі понад ті, при яких не дописано виразно, або й тільки сї — напр. ті 5 гречеських книг, яких зміст, очевидно, був навіть незвістний, певно не були „новописані“).

А потомъ еще прибавлено книгъ новописанныхъ: Требникъ въ десть, новый, оксамитомъ чорнымъ покрытъ, пукли изъ полудесного требника старого собравши серебрянныє, на єю изложены, а по серединЂ бляшка изъ образомъ Іоана Богослова. Книга ЛЂствица, въ десть, новонаписана, а панахидникъ у полъдесть новий.

А то Яцка подъскарбьєго бывшего книги, которыє ся по смерти єго остали: ЛЂствица въ полъдести. Козьма Индикопловъ, въ десть. Книга АндрЂя Уродивого, въ десть.

Окрім того осібно показано шість євангелий в дорогих оправах.

38) Звичайно уважають „синаксар“ і „пролог“ двома назвами тогож самого типа збірників, але назву сю надавали ріжним редакціям і навіть ріжним типам збірників.

39) Див. опись книг слуцького монастиря з кінця XV в. в Актах Зап. Рос. І ч. 115 — тут між иньшим два прологи, жития сьвятих, патерик печерський, Лїствиця, Ізмарагд, Дорофей, Єфрем, Григорий Синаїт, Федор Студит, Симеон новий Богослов, Никон. Опись книг Жиґимонта Старого (нове, справлене виданнє у Владимірова Францискъ Скорина с. 15-6), м. ин.: „лїтописець київський“, Шестоденец, „книга повести збранныє“, „книга о мытаре“, книга повнене поста, два прологи, паранея (Єфрем Сирин), Іван Златоустий, молитви св, Кипріяна. Між книгами пана Солтана (1516) м. и. „правила Григорьєвския“, Григорей Богословъ, псалтыра золотомъ писана (Литов. Метрика І с. 872). Між наданнями Константина Ів. Острозького (вище с. 306) — поучення патр. Каллїста. Реєстр Печерського монастиря з 1554 р. (Голубевъ, Петръ Могила, І дод. 2) описує тільки деякі книги — числом 58, а иньші згадує, на жаль тільки сумарично — „книгъ посполитыхъ полтретьядцать“ (Харламповичъ Школы с. 195 одначе непотрібно сї „посполиті“ книги уважає сьвітськими, та й невидко тих сьвітських книг в пізнїйшій описи зовсїм). Серед описаних бачимо два учительні євангелїя, дві Лїствицї, два прологи і синаксарь, патерик печерський, патерик скитський, кормча, палея, 12 миней. Пізнїйша опись, з 1593 р. (Архивъ І т. І ч. 91) числить всього книг 63 (отже убуло їх, але книги вичисляють ся й иньші, так що маємо мабуть між ними й ті неописані в 1554 р.), а в тім євангелий толкових два (одно „Алексїєвське“), три учительних, два послання толковані Маргарит, Єфрема 2 кн., Ісаака Сирина 2, Лїствицї 2, Діонисий Ареопаґіт, Федор Студит, Откровеніє Ісаії (Wyznanie proroka Izaiasza Theodorytem złożone i Bazylim Wielkim), Варлаам і Йоасаф, дві Палеї, Зврцало, якесь „житиє“, Патерик печерський і скитський, „приклади“ три, миней 15. В опису біблїотеки львівського брацтва з 1619 р. (Архивъ Югозап. Рос. ч. І т. XII с. 7-8) окрім сьвятого письма (в тім 3 прим. пятокнижа) толковання Теофилакта на євангелия, і ще якісь иньші, слова Златоустого на євангелия от Матфея й Іоана, і ще якісь иньші, толковий апокалипсис, два учительних євангелия, минея четья, Лїствиця, Діонисий Ареопагит, книга на Єрвана, Максим инок, „кронника писанная о Греках“ і якась иньша „кронничка писанная“.

40) Про се оживленнє див. новійші працї: Сырку Къ исторіи исправленія книгъ въ Болгаріи въ XIV вЂкЂ; Радченко Религіозное и литературное движеніе.

41) Про славянсько-румунські книжні стичности нова праця Яцимірского Изъ исторіи славянской письменности въ Молдавіи и Валахіи XV-XVII вв., 1906.

42) Пор. т. III 2 с. 463-4.

43) Поученіє Феогноста м. всея Руси о смЂренолюбіи, яко не подобаетъ играти и смЂяти ся бещинно крестьяномъ и якоже недостоини приходять къ божественымъ тайнамъ і т. д., видане Нїкольским в ИзвЂстіях рус. язика 1903, I, з кодекса 1498 р.

44) Питаннє про писательство Кипріяна переглядав новійше Голубинскій Ист. рус. церкви т. II. І с. 347 і далї.

45) Про лїтературну дїяльність його новійша праця Яцимірского Изъ исторіи словянской проповЂди въ Молдавіи — неизвЂстныя произведенія Гр. Цамблака, 1906, тут огляд лїтератури і аналїза лїтературної манєри.

46) Новійший огляд лїтературної дїяльности Фотия у Ґолубінського 1. с. с. 389 і далї; про перерібку слова о казнях у БЂльченка Поученія Феодосія о казняхъ (ЛЂтопись одес. общ. VIII).

47) Се невидане „Изложеніе“ описує м. Макарій (IX с. 64-6) з одинокого звістного йому кодексу новгородської софійської біблїотеки XVI в.; зміст „Изложенія“ історично-доґматичний, з моральною наукою при кінцї.

48) Подорож Игнатія Смольнянина, вид. Палест. товариства с. 7.

49) От кілька записок, які вказують на ролю царгородських і атонських монастирів в розповсюдженню книг в східно-словянських землях: Діоптра Филипа списана була в царгородськім манастирі Перівлепте кир-Зиновієм 1388 р., тамже церковна устава єрусалимська Афанасієм в 1406, Лїствиця в 1421 р. Євсевієм; збірник житий і поучень в Студийськім мон. Афанасієм Висоцьким в 1392 р.; слова Ісаака Сиріянина в мон. Панмакаристи для владики волинського Герасима в 1420; історія Йосифа Флавія в Царгородї Іоаном старцем в 1399 р.; Іларіон ігумен новгородський приніс з Атону Тактікон в 1397 р., а Сава Вишерський коло тогож часу якісь правила; Єфрем Русин дістав на Атосї від Іакова Доброписця переклад Максима Ісповідника; Афанасій Русин списав в лаврі Афанасія на Атосї житиє Григорія Амиритського, і т. и. (див. катальоґи у Соболевского Южно-слав. вліяніе дод. II і VI).

50) Горского і Невоструєва Описаніе II. І с. 45 Описаніе Румянцев. музея с. 160, пор. вище опись супрасльської біблїотеки.

51) Чтенія київські т. X с. 219.

52) Про них Поповъ Историко-литерат. обзоръ полем. сочиненій с. 296 і далї.

53) Пор. катальоґ у Соболевского Южно-слав. вліянія, дод. І.

54) Тексти видані в Памятн. др. письм. ч. 140 і 150, статї про них: Владиміровъ Житіє АлексЂя челов. Божія въ зап.-рус. переводЂ XV в. (Ж. М. Н. П. 1897, X), Brückner Die Dreikönigslegende russisch, 1888 (Archiv X), Карскій Западнорусскій сборникъ XV в. (ИзвЂстія акад. 1887, II), і замітка Франка в Записках Наук. тов. ім. Ш. т. 56, бібл. с. 9. (повість про трох королїв). Прототип страстей досї невикритий і зістаєть ся спірним, чи переложено їх було з польського чи з латинського.

55) Про неї Brückner Die Visio Tundali in böhmischer und russischer Uebersetzung (Archiv XIII). Збірник бібл. Красїньских в Варшаві.

56) Збірник познанської біблїотеки Рачиньских; повісти видані у Веселовского изъ исторіи романа и повЂсти, II (Сборникъ отд. рус. яз. и слов. XLIV), збірник описаний Брікнером: Ein weissrussischer Codex miscellaneus der gräflich Raczynski'schen Bibliotek in Posen (Archiv, IX).











Попередня     ТОМ VI     Розділ IV     Наступна

[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том VI. Розділ IV. Стор. 4.]


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.