[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том VII. Розділ I. Стор. 5.]

Попередня     ТОМ VII     Розділ I     Наступна





ТАТАРСЬКІ НАПАДИ І ВОЄННА ОБОРОНА XVI В.: ПОГРОМ 1482 Р. І ЗАХОДИ ОБОРОНИ, ПОЛЇТИКА ОКУПІВ І ЗАДАРЮВАНЬ, ПЕРЕГОВОРИ 1510-Х РОКІВ І ТАТАРСЬКІ СПУСТОШЕННЯ, ОБОРОНА ЗАХІДНЬОГО ПОГРАНИЧА, УГОДА 1512 Р. І ЇЇ БЕЗПЛОДНІСТЬ, ТАТАРСЬКІ ПУСТОШЕННЯ 1513-6 Р., ОРҐАНЇЗАЦІЯ ОБОРОНИ 1518 Р., ПОГРОМ ПІД СОКАЛЕМ І „ОРДИНАЦІЯ" 1520 Р., ТАТАРСЬКІ Й ТУРЕЦЬКІ НАПАДИ 1520-Х РОКІВ, СПУСТОШЕННЄ ЗАХІДНЬОЇ УКРАЇНИ 1524 Р., ПОГРОМ ТАТАР 1526/7 Р., НАПАДИ 1528-1530 РР.



Сї здобутки кольонїзації й воєнної орґанїзації — досить скромні самі по собі, але дуже значні й показні в порівнянню з пізнїйшою руіною — зникли під татарськими погромами останньої чверти XV в. Польско-литовське правительство, спроневіривши ся Витовтовим традиціям, занедбало свою східно-полудневу полїтику до того, що дало своїм соперникам половити своїх традиційних союзників — кримських ханів, і Крим з передової позиції литовської полїтики, сторожа і охорони української кольонїзації, яким був він, по признанням польських полїтиків XV в. 1), стає на довгі часи огнищем руіни й деструкції для України, аж поки вона сама не спромогла ся з ним собі порадити. 1482 роком роспочинаєть ся отся нова доба в житю східно-полудневої України. Татарські напади, то більші, то меньші, спадають оден по другім на неї. То той то сей замок, з столичним київським включно, попадають в руки татарські, гинуть в огнї, а меньші загони, яким більші замки були не по зубах, шпирають в їх околицях, нищачи останнї слїди осель і господарства 2). „За ті лїта пановання славної памяти Олександра, згадують литовські пани по його смерти 3), Мендлї-ґірей цїсар перекопський сам своєю особою і через своїх дїтей і людей неперестаючи нищив пограничні землї обоїх держав, і які то шкоди невимовні стали ся, які полони несчисленні виведено, яке розлитє крови християн чоловіків і жінок, потерпіли вони (держави) від того поганства — хто то може виповісти!”

Польско-литовске правительство Казимира і Олександра почуло себе безсильним против сього степового ураґану і в своїй прострації готово було навіть відновити данні відносини українських земель до Орди, зняті з них правительством Витовта сто лїт тому. Не помишляючи навіть про оборону границь кольонїзації, воно силкуєть ся оборонити й затримати бодай внутрішню сїть замків. З незвичайним напруженнєм, з мобілїзацією сил майже цїлої держави кор. Казимир відбудовує в 1483-4 рр. київський замок знищенний в 1482 роцї. „На роботу київську, оповідає пізнїйша урядова записка, приходило тодї більше як 20 тис. топорів з волостей поднїпрянських, задвинських, торопецьких, з Вел. Лук і Ржеви Великої”. Навіть від папи випросив Казимир підмогу на відбудованнє Київа 4). Заразом щоб зробити вражіннє на Татар, мобілїзує воєнні сили в. кн. Литовського під Київом. Таку ж мобілїзацію повторив в 1490-х р. в. кн. Олександр, вийшовши з цїлим військом на полудневу границю, і відбудовав при тім браславський замок, знищений Татарами 5). Але навіть не всї замки були відновлені — напр. Звенигород так і зостав ся без відновлення, і все Поросє і Заросє, поза Днїпровою смугою, лишило ся без всякої охорони, то значить було засуджене і далї бути пусткою. Так само і все східно-полудневе Заднїпровє.

Цїною крайньої запобігливости бажанням і інтересам кримського розбійника, піддобрювання його дарунками і обіцянками рік-річної дани, та грання на розбійничих інстинктах його орди, польско-литовському правительству кінець кінцем удало ся захитати одностайність і витрівалість кримської полїтики, прихильної до Москви, а ворожої до Литви-Польщі, та звернути Кримцїв против Москви 6). Перспектива війни з Москвою, з якою носило ся, в надїї реваншу, литовсько-польське правительство по смерти Івана III, робило такий поворот дуже привабним; надїя, що звернувши розбійничу енерґію Криму на Москву, можна буде у себе сподївати ся певнїйшого спокою від Кримцїв, — так само. По довгих торгах про розміри річних „упоминків”, які мали платити ся кримському ханови 7), стала ся угода на тім, що хан буде річно діставати 15 тис. золотих, які платити ме по половинї Корона і в. кн. Литовське, а хан за те обовязував ся дати закладнїв, не пустошити земель литовсько-польських і помагати литовсько-польській державі на її неприятелїв, перед усїм на в. кн. московського: від нього Менґлї-ґерай обіцяв відобрати й до в. кн. Литовського вернути всї землї, які той забрав був за часи в. кн. Олександра 8). Умова ся була доведена до кінця в 1512-3 рр., але вже від 1507 р. Кримська орда почала пустошити московські землї, і все більше входила в смак сього нового спорту.

Одначе се само по собі нї трошки не забезпечило українські землї Корони й в. кн. Литовського від таких самих пустошень. Правда, нове правительство, Жиґимонта Старого, показувало дещо більше енерґії й уважливости в охоронї полудневих границь і запобіганню татарським наїздам, але сї охороннї заходи переважно були звернені на західню Україну — Галичину, Поділє, Волинь, як краї сильнїйше залюднені, богатші воєнною силою і воєнно-служебною людністю. Східня ж Україна, слабо залюднена й слабосила сама по собі, була дуже слабо обслужувана й правительством. Та кінець кінцем і східня й західна Україна, не вважаючи на всї правительственні заходи, жила в неустаннім хронїчнім страху татарських спустошень, і така вічна небезпечність, розумієть ся, страшенно підтинала всякий розмах кольонїзаційної енерґії, не давала можности інтензивно працювати над відновленнєм знищенної кольонїзації. Клясична фраза волинської шляхти з 1540-х рр.: „тут на Волини будь єсть або не єсть перемирє з Татары, тогды предся з коня мало зседаєм” 9) — дуже добре характеризує тутешнє житє за всю першу половину XVI в.

Під час переговорів про згоду і союз з Кримом, коли литовсько-польські війська були стягнені на московську границю (під час повстання Глинського), великі татарські ватаги напали на Поділє, Волинь, мабуть і Київщину, заганяючи ся в Полїсє аж під Слуцьк, де побило їх литовське військо, вертаючи ся з походу; иньших знов погромили на Поділю коронні жовнїри з подільською шляхтою, і ще згадують ся дві битви на иньших місцях 10). В р. 1509 воєвода молдавський вчинив звісний нам похід на Поділє й Галичину, з турецьким і татарським військом, як пише сучасник 11). Потім з початком 1510 р. почали ходити трівожні поголоски, що Татари збирають ся на Кучманськім шляху і хочуть іти на Поділє. Король скликав шляхту в загальний похід, в Коронї, зажадав помочи з Литви й Волощини 12); може бути, що се відвернуло татарський похід, або й без того взяв він иньший напрям — звернув ся на Ногайську орду. Але погромивши Ногайцїв, Татари знову звернули ся до українських земель. Знову пополох і мобілїзація, особливо на Поділю 13), і Татари одним військом пішли на Волощину, другим — по за Київ в білоруські й литовські землї, заганяючи ся далеко аж за Вильно, і страшенно попустошивши, „цїло до Орди вернули ся” 14). Литовський гонець, приїхавши з кінцем року з Орди, привіз вісти, що Татари збирали ся походом ще й на Галичину, але Менґлї-ґерай затримав сей похід 15). В Польщі чекали нових нападів, ухвалено кредит на удержаннє постійного більшого війська на Поділю (проєктовано чотири тисячі, в дійсности було три 16); поручено всяку обережність пограничиним старостам і начальникам війск 17). Доносили на весну, що татарське війско зближаєть ся до України, потім — що його бачили коло Браслава 18). Кінець кінцем Татари кинули ся на Київщину, але воєвода Немирович погромив їх на Рутку (на полудни від Київа) 19). На весну 1511 р. знову трівога: хан посилає своїх закладнїв до Київа, але з ними йде 6 тисяч Татар. Збирають ся війська, щоб стрінути зі зброєю в руках сих вістників спокою 20), але трівога сим разом була фальшива: хан закладнїв не післав. Одначе трівожні вісти не вгавали. Чекали і пильнували границь на Волини й Поділю; литовські сили були мобілїзовані і зібрані під Мозирем, під головним начальством кн. Острозького 21). Цїле лїто пройшло в трівозї й сторожі. Татари дїйсно показали ся під Браславом, але їх погромлено 22). Потім пішли поголоски, що Татари йдуть на Київ, і туди післано литовське військо 23). Кінець кінцем, Татари звернули ся на Волощину, і се знову викликало пополох на подільсько-волинській границї, зброєння, загальний похід, але скінчило ся тільки на якімсь невеликім наїзді Татар на Україну — погромив їх там намістник овруцькій Полозович 24).

Правительство вважало се результатом усильної оборони, що рік обійшов ся без більшої татарскої біди, й на новий рік (1512) проєктувало знову ухвалу надзвичайних кредитів на оборону границь, тим більше, що трівожні вісти тягом приходили також про Турків 25). Але дістати нових кредитів король не встиг і латав видатки як міг. Тим часом уже під весну почали надходити трівожні слухи про Татар, і на весну вони дїйсно великою масою (рахують 20 тис.) впали в Галичину. Поки настигли сили, стягненї з Корони й Литви, орда встигла сильно попустошити й пограбити край. Кінець кінцем її погромили під Вишневцем, і дуже тріумфовано з тої побіди, але розумієть ся, ся побіда, як звичайно, не вертала зруйнованого, побитого, спаленого 26). І за хвилю знову приходили вісти про нові татарскі загони коло границь України, коло Браслава, і т. п. 27). Для відносин татарських високо характеристичним було, що саме як Татари пустошили Галичину, ханські закладнї, вислані нарештї, їхали до Київа, на забезпеченнє згоди, бо напад, мовляв, зроблений був без відомости Менґлї-ґерая 28). Се одно давало дорозумівати, як мало можна і в будучности покладати ся на певність спокою, забезпеченого присягами, річними „упоминками” й нарештї закладнями. І дїйсно, в Польщі й Литві з трівогою ждали нових нападів. Приходили вісти, що Татари великою ватагою (40 тис.) показали ся в степах. На „київських полях” погромлено невелику ватагу Татар під проводом Менґлї-ґераєвого внука Алепа. Наїзди й битви йшли на подільських границях 29). І одначе годї було витягнути від сойму постійні кредити на орґанїзацію оборони: шляхта міцно тримала ся за кешенї, сойм 1512 р. не відновив кредитів, і пограничне військо коронне з 3000 і 2000 спадає до 300  30). Правительство литовсько-польське, опираючи ся на новий трактат і недавно вислані Менґлї-ґераєви гроші старало ся всими силами звернути його на Москву, і се удало ся справдї — хан робить кілька експедицій на Сїверщину (1513 і 1515), але сї операції татарські коло литовської границї всякий раз викликали великі страхи, щоб при тім Татари не перекинули ся й на українські землї Литви, і правительство литовське просило, аби орда не роскладала свого кошу поблизу границї 31). Під час другого походу Татари, з участю литовського війська (під проводом київського воєводи Немировича і старости канївського Ост. Дашковича) сильно спустошили Сїверщину, але разом з тим орда татарська набігла на Поділє й загнала ся під Теребовлю, де наткнула ся на польських жовнїрів і завернула ся назад 32). І пізнїйше йшло також. Новий хан Магомет, син і наступник Менґлї, що вмер на весну 1515 р., запевняв в своїй приязнї Польщу, яку ставив в приклад московському в. князеви — що йому відти „і лїтом і зимою золото пливе від короля як ріка безустанку пливе — і для малих і для великих однаково”. А його брат Ахмат з Очакова чинив напади на литовсько-польські землї.

1516 р. принїс ще серьознїйший погром, в яким винний був очевидно сам хан. „Той хитрий поганець і від московського упоминки брав і обом помогати обіцяв”, як завважає польський хронїст. Діставши значнїйші суми з Москви, він вислав лїтом велику орду (раховано її 30-40 тис.) на Галичину. Оборони не було, загального походу не встигли на час скликати і поки одні на одних дивили ся, Русь і Поділє видано Татарам як на мясні ятки — страшенно попустошено сї краї, від Карпатів до Люблина, забрано в неволю масу худоби, людей, а старих і малих, яких не можна було брати в неволю, на місцї побито. Шляхтянок з значних домів, що збирали ся тїкати з домів, повезли в їх власних фурґонах до Криму, як не без гіркого гумору завважає польський хронїст. Польскі жовнїри і шляхта місцева, зібрана наборзї, могли погромити тільки деякі дрібнїйші ватаги — головні маси вийшли безкарно, забравши масу полону (рахували його на 50 і навіть на 100 тис.), і гетьман коронний з 2 тисячами війська, що мав, не вважав можливим з ними зачіпатись. Ходили чутки про новий похід слїдом, але сим разом трівога була фальшива 33).

Сильний голод, що прокинув ся в Криму під осїнь того року, погнав Татар до нових наїздів. Маси їх почали громадити ся в Чорнім лїсї над Днїпром. Король даремно намовляв хана, аби звернув їх кудись далї, на московські границї. По торішнїй шкодї рішено збільшити знов пограничне військо — до 1000 люду. Волинь цїлу змобілїзовано на випадок нападу. Дїйсно під кінець року Татари впали на Поділє й роздїливши ся на чотири ватаги, кинули ся в околицї Камінця, Летичева, Зинькова й Межибожа. Але що сим разом їх чекали, та й орда була, очевидно, слабша, то її погромили легко 34). Головна орда з самим ханом, шукаючи паші, присунула ся під надднїпровські осади, і сам хан остерігав київського воєводу перед своєю непослушною голотою 35). Взагалї в ордї замітна була більша нїж коли дезорґанїзація — ханські брати й сини поступали кождий як хотїв, і се в додатку до зрадливої полїтики самого хана замотувало відносини ще більш безнадїйно. Частина орди кочувала понад Днїпром і тримала в неустаннїй трівозї українські землї. В 1517 р. Татари таки встигли несподїванним нападом погромити пограничне польське військо. Потім знову напали в падолистї на Поділє й Волинь, але по попереднїй трівозї їх сим разом чекали й погромили 36).

Сї неустанні напади змусили нарештї шляхту ухвалити (на поч. 1518 р.) кредити на удержаннє війска на Руси против Татар (трох тисяч), а заразом уставу про чергову службу шляхти для оборони полудневої границї: Польща роздїлялась на три части, і по черзї шляхта з одної частини обовязувалась сама, чи через своїх заступників іти на всяку потребу на охорону границь 37). Може бути, що ся мобілїзація оборонних сил справдї оборонила в тім роцї, принаймнї західню Україну: Татари пішли на Молдаву, і там подільські жовнїри помагали їх бити Волохам. Пізнїйше татарські ватаги кинули ся на Київщину й на Волинь, але їх погромили — одну ватагу кн. Острозький, другу Дашкович 38). Та незадовго виявилась вся нездатність тих оборонних засобів против серіознїйших нападів татарських. В липнї

1519 р. велика орда татарська (40 тис. як кажуть) наїхала на землї побужські — Волинську, Львівську, Белзьку, Люблинську й зачала пустошити. Пограничне військо подільське в числї 3 тисяч поспішило на поміч і злучивши ся з військом гетьмана литовського Острозького і шляхетськими силами, стало під Сокалем, щоб погромити Татар, як вони будуть вертати. Позиція для боротьби з цїлою ордою була дуже невідповідна, і Острозький противив ся сьому плянови, але шляхта польська відкинула його ради; зведено битву, й військо польсько-литовське страшенно погромлено. Небагато його встигло сховати ся до сокальського замку, а Татари забравши трофеї — корогви й труби, з полоном і здобичею пішли собі до дому через Волинь 39).

Ся катастрофа зробила сильне вражіннє в Польщі. Король з сенаторами рішили ужити всяких способів оборони, але кінець кінцем не могли видумати нїчого більше, як тільки заповісти загальний шляхетський похід без попереднїх оповіщень і зібрати новий трохтисячний контінґент наємного війська для охорони полудневої границї. Та й то приходило ся те марне військо наймати, як нарікав король, не знати за які гроші: шляхта, ухваливши податок, нїчого одначе не платила, і вже попереднїй контінґент був найнятий за позичені гроші, а тепер знов треба було шукати позички, не знаючи навіть, як її потім покрити 40).

Вицїдивши стільки крови з України, хан наново розпочинав переговори з польсько-литовським правительством, нагадував за невиплачені упоминки й ріжні закиди вишукував 41). Але заразом з Криму приходили вісти і поголоски про пляни нових походів: що Татари підуть разом з Москвою здобувати Київ, що вони збирають ся знову йти на західню Україну, і т. д. 42). Вони трівожили тим більше, що воєнні сили Польщі були відтягнені пруською війною. На зїздї воєвод і старост, зібранім на жовтень 1520 р. у Львові, ухвалено такий плян оборони, затверджений потім королем: На Поділю стоятиме служебне військо, в числї 600 жовнїрів (тільки всього!), під проводом головного свого коменданта каштеляна камінецького Яна Творовского, а старости камінецький і Хмельницький мали йому ставати до помочи з усею шляхтою й иньшою людністю, яку б могли зібрати 43). Як. Струсеви, на місце давнїйшого Стан. Лянцкороньского, поручено стражництво — орґанїзацію сторожі, розвідок, і в небезпецї він мав давати вісти до воєводи руського, старости львівського і воєводи люблянського, а ті мали оповістити всїх старост, щоб остерігли людність, аби ховала ся, а самі з усїми силами, які могли б зібрати, мали спішити ся в поміч війську. Головний обоз і гармата мають стояти на галицько-волинській границї між Олеськом і Залізцями, і гетьман має бути при нїй. До помочи покликати також кн. Острозького з волинським військом і воєводу молдавського 44). Плян обчислений був так, щоб протягом 3-4 днїв могла наступити повна мобілїзація всїх сил. Властиво він старав ся тільки управильнити ту практику оборони, яка виробила ся в останнїх лїтах. При браку воєнних сил вся надїя була на скору й енерґічну поміч шляхти. Обовязати її до того не можна було (такий обовязок був тільки в в. кн. Литовськім), тож король осібним листом поручав старостам земель Подільської, Руської, Бельзької й Люблинської, аби ”гарними й доладними словами” 45) заохотили місцеву шляхту, щоб вона при татарськім нападї зброїлась і спішила на поміч гетьману.

Обставини не дали можности випробувати відповідно вартість сеї „ординації”. Трівожні вісти з Криму приходили неустанно, щоправда, і король оголосив навіть загальний похід 46), але Татари наїхали пізнїйше. Була се невелика ватага (2 тис.), яка одначе встигла досить напустошити, і тільки як верталась вона, напали на неї жовнїри й погромили 47). Се давало досить виразне свідоцтво убожества і орґанїзації оборони і сторожовій службі спеціально (сам її начальник Струсь наложив головою при тім). Але поворот в кримській полїтицї забезпечив українські землї на якийсь час від значнїйших погромів: хан Махмет розірвав з традиційною полїтикою Ґераїв, задумав взяти під свою власть східнї орди, перед усїм Казань, через се мусїв війти в гострий конфлїкт з московським правительством, що держало Казань під своїм впливом, а тим самим — мусїв більше цїнити союз з Польсько-литовською державою. Він навіть просив післати в великий похід на Московщину, задуманий на лїто 1521 р., помічний полк з воєводою Немировичом або Дашковичом, і Дашкович дїйсно ходив в сей похід, що задав страшенні шкоди Московщинї. Але і на Українї трівога від Татар не переставала. Десь чи не під сам час московського походу пятитисячна ватага татарська напала на київське Полїсє, знищила й спустошила Мозир, відти пустила ся далї на захід, до околиць Пинська і Слуцька, все пустошачи по дорозї, й перше ніж стягнено які небудь сили против них. Татари встигли собі спокійно вернутись 48). З початків 1522 р. литовські посли (між ними звісний Дашкович) неустанно писали про заміри Татар іти великим походом на Україну литовсько-польську 49), бо їх задарюють на те і Турки і Москва. Під впливом трівожних вістей сойм ухвалив кредити і постановив на Поділю тримати чотиротисячний корпус, а в потребі скликати загальний похід 50). Король на лїто дїйсно скликав похід під Медику, але шляхта не зібралась, і замісць походу вийшов тільки оден скандал 51); в додатку — кредитів, ухвалених соймом, мало що вплинуло до скарбу і в дїйсности число жовнїрів на Поділю в 1523 р. ледве доходило до тисячі 52).

Кримцї не зявились (як думали в Польщі — завдяки мобілїзації шляхетських сил, хоч і не вдалій) 53), за те рік сей принїс напад на Поділє Турків і білгородських Татар. Їх ватага (раховано її на 5000) попустошила Поділє, пройшла в Галичину, а комендант жовнїрського війська, досить звісний пограничний вояка Сецеґіньовский з своїм полком не відважив ся на них напасти: дав їм спокійно господарити і потім вийти, зіставшись пасивним свідком пустошень, як нарікала шляхта 54). Лїтом 1524 р. Турки повторили свій похід, але з більшими силами (сучасник рахує на 13 тисяч). Сим разом вісти прийшли завчасу, й трівога піднялась велика, тим більше, що гранична оборона була дуже слабка, бо торішнїй сойм не ухвалив кредитів, і не було нїяких засобів на наєм більшого війська. Король скликав загальний похід, визначивши на нього місце між Буськом і Глинянами і для більшого вражіння заповів, що сам туди приїде 55). Великопольська шляхта одначе випросилась від сього походу, обіцяючи ухвалити кредити 56); кредити вона дїйсно ухвалила, але війська тим часом найняти таки не було анї коли анї за що. Зібране на швидку руку військо і шляхетські полки, скликані старостами, могли вести тільки партизанську війну, але на головні сили гетьман ударити де відважив ся, викликавши тим знову невдоволенне шляхти 57). Не встигли ще заспокоїтись трохи по тім турецькім наїздї, як почали приходити нові трівожні вісти: заповідали новий напад Турків, з України Дашкович писав, що Татари, роздражнені нападом козаків на кафинських купцїв, грозять походом; з Литви писали, що в. кн. московський хоче взяти в бльокаду Київ і побудувати під ним свої замки 58). І справдї величезна орда татарська (рахують на 40 тис.) під проводом стриєчного брата нового хана посунула на Україну. Впала на Волинь, відти в Галичину, під Мостисками стала кошем, а поодинокі загони розкинулись по західнїй Українї. Король видав накази шляхтї коронній збирати ся під Сандомир, скликав міську мілїцію (висилати кождого десятого), змобілїзував Литву, сам на чолї шляхти пішов до Львова, але Татари за часу забрали ся з усею здобичею, а хоч Конст. Острозький здогонив їх, то з своїми слабкими силами зачіпати ся з ними таки не відваживсь 59).

Сї спустошення довели людність просто до розпуки. Поділє, земля Галицька, Львівська і навіть Перемиська були страшенно спустошені. „Русь уся спустошена огнем і мечем, читаємо в листї очевидця, — бо і земля Перемиська, що досї була не зачеплена, другим сим татарським наїздом обернена в попіл; безконечна маса людей і худоби забрана; скрізь мало хто лишив ся, спромігши ся сховати ся в якихось лїпше укріплених містах або кріпостях. Поділє по виходї Турків прислало до кор. величества послів, оплакуючи свою біду і що більше — додаючи, що вони вже сливе готові піддати ся першому сильнїйшому ворогови, бо вже дійшли до останньої біди” 60).

Новий великий татарський напад мав місце в р. 1526, а як поясняють сучасники, був він подиктований султаном, як діверсія з огляду на тодїшню турецьку кампанїю на Угорщинї 61). Хоч на соймі 1525 р. були ухвалені кредити для утримання війська на два роки, але ся оборона, як пояснив король, могла помогти тільки против легких нападів; „майже кождого року терплячи се нещастє, ми не подбали з свого боку противставити нїчого певного і відповідного, щоб його відвернути”. Скликано було загальний похід, тим часом Татари пустошили Волинь, Белзьку й Люблинську землю і встигли забрати ся перше, нїж стягнули ся які небудь значнїйші сили 62). Потім вони повторили свій похід зимою з 1526 року на 1527. Сим разом пішли в Полїсє до Пинська по замерзлим рікам і болотам, сягаючи в найбільш неприступні й захищені місця. Страшно попустошили сї краї й забрали масу здобичи і вертаючись уже зближали ся до Днїпра, але догонив їх, аж недалеко Київа, під Ольшаницею Конст. Острозький з волинськими силами і несподївано напавши, сильно погромив і відбив у них полон (рахують його на 40 тис.!) 63). Була з тої причини велика радість і пиха — був то останнїй голосний тріумф волинського героя, „summi cum Tartaris belli gerendi іmреratoris”, як його величали в Польщі, — але кінець кінцем потїха була дуже марна.

Лїтом пішла велика трівога, бо татарська орда рушила ся під Білгород і сподївались її знову на Україну. Король скликав загальний похід. Але Татари, здаєть ся, не прийшли — принаймнї нема слїду якогось значнїйшого нападу 64). 1528 рік записав ся дрібним нападом Татар на Поділє — їх ватага коло тисячі коней погромлена була польськими жовнїрами під Камінцем 65), а при кінцї — походом під Очаків старост з коронної й литовської України, але сї козацькі походи я загалом лишаю на пізнїйше. В Криму тодї йшли усобицї між потомками Менґлї-ґерая (вони потягнули ся з перервами аж до 1551 р., коли вирізано всю родину Саіб-ґерая і ханство взяв в свої зелїзні руки Девлєт-ґерай). Оден з претендентів Іслам-султан шукав помочи и захисту на Українї, і обовязував ся навіть стерегти українських границь 66). Отсї кримські усобицї були, мабуть, причиною деякого ослаблення татарського натиску в сих роках, хоч і не запевняли, розумієть ся, спокою Українї 67). Сойм 1529 р. під вражіннєм страшних спустошень 1526 р. і нових трівожних вістей, ухвалив нові кредити на утриманнє війська. Нападів того року не чуємо. Пани з України зате вчинили з пограничним військом новий похід на Очаків, але він скінчив ся дуже плачевною катастрофою — військо польське згинуло в сїй експедиції. Ждали з тої причини нового нападу Орди, але обійшлось 68). Аж 1530 р. в осени, як толкували — наслїдком вістей про смерть старого сторожа литовських границь кн. Острозького, Татари напали на литовську Україну; але на Волини погромив їх Константинів син кн. Іля, а воєвода Немирович з кількома иньшими князями гнав ся за Татарами аж до Днїпра й багато їх побив. Була то одначе дрібна ватага татарська 69). Грізнїйший був похід волоський під кінець того року: він зайняв Покутє, пробував здобути Камінець і Львів, і як я мав нагоду згадувати — знаходив певну прихильність серед Русинїв 70).








Примітки


1) Див. т. IV 2 с. 318-9.

2) Перегляд нападів 1482-1506 рр. див, в т. IV 2 с. 326-334.

3) Pułaski Stosunki z Mendli-girejem, док. 84.

4) Див. т. IV 2 с. 327.

5) „За панованя славної памяти Александра короля є. м. самъ єго милость персоною своєю господарскою со всею землею литовскою рачилъ тутъ до Браславля приЂзджати и оный замокъ своимъ накладомъ и людми литовскими, которыхъ зъ собою мелъ, велелъ при собЂ заробити — Źródła dziejowe VI с. 117. Лїтопись т. зв. Биховця (Полн собр. лЂт. XVII с. 554-5) оповідає се так, що Олександр ішов властиво походом на Волощину по умові з братом, але що пани-рада спротивились тому походу й не хотїли перейти р. Богу, то Олександр мусїв зайняти ся відбудованнєм браславського замку. Оповіданнє се, в тій формі, як маємо в лїтописях, без сумнїву, розмальоване в панських кругах, і Каро мав всяке право відкидати сю історію про спротивленнє панів під час походу (Geschichte Polens IV с. 135-7). Завважу, що місцева браславська традиція кладе се на трохи ранїйші роки, нїж молдавська кампанїя 1497 р. — десь на самі початки Олександрового пановання (Архивъ VII. II с. 19-20, пор. Źródła dziejowe VI c. 117.

6) Виказ дарунків див. в публїкації: Литовскіе упоминки татарскимъ ордамъ, вид. Д-Запольский, с. 52-74.

7) За в. кн. Олександра ішла мова про 10 тис. золотих річної дани; Жиґимонт пробував виторгувати і знизити її до 5-6 тис., покликуючись на те, що його дорого коштує удержаннє в неволї Менґлї-ґераєвого ворога і страшила Шах-Ахмета (про його див. т. IV с. 333) — инакше сказавши просив знижки за сю гречність (Пулаский док. 107). Але Менґлї-ґерай не поступав, і кінець кінцем прийшло ся згодити ся на річну данину 15 тис. золотих.

8) Перипетії сих переговорів у Пулаского Stosunki c. 123 і далї. Ханське потвердженнє трактату й присяга тамже ч. 145 і 146.

9) Źródła dz. VI с. 29.

10) Децій с. 34, Рус.-литов. літоп. Познанський кодекс с. 346, Стрийковский 344 і 351, Бєльский с. 940, 949-50.

11) Ваповский с. 86.

12) Кореспонденція в Acta Tomiciana I ч. 78-82.

13) Acta Tomiciana I ч. 98-9.

14) Децій с. 47, Познанський кодекс с. 346, лист Жиґимонта у Пулаского ч. 116 й ин.

15) У Пулаского док. 120.

16) Поборовий унїверсал в Corpus iuris polonici ч. 54, пор. Ваповского с. 100.

17) Кореспонденція в Acta Тоmісіаnа І ч. 136 і далї.

18) Ibid. ч. 204, 212.

19) Стрийковский II с. 362; про гіперболїзм сеї звістки Пулаский с. 158-9.

20) Acta Tomiciana I ч. 240.

21) Zbior praw litewskich c. 115 (дата справлена у Любавского Сеймъ с. 189).

22) Кореспонденція в Acta Tomiciana I ч. 250-2, 260-3.

23) Ibid. ч. 271, пор. II ч. 6.

24) Acta Tomiciana І ч. 303: accepimus nuncium, quod Palossz circa Owrucze nonnihil Tartaronum profligavit. Згадка про Овруч не лишає сумнїву, що тут мова про Сенька Полоза (Полозовича), що в 1510 р. звісний як намістник овруцький (Бонєцкий с. 252).

25) Acta Tomiciana II ч. 6.

26) Реляція Кшиского в Acta Tomiс. II ч. 64 й иньші листи тамже; Ваповский с. 106-8; Познанський кодекс с. 346 (за Ваповским); Децій с. 59-64 (він признає сїй побідї великий моральний вплив на Поляків).

27) Acta Tomiс. II ч. 15, 79, 80, 81.

28) Pułaski док. ч. 133.

29) Acta Tomiс. II ч. 88.

30) Див. т. V с. 329.

31) Acta Tomiciana II ч. 226, 276, Пулаский (витяг з листу) с. 192

32) Децій с. 101, Ваповский с. 136-7, Бєльский с. 986.

33) Децій с. 119, Ваповский с. 141-2, Бєльский с. 989-90.

34) Децій с. 131-2, Ваповский с. 144 і 146-7.

35) Acta Tomiciana IV ч. 221: ut homines finitimi se in custodia continerent et ad arces transportarent, impossibile enim fore tantam multitudinem et familiam a se posse retineri, quin huc excurrat et predetur. Пор. ч. 265.

36) Acta Tomiciana IV ч. 258, 261, 267, 270, Ваповский с. 153.

37) Corpus iuris polonici ч. 192-194, пор. Ваповский с. 153.

38) Ваповский с. 157.

39) Реляція Томіцкого — Acta Tomic. V ч. 76, також королївські листи ч. 71-2, 73, Ваповский ч. 159-162.

40) Acta Tomiciana V ч. 78 i 81

41) Витяг листу у Пулаского Machmat-Girej c. 320.

42) Acta Tomiciana V ч. 109 (с. 113), 110.

43) cum toto suo comitatu ac nobilibus et plebeis, quos ipsi educere poterint.

44) Corpus iuris polonici ч. 232.

45) Pulchris et compositis verbis — Acta Tomic. V ч. 283.

46) Acta Tomiciana V ч. 284 (qualiter ingens vis Tartarorum fl. Dniepr transnatavit et stationes suas ab hac parte illius fluvii collocavit expectans opportunitatem, ut dominia et terras nostras Podolie, Russie aggrediatur).

47) Ваповский c. 172.

48) Ваповский с. 182. Витяги з невиданих литовських актів у Любавского Сеймъ с. 221.

49) Acta Tomiciana VI ч. 20, 72, пор. ч. 107 і 177 (с. 197).

50) Ваповский с. 186-7, Бєльский с. 1022, Corpus iuris pol. ч. 264.

51) Acta Tomiciana VI ч. 107 i 177.

52) Див. т. V c. 329.

53) Acta Tomie. VI ч. 109.

54) Ваповский с. 191, пор. Acta Tomiciana VI ч. 226, 257, 267 і VII ч. 21, 29, 44 (згадки про торішнє спустошеннє Руси).

55) Acta Tomic. VII ч. 21 і 23, пор. 28, 30.

56) Acta Tomic. VII ч. 31 і 36, пор. 24.

57) Ваповский с. 194. У Бєльского сей похід звязаний до купи з попереднїм (с. 1027).

58) Acta Tomiciana VIII ч. 51.

59) Acta Tomiciana VII ч. 44, 49, 50, 51, 60-1, 74. Докум. архива юстиціи I с. 518-20. Ваповский с. 195-6. Познанський кодекс с. 349.

60) Acta Tomiciana VIII ч. 44.

61) Пор. Acta Tomiciana IX ч. 50.

62) Ваповский с. 213, Acta Tomiciana VIII ч. 70-3, 131-3 і IX ч. 202.

63) Acta Tomiciana IX ч. 49-51, 56, 147. Ваповский с. 218. Бєльский с. 1040 (тут знову два татарські напади злучені в одно). Познан. кодекс с. 350.

64) Acta Tomiciana IX ч. 202, 214, 215, 218, 222-3.

65) Ваповский с. 223.

66) Acta Tomiciana XII ч. 136.

67) Tatari perecopenses, qui ob intestinam discordiam hoc аnnо non potuerunt vastare dominia mtis regiae in magna copia, iam tandem inierunt concordiam et cum savolensibus perpetuae concordiae foedera tractare et conficere dicuntur... quo... dominia mtis r. mаіоrі potentia ferro et igne vastare et ex illis praedas agere more suo jossent, читаємо в пропозиції на сойм 1529 р. — Acta Tomic. Xl ч. l.

68) Acta Tomiciana XI ч. 303 i 314.

69) Acta Tomiciana XII ч. 312 i 331.

70) Див т. VI c. 243.











Попередня     ТОМ VII     Розділ I     Наступна

[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том VII. Розділ I. Стор. 5.]


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.