[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том VIII. Розділ III. Стор. 2.]

Попередня     ТОМ VIII     Розділ II     Наступна





ПРАВОСЛАВНА СПРАВА НА КОНВОКАЦІЇ, ДЕБАТИ В КОМІСІЇ ДЛЯ СПРАВИ ПРАВОСЛАВНИХ, ПРОЄКТИ ФОРМУЛИ КОМПРОМІСУ, ДЕКЛЯРАЦІЯ "ҐЕНЕРАЛЬНОЇ КОНФЕДЕРАЦІЇ", ВІДПРАВА КОЗАЦЬКИХ ПОСЛІВ З СОЙМУ, ВІДКИНЕННЄ КОЗАЦЬКОГО ДОМАГАННЯ В СПРАВІ ЕЛЄКЦІЇ.



Сильний натиск, вчинений такими парляментарними й позапарляментарними способами, поставив „руське питаннє” на одну з центральних позицій на конвокації. Старий бльок православних з протестантами був відновлений, щоб „спільними силами з народом руським, вернути собі все несправедливо і насильно відобране” 1). На чолї посольської палати, як її маршалок, опинив ся давнїй і випробований союзник православних — шеф литовських дісідентів Криштоф Радивил, напсувавши вже тим одним, непевним передчутєм, богато крови клєрикальній партії. Православні і протестанти рішучо заявили, що не приступлять до елєкції, поки не буде забезпечена свобода їх конфесій, і подали спільні жадання на руки прімаса, де домагали ся ріжних ґарантій. Тут між иньшим були жадання привернення православним всїх духовних урядів і бенефіцій, монастирів, церков і маєтностей, які до православних належали, і старого права посвящення від царгородського патріарха; перенесення юрисдикції в справах про насильства і всякі між-релїґійні процеси до повного трибуналу; установлення осібних прокурорів і резідентів на дворі королївськім, по однім для дісідентів і для православних. Для забезпечення на будуче від надужить жадано, щоб не тільки король присяг, що сих постанов буде додержувати, але відповідні формули були вложені також в присягу гетьманів і канцлєрів. В присягу короля і канцлєра хотїли вставити також осібну формулу, що всї гідні, без ріжницї релїґії, будуть діставати гідности, уряди і бенефіції 2).

Було орґанїзовано дві комісії, одна для справи протестантів, друга для православних. Ролю предсїдателя в комісїї православних взяв на себе сам „король шведський”, як його титуловано під сей час — королевич Володислав. Членами були 5 сенаторів — між ними канцлєр, Конєцпольский, що став гетьманом великим, і гетьман литовський Сопіга, і шість послів — між ними сам маршалок Радивил і кілька послів з Галичини. Діспутації, ведені перед сею комісією делєґатами православних і унїатів, досить широко — хоч певно не зовсїм безсторонно, описує сучасна публїкація виленського зїзду, призначена для елєкційного сойму 3); де в чім доповняє її унїатська брошура Jednosć swięta cerkwie wschodniey y zachodniey, видана у Вильнї ж 1632 p.

Референтом з боку православних виступив звісний нам Кропивницький; він поставив звичайнї постуляти православних: щоб православним були вернені уряди, церкви, бенефіції й забезпечено їх від насильств над їх совістю. На його виводи відповідав Рутский; доводив, що унїя зявила ся наслїдком заходів самих православних — згадав при тім прихильність до сеї ідеї кн. Конст. Острозького. Потім почав толкувати, що не православні від унїатів, а унїати від православних терплять ріжні насильства і переслїдування; згадав убийство Кунцевича, атентат на Потїя, утопленнє Грековича, схоплених і утоплених чотирох черцїв св. Софії в Київі, убийство протопопа в Шаргородї, підчас Хотинської війни, і якогось черця в Перемишлї.

Древинський не промовчав згадки про кн. Острозького:

„Ще в. милость, отче Рутский, в школї на науках був, як я свою службу служив на дворі святої памяти князя, згаданого вашою мил. і лїпше знаю, що нїколи того на мисль покійному не приходило”.

Потім иньший оратор документами почав доводити неприхильність до унїї. кн. Острозького. Далї перейшов до тих насильств над унїатами, згаданих Рутским. Убийство Кунцевича і атентат на Потїя православні осуджують, але з огляду, що провинники були покарані більш ніж суворо, не бачать, про що-б тут іще говорити. Завважалоть одначе, що причиною розруху в Витебську були насильства унїата „Дорофейка”, і не дуже личить пастиреви таке озлоблеинє, яке Кунцевич викликав против себе в народї. Ширше зайняли ся православні тими чотирма ченцями, яких Рутский назвав утопленими, і документами виказали неправдивість його слїв 4). Зате інцидент з Грековичем і шаргородським протопопом збули фразами, що то справи їм близше не звісні. А на жалї, висловленї Рутским, витягли довгу низку своїх „ураз”: що унїатські владики забрали православнї уряди і бенефіції і держать їх від берестейської унїї, що конституції соймові ухвалені на користь православних (від 1607. р. почавши), не сповнені, церкви запечатані, нові будувати навіть на шляхетських ґрунтах заборонено; в будах навіть молитись не дозволяють; невинних людей тяжко вязнять; православних з маґістратів усувають, до цехів і торгів не допускають, мертвих публично ховати, з тайнам до хорих ходити не дають; „нарештї королївськими унїверсалами убогим і калїкам з Руси заборонено жебрати по польськи” 5).

Другого дня православні приступили до документального виводу тез, конспективно виложених в виданій для сойму брошюрі Synopsis, — що уряди і бенефіції руської церкви, забрані унїатами, належали православним, які були під властю царгородських патріархів, а унїї не знали. На сї виводи православних відповідав знову Рутский, збиваючи їх арґументи і доводячи, що руська церква була в унїї з Римом. З приводу сього вивязала ся історична дебата між иньшими широко дебатовано про те, котрий рік хрещення Руси приймати (тут замішало ся пізнїйше баламуцтво, що поплутало хрещеннє за Василя Макед. з пізнїйшим Володимировим хрещеннєм), оцїнювано посланіе Місаїла і т. и.

Унїати заявили, що вони згодили ся-б на таку формулу: Православні матимуть свободу релїґійного культу в воєводствах Київськім, Браславськім, Подільськім і в землях Львівській і Галицькій, тільки в Київі катедра Софійська і Видубицький монастир зістануть ся за унїатами, натомість монастир св. Михайла (золотоверхий) буде за православними. Владицтво львівське, архимандрії унївська, печерська і жидичинська лишать ся православним. В Могилеві дати православним чотири церкви, в Орші дві, в Вильнї позволити домурувати церкву св. Духа. Брацтва полишити при їx правах 6).

Православні, розумієть ся, на се не могли згодити ся. Соймовий дневник каже, що вони жадали не меньше як половину всїх владицтв, і на тім розбило ся. Богато дебатовано над перемиським владицтвом, унїати, годили ся його уступити, як буде на то згода папи 7). Так само дісїденти не хотїли прийняти дуже загальної формули толєранції „для тих що правильно мислять про св. Трійцю”.

Ті і сї хотїли стояти при тім, що поки їх релїґійні домагання не будуть задоволені, сойм не може приступити нї до яких ухвал, навіть до „каптура” (орґанїзації тимчасових судів і екзекутиви на час безкоролївя). Але се була крайність, вона не знайшла підпертя у иныпих послів. Маршалок, що дуже горячо боронив справи православних, сам поставив, як вихід, щоб православні взяли пропозиції унїатів під нараду соймиків, і справа їх мала-б потім рішити ся перед елєкцією 8). В постанови „каптурові” або т. з. ґенеральної конфедерації, вложено було, що на елєкційнім соймі не приступить ся „до дебат про. кандидатів (на корону) і до умов з ними, а тим більше — до іменовання короля, поки всї рани річипосполитої, ексцеси, неправильности і жалї не були-б поправленї і до порядку приведені”, а тим часом у всїх релїґійних справах проголошував ся спокій 9). Православні мусіли згодити ся на се.

По скінченню каптурової деклярації, сойм „відправив” депутацію козацьку.

Першу авдієнцію, в посольській палатї, мала вона в початках сойму (18/VI c. с.), і тодї передала лист на руки маршалка, і відчитала інструкцію війська 10). Палата звернула з того увагу на жаданнє участи в елєкції короля, на релїґійне домаганнє і справу збільшення плати, з пункту прав козацьких — „аби від старост українних не мали кривди в своїх вільностях”. Постуляту „прав рицарських” сойм чи не завважив, чи не вважав потрібним завважати 11), а посли, очевидно, з свого боку не дали нїяких коментаріїв до того, може — з огляду на неприхильність взагалї, яку сойм показав постулятам козацьким.

Вислухавши козацькі жадання, посольська палата відповіла, що порозумієть ся з сенаторами, і тодї дана буде відповідь. З них під дебати взято головно жаданнє участи в елєкції, бо релїґійна справа трактувалась незалежно, і тут петиції козацькі нїчого нового не вносили, а входити в постуляти що до збільшення платнї конвокаційний сойм не вважав своїм дїлом. Канцлєр литовський Альбр. Радивил в своїх записках згадує про дебати в сенатї над жаданнєм що до участи в елєкції 12). Воно було прийнято тут неприхильно; на висунений козаками арґумент, що й вони члени річипосполитої, говорено, що вони „такі як волосє або нїгтї на тїлї людськім: як надто виростуть, то волосє обтяжає голову, а нїгтї гостро колють ся, і треба їх обтинати; так і козаків мале число може служити для оборони річипосполитої; але як би розмножили ся, то прийшло ся б королївству бояти ся, аби від ,хлопства руського' не вийшло повстання проти панів”. З сих мотивів всякі домагання в розширенню козацьких прав трактовано, очевидно, неприхильно, і на постулят що до елєкції рішено дати відмову. Се й зроблено на другій авдієнції, даній посольству козацькому при закінченню сойму, в зібранню обох палат. Прімас заявив, що сойм вдячно приймає почутя, висловлені військом і обіцяє за їх службу ласку річипосполитої й будучого короля, „котрого нарід шляхетський сам вибере собі”. Cї слова мали бути відповідю на домаганнє участи в елєкції: нарід шляхетський не хотїв допускати козаків до участи в своїй привілєґії”. По за тим прімас „напоминав” військо козацьке, аби далї було вірне і послушне і не давало турецькону правительству причини до розриву морськими походами 13).

Навіть в польських кругах вважали сю відповідь занадто гострою; Пясецкий, оден з сенаторів, зве її „занадто суворою” 14). Натомість Ольбр. Радивил, крайнїй клєрикал, з вдоволеннєм записує, що „козаків добре полаяно, за те що сміли просити вільного голосу на елєкції, і суворо їм сенат заборонив, аби того більше не сміли допоминати ся. 15).

В писаній відповіди, висланій до війська від сойму, за підписами прімаса і маршалка, поминено всякі різкі вирази. Сойм висловляв певність, „що за згідною волею людей шляхетських, до котрих власне належить се на основі давнїх прав і звичаїв, а не кому иньшому”, буде вибраний добрий король, який примножить слави державі, вільність і свободу кождого заховає, а війську Запорозькому потрапить оцїнити і нагородити його заслуги 16). Відмова отже висловлена досить мягко, але вона не перестала бути через те прикрою, тим більше, що жовнїрству польському, яке теж просило права участи в елєкції, дано дозвіл прислати своїх делєґатів.








Примітки


1) Лист Могили до Хр. Радивила, 12. V. 1632 — Археограф. сборникъ VII ч. 64.

2) Puncta dissidentium de rеlіgіоne — в дневнику соймовім. П. Могила І с. 408-413.

3) Supplementum Synopsis, abo zupełnieysze objasnienie praw tudziez manifestatio рrаwdziwa progressu sprawy na przeszłey generalney pod interregnum convocatiey warszawskiey — передруковано в ч. I т. VII Aрхива Ю. З. Р.

4) Про сей інцидент див. в т. VII с. 502.

5) Архивъ Ю. З. Р. І. VII с. 592.

6) П. Могила І дод. с. 425, пор. записки Радивила І с. 31, ркп. 116 л. 14.

7 Ibid. c. 419. Невірно, очевидно, представляє дневник, що тільки з-за перемиського владицтва не годили ся.

8) Ibid c 420.

9) Volum. legum. III c. 545.

10) Дневник соймовий (ся частина його не друкована), пор. Записки Радивила — ркп. бібл. Оссолїньских 116 с. 10.

11) Радивил переказує сей пункт глухо: ut ad libertates militum роssеnt admitti

12) Pamiętniki I c. 24 ркп. 116 л. 11.

13) Дневник сойму — П. Могила І с. 432.

14) Chronica c. 530.

15) Ркп. 116 л.15.

16) Відповідь з датою 17. VII в ркп. бібл. Чорторийських і в Публ. бібл. Разн. F IV Nr. 45 с. 90, Nr. 104 с. 624.











Попередня     ТОМ VIII     Розділ II     Наступна

[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том VIII. Розділ III. Стор. 2.]


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.