Уклінно просимо заповнити Опитування про фонему Е  


[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том IX. Розділ III. Стор. 4.]

Попередня     ТОМ IX     Розділ III     Наступна





ТЕАТР БЕРЕСТЕЦЬКОЇ КАТАСТРОФИ, СИЛИ КОЗАЦЬКІ І ПОЛЬСЬКІ, БОЇ ПІД БЕРЕСТЕЧКОМ 28, 29 і 30 ЧЕРВНЯ н. с., ЗРАДА І УТЕЧА ХАНА, ОПОВІДАННЯ ПОЛКОВНИКІВ, ПОЯСНЕННЯ ХАНА, ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ У ХАНА.



Театр Берестецької катастрофи стільки разів описувавсь і аналізувавсь — і сучасниками її, і новішими дослідниками, що вже з самої чемности до їх труду годиться нам його начеркнути. І пічну я від опису шляхецького Гомера XVII віку Сам. Твардовского, що оспівав його в своїй “Войні Домовій”:


Єсть над ним 2 містечко

В половині Волиня — зовуть Берестечко.

Лєщиньских фамілії — не так давніш славне,

Як тепер стало воно — й Канни стародавні

Й Хотин геть перевища — бо ж голов тут стільки,

Очі наші виділи — як їx Термопілі

Або Маратон лічив, — хоч там уся сила

Европи і Азії — була ся скупила.

Від приїзду нашого — дороги гористі

Та стромисті убочі — поки прозорчисті

Не відкриються луги — Стирових около

Низьких берегів. З півдня — глянути весело

На Пронських пираміду 2) — і гаї зелені

В зимі завжди. А на схід — наче прирожденне

Поле за для табору — сюди таки й дали

Його потім, а вперед — довго розважали 3).


Містечко Берестечко лежить на лівім, північнім боці горішнього Стиру. Річка Пляшова чи Пляшівка, що трохи нижче (несповна миля) паде до Стиру від полудня, разом з Стиром і другим його допливом — Ситенкою, творять майже замкнений неправильний чотирокутник, з виходом на полудневий вихід — горбкувату, місцями вкриту лісом площину, що становила театр сих битв. Польський табор розложився над Стиром, по другім боці ріки, спиною до місточка. Число війська під сей момент в нім зібраного Богуслав Радивил подає кругло на 80 тис., і сю цифру приймають і воєнні спецпіялісти — приблизно 40 тис. регулярного і 40 тис. шляхетського рушення 4), та приблизно стільки ж ріжної челяди, пахоликів і под. Офіціяльна реляція переказана цареві через Ґаліньского рахує польського війська 155 тисяч, з того 20 тис. “німців найнятих”.

Против польського табора, притикаючи правою стороною до багнистого ложища р. Пляшової, стояло козацьке військо. На захід від нього, на рівнині, спиною до виходу з неї — військо татарське. Як ми бачили, його рахують 80-100 тисяч властивого бойового війська, коло півсотні тисяч молоди й челяди, та ще невеликий корпус турецький, разом до 150 тис.; але се, очевидно, цифри перебільшені, і офіціяльна реляція кладе їх всього 50 тис. Козацьке військо рахують теж на 100 тисяч і більше: в джерелах цифри дуже вагаються відповідно до того, наскільки дораховуються до нього маси повстанців; польська офіціяльна реляція кладе на 200 тис., і так, мовляв, рахували себе самі козаки під Берестечком 5).

Позиція була добре вибрана Поляками і для них сприятлива. Вона давала натуральну охорону їх тилові і лівому крилу, а сорозмірно невеличка рівнина, обмежена згаданими ріками, відповідно велика для польського війська, була затісна для союзників. Вона не давала їм змоги розгортати своїх переважних сил, обходити, окружати польське військо — що як раз було звичайним, улюбленим маневром Татар, і можливо се була одна з причин, які знеохотили хана і мурз до участи в кампанії.

Як козацькі так і польські оповідання говорять про трьохденну битву під Берестечком; польські дневники і листи з обозу, дуже докладні, дають змогу означити сі дні цілком певно: 28, 29 і 30 червня (середа, четвер і пятниця). Але першого дня були тільки гарці передового полку татарського і козацького, без особливого значіння. Поляки вважали вислід сих гарців сприятливим для себе, головно тому, що їх військо витримало сей перший наступ бадьоро і набрало доброго настрою.

Другого дня повелось Полякам гірше. Наступала головна татарська орда, також передові полки козацькі, тим часом як головний табор козацький тільки що переходив через болота Пляшової й розташовувався на нових позиціях. Натиск Татар збив був польську кінноту з поля, і вона насилу відбила сей татарський наступ, понісши болючі утрати не так в числі як у якости вбитих (між ин. поліг каштелян галицький Казановский, стриєчний брат маршалка, староста люблинський Осоліньский братанич канцлєра, і цілий ряд визначних шляхтичів). Болючою шкодою була також утрата прибічної хоругви гетьмана Потоцкого, що ціла впала в руки неприятеля. Але й Татари — як переказували бранці — були неприємно здивовані завзятєм і витрівалістю польського війська в обох битвах, і понісши теж доволі болючі втрати стратили настрій. Хан — як оповідали в польськім таборі — ніби то робив закиди Хмельницькому, що він підвів його своїми легковажними відзивами про польське військо: воно в дійсности далеко більше і солідніше 6).

Не вважаючи на “надтрухлілий” настрій свого війська король настояв, на нічній нараді, щоб другого дня (в пятницю 30 червня н.с.) дати неприятелеві рішучу битву. Оба гетьмани виступали против сього пляну, але король боявся, щоб неприятель, стягнувши всі сили, не взяв польський табор в облогу — що могло б привести військо до повної прострації, і наказав зрана виступити в поле. Се був щасливий для Поляків помисл; козаки ще тільки переправляли й розташовували свій тобор і не були готові розгорнути свої сили.

Коли з ранішніх туманів 7) виступило польське військо в повнім складі, готове до бою, військо козацьке взяло тактику вичікування, а Татари пустилися знову на гарці. Але польське військо гарців не приймало, і тільки польська артілєрія обстрілювала неприятельські ряди. Коли так пройшло з півдня, з польської сторони вже почались ради звести військо і відложити битву до завтра. Але Ярема Вишневецький, що стояв з кіннотою на лівім крилі, випросив у короля дозвіл наступати, і з великим розмахом повів атаку на козацьке військо. Гаряча кавалєрійська атака вінчалась успіхом: розбито лави козацького пішого війська і лінію таборових возів.

Татари мало брали участи. Офіційна польська реляція каже навіть, що хан в тім часі прислав свого парляментера, закликаючи до переговорів: хан мовляв прийшов не для того щоб битись, але щоб помирити козаків з Поляками; але сеї пропозиції не прийнято 8).

Але праве крило польське, що мало наступати на Татар, теж не виявляло охоти до бою і стягалося, аж нарешті польський центр, що ним командував сам король, збив Татар з поля і вони почали тікати, кинувши на місці ханський табор. Конєцпольский кинувся гнати за ними, але король, боячися, щоб ся нічна погоня не розпорошила війська і не підвела під погром, стримав від нагінки, тим більше, що козацьке військо підчас наступу Поляків на Татар привело свій табор до ладу і боєздатности і могло вдарити на Поляків. День таким чином скінчився без особливої шкоди для козаків, але неприємне вражіннє викликала у них поведінка Татар — що вони не виявили енерґії в рішучий мент. поводженнє хана і його мурз вважалося у козаків зрадливим, і ще більше скріпилось се переконаннє, коли Хмельницький з Виговським були затримані ханом, як пустились його спиняти від утечі і відвороту до Криму 9).

Може бути, що вони самі занадто довго затримались в татарськім таборі, силкуючися переломити рішеннє хана і мурз та заохотити їx до повороту до козацького війська, і потім не мали як вернутись. Але ся відсутність гетьмана викликала депресію в козацькім війську, дуже сильно вплинула на катастрофу, що його спіткала, сама набула катастрофічного характеру, і річ очевидна, що для виправдання гетьмана зраду хана і насильне затриманнє ним гетьмана в козацьких кругах підчеркувано — може й більш ніж вони того в дійсности заслуговували. Я навів уже вище початок оповідання про се полк. Савича, як він се представляв, далі подам його докінченнє, а тепер наведу насамперед оповіданнє самого гетьмана і його товариша в сій пригоді Ів. Виговського — на жаль заховані теж тільки в московськім перекладі.

Гетьман так, мовляв, оповідав московському післанцеві Богданову, місяць пізніш, про ханову зраду й утечу (перевожу його запись з третьої особи в першу):

Тепер кримський цар велику неправду зробив наді мною самим. Прийшовши в поміч, помочи не дав, і що присягнув, все то зрадив: мене, вхопивши від козацького обозу вивіз в далекі місця і до війська не пустив назад, невідомо нащо — тримав у себе з тиждень. Явно, що у нього був якийсь злий замисел на мене. А військо, побачивши, що кримський цар зрадив і забрав мене з собою, подумало, що кримський хан, умовившися з королем, пішов руйнувати українські городи, жінок та дітей в полон забирають, і впав великий страх на Запорозьке військо: покинуло воно обоз і побігло на Україну, щоб не дати кримському цареві руйнувати українні городи та забирати в неволю жінок і дітей 10).

Виговський оповідав тому ж Богданову:

12 червня 11) велів гетьман Запорозькому війську вчинити з Поляками бій, а кримський хан мав помагати гетьманові і військові своїми людьми. Та як козаки почали битися з Поляками, то кримський цар з усіми своїми людьми відступив від козацького табору версти за три, і гетьман поїхав з табору ще з двома до кримського царя і домагався щоб він велів своїм людям іти в бій з Поляками, в поміч Запорозькому війську. Кримський цар відповів гетьманові, що на нього і на його військо від Поляків та їх стрільби напав якийсь дивний страх і вони не хочуть іти битися з Поляками, тому що на них напав великий страх; а він, кримський цар, порадиться з гетьманом і завтра пішле своїх людей в поміч Запорозькому війську против Поляків. І потім він, писар, двічі приїздив з обозу до кримського царя, просив у нього людей і то йому оповідав тільки, що Запорозьке військо богато побило Поляків і в бою над Поляками має перемогу. Кримський цар і йому, писареві, відповів так само як гетьманові.

Тоді писар, побачивши, що кримський цар помагати їм не хоче, вернувшися до табору звелів Запорозькому війську для кращої охорони викопати вал наоколо, а сам поїхав до кримського царя, щоб він пустив гетьмана до обозу. Та як він приїхав, кримський цар почав гетьманові і писареві говорити, щоб вони їхали з ним до його царського намету на пораду Кримський цар поїхав з усіми своїми людьми і взяв з собою гетьмана і писаря, та як вони доїхали до намету, приїхали Татари і сказали йому, що наступає велике польське військо. Кримський цар не зібравши свого намету, взяв з собою гетьмана й писаря й побіг з усіми людьми, і бігши всю ніч завіз гетьмана й писаря від козацького обозу більше як за 30 верст.

Коли розсвіло і кримський цар і його військо почали годувати коней, писар почав кримському цареві говорити, що він не добре поступає: в чім гетьманові і війську Запорозькому присягав, все те для своєї користи переступив: явна річ, що хоче гетьмана і писаря віддати королеві. Та в гетьмані і писарі крови не богато, і та користь, що він у польського короля за них візьме, не піде в добро, коли він на те гетьманові присягав, що буде йому і війську Запорозькому сприяти, против Поляків разом стояти і всяко помагати, а не то щоб королеві продати: за се його Біг покарає і військо Запорозьке за гетьмана буде мститися. На се кримський цар писареві говорив, що се не так! На що він гетьманові присягав, в тім присягу держить. Коли б він присяги не памятав і переступити хотів, то не ходив би з Криму з усіми людьми в поміч гетьманові і військові; а що він прийшовши не поміг їм, того він сам не знає як сталося: з чого на нього і його військо напав від Поляків великий страх. Самі ж вони бачили, що то вони зробили ненавмисно, а покидавши шатри і всяке добро, забувши себе тікали не знати від кого. А він, кримський цар, на чім гетьманові присяг, того тримається і далі йому помагатиме, а нічого лихого на гетьмана і військо не замишляє.

Тоді писар став його просити, аби післав з ним, писарем, війська свого тисяч десять в поміч війську Запорозькому, і кримський цар зараз велів іти чотирьом мурзам і з ними тисяч 20. Ті мурзи і Татари йшли з ним верстів 20 з лишком, і невідомо, чого ті Татари злякались і побігли назад, покинувши його. З ним, писарем, лишилося тільки двоє Татар і три козаки, і він, побачивши, що йому до обозу не проїхати, спіхом поїхав на Україну до війська, що там було полишене для охорони пограничних городів 12).

Полк. Савич оповідав про сю утечу инакше:

Як Хмельницький побачив, що хан побіг, він поїхав на-здогін за ханом, разом 18 чоловіка, щоб догонити хана і умовити. Гонив за ним усю ніч, аж до Ямполя — а Ямпіль до Берестечка верст 20 або й більше. Насилу гетьман Богдан Хмельницький знайшов хана, їздячи за ним в полі, і почав йому говорити з серцем: “Найясніший хане, чи то твоя присяга, шерть 13) і умова з нами, коли ти прийшовши на бій наче на спокусу і приману Полякам то зробив? Адже знаєш, ваша ханська милость, що військо Запорозьке на послугу вам не раз ставало, а ніколи вам не зрадило! Коли в. ханська милость так поступаєш: видаєш військо Запорозьке, не памятаючи своєї шерти та укріплення, то знай же то певно, що я війду в спілку з усіми християнами і буду твою землю воювати і тобі мститися!” І хан на се став всяко божитися, що то він не тікав, а гонив за своїми Татарами, щоб їх перейняти і намовити, аби вони назад вернулись до козацького обозу: тут він своє військо догнав, тут став, і кримське військо зупинив. І тоді хан і нуреддін і мурзи присягли Хмельницькому, що вони зараз вернуться всім військом назад під Берестечко, до запорозьких козаків, до обозу.

А тоді з гетьманом у тій погоні був полковник Іван Лукіянів — що тепер приїхав післанцем до царя (московського). То Хмельницький написав універсал і післав до обозу і післав з тим Іваном — було се в неділю вечером 14). Писав у тім універсалі, щоб військо було готове на бій з Поляками ві-второк в 10-12 годин, й Іван з товаришом з тим універсалом приїхав в понеділок до обозу, і як війську його універсал прочитано, набрало військо духу на ново (“стало весело”), Ві-второк військо приготовилося, згідно з універсалом, та 12 година дня прийшла і гетьмана з ханом в війську не було. Бо як хан з своїм військом і гетьманом пішли назад до запорозького обозу, йшов дощ, і військо татарське все перемокло; стало між собою і до хана говорити: Чи бачиш, що Бог нам не велить іти — дощ пустив? Куди нам тепер мокрим у болоті йти на бій з Поляками — самі мокрі й коні перетомлені й голодні. І так наговорили ханові, що він знову повернув назад з військом, — а то був уже підійшов близько під козацький обоз. А як повернули — утікали не чекаючи один одного, і все добро своє по дорозі покидали: такий на них напав страх. І гетьман Б. Хмельницький з ханом поїхав: бігли аж під Константанів, миль за 12, і тут хан став та почав з Хмельницьким говорити: “Сам собі не придумаю, що такий на нас страх напав, — чи не наслали Поляки чарів на нас?” 15).

Пок. Костомаров шукав реальніших мотивів поведінки хана і вказував на такі можливости: хан не забув, що Хмельницький розбив його план походу на Москву і призвів до нарушення Зборівського трактату, догідного для хана; він був невдоволений, що гетьман через султана старався розпоряжатися ханом; між татарськими беями були вороги гетьмана, які вели свою політику против помочи козакам (с. 404).

Я б додав ще одно, більш правдоподібне: що ханові й Татарам, коли вони стали на віч перед перспективою великої, рішучої розправи козаків з Поляками, здалось зовсім неінтересним своєю участю — кровю своїх вояків — послужити на знищеннє котрого небудь з сих противників, коли в їх інтересах була певна рівновага і ворожнеча між собою Польщі й України.

Як сам хан об'ясняв сей інцідент, показує його реляція Отоманському диванові — вона була, очевидно, переслана господареві молдавському, а від нього польському дворові і заховалася в сучасній збірці, спорядженій відомим нам королівським секретарем Піноччі. Вона не викликає в мині сумнівів що до автентичности 16), хоча видимо й перероблена для польських читачів (може котримсь з секретарів господаря — Поляків), і кольорит ориґінала через се затратився.

Прийшовши до війська Запорозького мали ми три дні битви з Поляками: виходили на бій наперед хоругви волоські, потім польські кн. Вишневецького і п. хорунжого коронного (Конєцпольского), й инших богато, і ми на їх сильно натискали. Між тим до хана й. м. прийшла така відомість, що Ногайська Орда вийшовши на бік для здобичи, повертаючи забрала в тилу коней Добрудзьких Татар і погнала просто на Україну, а сі піші зістались. Добрудзька Орда скочила до хана й. м. зі скаргою, що Ногайські Татари, забравши їх коней, погнали назад. Хан розгнівавшися сам пішов у погоню за тими Татарами і догонивши під Животовим (!) велів одних повішати, иншим носи й уха пообтинати, за те що без його відома пішли назад зі здобичею, не докінчивши діла. А Хмельницький побачивши, що хан таким способом пішов назад — гонячи за Татарами, виїхав з свого обозу і поїхав за ханом й. м., і упадаючи до ніг його просив, аби він вернувся на поміч козакам, або Сефер-казі аґу післав їх виручати, бо инакше згинуть від Поляків. Хан й. м. охоче прихилився до його прохання і післав Орду в поміч козакам. Орда йдучи вислала перед собою роз'їзд для язика — аби довідатись, що роблять Поляки. (Поляки) також мали сторожу, і трапилося так, що вона стерегла на високім місці, на горбі, і помітивши наших, зараз скочила до свого обозу, даючи знати, що Татари йдуть знову. Тоді Поляки, що були вийшли на хлопів, ретирувалися назад, а Орда, звільнивши козаків, спокійно пішла за ханом. Забрала при тім повороті не мало польських коней, але бувши зморені в обозі вони як допалися трави, всі поздихали. А що сам хан й. м. не вернув в поміч козакам, тому така причина, що прибувши з військом своїм до козацького обозу, побачив, що Поляки стали в місці такім що його здобути неможна, і добре укріпилися, і сказав козакам: “Поляків нам достати трудно, і їм шкодити не можемо, доки вони не вийдуть в поле. Даймо їм спокій, а пустім загони під Львів і під Замостє — будемо плюндирувати аж до Галича: вони побачать, що ми плюндруємо і вийдуть у поле, тоді дамо їм битву”. Але козаки не хотіли пристати на таку думку і радили, аби хан й. м. поти там сидів, поки не розгромлять польського табору. Потім як прийшлось ханові й. м. гонити за Татарами, він розгніваний бувши на козаків, що його ради не послухали, не хотів іти назад.

Що до мотивів, які так протягли побут Хмельницького і Виговського у хана, варте уваги поясненнє записане Освєнцімом: “Хмель побачивши на що заноситься (по утечі хана) — що табор з військом його вже взято в облогу, і сіном не викрутиться, хіба видачею його (Хмельницького), якщо він зіставатиметься в таборі, поспішив за ханом з Виговським, своїм дорадником, завчасу ратуючи своє життє і свободу. Претекстом було, що він гонив (за ханом), щоб упросити, аби назад до табору вернувся і так марно їх не відступав і на погибіль не віддавав; але то був тільки претекст, щоб викрутитися від козаків і хлопства взятого в бльокаду. Инакше вони б його не випустили і охоче купили б собі життє його головою, коли б він не здурив їx тим зручним претекстом” (с. 343).

Подібне поясненне сього інціденту подає Ґонсєвский в своїх новинах з України, очевидно на підставі того, що йому довелося почути на Київщині, в липні того року, отже з зовсім иншого театру війни: Хмельницький з Виговським і кількома повірниками втікли з ханом тому, що боялись, аби поспільство їх не видало королеві 17).

Я думаю, що тут до певної міри відгадано ситуацію, але тільки до певної. Не треба забувати що раз вискочивши з ханом з табору з кількома товаришами, випустивши з рук провід військом в такий критичний момент і стративши з ним звязок, Хмельницький через се саме вже мусів себе почувати досить невірно, не кажучи, що йому й фізично не так то легко було проїхати до козацького табору без більшого татарського полку. Виїздив він з табору мабуть не для того щоб рятуватися з нього. Але вернутись до війська він не міг з голими руками. Що йому дійсно вдалось було завернути Татар назад, тільки вони не дійшли табору, про се доносили Полякам язики, і потвердила їх розвідка 18), так що се можна вважати за певне.

Тому неправдивими, можливо — навіть умисно пусканими й сімульованими Хмельницьким й його товариством уважаю чутки про його вязненнє в кайданах і т. д., хоч вони розсівались, можливо, навіть найближчим його окруженнєм. Анонімний писар, що писав лист хана до короля з-під Константинова, з пропозицією битви під Константиновим (“покриваючи такий великий стид своєї утечі”), і користаючи з нагоди положив нібито конфіденціяльну приписку про ситуацію, а в ній такі звістки: “Козакам велено тікати, а помочи не сподіватись; Хмеля в кайданах відіслав до Чигрина по скарби” 19), — міг се зробити з доручення Виговського, або когось з його людей.

І так чутки пішли широко. В дневнику Мясковского, писанім на гарячих слідах, читаємо, що Хмельницького нема, бо хан його зараз же в пятницю велів “взяти за шию” — “Іди, каже, зо мною, зраднику, і віддай мині всі твої скарби на Україні, за те що мене дурно, на стид і сромоту вивів” 20).

В записках Ґоліньского, серед новинок з табору, під днем 7 липня: “хан велів Хмельницького затримати при собі під вартою, кажучи, що через нього так богато війська стратив і сам мало не згинув” (с. 509).

Так і в офіційній реляції цареві: “Хмельницький побіг за ханом, щоб його вернути, але як він приїхав, хан звелів його затримати й звязати, і його везли за ханом звязаного — підвязавши руки й ноги під коня”.

Королівський гонець оповів при тім, що коли Татари, розбігшися з-під Берестечка, стали збиратись коло Константинова, під Чолганським Камінем, надійшов паволоцький війт з козацьким полком, 6000 чоловіка і 15 гармат, що йшли до табору Хмельницького; отже хан з Татарами тих козаків вибив до ноги, і гармати порозривав, насипавши порохом. А до короля післав гінця просячи обміняти йому на Хмельницького взятих в полон мурз. Він знайшов короля вже у Львові, і той відказав ханові: “Я за свого холопа підданого не дам і простого Татарина, а знайду його і в Криму!”

А Виговський так оповідав Богданову, як він добився визволення гетьмана: Коли він приїхав до першого пограничного міста — Паволочи, повз Паволоч ішли Ногайські Татари, тисяч з десять або й більше, набравши в полон руських людей і всяку здобич. Він, Виговський, велів козакам тих Татар бити і відбирати полонеників і всяку здобич, а при тім Татарам говорити, що коли хан гетьмана не відпустить зараз, то він, Виговський, зібравши козаків, заступить Татарам дорогу, і буде їх побивати на перевозах, і доти не перепускатиме, доки хан гетьмана не пустить до війська. І козаки погромили тих Татар в трьох місцях: під Паволоччю, під Чудновим і на Уманськім шляху. Татарські розбитки стали приходити до хана, скаржитись на Виговського, що він їx побив тисяч вісім або й більше, і відгрожується на самого хана: хоче його підстерігати на перевозах, за те що він затримав у себе гетьмана. Тоді мурзи стали докоряти ханові, що він гетьмана затримує і накликав ворожнечу Запорозького війська. Хан оправдувався, що він тримає гетьмана при собі з любови — бо йому до війська, до обозу тепер проїхати не можна, а він велить гетьмана відпустити і провести до українських городів козацьких. Справді зараз велів гетьмана відпустити з честю, і прощаючись просив гетьмана нічого злого не думати на нього, що він його держав при собі: робив то з любови, тому що йому до військового обозу не можна проїхати, а тепер пускає до його українських городів і велить його провести. І присяг йому, для повної певности, що він, хан, його не відступить і помагатиме своїми людьми на Ляхів, а з королем польським ніякого порозуміння не матиме. І так присягнувши з честю відправив, і Татари провели гетьмана ціло до Паволочи 21).

Все се належить брати з великим скептицизмом. Але цікаво, що і в оповіданню Виговского пролітає ся подробиця, що до берестецького обозу гетьманові вернутись не можна було, а не то що хан його не пускав.








Примітки


1) Рікою Стирем.

2) Гробовець кн. Ол. Пронського, попереднього власника Берестечка, в формі пираміди, — вигляд його описує Костомаров в своїй екскурсії під Берестечко (лист з Рівного 1845 р. — Україна 1925, III с. 64-51.

3) Я позволив собі навести се місце в можливо близькім перекладі, з захованнєм розміру (цезура після сьомого складу, наголос на останнім складі) — аби дати поняттє про форму сього шляхетського епосу, що мав такий вплив на нашу історіоґрафію.

4) Ґурский, Bibl. Warsz. 1887 VII с. 28-9.

5) Kozacy liczą sie na dwakroc sto tysięcy do boiu, konnych moc — лист Бжостовского з табору 9 липня — Осол. 223 л. 405. Також Staroż. c. 329

6) Starożyt. І с. 273, звідомленнє Старого — 1651 р. ст. 7; Коховский с. 249-40 се розмальовує своїм звичаєм, а Костомаров з ріжним додатком перероблює в горячий діяльоґ (с. 408).

7) “А на завтра того в пятницу Татаровя напустили волшебством туман на королевское войско”, і під його покровом вийшли в поле — се в польській офіціяльній реляції цареві. А се з шляхетської кореспонденції: “Ввечері посполите рушеннє зловило чарівницю, що ходила, в таборі, маючи ріжні чари в горщиках: живі й сухі ящірки, жаби, ужів і иншу гадину: її на тім же місці немилосердно забито”: — реляція королевичеві з 1 липня, Осол. 225 л. 390, те саме ркп. 2286 л. 168 об. Тутже: “Вчора віддавали королеві відібрані бунчуки і корогви, між иншим полковник воєводства Руського віддав корогву китайчану блакитну з двома хвостами, прибиту до списа; посередині хвостів зелений шнур з волічки, на списі замісць вінка вінок зроблений з заячої шкіри — мусить бути то на якість чари”. Ос. 2286 л. 168, лист з табору 5 липня.

8) “И тому де мурзЂ польськое войско отказали: “Естьли бы вы пришли мирить, и вы бы де наперед, в среду, битца не начинали, а коли уже почали битца, и вы де с нами бейтеся”. И тотже мурза с тЂм поЂхал” — звідомленнє про приїзд гонця Ґаліньского, Пол. спр. 1651 ст. 9.

9) Акты Ю. З. Р. III с. 464.

Про сю татарську зраду ще таке оповідали на Україні:

“З-під Берестечка ходили Татари загонами в Польську сторону, і Поляки зловили в тих загонах ногайського Карач-мурзу, хотіли його стяти, і він у короля випросився: обіцяв привести до того, що кримський хан від козаків відступиться. Сказав Полякам написати листи від імени князя венгерського (Ракоція), такого змісту, що зараз він з козаками і ханом буде наступати на Поляків, щоб стати йому королем над Польщею і Литвою, а потім він з Хмельницьким буде воювати хана, — і такі листи щоб післанці нібито від Ракоція повезли (і очевидно так, щоб попасти з тими листами до рук хана). А сам Карач-мурза поїхав з тим, щоб сказати, нібито він від Поляків утік, і відкрити зраду Хмельницького: що він з козаками хоче помиритися з королем і разом бити хана. Поляки ж виступивши великим військом пішли на кримський табор, а на козаків не нападали — наче з ними в порозумінні й не хочуть битись. Коли Татари привели тих уданих Ракоцієвих послів з листами, хан запідозрів козацьку зраду й пішов геть. Хмельницький з трьома товаришами полетів намовляти хана, але хан в гнівом сказав: “Ви з венгерським князем замишляєте на мене!” Велів Хмельницького закувати і чотири дні тримав в кайданах, а козаки на його місце вибрали гетьманом полковника Джеджелога”. — Вісти привезені з Київа і польських городів 26 липня, Білгор. віст. стовбець 1651 р. с. 138. Анальоґічне, тільки коротше оповідав Путивлець Литвинів посланий за вістями в червні-липні на Київщину. Він довідався, що “кримський цар гетьманові помочи не дав тому, що гетьман хоче посадити на королівство венгерського князя (“владЂтеля”), а кримського царя і Татар хоче побити — тамже с. 190.

“Самовидець” (Ракушка) в своїй літописи висловляє підозріннє, що хан, навпаки, війшов в порозуміннє з королем: “хан кримський почали з королем є. м. щось згодного”, с. 25.

Такі поголоски дійсно кружляли тоді в таборі і по Україні. Турецький полоняник Забабурин, що пройшовши через Волоську землю, попав до козацького табору під Берестечком, і був у нім до катастрофи, оповідав, що кримський хан тому козакам не помагав, що король польський кримського царя закупив і велів воювати українські городи по сім (лівім) боці Дніпра.

10) Вістовий ст. 1651 р. с. 182, те саме Польські справи 1651 ст. 18 л. 159. Козак Мартин Яковенко з Плешівця, що приїздив 23 с.с. червня, оповідав, що від гетьмана прийшов 22 черв. лист — мовляв ще з Зборова — що Поляки козацьке військо перемагають, “а Татари всі збираються від гетьмана йти до Ляхів — помагати їм на козаків, і Ляхи обіцюють їм велику плату” — Білг. віст. ст. с. 132. Але скільки небудь серьозних вказівок на се немає.

11) Як було вказано вище, мова йде про третій день, 30 червня н. с.

12) Акты Ю. З. Р. III с. 468-9.

13) Магометанська присяга.

14) Значить 2 липня н. с.

15) Акты Ю. З. Р. III с. 277-8.

16) Список затитуловано: Kopia listu hanskiego do wezyra wielkiego, (z) ktorym kapedzilarhikaia swego (z) Ziwotowa wyprawił stanął 5 augusti w Konstantinopolu. Далі йде сей ніби супровідний лист: Chodzili smy do woiska polskiego, ktore bylo w oblezeniu od kozakow. Z ktorym stanowszy na mieiscu we srode, we czwartek i w piątek szczesliwie potykalismy sie. Teraz nazad powracamy z czym i iako — posłowi temu do referowania zleciłem. По тім: Rellatum przed wezyrem posłanca hanskiego — що я тут наведу, і після того відомости про відправу сього татарського посла, також козацьких послів — що я далі подам. Вони адресуються до господаря, і з того видно, що ціле звідомленнє було вислане до нього. Архив міста Кракова ркп. 310 (ненумерована).

17) Див. нижче сю реляцію, с. 308.

18) Освєнцім с. 347.

19) Освєнцім с. 346.

20) Осол. 189 ст. 525.

21) Акты Ю.З.Р. III с. 469-470; нижче, с. 306 і далі, инші оповідання, як хан достав у себе Хмельницького і відправив.











Попередня     ТОМ IX     Розділ III     Наступна

[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том IX. Розділ III. Стор. 4.]


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.