[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том IX. Розділ III. Стор. 11.]

Попередня     ТОМ IX     Розділ III     Наступна





ПОХІД КОРОННОГО ВІЙСЬКА НА УКРАЇНУ, КОРОННЕ ВІЙСЬКО НА КИЇВЩИНІ В СЕРПНІ 1651 Р., ПОВСТАННЯ, СМЕРТЬ ЯРЕМИ ВИШНЕВЕЦЬКОГО, ПОГРОМ ТРИЛІСІВ, ПОЛЬСЬКЕ ВІЙСЬКО В ФАСТОВІ, СПОЛУЧЕННЄ З ЛИТОВСЬКИМ ВІЙСЬКОМ.



Коронне військо за той час, хоч як марудно лізло, все таки дісталось уже на київську територію. Те що діялося в нім після несподіваного-цілком незаслуженого і тільки збігом обставин даного погрому козаків під Берестечком, справедливо відчувалось провідниками і навіть самою військовою масою, як яскравий прояв, чи властиво ряд проявів глибокого морального і горожанського розвалу, що провіщав той тяжкий упадок, який насувався на Польщу. “Що по тій утечі і розпорошенню козаків в нашім обозі діялось, то жаль і сором переказувати потомству”, завважає Освєнцім, і дійсно розгортує незвичайно характеристичний образ недолугости, в котрій не знати, хто більше завинив-чи провідники чи маса. Дійсно вдоволилися тим, що пограбили полишений неприятелем обоз, побили, що аж руки зболіли, розпорошених, погрузлих на ріжних переправах людей, — але нічого не робили, щоб використати сю побіду стратеґічно і політично. Ні постаралися знищити розпорошених козаків у відступі (кінноту стримано від погоні, щоб де небудь не напоролася на несподіваний опір, на ханські сили, які небудь резерви, то що). Ні постаралися використати депресії неприятеля, щоб вимогти у нього серйозні політичні уступки. Не подбали привести до трівкого замирення-хоча б приблизно на тих умовах, які ставили козацькому війську під час безпосередніх переговорів.

Кілька день по погромі змарновано так яскраво, що між шляхтою кінець кінцем повстали поголоски, що король був куплений козаками за великі гроші. Инші більш поблажливо толкували, що двірські астрольоґи вмовили в короля, мовляв 11 і 12 числа того місяця будуть для нього фатальні, тому він по погромі нічого не починав. З другого боку, перепоною служило небажаннє шляхетського “посполитого рушення” йти далі на Україну. Шляхта уперлася на тім, що вона не обовязана воювати довше як два тижні. Кінець кінцем обіцяла зложити гроші на військо (чого теж не сповнила), але не хотіла йти сама, а король не хотів іти без неї. Марив пройти з нею до самого Київа, тепер не виходило з того нічого. Бажав, щоб вона хоч трохи його провела-щоб дати вигляд, що він пішов на чолі шляхти, але вона й кроком порушитись не хотіла. Правда, що дощова погода, брак поживи і паші, пошести і хороби, що прокидалися в війську, взагалі підтинали всяку воєнну енерґію!

Три дні пройшли в безплодних переговорах, які тільки роздражнили обі сторони. Король був ображений на шляхту, шляхта на короля. Всі його докази відваги, пожертвовання, навіть коли хочете-певного воєнно-адміністраційного хисту пішли на ніщо: шляхта і король розсталися навіть не попрощавшися, і се обопільне відчуженнє мало неабиякий вплив на дальший фатальний для Польщі розвій політичних подій.

14 липня шляхта рушила до дому, король з наємним військом-страшенно втомленим, незаплаченим і невдоволеним, рушив щоб іти на Україну. Але серед нечуваної негоди, що до решти зіпсувала дороги і переправи, він за три дні дійшов тільки до Ікви, і на сій недовгій дорозі розгубив все своє завзяттє. Нарешті хотів пройти принаймні до Кремінця, щоб тут зробити останній перегляд війську, але кінець кінцем негода відібрала йому і сю решту енерґії. Коли Вишневецький настав на нього, щоб він далі йшов на Україну, король різко нагадав, як то він за Пляшову не хотів іти менш як з 15 тис., а тепер з половиною того війська висилає на Україну його, короля. Здав усе військо на Потоцкого-не вважаючи на ріжні нарікання що підносилися на нього, і наказавши йти на Вкраїну, сам лишив військо 17 липня в поїхав на Броди до Львова, а відти до Варшави-святкувати свої тріумфи над козаками 1). За ним і з ним пороз'їздилися й ріжні маґнати. Військо, що мало виносити коло 30 тис., фактично зменшилося до яких 12 тис. наємного, з додатком невеликого числа “волюнтаріїв”. Було в тім кілька маґнатів-особливо важну ролю з своїм корпусом відограв Вишневецький, завзявшися довести до кінця знищеннє козаків, тому що се було для нього не тільки питаннєм чести, а й “фортуни”-бо вся лежала за Дніпром, в козацьких руках 2).

Поволі посунулась, ся зголодніла, стомлена до краю і невдоволена всім пережитим і перебаченим решта польської армії спустошеним і непрохідним волинсько-подільським пограниччєм, даремно шукаючи менше спустошених місць. “Ані міст, ані сіл, тільки поле і попіл; ні людей ні живих звірят-хіба птаство в повітрі”, пише участник 1 серпня 3).

“Страшна пустиня всюди”-пише він три дні пізніше. “В страшнім і невимовнім голоді, під неустанними дощами, що неустанно ллють по 5, по 6 день, заледве по чверть милі (на день) комонником поступаємо-змізеровані, хорі, голодні. Піхоти вже з половину і більше відпало, останок іде-наче які сухі мумії; а стерво кінське їдять не тільки печене, а й сирове-чого я як жив іще не бачив”.

За 18 день пройшли від Ікви до Любара не стрічаючи ніякої перешкоди і несучи з собою останню руїну сій нещасній країні, і без того знищеній піврічними, майже постоями і пересуваннями війська. Особливо бушував передовий полк, зложений головно з охотника, “що претендував собі на всякі вільності і нагорожав собі платню, котрої не діставав від Річипосполитої, великим пустошеннєм краю, котрим ішли” 4) Утримати дисціпліну в сих обставинах було неможливо; роз'їзди заривали що могли не дбаючи про накази і заборони. “Краще голови тратити ніж марно в обозі помирати з голоду”, казали вони на всі пригадки про кару. А за ними властивому війську, що для лекшого провіянтування йшло трьома паралєльними кольонами, мало що лишалося-хіба збирати в полі полудостигле збіже. Його пражили на огні й їли, і се була майже одинока пожива, коли не рахувати тої кінської падлини-котру навіть цілком гнилу з болота витягали. Сила народу мерло, особливо між пішим військом. “Кладуться по дорогах і пухнуть”. “З голоду, холоду і дощу на очах наших впади з коней і померли”; “не тільки піхоти або пахолків, але й самого товариства сила померла-через тяжку непогоду і нужду”. На півтори тисячі німецької піхоти померло і повтікало, доносив Потоцкий королеві, і просив нових контінґентів для продовження походу. Бо дрібні відділи, споряджені на гроші воєводств, потроху таки прибували, і військо сподівалося добившися до Київщини, там дійти кращих умов 5).

4 серпня-коли Радивил вступав до Київа, передові полки Корони сяк так дісталися до Любара-границі Київського воєводства, першого неспаленого міста, котре їм довелося побачити. В днях 5-10 ціле військо розташувалося в поріччю Раставиці, на київськім пограниччу, облишенім Козаччиною. Орієнтувались на полудневу Київщину і обминали північну, виголоджену литовськими роз'їздами-“щоб не вмерти з голоду”, і в поріччю Раставиці провіянтованнє покращало справді ґрунтовно. “Застали ми тут як обітовану землю, повну збіжа і пасік”, записує обозовий дневник 6). Але з того доброго вийшла инша біда: військо кинулося в нестримане грабуваннє, мародерство і хуліганське нищеннє тутешнього добра, — не тільки вся та “люзьна челядь”, обозова служба, але й шановне “товариство”. “Сама Паволоч могла чотири такі війська виживити, а вони її самі вирабували: дісталось і коморам, а найбільше жаль напитку: в одній пивниці 24 бочок вина розрубали, не мігши випити, а по инших стільки медів, горілок попсовано, що й кінця й лічби нема, — а ми тепер в тій спеці жаждемо без напитку”, нарікає автор дневника. На обтяжений такою здобичею під'їзд напали козаки й порядно погромили, чимало й “порядних кавалєрів” наложило головою. Коли подійшли до Ружина, пахолики кинулися наперед до міста, “повного старого збіжжа і всякої иншої живности, пива й меду”, і почали розбивати комори-поки військо під сильним дощем і громами переходило лихий і довгий міст. “Воєвода браславський кинувся як найскорше вперед з знаком гетьманським: застав збіжже розсипане, пивниці відбиті, улії порозбивані, а до замку, де була найбільша й найцінніша частина майна хлопів, пахолики під проводом одного монаха штурмують, а було й товариство між ними. Скочив (воєвода) до першого-дісталось буздиганом одному й другому, а одному товаришеві так що вже хліб не їстиме. Двох пахоликів-найбільше винних зараз же повішено, инших бито кіями на ринку на очах народу, і таж розігнав сю саранчу п. воєвода” 7).

Роз'їзд висланий Потоцким під Білу Церкву-“сім дуже добрих хоругов, вибраних з усього війська”, вибрався туди також як по безпечну здобичу, з усім придбаним в Паволочи добром, на тяжких возах, і до них поприставало чимало добровольців в таких же приємних намірах. Але в Таборівці над Раставицею несподівано застукав сих здобичників козацький роз'їзд, з 500 Татарами, і поява їх навела такого страху на се вибране польське лицарство, що воно покинувши весь свій обоз і все награблене в околиці добро, без памяти пустилося тікати назад під Паволоч. А козаки з Татарами, гонячи за ними трохи не наїхали на безборонний тутешній польський обоз-коли б не перейняв сю погоню роз'їзд з корпуса Вишневецького. Він розігнав Татар і козаків, але в сім пополоху пропала маса людей, і більш тисячі возів з усяким багацтвом-“будуть ті фанти скоро в Криму, щоб похвалитися здобичею і побідою”, завважає дневник 8).

Отся деморалізація війська, підготована попередньою пасивністю козаків; підчас довгого переходу через Волинь, і довершена сими новими спокусами “обітованої землі”, змусила польську вищу команду кінець кінцем стриматися з дальшим наступом та занятись приведеннєм до ладу свого війська. Тим більше що й тил і ліве крило його попадало де-далі під загрозу від повстання, що розвивалося на Побожу і Подністровю, — головно заходами Богуна, як доносили відомости, що приходили з ріжних сторін.

Браславська шляхта прислала свого уповаженого, чашника браславського, з колєктивною суплікою до коронного гетьмана, щоб її ратував, бо їх хлопи не пускають до маєтностей, а часом і вбивають, села палять, всі маєтки Каліновского коло Винниці і Браслава попалили, і Богун збирає козацтво “під Правковими лісами” коло Прилуки 9). Староста камінецький Потоцкий доносив, що подністрянські хлопи ані думають про покору, бунтують-“не хочуть Ляхів ніколи мати панами” і не маючи відомости про Хмельницького збираються вибрати нового гетьмана 10). В Деребчині (недалеко Шаргорода) зібралось уже кілька тисяч повстанців. В околицях Бару два ватажки Олександренко і Чугай (инакше Чуйко), з ватагою козаків винищили панські двори і шляхту, що сюди була спровадилась, спалили Барський замок і фільварки-виключно до збіжа, що стояло в полі. Чуйко згинув в сій дрібній війні, але Олександренко вів її далі, заложив свій табор під Браїловим і відси розсилав козаків по околиці, в старостві Летичівськім і Літинськім, нищачи шляхту і обсаджуючи старостинські і панські села своїми людьми; рахували тутешнього козацтва на десять тисяч.

“За таким згромадженнєм того гультяйства в сій подільській і в инших сторонах і за приходом немалого числа Татар наше військо, війшовши в сі далекі від своїх краї, опинилось просто як в облозі від неприятеля. Бо він обігнавши і залігши всі гостинці , переправи й дороги, не перепускав ніяких відомостей ні до війська ні з війська, непокоїв частими зачіпками, а ще більше-морив його незносним голодом, не пускаючи ні звідки ніякої живности до війська так що хлопи по селах і містечках тлумлячися з наших раз-у-раз кричали: “Ляхи наших облягли від Дніпра, а наші Ляхів від Висли!”

Гетьман Потоцкий сам думав один час пуститися в малу експедицію на Поділлє для приборкання тамошнього руху. Потім на військовій раді порішено було вислати в поміч Потоцкому-молодшому частину війська та доручити йому пройти до Винниці, приборкуючи сей рух. Проробивши сю екскурсію він з 2000 війська ставився в обозі гетьмана 17 серпня 11).

Отже в сім моменті і в сій ситуації почав настирливо накликати коронних реґіментарів до скоршого сполучення і спільних операцій кн. Радивил, що опанувавши в початках серпня Київ, опинився тут теж в подібній бльокаді як військо коронне 12). Ще підчас походу коронного війська через Волинь, він обсилав обох гетьманів гарячими листами, щоб вони поспішали на сполученнє під Київ-мовляв спільними силами можна було б осягнути значних результатів. Тепер його поклики ставали все більш “патетичними”, як ми бачили, але його настирливість викликала тільки незадоволеннє в короннім таборі. Добиваючись сполучення, Радивил і його штаб не хотів відходити від Дніпра, доводячи всі небезпечности, які можуть виникнути, як тільки пустити з рук Дніпрову артерію-і дійсно виникли, як потім вони доводили 13). Але ж і коронному війську приходилося б іти до Дніпра, лишаючи в тилу Білу Церкву, повз козацькі позіції під Білою Церквою і головний табор Хмельницького, розложений на полуднє від Василькова. Се теж було доволі небезпечне, і весь риск операції був на польській стороні, тим часом як Радивил не рискував нічим.

Тому його ради і наставання в таборі Потоцкого викликали міркування мало прихильні. Припускаючи в жаданнях литовського гетьмана деякі реальні і оправдані мотиви, польські начальники в пляні Радивила добачали побіч того і де що з “приватних міркувань”. Відгомони вічного польсько-литовського тертя домішувались, як звичайно, до сих розважувань, і час сходив на воєнних нарадах, пересилках і т. д. “Кн. гетьман литовський відтягається від сполучення з нами з певних причин. То правда, що йому не годиться відступати від Дніпра і своїх байдаків, але єсть в тім і привата-sapienti sat”, завважує кореспондент з обозу 31 серпня, коли стояв уже під Фастовим. Тим більше важили такі міркування, коли польський обоз був ще під Паволочею.

Вважаючи за бажане зійтися з литовським військом, коронний штаб вважав можливим зробити се тільки десь посередині обох позицій. Найближча і найдогідніша дорога з-під Паволочи до Київа провадила вододілом Ірпеня з Росею і Стугною-старим утертим шляхом, котрим тепер проходить залізнична колії. Але тут стояла козацька застава, коло теперішнього Фастівського вузла, на вододілі Камінки (допливу Роси) й Унави (допливу Ірпепя)-в Трилісах (на Камінці) і в Фастові (на Унаві). Розміри її ні нам ані мабуть польському штабові не були докладно звісні, і через те приходилось рахуватися з можливістю серйозної стрічі. Вона була досить небезпечна тому що праве крило було загрожене сильними козацькими силами, скупченими під Білою Церквою, і головним табором Хмельницького, розложеним десь на схід відти, над Узенем та Росавою.

Тому виникали пляни розправитися наперед з Білою Церквою. Але тут можна було застрягти і стягти на себе наступ головного козацького війська, і розправлятися з ним прийшлось би самими польськими силами, бо сюди Радивил певно не відважився б запускатись так далеко від Київа. Розправитися з Хмельницьким скорше ніж пізніше була теж рація-бо кожний день збільшав його сили новими козацькими контінґентами. Але навчений досвідом Потоцкий, очевидно, боявся поставити на карту долю війська, щоб не повторити нового Корсуня 14).

Серед сих міркувань і вагань немало паралізувала активність штабу несподівана хороба кн. Вишневецького, що весь час обстоював можливо енерґійну і безоглядну тактику супроти Козаччини. Після веселої бесіди з иншою старшиною, що зійшлася на воєнну раду в його наметі в неділю 13 серпня н. с., він з смаком поїв огірків, запив медом, з того дістав дісептерію, і прохорувавши тиждень помер тут же в Паволочи 20 серпня н. с. Військо було страшно вражене і збентежене таким мізерним кінцем найбільш популярного з своїх провідників. Виступ з табору, призначений на понеділок 21 серпня, ще раз відложено, щоб урочисто відправити похорон всім військом. 22 серпня з найбільшою парадою тіло Яреми випроваджено в дорогу, до його резіденції, і другого дня військо виступило в похід 15).

Пішли на Триліси-Фастів, то значить-взяв перевагу проєкт сполучення з литовським військом. Дневники не наводять міркувань, які дали перевагу сьому плянові, бо лист писаний з обозу як раз 23 серпня говорить навпаки про рішеннє йти головними силами на Білу Церкву, а під Фастів післати роз'їзд. До Білої Церкви післано тільки гетьманського універсала, з закликом до піддання і замирення-чи з серйозним заміром спробувати настрою тамошньої залоги, чи для покриття пляну наступу 16).

Може бути, плян наступу на Білу Церкву в останній хвилі відкинуто під впливом. цитованого вище листу Радивила, 17 чи 18 серпня, з повідомленнєм про побіду над козаками і з закликом до спільних операцій. Він був принесений Потоцкому 22 серпня і з нових міркувань над пляном Радивила і пляном наступу на Білу Церкву могло вийти рішеннє йти на Фастів.

23 серпня військо рушило під Триліси і ставши в милі під містечком, вислало наперед вибраний з усіх полків відділ під проводом польного писаря Пшіємского, котрий може й був автором сього стратеґічного пляну. В містечку, як потім виявилося, була невелика козацька залога під проводом сотника Богдана, прислана білоцерківським полковником, в скількости 600 козаків, до котрих прилучилася певна “кількість повстанців з околиці. Твердо покладаючись на обіцяну поміч від гетьмана, ся горстка українського війська, і з нею вся місцева людність, яка замкнулася разом з нею перед наближеннєм польського війська, виявила незвичайне завзяттє і високий героїзм. Коли воєвода Кисіль, державець сеї маєтности, вислав до тутешнього міщанства своїх післанців, закликаючи до послуху і покори, людність прийняла їх зневажливо і глузливо. Коли передові роз'їзди польські, підскочивши під містечко, почали грабувати передміські хутори і пасіки, — люде кричали їм глузуючи: “Ляхи, передавайтесь до нас! Не моріть коней, аби мали чим до Кракова тікати!” Показували їм зади і ріжними иншими способами з них глузували, а заразом обстрілювано їх з малих гармат та гаківниць, що були на замку. Не знаючи сил залоги і з огляду на вечірній час військо спинено, а радо Пшіємский повів наступ з своїм відділом драґонів і кількома пішими ротами та пільною артілєрією. Покладаючись на свою чисельну перевагу, польське військо жваво кинулося на приступ: гарматами розбито палісади, що ними було обведено містечко; пішим штурмом перебуто рів-“хоч сухий, але прикрий і глибокий”, і не вважаючи на завзяту оборону, що потрівала з годину, вибито козаків з містечка. Їx змусили відступити до замку, а потім пішли приступом і на сей замочок, не жалуючи ні своїх, ні тим менше неприятеля.

“Бачучи, що ми не можемо ніяким чином поступити в дальшу Україну, не відкривши собі сього переходу через річку Камінку(!), — бо обминути її нікудою не могли, і не чуючи при тім ніякого прошення про милосердє”, пішли пробоєм: стратили до сотки своїх людей, в тім числі двох капітанів пішого війська, — але за те добилися до замку і дали собі духу над безпомічною людністю. “Не розбирано ні стати ні віку, і хіба який проворніший утік з-під меча жовніра, та й справді трудно було стримати завзяттє в сій пімсті”. Одного з капітанів зарубала якась жінка косарем, — і се дало привід дати собі духу над жінками. Коховский переказує сю подробицю, що якийсь молодик-барабанник, “судячи з мови німець”, зарубав сокирою до тридцяти жінок-повторяючи, що се за жінок поперебралися чоловіки; “зручний був би той різник, що за день тридцять кіз зарізав”, дотепно завважає з сього приводу автор, і пускається в мелянхолійні міркування про нелюдськість війни і жорстокість людського роду, що ні від чого не гине так, як від себе самого:


           Сам оден чоловік може тисячу вибити,

           А вродити одного ледво двоє чи зможуть.


Частина кинулася плисти через став, що був під замком, але й їх постріляно і половлено. “Не втікло і 20 козаків”. “Повно трупа скрізь-по ямах, пивницях, коморах, наоколо містечка і на полях повно скрізь, як чоловіків, так і жінок з дітьми; кажуть, що більше двох тисяч (вар. 1000), і се правдоподібно, бо до останку все містечко з ґрунту пішло, так само як і замок з фільварками на порох спалено. Згоріли і церкви 17); навіть дуби, що оточали задок і містечко-мало що тонші від пивних бочок варецьких-і ті випалило, одним словом все огнем і мечем знищено”.

Сотника Богдана взято живцем, вбито другого дня на палю (в ночи потім вкрадено його тіло разом з палею, і се дуже збентежило Поляків). Він то пояснив таке завзяттє обложених, що того дня мав їм Хмельницький прислати поміч з Хвастова, не сподівавшися, що так швидко буде містечко здобуте.

Про Потоцкого говорили, що він радо був би схоронив сю королівщину від руїни, “але инші були тої гадки, що хлопська непокорність скорше поскромиться шаблею та огнем, аніж тільки погрозами та поблажками”.

“Худоби сила страшенна дісталася кожному в війську. З божої ласки має тепер піхота чим відживитися. Тільки з хлібом найтяжше, бо треба молотити і пекти собі (небіжчики не догадалися напекти про запас для польських вояків!). А про трунки, без котрих нам недобре-дуже трудно; що й покажеться, то дуже дороге: горілка 3 зл. за кварту, пиво по золотому, мід півтретя зл. за гарнец-і то найгірше! Вино по 8 зл., а “петерцімент” по 10 зл. за гарнець”.

Стратеґічне завданнє було осягнене. “Стали ми за рікою Камінною в старостві Білоцерківськім, на самім шляху, і се треба признати біглости п. писаря пільного, що за півтори години відкрито нам сей перехід, дуже потрібний, що міг би довго затримувати все військо. Правда, з стратою кількох кавалєрів-але така вже та марсова іграшка” 18). Після триліського погрому козаки самі залишили Фастівський вузел. Коли по двох днях, перестоявши під Трилісами, польське військо з усею обережністю підійшло під Фастів, застало се містечко і замок-маєтність київської католицької катедри, цілком порожні: не тільки чотирьохтисячна залога, що стояла тут, була зведена відси 19), але й мешканці поголовно вийшли геть. Козаки, як оповідає служебник київського біскупа, висланий для охорони маєтности, — “всю шляхту хвастівську з Ляхами й війтом немилосердно в пень вирізали, перед виїздом до Білої Церкви”-віддячуючись за трипільську орґію, і після того, очевидно, не можна було лишитися тут жадній українській душі. “Не зісталося жадного хлопа, всі як з міста так і з сіл пішли разом з козаками, а наперед вивезли з собою всі достатки і худобу не думаючи про ніяку згоду”. Що лишилося-обчистило, знищило і пограбувало польське військо; запалили навіть місто, і тільки гетьман Каліновский, особисто полетівши на огонь, дещо уратував від остаточного знищення. “Одним словом-що діється в инших містечках, то і в маєтностях вашої милости”, характеризує ситуацію служебник 20).

За те військо розкошувало. “І кінні і піші понаїдалися до ситости і по давніших трудах відпочили”, як пише оден кореспондент, — і то важно було, що серйозна стратеґічна задача була розвязана майже без страти. Коронне військо добуло можливість сполучення з військом литовським і спільних з ним операцій против козаччини. Кампанія вступила в нову стадію-і заразом почалися переговори, перервані півроку тому різнею в Краснім 21). За яку годину після крівавої розправи в Трилісах наспів до Потоцкого лист від Хмельницького, котрим він відкривав дорогу для переговорів.








Примітки


1) Освєнцім с. 360, Staroż. c. 329 331-2.

2) Про похід головні друковані джерела такі: реляції для королевича Кароля-Фердинанда з додатком особливо цінного обозового дневника від 4 серпня почавши-в Staroż. pol. І. Реляції королеві від Анд. Мясковского-Памятники. Кіев. ком. II (лист з 26 серп. той сам, що в Staroż. c. 343). Дневник Освєнціма. В рукоп. Осол. 225 і 2286 і в Теках Нарушевича т. 145 кільканадцять реляцій невиданих в цілости, або в части; вище подані вибірки з них чуток про Хмельницького на с. 306-8, і звісток про народні повстання на с. 320. В деталі самого походу нам тут входити річ зайва.

3) Памятники с. 591.

4) Освєнцім с. 364.

5) Staroż. c. 333-6.

6) Тамже с. 280.

7) Staroż. II c. 278-9, 280-1 (під 9 і 11 серпня).

8) Тамже с. 282, 285 і 342, подія з 13 серпня.

9) Staroż. c. 278, під 6 серпня, пор. 276, під 5 серпня, і с. 337.

10) Мясковский з 4 серпня. Пам. с. 594, Staroż. c. 337.

11) Staroż. c. 277 і 285.

12) Млоцкий описує, як з приводу донесення Радивила, що він боїться лишати у себе в тилу нездобутий Чернигів, король скликав раду 24 серпня, і в результаті нарад вислав Радивилові наказ, щоб він не наступав наперед, не забезпечивши тилу — “не бажаючи щоб він мав в тилу неприятеля” — авоґр. 221 л. 294.

13) “Кн. його м. вказував, що той плян війни, який взяли панове коронні і взивали до нього кн. й. м., — недобрий. Бо хоч трохи відійти від Дніпра, тоді неприятель поновить всі свої фортелі-як то і сталось! Бо поки Дніпро був в руках, поти неприятель мусів розривати свої сили, пильнуючи литовського війська, щоб воно не пішло за Дніпро, в його осередок: мусів тримати обсадженими всі побережні укріплення, і татарські підмоги, що надходили, мусів держати в непевности-де вони будуть потрібніші, з котрої сторони Дніпра”-Continuacio dyariusza s kozakami, в ркп. Краків. Академиї № 1017 с. 67.

14) Сі міркування доволі ясно виступають з листу 23 серпня-Storoż. І с. 349, що подає перегляд ситуації від приходу польського війська під Паволоч і до виходу під Триліси, 13-23 серпня.

15) StaroStoroż. c. 286 і 343.

16) Про сей “універсал” довідуємося з листу Хмельницького, нижче с. 343-4.

17) “З оздобною церквою”-завважає инший лист, с. 345.

18) Реляція Андрія Мясковского в кількох варіянтах: Staroż. І с. 287-8 і 344-5, Памятники I с. 595, Осол. 2286 л. 184, Теки Нарушевича 145 с. 267. Недрукована реляція Потоцкого королеві з 30 серпня: “Підступивши під Триліси 23 с. м., кілька разів я до них посилав, аби піддались, і навіть чекав півдня і цілу ніч на опамятаннє упертого неприятеля, але не мігши дочекатись, бо таке у нього стало завзяттє: дати себе вирубати, а не піддаватись, післав я й. м. п. писаря польного вибрати місце, де припустити штурм. Вибравши в ночи з середи на четвер (на 24) на самім світанку вчинив штурм, в котрім так Господь пощастив, що з двома полками і кількома козацькими хоругвами, з люзьною челядю, він здобув місто і замок і вирубав бунтівників, а місто потім челядь запалила”.-Теки Нарушевича, копія з несвиж. архиву, т. 145 с. 277. Коховского І с. 289.

19) У Твардовского се Богун з своїм полком і міщанами тікає з Фастова до лісів від луни Трілісів (с. 51). Але Богуна тут ніяк не могло бути.

20) Невиданий лист до біскупа київського з Хвастова, 28 серпня-в Теках Нарушевича с. 263. Барвиста реляція починається з того: “З наказу в. м. я старавсь як найскорше бути в Хвастові, але стараннє моє пройшло з великою трудністю, бо тільки за день або за два, поки обоз не став під Хвастовим, прибув я до Хвастова з залогою від й. м. пана краківського. А то тому що в місті були козаки реєстрові й хотіли боронитись. Потім, коли обоз підійшов з Паволочи до Триліс-миля від Хвастова-і здобувши штурмом всіх в пень вирубано і все місто (Триліси) спалено, і трохи німецької піхоти згинуло, — відправивши Триліси, став весь обоз під самим Хвастовом 25 серпня. Три дні відпочиває, і ще тут він, з великою шкодою вашої мил. Бо насамперед-спалено всі хутори навколо міста, декотрі з збіжем уже звезеним з поля. Не досить того-в місті також спалено з 50 домів. І того не досить-бо й ще більше шкоди мало статися, і бо-зна що далі буде: чи не спалять і останку. Всі комори, доми, склепи пограбовано, і що було в них річей і рухомости-ґвалтом забрано. Трудно було оборонити: пан гетьман польний побачивши запалене місто, ледво присутністю своєю погамував своєволю, прискакавши до міста: заховав від спалення костели і решту міста. Остаток збіжа в полю, возять його до обозу, нема коли збирати... Курки, гуски і худоби і на лікарство не знайти у всіх маєтностях Хвастівських”. Подібно про Бабичі, теж маєтність катедри: “Обоз литовський мав становище ціле літо; хлопів і міщан нема”. Про Київ відомости навів я вище. Звістка про вирізаннє всеї хвастівської “шляхти і Ляхів” може й перебільшена, бо тут же додано, мабуть про тутешнього урядника: “Яґодзіньский з жінкою живі обоє, пограбовані з усього, ледви з душею прийшли з Хвастова до обозу під Триліси”.

21) Листуваннє одначе мабуть таки йшло. В ркп. Осол. 2286, л. 178 під днями 25 і 27 липня”: “З двох листів ребелізанта Хмельницького, післаних до пана Яніцкого, слуги й. м. старости калуського-їх сумма така: “Має відомість, що король й. м. іде з військом на Україну, а причиною того панове українці. Вони приводять короля й. м. до того, щоб він ішов на Україну. А того Боже борони-бо ми волимо свому панові ґолдувати, ніж поганинові. А на се заноситься”.











Попередня     ТОМ IX     Розділ III     Наступна

[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том IX. Розділ III. Стор. 11.]


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.