Уклінно просимо заповнити Опитування про фонему Е  


[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том IX. Розділ VII. Стор. 19.]

Попередня     ТОМ IX     Розділ VII     Наступна





“ПЕРЕЯСЛАВСЬКА УМОВА”, ЇЇ ПРАВНОДЕРЖАВНІ КВАЛІФІКУВАННЯ, ОЦІНКА ПЕРЕЯСЛАВСЬКОЇ УМОВИ В НОВІЙ ЛІТЕРАТУРІ.



Відправу духовенства можна рахувати завершеннєм переговорів про взаємовідносини України з московським царем і його урядом, розпочаті в Переяславі гетьманською пропозицією, щоб царські посли царським іменем прирікли війську і всякого чину українським людям захованнє і примноженнє їx прав і свобід. Слово було дане, під се слово зложили присягу гетьман з старшиною, і на їх заруку присягало військо, шляхта, духовенство і міщане. Гетьман тому вважав своїм обовязком здобути від царя всім їм потвердженнє їx прав і свобід, так як се обіцяв йому цар. Се й зроблене було протягом півроку і разом з устною умовою в Переяславі утворило те, що тепер зветься “Переяславською умовою”.

Але цар давав сі свої потвердження не загально, а з певним розбором, вносячи ріжні застереження і обмеження в інтересах безпосередніх компетенцій свого уряду, і тим викликав ріжні незадоволення. На погляд гетьмана і старшини, що єдино обовязковим для себе вважали переяславське порозуміннє, уряд в своїх московських резолюціях відійшов від букви сього порозуміння, поробивши від себе ріжні додатки, ріжні “новини”, і се було причиною, що московські статті і грамоти українською стороною не були прийняті. З пізнішого бачимо, що гетьман сих московських статей не об'явив війську, так як не об'явив свого часу зборівського договору- тому що одно і друге не відповідало бажанням його і війська, і він не вважав їx для себе обовязковими. Так як зборівські пакти як акт обовязковий, норма і дезідерат, виринули на верх тільки згодом, після того як становище української сторони попсувалося проти зборівської ситуації ще гірше, — подібне сталось і з московськими статтями; тільки що замість автентичних статей московські дяки підсунули український стороні їx довільну перерібку -фальсіфікат.

В науковій літературі, як я вище зазначив, дискутувалось головно, під яку катеґорію державного права підходять ті відносини, які уставились умовою 1654 року. Я дав перегляд сеї діскусії в своїй праці про Переяславську умову 2), але дещо вважаю потрібним повторити тут для орієнтації читача.

Величезна більшість дослідників констатувала, що піддаючись під зверхність московського царя Україна далі заховувала державні права і атрібути, тому в державно-правній оцінці сього акту вагалася між такими формами державних сполучень, як унія персональна або реальна, конфедерація, і васальство-протекторат. Лише дехто, вважаючи на централістичні тенденції Москви і внесені нею застереження, що в дальшім процесі звели на ніщо державне право України, кваліфікували її об'єднаннє з Москвою як інкорпорацію, хоча й неповну, або прилученнє з захованнєм автономних прав (Нольде, Розенфельд).

Дійсно, і після переходу під московську зверхність, територія України мислиться як територія козацького війська-“Черкаські городи”, відділені митними і політичними кордонами від Московського царства 3). Її людність стоїть під протекторатом війська-мислиться навіть в поняттю війська, як ми бачили. Митрополит зве гетьмана “начальником і повелителем нашої землі” (с. 857). Найвища соціяльна верства її, шляхта, се та що “в Запорізькім війську служить” (с. 804). Всенародній характер гетьманської влади і її право примусу над всею людністю України підчеркує московська формула інвеститури гетьмана (с. 742). Устрій України основується на своїм власнім праві, забезпеченім договором з Москвою-в актах сполучення воно означається терміном “прав і вольностей які бували при в. кн. руських і королях польських”; царський уряд може їх тільки примножати, а не скорочувати, і поскільки життє України нормується сим правом, воно не терпить мішань з боку царської влади. Особливо підчеркується автономність українського суду-сеї найбільш яскравої в старім світогляді функції правління. Різко підчеркнене також, що відносини клясові-розподіл людности між суспільними верствами, являється функцією українського правління, очевидне гетьманського (ст. 17 гетьманських статей). Свого гетьмана вибирає військо без усякої участи московського уряду і тільки сповіщає про довершений вже вибір. Військовими силами гетьман роспоряджається вповні незалежно, і тут московський уряд навіть не пробував заявити які небудь претензії. Московського воєводу гетьман допускав тільки в Київі, як маніфестацію московської воєнної підтримки, такби сказати-мілітарної спільности України і Москви, тому не хотів мати воєводів більше ніде. Московський уряд пробував провести в статтях принаймні ще одного воєводу-в Чернигові 4), але очевидно відчув всю серйозність опозиції і не рішився включити сього в останній текст. Так само рішучо-неґативно поставився гетьман і старшина до бажання царського уряду обмежити право закордонних зносин гетьмана-заборонити йому зносини з Польщею й Туреччиною і т. и. Московський уряд признавши за гетьманом право закордонних зносин принціпіяльно вніс між Статті свої обмеження, але ні козацькі посли ні гетьман сих обмежень не прийняли, і гетьманський уряд признавав далі за собою в сім право необмежене.

Так само гетьман і старшина не допустили на практиці ніяких вмішань московського уряду в сферу українських фінансів, хоч іще в Переяславі були ними дані деякі необережні аванси в сім напрямі, як ми бачили.

З огляду на таку фактичну повноту української державности одні учені підводили відносини України Хмельницького до Москви під катеґорію персональної унії, инші-чисто номінального васальства або протекторату, чи то признання “морального авторитету” московського царя. Теорію персональної унії поставив ще в 1880-х рр. проф. Сергеевич, упираючи в те, що Україна піддавалася цареві Олексієві і його потомству, а не Московському царству; в наукових кругах ся теорія не знайшла признання, але останніми часами відродили її, вже в иншім аспекті, українські монархисти, устами В. Липинського; приймаючи, що Б. Хмельницький дійсно поставив Україну в династичний звязок з Москвою, і що той звязок розвязався з хвилею упадку Романових 5). В науковій літературі натомісць найбільше признаннє здобула теорія васальства, вперше здається поставлена проф. Коркуровим; він вказав, що унія перед усім характеризується одністю в особі правителя, Україна ж мала окремого правителя в особі гетьмана, підпорядкованого особі царя: се відносини васальства. Ак. Дяконов против сього поставив дуже серйозне завваженнє, що при васальних відносинах людність васальної країни не присягає володареві-сюзеренові, тільки свому безпосереднєму правителеві, а тільки той присягає сюзеренові, Українці ж присягали цареві. На тій підставі ак. Дяконов вважав можливим сполученнє України з Москвою признати скорше за реальну унію. В українській літературі сю точку погляду прийняв Попов 6), ряд же дослідників-і я в їx числі, не вважаючи на вказану ак. Дяконовим аномалію-безпосередню присягу, котрої зажадав цар-сюзерен від української людности, вважаємо українсько-московські відносини найближчими до васальства 7). Вище я вказав, що гетьман і старшина самі брали за взірець своїх відносин до царя відносини васальних держав Отоманської Порти (с. 790), а гетьман, в наведенім уже листі до своїх послів у Москві, вихваляв ті пропозиції які йому робив султан, і ставив їх в приклад цареві. Він стільки обертався в світі васалів Порта, що й свої відносини до царя хотів збудувати на їх взірець. Я думаю, що він зовсім щиро вважав можливим сполучити такі відносини до царя з раніш завязаними відносинами до султана; поскільки Порта і Московщина не стояли в ворожнечі між собою, яка тут могла бути перешкода, на його погляд?

Але Москва мала инші пляни. Вона рахувалася з фактичною державністю Козацької України, але не могла забути, що се були князівства Київське і Чернигівське-з числа тих отчин московської династії, що їх стільки вона вже зібрала і перетворила в свої провінції, і так само мусить перетворити й сі. Трудно рішити, наскільки вона, йдучи протореними стежками своєї многовікової практики, від першої хвилі нових взаємовідносин свідомо переводила такі моменти, які в дальшім могли послужити прецедентом для того, щоб трактувати Україну як інкорпоровану провінцію. Таким моментом була і безпосередня присяга цареві всеї людности, котра так псує тепер правно-державну кваліфікацію сполучення України з Москвою.

З другої сторони, як я вище підніс, козацька старшина допустила непоправимі помилки, не противставивши московським аспіраціям виразної правно-державної формули взаємовідносин. Не усвідомивши собі всеї відмінности нових взаємовідносин від старого передреволюційного свого становища в Польській Річипосполитій, вона з нових державних верхів раз-у-раз зсувалася на старі прецеденти своїх договорів з королем і сенаторами. Коли доровказом їй були взаємовідносини васалів Отоманської Порти до султана і вона на взір їх хотіла будувати відносини “війська Запорозького” як держави до нового протектора-московського царя, то в практиці вона раз-у-раз збивалася на манівці старої адміністраційної практики Річипосполитої, де військо Запорозьке було тільки одною з суспільних верств-і то не першою і не владущою. Збивалася не тільки уставляючи відносини до московського царства, але і до инших суспільних верств своєї ж козацької України. З сього становища мала величезне значіннє на будуче описана тільки що процедура уставлення безпосередніх відносин між царським урядом і становими (клясовими) установами України, Гетьман і військо виступали в них то в ролі загально-державної репрезентації, то посередників, що привели під царську руку инші стани України і зробивши се діло, виходили поза сферу взаємовідносин сих станів з центральним московським урядом. Особливо яскраво бачили ми се при тих наданнях привилеїв містам і підчеркнули величезне принціпіяльне значіннє сього преценденту.

Владуща старшина і царський уряд з цілком відмінних, а може навіть протилежних становищ трактували сі московські переговори. Старшина могла думати, що се вона для початку і заохоти робить ріжні поступки царським аспіраціям, а пізніше, коли гетьманський режім на Україні зміцниться, сі поступки можна буде звести на ніщо, і се справді напр. удалося в сфері фінансовій. Але далеко частіш обставини йшли на руку московському урядові, що свої поступки фактичній українській державности теж уважав за тимчасові і вів непохитний курс на інкорпорацію Козацької України і перетвореннє її в просту провінцію Московського царства.

В сій розбіжности відносин обох контраґентів в їх поглядах на Переяславську умову як на форму тимчасову, котру можна потім змодифікувати і змінити на своє, полягають труднощі правно-державної кваліфікації нових взаємовідносин. Але для історика важніше уставити реальні відносини і фактичне становище учасників їx. Для сього нам прийшлося глибше війти в деталі сих переговорів, з огляду на велике значіннє впливи, що вони здобули для дальшої долі України й її народу.








Примітки


1) Акты X с. 770, т. XIV с. 199-204.

2) Новий перегляд сього питання-використовуючи почасти і післявоєнну літературу (але не вповні) подав Анд. Ів. Яковлев в цитованій вище розвідці: Договір гетьмана Б. Хмельницького з Москвою р. 1654, Юбилейний збірник Д. І. Багалія. Також Р. Лащенко-Переяславський договір 1654 р., Збірник на честь ак. Дністрянського

3) Не бракує й пізніш таких виразів як “Малороссійское государство” (довідки стародубського воєводи стольника Хлопова 1666 р.-видав. Модзалевський в Зап. Іст.-філ. Відд. Акад. II с. 53-4).

4) А. І. Яковлев помиляється, ніби то козацькі посли самі запропонували, щоб воєводи були в Київі і Чернигові (с. 600); вони очевидно противились як могли сьому намірові московського уряду-завести воєводів в більших містах України.

5) Покликання “Варягів” чи організація “хліборобів”?, Хліборобська Україна, V с. 313-4.

6) Юридична природа злучення України з Москвою, Літ.-Наук. Вістник 1914, І.

7) Сей погляд приймав проф. Слабченко, Малорусскій полкъ с. 27, я в “Переяслав. Умові” с. 30, В. Липинський в “Україні на переломі” с. 28 дд., А. Яковлев с. 615. З російських учених васальство добачали Сокольський, Мякотин, Покровский.











Попередня     ТОМ IX     Розділ VII     Наступна

[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том IX. Розділ VII. Стор. 19.]


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.