Уклінно просимо заповнити Опитування про фонему Е  


[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том IX. Розділ X. Стор. 8.]

Попередня     ТОМ IX     Розділ X     Наступна





ОПОРТУНІЗМ СУПРОТИ ПОЛЬЩІ, ПОСОЛЬСТВО ЛЮБОВІЦКОГО, БАЙКА Б. ХМЕЛЬНИЦЬКОГО, РЕВЕРАНСИ КОРОЛЕВІ, ПОЛІТИЧНА ПРОГРАМА КОЗАЧЧИНИ.



Всі сі обставини пояснюють нам сприятливе, лєґитимістське становище, заняте гетьманом в сім менті супроти Яна-Казимира. Може бути, що заявив він його вже супроти місії Федора Виговського-згаданого запискою Кушевича в його таборі, а ще виразніше-супроти посольства Любовіцкого, принотованого нею ж під 28 жовтая. Історію сього посольства розповів широко, не без літературних прикрас, Самійло Ґрондский- товариш Любовіцкого в подорожі 1). Спопуляризована за сим джерелом працею Костомарова, вена звертала на себе богато уваги: викликала звісну студію Драгоманова про байку Богдана Хмельницького і популярну поему Франка (“На Святюрській Горі”), і при всіх своїх літературних прикметах се оповіданнє не позбавлене історичного інтересу, так що в головніших рисах мусить бути й тут переказане.

Ян-Казимир, пробуваючи на Шлезку, після того як виїхав з Кракова, посилає Станислава Любовіцкого на Україну: кликати в поміч кого скорше досягне-чи козаків чи Татар. Полишає йому прибрати собі якогось товариша подорожі, кого прийдеться. Любовіцкий коло Пореворська здибав Самійла Ґрондского і намовив його їхати разом.

Зачувши під Львовом Хмельницького-вони поки чекати хана, постановили звернутися до нього. Любовіцкий був його давнім знайомим і кумом ще з тих часів як їздив на Україну з Осоліньским-орґанізувати козацький похід на море. Хмельницький прийняв його гостинно, і Любовіцкий передавши йому королівського листа, намовляв ратувати козацькими силами короля в його тяжкім становищі. На се Хмельницький нагадав попередні нездійснені обіцянки:

“Пригадай но, пане куме, що нам було обіцяне під Замостєм, що під Зборовом, що під Білою Церквою і в инших оказіях, і що з того дано дійсно? Скоро тільки обіцянки попадали на вагу визувітів (так мовляв він назвав єзуїтів, від wуzuwał-обдирати-за те що вони відбирали на Руси церкви і маєтки), зараз говорилось: Схизматикам не треба дотримувати присяги! і ви дійсно не тримали. А де ті обіцянки, що надавав король, як бачив при елєкції, що його облишають? Як тільки коронувався, зараз вислав військо в наші сторони. І те ж саме було після пізніших договорів 2). Ще коли б жовнір задоволився потрібним для його прожитку-козаки зносили б се лекше; але він надуживав їх гостинність, називав їх хлопами, тяжко бив, розхапував всяке добро, яке тільки міг знайти і відставити до безпечніших сторін. Коли ж деякі козаки, не можучи того зносити збирались до неприступних місць, лишаючи жінок з дітьми дома, тому що не могли забрати з собою всеї родини під гостру зиму, — жовніри польські наперед насилували жінок козацьких, а виходячи замикали їх разом з дітьми в хатах і потім палили як пацюків. Коли ж удавалось їм зловити козака, що чимсь провинився проти пана, то сажали його на величезну палю, аби всім показати свою ненависть до Руси, так наче не можна було знищити ворога потихеньку, всадивши його в мішок і кинувши в воду, аби й слідів не було його загибели, і незнати було хто се зробив. Тай попів наших не жалували, стинали їх без числа, і тим довели до того, що навіть і тих що раді були б жити спокійно, підняли против себе. Досвідчивши того всього, і стільки разів обманені, ми були змушені взятися для полекшення свого становища до таких способів, від котрих уже нам нема повороту. Тому король тепер даремно благає нашої помочи, і даремно пробував би хто небудь помирити козаків з Поляками”.

Любовіцкий одначе не відступав від свого; він толкував, що досі тільки шляхта на соймах не давала королеві можливости сповнити свої обіцянки.-“Ти сам, пане гетьмане, добре напророчив, сказавши під час Зборівських переговорів: “Король добрий, але королевята-песята, доти брехатимуть, доки розбудять господаря, що хотів спочити”. Так і сталось, бо коли король зажадав потвердження своїх обіцянок від коронних станів, останні посли з воєводств-такі що инший не знав, де його мати повила, а другий не варт був того, щоб дати за нього два гроші, доти кричали на короля, що бідний король занімів і мусів відступити від своїх обіцянок. Але тепер король заявляє, що він уважатиме за шляхтичів не тих, що рахують довгі ряди предків у своїх ґенеальоґіях, але тих що дадуть йому поміч у тяжкому становищі. Вже тепер він не дасть перебивати свій спокій тим песятам, що тепер повтікали до різних сховків, облишивши свого господаря в пору, коли найбільше повинні були його охороняти”.

Коли Ґрондский потихеньку, мовляв, попробував перебити сі уїдання свого товариша на порядки Річипосполитої, вважаючи їх нетактовними, Любовіцкий, запалившися, став голосно переказувати гетьманові його слова, на доказ того, що такий зарозумілий шляхтич може наробити на соймі всупереч добрим замірам короля. Хмельницький велів Ґрондского арештувати, щоб не перешкоджав Любовіцкому, але скоро інцидент був полагоджений, бо сам Любовіцкий схаменувся, що Ґрондский знає секрети його місії і може відкрити їх гетьманові. Він сам став просити гетьмана за Ґрондского, його пущено і Любовіцкий вернувся до своєї теми: замирення з королем. Тоді Хмельницький розповів йому в науку свою славну байку:

“Давніми часами жив господар у всім достатний, так що викликав зависть сусідів. В хаті його жив домашній уж, що нікого з домашніх не кусав; господиня навіть часом ставила йому трохи молока в горнятку, і він часто лазив собі між домашніми. Так одного разу трапилось, що коли поставили молоко дітям, вуж вилізши з своєї нори і прилізши до миски почав і собі хлептати, а синок господаря вдарив його ложкою по голові. Вуж тим роздражнений вкусив хлопця. Той закричав, прибіг батько і спитав, що йому сталося. Довідавшися, що хлопця вкусив вуж, він ухопив сокіру; вуж, тікаючи до нори, вже сховав туди голову і господар відрубав йому тільки хвіст. Господарів хлопець з того помер, а скалічений вуж більше не важився виходити на світ. Але після сього і достатки господаря стали явно пропадати ріжними способами. Впавши в останню біду, він звернувся до ворожбитів, щоб довідатися про її причини: “Скажіть, прошу вас, що то може бути? В попередніх роках я менше дбав про господарство, а мав усього достатком. Ніде не було стільки волів і таких гарних, як у мене. У нікого корови не мали більше молока. Нічиї вівці не мали мякшої вовни і не були більше плодючі. Ніде кобили не приносили кращих лошат. Ніде поля не родили кращого врожаю. Нічиї пасіки не гуділи такою густою бджолою. Худоба моя не знала давніше ніякої хороби. Не було у мене ніяких нещасливих випадків. Ніколи дім мій не стояв порожній без гостей. Ніхто з сусідів не мав більшої рідні. Бідак ніколи не виходив з мого дому без датку, і одначе не бракувало нічого, але всього було дуже богато. А се від кількох років все що я придбав за ціле життє, так розсипалося, що серед усіх сусідів нема біднішого від мене; і хоч я працюю тепер для свого прожитку далеко більше, ніщо не помагає, але з дня на день іде все гірше. Отже скажіть, чи знаєте причину моєї біди, і коли можете-дайте спосіб, щоб поправити се лихо”.

На се вони відповіли: В попередніх роках ти жив у згоді з твоїм домашнім вужем, він приймав на себе всю отруту і заразу всіх бід які загрожували тобі і лишав тебе ціло; а як повстала між вами неприязнь, приходять через те всі сі біди на тебе. Коли хочеш прийти до давнішого стану, постарайся помиритися з вужем!” Почувши се той бідак, вернувшися до дому розповів усе своїй жінці і наказав їй пошукати способу, щоб відновити стару приязнь з вужем. Та ставить молоко в догідних місцях, і вуж раз і два покоштувавши його починає виходити на видні місця. Тоді господар, побачивши його одного разу починає його намовляти до старої приязни. Але вуж відповів: “Дарма ти клопочешся, щоб вернулась у нас та приязнь, яка була колись. Бо що подивлюся на свій хвіст і пригадаю, що я стратив його через твого сина, знову підіймається мій гнів. І так само-як пригадаєш, що через мене стратив сина, батьківське почуттє приводить тебе до того, що задумуєш і голову мені стерти. Тому на будуче вдоволимось сею приязню, і ти собі порядкуй, скільки хочеш, у своїм домі, а я триматимуся своєї нори, і скільки можна будемо дбати, щоб оден одному не шкодити”.

“Отак, пане после, треба розуміти і козаків з Поляками. Були часи, коли в сім великім дому Річипосполитої Польської одні й другі жили спокійно поруч себе і користувались усяким успіхом. Козаки відвертали від королівства небезпеку, що загрожувала йому, на собі виносячи натиск поган, а обивателі коронні, полишаючи козаків в їх старих вільностях, не гнівалися, що козаки коштують того молока, яке знайдеться в кутках, куди не заходили ті, що тільки себе вважали за синів коронних. Тоді королівство Польське блискуче процвітало, сяло своїм добробутом на виду у всіх, викликаючи зависть сусідів. Тоді ніякий неприятель не вивозив здобичи з королівства Польського, і куди тільки Поляки справляли свій похід з сполученими козацькими силами, завсіди вони верталися переможцями, оспівуючи свій тріумф. Але як ті що вважали себе синами коронними почали ламати козацькі вільности і бити козаків по головах, вони також почали сердитись і кусати. З того вийшло таке що й їх велику частину обтято, але й синів коронних немало погинуло, і кожного разу як одному чи другому народові приходять на память задані йому шкоди, — підіймається гнів, і хочби наступило якесь порозуміннє, з найменшої причини воно розривається знову. Тепер навіть наймудріший з людей не потрапить жадним иншим чином завести постійної й трівкої згоди, як тільки щоб королівство Польське виріклося всіх прав, які ростило собі до всього князівства Руського: відступило козакам Русь включно з Володимиром, Львовом, Ярославом, Перемишлем, і вдоволилося тим, що вони, сидячи у норах своїх на Руси відганятимуть ворогів Польського королівства. Та що ж? коли навіть тільки сотня шляхтичів лишиться в цілім королівстві, вони ніколи на се не пристануть добровільно. Козаки ж доки триматимуть зброю, ніколи від сеї умови не відступлять. От же даремно трудишся, пане куме” 3).

Тоді Любовіцкий сказав: “Найясніша королева сподівалася, що я застану твою милость, пане гетьмане, в твоїй резіденції, й написала листа дружині твоєї милости. Здибавши над сподіваннє твою кватиру тут, я не знаю, кому б безпечніш мав довірити лист найясніш. королеви, як твоїй милости”. І додав: “Ти можеш його зараз прочитати, і може краще того не відкладати”. Тоді Хмельницький, каже Ґрондский, розпечатав листа і прочитавши, пустив сльозу й сказав: “Боже всемогущий! що я перед лицем твоїм-не що як тільки убогий хробак, і от яку славу мені придбала твоя ласка, що моїй Ганні найясніша королева польська не вагалася писати листа, аби за неї мене попросила! Се твоє діло: не собі, не своїм силам я признаю се, а твоїй божеській ласці, і за неї нехай буде благословенне імя твоє во віки”. І помовчавши сказав Любовіцкому: “Того що й. кор. мил. пише в листі і через тебе домагається від мене, я сповнити не можу. Ми звязалися найтяжчими присягами в союз з Москвою і Шведами і порушити їх не можемо. Але становища короля й. мил. мені дуже жаль, і я зроблю що можу. Ті провінції, що на підставі союзного договору припадають козакам, себто воєводство Люблинське, Белзьке, Волинське й Руське-я відступаю його кор. милости. Також і Ярослав, резервований на мою долю, я лишу недотикальним 4). Там я думав перезимувати, але з пошани до короля й. м. я виведу відти свою залогу. Коли се буде до сподоби й. кор. мил., нехай вертає з Шлезку і відси завяже переговори про замиреннє з Шведами і Москвою. Дальші переговори в сій справі відложім на потім, а тепер ідіть до своєї кватири” 5).

Так оповідає Ґрондский. Сю чутку, що Хмельницький перемінив свої відносини до Яна-Казиміра під вражіннєм листа королеви до його жінки і долученого до того дарунку, переказує також Рудавский (с. 203). Сучасну запись-на підставі оповідань людей, що бачили Любовіцкого в його повороті від Хмельницького- маємо в листі де-Ноєра з січня 1656 р. Він пише: Пан Любовіцкий, що був післаний від короля до козаків, вернувся відти і оповідав чуда про Хмельницького: він присягався все життє бути вірним королеві, — або він умре, або поверне його на трон. Сей Любовіцкий привіз від королеви перстень з діямантом дружині Хмельницького і каже, що жінка була напів божевільна з радощів від сеї ласки і плачучи перепитувала того, хто їй передав сей перстень, чи справді се королева його посилає, нарешті-на котрім пальці носила його вона (королева) — аби й їй на тім самім пальці носити його все своє життє 6). Правдоподібно, що Хмельницький скористав з сеї нагоди, щоб наговорити богато приємних слів на адресу Яна-Казимира, Річипосполитої Польської і т. д. Але і з-під літературних покрас Ґрондского і з-під фразеольоґії самого Хмельницького, що відчувається таки під ними, виступає цілком ясно, конкретно і реально-в звязку з усім наведеним і виясненим попереду, те що дійсно являлося черговим завданнєм козацької політики:

Скомплєктувати українські землі під козацьким рейментом.

Взяти під свою владу сі західнє-українські землі, фактично не засвоєні Шведами, позбавлені військової охорони і якої будь зверхньої влади.

Номінально признаючи короля, що королював і не правив і не міг нічим виявити своєї влади в сих краях, сидючи за границями Річипосполитої, — фактично забрати під свою владу сі землі що так само номінально його признавали.

Для сього треба було не дати поширити свою владу Москалям і Шведам. Для сього висувається ідея ліґи протекторів України: Москви, Швеції, Польщі.

Протекції України не вистачало для рації такої ліґи, тому козацькі політики відогрівають стару ідею визволення християн з магометанської неволі: задля сеї мети протектори України мусять знайти спільну мову, modus vivendi між собою.

Підстави сеї комбінації, розуміється, були дуже крихкі. Політична ситуація скороминуща. Добичницькі рейди з грабіжами і контрибуціями були дуже сумнівним засобом для закріплення козацького протекторату в Західній Україні. Але такі пляни були, в сім нема сумніву після вищенаведеного. Цікаво було б побачити, якими дорогами переводили б далі сю комбінацію козацькі голови-але їx сполошили вісті про татарський наступ і змусили перед часом вертатися на Україну. Наступ Орди дав цілком несподіваний фінал сеї Західнє-української кампанії.








Примітки


1) Historia belli cosacco-polonici c. 238 дд.

2) Тут прогалина в розвою гадок, Ґрондский перескочив, очевидно, до ходячих пояснень причин козацьких повстань-жовнірських леж (Костомаров, переказуючи сю промову, постарався стилістично заповнити сю прогалину). Наскільки вірно він тим віддав промову Хмельницького, можливі сумніви: се, кажу, ходячі міркування про причини козацького повстання; Ґрондский міг їх увести від себе-але можуть бути тут і реальні спомини слів Хмельницького.

3) Itaque laterem lavas mi, domine compater.

4) Се місце неправильно переложено у Костомарова, с. 603. В ориґіналі: Ex istis provinciis quae vigore confoederationis concernunt Cosaccos, nimirum palatinatum Lublinensem, Belcensem, Wolhiniensem et Russiae concedam suae maiestati; Jaroslamvia etiam, in meam rationem reservatam, intactam relinquam.

5) Historia bellі cosacco-polonici c. 244-249.

6) Lettres de Pierre des Noyers c. 69, лист написаний з кватири королеви 26 січня, переказує відомости щойно одержані.

7) Крим. справи 1655 р. книга 37 л. 193.











Попередня     ТОМ IX     Розділ X     Наступна

[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том IX. Розділ X. Стор. 8.]


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.