Уклінно просимо заповнити Опитування про фонему Е  


[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том IX. Розділ X. Стор. 12.]

Попередня     ТОМ IX     Розділ X     Наступна





ПОДІЇ НА БІЛОРУСЬКІМ ФРОНТІ: ТАКТИКА ЗОЛОТАРЕНКА, ПОШИРЕННЄ КОЗАЦЬКОГО ПРОТЕКТОРАТУ, НЕВДОВОЛЕННЄ ЦАРСЬКОГО УРЯДУ, ЗОЛОТАРЕНКО В СТАВЦІ, В ЧЕРВНІ 1655, ЙОГО БАЖАННЯ І ЦАРСЬКІ РЕЗОЛЮЦІЇ, СМЕРТЬ ЗОЛОТАРЕНКА, ЙОГО СТРАШНИЙ ПОХОРОН-ЛЄҐЕНДИ НА СЮ ТЕМУ, ВАГА СЕЇ ВТРАТИ ДЛЯ КОЗАЧЧИНИ. НЕЧАЙ НАСТУПНИК ЗОЛОТАРЕНКА-“ПОЛКОВНИК ЧАУСЬКИЙ І НОВОБИХІВСЬКИЙ”.



Тяжку страту понесла в тім часі Козаччина на білоруськім фронті-в смерти Івана Золотаренка, сіверського гетьмана. Після огляду діяльности сеї сіверської армії в р. 1654 я принагідно згадував уже дещо з її історії в р. 1655. Коли зведено головні московські сили з білоруського театру війни в осени 1654 р. і розіслано на спочинок, то литовські сили під проводом Радивила і Ґонсєвского перейшли в наступ, і Новий Бихів-осідок Золотаренка був також обложений армією Радивила, в січні 1655 р. Не маючи нізвідки помочи, Золотаренко лишився в доволі небезпечнім становищу з своїм переполовиненим військом-корпус його брата здається тоді ще не вернувся до нього з своєї експедиції під Витебськ. Але він тримався, і облога скінчилася скорше ніж можна було сподіватися, бо Радивил по кількох тижнях кинув Н. Бихів, щоб занятися Могилевом, де Поклонський перейшов на його бік і віддав йому місто, а треба було здобути ще непокірний замок. Тоді Радивил і Поклонський попробували й Золотаренка перетягти на свій бік-використовуючи його доволі трудне і загрожене становище. Вище були наведені сі листи, вони доволі зручно вдаряли в болючі місця українсько-московських відносин, та Золотаренко на сі аргументи не піддавався, “прелестні листи” відсилав цареві і тримався дуже льояльно. Але не дуже вкладавсь і в боротьбу з Радивилом, не вважаючи на натиски з московської сторони, щоб ратував Могилів. Посилав туди під'їзди під проводом свого брата Василя, що в тім часі вже з'являється коло нього, брата в перших Тимоша Оникієнка, що носить титул полковника стародубського, і Самійла Курбацького полковника борзенського. Просив царя післати скорше своє військо, а сам вимовлявся трудною дорогою, великими снігами-“з котрих чоловік конем не може вибрести”. “Коли б ми мали на риск піти, то се було дуже небезпечно при такій тяжкій дорозі, бо й те товариство, що ми посилали тепер на під'їзд, поневолі мусіло вернутися і вертаючися мало не половина війська гнала перед собою коней до табору, що поприставали в великих снігах” 1).

Та дорога дорогою, але дуже можливо, що Золотаренко, і його дорадник протопоп Максис Филимонович, вважали за краще не наставляти своїх голів у боротьбу Литви і Москви, пильнуючи своїх ближчих, козацьких інтересів. Тільки тоді як московська сторона стала на ново розвивати більшу активність, Золотаренко рушив також під Могилів-і поспів сюди, коли Радивил уже кинув облогу, 11 травня н. с. На здогін литовського війська посилає він знову своїх помічників, і ті справді пописуються легкими тріюмфами над литовськими частинами, а сам Золотаренко під ослоною сих операцій коло очищення могилівського району від литовського війська видимо старається поширити в нім свою владу-прилучити до своєї козацької займанщини територію горішньої Сожі. Так 22 травня виступає він перед царським урядом в ролі протектора людности “повітів” Чаусів, Чирикова, Мстиславля і Кричева, просить присилки війська для їх охорони і под. 2). Не вважаючи на вповні льояльні й дуже обережні форми, в яких висувався сей фактичний козацький протекторат 3), московський уряд, видно, добре відгадував його значіннє- очевидно був дуже насторожений на сім пункті, і ґрунтовно обміркувавши справу, дав на сі льояльні прохання Золотаренка таку відповідь, що згадані “повіти”, як прилучені до Могилівського округу, повинні підлягати московському воєводі, а в завідуванню Золотаренка лишається тільки Кричів з його околицею (“уЂздом”) 4). І тут надалі дійсно признається тільки козацька адміністрація, сотники і осавули 5)-тим часом як в тих инших повітах, на котрі претендував Золотаренко, московський центр знає тільки своїх воєводів.

Можливо, не без бажання віддалити Золотаренка дальше від сих конкуренційних районів і поставити його в неможливість займатися своєю займанщиною, московський штаб розвиваючи новий наступ на в. кн. Литовське, рішив і Золотаренка з його армією справити як найдальше від сеї займанщини. Одначе перші директиви в сім напрямі Золотаренко здається пускав повз уха. 8 червня н. с. посилаючи цареві з Оникієнком та иншою старшиною трофеї і бранців з козацьких екскурсій, він виправдувався, що сам не відходить від Ст. Бихова, щоб не лишати позаду себе сих неприятелів, “з небезпекою міст і волостей тутешніх” 6). В відповідь на се разом з милостивою похвалою дістав він від царя заклик приїхати до царської кватири в Кописи “видЂть наши государскіе пресвЂтлые очи” 7). Золотаренко не спішив- тоді післано до нього спеціяльного післанця, Матвія Поливанова-на взір посольств, що посилалися до гетьмана: приїхавши він мав дати знати наказному гетьманові, що привіз царську грамоту і милостине слово-“аби наказний гетьман велів йому бути у нього”, і скликав на сю авдієнцію полковників, сотників, осавулів, всіх начальних людей і все військо. Ставши потім перед гетьманом Поливанів мав спитати про здоровлє гетьмана (наказного) 8), старшини і всього війська, переказати царську похвалу “за прямую службу и радЂнье”; далі повідомити, що військо козацьке повинно прислати тисячу коней “подъемных”, з огляду що в царському обозі дуже богато вигинуло коней в поході, і сам гетьман повинен приїхати до царської кватири 9).

Поливанов знайшов Золотаренка в Могилеві, мовляв у дорозі до царя, і той відписав цареві, що спішно виконує се порученнє. Справді, 10 червня він уже мав урочисту авдієнцію, тільки не в Кописи, а в Шклові, куди цар переніс свою ставку. Разом з ним його протопоп Максим, полковники, старшина і козаки, і московський стольник Дмитриєв-учасник козацьких експедицій на литовське військо. Думний дяк Лопухин представив їx (“явив”) цареві, і потім іменем царя вичислив всі заслуги Золотаренка і його війська, і об'явив їм царське жалуваннє: “тобі, гетьманові нашому срібний кубок і 4 сорока соболів; протопопові, Василю Золотаренкові, суддям Іванові Нестеренкові й Яцку Петровичеві (Петрову), полковникам Іванові Поповичу й Охимові Коробці, та “Данилові гетьманичеві” по сороку. А на далі наказав промишляти над Старим Биховим і там де буде наказ й. цар. Величества 10).

По сім Золотаренко з товаришами подали Лопухину свої петиції; цінно, що вони заховалися в ориґіналі 11), я тому їх наводжу:

“Реєстр о що просити Иларіона Дмитревича.

“НапервЂй просити о приста†Василію Ничипоровичу, брату моєму, которому єсть указ итти вперед с АлексЂєм Никитичем Трубецким.

“2. И ведлуг указу єго цар. в., пана нашего милостивого, єжели мнЂ в прудком часЂ позволит из-под Быхова рушати ся из войском.

“3. И о то просити в. ц. в. жебы грамоту своєю цар. в. дал до Старого Быхова, из которою грамотою жебы того ротмистра, которого я тепер препроводил, пустити вызволил. Жебы оную грамоту єго цар. вел., пана нашего мил., тым Быховцам отдал и оповЂдил и єго цар. величеству.

“4. Просити єго ц. величества о грамотЂ тоє ведлуг товариства нашого, котріє тепер в домах зостают а товарищами нашими имянуть ся, жебы до войска шли на услугу є. цар. вел.

“5. Просити є. ц. в. же бы нам слугам своим позволил комонником вперед ити, а табор зоставивши тилко всегда противно ворогов и недругов є. ц. вел.

“И о том челом бью твоєй чесности, добродЂю моєму 12), ведлуг челобитной моєй, которую подалем є. ц. вел. ведлуг отца Максима духовного моєго, жебы одержал ласку от є. ц. вел.

“И о том просить є. цар. вел., пана нашего мил., жебы товариству нашему волно (збиратися) из всЂх городов бЂлорусских-так Могилева яко и инших. А войти б не збороняли до боку нашого заєдно из нами купити ся на ворогов и недругов є. цар. вел.”.

Другого дня на се дано царські резолюції: визначено приставом до Василя Золотаренка звісного вже нам стольника Кикина; про похід Івану Золотаренкові обіцяно указ на пізніше; до Старо-Бихівців написано царську грамоту з закликом до підданства; Максимові Филиповичу дано привилей на с. Ушню 13). До могилівського воєводи післано з Кикиним наказ перевести в Могилеві і Могилівськім повіті набор всякого воєнно-служебного люду до Золотаренкового війська, оповістити по містечках і селах, щоб усякі служилі люди з Могилева й Могилівського уїзду йшли до наказного гетьмана, записуватися у нього (до війська) та йти з ним на службу 14). Коли притім була думка очистити повіт від усяких схильних до козацтва елєментів, то Золотаренкові було дуже на руку се уповаженнє забирати до свого війська місцевий люд; і він потім просив царського потвердження могилівському воєводі, щоб він не забороняв “ніякому охочому йти до козацького війська” 15). Про число сього війська доносив він цареві 26 н. с. червня, що переглянувши своїх козаків, нарахував 20 тисяч активних і 6 тис. “хорих” 16).

Одночасно з наказом про набор Золотаренкові дано наказ: забезпечивши облогу Ст. Бихова з усім військом і братом Василем іти на Свислоч під Менськ і над польськими й литовськими людьми промишляти “скільки милосердний бог поможе” 17).

Для Золотаренка й його війська почалася таким чином серія далеких походів: за походом на Свислоч похід під Вильну і трохи потім під Городню і Новгород, далі під Ковну. А тим часом в його неприсутности Москва попробувала здобути Ст Бихів своїми силами: туди післано Трубецкого з великим військом і з грамотою до Бихівців-щоб піддалися на царське імя. Але сей номер не пройшов і каторжний “курник” не хотів слухати й царських листів так само як не слухав гетьманських -тримався далі, після зимового наступу Радивила набравши надії, що поратунок раніш чи пізніш таки йому прийде. Коли наступило фактичне замиреннє з Поляками в осени, Золотаренко, очевидно, вернувся на свою займанщину і разом з Трубецким обложив Ст. Бихів-але з сього часу не маємо ближчих звісток про нього. З одної одписки Трубецкого з-під С. Бихова десь 7 н. с. листопаду, довідуємось, що козаки з полковниками тоді розійшлися “по домам”, а під Ст. Биховим лишилося тільки 500 козаків, вибраних з ріжних полків, під начальством Золотаренка, але зимовати вони там не збиралися в такім малім числі 18). На се московський штаб дав наказ Золотаренкові полишити Ст. Бихів і відійти до Нового Бихова, і відти “промишляти”, коли б Старобихівська залога виходила “в загони” 19). Але Золотаренко, здається, сього наказу не виконав, бо смерть настигла його таки під Ст. Биховим: про се розповідає “Самовидець” що запамятав страшні обставини його похорону:-“Іван Золотаренко, повернувши од є. ц. вел. з Литви, підійшов з військом козацьким під Бихів Старий, і там оний в обложенню держав, де на коню підчас потреби оного на герцу пострілено в ногу з мушкета, од которої ноги і помер під Биховом”. І тут дуже інтересний, з инших джерел невідомий факт-бунту війську, що змусив старшину звести військо до дому: “И там по смерти його, як тіло попроваджено до Ніжина, в скором часі забунтовалося козацтво: на своїх старших чернь повстала була, хотячи старших побити. Але старшина скупившися многих з черни вистинала-бо чернь напавши на вози купецькі з горілками, оних рабуючи позапивалася. На котрих (на чернь) напавши старшина вистинала, а провідців повішали. І так уже не можучи держати більше Бихова за (тим) непослушенством, і оний узяти не можучи, відступили на Україну, зіставивши там з військом полковника Нечая- котрі там стояли і коло тамошнього повіту Могилівського і коло инших городів, аж по самий Гомель, бо тільки один Бихів Ляхам голдував” 20).

Далі Самовидець оповідає, яка біда трапилася на похороні: “бо сам там був і набрався страху немалого”. Оповіданнє се належить до найбільш яскравих і літературних місць його літописи, і з огляду на його інтересні побутові подробиці, не можна його тут поминути; я навожу його в модернізованій парафразі.

“Тоє тіло зіставало весь Филипів піст в Ніжині в церкві, а на останнім тижні попроваджено його до Корсуня. Перед святами туди його припровадивши, поставили в церков св. Николая за містом не ховаючи-а хотячи межи святами з тріумфом провадити відтіля в город до церкви Рождества Христового, збудованої від того ж Золотаренка. І так в самий день Рождества Христового в тій церкві св. Николая, де те тіло лежало на прибранім катафалку, священики ніжинські з протопопом своїм Максимом, ігуменом і дяконами двома-усіх девять персон, зіставивши храм Рождества так хвалебний, пішли собором одправувати службу божу до Св. Николая, де те тіло лежало. На той собор і дивовисько, а не так задля побоженства, множество народу зібралося, і по инших церквах вислухавши набоженство, в ту церкву натискалося. А церква великая була, (але) завіяна, і тільки одні двері мала, а служба божа одправовалася забавно (довго), з музикою співана. Уже скінчивши божественну службу, як уже “Буди імя господнє” співали, ігумен ніжинський Діонисій, хотячи йти давати дару, звичаєм чернечим хотів узяти на голову підкапок, котрий зіставав у скарбниці або коморці, которая була прибудована в олтарі на правім боці, маючи coбi склепленнє з олтаря. І так одчинивши двері бачить, що стіна загорілася. Зараз ставши на царських вратах священик тої церкви крикне на нарід: “Про-бі! церква горить!” І так той нарід потиснувся до дверей і двері затлумили (зачинили)-так що сам ніхто не міг вийти з церкви-аж кожного витягали. А тая скарбниця загорілася з неосторожности витрікуша (паламаря), що там свічки клав на полиці не загасивши добре-бо я сам на те дивився в тій скарбниці, коли ще огонь не розширився був. Але, знати, що то особливий гнів божий був, що в скорім часі від такої малої річи вся церква занялась і в однім згоріла квадрансі, так що люд не міг вийти, і згоріло в тій церкві людей живих 430 з наддячею, і два священики, рідні брати, в усіх апаратах як служили-що на кілька тисяч коштували. І так замість радісного празника мало хто знайшовся в тім місті, щоб не оплакував своїх приятелів, що в такім скорім часі страшною смертю погинули. Хто отця, хто матку, хто сина, брата сестру, доньку. Хто може виповісти такий жаль, який там стався за малий час-так що все місто смерділо від того трупу паленого! І як той огонь погас, узяв той трун недогорілий Івана Золотаренка брат його в двір свій, на ново, в нову домовину поклав і за своїм уподобаннєм відправував похорон, зробивши катафалк у (церкві) Рождества Христового. Але й там двічі загоралося-доки скінчили той похорон” 21).

Я сказав, що для Козаччини-старшини й її політики, се була болюча втрата. Іван Золотаренко підчас сеї білоруської війни виявив неабиякі здібности стратеґа і політика і вийшов на друге місце по гетьмані, поруч Виговського. Обсадивши полковництво ніжинське і стародубське своїми братами, він твердо тримав Сіверщину в своїх руках: титул “сіверського гетьмана” що він носив, поруч титулу гетьмана наказного мало цілком реальне значіннє, Сіверщина в його руках фактично відокремилася в осібне політичне, адміністративне поняттє 22). Підлягаючи загальним директивам і розпорядженням “гетьмана запорозького”, вона стояла під безпосереднім правліннєм свого “сіверського гетьмана”, і хоч у наведенім вище листі Хмельницького до Золотаренка виглядає бажаннє трохи збити пихи свому пишному шваґрові, то фактично видимо гетьман дуже мало мішався в його розпорядження і в тилу і на фронті, і не раз нарікав на те, що дуже мало знає що там діється, Москва може не без задньої думки підтримати і поглібити сю окремішність з свого боку, явно підносила престиж “свого наказного гетьмана”-трактуючи його уряд не як хвилеве припадкове порученнє, а як певний тривкий інститут -другого хоч і нижчого ранґом гетьмана (не тільки: “ти, гетьман наказний, але навіть просто “ти, наш гетьман”-звичайна титулятура в її зносинах з Золотаренком). Що кілька місяців закликувано його до царської кватири, “бачити царські очі”; і тут йому не тільки віддавано всякі гонори, але приймано безпосереднє від нього петиції, на його проханнє видавано царські надання, і т. д. В сім таки могла бути задня думка, і хто знає, що б з сього могло вийти, коли б сьому сіверському гетьманові судилося пережити запорозького і він не дістав би по нім булави: міг вийти фактичний поділ України не на сьогобічну й тогобічну, як потім вийшло, а на Сіверщину і на Україну властиву, полудневу.

Але незалежно від сих небезпечних можливостей в будуччині, треба признати, що в данім моменті й обставинах, наказний гетьман сіверський досить талановито, тактично й імпозантно репрезентував Козаччину на північному фронті. Він виробив до себе довірє і поважаннє в московських кругах. За ним признавали заслуги, вважали льояльним і цінним васалєм, з котрим треба рахуватися. Приладившися до московських вимог він не жалував етикетальних фраз, вірнопідданчих компліментів, але вів свою політику доволі твердо, згідно з правилом: fortit r in re, suaviter іn modo. Не спішив використовувати ті московські накази, що йшли в супереч його плянам, і використовував кожду нагоду, щоб проводити й закріпляти свої досягнення. Його наступник Іван Нечай видимо не мав здібностей і такту свого попередника, і зараз же війшов в гострий конфлікт з могилівським воєводою 23). Не відчував очевидно того, що бракувало йому престижу і впливу, який виробив собі його попередник, а з другої сторони-що обставини для козацьких плянів на Білоруси погіршилися значно з моментом коли наступило фактичне перемирє, з кінцем осени, і Москва набрала надій закріпити за собою ціле в. кн. Литовське дипльоматичною дорогою-вибором царя, чи його наслідника великим князем литовським. Відносини стабілізувались і козаки стали непотрібні; скориставши з смерти Золотаренка їx стали притьмом випроваджувати з Білоруської території. Коли б Золотаренко був живий, мабуть богато пішло б инакше.








Примітки


1) Лист Золотаренка до царя с. 529, досить інтересний з літературного погляду, може виріб Филимоновича.

2) Акты XIV с. 637.

3) “Тільки від вашого царського престола бажають вони ласки і слізно прохають прислати тим часом воєводу, щоб не попасти (знову) в неволю (польську), завдяки наступові війська в. цар. вел.”, пише він, доносячи, що згадані “повіти” визволено від литовського війська і наново приведено в підданство цареві.

4) Тамже с. 640: “И мы, в. государь, указали Кричевъ и Критовскій уЂздъ вЂдати тебЂ и послати отъ себя кого пригожъ для вЂдомости и для обереганья”.

5) “B Кричев к сотником и есаулом”-XIV с. 708.

6) XIV с. 680-1.

7) Тамже с. 682.

8) “Ты, гетман его цар. вел.”

9) XIV с. 683-5.

10) Тамже с. 689-690.

11) Тамже с. 693-6; провопис на жаль видимо виправлений видавцем, а тому повикидав взагалі всі ъ.

12) Проханнє до самого Лопухина, очевидно.

13) Тамже с. 695-6.

14) Тамже с. 707-8.

15) Тамже c. 788.

16) Тамже с. 712.

17) XIV с. 705 — грамоти з 13(23) червня.

18) Акты Москов. госуд. II. с. 417.

19) Тамже с. 449.

20) С. 41 — я модернізував фонетику і морфольоґію сього тексту, і переставив подекуди слова, для лекшого читання.

21) Сю історію розповідає по своєму Єрлич: “Року божого 1656 в Корсуню на Україні велике чудо-диво показалось. Там мешкав і здох (!) полковник назвиском Золотаренко, шваґер Хмельницького. По якімсь часі його ховано, і на похороні був сам Хмель і инших розбійників полковників немало. Але як почали відправляти церемонію і службу божу, тоді піднявсь огонь як стовп з олтаря, обхопив усіх, що були при богослуженню і попалив; згоріло тих розбійників більше 400 в стиску. Церков також згоріла разом з тілом, але Хмельницький бувши господарем в домі небіжчика, свого шваґра, на той час вийшов був з церкви, щоб зробити якісь розпорядження. Дуже тому люде дивувались-а справді так сталось. Як і те також, що грім ударив на гробовець Тимошка, сина Хмельницького, того що оженився був з донькою господаря волоського: ударяв у склепіннє і кости того розбійника розкидав”.

Правдоподібно, ся пригода з Золотаренком послужила вихідним моментом для ріжних таких страшних історій: за пригодою з гробовцем Тимоша пішло оповіданнє про пригоду на похороні старого Хмельницького, розповіджену у Ємйоловского: “Коли ховали його в Суботові, в церкві ним фундованій, з волі божої огонь від свічок, що стояли наколо тіла, раптом обхопив катафалок, на котрім стояла труна з тілом, і спалив не тільки тіло, і деревляну церкву, але й усіх попів і людей немало, які були там: так від сильного вітру розгорівся, що все то в попіл обернув” (с. 109).

22) Див. вище лист Забіли ст. 1087.

23) В польських справах 1655 р. (№ 7 л. 202) знайшовся цікавий лист Нечая до могилівського воєводи з 15 грудня ст. ст., ще перед призначеннєм його полковником білоруським: він титулує в нім себе “полковником чауським і новобихівським”. Він пише:

“Як скором почувъ о высланом от твоєй честности до Чаусъ воєводЂ, зараз всЂ справы мнЂ злецоные покинувши днем и ночю спЂшылем ся на спотыканье. Бо Чаусы мЂсто моєго полковництва, належало мнЂ, бЂдному старшому такъ знаменитых людей честно стрЂсти и поклонитись; аже-м не моглъ заспЂти, отжаловати не могу.

“Прето прошу чест. твоей: чесо ради пріезджал твой наместникъ до мене? Альбо мЂста заЂзджать? РазумЂйте, мЂста не попущу, ажъ вЂдомость одержу от єго мил. п. гетмана. Єсть у грамотЂ у мене от єго цар. вел., же я полковникъ чаусный

“Єстьли указъ от єго цар. вел., абы нас козаковъ не было ту треба — же по мЂстах, мЂстечках, селах, деревнях козаковъ оборочаєш в подданые, — я не токмо с Чаусъ, але и з Нового Быхова с козаками и с пушками, з гарматою уступлю. А иначей хочъ чест. твоя сто тысяч войска на мене приведи, не вступлю до смерти. Я по указу старшыхъ дЂлаю-бо и тепер много маю грамот от єго мил. п. гетмана наказного войска єго цар. вел. Запор., вЂрного слуги и зычливого подданого єго цар. вел., абым якъ напрудше козаковъ зо всЂхъ тутейшыхъ городовъ збирал противно ворогомъ и недругомъ єго цар. вел. Прето я по указу єго козаковъ збираю, и мЂст не попущу-бо козакъ без мЂста не жієт. Килька тысячъ в Новом Быхо†с тутейшыхъ городовъ хлЂбъ мают, которіи на услузЂ єго цар. вел. по осударском указЂ моєго милостивого зостают. Єсли прето мЂста заезджаєте, то и нас козаковъ не треба. Лучше бы нам по працах дома зоставать. Але на указ єго цар. вел. не токмо служить вЂрне, але и умерти готови зостаєм.

“Що бачному розсудкови чест. твоєй подавши и себе зычливого слугу чест. своєй якъ напильнЂ, преподаю. С Чаусъ. 15 декабря 1655. Честности твоей моєго милостивого пана и добродЂя нанизшый слуга Іван Нечай, полковник войска єго цар. вел. Запорозкого чаускый и новобыховский”. (Ориґінал, на двох піваркушах, на обороті адреса).

День смерти Івана Золотаренка незвісний. Чи називає ще його тут Нечай як живого, чи се згадка про небіжчика або мова про котрогось з його наступників-не ясно.











Попередня     ТОМ IX     Розділ X     Наступна

[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том IX. Розділ X. Стор. 12.]


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.