Уклінно просимо заповнити Опитування про фонему Е  


[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том IX. Розділ XII. Стор. 23.]

Попередня     ТОМ IX     Розділ XII     Наступна





КОЗАЦЬКІ ГОЛОСІННЯ В ЛІТЕРАТУРІ, ЛЄҐЕНДА ПРО ЦЕРКВУ, ЩО ЗГОРІЛА ПІДЧАС ПОХОРОНУ, ПЕРЕКАЗ ПРО ОТРОЄННЄ. ЛІТЕРАТУРНІ ХАРАКТЕРИСТИКИ УКРАЇНСЬКІ І ПОЛЬСЬКІ, ЕКЗЕРЦИЦІЇ НА СЮ ТЕМУ, ЛІТЕРАТУРНА УКРАЇНСЬКА ТРАДИЦІЯ.



Як сучасний український голос, викликаний смертю великаго гетьмана, особливо широко цитується дума в записи Цертелєва:

     То не чорні хмари ясне сонце заступали,

     Не буйні вітри в темнім лузі бушували,

     Козаки Хмельницького ховали, —

     Батька свого оплакали 1).

Але як справедливо було одмічено 2), якраз не автентичні, народні твори, а складені в духу романтичного відродження підробки під народню поезію знаходили найвишчу оцінку в літературі, і процитована строфа таки більше підходить під ходячу романтику другого десятиліття XIX віку, ніж під справжній думовий стиль.

Мотив голосіння козаків в псевдо-думі “Запорожської Старини”, перероблений рукою Миколи Маркевича, також іще недавніми часами, в праці Кубалі знайшов місце як сучасний голос 3). Ідучи слідами українських романтиків 1830-1840 р. р. той же Кубаля дав також образок всенароднього похорону великого гетьмана в Суботові, в тім же романтичнім стилю 4).

Поруч автентичних відомостей про похорон старого гетьмана в Суботівській церкві- до котрих на взір історії Золотаренкового похорону примішувалися лєґенди, що Суботівська церква так само згоріла підчас похорону Богдана, як корсунська з труною Золотаренка (вище с. 1157)-з'являється вже в сучасних авізах инший образ-похорону Хмельницького як традиційного козака в степу, без попів і дяків, серед самих козаків, що насипають над ним високу могилу. Так заповів сам Хмельницький-щоб поховали його в Суботові, “без дзвонів і церковних церемоній”, і висипали над ним високу могилу 5).

В дальшій еволюції сеї лєгенди з'являється варіянт, що Хмельницький помер під Замостєм, облягаючи його разом з Шведами. “Замойські черці” поховали його “обрядом грецьким”, а козаки поставили на могилі камяного хреста, з таким написом:

“Тут спочиває красний воїн, Богдан Хмельницький, великої булави, бунчука і коругви польської гетьман, сили і слави козацької вождь (і) хранитель, і непоколебимий государ” 6).

Сей образ оспіваний в Шутовім тексті думи про смерть Хмельницького, де сполучено два моменти, здається-окремі й самостійні. Юрась ховає батька “у Штоминнім дворі на високій горі”, в Суботові, очевидно. До сього додано “загальне місце”-похорону козака товаришами:

     Тоді ж козаки штихами суходіл копали,

     Шликами землю виносили,

     Хмельницького похоронили,

     Із ріжних пищаль подзвонили,

     По Хмельницькому похорон счинили.

Се похорон в степу, серед війська, без церковного подзвіння-заступленого вистрілами з гармат, мабуть в неприсутности родини (може в казну з мотивом, що Юрася не було при смерти батька-легкодушно відлучився).

В збірці Грабянки записана історія-не знати звідки зачерпнена: “Достовірно оповідають декотрі, що Поляки не мігши усмирити Хмельницького иншими способами, надумали отруїти його смертельною трутиною. А зробили так: одного великородного молодика підстроїли з тим, нібито він хоче оженитися з донькою Хмельницького, і той приїхав до Чигрина й удаючи таке засватав його доньку. Коли він від'їздив і Хмельницький його провожав, той почастував свого нареченого тестя за здоровлє своєї панни-з пляшечки повної горілки з розпущеною трутиною, не скоро смертельною. Сам наперед випив ніби з тої фляшки, але то була проста горілка і йому не пошкодила, а бідний Хмельницький стратив життє від такої проклятої приязни. Що то було все підстроєне, доказало се, що той підстроєний зять ніколи більше на Україні не показався” (с. 154).

Костомаров переказавши се оповіданнє в першім виданню без застережень 7), в пізнішім вказав його неправдоподібність-тому що дві доньки Хмельницького були вже замужні, а більше у нього не було, і додав таку характеристичну дописку: “Далеко правдоподібніше, що той повільно-смертельний яд, що зводив Богдана в могилу, принесено йому не з Польщі, а з Москви: се була та московська політика, що ламала всі його широкі пляни знищення Річипосполитої, єднання і зросту Руси-ламала саме в хвилі коли вони скорше ніж коли небудь могли здійснитися. Хмельницький бачив далекі перспективи-як свідчать ріжні його слова. Він передбачав, що Москва більш ніж всякі інші сусіди зіпсує розпочате ним діло і на довгі часи полишить Український нарід під ярмом католицтва і панства. До того ж грубіянське поводженнє московських людей з українськими-на котре йому звідусіль заносилися скарги; недовірє до нього самого московської старшини; недопущеннє українських комісарів до нарад Москви і Польщі про долю українського народу; незадоволеннє з Москви митрополита і значної частини православного духовенства, — все се показувало йому, що об'єднаннє України з Московською державою не може обійтися без непорозумінь і потрясень. Все се смутило гетьмана. Йому було за 60 років, пережив він багато ударів, але виленська умова з усіми звязаними з нею подробицями була ударом для нього найбільш погибельним” 8).

У того ж Грабянки характеристика старого гетьмана інтересна як підсумок традиції про нього, як вона жила в другій половині XVII в.: “Муж істинно гідний гетьманського імени: сміливо підіймав він біди, добру раду знаходив в самих бідах; тіло його не утомлялось ніякими трудами, добрий настрій не упадав під ніякими неприємностями. Рівно витрівало зносив він і холод і спеку. Страву і питтє вживав не зайвим лишком, а скільки лише природі було потрібно. Хіба як від справ і воєнних занять час вільний лишався, тоді трохи спочивав, і то не на дорогоцінних ліжках, а на такій постелі яка військовій людині випадає. І не клопотався вибирати для спання десь місце на самоті, але спав спокійно серед немалого воєнного крику, ніскільки тим не журячися. Одежею від инших не ріжнився ні трохи, тільки зброя на коні була трохи краща від инших. Часто бачили його вкритого воєнною свитою, як він спав між вартовими знемігшися від труду. Першим виходив на бій, останнім відходив.

“Міркуючи такі й инші тим подібні прикмети, чи дивуватись, що він став побідником і страхом Ляхів, коли ті віддавшися цілком цивільним (мірским) утіхам, занедбали зовсім військову справу і вправу. Тому не військо своє вони стратили, але якби Хмельницький їх потайки не жалував-всю б Польщу свою на віки погубили б” (с. 153).

Величко замість характеристики подав нібито надгробну промову, виголошену на похороні Хмельницького його секретарем Самійлом Зоркою-в дійсности зложену мабуть самим таки Величком (судячи з характеристичних подібностей і в змісті і в фразеольоґії сеї промови з історичним викладом самого Величка) 9). Характеристики гетьмана вона не дає, майже не виходячи поза вичисляння його подвигів (битв), порівнювання з ріжним старинними і новими, історичними і мітольоґічними постатями- змістом взагалі дуже бідна, даючи тільки характеристичний взірець шкільної риторики.

Такі риторичні екзерциції дійсно складалися по школах і ходили по руках мабуть в немалій скількости. Акад. Перетц в київськім академічнім підручнику 1693 р. між взірцями ріжних риторичних утворів знайшов кілька схем і взірців похвальних слів Хмельницькому, власне в формі похоронних промов-доволі анальоґічних з псевдо-Зорковою: порівнення Хмельницького з Лєонідом, Ганібалєм і Тамерланом, Збаразької облоги з Троянською, Пилявців з Каннами, і т. д., все се з дуже скромним накладом історичних відомостей із безмежною свободою в анальоґіях і порівненнях 10).

Тепер І. П. Крипякевач з пізнішого підручника (1729) опублікував латинські вірші продиктовані студентам як взірець риторичної ампліфікації: тема-“Б. Хм. прогнав з України панів-Ляхів” повторюється в двостихах “синонімічно” на ріжні способи: Б. Хм. правдивий вождь вождів, патрон і оборонець Руської батьківщини, славний герой, Богдан-від бога даний, простий козак-добрий і мудрий провідник, істний вихованець Марса, справжній Ахіль, вигнав Ляхів-пишних, немилосердних, безбожних тиранів, а до війни нездалих, прогнав з козацької руської землі за Вислу, навчив страху божого всіх папистів, і т. д. 11)

В. І. Герасимчук включив до своєї збірки анальоґічну екзерцицію польську-порівняннє Хмельницького з Ганібалєм, на взір “паралєльних біоґрафій” Плютарха, в формі епітафії: “Стій, подорожниче” і т. д. Як спільну рису анонімний автор висовує стару характеристику Ганібаля: вміючи перемогати, не вміти використовувати перемогу. Далі як спільну прикмету автор екзерциції вказує, що подібно, як у Ганібаля дивувалися хистові Хмельницького з таких ріжнородних елєментів зложити дісцілліновану армію і затримати її в послуху до кінця. Як відмінні від суворої повздержности Ганібаля риси Хмельницького вказано його охоту до жінок (не тільки він Чапліньского жінку відібрав, але й останню свою дружину від якогось Филипа, за його життя); його піяченнє, і навіть його побожність представлена пяною...  12)

З польських письменників-сучасників найоб'єктивніш проявив себе Рудавский, коротко згадавши смерть Б. Хм.-для нього “він вождь козаків, перший оборонець і местник руської свободи, а для Польщі бич” 13).

Часто цитують відзиви Коховского (не дуже точно, як звичайно 14), з огляду на його тяжкий стиль)-але вони не мають в собі нічого характеристичного. Він називає Хмельницького “ославленим гробокопателем спокою”, “піджигачем Криму, Москви, Семигороду й Турків против Польші”; підчеркує, що як ціле життє був він ворогом її, так і при смерти без того не міг обійтись (248). Твардовский пускається в мітольоґічні образи: Ґорґони на вість про смерть Хмельницького заляскали в долоні й запалили смолокипи; підземний суддя Радамант вийшов йому на зустріч перед пекельні ворота і обняв його дякуючи за несчисленні юрби душ післаних Богданом під землю (238).

Для українських же літератів він зістався провіденціяльним мужем, виконавцем божих судів, патроном і протектором України:

     Діл предков своїх теплий подражатель,

     древней козацкой славы соблюдатель,

     свою на брани положити главу

     готов за славу.

     Добродітельми сими украшенний,

     божія к тому духа ісполненний,

     горесть обратить нашу хотя в сладость,

     печаль на радость.

     О кто тя ліпо восхвалить, Богдане?

     Кто толиких діл висоти достане?

     Ми іже похвал достойна тя знаєм -

     не увінчаєм.

     В похвалах твоїх язик наш безділен,

     ублажить бо тя достойно не силен.

     Будеш раз†ты возвеличен в небі,

     яко єсть требі...” 15).








Примітки


1) Костомаров в своїй останній праці про українську нар. поезію підчеркнув “поетичність і правдивість” сього опису (VIII с. 854), Буцинський без застережень цитує сю строфу як голос сучасности (с. 236), Кубаля наводить як голос “пізніших лірників” (Wojna Brandenburscka c. 215).

2) К. Грушевська, Укр. Нар. Думи I, передм. с. 101.

3) Чи вже таки ти пане гетьмане,

     Хмельницький Богдане,

     Що ти хочеш нас зоставляти,

     Сиротою Вкраїну покидати,

     Ляхам-ворогам на позор давати.

     Чи вже дармо тая безчасна Україна богові молила,

     Щоб міцна його воля

     З-під кормиги лядській (!) свободила.

     Хто тепер пожене ворогів наши і боронить нас від них

     Померкло сонце наше,

     Лишились ми ворогам на поталу.

Маркевич І. 3 7.

     Сироти ми нещасні.

     Батьку, де ти ся подів.

     Хто думатиме про нас.

     Хто встереже від ворогів,

     Хто ратуватиме нас!

     Зайшло сонце наше.

     А ми лишилися на поталу.

Wojna Brandenburska c. 215, з цитатою на Маркевича

4) “Супровід минувши Сторожову могилу, йшов поза Погибельними могилами, а на заході сонця вступив на велетенський міст, довгий на шість верст, збудований на палях серед лісу, не впоперек, а вздовж багнистого допливу Тясмина. На нім і вдень не було безпечно, а поночи страх-бо в болотах і трясовисках гніздилися гади і нечисті сили...

“Від Спаської брами Чигринського замку вздовж цілої дороги палили смоляні бочки, наче на знак зближення Орди. Міст хитавсь і трясся (dygotał) під напором люду, гать сичала, палі дуднили й тріщали під панцирною кіннотою і величезним возом з тілом гетьмана. Йшли серед жалібних співів і голосінь плачок. Чорні хмари їx проважали, вітер дув за ними. Ліс шумів дивними голосами. Смолоскипи гасли. Коні кидались. Перестрашені люди благають божого змилування, бо там у віддалі, з-під мосту щось стогне і кричить... То дзвони суботівські стогнали і кричали до небіжчика” (с. 215).

Історик XX століття почув себе у владі романтики попереднього століття.

5) Авіза з України Чортор. 2446 с. 52 — збірки Герасимчука № 2.

6) Чортор. 1880 ст. 95 — тамже ч. 4.

7) Вид. 1859 р. т. II с. 537; до оповідання Грабянки Костомаров тут додав тільки: “Прийшов рік і непорозуміння з царем довершили упадок сил гетьмана”. Потім він розвинув сю гадку-я цитую її далі.

8) Останнього видання с. 621, перекладаючи я замінив одним “українським” терміном змінну термінольоґію автора (“русский”, “малорусский”, “южноруский”).

9) Кілька таких паралєль вказав М. Н. Петровський в своїй студії про “Псевдо-діяріуш Сам. Зорки”, в Записках іст.-філ. від. Академії, т. XVII, ст. 165-6. Липинський подав сю промову óв збірці своїй Z dziejów Ukrainy с. 653; стримуючись від близших коментарів, але в обережних виразах обороняючи її автентичність, на с. 664 він пише “Форма в котрій подає її Величко, не будить поважних сумнівів щодо автентичности, — могла вона справді бути сказана на похороні гетьмана”, — але цінніша мовляв як ілюстрація того пієтизму, з яким шляхта XVIII в., як Величко й ин., в по-мазепинських часах вишукувала і переховувала всякі подробиці щодо Богдана.

10) Къ Исторіи Кіево-Могилянской коллегіи-Чтенія в истор. Общест†Нестора XIV, І.

11) Україна 1930, травень.

12) Копії в теках Нарушевича 150 с. 385 і Ягайлонській бібл. 93 ч. 40, в збірці Герасимчука під ч. 3.

13) primus libertatis ruthenicae assertor et vindex, flagellum Poloniae-c. 391.

14) У Кубалі більше навіть ніж свобідно.

15) Собр. сочиненій Максимовича І с. 506 (кінцевий хор).











Попередня     ТОМ IX     Розділ XII     Наступна

[М. Грушевський. Історія України-Руси. Том IX. Розділ XII. Стор. 23.]


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.