[Михайло Грушевський. Історія української літератури. — К., 1995. — Т. 6. — С. 17-32.]

Попередня     Головна     Наступна





Пересування культурно-національного центру на схід. Козаччина як чергова рушійна сила національного українського активу. Тимчасом як наш бідний недорозвинений "третій стан" приходив до свідомості повної неможливості для нього якоїсь дальшої національної акції в несприятливих умовах польської конституції і взагалі якого-небудь людського існування — просто хоч мандрувати на Волохи, як вони гірким жартом жартували перед отим соймом 1609 р., — простягалась по прапор народний рука нашого спеціального, західноєвропейській схемі не звісного, нашими спеціальними колонізаційними обставинами створеного воєнного класу. В поміч знеможеному і збентеженому західноукраїнському міщанству настигали східноукраїнські "божі войовники". Дніпрові уходники і здобичники, скріплені масами північноукраїнського поворотництва (рееміграції) і західноукраїнського пересельства — тими, що предки їх вивтікали були на північ і захід від татарського спустошення, а тепер поверталися на старі попілища, і тими, що під захистом козацтва шукали свобідного безпанського пробутку, — починали почувати себе провідною, керуючою верствою Східної України, в свідомості довершеного великого діла — її охорони "від поганства", заявляючи перед урядом і шляхетською Річе Посполитою свої претензії на зрівняння з шляхтою з рації своєї воєнної служби, на імунітет козацької території, на право побору контрибуцій з місцевої людності на військові потреби і т. д. 1.



1 Ці претензії викладає особливо яскраво лист гетьмана Куцковича 1602 р. За свою неоплачену службу — за те, що козаки, "можна сказати, тільки за траву й за воду служать", він претендував для всього війська козацького "на свобідний кавалок хліба", себто на право поборів з людності на утримання війська й військові потреби по всій Україні "від Могилева аж до Дніпрового устя", а відновлення козацького війська в його правах толкував як надання шляхетських прав козакам, їх родинам та маєтностям (див. в "Історії України", VII, с. 319-20). Це відкриває нам козацьку ідеологію, що не так щиро висловляється в інших деклараціях, але цілком конкретно відчувається в козацькій тактиці.



Заразом — на поклик місцевого міщанства й духовенства, що шукали сильного протекторату против унії, виступають вони в ролі носіїв і оборонців церковних, що значило в тодішних обставинах: національних інтересів свого народу. Такий характер мають їх заяви 1610 року з нагоди заходів, які підняв Потій на скріплення своєї власті в Києві — по тім, як зломив православну опозицію в Вільні. З змісту цих заяв цілком ясно видно, що за козацтвом стояло тут київське духовенство, що не відважилось саме виступити против Потієвого намісника ("офіціала"), і київське міщанство, яке теж не хотіло входити в безпосередній конфлікт з королівською адміністрацією і, очевидно, на їх заклик, бажання й благання. Козацтво як тодішній господар Києва і всієї Східної України виступало в ролі протектора батьківської віри, за котру воно, мовляв, веде неустанну боротьбу з ворогами хреста Христового і так само готове боронити її против всякого іншого напасника. Гетьман Тискиневич коротко заявляє в своїм лапідарнім, істинно вояцькім листі, що козаки "за церков свою східню і віру грецьку готові всі голови свої положити", і в данім випадку заходам Потієвого намісника будуть противитися, "наставляючи груди свої і не жалуючи їх до кінця".

В заяві козацької депутації під пером громадського писаря ця тема розвивається ширше. Козаки заявляють, що Військо Запорізьке "з давніх часів ставиться за віру християнську против народів поганських, покладаючи за неї кожного часу свої голови і здоров’я, визволяючи багато народу християнського з неприятельської неволі — від поган турків і татарів і віддаючи різні послуги на розмноження народу християнського православної віри" (сюди, очевидно, належить велика дійсно заслуга козацька — відновлення заселення Східної України завдяки тому, що козацтво захистило її від татарських нападів). "Будучи синами тої ж соборної апостольської східної церкви", вони заявляють свою солідарність з народом християнським різних земель і повітів Корони і В. кн. Литовського "в справах старожитньої православної релігії і духовенства, тій релігії вірного. Прикладаючися до розмноження слави божої і народу християнського всякими способами — жертвуючи на храми божі, церкви господні, розмножаючи хвалу божу і нарід християнський, Військо Запорізьке хоче разом з їх милостями княжатами, панятами, рицарством, шляхтою й народом християнським тої ж православної віри, релігії старожитньої, стояти прк духовних особах, які не відступали і не відкинулись її, та боронити їх своїми головами проти всяких напасників, які наступають на нашу старожитню православну релігію — як той Потіїв намісник розстрига і відступник Антоній" 1.



1 Про ці заяви див. в "Історії України", VII, с. 394 — 5.



Цими заявами козацтво, таким чином, прилучалось до релігійної (національної властиво) акції шляхетства, долучаючи до його конституційних і парламентарних засобів свою скорочену козацьку процедуру доходження (як Тискиневич в своїм листі проголошує: "Єстли бы умыслу своєго отмЂнити не мЂл оный рострыга, a мЂл бы збороняти православні богослуження — дозволили єсмо єго гдЂ ж — колвек здыбавши яко пса убити, а мы такого и боронить словом нашим рыцерским обЂцуєм"). А що найважніше — додавали до того таку ж коротку військову екзекутиву. Вона дійсно відразу ж стримала зазіхання Потія на православні церкви Києва. За її поміччю печерський архімандрит позавертав назад маєтності печерські на Білорусі, що король був повіддавав Потієві, і таким чином відразу поправив економічне становище свого монастиря (уніатський митрополит, наступник Потія, з огляду на неможливість утримати маєтності супроти козацької екзекутиви кінець кінцем за певну суму відступив від своїх прав і, очевидно, сам, щоб одержати бодай ці гроші, виходив у короля потвердження Печерському монастиреві, тій цитаделі схизми, на ці маєтності) 1. Під її охороною заїжджий грецький митрополит Неофіт, закватирувавши в Печерськім монастирі, весною 1612 р. почав виконувати тут єпископські функції: святив церкви, ставив священиків і дияконів, роблячи тим болючу конкуренцію претензіям уніатського митрополита та заступаючи недостачу православного єпископату під таку незвичайно гостру й болючу хвилю, і нічого не можна було йому зробити — функціонував він тут аж до повного відновлення православної ієрархії патр. Феофаном. Завдяки ж цій охороні київська православна громада могла собі організувати й закладати всякі церковні й культурні установи явочним порядком, цілком не журячися королівською адміністрацією, і хіба тільки "для порядку" пізніше, "заднім числом", випрошувала собі при догідній хвилі королівський дозвіл на різні установи, які вже давно були введені в життя.

На іншім місці я докладно вияснив, і нема потреби тут те все докладно повторяти, — яке значення мав оцей союз з духовенством, шляхтою, міщанством на грунті спільної оборони "старожитньої православної релігії" 2.



1 Про це в VI т. "Історії України", с. 398. Там вказано й такі факти, коли за поміччю козаків Плетеницький відбирав різні маєтки від шляхти, навіть від адміністрації кн. Острозьких.

2 В VII т. "Історії України", с. 400 і далі; також "Культурно-національний рух", с. 204 і далі.



Він давав користі нібито чисто моральні, але великого значення. Незалежно від того морального задоволення, що давала членам козацької верстви ідеалізація козацького ремесла як боротьби за батьківську віру — себто найбільш високе й ідеальне, що давала людині тодішня ідеологія, — мало чимале значення для неї, що союз з іншими соціальними українськими верствами на грунті спільної боротьби за церковні й культурні національні вартості перекидав місток через політичні та соціальні розходження. Усадовлюючися "на волості" (залюдненій українській території) і претендуючи на провідну роль — роль господаря тутешньої "України", козацтво наступало на права і претензії, на стан володіння інших верств — не тільки шляхетської, але й духовної і міщанської, не раз навіть дуже болюче. Селянство воно мало за собою, поскільки ослаблювало поміщицький режим і відкривало можливість визволення від поміщицьких претензій переходом під козацький присуд, але цим самим воно наступало на економічні й класові інтереси всіх владущих верств: магнатів, шляхти, того самого духовенства і навіть міщанства, бо його вища верства теж володіла підданими, земельними маєтками, а крім того з неприємністю зносила конкуренцію козацького присуду з юрисдикцією магістрату, переходи міщанства під козацький присуд і т. ц. Наскільки козаччина була приємним і бажаним сусідом як воєнна і оборонна сила, в цих ще не зовсім замирених умовах східноукраїнського життя, настільки неприємним співмешканцем була вона з цього соціально-політичного погляду. Відчувати цю колізію козаччині не було приємно — маючи вічно відкритий фронт проти уряду або проти магнатської верстви старост-державців, що фактично цей уряд репрезентувала, і лихенька згода під прапором спільного національного, релігійного інтересу була все-таки для неї краща, ніж відкрита ворожнеча і соціальна війна. Задля цього також варто було попіклуватися про ці релігійні інтереси, і ми справді бачимо, що від цих декларацій 1610 р. почавши, провідні козацькі круги твердо тримають у програмі козацтва, при всяких домаганнях перед урядом, справу забезпечення "старожитньої релігії народу Руського", а козацька старшина, в міру розвитку своїх засобів і впливів, входить у ролю патронів і ктиторів церковних, заміняючи в цьому шляхту і міщанські колективи.

З свого боку православне духовенство, — заплющуючи очі на соціальні розходження, — з цілою силою особливо в цім періоді гострої боротьби за забезпечення православної церкви (пізніше це змінилось, коли протекторат став не так потрібний) потверджує значення і роль козаччини як оборонця православної віри, як свого роду хрестоносного православного лицарства. Найбільш яскраво заявила це відновлена завдяки козаччині православна ієрархія в своїй "Протестації" 1621 р. Про цей київський твір — один з найважливіших, які маємо з цієї доби, докладніше буде мова нижче, тепер тільки підчеркую, що в ньому новий голова православної церкви, митр. Борецький з товаришами-владиками признавали перед урядом і всім католицьким світом, що козаччина являється наступницею і спадкоємницею "тої старої Русі", що за нею зітхав І автор "Перестороги" і всі ревнителі колишньої руської слави й сили — старих руських князів, їх подвигів для Руської держави, для православної церкви і її культури. "Се ж бо те плем’я славного народу Руського, з насіння Яфетового, що воювали Грецьке царство Чорним морем і сухопуттю. Се з того покоління військо, що за Олега, монарха руського, в своїх моноксилах ходило морем і землею (приробивши до човнів колеса) та Константинополь штурмувало. Се ж вони за Володимира, святого монарха руського, воювали Грецію, Македонію, Ілірик. Се ж їх предки хрестилися разом з Володимиром, приймали віру від Константинопольської церкви і по сей день в цій вірі родяться, хрестяться і живуть".

Митрополит і владики заявляють, що козаки — це дійсні лицарі Христові, які покладають для нього найбільші заслуги. Найбільш добродійства зневоленому християнству віддають греки своїми викупами християнських невільників з турецької неволі, король іспанський своїм славним флотом, котрим громить магометан на морі, і військо запорізьке своїми сміливими походами на поган. Віра й спасення душі — це провідні завдання їх походів на морі й на суходолі. Їх головна мета — визволення невільників. Здобутою здобиччю вони передусім наділяють церкви, монастирі, шпиталі для калік і убогих і духовенство. Це великий знаряд божий на захист християнства і страх невірним, котрими сам Бог і керує. "Бог керує ними, і він тільки знає, на що він заховує останки тої старої Русі та їх правицю й силу на морі й землі розширяє так далеко й широко. Як хтось писав, що Бог положив татар, як перуни і громи, щоб ними навіщати й карати християн, так він положив козаків як другі перуни і громи живі на землі й морю, щоб ними страшити й громити невірних турків і татарів".

Цією декларацією нова православна ієрархія заплатила довг козаччині, котрій завдячила своє посвячення. Немала то була річ з її боку — проголосити репрезентацією руського народу і носіями його традицій, його слави людей, котрих у польських урядових кругах, між собою, звичайно, не величали інакше як розбійниками, наволоччю, розбещеним хлопством (автентичні вирази їх урядового шефа — коронного гетьмана Жолкевського 1) і вважали за людей, позбавлених всякої релігії (не так давно, в 1580-х рр., авторитетний польський географ Сарніцький, як відомо, зарахував їх "в більшості до релігії магометанської") 2.



1 Див. "Історія України", VII, с. 439.

2 Там же, с. 389.



Але не треба забувати й того, що непомітно, може, для цих урядових кругів протягом останнього чвертьстоліття (від Солоницької різні, завданої їй тим же Жолкевським), ця козацька верства все більше тратила свій уходницький та добичницький характер або, краще сказати, ці уходницькі та добичницькі елементи тратили своє переважне значення в цій верстві, і поруч них все більше множилися і значніші впливи здобували елементи "городові", кажучи пізнішим виразом, оселі господарські, зв’язані чи то з містами й містечками, чи то з "слободами", в цих своїх господарських, соціальних і культурних інтересах наближені до дрібної тутешньої шляхти, з котрою вони й прагнули бути зрівняними в правах. Нова козацька верства, що дістала своє офіціальне признання в 1601 р., серед нових колонізаційних умов, далеко сприятливіших розвоєві сільського господарства і культурного життя, інакше кристалізувалася, ніж попередня, що зводила боротьбу з польсько-шляхетським режимом в 1590-х рр.

Трудящі маси, що приставали до козацтва, щоб забезпечити себе від кріпацтва, рівнялися на міщанство. Польські люстратори першої четвертини XVII в. кваліфікують козаків як "непослушних міщан", себто таких, що не хотіли відбувати датків і відробітків на старост і державців, посилаючись на те, що вони несуть військову службу і підлягають свому військовому, козацькому присудові. Козацтво в цім часі стояло мов на роздоріжжі своєї соціальної еволюції як антагоніст привілегій шляхетства, логікою соціального розвитку воно було покликане до того, щоб прийняти в свій протекторат міщанство невоєнне, "послушне", те, що підлягало юрисдикції шляхетської адміністрації і її вимогам, визволити його від феодального утиску, допомогти Україні перейти з феодальної доби в добу буржуазного будівництва. Союз з міщанством і духовенством на грунті релігійно-національних інтересів сприяв тіснішим зв’язкам козацтва з міщанством, їх зближенню і об’єднанню. Пізніше, в часах державного життя України, наступила різка зміна: вищі верстви козацтва, що рівнялися на шляхту, втягнули поміж себе шляхетські елементи, які лишилися на Україні: замість окремої української шляхетської верстви, як планували її будівничі Української держави, шляхетські елементи розпустилися в козацькій старшині, підсиливши тим її потяг до шляхетських привілеїв, і дійсно, старшина, прийнявши шляхетські традиції і ідеологію, відірвавшися від козацьких мас, дала собою нову едицію українського панства — шляхетства, а місто зісталося знову не то що без протекції, але під гнітом і визиском цієї відродженої сеньйоріальної верстви. Соціальний процес був відкинений знову в добу феодалізму; недорозвинене місто не тільки не закріпило за собою провідної ролі, до якої підіймалось під час першого відродження, а втратило й ті моральні впливи, які було здобуто за його часів. Література, по довгім вичікуванню нових класових камертонів, стала строїтись на ноту шляхетського козацтва. Але це сталось пізніш, майже століття пізніш. В цім часі — у першій третині XVII в., під час відродження нового київського осередка, козаччина ще соціально нейтральна, вона на всі сторони шукає зв’язків — суголосні елементи для боротьби з магнатським режимом Річи Посполитої. Боротьба за національну церкву, школу, культуру — це той спільний грунт, на якому зав’язуються ці зв’язки. Момент і обставини для них дуже сприятливі: в боротьбі з магнатським режимом, піднятій козаччиною, було багато суголосного з боротьбою з релігійними обмеженнями, що велася під проводом духовенства і міщанства, при участі останків православної шляхти. В новій колонізаційній хвилі, що плила до центральної і східної України з півночі й заходу, було чимало шляхти, міщан і селян, захоплених національним відродженням останньої четвертини XVI в., — людей, які бували в школах, в братствах, брали участь у національній і церковній боротьбі, ці елементи вливалися тепер і до козаччини. Цих не треба було розагітовувати — розворушувати в них інтерес до церковних, культурних і національних питань. Для них це була така ж своя справа, як і для місцевого духовенства, останків православної місцевої шляхти і міщанства. З ними не було що договорюватись і торгуватись: оборона руської віри і народності була для них не тактичним ходом, а змістом і завданням життя. Питання було, наскільки велика була роль і вплив цих елементів серед козаччини: наскільки годні вони були потягнути за собою ті добичницькі або національно індиферентні елементи (було ж чимало й різного зайшлого народу з-поза України, котрому ці питання самі по собі не говорили нічого).

З цього погляду не без значення була та обставина, що в другім десятилітті цього століття на двох провідних громадських позиціях Східної України — церковній і воєнній — опинилося двоє галичан, людей тої самої соціальної верстви — дрібної української шляхти і приблизно того самого покоління, вихованого під враженням перших національних сутичок, перемог і погромів. Це був Єлисей Плетеницький, ігумен печерський, і Петро Конашевич Сагайдачний, гетьман запорізький.

Плетеницький 1, до постригу Олександр Михайлович, в ченцях Єлисей (в схимі Фимій), ще як "земянин", світська людина, за невідомі заслуги одержав від короля Пінський Ліщинський монастир в 1595 р. і за чотири роки вибраний православними на печерську архімандрію — очевидно, завдяки своїм виступам на Берестейськім соборі, де ми вперше його зустрічаємо як церковного діяча.



1 Так треба, очевидно, писати його ім’я (з Плетенич — Плетеницький), а не Плетенецький, як пишуть звичайно (з польського), хоч так писав себе він сам і я теж так писав давніш за загальнопринятим прикладом. Біографії Плетеницького ми досі не маємо.

Перший оцінив його діяльність у Печерській Лаврі пок. Голубєв, присвятивши їй кільканадцять сторінок у своїй книзі про П. Могилу (I, с. 266-282) і докинув потім кілька слів в "Ист. Кіев. Дух. Академій" (с.100 і далі) і потім аж у моїй "Історії України", VII, с. 404-8. Одночасно вийшла присвячена йому стаття ак. Перетца в "Записках" київських ("Панегірик "Візерунк цнот превел. о.Єлисея Плетенецкого", т. VI, с. 1909) і цінні примітки до неї С. Голубєва: "Панегирик Кіево-печерскому архимандриту Елисею Плетенецкому" 1618 г. ("Труды Кіев. Дух. Ак.", 1910, VI). Кілька заміток у працях Тітова ("Типографія КіевоПеч. Лавры", 1918), Огієнка ("Історія укр. друкарства", 1925), Возняка ("Історія укр. літератури", II).



Діставши цю найвизначнішу, фактично найсильнішу і найвпливовішу церковну позицію Східної України, він виявив незвичайні організаційні здібності, виточивши провідні лінії всьому дальшому розвоєві цієї інституції, так що — як висловлювався його наступник, поминаючи його пам’ять, — "все, що в ній діється і діятиметься, все на його основі, на його фундаменті, на його будові буде починати свою будову і кінчати" 1.



1 "Омилія на роковую память о. Є. Плетенецкого", с. 50.



Прикладаючи всі старання до привернення розшарпаних маєтків монастиря і дуже успішно відбудовуючи його матеріальні багатства, він зараз показав — перший в безконечнім ряді преподобних і не дуже подобних ігуменів, — що може дати Печерський монастир з своїми величезними матеріальними засобами культурному життю країни. Скоро тільки позиція його була закріплена (на соймі 1605 р. православним удалось добитись його затвердження королем), він почав "зводити на се місце людей учених", виробляючи їм різні пристановища чи то в Лаврі, чи то на різних інших церковних посадах Києва, використовуючи свої зв’язки і впливи — найбільшого церковного київського достойника. В першій лінії це були учені галичани — дидаскали Братської школи, справщики Братської друкарні і просто всякого роду літерати — весь той культурний наросток, що придбаний був чвертьвіковою роботою Львівського братства, а тепер, в цих роках, 1608-1610, як ми бачили, не бачив перед собою ніяких перспектив у Львові — ні ширшої діяльності, ні приложення своєї праці і знання. В роки 1610 — 1620 ми можемо констатувати присутність у Києві, в Лаврі і поза Лаврою, цілого ряду учених галичан (як Борецький, Копистинський, Сакович, Кальнофойський, Беринда), по всякій правдоподібності "зведених" сюди Плетеницьким або приваблених чутками про розпочату ним культурну роботу і запотрібовання в учених людях. Але не тільки, розуміється, це були галичани. Той же Копистинський підносить, що він взагалі збирав усяких "ієрокириків, то єсть проповідників слова божого", просто сказати — різних скільки-небудь освічених людей з різних країв і народів, які прибували до Києва; він їх "приспособляв, задержував, виховання їх станові й повинности пристойне і довольне давав" в ролі "дідаскалів іскусних" і всякого роду учених співробітників, бажаючи забезпечити своїй печерській братії і взагалі київському православному світові "познания разних діалектів і вирозуміння письма божественного".

До категорії таких "ієрокириків", яких Плетеницький старався затримати в Лаврі на довший пробуток, очевидно, належав вищезгаданий митр. софійський Неофіт, що, крім своїх єпископських послуг, міг цінитися власне "знанєм різних діалектів", і, певно, було їх багато — не звісних нам поіменно.

Очевидно, Плетеницький мав у плані утворення ученої академії — видавничої колегії на взірець острозької, — осередком якої мала бути задумана ним Печерська друкарня. Десь коло р.1615 була перевезена до Києва закуплена Плетеницьким Стрятинська друкарня Балабанів, заснована Гедеоном Балабаном у розпалі його боротьби з Львівським братством, в конкуренцію братській Львівській друкарні і потім закинена, коли ця боротьба була ліквідована. З нею переїхали, правдоподібно, дехто і з бувших майстрів, які, правдоподібно, за стрятинськими моделями додають нового інвентаря, — закладають друкарню в ширших розмірах. Для забезпечення її папером Плетеницький закладає "коштом немалим на подивенє в том краю як річ небувалую" папірню на р.Тетереві під Радомишлем. Організує робітню малярську і різьбярську — перший зав’язок Київської академії мистецтва: розпочатий друком 1616 р. "Анфологіон" був прикрашений серією ілюстрацій, зроблених не за західними (як у виданнях острозьких і галицьких), а за місцевими, київськими традиційними іконографічними взірцями. А першою книжкою з нової друкарні випущено (при кінці 1616 або поч. 1617) "Часословець", перший підручник тодішньої шкільної науки — "яко да исполънится требованіє єже в училищах в православном градЂ КієвЂ и в прочих". Кострубаті фрази "Візерунка цнот" — панегірика лаврського гуртка на честь Плетеницького, випущеного в 1618 р. як маніфестація його літературних сил, були виявом вповні заслуженого і, можна думати, цим разом щирого подиву цього нового наукового осередку перед такими блискучими досягненнями печерського ігумена.

Тимчасом як він ставив, очевидно, головним своїм завданням утворення в Лаврі науково-видавничого осередку, його земляка Сагайдачного займала ідея церковно-громадського, національно-бойового осередку. Я думаю, що його дійсно належить уважати ідейним творцем, дійсним фундатором Київського братства. Коли він дійсно вписався до братства з усім військом — як це виразно каже Сакович у віршах, через те це можна вважати за факт безсумнівний, і то такий, що мусів статися в процесі самого формування братства, бо власне тоді він мав найбільшу вартість, — то, ставлячи поруч із цим другий факт, що 1616 р. Сагайдачний відбув як гетьман свій голосний похід на Кафу, котрим починається його історична діяльність, приходиться зробити висновок, що організація братства була одним з перших діл, до котрих узявся Сагайдачний, здобувши сильну провідну позицію в війську.

Ми взагалі нічого не знаємо про його діяльність до згаданого походу 1616 р.: коли він вперше був вибраний на гетьманство, коли здобув провідне становище "на волості" в Києві — незалежно від того, чи носив він тоді гетьманський титул, чи ні; історія гетьманського уряду між рр. 1610 і 1616 нам цілком не звісна, а й звісний нам виступ гетьмана Тискиневича в 1610 р., проти Потієвого намісника, стоїть цілком відокремлено. З пізнішого ми знаємо, що Сагайдачний "на волості", в Києві, міг говорити іменем війська незалежно від того, чи він уважався "гетьманом Війська Запорізького", чи ні; своє найбільше діло — відновлення православної ієрархії зимою 1620/1 року він переводив на відповідальність Запорізького Війська, теж не будучи гетьманом; гетьманське титло носив Неродич-Бородавка, а фактично розпоряджався в Києві іменем війська Сагайдачний як "старший полковник". Це було діло його персонального авторитету серед городового козацтва, і цей авторитет, правдоподібно, здобув він значно скорше 1616 р. Отже, вважаючи на всю його пізнішу дбайливість про інтереси православної церкви, їх оборони против унії і католицтва, думається мені, що й тут він, мабуть, став проявляти себе значно раніше 1616 року, а скоро тільки здобув авторитет і впливи в козацьких кругах київської околиці. Думається мені, що й козацька делегація 1610 р., і виступ гетьмана Тискиневича були його ділом, хоч він не виступає сам персонально і, може, був тоді де-небудь під Смоленськом або Стародубом, в тім війську, що пробувало при королі й. мил., й іменем його протестувала ця депутація 1.

Що ж до організації братства в кінці 1615 р., то я думаю, що Сагайдачного безсумнівно можна і треба вважати ініціатором і головним промотором цієї справи.

Прошу хвильку подумати над тим, кому це братство було потрібне, і хто міг бути його ініціатором? Чи православному духовенству, тим церковним культурним силам, згромадженим у Лаврі й навколо Лаври Плетеницьким? Не конче! Братство, цілком виразно, організувалось на взір львівський 2, а львівська братська організація менш усього була організацією клерикальною.



1 Тискиневич відізвався "За Порогами" 29 травня 1610 р., як стоїть на його листі. Але директиву дістав, очевидно, або з Києва безпосередньо, або з "війська".

2 Ми ще далі поговоримо про це.



Воно протиставляло себе єпархіальному духовенству, претендувало на контроль, на право цензури над ним; творити собі самим такий контрольний апарат київському духовенству — що за інтерес був?

Може думати про київську шляхту і міщанство? Одному і Другому трудно признати ініціативу — хоча в одній і в другій верстві не бракувало, без сумніву, одиниць, які з усією щирістю прилучились до цієї акції і підтримували її. Але в цілому православна київська шляхта зовсім не визначалась особливою політичною активністю, а головка міщанська таки виразно зарекомендувала себе в церковній справі опортуністично, і зимою 1623/4 р. на цьому грунті стався потім звісний київський бунт, у котрім війт Ходика наложив головою 1. Отже, аналізуючи ситуацію, ми не знайдемо spiritus movens братської організації — як бойової організації церковно-національної оборони як тільки в козаччині, на чолі з Сагайдачним, правдоподібним ініціатором цього плану.

Правда, в офіціальній фундації братства (його "Уписі") ми не знайдемо цих бойових нот — їх зазначає братство в своїй декларації московському урядові, вказуючи як мету організації: "да твердЂе и скорЂе противовЂрных отразити возмогут" 2. Правда й те, що свій бойовий характер братство дійсно виявляло головно в перших роках свого існування, за життя Сагайдачного: тоді ото уніатський митрополит Рутський вважав це "три роки тому засноване схизматиками братство" головною перешкодою для заведення унії в Києві — "там вони мають свої збори і наради; а наслідком їх було зараз це, що, по-перше, утоплено митрополичого намісника, потім слугу митрополичого, що збирав податок, зловлено в степу і приковано до гармати, а тепер схоплено і єдиного там уніатського попа, й не знати, де його поділи" (виконавцями, мовляв, були козаки, а ініціаторами братчики) 3.



1 Про цей епізод див. "Історія України", VII, с.530-2, і звісна розвідка Антоновича "Кіевскіе войты Ходыки".

2 Архив Ю. 3. Р., I, VI, ч. 221: прохання звернено до державного секретаря (думного дяка) Граматіка.

3 Див. "Історія України", т. VII, с. 399.



Після смерті Сагайдачного таких оказательств за братством не знаходилось — хоч воно в отій декларації своїй ставило своїм завданням "відбивання противовірних". Але це тільки потверджує гадку про ініціативну роль у його організації Сагайдачного: він його зав’язував, він, записавши військо в братство, дав йому не тільки право, але й обов’язок виступати в усіх братських справах у ролі його членів, коротко — зав’язав братство як козацьку експозитуру, козацьке представництво в церковних і національних справах, і був його spiritus movens до кінця свого життя.

В історії відновлення православної ієрархії, що було найважливішим ділом їх обох: братства і Сагайдачного, дуже добре відбились ці взаємовідносини. Київське духовенство, міщанство, шляхта стали на боці, щоб не стягати на себе можливих наслідків цього сміливого виступу проти королівського маєстату і святого права патронату. Все взяло на себе братство: воно прийняло патріарха до себе на мешкання, в Братській церкві святили нових владиків, а за безпеку й оборону ручив Сагайдачний. Братство й військо, з Сагайдачним на чолі, виступають в цьому епізоді властиво як два аспекти тої ж самої організації — тої самої козацької рушійної сили 1.



1 У своїй "Історії України", аналізуючи ці факти (VII, с. 428, дд.), я доходив до висновку, що в справі посвящення ієрархії могло бути вже раніше порозуміння з патріархом, коли він по Дорозі до Москви довго мешкав у Тулі, в сусідстві воєнних операцій, і брав участь у польсько-московських переговорах. Тепер я йду далі і ставлю питання (поки що тільки питання) — чи, зав’язуючи братство при кінці 1615 р. в Києві, не мали наміру використати сподіваного патріаршого приїзду в справах Церковних і національних? Патріарх їхав довго, в Криму був затриманий цілий рік, як каже Борецький. Про план його подорожі до Москви через Орду (щоб не стягнути на себе чогось подібного до того, що спіткало екзарха Никифора) могли в Києві знати вже в 1615 році, тоді, коли виник план організації братства.



Була це найяскравіша маніфестація змін, які зайшли протягом останніх кільканадцяти літ. На місце Львівського братства в національнім проводі виступило Київське. Місце міщанської верстви як рушійної сили українського національного життя, витвореної економікою Західної України, що створила перше національне відродження кінця XVI в., зайняла козацька верства, витворена колонізаційними і продукційними змінами Східної України. Перейнявши провід від цієї знеможеної західноукраїнської верстви, козаччина взяла на себе репрезентацію національних і культурних інтересів.

Виступ нової соціальної верстви відповідно відбивається в культурному житті. Українська літературна творчість вступає в нову фазу своєї історії 1.



1 Історію пересунення національного центру з Західної України на Наддніпрянську і розвій тутешніх церковних відносин і культурно-національних організацій представив я в "Історії України", т. VII і VIII аж до Хмельниччини (гл. V і VII — VIII, т.VII — це повторено в популярній формі в книжці "Культурнонаціональний рух на Україні в XVI — XVII вв. 1912 і друге вид. 1919, потім гл. I — III, т. VIII). Новіше (коротко) в книжці "З історії релігійної думки на Україні", 1924, с. 74 дд. З старшої літератури особливо С. Голубєва "Петр Могила и его сподвижники", т. I, розд. IV—V.



Вона мусить орієнтуватися на нову соціальну силу. Але козаччина, — як я відзначив вище, — ще сама не скристалізувалася як соціальна верства. Вона не усвідомила свого соціального змісту, в ній ферментували різні соціальні й ідеологічні елементи, і трудно було вгадати, куди вона піде, — чи продовжить ту міщанську течію, що почала відкриватися в попереднім літературнім руху, чи, перескочивши через неї, прийме провід над революційним селянством, що становило базу козацького росту.

В результаті свого політичного процесу воно завернуло назад — на старі шляхи шляхетські, але це не легко було передбачити. Класовою невиразністю нової України пояснюється соціальна невиразність нового літературного руху. Промине багато часу, поки вона викристалізує те, що лежало в ній: спочатку тенденції вищих, шляхетсько орієнтованих верств, а далі її низів. Тим часом вона продовжує напрями, взяті в попередній добі, на галицькому грунті, і гребе на новому київському, вишукуючи суголосні старі традиції, з котрими можна було б зв’язуватися і їх використати в інтересах спільного завдання, що може об’єднати різноголосі соціальні елементи оборони національної церкви й народності. Передусім же громадить літературні засоби, пересаджуючи на новий грунт досягнення острозько-львівської доби і стараючись використати й приспособити про свою потребу те, що їй удавалось добути "з криниць іноязичних".













Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови ua_etymology:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчани, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.