Попередня     Головна     Наступна




ВІД АВТОРА: З ВІДСТАНІ ЧВЕРТІ СТОЛІТТЯ

[Передмова до публікації в журналі "Вітчизна" (№№ 5 — 8. 1990 р.)]


Праця "Інтернаціоналізм чи русифікація ?" була написана у вересні — грудні 1965 року. Безпосереднім поштовхом до її написання стали драматичні політичні події, про які я скажу нижче. Але задум визрівав раніше, його диктувало саме життя. Мушу нагадати читачам молодших поколінь про відповідні суспільні обставини. Наприкінці 50-х та на початку 60-х років в Україні відбувалося помітне національно-культурне піднесення. Могутній імпульс йому дав процес оновлення нашого суспільства, започаткований рішеннями XX з’їзду партії (1956 рік). Загальносоюзний своїм масштабом і характером, він мав в Україні свою специфіку, зумовлену насамперед національною проблематикою. На жаль, процес цей протривав лише кілька років. Отож загалом наступні, 60-ті, роки в Україні характеризувалися глибокими суперечностями. З одного боку, тривало наростання no-бунтівничому настроєних і no-новаторському естетично зорієнтованих культурних та літературних сил ("шістдесятництво"), пробудження серед частини молоді активного інтересу до культурнонаціональних (Клуб творчої молоді, що розгорнув широку діяльність у Києві, об’єднуючи молодих митців та залучаючи студентство тощо) та національно-політичних питань (дискусії в студентських аудиторіях, спроби мітингів, розквіт самвидаву, що був не чим іншим, як частковою компенсацією ядучого дефіциту гласності). З другого ж боку, смертельно налякане зростанням політичної активності мас ("розхитування стихії") тодішнє політичне керівництво СРСР (надто ж після державного перевороту, вчиненого клікою Брежнєва), спираючись на політичну поліцію та потужний бюрократично-реакційний суспільний шар, посилювало боротьбу з інакодуманням, а особливо з "націоналізмом", під яким фактично розумілося прагнення до національної справедливості та реальної рівності або й просто всякий інтерес до національних проблем, історії, мови. В Україні ж, як завжди, ця боротьба проти здорового глузду прибрала особливо шалених масштабів і диких форм.

Не покладаючись на результативність пропагандистської кампанії, керівництво, — очевидно, під тиском центральних органів, — вдалося до репресивних акцій. В кінці серпня та на початку вересня 1965 року в Києві, Львові, Івано-Франківську, Луцьку, Тернополі було заарештовано кільканадцятеро активних представників української творчої молоді, серед яких були дуже популярний тоді літературний критик Іван Світличний, мистецтвознавець Богдан Горинь, його старший брат науковець Михайло Горинь, талановитий художник Опанас Заливаха, літературознавець Михайло Косів, партійний працівник і літератор Михайло Осадчий та інші. Це робилося за умов цілковитої відсутності будь-якої гласності, а водночас цілеспрямовано нагніталися чутки про антирадянську націоналістичну діяльність заарештованих, про якесь нібито антирадянське підпілля тощо.

Протестуючи проти арештів, я виступив у кінотеатрі "Україна" під час прем’єри фільму Сергія Параджанова "Тіні забутих предків", а пізніше звернувся з листом до тодішнього першого секретаря ЦК КПУ П. Ю. Шелеста і Голови Ради Міністрів Української РСР В. В. Щербицького з листом, у якому говорив про те, що невинних, по суті, людей репресували не за якісь "злочини", а за чесну думку, правдиве слово, вболівання за долю України, обстоювання національних інтересів українського народу.

Однак я відчував, що в цій ситуації обмежитися листом протесту надто мало. Тим більше, що начальство якщо й реагувало на такі листи, то хіба новими репресіями. Виникала об’єктивна потреба узагальнити всю цю проблематику, спробувати проаналізувати історичну, національно-політичну ситуацію загалом, викласти позицію тих, кого тривожило становище України, схарактеризувати явища, які цю тривогу викликали, побачити, що за ними криється, — а водночас що, яка політика стоїть за репресивними акціями влади. Одне слово, треба було спробувати проаналізувати становище України і водночас спробувати відповісти на запитання: проти чого ми протестуємо і чого ми хочемо?

Потреба в цьому назріла і набирала суспільної гостроти. Я ж не відчував себе (ні тоді, ні пізніше) достатньо підготовленим науково і політично, щоб узятися за цю справу. Сподівався, що це зробить хтось інший, більш обізнаний і краще озброєний методологією соціологічного аналізу, прийомами статистичних розрахунків тощо (адже тривога, невдоволення тодішньою національною політикою, настрої протесту виявлялися і серед наукової та літературної громадськості). Однак час минав, а цей "хтось інший" не з’являвся. Довелося братися за перо дилетантові в політиці й соціології. Арешти ж дали те емоційне збурення, якого далі несила було стримувати.

Десь у цей час я, роздумуючи над тим, що діється і де шукати вихід (адже серед суспільності, особливо молоді, апробовувалися й дебатувалися тоді різні погляди, різні версії та контраверсії, хоч і меншою мірою, як тепер), зробив для себе "відкриття". Я натрапив на стенограми партійних з’їздів ленінських часів (не випадково, звичайно, а в пошуках відповідних джерел), жадібно перечитав їх та інші матеріали 20-х років на теми національної політики. (Парадокс, але ми тоді того не знали, навіть незабороненого не знали, настільки воно було "списане в архів", ледве чи не викинуте "на смітник історії"; все наше "соціалістичне" суспільство геть забуло про те, що закладалося колись у фундамент його ідеології та національної політики: може, щоб уникнути гризот сумління, забуло? — та й нині ми те не дуже знаємо). Прочитане і взнане справило на мене глибоке враження. Я побачив, що національна політика часів Сталіна — Хрущова — Брежнєва не тільки далеко відійшла від того, що заповідав Ленін в останні роки життя, а й є прямим запереченням цих ленінських заповітів та партійної лінії початку й середини 20-х років. Мені здалося, що я знайшов розгадку: причини наших бід — у цій великодержавницько-шовіністичній ревізії ленінської національної політики, а надія на порятунок — у поверненні до неї.

Ось під цим глибоким враженням, під цим панівним настроєм, з цих позицій я і писав свою працю, долучаючи, звичайно, ширший матеріал з літературної, філософської, історичної спадщини, а головне — матеріал самого життя.

Безпосереднім моїм завданням було спробувати переконати тодішнє керівництво УРСР і СРСР (власне, насамперед СРСР, оскільки всім було зрозуміло, що там, у Москві, все вирішується, — тому праця була зразу ж надіслана в російському перекладі і до Москви) у згубності тодішньої національної політики, показати, що воно по-фарисейському клянеться іменем Леніна, а насправді проводить антиленінську політику — конкретно щодо України, політику тотального придушення національно-культурних інтересів українського народу, ущемлення його в соціально-економічній, політичній, культурній, мовній, демографічній та інших сферах. Це був мій перший адресат. Але водночас мені здавалося великою бідою і великою небезпекою те, що значна частина російського та русифікованого населення в Україні, зокрема з числа інтелігенції, не задумується над національними проблемами, байдуже, а то й недоброзичливо ставиться до вимог справедливості в національній справі. Тут я вбачав одне з джерел небезпеки і один із резервів русифікаторської енергії системи. Мені хотілося переконати таких людей у тому, що вони помиляються, вважаючи національні проблеми не вартими їхньої уваги, а коли пасивно чи активно сприяють русифікації, то стають вільними чи невільними співучасниками злочину проти українського народу. Я намагався апелювати до їхнього сумління, почуття справедливості та й просто тверезого політичного глузду. Це був другий адресат, якого я собі уявив.

Нарешті, мав перед очима і третього адресата. Це ті, хто хотів зрозуміти, що діється з Україною, хто хотів щось зробити для неї, кому боліла й не давала спокою її доля. Не називаю їх однодумцями, бо думалося по-різному (як і сьогодні), але біль був на всіх один, спільний, він єднав і людей, часом далеких і дуже далеких світоглядом. Мені здавалося, що відродження України можна найпевніше досягти на шляхах відновлення ленінської національної політики і що саме навколо такого розуміння нашої історичної перспективи можуть консолідуватися найширші верстви української суспільності.

Оця потрійна заадресованість праці відбилася не лише на її стилістиці, а й призвела до деяких внутрішніх суперечностей і в тональності, і в характері аргументації.

Сьогодні я міг би й ще немало чого "закинути" праці, написаній чверть віку тому, бачу її слабкі місця і вади, сьогодні про дещо написав би інакше, збагатив би арґументацію, не такої ваги надавав би цитуванню канонічних документів (хоч тоді то було необхідно, тоді то був найпереконливіший і найдошкульніший для начальства арґумент!) і т. д., — але про все це я хочу сказати в післямові (на яку залишаю за собою право): коли читач сам ознайомиться з моєю працею і я зможу "обмінятися думками" з ним уже на підставі знайомого йому тексту. Тоді ж розповім і про подальшу долю праці та перипетії навколо неї, коротко викладу свої нинішні погляди на відповідні речі.

Тут лише скажу, що я ніколи не розглядав свою працю як конспіративну, не крився з нею, від самого початку бачив її як призначену не лише для офіційного адресата, а й для ширшої громадськості, — тому не заперечував проти її поширення самвидавом. І гадки не мав, що згодом її оголосять — заднім числом! — "антирадянською": адже я керувався тільки бажанням добра своїм землякам і співвітчизникам, усьому нашому суспільству. Але, як виявилося, саме тут і крилася небезпека, саме це і вважалося тоді непрощенним гріхом: адже інтереси правлячої верхівки, яка власну вигоду ототожнила цинічно із суттю "реального соціалізму", стали глибоко суперечити інтересам народу. Отож під наступну хвилю репресій, вже набагато масовіших (1972 рік), праця "Інтернаціоналізм чи русифікація?" висувалася як політичне ("кримінальне" — "державний злочин") звинувачення не лише проти її автора, а й проти тих, хто її "розповсюджував" або й просто читав. Багато таких людей постраждало в ті роки, і я відчуваю свою невільну, але велику провину перед ними. Не кажу вже про те, що й правоохоронним органам (які тоді в подібних ситуаціях були швидше правопорушними органами!) слід би попросити пробачення в цих людей і зняти з них давні безглузді звинувачення.

Починаючи з 1968 року, праця "Інтернаціоналізм чи русифікація?" виходила — без мого дозволу й відома — за кордоном окремими виданнями українською, російською, англійською, французькою, італійською (у видавництві Італійської компартії), китайською мовами. Проте, — не з вини видавців, а тому, що до них потрапляли спотворені численними передруками машинописні копії, — у цих виданнях чимало дрібних, але прикрих для автора помилок, неправильних прочитань тощо. Ця публікація у журналі "Вітчизна" буде першою авторською публікацією.

Оскільки рукопис безслідно зник, я користувався однією з машинописних копій, які збереглися від того часу. Праця публікується повністю і без будь-яких змін, за винятком суто правописних. Тільки цитати з Маркса, Енгельса і Леніна я подав, як у нас узвичаєно, за останніми виданнями їхніх творів (наче порушення хронології: цих видань не було в час написання праці, — але ж друкуємо ми її сьогодні!). Цитати з російських авторів та російськомовних історичних документів я залишив тоді і залишаю тепер без перекладу українською, в оригіналі: задля автентичності і щоб уникнути можливих похибок чи звинувачень у неточності перекладу.

Оце попередні пояснення, а про решту, як я вже застерігся, в післямові.


Іван Дзюба

13 січня 1990 року, м. Київ







Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.