[Жаклін Рюс. Поступ сучасних ідей: Панорама новітньої науки. — К., 1998. — С. 35-63.]

Попередня     Головна     Наступна

Розділ другий

НЕОПОЗИТИВІЗМ ТА ФЕНОМЕНОЛОГІЯ, ДВА ГОЛОВНІ НАПРЯМКИ ПЕРІОДУ 1930 — 1960-х років

У кінці першої третини XX сторіччя в європейській думці панують два головні напрямки: в той час як Віденський гурток утверджує свої неопозитивістські тенденції, феноменологія Гусерля створює обрій високої філософії. Гуеерль намагається прояснити суть кризи, яка спостигла сучасне суспільство, і побудувати строгу філософську систему, що поклала б край занепаду європейської думки і європейського життя.

1. Віденський гурток і феноменологія: два головні напрямки, що зберігали своє провідне становище аж до кінця п’ятдесятих років

Чому ми встановлюємо саме такі хронологічні рамки — від 1930 р. і до кінця п’ятдесятих? Бо в той історичний проміжок позитивізм, з одного боку, і феноменологія, з другого — починають спрямовувати філософську думку. Віденський гурток виник у 1922 р. і об’єднував, навколо німецького філософа Морица Шліка (1882 — 1936 pp.), фахівця з індуктивних наук, фізиків, математиків — зокрема й Курта Ґеделя — та логіків. Які цілі ставила перед собою ця неопозитивістська школа? Організувати наукове пізнання світу, наділивши його методом (логічний аналіз мови) і проектом (уніфікація науки) і піднявши обидва над рівнем метафізики, чиї твердження будуть радикально переглянуті й очищені від змісту. Вилучаючи поняття, позбавлені змісту, разом із псевдопроблемами, Віденський гурток намагався добити метафізичну традицію, якій ще раніше завдав смертельної рани Кант, принаймні під одним кутом зору. Хоч цей рух і припинив свою діяльність у 1938 p., проте він справив вирішальний вплив на наукові студії в англо-саксонських країнах через аналітичну фі-/36/лософію, що в деяких аспектах може вважатися його послідовницею. Але поряд із цим головним напрямком стає дедалі впливовішим феноменологічний метод Гусерля, і передусім — у Франції. Якщо Гусерль, що мав на меті фундаментально переглянути розмаїті галузі наукового пізнання на підставі філософії, задуманої як строга і універсальна наука, побудував свою систему ще на початку сторіччя, то тільки наприкінці першої третини XX сторіччя французька філософія стала дослухатися до гасел феноменології. І справді, в 1929 р. Гусерль читає в Сорбонні свої знамениті лекції, які згодом дістануть назву «Картезіанські медитації».

Позитивізм і феноменологія протягом кількох десятиріч утворюватимуть обрій та межі філософської думки. Аналітична філософія, що стала почасти спадкоємицею Віденського гуртка, особливо сильний відбиток залишила в Англії та в Америці. Проте та галузь аналітичної філософії, яка розвивається в Англії, головним чином походить від «другого Вітґенштайна», творчий набуток якого не можна відносити до Віденського гуртка, тим більше, що він відкидає чимало його ідей (див. нижче, с. 450 і далі). Що ж до позитивізму, то Франція дуже рідко підпадала під його чари, як про те свідчать наукові зустрічі, організовані у Франції, в Руайомоні, між головними представниками англійської та американської шкіл за участю Райля, Остика та ін., «континентальними» філософами, такими як Жан Валь, Алк’є, Мерло-Понті та ін. Попри добру волю обох сторін, який то був діалог глухих! На цю тему рекомендуємо прочитати «Аналітичну філософію» (видану Мінюї — Ed. de Minuit), a також третій розділ Третьої частини цієї книжки, де йдеться про мову (див. передусім с. 458).

Наприкінці п’ятдесятих років — і аж до середини шістдесятих — ця перспектива починає змінюватися. Насамперед у Франції розпадається весь колишній метафізичний, філософський та феноменологічний виднокіл. У 1960 — 1968 pp. там відбувається епопея, що дістала назву «структуралістської». її головні характеристики — цілковита байдужість до онтологічних або метафізичних підвалин думки (буття, часу тощо), підвалин, які були в центрі уваги екзистенційного (Сартр) або екзистенціального (Гайдеґер) аналізу. Зараховуючи себе до гуманітарних наук (лінґвіс- /37/тики та ін.), структуралізм відходить від метафізики і цікавиться передусім науковими «кодами» та «структурами», а не потойбічними феноменами, які притаманні метафізичній традиції. Фуко публікує «Історію безумства в класичну добу», «Слова і речі». Альтюсер намагається «науково» прочитати «Капітал». Аналізуються системи й структури. Надання першорядної ваги цим останнім призвело до елімінації суб’єкта із царини наукового пізнання. Ця ера «структуралізму», таке собі вулканічне виверження дуже давніх ідей, далеке від того, щоб улягати звичайній моді, віддзеркалює, у своїй глибинній суті, загибель великих систем синтезу та вчень тотального характеру (геґельянства, марксизму), які панували над філософською думкою. Телеології та глобальні або філософські уявлення про світ у той період відходять у тінь: свобода, мета, глобальна історія, суб’єкт, трансцендентальне «я», сутність тощо відходять на задній план, відштовхнуті або цілком відкинуті. Таким чином, наприкінці п’ятдесятих років завершується епоха синтезу або феноменологічних досліджень. Там, де колись святкували тріумф давні системи, з’являється новий дух — дух нашого часу. Відхід від метафізики і вхід у «нігілізм»? Відбувся злам, наслідки якого даються взнаки і сьогодні. Що ж до «неопозитивізму», який не хоче мати нічого спільного з традиційною метафізикою, то він уже не панує на сцені, принаймні у своїй «строгій» формі. Американець Квайн ¹, зокрема, критикує, починаючи з п’ятдесятих років, деякі з головних догм неопозитивізму (див. нижче, с. 461 і далі). Англієць Даміт у наші дні, перебуваючи в самому осередді аналітичної та постаналітичної течій, визнає, що метафізика математики є річчю можливою, і це свідчить за те, що неґативне ставлення Віденського гуртка до питань метафізики відійшло в минуле.

Таким чином, grosso modo*, феноменологія і неопозитивізм, що були найвпливовішими у згадувані три десятиріччя (1930 — 1960 pp.), такі близькі до сучасності, згодом набули тенденцію або реґресувати, або піддалися глибоким змінам та структурним модифікаціям.

¹ Одначе Квайн репрезентує «чисту і строгу» аналітичну філософію, хоч він і піддає критиці Віденський гурток.

* Приблизно (латин.). /38/

2. Віденський гурток і логічний позитивізм

Походження і впливи: Фреґе, Расел, Вітґепштайн

Віденський гурток дає орієнтири і сучасним процесам у царині думки, знайшовши своє продовження в аналітичній англосаксонській філософії, яка приділяє велику увагу вивченню мови. Звідки члени Віденського гуртка здобували своє натхнення? З роздумів над працями трьох великих мислителів: Фреґе, Расела й Вітґенштайна. Якщо розвиток сучасної фізики та праці Айнштайна надихали Віденський гурток у галузі науки, то в царині філософії саме ця трійця спрямовувала діяльність «віденського проекту».

Математична логіка Фреґе й Расела справила великий вплив на логічний емпіризм. Ґотліб Фреґе, німецький математик і логік (1848 — 1925 pp.), наприкінці дев’ятнадцятого і на початку двадцятого сторіччя заснував математичну логіку. Відродивши задум Лейбніца, Фреґе (Расел став його першим і захопленим послідовником) побудував символічну логіку, утворену з точних знаків, позбавлених будь-якої неоднозначності. В статті, написаній 1882 p., цей відомий логік так пояснює свій задум: «Мій намір полягає не в тому, щоб подати абстрактну логіку у вигляді формул, а в тому, щоб передати певний зміст засобами символів, які можна написати в точнішій і більш строгій формі, ніж це можна було б зробити, використовуючи слова повсякденної мови» ¹.

¹ Frege, cité in J.-P. COLLÈTTE. «Histoire de mathématiques», t. 2, Vuibert/Erpi, 1979, pp. 299 sq.

З іншого боку, Фреґе аналізує судження не в термінах суб’єкта та предиката, а в термінах логічних функцій. Тоді як класична логіка була заснована на структурі «S є Р», Фреґе цікавиться тим, що Расел назве згодом пропозиційною функцією, тобто формулою, яка містить одну або більше змінних величин. Таким чином, у працях Фреґе логіку вперше подано в аксіоматизованій і очищеній (від відчутного й емпіричного) формі, формі, яка дозволяє дедуктивно виводити арифметичні — а в більш загальному випадку й математичні — принципи: ця спроба побудувати арифметику і всю математику на законах логіки має назву логіцизму і ставить собі на меті звести математику до логіки. Якщо /39/ Фреґе і не довів цю операцію до повного завершення, то праці Б. Расела дали вирішальний поштовх у цьому напрямку. Віденський гурток запозичив у Фреґе створений ним логічний інструментарій і приділив велику увагу застосуванню комбінаторики знаків, очищених від будь-якої неоднозначності. Таким чином, логічний аналіз у працях Віденського гуртка став інструментом, призначеним долати двозначності, яких безліч у живій людській мові.

Бертран Расел (1872 — 1970 pp.), англійський математик і логік, разом з Фреґе був одним з духовних батьків Віденської групи. В «Principia mathematica» (1910 — 1913 pp.), написаних у співавторстві із Вайтгедом, він протоптує далі дослідницьку стежку Фреґе і засновує разом з ним сучасну логіку, перетворивши її на засіб дедуктивного виведення математичних тверджень. Таким чином він робить вагомий внесок у побудову строгої символічної логіки, одним із розширених тлумачень якої є арифметика. Цей логіцизм, що продовжує лінію дослідження Раселового вчителя Фреґе, формує один з обріїв Віденського гуртка.

Кілька слів про А.Н. Вайтгеда (1861 — 1947 pp.), англійського математика, логіка і філософа, який написав у співавторстві з Раселом «Principia mathematica» і заклав разом з ним підвалини сучасної логіки. Цей професор прикладної математики та філософії був не тільки співробітником Расела, а й визначним теоретиком, що розвинув так званий пантеїстичний монізм (Бог творить і творить, почавши з усесвіту), таку собі природничу філософію, позначену певною формою платонізму, вірою у вічні реальності. Згадаймо «Концепцію Природи» (1920 p.), «Становлення релігії» (1926 р.) і «Процес і реальність» (1929 p.), твори мислителя, на чию думку, всі філософи тільки те й робили, що писали примітки під сторінками Платонових «Діалогів».

Перейдемо нарешті до Л. Й. Вітґенштайна, чий «Tractatus» (1921 p.) стане для Віденського гуртка основним текстом: формулювання «Логіко-філософського трактату» справді будуть (хоч і в спотвореному вигляді) святим письмом логічного позитивізму. Хто ж він такий, Людвіг Вітґенштайн?

Насамперед нам слід побувати разом з ним у Відні, у тому самому Відні початку сторіччя, де виковувалася наша сучасність.

Вітґенштайн був по суті продуктом міста, що конало в агонії (Австро-Угорська імперія увійшла в стадію занепаду) і водночас руйнувало усталені форми думки і створювало нові структури. /40/ Відень. Саме там сформувалася культура XX сторіччя В тому киплячому казані Вітґенштайнові довелося пережити і досвід смерті, і досвід воскресіння. Відень зруйнував колишні фундаменти і створив небачені форми. Якщо й не всі вони стосуються Вітґенштайна, то все ж таки саме на тому «терені випробувань для сил, що готувалися зруйнувати світ», згідно з виразом знаменитого письменника та полеміста Карла Крауса, слід розглянути філософію Вітґенштайна. Відень переживав тоді «Останні дні людства» (таку пророчу назву мала трагедія, написана тим самим Карлом Краусом).

Там-таки Роберт Музиль (1880 — 1942 pp.) задумує свій роман «Людина без якостей» (1930 — 1933 pp.), що лишився незакінченим, де критикується не тільки австро-угорський світ, а й система сучасних цінностей. Там Густав Малер (1860 — 1911 pp.) здійснює розрив із класичними формами в музиці. Там виріс і сформувався Арнольд Шенберг (1874 — 1951 pp.), автор, зокрема, «Мойсея та Аарона» (1930 p.), який засновує свій метод композиції на принципі так званої серії, послідовності з дванадцяти звуків. Система додекафонії виникла в надрах мистецького та інтелектуального віденського світу. Там-таки Густав Клімт (1862 — 1918 pp.) створює «Відокремлення», мистецький рух, спрямований проти віджилих форм та академічних концепцій, рух, який проголошує Нове Мистецтво. Тут виникла і знаменита «Апасіоната» Бетховена, і «Поцілунок», «Три пори жіночого віку», і безліч інших зворушливих творів із золотим дном, які через дорогоцінні символічні форми показують нам Любов і Смерть, Ерос і Танатос, крайні точки і пульсації нашого життя, плутанину всіх протилежностей.

Цей перелік може тривати довго. З Віднем початку нашого сторіччя, початку нового світу нерозривно пов’язані імена Зигмунда Фройда (1856 — 1939 pp.), який прихилився душею до міста, яке спочатку ненавидів, Гуго фон Гофманшталя (1874 — 1929 pp.), що напише лібретто для кількох опер Рихарда Штрауса, серед яких варто відзначити «Рицаря з трояндою» (1911 p.), Артура Шніцлера (1862 — 1931 pp.), автора знаменитого діалогу «Танок» (1900 p.), та ін. Але серед стількох славних імен ім’я Карла Крауса (1874 — 1936 pp.) особливо привертає увагу. Блискучий журналіст, гострий полеміст, автор п’єси «Останні дні людства» (1914 р.) — він справив глибокий вплив на Вітґенштайна. Засновник журналу «Смолоскип» («Die Fackel»), він зорієнтував Вітґенштайна на аналіз мови. Якщо цей останній майже не цікавився творчістю Гофманшталя чи Музиля, то Карл Краус /41/ вплинув на нього по-справжньому глибоко. Адже Краус насамперед займався критикою мови, могутність засобів якої він чудово усвідомлював. «Краус часто задовольнявся тим, що цитував без коментарів у «Смолоскипі» висловлювання людей, з яких він хотів зірвати маску, переконаний, що правда сама вийде з їхньої балаканини назовні. У своїй монументальній сатирі на війну 1914 — 1918 pp. ... («Останні дні людства») ... він наводить слово в слово тексти численних тодішніх промов та повністю передруковує статті з журналів тієї епохи» ¹.

Отже, Краус та багато інших заклали у Відні підвалини сучасної думки: руйнуючи, вони будували. Кожному, хто хоче зрозуміти, чому виникла філософія Вітґенштайна та філософія Віденського гуртка, не слід ані забувати про Віденський плавильний тиґель, ані обминати увагою цей процес.

Людвіг Йозеф Вітґенштайн (1889 — 1951 pp.) справді народився у Відні. Хоча згодом він і стане професором Кембриджського університету, його початкова освіта зіграла в його житті визначальну роль. Відень, де йому випало зростати й виховуватися, переживав тоді період, багатий на відкриття, і Людвіг Вітґенштайн сьогодні постає перед нами як безперечний продукт цього міста, що булькотіло, мов киплячий казан.

Найменша дитина в буржуазній віденській родині (єврейського походження), син одного з найбагатших людей у Відні, Людвіг вступає 1906 р. до берлінської школи механіки, потім їде на три роки до Манчестера, щоб вивчитися там на інженера. Але незабаром він полишає свої заняття з аеронавтики й починає відвідувати лекції Расела, які той читав у Триніті-коледжі Кембриджського університету (в 1912 p.). Під час Першої світової війни він записується добровольцем у армію і тоді ж таки пише свій «Логіко-філософський трактат» (закінчивши його остаточну редакцію в 1918 p.), який виходить друком у 1921 p., і саме ця подія спричинила виникнення Віденського гуртка (що, як ми побачимо, пригасить натхнення Вітґенштайна).

«Tractatus» після тривалих роздумів про мову та про зміст закінчується закликом до мовчанки. В цьому своєму творі Вітґенштайн визначає світ як множину подій. «Світ — це множина подій, а не речей» ².

¹ A.S. JANIK et S. E. TOULMIN. «Wittgenstein, Vienne et la modernité», PUF, p. 69.

² Op. cit., § 1 — 1, Tel-Gallimard, p. 29.

Отже, речення мови є картинами цих подій, /42/ вони описують стани подій. Під цим кутом зору ми розрізняємо кілька видів речень або висловлювань. Першими слід назвати висловлювання логіки, які є тавтологічними й нічого нам не повідомляють стосовно реального світу. Висловлювання математики, хоч і не є тавтологічними, проте й вони нічого нам не сповіщають про світ. «Той факт, що речення математики можуть бути доведені, означає лише те, що їх можна визнати істинними, не порівнюючи того, що вони виражають, ані з подіями, ані з істинністю самих подій» ¹. Далі йдуть висловлювання, що піддаються експериментальній верифікації і передають смисл. І, нарешті, речення метафізики, етики та естетики — це висловлювання, позбавлені смислу, безліч псевдоречень, які не відбивають стани подій і не утворюють образ реального світу. По суті, метафізика, етика та естетика мають справу з невимовним, і Вітґенштайн і не думає їх засуджувати.

Неопозитивізм Віденського гуртка зробив свої висновки з висловлених у «Трактаті» думок і засудив метафізику, чого й не думав робити Вітґенштайн, який з великою пошаною ставився до цієї дисципліни, так само, як і до естетики та етики. Звичайно, метафізика закінчується, коли лунає заклик до мовчання; бо й справді, не все можна висловити, не все можна сказати — існують певні межі. Але філософія «Трактату» видається набагато більше схожою на містицизм, аніж на позитивізм: про те, чого не можна висловити, треба мовчати; зрештою, хіба невимовне не є, в кінцевому підсумку, найпотаємнішим шифром?

Не маючи чого висловити — мається на увазі чогось змістовного, — філософія спроможна прояснювати: в процесі такого прояснення вона чітко відокремлює думки заплутані та неясні, знешкоджуючи насамперед пастки, наставлені мовою. Бо в повсякденному житті (а також і у філософії) одне й те саме слово позначає різні символи. Так, термін «є», зв’язка, виражає також ідею існування. Ця двозначність породжує численні непорозуміння, якими переповнена традиційна метафізика. Як їх уникнути? Застосовуючи дуже точну мову, в якій не буде полісемічних знаків. Якщо звичайна мова перекручує думку, якщо вона є джерелом плутанини, треба запровадити логічний синтаксис, який не матиме ані прогалин, ані слабких місць.

¹ WITTGENSTEIN. « Tractatus logico-philosophicus», § 6-2321, Tel-Gallimard, p. 97. /43/

Ось такі пропозиції висунув той, кого часто називають «першим Вітґенштайном». Але автор «Трактату» поступово еволюціонував до досить-таки відмінних філософських концепцій і, в усякому разі, поглибив певні елементи свого методу. Хай там як, але його пізніші тексти демонструють у відношенні до «Трактату» значну еволюцію, що знайшла свій вираз у «Філософських дослідженнях» (опубліковані в 1952 p.), ідеями яких згодом буде позначена філософія звичайної мови Остина. Пізніше ми зустрінемо також «другого Вітґенштайна» в товаристві аналітичної філософії. Для ясності викладу така дихотомія необхідна.

Щоб краще зрозуміти ті джерела, ті впливи, які відбилися на поглядах Віденського гуртка, подаємо кілька уривків і, передусім, текст, що належить перу Жака Бувреса, опублікований в одному з номерів журналу «Критика» («Critique») (серпень-вересень 1975 p.), номері, де було опубліковано нариси про кількох видатних людей, що мешкали у Відні на початку сторіччя, людей, чиї твори проливають світло на наші найактуальніші проблеми.

Жак Буврес, фахівець із Вітґенштайна, автор «Міфу про внутрішній світ» (1976 р.) та праці «Філософ у самоїдів» (1984 p.), захоплено пише про ту атмосферу, про той «учорашній світ» — згідно з виразом великого письменника Стефана Цвайґа, див. вище, с. 33 — які дали натхнення стільком мислителям.

ВІТҐЕНШТАЙН, СИН СВІТУ, ПРИРЕЧЕНОГО НА СМЕРТЬ

«Як і в більшості інтелектуалів, котрі увіч спостерігали останні десятиріччя існування імперської монархії, ставлення Вітґенштайна до того світу, який Стефан Цвайґ називає «вчорашнім світом», неминуче включало в себе почуття ностальгічного смутку, спричиненого тим фактом, що його життя припало на винятковий період, якому надходив невблаганний кінець, і тверде переконання, що та блискуча, штучна й суперечлива епоха так чи так була приречена на загибель. Песимізм, фаталізм, щоб не сказати катастрофізм, волюнтаризм, етичний індивідуалізм і аполітичність вочевидь не були у Вітґенштайна строго індивідуальними характеристиками. їх можна пояснити лише у функціональній залежності від дуже своєрідного суспільного та інтелектуального середовища, в якому він прожив свої молоді літа. Само собою зрозуміло, ретроспективний ідеалізм та жаль за минулим аж ніяк не входять до /44/ переліку суто вітґенштайнівських рис характеру. Всі відомі нам факти вказують на те, що його юність загалом була глибоко нещасливою; і, безперечно, він ніколи не думав, що Відень — це те місто, де він «жив у розкошах». Як нам здається, він більшою чи меншою мірою дивився на Першу світову війну як на нагоду, яку доля чи історія надали йому, щоб він міг закінчити своє земне існування. І він сприйняв Другу світову війну як неминучу, і навіть до певної міри жадану, кару за егоїзм та аморальність людини і сучасного йому суспільства.

Тому, хто вміє читати поміж рядків і читати не лише канонічні тексти, Вітґенштайнова праця видається насиченою атмосферою наближення кінця світу або, принаймні, кінця певного світу, цей настрій передається і в епіграфах, і в змісті передмов ... Автор «Трактату» прожив усе своє життя так, ніби якийсь власний демон приневолив його взятися за роботу, яку неможливо виконати на цьому світі. Він мав ... відчуття, що пише для людей, які думатимуть зовсім інакше і дихатимуть іншим повітрям, аніж наші сучасники».

Жак БУВРЕС. «Людвіг Вітґенштайн» (Jacques BOUVERESSE «Ludwig Wittgenstein» in «Critique — Vienne, debut d’une siècle», №339 — 340, août — septembre 1975, pp 759 sq.).

Тепер подамо текст із «Трактату». Ця праця, що являє собою низку точно сформульованих речей, наголошує на псевдопроблемах, внутрішньо притаманних звичайній мові. В нашому уривку зібрано кілька висловлювань, у яких ідеться про цю лінґвістичну плутанину. З погляду Вітґенштайна, філософія має взяти на себе обов’язки прояснення змісту. Вона не належить до природничих наук, і її мета — логічне прояснення думки.

ЗАПИТАННЯ І РЕЧЕННЯ ФІЛОСОФІВ ПОЗБАВЛЕНІ СМИСЛУ

«3.323 — У повсякденній мові часто трапляється, що одне й те саме слово позначає по-різному, — а, отже, належить до різних символів; або що два слова, які позначають по-різному, в реченні застосовуються однаково. /45/

Так, слово «є» застосовується як дієслово-зв’язка, як знак рівності і як таке, що стверджує існування; слово «існувати» застосовується як неперехідне дієслово на зразок слова «ходити»; слово «ідентичний» — як прикметник; ми розповідаємо про «щось» і водночас кажемо: «щось відбувається».

(У реченні «Зелений — зелений», де перше слово — це власне ім’я (прізвище), а останнє — прикметник, ці слова не тільки мають різні значення, а й до того ж це різні символи.)

3.324 — Саме так виникає багато непорозумінь, що мають фундаментальний характер (ними переповнена вся філософія).

3.325 — Щоб уникнути цих помилок, ми повинні користуватися мовою знаків, яка їх виключає, тобто нам не слід застосовувати один і той самий знак у ролі різних символів або однаково вживати в реченні знаки, які позначають по-різному. Тобто, йдеться про мову знаків, яка підкоряється логічній граматиці, а отже, й логічному синтаксису ...

3.327 — Знак визначає логічну форму лише як функцію свого застосування в логічному синтаксисі. ...

4. — Думка — це речення, наділене смислом.

4.001 — Сукупність речень становить мову.

4.002 — Людина володіє здатністю конструювати мови, через які можна виразити кожен зміст, не маючи жодного уявлення ані про спосіб, що ним кожне слово позначає, ані про те, що воно позначає. — Так само людина розмовляє, не знаючи, як артикулюються окремі звуки, з яких складаються слова.

Повсякденна мова — це частина людського організму, і вона не менш складна, аніж цей останній.

Не в спроможності людини швидко добути зі своєї мови логіку, за якою вона побудована.

Мова вдягає думку. І вдягає в таке вбрання, що неможливо за його зовнішньою формою визначити форму вдягненої думки; і то з тієї причини, що зовнішня форма одягу може мати на меті все що завгодно, але ніколи не призначається для того, щоб допомогти охочим визначити форму тіла.

Система мовчазних домовленостей, за якими люди розшифровують фрази повсякденної мови, надзвичайно складна.

4.003 — Більшість речень і запитань на філософські теми не хибні, але позбавлені смислу. З цієї причини ми абсолютно неспроможні відповідати на запитання такого роду, а можемо тільки встановити, що вони позбавлені смислу. Більшість речень та запитань, які формулюють /46/ філософи, виникають унаслідок того, що ми не розуміємо логіку своєї мови.

(Вони належать до того самого виду, що й питання про те, наскільки Добро тотожне Красі.)

І не дивно, що найглибші проблеми, по суті, зовсім не є проблемами».

Людвіг ВІТҐЕНШТАЙН. «Логіко-філософсьтій трактат» (Ludwig WITTGENSTEIN. «Tractatus logico-philosophicus», Tel-Gallimard, 1921 — 1961, pp. 42, 45 — 46).

Віденський гурток: невдала спроба здійснити позитивізм

Філософія означає не сукупність доктрин, твердив Людвіґ Вітґенштайн, а діяльність, спрямовану на прояснення розпливчастих думок. Вона нічого неспроможна сказати і здатна лише прояснювати. Ці тези, проголошені в «Трактаті», згодом стануть священними формулами логічного позитивізму, а поза цими перспективами (завжди овіюваними могутнім диханням «Трактату») живитимуть нашу сучасність. Та це аж ніяк не означає, що взаємини між Вітґенштайном і Віденським гуртком завжди були безхмарними. Засновник Гуртка Мориц Шлік у 1924 р. напише авторові «Трактату» листа, і той, зрештою, відвідає кілька зборів, щоб прочитати там поеми Рабіндраната Тагора (1861 — 1941 pp.), великого індійського поета-містика. Насправді Вітґенштайн боїться підсолодження своєї думки, до чого схильний позитивізм ... Певний розкол тут явно впадає у вічі.

НАРОДЖЕННЯ ВІДЕНСЬКОГО ГУРТКА

Але як саме утворився Wiener Kreis?*

Починаючи з 1922 р. у Відні навколо Морица Шліка — німецького філософа, професора філософії індуктивних наук у Відні, автора праці «Простір і час у сучасній фізиці» (1917 р.) —

* Віденський гурток (нім.) /47/

утворюється дослідницька група, що поставила собі за мету створити наукову концепцію світу, і саме вона в 1929 р. перетворюється на Віденський гурток (Wiener Kreis), куди входили філософи Рудольф Карнап (учень Фреґе) і В. Крафт, математик Курт Ґедель, який сформулює в 1931 р. дві знамениті теореми, зокрема довівши, що кожна несуперечлива арифметика включає в себе «нерозв’язні» судження (див. с. 97 і далі), фізик Філіп франк, друг Айнштайна, логік і фахівець у галузі суспільних наук Отто Нойрат і, з перервами, Людвіг Вітґенштайн. Не забудьмо також Ганса Райхенбаха (1891 — 1953 pp.), творця багатовалентних логік із нескінченним числом значень, з яким ми ще зустрінемося далі (с. 102). Карл Попер, не входячи до гуртка, постійно позначав свою присутність у численних групах, які оберталися навкруг нього. Тези Гуртка було викладено в «Маніфесті 1929 року» під назвою «Наукова концепція світу» — автори ще називали його «жовтою брошурою» — і в журналі «Знання» (1930 p.). Віденський гурток із його войовничим виступом проти спекулятивної і метафізичної філософської традиції подає нам особливо яскравий приклад застосування картезіанського ідеалу. Висока оцінка наукового знання, раціоналістична воля, палке прагнення до єдності науки: усе свідчить про орієнтацію цього напрямку, споріднену із задумами Декарта або з Aufklârung *.

* Просвітництво, доба Просвітництва (нім.).

Це доктрина антиметафізична, тісно пов’язана з науками, плід співпраці філософів із ученими, доктрина, яка народилася у Відні напередодні війни 1914 — 1918 pp. Так часто карикатуризований, хіба задум Віденського гуртка не заслуговує на розуміння, в усьому його духовному благородстві? «Члени Віденського гуртка гостро відчувають наближення кризи, про яку говориться скрізь. У передмові до «Логічної побудови світу» (1928 p.), своєї першої великої книжки, Карнап засвідчує своє щире зацікавлення сучасною йому культурою. На передчуття кризи він пропонує відповісти підкресленням моральної відповідальності строго сформульованої думки ... Опинившись у апокаліптичному контексті, члени Віденського гуртка намагаються відродити дух філософії епохи Просвітництва. В ім’я науки вони повстають проти обскурантизму. Вони надають науковому знанню не лише інтелектуальної, а й моральної цінності, як про те /48/ свідчить їхня палка прихильність до єдності науки і їхній потяг до енциклопедизму. Вони не сумніваються в тому, що науковий проґрес сприяє проґресу суспільному» ¹.

Щось по-справжньому здорове й бадьоре відчувається в цих спробах вилучити з наукового процесу будь-які свавільні методи. Які ж надійні основи знання впадають у вічі для того, хто дивиться на науку під цим кутом зору?

Логіко-математичні висловлювання — істинні: тавтологічні, зв’язні та необхідні, вони нічого не завдячують експериментальному досвіду й утворюють найпершу достовірну множину, проте цілком незалежну від світу фактів і подій.

Що ж до емпіричних речень, то вони обов’язково мають стати об’єктом експериментальної верифікації під страхом поринути в морок безглуздя. Застосування цього принципу верифікації призводить до вирішальних наслідків у сфері метафізики: метафізичні речення — які не є ані аналітичними, ані емпіричними, — тепер позначають лише висловлювання, позбавлені смислу.

Звичайно, в цих поглядах є чимало наївного сцієнтизму, який, проте, свідчить про чудову інтелектуальну відвагу. Всі висловлювання, що не піддаються емпіричній верифікації, потрапляють таким чином у зону відсутності смислу (нонсенсу).

Щоб дати читачеві краще уявлення про цей рух, наводимо один з текстів Рудольфа Карнапа, одного з найвизначніших представників неопозитивізму. Ці рядки взято зі статті «Подолання метафізики через логічний аналіз мови», опублікованої в 1931 р. З погляду Рудольфа Карнапа, дві вади мають тенденцію цілком спотворювати метафізичні тексти: перша — притаманна самим термінам, коли вони позбавлені смислу, друга — синтаксичного порядку, коли поєднується низка слів, які логічно не повинні бути зв’язані. В кінцевому підсумку, вся метафізика позбавлена смислу, оскільки вона перепсована грубими помилками логічного характеру. З цієї причини звинувачення у відсутності смислу поширюється на всі метафізичні течії.

¹ P. JACOB, «L’Empirisme logique», Ed. de Minuit, pp. 100 — 101. /49/

ВСЯ МЕТАФІЗИКА ПОЗБАВЛЕНА СМИСЛУ

«Від грецьких скептиків до емпіриків XI сторіччя — противників метафізики ніколи не бракувало. їхні заперечення мають дуже різну природу. Чимало вчених виступали проти метафізичної доктрини, оголошуючи її хибною, тому що вона суперечить пізнанню через експериментальний досвід. Інші вважали її лише непевною, тому що вона ставить проблеми в термінах, які перебувають за межами людського знання. Численні метафізики стверджували, що порушувати метафізичні питання — це непродуктивна діяльність; можна відповідати на них чи не відповідати, але в обох випадках безглуздо перейматися ними; треба цілком присвячувати себе завданням практичного характеру, які щодня постають перед людиною дії!

Завдяки розвитку сучасної логіки стало можливим дати нову і більш точну відповідь на запитання про доцільність і законність існування метафізики. Дослідження в галузі «прикладної логіки» або «теорії пізнання», які ставлять перед собою мету прояснити через логічний аналіз коґнітивний зміст наукових висловлювань, а через нього — і значення слів (що вжиті в цих висловлюваннях або «поняттях»), приходять і до позитивного, і до неґативного результату. Позитивний результат досягається в царині емпіричного знання після того, як поняття, притаманні різним галузям науки, буде прояснено та описано через їхні зв’язки з погляду формальної логіки та теорії пізнання. В царині метафізики (включаючи й філософію цінностей та науки про нормативність) логічний аналіз призводить до неґативного результату: так звані висловлювання в цій царині повністю позбавлені смислу. Йдучи цим шляхом, ми приходимо до радикального спростування метафізики, якого колишні антиметафізики не могли навіть передбачити. Звичайно, подібні інтенції сприяли виникненню багатьох ліній розвитку, наприклад, номіналістського типу; але для того, щоб стало можливим по-справжньому реалізувати ці інтенції, треба було чекати нашої епохи, коли логіка, внаслідок бурхливого проґресу цих останніх десятиріч, стала достатньо точним інструментом аналізу.

Коли ми твердимо, що так звані висловлювання метафізики позбавлені смислу, цей вираз слід розуміти в абсолютно строгому значенні. За умов вільнішого слововжитку «позбавленими смислу» іноді називають пусту фразу або запитання, на яке неможливо дати точну відповідь (наприклад: «Яка середня вага жителів Відня, чий телефонний номер закінчується на цифру «З»? або ще фразу, яка, поза всяким сумнівом, неправдива (наприклад: «В 1910 році Відень нараховував шість жителів»), або таку фразу, яка неправдива не лише в емпіричному розумінні, а й у логічному, /50/ а отже, несе в собі суперечність (наприклад: «Кожна з двох персон А і В старша на рік за другу»). Всі такі висловлювання, нехай навіть вони будуть пустими чи неправдивими (хибними), проте наділені очевидним змістом; з погляду теорії, класифікувати фрази на пусті чи наповнені, на істинні чи неправдиві (хибні) можна лише в тому випадку, коли вони наділені смислом. У строгому розумінні «позбавленою смислу» слід назвати послідовність слів, які не складають висловлювання всередині певної мови. Іноді буває, що така послідовність слів, на перший погляд, здається висловлюванням; у такому випадку ми називаємо її «імітацією висловлювання». Отже, ми висуваємо тезу, що фрази метафізики, які претендують називатися висловлюваннями, відкривають себе у світлі логічного аналізу як імітації висловлювань.

Кожна мова складається зі словника і синтаксису, тобто з інвентаря слів, наділених певним значенням, і правил утворення фраз; ці правила вказують, як будувати фрази зі слів різного виду. Звідси випливає, що існують два види імітацій висловлювання: або там є слово, яке потрапило туди внаслідок помилкового враження, що воно наділене значенням, або всі слова у фразі справді мають значення, але вони об’єднані в ній усупереч правилам синтаксису даної мови, що позбавляє їх усякого смислу. Ми переконаємося, на очевидних прикладах, що обидва види таких імітацій висловлювання зустрічаються в метафізиці».

Рудольф КАРНАП. «Подолання метафізики через логічний аналіз мови» (Rudolf CARNAP. «Le depassement de la métaphysique par l’analyse logique du langage», in «Manifeste du Cercle de Vienne et autres écrits», dir. Antonia Soulez, PUF, 1931 — 1985, pp. 155 — 156).

СМЕРТЬ ВІДЕНСЬКОГО ГУРТКА

Кілька значних публікацій, серед яких була й уже названа «Наукова концепція світу» (1929 p.), позначили рух, який недовго тримався купи і досить швидко почав розпадатися під дією різних факторів. З одного боку, надія на побудову строгих і абсолютних наукових конструкцій за допомогою логічної дедукції була вщент розбита працями Ґеделя. З другого боку, й емпіричні висловлювання теж виявилися оманливими. /51/В 1931 р. Курт Ґедель (1906 — 1978 pp.), австрійський логік і математик, який у 1938 р. емігрував до Сполучених Штатів, довів у своїй справді революційній статті, що існують істинні арифметичні судження, яких не можна вивести з формалізованої множини, такої, наприклад, яка описана в «Principia mathematica» Бертрана Расела, або з будь-якої іншої аксіоматичної системи, куди входила б арифметика (див. нижче, розд. 5, с. 97 і далі). Отже, стало очевидно, що всяка аксіоматизація не може бути повною, тому що деякі істинні судження не виводяться дедуктивно; аксіоми завжди неповні. Теореми Ґеделя, виявивши неповноту аксіоматизованих систем, поставили з ніг на голову не лише математику, а й логіку та філософію, адже модель тотальної раціональності зазнала краху. Ось так загинув і віденський позитивізм: залишок, який не міг бути зведений до чистої логіки, став на перешкоді формалізації. Ґедель, який сам входив до Віденського гуртка, відкрив важливу прогалину в системі всієї науки. Таким чином, напрямок формалізації і тавтології (аналітичних суджень) не веде до абсолютної визначеності з огляду на неповноту аксіоматизованих систем, які включають у себе арифметику.

З другого боку, емпіричні висловлювання теж виявляються оманливими. Карл Попер, народжений у Відні в 1902 p., філософ та епістемолог, узявся дослідити проблеми, пов’язані з такими висловлюваннями, поставивши під сумнів найфундаментальніші тези логічного емпіризму. В своїй автобіографії «Незавершений пошук» (1974 р.) він вимагає «покласти край» неопозитивізмові.

«В наші дні кожному відомо, що логічний позитивізм сконав. Але навряд чи хто здогадується про те, що тут залишається ще одне питання, яке слід би з’ясувати, — питання «Хто несе відповідальність?» або, точніше, «Хто вбивця?» ... Боюся, що мені доведеться взяти цю відповідальність на себе. А проте я це зробив неумисне: мій єдиний намір полягав у тому, щоб привернути увагу до явища, котре, як мені здавалося, лежало в основі чималої кількості фундаментальних помилок» ¹.

¹ Karl POPPER. «La Quête inachevée», Presses Pocket — Agora — Calmann — Levy, p. 119.

«Логіка наукового відкриття» (1935 p.), a згодом і «Здогади та спростування» (1963 р.) справді критикують індукцію, метод, /52/ що його той напрямок емпіризму, який і є, власне, логічним позитивізмом, вважає центральним. Віденський гурток пропагує індуктивний метод, опертий на великі серії спостережень та експериментів. Яким чином, на його думку, відбувається науковий пошук? Науковою він вважає таку лінію досліджень, яка робить узагальнення на підставі низки спостережень і в цей спосіб формулює закони. Попер, як він сам згодом про це напише, прийшов до такого переконання: індукція, тобто висновки, оперті на велику кількість спостережень, — то міф; наука й не думає звертатися до індукції, навпаки, вона йде прямісінько до висновку і часто — після одного-однісінького спостереження. Ця критика індукції — якої не існує — спонукає Попера бачити у висловлюванні або в науковій теорії тільки здогади — і аж ніяк не універсальні обґрунтовані істини.

Як же тоді провести демаркаційну лінію між висловлюваннями науковими і «псевдонауковими»? Якщо індукція не є характерною ознакою перших, то як треба розв’язувати проблему демаркації, яка так захоплювала Попера в 1920 — 1930-і роки? Тоді психоаналіз і марксизм проголошували себе «науками». Слід було знайти надійний спосіб розрізнення, який би дозволив виявити їхній характер «лженаук». Зустріч Попера з марксизмом і його розчарування ненауковістю цієї системи спонукали його висунути свій знаменитий принцип «фальсифікації»: висловлювання або теорію можна вважати справді науковими лише тією мірою, в якій вони дозволяють піддати себе вирішальному емпіричному тесту, що в окремих випадках доводив би їхню хибність і спростовував їх. З цього погляду психоаналіз і марксизм опиняються поза наукою, оскільки вони неспростовні. І навпаки, теорія Айнштайна, хибність якої для окремих випадків можна довести, виявляється науковою. До речі, відзначимо, що з погляду Попера принцип «фальсифікації» аж ніяк не вимагає усунення метафізики. В цьому Попер повністю розходиться з позитивізмом Віденського гуртка: наука порушує метафізичні проблеми і було б помилкою вимагати усунення метафізики (Карл Попер. «Незавершений пошук». К. Popper. «La Quête inachevée», Presses, Pocket — Callmann — Levy, p. 120).

Таким чином, Попер підкреслює недостатність усякої. індуктивної емпіричної концепції і критикує намір покласти край метафізиці, тоді як Ґедель відкриває існування такого собі залишка в самому осередді формалізованої множини. Відтоді не-/53/опозитивізм опиняється віч-на-віч із цілою низкою нерозв’язаних проблем і труднощів.

Американський філософ Квайн (народився 1908 р.) теж піддасть рішучій критиці окремі догми логічного позитивізму. Загалом будучи під впливом доктрин Віденського гуртка, Квайн не визнає лінії розділу між висловлюваннями аналітичними і висловлюваннями синтетичними. Ми розглянемо його критику далі (с. 461), в третій частині цієї книжки.

Віденський гурток розпадається з приходом до влади нацизму. Після аншлюсу (приєднання Австрії до нацистської Німеччини в березні 1938 р.) деякі члени гуртка покидають Європу, перебравшись до Сполучених Штатів та до Англії, де вони здобудуть великий науковий авторитет. Серед них можна назвати Р. Карнапа (переїхав до Сполучених Штатів), Вайсмана (оселився в Англії) та ін.

Ми відкриємо впливи ідей Віденського гуртка та логічного позитивізму, коли розглядатимемо англосаксонську філософію, натхнену аналітичними ідеями (Третя частина, розд. 3, с. 453 і далі). І справді, неопозитивістські праці, попри їхню обмеженість, справили могутній вплив на сучасну американську та англійську думку. Але ідеї неопозитивізму проникли не тільки в аналітичну філософію. Вони відіграють надзвичайно важливу роль у всій царині філософських та наукових студій і через багато років після смерті Віденського гуртка.

Подаємо текст Карла Попера, який роз’яснює критику автора на адресу позитивізму Віденського гуртка. Він відкидає індукцію як метод емпіричних наук. Цим текстом починається «Вступ» до «Логіки наукового відкриття».

ЕКСПЕРИМЕНТАЛЬНА ІНДУКЦІЯ — ТО МІФ

«Згідно з широко розповсюдженим поглядом, який, проте, заперечується в цій книжці, можна виділити емпіричні науки за тією ознакою, що вони користуються «методами», які дістали назву «індуктивних».

Відповідно до цієї концепції, логіка наукового відкриття має бути тотожна індуктивній логіці, тобто логічному аналізу цих індуктивних методів.

Заведено називати «індуктивним» висновок, якщо його виведено з одиничного висловлювання (іноді також кажуть «окреме висловлювання»), /54/ що являє собою ніби звіт про проведені спостереження чи експерименти, і представлено у вигляді висловлювання універсального, в якому йдеться про певну гіпотезу чи теорію.

Проте аж ніяк не очевидно з погляду логіки, що ми маємо розумні підстави виводити універсальні висловлювання з висловлювань одиничних, хоч би як багато їх у нас було; адже будь-який висновок, добутий у такий спосіб, завжди може виявитися хибним; скажімо, ми бачили хай і безліч білих лебедів, але з цього зовсім не випливає, що всі лебеді білі.

Питання про те, чи індуктивні висновки істинні або за яких умов вони будуть істинними, як відомо, становить так звану проблему індукції. Можна експліцитно виразити проблему індукції, сказавши, що вона еквівалентна проблемі з’ясування істинності універсальних висловлювань, заснованих на досвіді та експериментальних даних, що являють собою гіпотези та теоретичні системи емпіричних наук. Річ у тому, що багато людей справді дивляться на ці універсальні висловлювання як на істини, «підтверджені експериментами й досвідом»; а проте цілком очевидно, що так звані результати досвіду — скажімо, дані одного спостереження або одного експериментального досліду, — можна подати спочатку тільки у формі окремого, одиничного висловлювання, а не висловлювання універсального. Безперечно, ті, хто вважає, що ми спроможні встановити істинність універсального висловлювання, виходячи з експериментального досвіду, хочуть цим звичайно довести, що існує спосіб вивести істинність цього універсального висловлювання з істинності висловлювань одиничних і що істинність цих останніх нами доведена через експеримент, а це еквівалентно твердженню, що універсальне висловлювання побудоване на індуктивних висновках. Таким чином виходить, що проблема з’ясування істинності законів природи — це лише друга версія проблеми з’ясування того, чи індуктивні висновки логічно виправдані.

Одначе, якщо ми хочемо знайти засіб підтвердження істинності індуктивних висновків, ми повинні, насамперед, спробувати встановити принцип індукції. Цей останній буде висловлюванням, за допомогою якого ми зможемо робити індуктивні висновки в логічно прийнятній формі. З погляду прихильників індуктивної логіки подібний принцип мав би кардинальне значення для наукового методу. «Цей принцип, — каже Райхенбах, — визначає істинність наукових теорій. Викинути його з науки означало б ні більше, ні менше, як позбавити її спроможності робити висновки про істинність чи хибність її власних теорій. Цілком очевидно, що без такого принципу наука недовго зберігатиме право /55/ відрізняти свої теорії від породжених фантазією і цілком свавільних витворів поетичного духу».

Виходить, що такий принцип індукції не може бути істиною в суто логічному розумінні, як, наприклад, тавтологія або аналітичне висловлювання. Справді, якби існувало щось подібне до суто логічного принципу індукції, то ми не мали б жодної проблеми, пов’язаної з індукцією, бо в такому випадку всі індуктивні висновки мали б розглядатися як суто логічні або тавтологічні трансформації на зразок тих, що застосовуються в дедуктивній логіці.

Отже, принцип індукції має бути синтетичним висловлюванням, тобто висловлюванням, неґація якого не є суперечливою, а логічно можливою. Тобто проблема полягає в тому, щоб з’ясувати, навіщо, в кінцевому підсумку, ми повинні прийняти такий принцип і як раціонально обґрунтувати його запровадження.

Чимало з тих людей, які вірять у індуктивну логіку, вважали за потрібне заявити, разом з Райхенбахом, що «всі без винятку вчені приймають принцип індукції без жодних застережень» і що «так само й у повсякденному житті ніхто всерйоз не ставить цього принципу під сумнів». Якщо ми навіть припустимо, що так воно і є — бо, зрештою, «всі без винятку вчені» можуть і помилитися, — я все ж таки схильний вважати, що принцип індукції зайвий і неминуче призводить до логічних неузгодженостей.

Творчість Г’юма, здавалося б, мала ясно засвідчити, що принцип індукції дуже легко породжує неузгодженості, уникнути яких — якщо це можливо — надзвичайно важко. Тому що принцип індукції сам по собі має бути універсальним висловлюванням. Якщо ми спробуємо розглядати його істинність як обґрунтовану експериментальним досвідом, ми постанемо перед проблемами, схожими на ті, задля розв’язання яких і було запроваджено даний принцип. Щоб обґрунтувати його, нам би довелося робити індуктивні висновки, а щоб обґрунтувати ці останні, ми мусили б запроваджувати індуктивний принцип вищого порядку і так далі, і так далі, і так далі. Отже, спроба обґрунтувати принцип індукції, виходячи з експериментального досвіду, неминуче зазнає краху, оскільки вона втягла б нас у регресивний рух до нескінченності.

Щоб обминути цю перешкоду, Кант спробував прокласти собі іншу дорогу, проголосивши принцип індукції (сформульований ним як «принцип універсальної причинності») «дійсним a priori». Але я не думаю, Що його винахідливі думки, покликані дати апріорне обґрунтування синтетичних висловлювань, справді розв’язали б обговорювану нами проблему. /56/

Особисто я вважаю, що розмаїті труднощі, пов’язані із запровадженням індуктивної логіки, неподоланні».

Карл ПОПЕР. «Логіка наукового відкриття» (Karl POPPER. «La logique de la découverte scientifique», Payot, 1935 — 1973, pp. 23 sq.).

3. Гусерль і феноменологія

Побудувати новий фундамент рефлексії

Якщо віденський позитивізм визнає, окрім тавтологічних суджень, лише визначеності експериментального типу, тобто висловлювання, які піддаються емпіричній верифікації, якщо він відкидає також, у сцієнтистській перспективі, псевдопроблеми або метафізичні питання, то тоді ж таки було зроблено спробу поставити філософську думку на зовсім інші підвалини — ця спроба виходила із засад, протилежних поглядам Віденського гуртка, й до того ж передувала тому: йдеться про Гусерля, який підготував свою відповідь на кризу, що спіткала культуру та науку. Пропонуючи, на свій зразок, побудувати новий фундамент для рефлексії, він посилається на грізні небезпеки, що загрожують нашій цивілізації.

Небезпеки, що загрожують сучасній філософській думці та культурі

Едмунд Гусерль (1859 — 1938 pp.), німецький філософ, займався науковими та математичними дослідженнями. Згодом зустріч із психологом Брентано справила на нього глибокий вплив. Він публікує в часовій послідовності такі твори: «Логічні розвідки» (1900 p.), «Філософія як строга наука» (1910 — 1911 pp.), «Ідеї, провідні для феноменології» (1913 p.), «Криза європейських наук і трансцендентальна феноменологія» (1936 р. — це дата створення рукопису). Гусерлю судилося стати мислителем кризи: кризи наук, що загрузли в позитивізмі, кризи раціонального розуму, кризи духу. То про що ж усе-таки йдеться? Початковий задум Гусерля полягав у тому, щоб закласти нові підвалини пізнання, наук тощо — і то спираючись на філософію, що її він розглядав як /57/ первісне джерело всієї наукової думки. Щоб здійснити це завдання, Гусерль починає зі своєрідного очищення: від початку нашого сторіччя й аж до виходу друком «Кризи» ¹ він намагається очистити розум від певної кількості небезпек або рифів, що стоять на перешкоді процесу мислення, а отже, й заважають створенню строгої філософії; він має на увазі психологізм, натуралізм, позитивізм.

З появою «Логічних розвідок» було піддано сумніву і відкинуто психологізм. Ця доктрина, підтримувана зокрема англійськими емпіриками, релятивізує закони логічного мислення, ставлячи його в залежність від психічних процесів. Гусерль як математик, приміром, відмовляється звести істинність математичного об’єкта до простих психологічних даних. Хіба математична істинність не є незалежною від суб’єкта, який її відкриває і знаходить їй місце в структурі, що організовує наші думки? В загальному плані, психологізм, як вважає філософ, чиї погляди ми аналізуємо, приречений на суперечності і навіть на внутрішній парадокс: будучи релятивізмом, що прагне розмити будь-яку об’єктивність, він вироджується в скептицизм, який убиває саму ідею істинності.

Підняти філософію на рівень строгої науки означає також уберегти її від пасток натуралізму, який Гусерль громить у всіх його розмаїтих виявах у блискучому есе, написаному простою і зрозумілою мовою: «Філософія як строга наука». Яку небезпеку являє цей риф, такий поширений у морі наших культур? Натуралізм здійснює своєрідну операцію над духом, зводячи його та його ідеали до рівня явищ природи (він мислить буття в усій його сукупності — духовні цінності, культура, розум — так, наче воно цілком складається з інертної матерії), він скоює тяжкий гріх, нехтуючи духовністю, забуваючи про специфіку психічних процесів та результатів їхньої діяльності. Наслідуючи модель природничих наук, копіюючи її без глибокого аналізу і без критичної оцінки, натуралізм доходить до того, що починає розглядати свідомість як звичайнісіньку річ. Цю хворобу, яка вразила нашу сучасність, можна вилікувати лише запровадженням строго наукового вчення; лише істинна наука про духовність може покласти край «об’єктивістській» кризі нашої доби.

¹ Це слово є класичним скороченням назви «Криза європейських наук і трансцендентальна феноменологія». /58/

Але гріх натуралізму невід’ємний від вад позитивізму, доктрини, яка опирається лише на факти і на просту науку опису фактів. Відмовляючись ставити основні питання раціонального розуму (питання істинності, питання духовності тощо), застосовуючи лише моделі, успадковані від природничих наук, відкидаючи найглибші проблеми, що торкаються людини, позитивізм завів людство у справжнє болото, суть і небезпеку якого Гусерль розкриває у своїй «Кризі».

Справжня наука духу

Виступаючи проти тиранії об’єктивізму, проти будь-якого сцієнтистського ідоловірства, чи не повинні ми повернутися обличчям до науки духу, що розкриває нам сутності, а тільки вони й можуть допомогти зрозуміти факти? Справжнє знання, далеке від суб’єктивізму, опирається на незалежні елементи думки. Так формується ейдетика (від грецького eidos — ідея, сутність), тобто наука про сутності. В жодному разі не відкидаючи принцип звертання до експериментального досвіду (принцип феноменології — це йти до самих речей), ми все ж таки маємо визнати, що лише сутності спроможні стати провідною силою теорії. Так, наприклад, трикутник містить у собі сутність, утворену сукупністю характеристик, які його складають. Отже, філософія повинна відшукати сутності, сукупності характерних властивостей, нехтування яких неминуче веде за собою нехтування відповідного об’єкта. Якщо ми хочемо вивчити бажання або пристрасть, ми маємо дослідити їхні сутності, уявлення про які дає нам наша інтелектуальна інтуїція і які спрямовують нашу думку. «Сліпота у відношенні ідей є формою духовної сліпоти» ¹. Ейдетична дедукція, що усуває емпіричні елементи даних, залишає тільки чисту універсальну сутність і міняє за допомогою умоглядного експерименту характеристики об’єкта, сприяє перетворенню явища на сутність.

¹ HUSSERL. «Idées directrices pour une phenomenologie», NRF-Gallimard, p. 73.

Але заснування строгої філософії, яка дозволила б покласти край кризі нашої культури та наук, вимагає також нового погляду на радикальне висловлювання «я мислю», доступу до суб’єкта та до основоположної суб’єктивності. Визначальною властивістю до-/59/ктрин та наук, просякнутих позитивізмом, є, як усім відомо, невизнання ролі цієї суб’єктивності, з якої, проте, вийшли всі людські здобутки. Не маючи нічого спільного з ейдетичною редукцією, редукція феноменологічна — утримання від висновків про все те, що стосується проблеми існування в зовнішньому світі, — усуває зі сфери розгляду всю притаманну наївному розуму прихильність до цього світу, в такий спосіб виділяючи найперший і найістотніший термін — трансцендентальне «я» — підтримку й основу фактичних знань. Трансцендентальне «я» (тобто, згідно з Гусерлем, чиста свідомість, відокремлена від усіх даних експериментального досвіду), суб’єкт, який досяг крайньої межі épochè (утримання від будь-якої віри в існування світу), вносить у світ єдність і зміст. Таким чином, теорія Гусерля наново відкриває — слідом за Декартом, але уникаючи картезіанського субстанціалізму, — основоположне cogito. Через феноменологічну редукцію і через редукцію трансцендентальну (взяття в дужки емпіричного «я») виокремлюється життя чистої свідомості.

Подолання опору суб’єкта та об’єкта: інтенціональність

Тут треба підкреслити інтенціональність свідомості — фундаментальне поняття в феноменологічному погляді на світ. Свідомість не є вмістилищем речей, це напруга, спрямована на них. Згідно зі знаменитою формулою, всяка свідомість є свідомістю чогось зовнішнього. Переставши бути замкненою на себе, свідомість означає тепер тільки порив або рух, такий собі вибух, як висловився з цього приводу Сартр (див. розд. 4, с. 79).

У чому ж полягає значення такої інтенціональної активності? Поставивши її в центр свого аналізу, Гусерль підкреслює наявність постійного обміну між свідомістю і світом: свідомість і універсум, задані водночас, утворюють взаємозалежну структуру, де «полюс-об’єкт» і «полюс-суб’єкт» наповнюються змістом один завдяки другому, причому перший не має аніякісінької переваги над другим. Якщо кожна свідомість є свідомістю чогось зовнішнього, тоді рух, який здійснює свідомість у напрямку свого об’єкта, є водночас відкриттям світу і відкриттям речей. На відміну від позитивістів, які віддають перевагу «явищам», об’єктові, реальності, що існують незалежно від суб’єкта, Гусерль анулює всяке протиставлення суб’єкта та об’єкта. Тим же таки ударом він /60/ убиває давню (кантіанську) ідею, згідно з якою річ у собі пізнати не можна. Йдеться про те, щоб через інтенціональний контакт зі світом повернутися «до самих речей».

Якщо криза дуалістичного світогляду, розколотого між суб’єктом і об’єктом, видається нам вартим уваги виміром кризи основ, ми можемо сказати, що, запровадивши поняття інтенціональної свідомості, Гусерль намагається усунути один з головних елементів цієї кризи.

Криза європейських наук

Таким чином, Гусерль створює дуже строгу і точну науку про дух і про інтенціональну свідомість. Цей підхід і це повернення до суб’єктивності, нерозривно пов’язаної з об’єктом, дозволяють уникнути пасток, наставлених наївним об’єктивізмом та натуралізмом. Ми віримо — і дуже часто, — що витвори науки — це природні й незалежні від нас реальності, тоді як, навпаки, слід підкреслювати інтенціональну активність свідомості, постійну взаємодію між суб’єктом і об’єктом.

Саме в «Кризі європейських наук та трансцендентальній феноменології» (головний рукопис якої датується 1935 — 1936 pp.), справжньому духовному заповіті Гусерля, набуває свого завершення феноменологічна ідея, вперше запроваджена в наукову практику на третину сторіччя раніше. В цій праці Гусерль знову порушує проблему хвороби, яка вразила нашу сучасність, хвороби, що заполонила на той час усю Європу.

Але яким чином можна витлумачити причину цієї кризи європейського духу та європейських наук? Гусерль повертається тут аж до методології Ґалілея, яка характеризується переважанням геометричної моделі, логіко-математичною формалізацією: Ґалілей абстрагується від суб’єкта та від усього того, що належить духові. «Ґалілей, дивлячись на світ поглядом, який іде від геометрії та від усього того, що видається йому відчутним і таким, що може бути описане математичними методами, абстрагується від суб’єктів, що виступають як персони, наділені особистим життям, абстрагується від усього, що належить духові в будь-якому розумінні цього слова» ¹.

¹ HUSSERL. «La Crise des sciences européennes et la phénomenologie transcendantal», §10, NRF-Gallimard, p. 69.

Тут ми бачимо, як математичний світ /61/ ідеальних сутностей розглядається як єдиний реальний світ. Це має принципове значення: ґалілеївський підхід у подальшому звів буття речей до існування математизованих ідеальних величин. І тільки трансцендентальна феноменологія, завдяки здійсненому нею поверненню до суб’єкта, що наділяє речі змістом, до суб’єкта, майже цілком нехтуваного математичною наукою природи та ідеальних сутностей, виявляється спроможною покласти край духовній скруті, яка позначила нашу сучасність. Якщо ґалілеївська наука відкинула суб’єктивність, то феноменологія закладає під знання нові підвалини, підвалини спасенні, на які філософ, цей «службовець людства», може безпечно опертися.

Ми повернемося до цих тем та інтерпретації, що мають таке вирішальне значення, в розділі восьмому Першої частини (с.165 і далі).

Подаємо один із фундаментальних текстів Гусерля. Це уривок із праці «Філософія як строга наука» (1911 р.) — своєрідний маніфест, яким уперше заявляє про себе філософська думка XX сторіччя, він присвячений натуралізмові, який перешкоджає нам помічати сутності і вражає нас духовною сліпотою, тому що перешкоджає нам бачити інтеліґібельні змісти, об’єкти строгого пізнання та інтелектуальної інтуїції.

НАТУРАЛІЗМ ВІДОКРЕМЛЮЄ НАС ВІД СУТНОСТЕЙ

«Однією з визначальних характеристик усіх форм крайнього і радикального натуралізму ... є те, що вони, з одного боку, зводять на рівень природного явища свідомість і всі її дані, іманентні інтенціональності, а з другого, що вони зводять на рівень природних явищ ідеї, а отже, й усі норми та всі абсолютні ідеали.

Натуралізуючи ідеї, ця філософія анулює саму себе, не усвідомлюючи цього. [...] Чари стихійного натуралізму полягають [...] у тому, що він дуже ускладнює для всіх нас бачення «сутностей» та «ідей» або, радше, — оскільки, зрештою, ми, так би мовити, бачимо їх постійно, — ускладнює бачення їх у всій їхній специфічності, призводячи до того, що ми впадаємо в ту глибоку суперечність зі здоровим глуздом, яка спонукає ставитися до них як до природних явищ Споглядання сутностей більше не таїть у собі ані принципових труднощів, ані «містичного» езотеризму і здійснюється органами чуття Коли через інтуїцію колір досягає для нас досконалої ясності, стає чистим елементом сприйняття, цей елемент сприйняття є /62/ «сутністю» і коли, так само, — тоді, як наш погляд ковзає від перцепції до перцепції, — ми утворюємо в осередді чистої візії (тієї самої, яка є власне перцепцією, перцепцією в точному розумінні — тобто тією, котра тотожна всім швидкоплинним перцептичним особливостям) елемент сприйняття, ми сприймаємо поглядом сутність перцепції. Інтуїція, тобто свідомість, розбуджена поглядом, спрямованим на якусь певну річ, віднаходить спроможність утворювати асоціацію відповідних ідей (про що я не раз писав у своїх «Логічних розвідках») або формувати «візію сутності». Під інтуїцією тут розуміється чиста інтуїція, яка не містить у собі жодного одночасного наміру, що накладався б на основний, тією самою мірою, як і побачена сутність є адекватним змістом видіння, абсолютним елементом сприйняття Таким чином, сфера компетенції чистої інтуїції охоплює собою також усю сферу, яку привласнює собі психолог, бо для нього вона є сферою «психічних явищ» тією мірою, якою він сприймає їх у їхній винятковості, в цілковитій іманентності Для кожного, хто не підвладний забобонам, само собою зрозуміло, що «сутності», сприйняті візуально, можуть бути визначені за допомогою стабільних понять, принаймні в дуже значній пропорції, і що таким чином виникає можливість формулювати стабільні висловлювання, дійсні об’єктивно й абсолютно, на свій зразок Найтонші відмінності в кольорі, малопомітні відтінки й нюанси можуть, звісно, розхитати будь-яке визначення, проте різниця між «кольором» і «звуком» є не менш надійною, ніж можливою. Сутності такого виду піддаються абсолютній диференціації, а, отже, й точному визначенню, вони не обмежуються тільки «змістами» та відчутними проявами («видимі речі», ілюзії тощо), а й охоплюють усю сферу психічного в точному значенні цього терміну, тобто всі «акти» і всі стани «я», що вкладаються у відомі рубрики: перцепції, уяви, спогадів, судження, волі й усіх їхніх незліченних особливих комбінацій».

Едмунд ГУСЕРЛЬ. «Філософія як строга наука» (Edmund HUSSERL, «La Philosophie comme science rigoureuse», Epiméthée-PUF, 1911 — 1989, pp. 20, 48 — 49).

4. Висновки

Таким чином, аналізуючи кризу Європи — або, точніше, духовного обличчя Європи — і кризу науки, Гусерль пояснює /63/ їх передусім утратою смислу та цінностей, до якої призвело надмірне захоплення позитивізмом. Обстоюючи таке тлумачення, хіба не описує цей спостережливий свідок своєї епохи певні форми сучасного нігілізму? Відмовляючись ухилитися від бачення реальної кризи, Гусерль, з певного погляду, приєднується до такого проникливого аналітика нашого сучасного нігілізму, яким був Фридрих Ніцше.

Попередня     Головна     Наступна