[Жаклін Рюс. Поступ сучасних ідей: Панорама новітньої науки. — К., 1998. — С. 64-71.]

Попередня     Головна     Наступна





Розділ третій

ГАЙДЕҐЕР: БЛУКАННЯ ЗАХІДНОЇ КУЛЬТУРИ ДАЛЕКО ВІД БУТТЯ



1. Провідна думка: сучасність ставиться під сумнів


Гайдеґер давно помер — але його вплив досі значний: відштовхуючись від проблеми буття, він зумів освітити найважливіші питання нашої сучасності. Навіщо нам ця технічна цивілізація, де ми обложені зусібіч силами, непідвладними нашій волі і створеними поза нашим бажанням? Що може означати така доля, як не історію тривалого блукання далеко від буття?

Чому думка Гайдеґера набула такого широкого розголосу? Скажемо тут коротко, що цей мислитель зумів пояснити знегоди нинішнього Часу, ери абсолютної втрати смислу, ери «нонсенсу людської діяльності, що розглядається як абсолют» 1. Аналізуючи занепад землі та життя в царстві техніки, ворожої смислу, говорячи про крайню вбогість нашого світу, Гайдеґер, під певним кутом зору, теж ніби підхоплює слова Ніцше (хоча Ніцше, за Гайдеґером, не зміг переступити через нігілізм).

Гайдеґер глибоко проникає своїм пильним поглядом у новітню сучасність, де людина приречена тільки блукати по спустошеній землі, продираючись крізь повсюди присутній нонсенс.



1 HEIDEGGER M. «Essais et conférences». NRF-GALLIMARD, p. 115.





2. Буття і час: пошуки сенсу буття


Гайдеґер (1889 — 1976 pp.), німецький мислитель, учень Гусерля, вибухово з’являється на філософській сцені в 1927 p., коли вийшла друком його книжка «Буття і Час» («Sein und Zeit»), що ставила на меті, як пояснює нам сам Гайдеґер на самому її початку, дослідження проблеми сенсу буття. /65/Щоб відповісти на сформульоване в такий спосіб питання, слід проаналізувати суще, яке ми являємо * («суще» дорівнює усій специфічній реальності), й опрацювати методи аналізу людської реальності, так званого Dasein (буквально, «буття-тут»), тому що це останнє є буттям, яке містить у собі буття у вузькому значенні, певною мірою якимось онтологічним буттям. Що воно таке — «буття-тут»? Що ми собою являємо? Певну «стурбованість», тобто, в гайдеґерівському розумінні, — сукупність структурних характеристик людської реальності — стурбованість, яка завжди зазирає поперед себе і випереджає себе саму, втікає, рятуючись від того онтологічного почуття, яке ми називаємо тривогою, в саме осереддя повсякденної банальності, штучний світ, де тріумфує невизначена особовість», сила, що примушує нас діяти анонімно й неавтентично. Суб’єкт невизначеної особовості не визначає нікого зокрема, це така собі форма реальності, де я зрікаюся відповідальності й ховаюся від своєї тривоги. На відміну від царства, в якому панує невизначена особовість, автентичність людини розкривається в процесі прийняття смерті — невід’ємної структурної ознаки життя, — що розуміється як остання нагода і найпотаємніший шифр моєї долі на цьому світі. Відколи людина народжується на світ, вона вже достатньо стара, щоб умерти, каже нам Гайдеґер, звертаючись до знаменитого вірша Рильке. Смерть далека від того, щоби бути просто сконом, кінцем, явищем суто емпіричним, вона визначає той онтологічний вимір, у якому я відкриваю самого себе і визначальну основу завершеного існування. Смерть виявляє і виражає онтологічну схильність «буттятут», тієї категорії, яка містить у собі буття. В цій перспективі смерть виступає як джерело або підвалина часу, тому що без неї часу не існувало б. Тоді як у традиційних філософіях плин часу завершується смертю, Гайдеґер обертає процес у протилежний бік, і смерть у нього лягає в основу часу; вона також є складовою основ або підвалин нашого власного буття.

Широкий відгомін, який дістало «Буття і Час», супроводжується цілковитим нерозумінням змісту цієї праці. Новаторську філософію Гайдеґера, дуже далеку від будь-якого «екзистенційного» бачення, що завжди підпорядковане онтологічним структурам буття, в кінцевому підсумку проголосили «екзистенціалістською» — вона ж, навпаки, є «екзистенціальною» 1 і бере свої початки на видноколі буття.



* У фр. ориґіналі «l’étant, que nous somues».

** «Ou triomphe le «on».»

1 Див. глосарій, с. 632



Ось так хибно трактували «Буття і Час», оголошуючи /66/ Гайдеґерову філософію то «екзистенціалістською», то «антропологічною», і такого розуміння нам слід уникати, бо інакше ми не збагнемо думок, викладених у цій праці, думок, які, власне кажучи, розкривають не так сутність людини, як важливість «буття-тут» (Dasein) y фундаментальній проблемі буття та сенсу буття. Згадаймо про незавершеність «Буття й Часу».





3. «Гайдеґер Перший і Гайдеґер Другий»


Починаючи з тридцятих років у Гайдеґера відбувся поворот (Kehre), такий собі перехід до роздумів, що дедалі більше зосереджувалися на проблемі буття: Гайдеґерова думка ще рішучіше спрямовується на буття в точному значенні цього терміну, на істинність буття. Лекція на тему «Сутність істини» стала ніби текстом-шарніром, який уможливив цей поворот. Таким чином коментатори протиставляють «Гайдеґера Першого» (автора «Буття і Часу») «Гайдеґерові Другому» (авторові пізніших праць). Метафізика, а також техніка будуть відтепер витлумачені в термінах, абстрагованих від буття. Серед фундаментальних текстів другого періоду згадаймо «Платонове вчення про істину» (1940 — 1942 pp.), «Лист про гуманізм» (1947 р.) і «Holzwege» — «Дороги, які нікуди не ведуть» (1949 p.), хоча насправді вони ведуть у недосліджені закутні думки, в усамітнені схованки буття. Таким чином Гайдеґер зсуває всі поняття «Буття і Часу»: людина перетворюється на охоронця буття — буття прихованого, таємного і сьогодні цілком забутого.





4. Буття і метафізика


Але що ж воно таке, буття? Цей термін означає скоріше загадку, аніж поняття, яке допускає точне, обмежувальне визначення. Вже Паскаль зауважив, що «неможливо точно визначити буття, не впадаючи в очевидний абсурд: бо неможливо дати визначення слову, яке не містило б у собі дієслова «бути», незалежно від того, чи то його називають прямо, чи мають на увазі. Отже, щоб визначити буття, треба сказати: «Буття є...» — і таким чином застосувати слово, яке визначається, в його ж /67/ таки визначенні» 1. Не будучи ані загальним поняттям, ані терміном, який піддається точному визначенню, буття «подає сиґнал» про духовне джерело, з якого ллється світло на окремі сущі (étants particuliers), про «таємницю», яку годі звести до хай там якого сущого. Отже слід, ніколи не намагаючись твердити, що буття є тим чи іншим, ідеєю, субстанцією чи еманацією божества, звертатися до цього джерела світла, до цього буття, яке перебуває під охороною людини.

А проте вся західна метафізика характеризується неувагою до буття. Досократики (Геракліт, Парменід та ін.) перебувають ще досить близько до нього. Це, зокрема, можна бачити, читаючи поему Парменіда. Але їхні наступники, починаючи від Платона, віддають перевагу сутності (Платон), субстанції (Аристотель) і якщо й згадують про буття, то роблять це у вимірі нехтування. Зняття покриву (алетея) 2 таким чином поступається місцем безлічі сущих, тіней первісної таємниці. Якщо Аристотель ставить під сумнів платонівську трансцендентну сутність, то аристотелівська субстанція безперервно звертається, у своїх глибинних виявах, до метафізичних рамок, накреслених Платоном. Що ж до сьогоднішнього Часу, то він знаходить своє завершення у філософії Ніцше: Ніцше — наш останній мислитель, неспроможний, як вважає Гайдеґер, вийти за нігілістичний обрій, — зводить буття до цінності. Але буття виходить назовні. Протягом усієї своєї історії метафізика все більше й більше характеризується нехтуванням або відкиданням цієї онтологічної різниці, тобто різниці між буттям і сущим, яка так яскраво виявила себе біля її початків, як, наприклад, у Гераклітових афоризмах. Метафізика не має доступу до буття, в точному значенні цього терміна. Вона перетворилася водночас на онтологію й на теологію, на науку, яка дошукується першопричини, тобто на «онтотеологію».



1 PASCAL. «De l’esprit geométrique», in «Pensées et opuscules», Hachette, p. 169.

2 Див. глосарій, с. 629.



Заглянувши таким чином у саму глибінь метафізики й освітивши її підземелля, розтлумачивши суть цієї метафізичної традиції, Гайдеґер здійснив надзвичайно важливу справу, яка позначилася на всій філософській думці XX сторіччя: після Платона історія метафізики — це історія забуття очевидного і блукань хибними стежками. Гайдеґер пролив світло на самі структури /68/ метафізичної думки: він демонтував і розхитав доти найміцніші підвалини філософії. В цій аналітичній роботі, в цій «деконструкції» метафізичної дисципліни Гайдеґер бачить головні завдання нашого часу. Так, наприклад, Жак Дерида (див. нижче, с. 236) теж займеться деконструкцією: він зруйнує структури, розірве нервові сплетіння, потрощить кістяк метафізичної думки.

Таким чином, Гайдеґер навчив нас «деконструювати» філософські тексти. В процесі цієї роботи, що мала на меті «деконструкцію» метафізики, задуманої не тільки як нищення, а й як аналіз структур, Гайдеґер підводив мислителів до прояснення та розхитування основ та посилок філософських доктрин.






5. Новітні часи й техніка


І, нарешті, нехтування буття знаходить свою кульмінацію в розвитку планетарної техніки. В цьому питанні сполучною ланкою виступає Ернст Юнґер: цей німецький письменник засуджує технічну цивілізацію, яку раніше хвалив, і справляє глибокий вплив на Гайдеґера. В 1932 p. y Німеччині виходить друком книжка Юнґера під назвою «Трудівник». Віштовхуючись від бачення цієї проблеми Юнґером, Гайдеґер дає філософський аналіз техніки, розглядаючи її як актуалізацію західної метафізики: техніка прагне злитися з методом мислення, завершує його й доводить до досконалості. Висловлюючись точніше, Гайдеґер намагається розкрити сутність техніки: вона, на його погляд, виражає структуру метафізики. Техніка, яка визначає не тільки устаткування певних секторів реальності машинами, а й устаткування всього сущого, виражає найтотальнішу онтологічну порожнечу, метафізику, відірвану від буття.

Таким чином, планетарна техніка — це вираз скасування онтологічної відмінності. Навіщо виривати людину з її природного середовища? Техніка — це не що інше, як одна з епох історії буття. «Ми вживаємо тут термін «техніка» у значенні, настільки істотному, що воно еквівалентне значенню виразу «завершена метафізика» 1.



1 HEIDEGGER M. «Depassement de la métaphisique», in «Essais et conférences», NRF-Gallimard, p. 92. /69/


Відкриваючи підвалини метафізики, розглядаючи цю дисципліну як історію одного вельми істотного нехтування, але й водночас виражаючи сутність техніки через блукання, далеке від буття, Гайдеґер малює картину нашого часу: він розкриває справжню природу сучасності, рокованої на вбоге животіння, сучасності, позбавленої буття.

Цим і пояснюється значний вплив мислителя, котрий, як і його вчитель Гусерль, намагався пояснити — але в світлі іншого «механізму» — лихо європейського становлення, страждання нашого сучасного світу. Нехтування буття спричинило і блукання метафізики, яка замикається на сущому, і прикрих аспектів нашої технічної цивілізації: воно є основним конститутивним елементом нашого найголовнішого бідування.

Подаємо текст, який наголошує на процесі земного розпаду, що є наслідком і завершенням метафізики. Оскільки ця остання приховує буття, Небуття відбивається на всьому сущому, людина і земля руйнуються. Взяті з «Подолання метафізики», наступні рядки показують найвищий глузд (безглуздя) цього метафізичного дискурсу, що накликає на людину найтяжче лихо.



СПУСТОШЕННЯ ЗЕМЛІ — РЕЗУЛЬТАТ МЕТАФІЗИКИ

«Занепад істинності сущого (l’étant) відбувається з цілковитою неминучістю як завершення метафізики.

Цей занепад супроводжується крахом світу, позначеного метафізикою, і спустошенням землі, спричиненим метафізикою.

Крах і спустошення знаходять своє завершення, як і слід було сподіватися, в тому факті, що людину метафізики, тварину розумну, поставлено в умови (festgestellt), де вона змушена діяти як робоча худоба.

Це становище підтверджує крайню сліпоту людини, коли вона стикається зі знехтуванням буття. Але людина сама прагне керувати власним бажанням мати бажання, і в такому випадку вся істина перетворюватиметься для неї на помилку, в якій вона відчуває потребу, для того щоб переконатися в ілюзорності свого погляду на світ. Для неї вельми важливо не бачити, що бажання мати бажання не може бажати /70/ нічого іншого, крім порожнечі небуття, перед якою вона себе стверджує, не можучи знати про свою власну і притому цілковиту нікчемність.

Перше ніж буття зможе показатися у своїй первісній істинності, треба, щоби буття як бажання було зруйноване і щоб світ було перекинуто, землю віддано спустошенню, а людину примушено віддаватися безпросвітній праці. Лише після такого занепаду стане відчутною (ereignet sich) на протязі чималого проміжку часу обірвана нитка початку. В процесі занепаду все закінчується: все — тобто суще в межах усього обрію істинності метафізики.

Занепад уже відбувся. Наслідками цієї події (Ereignis) стали великі явища світової історії, які позначили наше сторіччя. Вони вказують лише на останню подію того часового проміжку, який уже знайшов свій кінець. Цей кінець плину подій упорядкований згідно з технікою «історії» і в значенні останньої стадії метафізики. Подібне впорядкування є останнім актом, через який те, що знайшло свій кінець, входить у видимість дійсності, якій неможливо чинити опір, оскільки вона вважає себе здатною обходитися без того, щоб зривати покрив із буття буття (de l’être de l’être), і тут вона поводиться так рішуче, що виключає будь-яке передчуття такого зривання покривів.

Досі прихована істина буття не дається людям метафізики. Робоча худоба полишена захоплюватися запаморочливими досягненнями свого фабричного виробництва, для того, щоб вона розтерзала сама себе, щоб вона себе знищила і провалилася в порожнечу Небуття».

Мартин ГАЙДЕҐЕР. «Подолання метафізики» (Martin HEIDEGGER. «Depassement de la métaphisique», in «Essais et conférences», NRF-Gallimard, 1954 — 1958, pp. 82 sq.).







6. Висновки: зривання покриву з нашої сучасної долі


Сучасні наука й техніка виражають лихо часу, позначеного нехтуванням буття: людина, якій не залишається нічого, крім простої влади та панування, стверджує себе в «нігілізмі». Цим викриттям блукань, далеких від буття, Гайдеґер описав нашу сучасну долю, і його аналіз збігається в деяких точках із аналізом Гусерля: він виводить до світла кризу основ (див. частину /71/ другу, с. 236), що є невід’ємною ознакою сучасності. Екзистенціалістські описи, розглянуті в наступному розділі, в певному розумінні, мають менш «радикальний» характер.








Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.