[Міл, Джон Стюарт. Про свободу: Есе / Пер. з англ. — К: Основи, 2001. — С. 344-363.]

Попередня     Головна     Наступна

Розділ XVIII

ПРО ВЛАДУ ВІЛЬНОЇ ДЕРЖАВИ НАД ЗАЛЕЖНИМИ КРАЇНАМИ

Вільні держави, як і решти держав, можуть володіти залежними країнами, здобутими в процесі завоювання чи колонізації, і наша держава тут становить найбільший у сучасній історії приклад. Надзвичайно важливо відповісти на питання, як слід керувати такими залежними країнами. Немає потреби багато говорити про такі невеличкі форти, як Гібралтар, Аден чи Гельголанд, що утримуються тільки як аванпости армії або флоту. Завдання армії чи флоту в цьому випадку мають найбільшу вагу, тож не можна погодитися, щоб цими територіями правило їхнє населення, хоча ці люди повинні мати всі привілеї, сумісні з цим обмеженням свободи, зокрема муніципальне самоврядування. Як компенсацію за такі жертви на користь потреб держави-володаря, жителі цих територій повинні в усіх інших частинах імперії мати рівні права з мешканцями метрополії.

Віддалені території певного розміру і з певним населенням, що утримуються в якості залежних країн, — тобто більшою чи меншою мірою зобов’язані коритися постановам верховної влади країни-метрополії, не будучи еквівалентно представленими (чи будучи зовсім не представленими) в її законодавчому органі, — можна поділити на два класи. Деякі з них населені носіями цивілізації, подібної до цивілізації країни-володарки; ці люди цілком здатні утворити представницький уряд і дозріли до цього; тут, як приклад, можна навести британські володіння в Америці й Австралії. Іншим, таким, як Індія, до цього стану ще далеко.

Що стосується залежних країн першого класу, то наша держава, нарешті, з рідкісною повнотою усвідомила правильні принципи врядування. Англія завжди почувалася певною мірою зобов’язаною надати представницькі інституції, подібні до її власних, усім віддаленим групам свого населення, поєднаним з нею кров’ю і мовою, й деяким з тих, що не поєднані. Але щодо масштабу самоврядування, яке вона дозволяла їм здійснювати через запроваджені представницькі інституції, то до часів нинішнього покоління Англія була на такому самому низькому рівні, що й решта /345/ країн. Вона претендувала на роль найвищого арбітра навіть у їхніх суто внутрішніх справах, керуючись при цьому своїми, а не їхніми уявленнями про те, як ті справи влаштовувати. Така практика була природним наслідком хибної теорії колоніальної політики (колись нею керувалася вся Європа, і жоден інший народ ще повністю не відмовився від неї), згідно з якою вважалося, що цінність колоній полягає в тому, що вони є ринками для наших товарів, на які можна вже нікого не пускати. Ми цінували цей привілей так високо, що були готові платити за нього тим, що надавали продукції своїх колоній на наших ринках таку саму монополію, якої вимагали у них для своїх товарів. Цього видатного плану взаємного збагачення, який полягав у тому, що і ми, й вони були змушені платити один одному за товари надмірні ціни, втрачаючи більшу частину по дорозі, ми вже протягом певного часу не дотримуємось. Але погана звичка втручатися у справи внутрішнього врядування колоній не зникла зразу після того, як ми відкинули ідею отримувати з цього якийсь зиск. Ми й далі знущалися з них, але заради зиску вже не для себе, а для певної частини або фракції колоністів. І тільки після того, як ця впертість у прагненні домінувати вилилася для нас у канадське повстання, нам спала щаслива думка відмовитися від цієї політики. Англія скидалася на кепсько вихованого старшого брата, який просто за звичкою вперто знущається з молодших, доки один з них, вдавшись до завзятого, хоча й не рівносильного опору, не попереджає, що вже час схаменутися. Нам вистачило мудрості не чекати другого попередження. Нова ера в колоніальній політиці держав почалася з доповіді лорда Дюргема — ця доповідь є безсмертною пам’яткою відваги цього шляхетного чоловіка, його патріотизму та освіченого лібералізму, а також інтелекту й практичної проникливості його співавторів — містера Вейкенфілда й нині померлого Чарлза Булера ¹.

¹ Я тут кажу про ухвалення цієї вдосконаленої політики, а не, звичайно, про перший раз, коли її запропоновано. Честь першого прибічника цієї політики належить, без сумніву, містеру Робаку.

Нині усталений принцип політики Великобританії, що його проголошують теоретично й послідовно дотримуються на практиці, полягає в тому, що її населені європейцями колонії так само, як і країна-засновниця, повною мірою здійснюють внутрішнє самоврядування. Їм було дозволено утворювати власні представницькі структури, змінюючи, як вони вважають за потрібне, вже й без того дуже демократичні структури, які дали ми. Кожна така /347/ колонія має власні законодавчі й виконавчі органи, утворені за найпрогресивнішими принципами. За короною й парламентом номінально лишилося право вето, але його використовують (та й то дуже рідко) лиш у питаннях, які стосуються всієї імперії, а не тільки цієї конкретної колонії. Про те, наскільки ліберальний поділ між імперськими й колоніальними питаннями, свідчить бодай той факт, що всі незаймані землі на територіях довкола наших канадських і австралійських колоній були віддані в розпорядження колоніальних спільнот для необмеженого користування, хоча було б цілком справедливо й тоді, якби вони залишилися в руках імперського уряду, який міг би ними розпорядитися для найбільшого сприяння інтересам майбутніх іммігрантів з усіх куточків імперії, Таким чином, кожна колонія має при вирішенні своїх прав таку саму повноту влади, яку вона б мала, будучи членом найвільніше поєднаної федерації, й набагато більшу, ніж вона мала б за конституцією Сполучених Штатів: адже колонії навіть вільні обкладати податками товари, імпортовані з країни-засновниці. Отже, їхній союз з Великою Британією становить найменш обтяжливий тип федерального союзу, але це не абсолютно рівноправна федерація: країна-засновниця саме за собою зберігає повноваження федерального уряду, хоча на практиці вони й зведені до мінімуму. Звичайно ж, ця нерівність, хоч де вона виявляється, невигідна для залежних країн, які, не маючи права голосу в питаннях міжнародної політики, зобов’язані дотримуватись постанов панівної країни. Вони змушені приєднуватися до Англії в її війнах, причому перед тим, як у ці війни увстрявати, з ними ніхто не радиться.

Дехто вважає (і тепер, на щастя, таких людей немало), що спільноти повинні керуватися міркуваннями справедливості так само, як індивіди, і люди не мають права спричиняти іншим країнам те, що може піти на користь їхнім країнам; це так само не матиме виправдань, як і те, що вони можуть заподіяти іншим людям задля власної користі. Ці люди вважають за порушення певних принципів навіть таку обмежену конституційну підпорядкованість колоній, і тому часто беруться шукати засобів, які допомогли б цього уникнути. З огляду на це, дехто пропонував, щоб колонії надсилали в британський законодавчий орган своїх представників. Інші пропонували, щоб влада нашого парламенту, так само як і влада їхніх парламентів, обмежувалася внутрішніми справами, а закордонними та імперськими справами піклувався б окремий представницький орган, у якому залежні від Великобри-/348/танії країни були б представлені так само і з не меншою повнотою, як і сама Великобританія. За такою системою це була б абсолютно рівноправна федерація, що об’єднувала б країну-засновницю та її колонії, які вже не були б залежними країнами.

Чуття справедливості й концепції державної моралі, що породили ці пропозиції, заслуговують на найвищу пошану, але самі ці пропозиції настільки не відповідають принципам раціонального врядування, що виникають сумніви, чи хоч один наділений здоровим глуздом мислитель сприймав їх колись серйозно як реальну можливість. Відокремлені половиною земної кулі країни не становлять природних умов для перебування під спільним урядуванням, ба навіть в одній федерації. Якби вони й мали досить багато спільних інтересів, у них немає й ніколи не може бути досить сильної звички узгоджувати свої плани. Вони не належать до одного народу, не обговорюють і не міркують у межах однієї території, й кожен з них лише приблизно уявляє, чим перейняті думки інших. Жоден з них не знає цілей інших і не має довіри до принципів їхньої поведінки. Хай-но будь-який англієць запитає себе, чи хотів би він, щоб його доля залежала від постанов зборів, які на одну третину складатимуться з виходців із Британської Америки і ще на третину — з виходців із Південної Африки та Австралії. Адже саме до такого результату призвело б формування чогось подібного до чесного й рівноправного представництва. І хіба не кожному зрозуміло, що представники Канади й Австралії навіть у питаннях імперської політики не знали б і не відчували б інтересів, думок та бажань англійців, ірландців, шотландців і не переймалися б ними? Навіть коли йдеться про суто федеральні завдання, то й тут немає умов, які ми визначили як необхідні для утворення федерації. Англії вистачить сил для самооборони й без колоній. Якщо вона відокремиться від них, її становище тільки зміцніє й набуде більшої величі, ніж якщо вона перетвориться на одного з членів конфедерації разом з американцями, південноафриканцями та австралійцями. Коли не брати до уваги питання престижу, Англія, володіючи залежними країнами, має небагато переваг — хіба що прибутки від комерції, але їх можна було б зберегти й після відокремлення. І цю крихту, яку вона здобуває, абсолютно переважують кошти, якими вони їй обходяться, та зумовлена наявність колоній розпорошення флоту й армії, які у випадку війни чи якоїсь реальної загрози мають бути вдвічі чи втричі більшими, ніж вистачило б для захисту однієї нашої країни. /349/

Але, хоча Великобританія чудово обійшлася б і без своїх колоній і хоча всі принципи моралі й справедливості вимагають, щоб вона погодилася на їх відокремлення, тільки-но настане пора, коли вони, повністю випробувавши найкращі форми союзу, добровільно захочуть відокремитися, все-таки існують сильні аргументи на користь підтримки нинішнього неважкого тягаря зв’язків, доки якась сторона не вважатиме їх неприйнятними. Такі зв’язки становлять хай незначний, але крок до миру в усьому світі та загальної дружньої співпраці між народами. Вони унеможливлюють війну між значною кількістю спільнот, незалежних в усіх інших аспектах. Мало того, не дають, щоб котрась із них стала жертвою поглинання з боку іноземних держав чи перетворилась на додаткову агресивну силу якихось наших суперників, що завдяки своєму деспотичному завзяттю чи територіальному сусідству встановили б контроль над цими територіями, — а ці суперники можуть не завжди бути такими ж немарнославними й миролюбними, як Великобританія. Вона принаймні залишає відкритими один для одного ринки різних країн і запобігає взаємному витисканню з ринків цих країн за допомогою несприятливого мита, до чого ще не дійшла жодна інша велика держава світу. І такі стосунки з залежними країнами дають Британії певні переваги, особливо цінні за нашої доби: вони посилюють моральний вплив і вагу нашої країни на міжнародній арені, затверджуючи за нею репутацію великої держави, що найкраще у світі розуміє свободу. І хоч якими були її помилки в минулому, вона спирається на принципи сумління та моралі у стосунках з іноземцями більше, ніж, здається, вважає за можливе чи визнає за бажане будь-яка інша велика держава. Отже, оскільки такий союз може тривати тільки доти, доки він існує на засадах нерівноправної федерації, важливо розглянути, що можна зробити, аби ця незначна нерівність не була обтяжливою чи принизливою для спільнот, що не займають найвищого становища в цьому утворенні.

Єдиний момент, коли підпорядкованість у цьому випадку неминуча, — це питання війни та миру, які держава-засновниця вирішує як за себе, так і за колонії. Зате колонії як винагороду мають від країни-засновниці зобов’язання, що вона захищатиме їх від нападів інших країн. Але, якщо тільки колоніальна спільнота не є також слабкою, що захист сильнішого партнера їй просто необхідний, то існування цих взаємних зобов’язань не означає, що колонії принципово позбавлені права голосу при обговоренні цих питань. Тому не можна, щоб у будь-яких війнах від колоністів ви-/350/магали (якщо вони самі цього не прагнуть) брати більшу участь у військовій кампанії, ніж їм необхідно для оборони власних портів, берегів і кордонів. Тут винятком мають бути лише війни, що, подібно до кафрської чи новозеландської, провадяться задля самих цих колоній. Крім того, оскільки країна-засновниця претендує на привілей проводити як їй заманеться політику, що може спровокувати військовий напад на них, то буде тільки справедливо, якщо вона компенсує й значну частку їхніх військових витрат на оборону, навіть за мирної доби; або навіть усі військові витрати, — залежно від того, наскільки утримання постійної армії потрібне саме їй.

Але існує ще ефективніший засіб, за допомогою якого і взагалі тільки за його допомогою невелика спільнота колоністів може отримати повноцінну компенсацію за те, що розчинить свою індивідуальність, яка могла бути самостійною силою поміж інших народів, в індивідуальності просторої й потужної імперії. Цей необхідний і достатній засіб, що водночас задовольняє вимоги справедливості й дедалі більші потреби політики, полягає в тому, щоб на абсолютно рівних умовах відкрити жителям колоній доступ до державної служби в усіх урядових підрозділах будь-якої частини імперії. Чому ніхто ніколи не чув про жодні натяки на нелояльність жителів островів у Ла-Манші? За національністю, релігією й географічним становищем вони радше належать не Англії, а Франції. Але при тому, що вони, подібно до Канади та Велсу, здійснюють повний контроль над своїми внутрішніми справами й оподаткуванням, жителі островів Гернсі й Джерсі мають вільний доступ до будь-яких посад і титулів, що їх може запропонувати британська корона. З тих невеличких островів виходили генерали, адмірали, пери Сполучного Королівства, й ніщо не заважає комусь з острів’ян стати прем’єр-міністром. Таку саму політику щодо колоній взагалі започаткував надзвичайно освічений чоловік, міністр у справах колоній рано померлий сер Вільям Моулсворт, призначивши в уряд Вест-Індії провідного канадського політика містера Хінкса. І думка, мовляв, такі речі не мають особливого значення, бо людей, чиє становище дає їм змогу реально скористатися цією можливістю, не дуже й багато, свідчить про надто неглибокий погляд на політичні важелі суспільства. Ця обмежена кількість людей складатиметься саме з тих осіб, що мають найбільшу духовну владу над рештою. Люди ще не такі нечутливі до колективного занепаду, щоб не відчути тяжкої образи, коли певної можливості позбавлено бодай одну особу: адже /351/ всі вони перебувають в однаковій ситуації. Якщо ми не даємо найвидатнішим людям певної національної спільноти постати перед усім світом як її керівники й представники на загальнолюдських нарадах, то зобов’язані, заради задоволення законних амбіцій цих людей і справедливої гордості їхніх народів, натомість дати їм рівні шанси здобути таке саме високе становище серед представників нації, наділеної більшою владою й вагою.

Ось і все, що я мав сказати про залежні країни, чиє населення має достатньо високий ступінь розвитку, щоб бути здатним сформувати представницьке врядування. Але існують й інші колонії, які цього стану ще не досягли, і ними має керувати країна-метрополія чи делеговані для цієї мети особи. Такий тип урядування не менш законний, ніж будь-який інший, якщо саме він на поточній стадії розвитку залежного народу найбільшою мірою полегшує його перехід на вищий щабель цивілізації. Як ми вже бачили, бувають такі етапи розвитку суспільства, коли енергійний деспотизм сам по собі є найкращим типом урядування, бо дає змогу навчити народ того, чого йому найдужче бракує, аби підвищити свій цивілізаційний рівень. Існують інші випадки, коли деспотизм сам по собі не може справити позитивного впливу, бо його наука вже надто добре засвоєна, але сам народ не має в собі рушіїв для спонтанного розвитку, і дати йому надію на будь-яке просування може хіба що хороший деспот. При тубільному деспотизмі хороший деспот — явище рідкісне і минуще, але коли країна перебуває під владою цивілізованого народу, цей народ просто зобов’язаний постачати таких деспотів постійно. Країна-володарка повинна мати здатність зробити для своїх підданих усе, що могла б зробити низка абсолютних монархів, захищених нездоланною силою від непевної долі варварських деспотів і здатних завдяки своєму генію передбачити все, чого розвинені народи навчилися на досвіді. Таким є ідеальне врядування вільного народу над народами варварськими чи напівварварськими. Нам не слід сподіватися стати свідками втілення цього ідеалу, але коли не відбувається певного наближення до нього, то володарів можна звинуватити в нехтуванні найвищої моральної відповідальності, яка тільки може випасти на долю народу. А якщо вони навіть не прагнули цього ідеалу, то вони — не більше ніж егоїстичні узурпатори з тієї самої ватаги злочинців, що віками протиставляли своє честолюбство й пожадливість історичному поступові людських мас. /352/

Безпосередня влада чи політичне домінування розвинених народів над населенням порівняно відсталих регіонів — явище вже звичне, і воно швидко перетворюється на універсальне. І тому в наш час однією з найважливіших у світі проблем є питання про те, як організувати цю ситуацію так, щоб для підкорених народів вона була не злом, а добром; як забезпечити їх найкращим можливим на даному етапі урядуванням і найсприятливішими для подальшого розвитку умовами. Але щодо того, яким саме має бути урядування, що відповідало б цим завданням, аж ніяк немає такого самого розуміння, як щодо умов доброго врядування народом, який здатний правити собою сам. Ми навіть можемо сказати, що такого розуміння в нас немає взагалі.

Для неглибоких спостерігачів це питання здається абсолютно простим. Якщо виявляється, що Індія (наприклад) нездатна врядувати собою сама, то вони вважають за потрібне лише призначити міністра, що керував би нею. І він, як і решта британських міністрів, має відповідати перед британським парламентом. На жаль, на практиці такий спосіб урядування в залежних країнах виявляється чи не найгіршим. І така пропозиція свідчить тільки про цілковитий брак розуміння умов доброго врядування у прибічників цього методу. Одна справа, коли за врядування країною відповідає її ж народ, і зовсім інша, коли за це відповідає народ іншої країни. Якщо в першому випадку свободі віддають перевагу над деспотизмом, то це свідчить про високу майстерність правителів. А останній випадок і є деспотизмом. Єдиний вибір, що можливий у цьому випадку — це вибір між різновидами деспотизму, і немає жодної впевненості в тому, що деспотизм двадцяти мільйонів буде неодмінно кращим за деспотизм кількох чоловік чи однієї людини. Але можна нітрохи не сумніватися, що деспотизм людей, які нічого не чули, не бачили й не знають про своїх підданих, здебільшого буде набагато гіршим за деспотизм тих, хто і чув, і бачив, і знає. Мало хто вважає, що безпосередні виконавці влади найкраще керують саме тоді, коли урядують від імені відсутнього володаря, який до того ж має приділяти увагу тисячам нагальніших турбот. Володар може вимагати від них суворої відповідальності, підкріпленої жорсткими покараннями, але з’являється дуже багато сумнівів, чи часто покарання зазнають саме ті, кого годилося покарати.

Коли країною правлять іноземці, їхнє врядування завжди дуже обтяжене труднощами й дуже недосконале, навіть коли між володарями й підданими немає великої різниці у звичаях та уявлен-/353/нях. Іноземці не відчувають світ так само, як підвладний їм народ. Виходячи з того, якими речі сприймаються їхнім розумом, чи з того, як вони впливають на їхні почуття, вони не можуть судити про те, як ці речі сприйматимуться розумом чи впливатимуть на почуття підкореного населення. Про те, що місцевий житель пересічних здібностей знає просто інстинктивно, вони повільно і, зрештою, недосконало дізнаються через навчання й досвід. Закони, звичай, соціальні стосунки, яким вони протиставлять, своє законодавство здаються їм дивними й чужими, бо вони не знайомі з ними з самого дитинства. Усі їхні точні й докладні знання залежать від інформації місцевих жителів, а кому з них можна довіряти, дізнатися важко. Населення відчуває до таких володарів страх, підозру, можливо, відразу й рідко прагне до контактів з ними, якщо не має в цьому якоїсь нагальної потреби, і володарі схильні вважати, що на найбільшу довіру заслуговують найдогідливіші з тубільців. Володарям загрожує небезпека перейнятися зневагою до місцевого населення, а тубільці, своєю чергою, ризикують зневіритися, що бодай якісь дії чужинців можуть мати на меті їхню користь. Це лише частина труднощів, що з ними доводиться боротися володарям, які чесно намагаються добре врядувати в чужій для них країні. Хоча б часткове подолання цих ускладнень завжди потребуватиме наполегливої праці, яка вимагатиме величезних здібностей від головних адміністраторів і просто великих від їхніх підлеглих. І найліпшою є така організація цього уряду, що найкраще забезпечує виконання цієї праці, найкраще розвиває в працівниках ці здібності і сприяє призначенню на найвідповідальніші посади саме тих, хто досяг на цій роботі найбільшого. Якщо керівництво не виконувало цієї праці, не набуло таких здібностей і в своїй більшості навіть не усвідомлює, що те і те дуже потрібне, то не можна вважати достатньо доцільною й відповідальність перед таким керівництвом.

Коли народ керує сам собою, то це має значення і реальний зміст, але такої речі, як врядування одного народу над іншим, не існує й існувати не може. Один народ може тримати інший, неначе індиків, чи особисте мисливське господарство, чи як місце, де він робить гроші, чи як ферму, де розводять робочу силу, що працюватиме для зиску хазяїв. Але якщо власною метою урядування є добро підлеглих країн, то абсолютно неможливо, щоб цією справою опікувався безпосередньо народ. Найбільше, що він може зробити, — доручити цю опіку комусь зі своїх найкращих представників — людям, що при виконанні своїх обов’язків не /354/ дуже зважатимуть на міркування своїх співвітчизників і не залежатимуть від їхніх суджень про свої методи роботи. Уявімо собі, яке врядування було б у самих англійців, якби вони знали й піклувалися про власні справи так само мало, як вони знають і піклуються про справи індусів. Навіть це порівняння не дає адекватного уявлення про стан справи, бо народ, такий байдужий до політики загалом, напевне буде просто поступливим і дозволить уряду без перешкод працювати як йому заманеться, тоді як політично активний народ (англійці в Індії) постійно втручається в справи традиційно поступливого населення (індусів), причому майже завжди не там, де слід. Реальні причини, що визначають добробут чи руїну індусів, їхній розвиток чи занепад, далеко виходять за межі світогляду таких правителів. Їм не вистачає знань, щоб навіть просто уявити собі ці причини, а тим паче щоб судити про те, як вони діють. На практиці вони можуть не помітити й не оцінити прикладів надзвичайно ефективного вирішення найсуттєвіших проблем країни, не звернути уваги на будь-які вади врядування. Існують два типи цілей, що першою чергою спокушають їх до якогось втручання у справи країни й контролювати дії своїх тамтешніх представників. Одна ціль — якомога щільніше нашпигувати тубільців англійськими уявленнями та ідеями. Для цього можна використовувати, наприклад, навернення до своєї віри чи навмисні або ненавмисні дії, що ображають релігійні почуття залежного народу. Повчальним прикладом такого хибного підходу з боку народу-володаря (тим паче що ці дії мотивуються тільки прагненням справедливості та чесності й відзначаються найбільшою неупередженістю, якої тільки можна чекати від справді переконаних у чомусь людей) може бути обов’язкова нині в Англії вимога, щоб в усіх урядових школах, де цього бажають діти чи їхні батьки, велося викладання Біблії. З погляду європейця не можна уявити собі нічого справедливішого і краще узгодженого з принципами релігійної свободи. З погляду азіата все видається зовсім інакшим. Жоден азіатський народ ніколи не повірить, що уряд платитиме гроші своїм урядовцям і запускатиме в дію державну машинерію, не маючи на увазі жодної мети. А коли є мета, то жоден азіат не повірить, що будь-який уряд (хіба що слабкий і нікчемний) здійснюватиме її по частинах. Якщо урядові школи й учителі навчають дітей християнству, то жодні запевнення, що його викладають тільки тим, хто сам цього прагне, жодні свідчення на користь цих запевнень не переконають батьків, що уряд не вживає негідних засобів, аби зробити їхніх дітей християнами чи /355/ принаймні відвернути їх від індуїзму. Якби їх щось і могло переконати в протилежному, то це лише повна нездатність таких шкіл бодай когось навернути. Якби це навчання хоч трохи досягало своєї мети, то це поставило б під сумнів не лише корисність і навіть існування підтримуваної урядом освіти, а й сам цей уряд. Англійського протестанта нелегко було б переконати віддати своїх дітей до римо-католицької семінарії, хоч би як хто заперечував, що там відбувається навернення до католицизму. Ірландські католики не пошлють своїх дітей до школи, де їх можуть зробити протестантами. То як тоді можна сподіватися, що індуси, які вірять, ніби однієї психічної дії може вистачити, аби людина втратила всі отримані нею від індуїзму переваги, піддаватимуть своїх дітей небезпеці перетворитися на християн!

Оце був один із випадків, коли громадська думка панівної країни впливає на поведінку своїх делегованих володарів радше шкідливо, ніж позитивно. В інших аспектах її втручання найчастіше відбувається саме там, де його хтось найзавзятіше домагатиметься, тобто так чи інакше на користь інтересів англійських поселенців. У англійських поселенців є друзі на батьківщині, є громадські органи, доступ до публіки, вони об’єднані зі своїми співвітчизниками спільною мовою і спільними ідеями. До будь-якої скарги англійця дослухаються прихильніше, навіть якщо йому й не дадуть навмисне жодної несправедливої переваги. Тож якщо існує якийсь підтверджуваний досвідом факт, то він полягає в тому, що коли держава має підпорядковані їй країни, то найбільніші обмеження слід накладати саме на дії представників панівного народу, що прямують у чужі землі на пошуки долі. Вони завжди становлять одні з найбільших труднощів урядування. Їх захищає авторитет власної держави, вони сповнені зневажливої владності завойовників, їм знайомі почуття, навіювані абсолютною владою, але вони не відчувають її належної відповідальності. Серед таких народів, як індійський, навіть найбільших зусиль органів державної влади звичайно бракує, аби захистити слабких від сильних, а найсильнішими серед сильних є англійські поселенці. В кожному випадку, коли деморалізаційний вплив такої ситуації не компенсований якнайбільше силою характеру самих індивідів, вони вважають, що народ залежної країни — не більше, ніж прах у них під ногами. Їм здається жахливим, що якісь права тубільців можуть стати на перешкоді їхнім найменшим примхам. Вони засуджують і щиро вважають за шкоду для себе найменші намагання захищати місцевих жителів від будь-якого застосування влади з їхнього /356/ боку, яке вони вважають корисним для своїх інтересів. У становищі цих людей такі настрої настільки природні, що навіть попри знеохочення з боку влади, той дух не може не виявлятися постійно в тій або тій формі. Сам уряд від таких почуттів вільний, але йому ніяк не вдається викоренити їх навіть серед власних молодих і недосвідчених службовців та військових, яких він може контролювати набагато краще, ніж незалежних колоністів. Саме в такій ситуації опинились англійці в Індії і, згідно з надійними свідченнями, французи в Алжирі, а також американці на землях, відвойованих у Мексики, і, здається, європейці в Китаї і вже навіть у Японії. А про те, в якій ситуації були іспанці в Південній Америці, навіть не треба згадувати. В усіх цих випадках уряди країн, чиїми підданими є такі приватні шукачі пригод, кращі за них і роблять усе можливе, аби захистити від них тубільців. Навіть іспанський уряд робив це щиро й чесно, хоча й неефективно, — як відомо будь-якому читачеві повчальної історії містера Хелпа. Якби іспанський уряд прямо відповідав перед громадською думкою іспанців, то він, можливо, і не робив би таких спроб. Бо іспанці, без сумніву, радше стали б на бік своїх християнських друзів і родичів, ніж поган. Саме поселенців, а не тубільців почує громадськість у рідному краї; саме їхній опис ситуації скорше вважатимуть за правду, бо лише вони мають як засоби, так і мотиви наполегливо вкарбовувати свої пояснення в неуважні й незацікавлені голови публіки. Ту недовірливу критичність, з якою англійці більше, ніж будь-який інший народ, звикли вивчати ставлення своєї країни до іноземців, вони здебільшого спрямовують на діяльність державної влади. В усіх суперечках між урядом та індивідом кожен англієць завжди схильний вважати, що уряд не має слушності. Коли поселенці-англійці готують свою політичну артилерію до бою проти будь-якого з бастіонів, збудованих для захисту тубільців від зазіхань із боку колоністів, виконавчі органи влади, маючи щире, але кволе й ніколи не здійснюване бажання зробити щось добре, здебільшого вважають, що для їхніх парламентських інтересів безпечніше і в будь-якому разі спокійніше просто покинути позиції, за які точиться боротьба, ніж захищати їх.

Але справи ускладнюються тим, що коли громадська думка виступає (а англійська громадська думка — віддаймо їй належне — дуже відкрита для цього) в ім’я справедливості й любові до людини на захист якоїсь підвладної території чи нації, то існує велика ймовірність, що її активність буде спрямована не туди, куди слід. /357/ Адже підвладне суспільство теж складається з гнобителів і пригноблених, з могутніх індивідів чи класів і розпростертих перед ними рабів, і саме гнобителі, а не раби мають змогу доступитися до англійської публіки. Тиран чи розпусник, якого за зловживання позбавили влади, але, замість покарати, зберігають йому такі самі розкоші й велич, які були в нього завжди; групка привілейованих землевласників, які вимагають, щоб держава поступилася своїм правом на ренту з земель їхньої країни саме на їхню користь, чи засуджують будь-які спроби захистити маси від їхнього здирства, — всім цим людям зовсім не важко забезпечити себе в британському парламенті чи пресі матеріально й морально зацікавленими прибічниками. А мовчазні міріади простих людей собі такого дозволити не можуть.

Усі попередні спостереження ілюструють дію певного принципу (який можна було б назвати очевидним, якби не та обставина, що його, здається, майже ніхто не усвідомлює), і він полягає в тому, що, хоча відповідальність перед тими, над ким урядують, є найкращою гарантією доброго врядування, відповідальність перед кимось іншим не тільки не може правити за таку гарантію, а може призвести до зла з не меншою ймовірністю, ніж до добра. Відповідальність британських адміністраторів у Індії перед британським народом корисна здебільшого тому, що забезпечує розголос і обговорення будь-якої суперечливої дії уряду. І для того, щоб була користь, не обов’язково, щоб увесь широкий загал розумів суть справи, — головне, щоб існували індивіди, які розуміють. Адже моральна відповідальність — це відповідальність не перед усім народом, а лише перед кожним окремим його представником, що може формувати власні судження на підставі зважених і вагомих міркувань. І схвалення чи несхвалення однієї добре обізнаної з предметом людини може переважити думку тисяч людей, які нічого про предмет не знають. Без сумніву, безпосередніх адміністраторів значно обмежує те, що їхні дії можуть бути оскаржені таким чином і їхню поведінку можуть належним чином оцінити один чи два представники такого громадського суду, хай навіть думка решти загалу буде нічогісінько не варта. Ось цим і обмежуються переваги Індії, які вона має завдяки контролю англійського парламенту й народу за індійським урядом.

Якщо англійський народ прагне виконати свій обов’язок перед такою країною, як Індія, він повинен не керувати нею прямо з Англії, а дати їй добрих правителів. І навряд чи хтось підходить для врядування такою країною гірше за міністрів англійського ка-/358/бінету: адже вони переймаються англійською політикою, а не індійською, і мало хто з них лишається на своїй посаді достатньо довго, щоб розвинути в собі грунтований на знаннях інтерес до складної справи врядування цією країною, зате які-небудь фракційні ідеї, підтримувані двома чи трьома парламентськими ораторами, можуть вплинути на них із силою абсолютної істини. Причому ні навчання, ні попередні посади не сприяли розвитку в такого міністра схильностей чи формування досвіду, що дали б йому змогу виробляти власні принципові погляди. Вільна держава, що намагається за допомогою гілки власного виконавчого уряду правити віддаленою залежною країною з народом, анітрохи не схожим на її власних жителів, майже завжди приречена на невдачу. Єдиний спосіб урядування, що має пристойні шанси на успіх — це урядування через делегований орган більш-менш постійного характеру, причому змінювана адміністрація держави-володарки повинна мати щодо дій цього органу лише право інспекції й негативного голосу. У випадку Індії такий орган існував, і я боюся, що й Індії, й Англії доведеться жорстоко поплатитися за короткозору політику, що призвела до скасування цього допоміжного інструменту врядування.

Можна було б і не казати, що такий делегований орган не може мати всіх необхідних ознак доброго врядування. Передусім він не може мати повної й усеосяжної тотожності інтересів з підвладними: адже її важко домогтися навіть там, де ці підвладні певною мірою пристосовані піклуватися про свої справи самотужки. Справді добре врядування просто не сумісне з умовами, з якими ми стикаємося в даному випадку. Нам доводиться обирати один з недосконалих варіантів. Проблема полягає в тому, щоб сформувати урядовий орган, щонайбільше зацікавлений в доброму врядуванні й щонайменше — в поганому. А найкраще цим умовам відповідає допоміжний орган. Така делегована адміністрація має бодай ту перевагу над прямим урядуванням, що вона, хай там як, не має інших обов’язків, окрім обов’язків перед своїми підвладними, й не обтяжена ніякими інтересами, окрім їхніх. Її власну здатність мати користь із кепського врядування можна зменшити до ледве помітного мінімуму (як, скажімо, при останньому переустрої Ост-Індської кампанії). І така адміністрація може бути абсолютно не схильною підтримувати чиїсь індивідуальні або класові інтереси. І коли уряд і парламент метрополії коливаються між різними партійними впливами, не знаючи, як їм використати своє вирішальне слово, допоміжний орган завжди лишається надійним захисни-/359/ком і адвокатом колонії перед імперським трибуналом. Мало того, цілком природна річ, що цей допоміжний орган складається здебільшого з осіб, професійно знайомих з ситуацією в колоніях: вони стажувались там, і адміністративна робота в колоніях стала головною справою їхнього життя. Маючи таку кваліфікацію й не підлягаючи звільненню зі своєї служби внаслідок політичних змін у власній країні, вони прагнуть, щоб їхній характер і погляди відповідали цій особливій довірі, й набагато більше зацікавлені в успіху свого врядування й у процвітанні довіреної їм країни, ніж піклувався б про успішне врядування й процвітання якоїсь іншої країни, крім метрополії, якій він безпосередньо служить, член кабінету при будь-якому представницькому урядуванні. Тією мірою, якою добір людей, що здійснюють врядування на місцях, переходить до цього органу, призначення на адміністративні посади в колоніях вилучаються з виру партійних і парламентських зловживань. Втрачають чинність такі мотиви протегування, як намагання нагородити прибічників або підплатити тих, хто інакше пристав би до супротивників, — а ці мотиви в державного діяча пересічних моральних чеснот завжди сильніші за голос сумління та обов’язку, який вимагає, щоб він призначив ту людину, що найкраще відповідає тій або тій посаді. А коли якомога більшою мірою звільнити від зловживань бодай адміністративні призначення в колоніях, це дасть користь, яка набагато переважить усе зло, яке може заподіяти решта нечесно призначених державних урядовців: адже, якщо урядовець будь-якого іншого департаменту некваліфікований, громадська думка певною мірою підкаже йому, що слід робити. А там, де народ ще не здатний самостійно провадити свої справи, характер урядування повністю залежить від моральних та інтелектуальних якостей окремих урядовців.

Мені не здається зайвим знов і знов нагадати, що в такій країні, як Індія, все залежить від особистих якостей і здібностей державних урядовців. У цьому полягає основний принцип урядування Індією. Той день, коли всі усвідомляють, що хтось, керуючись міркуваннями особистої зручності, призначає людей на відповідальні посади в Індії (в Англії таку практику вже визнали злочинною), і ніхто його не карає, стане початком занепаду й падіння нашої імперії в цій частині світу. І навіть, коли ми маємо щирий намір віддати перевагу найкращому з кандидатів, не слід сподіватися, що потрібних людей постачатиме нам випадок. Їх має цілеспрямовано формувати сама система врядування. Досі так воно й було, і завдяки цьому наше врядування в Індії трималося й забез-/360/печувало якщо не дуже швидке, то принаймні стабільне зростання добробуту й належне керування країною. А нині на цю систему так гірко нарікають і висловлюють стільки прагнення її повалити, ніби освіта та навчання урядовців для підготовки до майбутньої роботи — справа надзвичайно непотрібна й безглузда: адже це невиправдане порушення людських прав на невігластво й недосвідченість. Тут існує мовчазна змова між тими, хто прагне висунути на найпрестижніші посади в Індії своїх ставлеників, зміцнюючи таким чином плетиво особистих зв’язків, і тими, хто, вже живучи в Індії, претендує на те, щоб, замість працювати на фабриці з переробки індіго чи в юридичній конторі, здійснювати судочинство і визначати для мільйонів людей податки на користь держави. "Монополія" цивільної служби, яку так люто лають ці люди, подібна до монополії судовиків у залі суду, і скасувати її — однаково, що відкрити доступ до парламентських лав Вестмінстерського палацу кожному, чиї друзі засвідчать, що він час від часу зазирає в юридичні праці Блекстона. Якби ми почали цілеспрямовано, на державному рівні, посилати чи заохочувати молодих людей їхати з нашої країни в колонії для отримання високих посад на чужині й не вимагали, щоб вони спочатку в процесі роботи на нижчих посадах вивчили тамтешні справи, то найважливіші посади були б роздані чиїмсь далеким родичам і авантюристам, не пов’язаним жодними професійними інтересами з колонією і виконуваною там роботою, — тобто людям, що прагнуть тільки щонайшвидше нагребти грошей і повернутися додому. Безпека країни може бути гарантована лише тоді, якщо ті, хто нею керує, беруться до цієї роботи замолоду в якості всього-на-всього кандидатів на посаду, починають з самого низу кар’єрної драбини, і вже потім, через належний проміжок часу, відповідно до набутої кваліфікації, підіймаються або не підіймаються цією драбиною вгору. Вада Ост-Індської кампанії полягає в тому, що, хоча для найважливіших посад ретельно добирали найкращих людей, але, якщо якийсь урядовець прослужив досить довго, то він — як компетентний, так і нездара — зрештою піднімався на вищий щабель (хіба що з певною затримкою). Слід пам’ятати, що навіть найнекваліфікованіші представники цього корпусу урядовців досі були людьми спеціально підготованими для виконання своїх обов’язків, і вони виконували їх протягом багатьох років, не соромлячись найнижчих посад, під наглядом й авторитетом вищих посадовців. Хоча це й зменшувало зло, воно все-таки було досить помітним. Людина, яка ніколи не стає здатною на щось більше, крім посади помічника, має бути /361/ помічником усе життя, і молодші мають переганяти її на службовій драбині. Оце єдина справжня вада, яку я вбачаю в старій системі службових призначень в Індії. Крім того, ця цілком задовільна система була ще й напрочуд удосконалена: адже початковий добір кандидатів відбувався за конкурсними іспитами. Така система не тільки дає змогу набрати найпрацьовитіших і найспроможніших з наявних кандидатів, а має ще одну перевагу: за таких умов особисті зв’язки між кандидатами на посади й тими, від чийого голосу залежить їхнє призначення, можуть бути хіба що випадковими.

І немає нічого несправедливого в тому, що тільки такі спеціально відібрані й навчені урядовці підлягають призначенню на посади, які вимагають специфічних для Індії знань і навичок. Якщо для всіх, навіть випадкових, кандидатів на найвищі посади всі двері будуть відчинені ще до того, як вони попрацюють на нижчих постах, то в ці двері постійно стукатимуть усілякі впливові люди, тож причинити їх бодай ненадовго буде просто неможливо. Єдине призначення, яке треба здійснювати за іншим правилом, — це призначення на найвищу посаду. Віце-королем Британської Індії має бути людина, вибрана серед усіх англійців за свої видатні загальні якості правителя. Якщо хто має такі якості, він здатний розпізнати в інших людях і використати ті спеціальні знання й розуміння місцевих справ, яких він сам не мав змоги отримати. Існують досить поважні причини, чому віце-король не повинен бути одним із постійних членів адміністрації колонії (хіба що у виняткових випадках). Всі служби більшою чи меншою мірою мають власні класові упередження, а їхній голова має бути вільним від них. До того ж, хоч би якими обдарованими й досвідченими були люди, що провели своє життя в Азії, вони навряд чи будуть знайомі з передовими європейськими ідеями у сфері державного врядування; отже, голова уряду має принести їх з собою і сполучити з плодами суто індійського досвіду. І знов-таки, належачи до іншого класу, — надто тоді, коли його обирають інші органи влади, — він рідко матиме якісь особисті симпатії чи антипатії, що впливатимуть на здійснювані призначення. Саме така надійна гарантія чесного і справедливого керівництва на диво бездоганно працювала за сумісного врядування корони й Ост-Індської кампанії. Головних розпорядників посад (генерал-губернатора й губернаторів) фактично, хоча й не офіційно, призначала корона, тобто центральний уряд, а не допоміжний орган, — отже, завжди була велика ймовірність, що високий урядовець корони не мав у місцевій ад-/362/міністрації ніяких особистих чи політичних зв’язків; натомість делегований орган здебільшого складається з людей, які служили в країні весь час і, певне, мають такі зв’язки. Така гарантія неупередженості дуже б зменшилась, якби значна частка цивільних урядовців походила з того самого суспільного класу, що й віцекоролі та губернатори, — нехай би їх навіть посилали в Індію в дитинстві як простих кандидатів на державну службу. Тоді навіть конкурсні вступні іспити були б недостатньою запорукою неупередженості. Вони б захищали лише від невігластва й бездарності і змушували б дітей зі шляхетних родин починати гонку з того самого рівня освіченості й хисту, що й решта людей, і найдурнішу дитину шляхетного роду не можна було б влаштувати на державну службу в Індію так само легко, як на службу в церкву. Зате після іспитів уже ніщо не перешкоджало б явно несправедливим призначенням. Усі службовці вже не були б однаково незнайомі вершителеві їхньої долі. Якась частина мала б з ним близькі особисті стосунки, а ще більша частина — політичні. Виходці з певних родин, представники вищих класів і взагалі люди із впливовими зв’язками просувалися б швидше за своїх конкурентів; їх частіше тримали б на посадах, яким вони не відповідають, або призначали б на посади, відсуваючи вбік набагато кращих претендентів. У цій грі запрацювали б ті самі чинники, що впливають на просування в армії. Неупередженості при призначеннях в Індії сподівалися б лише ті (якщо тільки таке диво щиросердя ще існує в природі), хто вважає, що й на просування в армії нічия особиста упередженість не впливає. Боюся, що жодні заходи, яких можна вжити за нинішньої системи, не допоможуть позбутися цього зла. Жодні заходи не дадуть нам такого захисту від зловживань, який можна було б порівняти з тим, що спонтанно сформувався під час так званого подвійного врядування в Індії.

Те, що вважають за таку значну перевагу, коли йдеться про англійську систему врядування на батьківщині, в Індії перетворюється на ваду, а саме: ця система сформувалася не за якимсь заздалегідь визначеним планом, а сама собою, в результаті низки вдосконалень і змін машинерії, створеної попервах для інших завдань. І коли така система працює не в тій країні, для потреб якої вона утворилася, то її практичні переваги не доходять до свідомості жителів цієї країни, й система стане прийнятною там лише після певних теоретичних рекомендацій. На жаль, у нашому випадку, здається, втрачено саме це. І, без сумніву, загальні теорії врядування не можуть запропонувати таких рекомендацій, бо ці теорії /363/ сформульовані для держав, чиї обставини в усіх найважливіших рисах відрізняються від випадку, який ми розглядаємо. Але в державному врядуванні, як і в інших сферах людської діяльності, майже всі фундаментальні принципи сформувались на основі спостережень якогось окремого випадку, коли загальні закони природи діяли за нового або не поміченому доти поєднання обставин. Інституціям Великобританії і Сполучених Штатів судилася честь сформулювати більшість теорій урядування, і нині, через кілька поколінь, після низки здобутків і невдач, ці теорії сприяють пробудженню політичного життя народів Європи. Урядові Ост-Індської кампанії судилося запропонувати істинну теорію врядування цивілізованої держави над напівварварськими залежними країнами й, запропонувавши, загинути. Тепер лишається тільки сподіватися, що покоління через три цей теоретичний здобуток буде бодай єдиним наслідком нашого врядування в Індії і нащадки скажуть про нас, що, випадково натрапивши на систему державного устрою, яка перевершує будь-що свідомо створене нашою мудрістю, ми негайно скористалися своєю здатністю усвідомлено діяти лише для руйнування цієї системи; відкинули й занапастили добро, якого просто не встигли усвідомити, через незнання принципів, що його породили. Di meliora, Боже борони, але якщо таку несприятливу для Англії й усієї цивілізації долю можна відвернути, то лише за допомогою набагато ширших політичних концепцій, ніж ті, що їх пропонує нам англійська і європейська практика, а також за допомогою такого глибокого вивчення індійського досвіду та обставин урядування, вдатися до якого досі ніхто не виявив ніякого бажання — ні англійські політики, ні люди, що формують англійську громадську думку. /364/

Попередня     Головна     Наступна