[Василь Микитась. Давньоукраїнські студенти і професори. — К., 1994. — С. 281-286.]

Попередня     Головна     Наступна





ВИСНОВКИ



«Зародження і розвиток шкільної справи та вищої освіти на українських землях з давніх давен до кінця XVIII ст. відбувалися в складних суспільно-політичних умовах становлення нації, мали як свої злети, так і падіння, бурхливе процвітання і принизливе животіння залежно від економічного, політичного і культурного поступу України. Школи існували навіть у найтяжчі періоди її існування й досягли високого рівня під кінець XVI — у першій половині XVII ст. у зв’язку з появою громадських організацій — міських та сільських братств. На базі Київської братської школи (1615) виник перший вищий навчальний заклад і визначний науковий та культурно-освітній центр на Україні — Києво-Могилянський колегіум (1632), згодом Києво-Могилянська академія (1701).

Однак вищу освіту юнаки здобували набагато раніше у багатьох західноєвропейських університетах і академіях, де ставали магістрами і докторами наук, професорами, деканами і ректорами. Типологічно вони були зв’язані із західними вагантами-голіардами, бардами-трубадурами. Ще у XV — XVI ст. на незначні кошти, а то й без них вони мандрували у пошуках знань за тисячі кілометрів до Італії і Франції, Німеччини і Нідерландів, Чехії і Польщі, самі писали латинською мовою твори, які здобували визнання далеко за межами вітчизни. їхніми прямими спадкоємцями були українські мандрівні студенти, «мандрівні дяки» XVII — XVIII ст., які стали засновниками української демократичної і сміхової літератури. /282/

Києво-Могилянська академія славилась на весь світ, впродовж століть була кузнею освітньо-педагогічних і наукових кадрів, основоположником майже всіх суспільних наук, готувала визначних громадських, політичних, церковних та культурних діячів України та Росії, робила вирішальний вплив на їхнє духовне життя, але матеріальне забезпечення її здебільшого було мізерним. Один із перших істориків академії В. Аскоченський, коротко розповівши про нужденне життя студентів, особливо тих бідаків і сиріт, які жили в бурсах, сто п’ятдесят років тому скрушно констатував: «Сумна картина! Але хто не схилиться перед цими бідолахами школярами, що принижувалися до жебрування з однією лише метою здобути освіту. Який розсудливий і добрий батько не покаже нині сину своєму, оточеному гувернерами і всілякими комфортами, на вражаючий приклад любові до освіти, що так опукло і яскраво вимальовується у цих вихованців древньої академії, що ховали під злидарським рам’ям високі стремління духу?... Посміється над усім цим тільки той, хто спроможний вибухнути реготом при спогляданні страждань людини або каліцтвом свого ближнього!» 1. І хоч життя іноді ставало просто нестерпним, школярі і студенти мужньо проходили сувору школу існування, гартувалися в нестатках, стоїчно зносили голод і холод та ставали помітними сівачами знань на посадах учителів, професорів, префектів, ректорів шкіл, колегіумів і академії, лікарями, священиками, архієреями, митрополитами, композиторами, дипломатами, почесними академіками.



1 Аскоченский В. Киев с древнейшим его училищем. — Ч. 1. — С. 271 — 272.



У другій половині XVIII ст. Київська академія поступово втрачає науковий престиж і свою матеріальну базу — Братський училищний монастир та набирає форми духовного навчального закладу. До цього доклала руки особисто Катерина II та її феодально-поміщицький уряд, не дозволивши ні реорганізацію академії, ні відкриття на Україні нових учбових закладів. Натомість студентів Київської академії та Переяславського колегіуму, що вважався одним із кращих, забирали у московські і петербурзькі університети, інженерні училища, медичну і духовну академії та семінарії, а випускників робили ректорами і професорами Росії. Колишня козацька старшина, та, що пхалася в дворяни, тепер направляла своїх синів на навчання або в столичні російські, або в західноєвропейські вузи. /283/

На межі XIX ст. Києво-Могилянська академія була настільки немічною, що її 1817 р. закрили. Правда, 1819 р. її знову відкрили, але як духовний навчальний заклад для підготовки виключно церковнослужителів. Та й приймали туди дітей духовенства з українських, російських та інших територій, а викладання велося тільки російською мовою. Русифікаторство, що вкорінювалося з другої половини XVIII ст. й культивувалося імперською адміністративно-бюрократичною системою, буяло чортополохом.

На незначне пожвавлення українського руху у 60-х роках XIX ст., що його «обрусителі» називали «українським сепаратизмом», посипався град шовіністичних «заушень» та урядових репресій. Валуєвський циркуляр 1863 р. з його страхітливим присудом, що «ніякої малоросійської мови не було, немає і не може бути», і царський, підписаний в Емсі 1876 p., указ, яким багатомільйонному населенню України фактично було замкнуто уста, розв’язали руки шовіністам, що чорною хмарою ринули на українські та білоруські землі.

Іван Нечуй-Левицький (з родини старосвітського українського священика) з 1847 р. навчався в бурсі та Київській духовній семінарії, чотири роки (1861 — 1865) перебував у Києво-Могилянській духовній академії, яку закінчив із званням магістра богослів’я, але викладав російську мову, літературу, історію, географію у містах Полтаві, Каліші, Седлеці, Кишиневі. Отож, життя академії знав не з чуток і офіційних свідчень, а з власного досвіду. У згадуваному романі «Хмари» (1873 — 1874) про свій навчальний заклад він писав: «Київська академія того часу стояла дуже низько і не давала нічого для мислі. Вона була перероблена з старої Могилянської академії. Замість латинського язика уряд завів великоруський. Про український язик ніхто не дбав, хоча не так давно студенти писали вірші чистим українським язиком. Академія зосталася дуже позаду од свого часу: в ній панувала схоластика, од котрої висихала всяка мисль в головах студентів. Світські науки були закутані в дух теології. Тільки одна філософія стояла усе дуже добре. Академія випускала тоді в семінарії професорів, котрі були темні, як темна ніч, і нічому не вчили, бо й самі нічого не тямили — тільки з горя горілку пили [...]. З тієї академії повиходили протоєреї і архієреї, що плодили на Україні московський язик і московський дух, заводили московську централізацію в давній демократичній українській церкві. Давня академія Могили служила вже не Україні, не /284/ українському народові, а великоруському урядові і його государственним планам» 1.

Зі своєї власної практики письменник свідчив, що тогочасні студенти вже небагато виносили з академії, їх «не ворушила» суха офіціозна наука, натомість вони шукали, хай і не всі, прогресивну літературу, що «заходила в академію збоку», протестували проти засилля тупих псевдовчених-кар’єристів. Можна зрозуміти І. Нечуя-Левицького, всю його, за словами академіка О. І. Білецького, «гіркоту й жовч з приводу гноблення народів Росії царизмом», — та зненависть письменника до великодержавників-воздвиженських — прототипів тих «чорносотенних київських професорів, які особливо розплодилися на кінець XIX і початок XX століття». А назва роману «Хмари», чи, в другій редакції, «Чорні хмари», була виразно алегоричною як «символ національного гноблення, символ усіх темних сил, які намагаються денаціоналізувати українську молодь, відірвати її від рідного народу, перетворити на прислужників російського царизму, душителів української культури» 2. Правда, представники передової української молоді розпочинали тоді виказувати «свої ідеї» тим, що рядилися у чорні свитки, вишивані сорочки, шаровари, широкі, як Чорне море, співали народні пісні, багато говорили про «неньку Україну» і дещо робили для її відродження.



1 Нечуй-Левицький І. Хмари. — С. 343.

2 Білецький О. Іван Семенович Левицький (Нечуй) // Там само. — Передмова. — С. 34.



Звичайно, були в академії не тільки туподумні корисливі посланці з центральних земель імперії, а й чесні, високопорядні люди, такі як однокурсник І. Нечуя-Левицького з Костромської губернії М. І. Петров. Він також не пішов по церковній лінії, а став учителем словесності Волинської семінарії, а потім професором теорії словесності, російської і зарубіжної літератур Київської духовної академії, членом-кореспондентом Петроградської Академії наук (з 1914 p. ), першим академіком України (з 1918 p. ). Дослідник давньої і нової української літератури, історик, славіст, етнограф, археограф, автор великої кількості наукових праць, й передусім з історії Києво-Могилянської академії, в яких намагався неупереджено і об’єктивно дослідити як злети рідного вузу, так і поступове його падіння за «освіченого деспотизму» Катерини II, все своє життя присвятив виключно Україні та її культурі. /285/

У роки дикого розгулу валуївщини, коли все українське топталося, коли заборонялося вживати навіть слово «Україна» і все пов’язане з нею, М. І. Петров друкує свої капітальні праці з тенденційно підкресленою назвою «Київська художня література XVIII ст., переважно драматична» (1882, друге видання — «Нариси з історії української літератури XVII — XVIII ст.», 1911) та «Нариси української літератури XIX століття» (1884). Названі праці були одними з перших в українському літературознавстві, отримали не тільки заслужені нагороди, а й позитивну оцінку українських вчених М. Костомарова, М. Драгоманова, М. Дашкевича, І. Франка, М. Сумцова та ін. М. І. Петров виховав цілу плеяду вчених — дослідників історії академії, зокрема професорів Д. Вишневського, В. Серебренникова, Ф. Титова.

Духовну академію (1819 — 1920) у різний час скінчили співак і композитор С. Гулак-Артемовський, диригент-музика О. Кошиць, композитор П. Козицький, економіст академік К. Воблий та інші вчені, які публікували свої праці в періодичному виданні «Труды Киевской духовной академии» (1860 — 1919).

Із падінням Києво-Могилянської академії як світського закладу центр наукової і навчальної роботи переходить у нововідкриті університети: Харківський (з 1805 p.), Київський (з 1834 p. ), Одеський (з 1865 p. ). У другій половині XIX ст. набирають сили Львівський і Чернівецький університети, Ніжинська гімназія вищих наук (з 1820 р. ) та Колегія Павла Галагана (з 1871 p. ), де навчалися, викладали і звідки вийшли видатні вчені, письменники, освітні та культурні діячі світового значення.

1920 р. зі встановленням радянської влади було ліквідовано і духовну академію. Студентів і професорів її розігнали, а давні будівлі, за винятком одного корпусу, де був розташований філіал центральної бібліотеки АН України, використовували різні установи, часто далекі від науки і культури, як наприклад, Київське військово-морське училище. На подвір’ї колишньої академії воно влаштувало плац для стройової підготовки та казарми для курсантів, щоправда старі будівлі комплексу все ж утримувало в належному порядкові.

Впродовж майже двох століть серед української передової громадськості жевріла думка про відновлення славетного першого вищого учбового закладу всієї Східної Європи. З розпадом колишнього Радянського Союзу це актуальне питання /286/ постало з новою силою. На вимогу громадськості при Академії наук України та виконкомі Київської міської Ради народних депутатів було створено спеціальну комісію, яка дійшла висновку про відновлення Києво-Могилянської академії як вищого навчального закладу європейського рівня. Таке рішення одностайно підтримали наукові та освітянські установи, форуми інтелігенції, значна частина українського студентства і професури.

19 вересня 1991 р. Верховна Рада України видає розпорядження, в якому зазначає, що з метою виховання високоосвічених кадрів для управління державою та репрезентації України на міжнародній арені є потреба відновити діяльність Києво-Могилянської академії в місті Києві на її історичній території як незалежного вищого навчального закладу. В жовтні того самого року відбулась репрезентація відновленої академії, а наступного 1992 року — урочисте освячення закладу під назвою Університет «Києво-Могилянська академія». Її ректорат запропонував нову модель вищої освіти на базі трьох факультетів: гуманітарного (культурологія, філософія, релігієзнавство), суспільних (соціологія, економіка, історія, політологія і державне управління) та природничих наук (фізика, біологія, екологія). Згодом передбачено розширення спеціальностей.

На 1992 — 1993 навчальний рік Університет «Києво-Могилянська академія» набрав перших 200 студентів і певну кількість професури; його ректором став кандидат педагогічних і доктор філологічних наук В. Брюховецький — ініціатор і організатор відновлення закладу. Відбулися врочистий похід студентства до Покровської церкви, збудованої за проектом вихованця академії І. Григоровича-Барського, символічне запалення лампади Знань, стилізовані під давнину театральні дійства з відображенням основних віх навчального закладу, відновлення громадської благодійної установи — Києво-Могилянського братства з посильним матеріальним внеском. Першими братчиками стали президент України Л. Кравчук, ректор академії В. Брюховецький та ін.

Новоприйняті студенти поклялися продовжувати традиції славетної альма-матер, опановувати здобутки світової культури і науки, пронести через усе життя любов до рідної землі, високі ідеали гуманізму і демократії. Після 175-літньої вимушеної перерви Києво-Могилянська академія знову продовжує свою подвижницьку діяльність у нових умовах вільної і суверенної України, тепер уже як міжнародний незалежний університет.








Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.