[Василь Микитась. Давньоукраїнські студенти і професори. — К., 1994. — С. 261-280.]

Попередня     Головна     Наступна





ВІДПЛИВ РОЗУМІВ. МІЖНАРОДНІ ЗВ’ЯЗКИ



Європейський авторитет і слава Києво-Могилянського колегіуму в другій половині XVII ст. були настільки великими, що він став прямим взірцем для заснування 1687 р. в Москві першого загальноосвітнього учбового закладу вищого типу — Еліно-грецької академії, згодом переіменованої на Слов’яно-латинську (1701), потім на Слов’яно-греко-латинську академію (1775). Статут її майже повністю дублював статут київського колегіуму. Основним ініціатором її створення був Симеон Полоцький, а в реорганізації її головну роль відіграв також випускник Києво-Могилянського колегіуму Стефан Яворський, за часів діяльності якого починається небувалий відплив, якщо не грабунок царизмом розумів («утечка умов») України впродовж всього XVIII ст.

Проілюструємо це документами. Завжди вірнопідданий царизмові «найсвятіший синод» 1721 р. не лише визнавав, але і наказував: «В славенолатинских Московских школах мало учителей, а ко ученню философии весьма никого нет; а слышно де, что в Киеве обретаются ко учению философии, риторики и пиитики способныи мужи... И по его великого государя указу велено способных ко ученню персон из Киевопечерского монастыря или где инди кто обритается, отправить к Москве обычайно на подводах без замедления». Як відомо, ліберальничати Петро I не вмів і вимагав беззаперечного виконання. Киян призначали також вихователями і навчителями царських сімей, ректорами, префектами і вчителями різних шкіл від монастирських, архієрейських до народних, семінарій і університетів, а також світськими діловодами, секретарями, /262/ перекладачами, правщиками книжок. Подібні факти вже не раз висвітлювалися в документальній пресі, особливо в багатотомних «Актах и документах», укладених М. І. Петровим.

У монографії «Історія Московської слов’яно-греко-латинської академії» 1855 р. російський дослідник С. Смирнов констатував, що з початку і до часів митрополита Платона «московська академія здебільшого мала наставників з Києва, які при викладанні прямували навчальним курсом київським і вводили в життя академії порядки, що були заведені в Києві» 1. Раніше (1739 р. ) про це писав і смоленський єпископ Гедеон Вишневський у листі до Рафаеля Заборовського. До того Вишневський був професором Київської академії, потім тривалий час ректором Московської академії, тому на підставі власного досвіду свідчив, що рідна альма-матер завжди буяла вченими людьми та «имЂла честь сицевую, что от нея, аки с преславных оных Афин, вся Россія источник премудрости черпала; и вся своя новозаведенные колонии поила и израстила» 2. Так було.

В першій, та і в другій половині XVIII ст. Києво-Могилянська академія репрезентувала вищу науку в Росії, на початку заснування там учбових закладів мала універсально-освітнє значення для всієї імперії, даючи їй своїх вихованців, які засновували школи, були просвітителямиосвітянами за типом і «духом своєї рідної школи. «І можна сказати, — констатує Д. Вишневський, — майже всі училища Росії тих часів зобов’язані або своїм виникненням, або своїм ростом, або своїм внутрішнім ладом Київській академії» 3.



1 Смирнов С. История Московской славяно-греко-латинской академии. — М., 1855. — С. 17, 81.

2 Акты и документы, относящиеся к истории Киевской академии. — Т. 1. — № 10; С. 39, 311 — 312, 325 та ін.

3 Вишневский Д. Киевская академия в первой половине XVIII в. — С. 328.



На початку існування Московської академії київські професори Стефан Прибилович, Теофіл Кролик, Інокентій Кульчицький, Гавриїл Бужинський, Гедеон Вишневський, Платон Малиновський читали там філософію. 1701 р. на вимогу Петра I до Москви направляють шість викладачів Києво-Могилянської академії, а потім за указом синоду це робилося майже щорічно. Від 1701 до 1762 р. на посади /263/ професорів і вчителів було направлено близько 100 чоловік, не кажучи вже про студентів 1. За вказаний період ректорів Московської академії було 21 чоловік, з них вихідців з Києва 18, а з 25 префектів — з Київської академії 23. У 1703 — 1704 pp. ректором був Рафаїл Краснопольський, у 1704 — 1705 — Сильвестр Крайський, у 1706 — 1708 — Йосиф Туробойський, Гедеон Вишневський у 1718 — 1722 pp. був префектом, а в 1722 — 1728 pp. ректором, потім смоленським єпископом; Інокентій Нерунович у 1732 — 1741 pp. був префектом, потім іркутським єпископом; Стефан Калиновський у 1733 — 1736 pp. — ректором, потім новгородським архієпископом; Кирило Флоринський I у 1736 — 1741 pp. був префектом, потім ректором; Платон Левицький у 1739 — 1741 pp. — ректором, потім ніжинським архімандритом; Варлаам Лащевський у 1753 — 1754 pp. — ректором, потім архімандритом Донського монастиря; Гедеон Слонімський ректором у 1758 — 1761 pp.

У першій половині XVIII ст. з різних причин (ніби для закінчення освіти) з Києва до Москви перейшли студенти Григорій (Гавриїл) Кременецький, Андрій (Амвросій) Зертис-Каменський, Микола Каменський, Іван і Микола Бантиші-Каменські та багато інших, які стали досить помітними діячами. За словами М. І. Петрова, Московська академія тих часів була старшою і найбільш багатолюдною колонією Київської академії. Учителями і проповідниками Московської академії були не лише вихованці з Києва, а й з інших навчальних закладів, де вони після закінчення академії працювали викладачами, — Харківського і Чернігівського колегіумів, Смоленської, Олександро-Невської, Рязанської та інших семінарій. «Причім, досить багато наставників Московської академії цього періоду, хоч і закінчили навчання в Москві, носять, однак, українські прізвища і зазначають своє українське походження» 2. Їх неоковирно записували на російський лад, скажімо, з Граціанського робили Драніцина тощо.



1 Див.: Харлампович К. В. Малорусское влияние на великорусскую церковную жизнь. — С. 652; Хижняк З. І. Києво-Могилянська академія. — С. 171 — 172.

2 Петров Н. И. Значение Киевской академии в развитии духовних школ в России. — С. 12 — 13.



Київські вчені — професори і ректори Московської академії — були вихователями і навчителями таких діячів /264/ російської науки й культури, як Каріон Істомін, Іван Посошков, Антіох Кантемір, Василь Тредіаковський, Василь Баженов, Леонтій Магницький, Михайло Ломоносов та ін. Розкриваючи значення Києво-Могилянської академії у розвитку східнослов’янської культури, Г. М. Мойсеєва зазначала, що збереглися конспекти лекцій з курсів поетики і риторики київських професорів Порфирія Крайського та Феофілакта Квітницького, записані рукою слухача М. Ломоносова 1.



1 Див.: Моисеева Г. Н. Ломоносов и Украина // Русская литература XVIII века и славянские литературы. — М.; Л., 1963. — С. 79 — 101 та ін.



Взагалі М. Ломоносов до певної міри був виучеником київських професорів: у класах фари та інфими його вчив києвомогилянець Іван Лещинський, у класах поетики і риторики згадувані Порфирій Крайський та Феофілакт Квітницький, філософію читав київський вчений чернець Антоній Кувечинський, кияни вчили також грецької і латинської мов. Незаангажований російською великодержавною амбіцією В. Аскоченський ще 1856 р. писав, що вчителі риторики півдня у XVIII ст. були першими вітіями і проповідниками в Росії; з Києва їх викликали і Москва, і Петербург, а не навпаки. Тому М. Ломоносову як майбутньому реформатору «російського стилю» було кого послухати і було в кого повчитися. А на Україні він міг глибше і ближче вникнути в красу тої мови, з якої черпали силу і багатство Туптало, Яворський, Прокопович, Кониський та подібні до них. І цього забувати не слід, як і того, що теорію про три стилі М. Ломоносов розвинув саме з поетики Ф. Прокоповича. Отож гучна слава Києво-Могилянської академії, навчальна практика її професури у Москві спонукали сина північного поморського рибалки, студента М. Ломоносова, маючи в кишені мізерні кошти на хліб і квас, відправитися 1734 р. до «київських Афін» послухати лекції безпосередньо у Києві та попрацювати в книгосховищах Академії і Лаври.

Варто наголосити, що російська молодь часто мандрувала на Україну здобувати і удосконалювати знання. Приходила вона як із центральних земель, так і з найвіддаленіших місцевостей Російської об’єднаної держави. Скажімо, у 1734 — 1744 pp. в Києво-Могилянській академії навчався І. Бистрицький із Чебоксар; у 1742 р. до академії /265/ примандрував із Брянська О. Костянтинович, а в класі інфими у 1736 — 1737 pp. навчався Роман Християновський з «міста Царичина, роду калмицького». Відомо, що 1746 р. студентом академії зарахували П. Михайлова із Арзамаса. У реєстрах студентів академії числилися також уродженці Москви, В’язьми, В’ятки та інших міст Росії. По закінченні Києво-Могилянської академії деякі студенти-росіяни ставали педагогами, діячами науки і культури, займали високі світські і церковні посади. Г. Аристовський із Сизранського повіту став викладачем Казанської семінарії; К. Щепін із В’ятської губернії вчився в академії під прізвищем Щепинський, працював потім у Петербурзькій академії, звідки їздив за кордон і здобув там першим із росіян ступінь доктора медицини. А студент Денисов із Олонецької губернії по закінченні Київської академії став основоположником російського джерелознавства та палеографії, написавши понад сотню наукових праць 1.



1 Див.: Хижняк З. І. Києво-Могилянська академія. — С. 173 — 174.



Інша справа — обдирання, якщо не грабування царизмом розумових сил України. її методично і настійно ставили в такі умови, що більшість вихованців не знаходила застосування своїм знанням. Якщо на перших порах вони допомагали Московській академії та іншим учбовим закладам стати на ноги, то згодом відплив викладачів, випускників і студентів до Росії набрав катастрофічного розмаху. Недаремно київська консисторія 1721 р. нагально просила російський синод не забирати випускників і професорів Києво-Могилянської академії, бо українські школи будуть «праздны и собранные ученики принуждены будут разойтись врознь и за границы для искания учення».

Царський уряд і синод не зважав на ці волання та продовжував забирати з академії і колегіумів для своїх потреб професорів і кращих студентів. Так, 1729 р. до Смоленська забрали Павла Маковецького, Володимира Любарського і Феофана Павловського; 1738 р. — Серапіона Лехницького, Йоасафа Гортинського, Симеона Шмигельського, Івана Скабовського та Мелхіседека Богдановича; 1743 р. — Тита Русичівського; 1749 р; — Кіндрата Соколовського та Петра Скраговського, а 1750 р. — кількох студентів на чолі з Мануїлом Базилевичем. 1736 р. до Вологди послали Андрія Чайковського; 1733 р. до Пскова — Варлаама Косача, а 1737 р. — Григорія Андрієвського; 1740 до Рязані — Кіндрата Григоровича; 1741 р. до /266/ Новгорода — Якова Блоницького. По кілька чоловік з Київської академії в різні роки висилали до В’ятки, Твері, Владимира, Коломни, Казані, Тобольська та інших міст. А скільки невідомих імен, які разом, зробивши благородну справу, повністю денаціоналізувалися — залишилися тільки українські прізвища.

Грабунок тривав і в другій половині XVIII ст. Незважаючи на відкрито вороже ставлення Катерини II до Київської академії та її непокірних вихованців, відплив її розумів був величезний і на перший погляд не збагненний, адже існувала Московська академія, Російська академія наук, кілька університетів й училищ, духовних семінарій. Напевно, вони просто неспроможні були забезпечити свої учбові заклади кваліфікованими і мислячими кадрами. Д. Вишневський писав, що кияни відкрили не лише можливість широкого втілення свого прямого історичного завдання, але й можливість, що досить важливо, стати на велике служіння російській освітній справі, дати через своїх численних вихованців життя і силу майже всім учбовим закладам, що виникли тоді в Росії, і тим справедливо заслужили собі гучної слави 1. Добровільно або за принукою в Петербурзькому університеті училися студенти Києво-Могилянської академії Афанасій Лобисевич, Семен Дівович, брати Яків та Федір Ковельські, які згодом стали відомими діячами. До Московського університету з Києва у різні роки перейшли брати Микола та Іван Бантиші-Каменські, Василь Рубан, Володимир Золотницький, п’ять братів Тимковських, Іван Софонович, Герасим Чернявський, Михайло Прокопович, Іван Левицький та багато інших також згодом відомих імен. Для них у силу обставин Києво-Могилянська академія була підготовчою до університету школою.



1 Вишневский Д. Киевская академия в первой половине XVIII в. — С. 5; Петров Н. И. Значение Киевской академии в развитии духовных школ в России. — С. 36 — 100.



За наказом імператриці був складений список ректорів, професорів і викладачів московської Слов’яно-греко-латинської академії і духовних семінарій Росії за період 1762 — 1770 pp. з числа вихованців Києво-Могилянської академії. Цей список, хоч і вважається неповним, вражаючий. У Московській академії тоді працював киянин професор Гнат Лавровський, який навчав росіян російської мови, а в Московській Троїце-Сергіївській лаврській семінарії /267/ префектом і потім ректором був Варлаам Синьковський, викладачем німецької і французької мов — Микола Цвіт. В різні роки в Петербурзькій Олександро-Невській семінарії працювали вихованці київської академії: ректором Ісаія Германовський, префектом Арсеній Бузановський, викладачем експериментальної фізики та філософії Микола Кіждобрянський; в Архангельській семінарії — ректорами Гаврило Огонський і Аполос Терешкович; в Астраханській — професором, префектом і ректором Сильвестр (Петро) Лебединський, який до того працював префектом Харківського колегіуму; у Владимировській — ректором Авраам Флоринський; у Воронезькій — ректором колишній префект Києво-Могилянської академії Амвросій Келембет; у В’ятській і Казанській — ректором Платон Любарський; у Казанській, крім нього, ректорами були Веніамін Пуцик-Григорович, Костянтин Борковський і Сильвестр Лебединський, префектом Іван Стефанович; у Коломенській — ректором колишній київський префект Іван Островський; у Костромській — ректором Софроній Тарнавіот, префектом — Яків Семчевський; у Новгородській — ректорами Іоан Миткевич, Павло Сопковський і Лаврентій Баранович; у Смоленській — ректорами Володимир Любарський, Варлаам Іваницький, Петро Можайський, префектами — Серапіон Лехницький, Мелхіседек Богданович, Полікарп Павловський і Анатолій Ставицький; у Суздальській — ректором Гервасій Липцевський; у Тобольській — ректором Михайло Миткевич, префектом — Саватій Ісаєвич 1.



1 Акты и документы, относящиеся к истории Киевской академии. — Т. 5. — С. 530 — 534.



М. І. Петров називає конкретні прізвища вихованців Києво-Могилянської академії, які в першій половині XVIII ст. працювали вчителями різних дисциплін у Ростовсько-Ярославській, Новгородській, Нижньоновгородській, Олександроневській, Іркутській, Білгородській, Тверській, Казанській, Холмогорській, Коломенській, В’ятській, Суздальській, Вологодській, Рязанській, Псковській, Устюзькій, Тобольській, Смоленській, Воронезькій, Астраханській, Крутицькій, Костромській, Владимирській семінаріях. І всюди вони навчали не лише початкової грамоти в класах інфими та фари, а й російської та латинської мови, риторики, поетики, філософії. /268/

Життєва доля багатьох із них була досить химерною і несподіваною, здебільшого не на благо духовного розвою українського народу. Характерним прикладом цього є Якинф Карпинський (1723 — 1798). Вихідець із Західної України, він навчався в Білгородському училищі і Харківському колегіумі, а «вищі класи» закінчив у Києво-Могилянській академії. Певний час був префектом Харківського колегіуму, а з 1757 до 1797 р. — настоятелем Дмитрівського-Борисоглібського, Переяславського-Данилового, Сівського-Преображенського, Рильського-Миколаївського, Коломенського, Новгородсько-В’яжицького, Кирилобілозерського, Новгородсько-Юріївського, Московського-Донського, Московського-Новоспаського монастирів. А головне — ректором семінарій Переяславської (північної) Кирилобілозерської, Вологодської і Новгородської, автором скороченого «Догматично-полемічного богословія» латинською мовою та збірника повчальних проповідей, перекладів трактатів Феофана Прокоповича «Духовний регламент» і «О правильном разводе мужа с женою» для західноєвропейського читача. Можна тільки пошкодувати, що такий розум не був використаний для науки раціональніше. Та хіба тільки Карпинський!

Безцеремонно забирали найздібніших студентів і в нововідкриті учбові заклади Росії. Українська молодь — «академісти», мабуть, не дуже противилася, бо сподівалася отримати там практичнішу освіту. Коли 1755 р- було засновано Московський університет, то аудиторії Київської академії почали пустіти — їх покинуло та переїхало до Москви понад 250 чоловік. 1758 р. надійшов царський указ про «добровільний» набір студентів до Петербурзької медико-хірургічної академії; бажаючих перейти туди виявилося 12 чоловік з класу поетики, з класу риторики — 24 і з класу філософії — один студент. За 1754 — 1768 pp. туди забрали з академії 300 кращих студентів, 1773 р. — 22, 1777 р. — 24, 1778 р. — 22 чоловіка, згодом по кілька чоловік відбирали до кінця століття. Напевно, основи медицини і фармакології читалися і в Києво-Могилянській академії, бо студентів відправляли і в Петербурзький та Єлисаветградський шпиталі; забирали студентів і з Переяславської семінарії 1.



1 Аскоченский В. Киев с древнейшим его училищем. — Ч. 2. — С. 118, 316. /269/



У зв’язку із шкільною реформою 1783 р. у Петербурзі було відкрито учительську семінарію, для якої заходами колишнього вихованця Києво-Могилянської академії фаворита Катерини II П. В. Завадовського було забрано 30 студентів різних курсів, а з Чернігівської і Переяславської семінарій по 15 чоловік. У це, як його ще називали, Головне народне училище для підготовки викладачів середніх шкіл Росії 1786 р. з України відібрали ще 45 юнаків. 1789 р. П. Завадовський доповідав цариці: «Між усіма присланими на учительські посади училищ у різні часи й з різних духовних семінарій людьми найкращими, найздібнішими, тим паче, добре вихованими, були ті, що навчалися в Київській академії». Наступного, 1790 року, він «випросив» з неї до Петербурга ще 25 чоловік, з яких лише одиниці поверталися працювати в українські освітні заклади, як наприклад Яків Одинцов, який з 1788 р. викладав у рідній академії російську граматику, загальну історію та малювання з окладом 150 крб. на рік.

1 травня 1788 р. київські міщани придбали будинок управління банкової контори на Подолі та відкрили там Київське головне народне училище, до якого прийняли 58 хлопців і 18 дівчат (в січні 1790 р. всіх учнів уже було 250). Учителями сюди прислали на початку колишніх студентів Києво-Могилянської академії, випускників Петербурзької учительської семінарії Івана Карбановського, Максима Берлинського, Максима Громницького та Семена Стефановича, які викладали найрізноманітніші дисципліни. Це було одне з найперших загальноосвітніх училищ, згодом реорганізоване у Першу Київську гімназію; а Головне народне училище київського намісництва відкрите у 1786 р. при кафедральному монастирі Софії разом із бурсою.

До Московського університету в останній чверті XVIII ст. подалися також студенти Антон Антонський-Прокопович, Михайло Панкевич, Павло Сохацький, Василь Аршеневський та ін. Разом із братом Антон Антонський з 1782 р. слухав в університеті лекції з філософії, медицини і хімії, по закінченні вузу пройшов шлях від бакалавра до заслуженого професора, першим почав читати лекції з історії не латинською, а російською мовою, був головою звісного «Товариства любителів руської словесності». Його товариш Михайло Панкевич по закінченні університету викладав у Московській учительській семінарії математику і фізику, а з 1787 р. — в університеті артилерію і /270/ фортифікацію, отримав 1791 p. кафедру математики і завідував нею до своєї смерті (1812). Павло Сохацький з класу філософії академії перейшов до Москви у «філантропічну семінарію» при університеті; слухав лекції з математики, натурфілософії та медицини і в університеті. По закінченні навчання викладав у риторичних класах московської гімназії, потім грецьку і латинську мови в університеті, був співвидавцем журналів «Приятное и полезное препровождение времени», «Инокрен, или Успехи любословия», «Новости русской литературы» та започаткував «Политический журнал» і сам писав поетичні твори. Помер у Москві 1809 р. Василь Аршеневський також перейшов із академії до гімназії та Московського університету, по закінченні якого читав там лекції з математики, здобув ступінь магістра філософії і вільних наук, став професором кафедри вищої математики.

Колишній студент Київської академії Михайло Бранкович отримав у Московськім університеті ступінь магістра математики, вчителював у московській гімназії, написав «Астрономічний трактат», а також низку сатиричних творів. Данило Янковський по закінченні академії дослужився в канцелярії Малоросійської колегії до чину генерал-ад’ютанта, був певний час директором банку в Петербурзі, а потім директором Ніжинської гімназії вищих наук.

Надання статусу академії Києво-Могилянському колегіуму, заснування Львівського, а також Московського і Петербурзького університетів, Петербурзької медико-хірургічної академії та інших вітчизняних учбових закладів зменшило потік української молоді в закордонні університети. Якщо туди і відправлялись, то для здобуття тих спеціальностей, яких не було в Київській академії, скажімо, вищої медицини, поглиблення і розширення гуманітарних і природничих знань, удосконалення розмовної та літературної іноземної мови.

Взагалі вихованці Києво-Могилянської академії були охочі до медичних знань, які здобували в російських і зарубіжних вузах, куди добиралися різними шляхами, ставали докторами наук. Син значкового товариша Лубенського полку з Ромен Іван Полетика (1722 — 1783) вчився в академії в 1735 — 1746 pp., по закінченні відправився спочатку до Кільського, а потім Лейденського університетів, де 1754 р. захистив дисертацію на ступінь /271/ доктора медичних наук і працював два роки професором медицини Кільської медичної академії. 1756 р. його відкликали до Росії, й він очолив Петербурзький генеральний сухопутний шпиталь, організував медичну школу і ботанічний сад при шпиталі. А головне — майже двадцять років був керівником карантинної служби на Україні, у 1770 — 1771 pp. боровся проти чуми в Києві та Василькові під Києвом, де й помер.

До слова сказати, 1745 р. академію закінчив і його рідний брат Григорій Полетика, який потім працював штатним перекладачем з латинської і німецької мов при Академії наук у Петербурзі. Тривалий час йому та синові Василеві приписували авторство визначної праці «Історія Русов», що нею користувалися всі наступні історики України, використовував сюжети для своїх творів Т. Г. Шевченко. Достоменно відомо, що Г. Полетика був автором «Записки про початок Київської академії» та «Історичної звістки». Як історик він обстоював автономне правління України, права і привілей козацької старшини, що було таке властиве і для «Історії Русов».

У Лейдені ступінь доктора медицини 1756 р. отримав колишній випускник Києво-Могилянської академії із села Чорногородки на Київщині Петро Погорецький. Він працював у Петербурзькому адміралтейському та Московському генеральних шпиталях, де готував «підлікарів»фельдшерів, перекладав для них підручники з медицини російською мовою. Син конотопського міщанина Олексій Сидорович з філософського класу академії вступив 1758 р. в учні школи Петербурзького сухопутного шпиталю, де став підлікарем і лікарем, звідти 1761 р. направлений до Лейдена. З Лейдена він перейшов до Страсбурга, а потім до Парижа, де в університеті, певне Сорбонні, удостоївся вченого ступеня доктора медицини.

Там же, у Лейденському університеті, крім сподвижника Б. Хмельницького полковника Максима Кривоноса, медиків І. Полетики і О. Сидоровича, навчалися кияни-студенти Іван Ласкевич, Осип Тимкович, Іван Пашковський. А Опанас Шафонський із Сосниці на Чернігівщині продовжував навчання ще й у Страсбурзі та Галле, де отримав аж три вчені дипломи: доктора медицини, права, філософії. У Росії він працював потім генерал-штаб-доктором армії, керівником Московського шпиталю, головним лікарем Москви та у кримінальній палаті Чернігова. Відомий /272/ Шафонський і як історик, етнограф, економіст 1. У Лейдені вчились не лише «козачі сини», діти священиків, а й української аристократії, як, наприклад, син гетьмана Розумовського Григорій; натомість магнати Милорадовичі, Базилевські, Даниловські посилали своїх дітей до Геттінгенського університету.



1 Нудьга Г. А. На літературних шляхах. — С. 210 — 212.



У Київський академії та Страсбурзькому університеті освіту здобував юнак із Київського намісництва Ілля Руцький, який 1778 р. захистив дисертацію з медицини. По поверненні він працював професором Московської акушерської школи, де написав книжки «Шести древних дел сего мира значение» і «Краткое извещение о невидимом существе». На два роки пізніше у Страсбурзі захистив докторську дисертацію «козачий син» Денис Понирка, який потім працював у Петербурзькому адміралтейському шпиталі.

Наприкінці XVIII ст. вчені ступені доктора медичних наук почав присвоювати і Московський університет на базі медичного факультету. Першим із числа вихованців Києво-Могилянської академії, що отримав там ступінь доктора медицини, був Фома Барсук-Мойза, якого залишили в університеті працювати професорм фізіології, терапії, патології та дієтики. Доктором медицини і професором Московського університету став також колишній студент із академії Олекса Данилевський.

Юнака із села Веприк Гадяцької сотні на Полтавщині Нестора Максимовича, більш відомого під прізвищем Амбодик (по батькові також Максимович, лат. ambodic — те й інше, 1740 — 1812) з Києво-Могилянської академії забрали до Петербурга в Головне народне училище, звідки він перейшов у воєнний шпиталь. Там швидко помітили його здібності і на кошти княгині Катерини Голіциної з родини Кантемирів направили для удосконалення знань у Страсбурзький університет, в якому він 1775 р. успішно захистив дисертацію на звання доктора медицини та повернувся до Петербурга. Працював у столичних шпиталях, головним «повивальником» міста. Як перший вітчизняний професор-акушер організував Петербурзьку акушерську школу, що переросла в Клінічний повивальний інститут, нині інститут акушерства і гінекології Академії медичних наук. Максимович-Амбодик створив перші /273/ вітчизняні підручники «Мистецтво сповивання» та «Ботаніки початкові основи», чимало довідників про лікарські рослини. Він рішуче боровся за введення у медицину вітчизняної ботанічної термінології, перекладав з латинської та інших мов спеціальну літературу 1.



1 Див.: Данилишина Е. И., Обысова Е. С. Максимович-Амбодик. — М., 1976.



Цікава доля Фоми Барсука. 1787 р. він подався з Києва до Петербурзької медико-хірургічної академії, звідки перейшов до Московського університету і там 1793 р. отримав ступінь доктора медицини та працював професором фізіології медичного факультету.

Страсбурзький університет вважався посередником між французькою та німецькою культурою і наукою, а також відзначався демократичними порядками. Туди приходили українські студенти, які не лише закінчували університет, здобували наукові ступені, а й ставали гордістю вітчизняної і західноєвропейської науки, творцями нових її напрямків. Одночасно з майбутнім німецьким поетом Й. -В. Гете там у 1770 — 1775 pp. медичну освіту здобував юнак із села Велика Павлівка на Полтавщині Мартин Тереховський, там захистив дисертацію, а в Росії працював професором медичних училищ, провідним лікарем шпиталів, директором Петербурзького ботанічного саду, писав художні твори.

Від часу заснування в середині XVI ст. Кенігсберзького університету й до кінця XVIII ст. там на гуманітарних факультетах навчалося понад сто студентів із різних кінців України. Г. Нудьга вважає, що лекції тодішнього професора Емануїла Канта впродовж 1770. — 1776 pp. слухали десятки українських студентів з Києва, Полтави, Пирятина, Миргорода та інших міст, запозичували для себе ідеї великого німецького філософа та вченого-природознавця. А раніше там удосконалював знання вихованець Києво-Могилянської академії, троюрідний небіж Б. Хмельницького Іван Хмельницький, який 1762 р. захистив дисертацію «Міркування про підстави філософії» на ступінь доктора філософських наук, що була повністю опублікована й дістала позитивну оцінку західноєвропейських вчених. Повернувшись до Росії, він взяв участь у складанні «Інструкції комісії для створення проекту нового Уложення», написав трактат «Міркування про рабство за природними /274/ законами і всенародним правом». Івана Хмельницького по праву вважали «ученейшим мужем своего времени», а його однокашника Івана Долинського обрали академіком Російської Академії наук 1.

До середини XVIII ст. хлопці з Волині та Західної України доходили до Лейпцізького університету, а з середини XVIII ст. туди пішли й вихованці Києво-Могилянської академії, і не лише із старшинських, а й з козацьких родин Переяслава, Гадяча, Полтави, Ніжина, Харкова. Наприклад, киянин Григорій Козицький — колишній студент Київської академії і Лейпцізького університету — відомий як офіційний перекладач, статс-секретар Катерини II, літературний редактор журналу «Всякая всячина», де вміщував свої переклади, сатиричні та моралістичні статті. Вчилися юнаки з «козацької України-Русі» й в інших західних вищих учбових закладах 2.



1 Див.: Аскоченский В. Киев с древнейшим его училищем. — Ч. 2. — С. 210, 332.

2 Див.: Нудьга Г. А. На літературних шляхах. — С. 208.



Імена колишніх студентів Києво-Могилянської академії другої половини XVIII ст. були відомі не лише в Росії, а й в Західній Європі. Так, Андрій Італинський (1743 — 1827) після навчання в академії студіював медицину в Едінбурзькому університеті, став там доктором медицини; цікавився філологією, історією, філософією та археологією. Мандрував він невідомо, на які кошти (був сином простого попа Лубенського повіту), особливо ж по Італії. В Неаполі 1781 р. влаштувався секретарем російського посольства, потім сам був російським посланником у Неаполі і Римі, де жив аж до кончини. Його обрали членом Російської академії наук і почесним членом Римської академії. Та не забував він і про рідну Київську академію, заповівши частину процентів зі своїх збережень на закордонні відрядження студентам, що бажали вдосконалювати свої знання з математичних і фізичних наук.

Своєрідним мандрівним студентом був згадуваний Іриней (Іван) Фальковський (1762 — 1823) з міста Білої Церкви, що на Київщині. Його батько, рано овдовівши, відвіз єдиного сина до Києво-Могилянської академії, а сам постригся в ченці Києво-Братського монастиря, аби бути поряд із сином. 1775 р. батька призначили настоятелем російської церкви в угорське містечко Токай, де перед тим /275/ у почті підполковника Гавриїла Вишневського був Г. Сковорода. Там батько влаштував І. Фальковського в піарську школу, потім у Братиславську гімназію до класу риторики. Після смерті батька 1779 р. І. Фальковський деякий час навчався в Пештській (Будапештській) королівській гімназії, слухав лекції з фізико-математичних наук в Офенському університеті, вільно володів латинською, німецькою, можливо, й угорською мовами. Певний час працював канцеляристом російської місії у Відні, а потім у Токаї удосконалював знання з філософії. До Києва Фальковський повернувся 1783 p., продовжував студіювати в академії богослів’я, французьку та інші мови. По закінченні навчання в своїй академії викладав латинську і німецьку мови, філософію, математику, архітектурну справу та інші науки, що дало можливість назвати його «самым драгоценным приобретением академии». Згодом він прийняв чернечий постриг під іменем Іриней і полишив академію, служачи єпископом чернігівським, вікарієм київської митрополії, єпископом смоленської єпархії.

Взагалі у XVIII ст. києвомогилянці по закінченні навчання служили перекладачами, духівниками і причетниками при російських дипломатичних посольствах і місіях у Берліні, Варшаві, Відні, Голландії і Данії, Кенігсберзі, Константинополі, Лондоні, Парижі, Пекіні та інших містах.

Не секрет, що музична культура співучого українського народу була досить високою та з прадавніх часів вражала всіх без винятку чужоземних мандрівників, високо цінувалася в Росії. Вже братські школи готували кваліфікованих музикантів-регентів світських і духовних хорів, не кажучи про кобзарські товариства. Серйозне місце займала музика в навчальному процесі Києво-Могилянського колегіуму, а у XVIII ст. академія взагалі стала центром музичної освіти і головним постачальником співаків для придворної хорової капели, вихователем композиторів і керівників різних хорів, викладачів у колегіумах і школах.

Композитор-музикант Максим Березовський (1745 — 1777) походив з козацької родини міста Глухова, початкову музичну й загальну освіту здобував у стінах Києво-Могилянської академії, співав у студентському хорі. За гарний голос його забрали до Петербурга в придворну хорову капелу, а звідти направили на навчання до /276/ Болонської академії, яка присудила йому високу спеціальність академіка-композитора. З поверненням на батьківщину він мріяв створити першу на Україні філармонію, керував хоровими капелами в Москві, Харкові і Києві. Як композитор він автор духовних і світських вокальних творів, опери «Демофонт». Через цькування покінчив життя самогубством.

Студентом Київської академії був і знаменитий український композитор, хоровий диригент, скрипаль і співак-тенор Артем Ведель (Ведельський, 1767 — 1808). Народився він у родині київського міщанина, вступив до академії, де провчився до класу філософії. За чудовий голос його зачислили до академічного хору і першим скрипалем студентського оркестру. Досконало вивчив нотну грамоту. Ще студентом був співаком і регентом хору, виконуючи сольні номери власної композиції, підвладні хіба що самому Веделю, викликаючи загальне захоплення киян.

1787 р. на запрошення московського губернатора П. Єрьопкіна разом із трьома студентами-співаками академічного хору відправився до Москви, де очолив капелу церковного співу та був на службі в сенатській канцелярії. 1790 р. Ведель повернувся до рідного Києва й знову очолив академічний хор. Водночас на Подолі він організував «пЂвческий хор из солдатских дЂтей и вольных людей», що став одним з кращих на Україні 1.



1 Див.: Аскоченский В. Киев с древнейшим его училищем. — Ч. 2. — С. 327, 332.



А щоб забезпечити прожиття Веделя, його меценат генерал О. Леванідов, що квартирувався з корпусом у Києві на Подолі, виклопотав хормейстрові чин поручика. Певний час (з 1792 р. ) Ведель був послушником Києво-Печерської лаври, однак втік звідти і мандрував по Україні. Його впіймали та за царським указом Павла I відправили до будинку для /277/ божевільних Кирилівського монастиря. Отож, «психушки» вже існували і тоді.

Впродовж XVIII ст. вихованці Києво-Могилянськоі академії займали провідні місця в адміністративно-судових установах, починаючи від сотенної і до гетьманської генеральної канцелярій, в установах Малоросійської колегії, генерал-губернаторства. Чи-мало з них були типовими чиновниками бюрократично-адміністративного апарату, виконавцями царських приписів, а деякі, як П. Завадовський, О. Безбородько, Д. Трощинський досягли високих щаблів на драбині апарату імператорської камарильї, стали помітними державними діячами, найбільшими дідичами Росії, кріпосниками селянських душ на Україні. Про останнє чомусь найменше згадувалося, та й згадується тепер. А написано про них чимало, тому нагадаємо лише основне.

Петро Завадовський (1739 — 1812) здобував освіту спочатку в єзуїтській колегії міста Орша (Білорусь), куди його влаштував дядько по матері — підкормій стародубського суду М. Ширяй, потім у Києво-Могилянській академії. По закінченні навчання здібного випускника рекомендували канцелярії Малоросійської колегії, де генерал-губернатор О. Рум’янцев 1764 р. призначив його керуючим Таємною канцелярією. Через рік сюди влаштували і молодшого на кілька років однокашника з академії О. Безбородька, звідси й почалася їхня карколомна службова кар’єра аж до царських палат. У почті штабу генерал-фельдмаршала О. Рум’янцева вони брали участь у російсько-турецькій війні 1768 — 1774 pp., у складанні мирного Кючук-Кайнарджійського мирного договору 1774 p., що його була змушена підписати османська Туреччина, в урочистостях із цього приводу, де вони потрапили на очі цариці Катерині II. Обох кмітливих «малоросів» забрали до Петербурга та влаштували в імперській канцелярії для прийняття і подання цариці прохань, а також складання на них монарших відповідей.

Поважний і гарний П. Завадовський, на десять років молодший від Катерини II, не тільки переповідав їй подання, а й потрапив до цієї похітливої німкені у спальню, став упродовж 1776 — 1777 pp. її коханцем-фаворитом та виконував далеко не державні справи. І посипалися нагороди за нагородами — ордени, звання, гроші, землі і кріпацькі душі у Чернігівській та Могильовській губерніях. /278/ І хоч його місце в алькові цариці замінили десятки інших, П. Завадовський займав помітне місце при імператорському дворі — завідував організацією губерній, керував столичним банком, організовував народні училища, інститути шляхетних дівчат, за що отримав графський титул.

Під час тимчасової опали П. Завадовський жив в Україні в «заробленому» в Катерини II маєткові, користуючись славою ліберального поміщика. Але зі вступом на престол Олександра I «верного и высокопросвещенного слугу престоле и отечества» знову викликають до Петербурга, призначають першим у Росії міністром народної освіти, а потім головою департаменту законів Державної Ради. В заслугу Завадовському відносять відкриття багатьох парафіяльних шкіл, заснування учбових округів і народних шкіл у містах і селах, а також повітових училищ, організацію Головного педагогічного інституту в Петербурзі й університетів у Казані, Дерпті (Тарту) та Харкові 1.

Вельми стрімкою була кар’єра і сина генерального писаря на Чернігівщині Олександра Безбородька (1747 — 1799). З канцелярії графа О. Рум’янцева він 1775 р. потрапив в особисті секретарі Катерини II; згодом — таємний радник, дипломат, гофмейстер, віце-канцлер і канцлер імператорського двору. Нагороджений, як і Завадовський, всіма орденами Росії; йому присвоєно графське достоїнство «Священної Римської імперії», 1797 р. російський титул «найсвітлішого князя» (до речі, «другий» після Потьомкіна).

За участь у визнанні Туреччиною 1783 р. мирного приєднання Криму до Росії цариця надала йому 2700 селянських душ в «потомственное владение» із землями; через рік — ще 3000 душ в Україні; 1784 р. — 4000 душ на Чернігівщині та Полтавщині; 1791 р. — 5000 душ у Подільській губернії і 50 000 крб. сріблом та річну пенсію 10 000 крб., майже як на всю Києво-Могилянську академію з професорами і понад тисячею студентів 2.



1 Див.: Листовский И. С. Граф П. Завадовский // Русский архив. — Т. 3. — С. 183.

2 Див.: Аскоченский В. Киев с древнейшим его училищем. — Ч. 2. — С. 118, 316.



Цікава доля і своєрідна службова кар’єра третього сподвижника і однокашника з академії Завадовського та Безбородька, колишнього студента Дмитра Трощинського (1754 — 1829). Син козака Прокопа Трощина, що жив /279/ поблизу Полтави, Дмитро здобув початкову грамоту в парафіяльного дяка-бакалавра й відправився далі «гризти науку» до Києво-Могилянської академії, де в своїх двадцять років закінчив курс навчання. Повернувшись додому, вродливий і освічений юнак мріяв одружитися та зайняти посаду волосного писаря у рідному селі. Але війт Полтави Петро Черниш відвіз його до Києва і влаштував у канцелярії Малоросійської колегії. Там юнак близько зійшовся з колишніми «академістами», що займали різні посади. Через три роки Трощинському вдалося влаштуватися секретарем до прогресивно мислячого князя Г. Рєпніна, який виконував дипломатичну місію у Константинополі, там він пройшов добру дипломатичну школу.

У Петербурзі, за сприянням О. Безбородька, Трощинський «пожалован» у чини головного поштового управління, а 1793 р. статс-секретарем до Катерини II, яка доручила йому управляти царською канцелярією. Здається, коханцем-фаворитом цариці Д. Трощинський не був, бо не зазнав опали і гонінь по її смерті, навпаки, нагороджений орденами, маєтностями, 1200 кріпацькими душами, зокрема, в селі Кибинці Миргородського повіту на Полтавщині. Його почергово призначають головним директором пошт Росії, членом державної ради, таємним радником, міністром юстиції та фінансів імперії 1. На відміну від Завадовського і Безбородька, які запускали руки в державну казну, Трощинського характеризували як дбайливу людину, ретельного чиновника-службовця, ліберального поміщика. З виходом на пенсію полтавське дворянство обирає його своїм губернським предводителем. Він дружив з полководцем М. Кутузовим, був родичем батька великого М. Гоголя — В. Гоголя-Яновського, що разом із В. Капністом керував звісним домашнім театром Трощинського, де ставилися п’єси і їхні, і Д. Фонвізіна, Я. Княжніна, В. Озерова, І. Крилова, А. Коцебу та ін.



1 Див.: МикитасьВ. Л. «Бабське століття». — С. 138 — 139.



Києво-Могилянська академія дала Україні та Росії низку визначних істориків — козацьких літописців: канцеляриста генерального військового писаря, потім генерального суддю Самійла Величка, автора «Сказанія о войнЂ козацкой з поляками, через ЗЂновія Богдана Хмельницкого...»; козака, сотника, осавула і обозного суддю, полковника Григорія Грабянку (? — 1738), автора хроніки «ДЂйствія презЂльной и от начала поляков крвавшой /280/ небывалой брани Богдана Хмелышцкого...» (1710), в’язня Петропавлівської фортеці за Петра I Петра Симоновського (1717 — 1809), який також учився у Варшаві, Кенігсберзі, Лейпцігу, Галле, Парижі, був сотником Київського полку, автора «Краткого описання о козацком малороссийском народе и о военных его делах, собранного из разных историй иностранных, немецкой — Бишенга, латинской — Безольда, французской — Шевалье и рукописей русских чрез бунчукового товарища Петра Симоновского. 1765 года», де він є прихильником гетьманства і автономності України, «ведлуг прав і звичаїв давніх» у часи Кирила Розумовського; згадуваних Миколу Бантиша-Каменського (1734 — 1814) і Василя Рубана (1742 — 1795), основна діяльність яких проходила в Москві, Петербурзі, через що їх більше відносять до діячів російської культури. Це не поодинокі факти, їх прийнято було розглядати в плані українсько-російських культурних зв’язків, а не як грабунок розумових сил України.








Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.