Попередня         Головна         Наступна





Початок четвертої частини...


Серед творів західноєвропейської історіографії про Визвольну війну українського народу найбільшого розголосу набула "Історія війни козаків проти Польщі" П'єра Шевальє. На відміну від аналізованого твору Бізаччіоні, який пережив короткочасну популярність на батьківщині й потім "канув у Лету", книга Шевальє потрапила в річище розвитку європейської історіографії й широко ввійшла в обіг історичної літератури. На Україні вона стала відомою наприкінці XVII ст., а в наступному XVIII ст. навіть зажила значної слави і послужила джерелом для кількох історіографічних праць (П. Симоновського, О. Рігельмана та інших). Пізніше до неї зверталися Бантиш-Каменський, Маркевич, Костомаров та інші українські історики, а 1960 року вона вийшла в українському перекладі з передмовою А. З. Барабоя (109).

Складається твір Шевальє з трьох нарисів, різних за змістом і характером. Перші два з них, "Розвідка про походження, країну, звичаї, спосіб правління і релігію козаків" та "Розвідка про перекопських татар", належать скоріше до етнографії, аніж до історіографії, і лише третій, який дав назву всій книзі, є історичним нарисом, присвяченим Визвольній війні з 1648 по 1651 рік. Слід зазначити, що перший з нарисів, доповнений стислим викладом подій Визвольної війни, за кілька місяців до виходу всієї книги був опублікований у відомому свого часу "Збірнику Тевено" — двотомному виданні географічно-етнографічних описів різних країн і народів (405, I, с. 1-13). Хоч книга Шевальє й скомпонована з різнорідних нарисів, їй не можна відмовити в певній змістовій цілісності: перші два нариси з їхніми характеристиками козаків і татар сприймаються як розгорнуті інтродукції до третього, головного.

Книга Шевальє вже не раз досліджувалася, проте слід сказати, що в більшості праць, зокрема в передмові А. 3. Барабоя, надто переоцінюється її ориґінальність. Але ж вона, на відміну від творів Шледера й Бізаччіоні, не була наслідком вивчення поточної інформації, збирання й узагальнення різноманітних відомостей. Це, однак, не означає, що мають рацію дослідники, які в книзі Шевальє вбачають лише вдалу компіляцію "Опису України" Боплана і

"Скіфсько-козацькі війни" Пасторія. На нашу думку, істина десь посередині: безперечно, в перших двох нарисах Шевальє базувався на знаменитому творі Боплана, так само як основою для третього, головного нарису йому послужила праця Пасторія, але це аж ніяк не виключає, особливо в третьому нарисі, вагомого елемента творчої роботи — переосмислення, уточнення й доповнення джерела-основи. Не слід забувати й про те, що Шевальє бував на Україні, займався вербуванням козаків на французьку службу і разом з ними воював проти іспанців під Дюнкерком; на це він сам вказав у посвяті книги графові де Брежі, який був французьким послом у Варшаві в 1648-1649 рр. (109, с. 27-28). Наявність особистих вражень надала конкретності й жвавості як його змалюванню козаків, їхнього життя, побуту, військової організації тощо, так і розповіді про їхню війну із шляхетською Польщею.

Як сказано, джерелом-основою для третього, головного нарису послужила Шевальє книга Пасторія, з якої він взяв основний фактографічний матеріал та сюжетну канву, теж довівши розповідь лише до Білоцерківської угоди ("Скіфсько-козацька війна" Пасторія була опублікована 1652 року). Та разом з тим слід наголосити, що Шевальє досить-таки радикально переосмислює запозичений історичний матеріал. Як відомо, Пасторій виступав істориком Польського королівства, його війни з козаками і "скіфами", тобто татарами, і в її змалюванні та тлумаченні він послідовно дотримувався польсько-шляхетської точки зору, та й книга його присвячена королю Яну Казиміру. Щодо Шевальє, то його спокушала честолюбна думка виступити "першим історіографом козаків", і він прагнув до висвітлення війни "з козацької сторони" (що відбилося і в заголовку книги), а це викликало зміну ракурсу, а також певне переосмислення матеріалу й зміщення акцентів.

Проте на шляху до здійснення згаданого честолюбного наміру Шевальє постали численні перешкоди об'єктивного й суб'єктивного характеру, подолати які було йому не під силу. Це і його належність до французького шляхетства й католицької конфесії, і тиск оточення, яке палко співчувало "нещастям польської корони" та польській шляхті, а також вплив пропольських і прошляхетських джерел, насамперед того ж Пасторія, поширених на Заході упереджених уявлень про "варварство" козаків і т. д. Прошляхетська тенденційність Шевальє найчіткіше проявляється в різко негативному ставленні до масового повстання українських селян, хоч сам він констатує, слідом за Бопланом, що "селяни України та сусідніх провінцій неначе раби", що саме їхнє "тяжке рабство було причиною розквіту всього хороброго запорозького війська" (там само, с. 46). Не до кінця подоланий вплив концепції Пасторія проглядає у порівнянні козацького і татарського війська, що виступило проти Польщі в 1649 р., з "ордами часів Аттіли й Тамерлана" (там само, с. 89). Зрештою, вийшло так, що Шевальє, суб'єктивно прагнучи виступити "історіографом козаків", об'єктивно у своєму висвітленні "великої козацької війни" стоїть ближче до польсько-шляхетської точки зору.

Однак важливіше віддати належне тому істинному й позитивному, що вносила книга Шевальє в обізнаність західноєвропейської громадськості з Україною та її визвольною боротьбою. Так, слідом за Бопланом автор вносив повну ясність у питання про козаків, про їхнє походження та відношення до українського народу, вкрай заплутане в Західній Європі некомпетентними авторами, котрі навіть називали козаків окремим народом татарського походження. Шевальє правильно визначив українців як окремий народ у його тогочасних етнічних межах, але називав його "русами" (les Russes) або "русинами" (les Russiens), що, слід сказати, не вело до злиття його з росіянами, яких именовано у нього "московитами" (les Moscovites). Завершуючи характеристику козаків, він наголошував, "що козаки — це тільки військо, а не народ, як багато хто думав", але військо народного, селянського походження "на зразок французьких франтірерів часів Столітньої війни" (там само, с. 98).

На відміну від багатьох західноєвропейських авторів, які вбачали в запорозьких козаках різношіеменне збіговисько ледве не з усієї Європи, Шевальє правильно вказував, що в основному вони прийшли в Придніпров'я з Русі (Галичини), Волині й Подолії, тобто мають суто українське походження, і з населенням цих земель належать до одного народу. Запорозьких козаків він зливає з усіма українськими козаками, гадаючи, що з-за порогів вони прийшли на Україну і розсіялись по всій її території, утворивши особливий військовий стан зі своїми правами й привілеями. "Колись, як про це вже була мова, — пише Шевальє, — вони мали своїм пристановищем лише одне місто, де була резиденція їхнього гетьмана, а також пороги Бористена, звідки походить їхня назва запорозьких козаків, на відміну від козаків з Московії з-над Дону, або Танаїса" (там само, с. 39). У Шевальє знаходить підтвердження той факт, що саме запорозькі козаки, створивши на південних кордонах Речі Посполитої заслон від кримців і турків, забезпечили бурхливу колонізацію Наддніпрянської України та її соціально-економічне піднесення наприкінці XVI і в першій половині XVII ст. "Створене таким чином військо для охорони кордону, — розповідає він, — так його забезпечило від татарських нападів, що всі безлюдні землі за лінією міст Брацлав, Бар та Київ почали заселюватися, і там побудовано велику кількість міст та фортець, оскільки кожний (козак) приводив туди людей із сусідніх провінцій" (там само, с. 34).

Свій третій, головний нарис Шевальє починає слушним твердженням, що жодна з війн, які вела Польща, не була для неї такою небезпечною, як та, що він описує. Поляки, пише він, "завжди чинили опір усім, навіть найгрізнішим ворогам, і все ж ці війни не здавалися їм такими небезпечними, як війна з козаками, що розпочалася 1648 р., майже в момент смерті короля, бо ці бунтарі втягнули в свій заколот мало не все населення Чорної Русі" (там само, с. 68-69). Отже, як цілком вірно вказує автор, найгрізнішою для Речі Посполитої цю війну робило не приєднання татар до козаків, а те, що слідом за козаками весь український народ піднявся на боротьбу проти польсько-шляхетського панування. Слід відмітити, що книга позначена увагою автора до соціального аспекту Визвольної війни, хоч і не обійшлося без тенденційності в його тлумаченні. У докладному висвітленні воєнних дій 1648-1649 і 1651 рр., "першої козацької війни" і "другої козацької війни", за поширеними тоді на Заході визначеннями, яких дотримується й Шевальє, відчувається його значна залежність від польсько-шляхетських інформаторів, зокрема від Пасторія, але поряд з тим в окремих моментах досить яскраво показано мужність і хоробрість козаків, їхні високі вояцькі якості.

В 1668 р. книга Шевальє повторно вийшла французькою мовою, а через чотири роки з'явився її англійський переклад, без прізвища автора (200), який був зроблений відомим у той час медиком і мандрівником Е. Брауном, що перебував у дружніх стосунках з Бопланом. Як гадають дослідники, саме Боплан і інспірував цей переклад (790). Англійська громадськість проявила значний інтерес до цього видання, про що Браун з гордістю сповіщав у передмові до своєї книжки про мандрівку по Угорщині, яка вийшла наступного 1673 року (159). До речі, цю книжку Брауна французькою мовою переклав Боплан.

Досить цікава стисла передмова до перекладу книги Шевальє, в якій Браун вказує на причини, що спонукали його до цієї праці. "Україна, — писав він, — є однією з найбільших країн Європи, й ім'я козаків дуже відоме, до того ж недавно вона була театром воєнних дій і її жителі мали змогу придбати велику славу у військовій справі, більшу, ніж якийсь інший народ. Тому я й вирішив видати цей твір англійською мовою" (159, Preface, c. 1).

Отже, ще до виходу книги в світ перекладач був впевнений в її успіху серед англійських читачів, він заявляв у передмові, що "інакше й бути не може, бо звитяжства цього відважного народу викликають почуття вдячності й весь світ має вельми зацікавитися і високо цінувати його відчайдушні зусилля й мужність" (там само, с. 2). Високо оцінюється перекладачем Богдан Хмельницький, про якого в передмові говориться: "Дії Хмельницького, козацького гетьмана, є найвидатніші, він піднявся до величі, його шанував з побоюванням козацький народ. Ні потуги західного християнства (тут протестант Браун має на увазі Польщу й весь католицький світ. — Д. Н.), ні турки не могли його повалити" (там само, с. 4).

Цікаво ще вказати, що країну козаків Браун вважав за "східні рубежі Європи" і зазначав, що через цю країну приходили до Європи великі лиха, маючи на увазі, очевидно, вторгнення кочових народів Азії від гуннів до татар. Тут маємо, сказати б, алюзію щодо геополітичного положення України в Європі.

Як зазначалося, особливо значний резонанс Визвольна війна українського народу викликала в Німеччині, країні, сусідній з Польсько-Литовською державою. У 50-х рр. XVII ст. тут з'явилося найбільше реляцій, брошур, "летючих листків", у яких розповідалося про різні події "козацької війни з Польщею", публікувалися також розповіді очевидців та учасників цієї війни, здебільшого найманців у шляхетському війську. У 1666 р. в Нюрнберзі вийшла книга під довгим заголовком "Новий польський Флорус, правдива й достовірна розповідь про криваві війни, які нинішній польський король його величність Ян Казимір вів з початку свого правління до нинішнього дня в різні роки проти козаків, татар, московитів, шведів, бранденбурзького курфюрста, семигородців..." (209). На титульній сторінці ім'я автора не позначене, але можна з певністю сказати, що ним був Еразм Франціск, німецький історик і письменник, який у другій половині XVII ст. опублікував велику кількість творів на географічні, історичні, етнографічні та інші теми. На те, що він є автором "Нового польського Флоруса", Еразм Франціск вказав в іншій своїй книзі, про війни з турками на Дунаї і Україні в 70-х рр. XVII ст. (208, с. 154-155). "Новий польський Флорус" складається з чотирьох частин; перша частина книги, яка становить добру третину її тексту (с. 1-310) відведена "війні Яна Казиміра з козаками й татарами", тобто Визвольній війні в діапазоні 1648-1654 рр. Крім того, в наступних трьох частинах книги чимало місця й уваги приділено діям українських козацьких військ проти шляхетської Польщі спільно з російськими військами (1654-1655 рр.) і спільно з шведськими й трансільванськими військами (1656-1657 рр.).

Отже, твір Еразма Франціска містить один з найдокладніших серед західноєвропейських пам'яток опис Визвольної війни українського народу. Створюючи його, автор "Нового польського Флоруса" широко використав "Скіфсько-козацьку війну" Пасторія, а також шостий і сьомий томи "Театру Європи", написані Шледером (630, с. 69-70). Проте книга Франціска не є компіляцією Пасторія й Шледера, як схильні вважати дніпропетровські дослідники Ю. Мицик і С. Плохій. Щодо Пасторія ставити питання подібним чином невиправдано вже тому, що в "Скіфсько-козацькій війні" розповідь зупиняється на 1651 р., тоді як Франціск доводить її до 1657 р. "Театр Європи" використано в ширшому часовому діапазоні, але й він не був для "Нового польського Флоруса" єдиним джерелом. Автор черпав і з інших джерел, у тому числі усних. На одне з них він вказав у пізнішій книзі про турецькі війни: це розповіді, почуті ним "від одного вищого німецького воєначальника, який служив королю Казиміру під цас його війн з Хмельницьким" (208, с. 155). До речі, цей мемуарний струмінь, місцями дуже відчутний в "Новому польському Флорусі", надає розповіді суб'єктивного забарвлення, відсутнього в хроніці Шледера й історичній праці Пасторія.

З названим усним джерелом (чи джерелами) пов'язана посилена увага, яка приділяється в книзі діям німецьких найманців у складі військ Речі Посполитої, гарна обізнаність з цими діями і особливо докладний їх виклад. Досить часто, говорячи про найманців, автор вживає вираз "наші німці". Розповідаючи про битву під Берестечком, Е. Франціск вказує, що в ній брало участь двадцять тисяч німецьких найманців і навіть називає її "битвою поляків і німців з козаками й татарами" (209, с. 178). І це визначення, слід сказати, не таке вже й далеке від історичної дійсності: справді, ці загони становили кістяк королівської армії і відіграли важливу роль у битві під Берестечком, як, до речі, і в ряді інших важливих епізодів "великої козацької війни". У своїй книзі, дійсно, Франціск часто згадує "Скіфсько-козацьку війну" Пасторія, але нерідко це робиться й для того, щоб внести уточнення в це відоме на Заході латиномовне видання; зокрема, він методично уточнює кількість військ козаків і татар під час важливих битв, яку Пасторій (а за ним і Шевальє) дуже завищував.

Головним і найбільш небезпечним ворогом Польського королівства Еразм Франціск теж вважає козаків і приділяє їм основну увагу в першій частині своєї книги. Власне, з розгорнутої характеристики їх розпочинається його розповідь про війни Яна Казиміра. Серед козаків він виділяє запорозьких і досить докладно описує їхнє місце проживання, тобто низов'я Дніпра, пороги й острови, їхній життєвий уклад і звичаї, їхню військову організацію і озброєння, їхні війни з татарами й морські походи на Туреччину (там само, с. 7-10). При цьому Франціск зазначає, що понад усе козаки цінують їхню "дику свободу" (там само). Вони одразу ж беруться за зброю, як тільки королівський уряд порушує їхні права та їхню свободу, і це призводить до численних козацьких повстань. З виступу запорозького війська на підтримку Хмельницького розпочалася війна козаків проти Польщі, воно ж у союзі з татарами завдало полякам перших жорстоких поразок.

Щодо інтерпретації Визвольної війни в "Новому польському Флорусі", то автор підходить до неї вкрай прямолінійно й однозначно, в повній віповідності з панівною в тогочасній Європі феодально-абсолютистською ідеологією, в тому її варіанті, який був характерний для пересічного німецького дворянина. Для нього козаки — це ребеліянти, бунтівники, які виступили проти свого законного монарха і втягнули в повстання все "руське селянство", котре викликає у нього найбільшу ворожість. Симпатії Франціска беззастережно віддані польській шляхті, дуже емоційно, вдаючись до барокової патетики, говорить він про "нещастя Польського королівства", виявляє зразковий пієтет до Яна Казиміра, котрий у його зображенні постає і мудрим монархом, і мужнім полководцем (що в однаковій мірі далеко розбігається з історичною дійсністю). Словом, з усіх аналізованих у цьому розділі західних пам'яток цей твір — найбільш апологетичний до шляхетської Польщі та її короля.

Тенденційність її автора яскраво проявляється хоча б у такому епізоді. Про невідомого героя-козака, який при завершенні Берестецької битви один протягом кількох годин відбивався від ворогів, розповідається в багатьох західних джерелах того часу. Чи не найдокладніше описує цей героїчний епізод автор "Нового Флоруса", але завершує його таким характерним резюме: "Можна було б назвати славною цю смерть, якби могли сказати, що загинув він як християнин і вояк, котрий наклав головою за справедливу справу. Але ж помер він як бунтівник, і тому навіть його вражаюча мужність втрачає свій зміст і перетворюється на безумство" (там само, с. 209).

Звичайно, багато говориться в "Новому польському Флорусі" про "варварську жорстокість" козаків і повсталих селян. Поряд з цим, але вже без обурення, розповідає автор про жорстокі розправи польської шляхти над повсталими козаками й селянами. Наприклад, наводиться такий факт: восени 1648 р. Януш Радзивілл, відвоювавши Бобруйськ, захоплений невеликим загоном козаків і білоруськими селянами, наказав посадити на палю керівника загону Піддубича і вісьмох "старих козаків", сорока козакам відрубати голови й настромити їх на кілки, а двомстам сімдесяти селянам відрубати праву руку і "відпустити їх на всі чотири сторони, щоб вони могли продемонструвати всім іншим, яку справедливу винагороду заслужено отримують за бунти" (там само, с. 35-36). Сказано з простодушною, але жорстокою відвертістю. Як говориться в книзі, особливого розмаху ці розправи набули в серпні-вересні 1651 р., коли польсько-шляхетські війська після Берестечка знову вдерлися в Придніпров'я (там само, с. 241 і далі).

Загалом ворожість до "ребеліантів" і демонстративне співчуття "нещастям польської корони" старанно декларуються Еразмом Франціском, але ці декларації не завжди узгоджуються з нарративним змістом твору. Він має розвинену фактографічну сторону, містить численні факти й епізоди, описи й деталі, які в цілому давали тогочасному німецькому читачеві досить широку й конкретну картину "великої козацької війни". До книги включено чимало документів у німецьких перекладах, щоправда, взятих здебільшого з історичної праці Пасторія і хроніки Шледера. Наводяться в ній не тільки такі широко відомі документи, як Зборовський та Білоцерківський мирні трактати, а й, приміром, листування Яна Казиміра і Богдана Хмельницького на початку 1651 року (там само, с. 135-137, 142-146). Автор передає зміст листа Яна Казиміра до кримського хана від 11 серпня 1649 р., зазначаючи, що писав його від імені короля канцлер Оссолінський, а також зміст відповіді Іслам-Гірея, в якому той по-зрадницькому пропонував сепаратні мирні переговори. В книзі є цікаві факти про активну симпатію західноукраїнського населення до Хмельницького і прагнення допомогти йому. Так, коли король під час Зборовської битви несподівано розпочав 5 серпня наступ на козаків, щоб виручити відрізану за рікою Стрипою частину свого війська, "невірні жителі міста Зборова за допомогою дзвонів дали ворогові (тобто козакам. — Д.Н.) зрадницький знак", і маневр польської армії провалився, а відрізана частина війська була знищена (там само, с. 51-52). Слід також зазначити, що в книзі Е. Франціска з особливою докладністю розповідається про дії козацьких загонів у Великому князівстві Литовському та про визвольний рух білоруського народу. Автор, особливо в рамках 1648-1649 рр., постійно тримає в полі зору цей другий, литовський фронт Визвольної війни і детально розповідає про перебіг подій на цьому фронті. Цією своєю стороною його книга особливо цікава для білоруських дослідників.

Та найдокладніше, більш ніж на шістдесяти сторінках, описана у Еразма Франціска битва під Берестечком. Тут його розповідь стає настільки конкретною й детальною, що набуває великою мірою літературно-художнього характеру. Починаючи розділ про Берестечко, Е. Франціск розповідає про символічний подарунок римського первосвященика Яну Казиміру — про присланий разом з благословенням меч, щедро оздоблений перлами, на знак напуття на нещадну війну з бунтівниками-схизматиками і знищення їх (там само, с. 152). В цілком художньому стилі змальована автором картина втечі кримського хана з поля битви під Берестечком. Дізнавшись від полонених, що хан вирушив у похід разом з Хмельницьким всупереч бажанню, за наказом із Стамбула, поляки перший удар спрямували на татар, небезпідставно розраховуючи без особливих труднощів розладнати їхні лави. Вони "почали обстрілювати з гармат пагорб, на якому стояв хан, цілячись у його великий білий прапор. І коли поряд з ханом ядром був збитий з коня татарин, який тримав цей прапор, хан з лицем, побілілим від жаху, повернув свого коня і взяв курс на відхід", — евфемічно завершує автор (там само, с. 185-186). За ханом, немов отара за пастухом, кинулася вся орда.

Як зазначалося, творові Еразма Франціска притаманний певний мемуарний струмінь, який накладається на історіографічну основу. Особливо відчутний він стає там, де автор переходить до деталізованого, "картинного" змалювання подій і наближається до художнього стилю, барокового за своїм характером. Тут зображення набуває суб'єктивної забарвленості, постає таким, яким переломилося в сприйнятті учасника цих подій і збереглося в його пам'яті. Загалом розповідь, за винятком хіба що суто наукових, географічно-етнографічних і історичних викладок, відзначається емоційною насиченістю й піднесеністю, час від часу автор вибухає патетичними вигуками й риторичними запитаннями. "Але дивіться! Що відбувається? Постійне воєнне щастя цього переможного союзу козаків і татар ось-ось обернеться в нещастя!" — приміром, вигукує він, розпочинаючи змалювання битви під Берестечком (там само, с. 159).

У цілому за стильовими ознаками твори Еразма Франціска можна назвати типовим явищем німецької барокової прози. Коли знайомишся з ними, передусім впадає у вічі по-бароковому пишна й ускладнена метафоричність їхнього стилю. Чого варта вже хоча б назва твору цього автора про війни з турками на Дунаї і в Україні в 60-70-х рр. XVII ст., котру можна перекласти приблизно так: "Кривавий, довго очікуваний і прекрасний удар орла, який нарешті запалав перемогою і затьмив блиск верварських шабель і пожеж убивць" ("Der blutiglang-gereizte endlich aber Sieghafft-ent-ziindete Adler-Blitz wider den Glantz der barbarischen Sebels und Mord-Brander"). Само собою, до подібних ускладнених, "декоративних" за своїм характером метафор, які іноді тільки затемнюють зміст, Еразм Франціск часто вдається в тексті обох своїх творів з української історії. Охоче звертається він і до розгорнутих порівнянь, нерідко досягаючи при цьому справжньої художньої виразності. Так, про паузу у війні взимку 1648-1649 рр. він пише: "... Козаки притихли взимку, немов бджоли та джмелі, щоб пробудитися до дій весною. Вони тільки того й чекали, щоб настала весна й виросла трава; знову закликали на допомогу татарські орди і, з'єднавшись із ними, рушили на польські війська величезною масою" (там само, с. 37). Ще більше полюбляє він алегоричне вираження думки, символи, які нерідко покликані натякати на "вищий" провіденційний зміст зображуваних подій. Загалом же в його творах панує характерна для бароко атмосфера емоційної збудженості, яка шукає виходу як у різких контрастних зіставленнях та надмірній метафоризації, так і в риторичній патетиці. Але при всьому цьому Еразм Франціск ніде не піддається емоційному поривові співчуття чи захоплення, постійно зберігає чіткість оцінок, зокрема соціально-політичних, прямолінійну послідовність дворянсько-монархічного підходу до зображуваних подій. Одне слово, емоційність його викладу — суто риторична, данина модному стилеві.

У 60-70-х рр. XVII ст. до Визвольної війни продовжує звертатися італійська історіографія. Після Бізаччіоні про неї писали ще два провідні італійські історики того часу, Ґалеаццо Пріорато й Вітторіо Сірі, а також П. Ґадзотгі. Окремо слід вказати на значну за обсягом "Історію громадянських війн у Польщі" А. Віміни, колишнього венеційського посла до Хмельницького.

За об'єктивністю висвітлення Визвольної війни та глибиною її тлумачення першість серед цих творів слід віддати книзі Ґ. Пріорато"Історія цісаря Леопольда" (355). Але спершу кілька слів про її характер і жанр, що стосується також однотипного твору В. Сірі про історію правління французького короля Людовіка XIV. Оскільки в XVII ст. італійські історики користувалися високим авторитетом у Європі, королі й імператори нерідко замовляли їм опис свого правління або ж правління своїх попередників. Такою замовленою книгою був і даний твір Пріорате, проте не слід думати, що зміст цього твору зводиться до панегіричного опису правління австрійського імператора Леопольда II. Справжній його зміст сформульовано в підзаголовку, де читаємо: "Про найзначніші події, які відбулися в Європі в 1656 по 1670 рік". І справді, в книзі Пріорато охоплено важливі події й процеси в суспільно-політичному житті Європи за часу правління Леопольда II, незалежно від того, стосувалися вони імператора й Австрії чи ні. І що важливо зазначити, серед них значну увагу автор приділив подіям української історії, насамперед Визвольній війні і війнам з турками.

Аналогічну будову й характер має також багатотомна праця В. Сірі "Меркурій, або історія нашого часу", замовлена Людовіком XIV і видана 1672 року в Парижі італійською мовою; в її XII томі вміщено окремий, досить значний за обсягом розділ про визвольну війну українського народу під проводом Богдана Хмельницького (387). У 1755 році вона з'явилась у скороченому французькому перекладі.

Пріорато й Сірі, слідом за Бізаччіоні, вбачали в Хмельниччині і національну війну "козаків з поляками", і соціальну революцію. Починаючи виклад того, що в середині століття "сталося в Польському королівстві", Пріорато зауважує, що у цей час великі революції відбулися також у деяких королівствах Європи", маючи на увазі передусім англійську революцію, а також Фронду у Франції, повстання в Неаполі, Португалії тощо (355, I, с. 598). Такий підхід вимагав значної уваги до соціальних причин Визвольної війни українського народу, і Пріорато вказує на те, що польські пани дивилися на українських селян, "як на своїх рабів", піддавали їх жорстоким утискам, а козаків польський уряд позбавляв завойованих кров'ю привілеїв і "хотів примусити цих хоробрих та мужніх вояків орати землю й пасти вівці" (там само, с. 600). На думку історика, все це, разом з релігійними переслідуваннями, і призвело до грізного вибуху "громадянської війни" в Речі Посполитій, яка поставила її на грань загибелі.

Хід подій цієї війни переданий у Пріорато стисло, але разом з тим з високою мірою об'єктивності. Слід зазначити, що в такому підході до "козацької війни" італійський історик не потрапляв у тон своїм замовникам, адже імперія Габсбурґів виявляла вороже ставлення до боротьби українського народу й активно підтримувала Польщу.

Щодо "Меркурія, або історії нашого часу" В. Сірі, то за широтою й об'єктивністю висвітлення Визвольної війни українського народу він поступається творові Пріорато. Хід Визвольної війни переданий у ньому жваво й виразно, але в її тлумаченні відчувається більша залежність автора від пропольських джерел. Слід ще зазначити, що за книгою Сірі знайомився з визвольною війною в Україні великий французький драматург XVII ст. Жан Расін; але про це мова буде далі.

Стислий і досить об'єктивний виклад історії Визвольної війни українського народу містить також двотомна "Історія війн у Європі, що відбулися з 1643 по 1680 рік" П. Ґадзотті, що вийшла у Венеції 1681 р. (218). У другому томі цієї книги розповідається також про війни з турками на Україні в 70-х рр. XVII ст., викликані відомим фатальним кроком гетьмана Дорошенка.

Книга А. Віміни "Історія громадянських війн в Польщі" (1671 р.) теж належить до тих творів західноєвропейської історіографії XVII ст., повз які пройшла наша історична наука. На неї вказав Костомаров у бібліографії до монографії про Богдана Хмельницького, але в самій монографії немає слідів її використання. Пізніше М. Молчанівський, публікуючи переклад "Реляції про походження і звичаї козаків" Віміни, між іншим, кинув фразу: "Здається, тому ж Альберто Віміні належить надрукована 1671 р. у Венеції "Storia delie guerre civili in Polonia" (628, c. 65). Наскільки мені відомо, не зверталися до неї й українські історики пізніших часів. Зате відомим джерелом була вона для західноєвропейських авторів кінця XVII й XVIII ст.: звертався до неї англійський вчений Б. Коннор, описуючи Визвольну війну українського народу в третьому розділі своєї "Історії Польщі", присвяченому Україні (184, розділ III).

Не слід думати, виходячи з заголовку, що книга Віміни є дійсно "історією громадянських війн Польщі", — мається на увазі Визвольна війна українського народу під проводом Хмельницького з 1648 по кінець 1651 року. До того ж автор за усталеною в той час традицією ділить її на дві "громадянські війни" — 1648-1649 і 1651 рр. Безперечно, книга Віміни становить певний інтерес, передусім у плані вивчення міжнародного відгомону Визвольної війни. Значний матеріал, почерпнутий з різних, переважно польських джерел, поєднується в ній з безпосередніми враженнями автора, який 1650 року побував на Україні в ролі венеційського посла. Та разом з тим на книзі виразно позначилося й те, що Віміна був добрим католиком та належав до духівництва, і те, що як історик він залежав від польських і пропольських джерел. Щодо ракурсу, в якому постає в книзі Визвольна війна, то складається враження, ніби побачена вона очима людини, яка весь час перебувала у польсько-шляхетському таборі. Звідси і диспропорції в розподілі уваги: так, у книзі навіть на згадується розгром польсько-шляхетської армії під Пилявцями, зате битва під Берестечком описана в ній детально (417, с. 256 і далі). Щоправда, залежність Віміни від польських і пропольських джерел до певної міри нейтралізується його враженнями від перебування на Україні, включеною до книги вже згадуваною реляцією з її досить об'єктивним і колоритним змалюванням козаків та Богдана Хмельницького. Як уже зазначалося, за своїм змістом і характером ця реляція істотно відрізняється від написаної значно пізніше "Історії...".

Необхідно ще зазначити, що Віміна не хотів обмежуватися звичайним описом подій на емпіричному рівні і прагнув дати їм поглиблене витлумачення відповідно до норм і стилю мислення людини барокової культури. З цього погляду його книга цікава як досить характерне явище італійської барокової історіографії, котра в осмисленні історії схилялася до провіденціалізму. Розповідаючи про те, що сталося в Польському королівстві, Віміна одразу ж вдається до філософічного, урочисто-патетичного тону, часто посилається на провидіння, наголошує на подіях і деталях, яким можна надати "вищий" символічний чи алегоричний зміст, тобто витлумачити їх як знаки провидіння. Так, розпочинається книга описом комети, що з'явилася над Польщею 15 травня 1648 р. як "могутній знак неба про полум'я цієї війни", ім'я Хмельницького (Богдан, "Богом даний". Dio dato) тлумачиться автором як знак, котрим "рутенському народові" була подана згори надія на визволення, і т. д. Іноді, прикладаючи провіденціалістську концепцію до того, що відбувалося в Україні напередодні і під час Визвольної війни, Віміна досягає неабиякої експресивності. Наприклад, він говорить: те, що чинила польська шляхта на Україні перед 1648 роком, було настільки жорстоким і злочинним, що "ображало вищу справедливість" і "побуджувало її не менше (ніж людей. — Д. Я.) бажати відплати" (там само, с. 2). В цілому для стилю, в якому Віміна описує "громадянські війни Польщі", вважаючи їх виключно руйнівними й кривавими, характерне тяжіння до барокової урочисто-похмурої патетики й провіденціалістської символіки.

Не буде перебільшенням сказати, що найбільшу зацікавленість викликали у Віміни козаки і їхній гетьман Богдан Хмельницький. Саме козаки, наголошується в його книзі, виступили головними призвідцями повстання і його головною рушійною силою. Конкретний виклад "історії громадянських війн у Польщі" автор розпочинає з розповіді про кривду, вчинену Хмельницькому, та про його втечу на Запорожжя, де він знайшов підтримку у козаків. Як розповідає Віміна, козаки в той час були сповнені гніву й обурення, бо польський уряд позбавив їх давніх привілеїв і поставив у майже рабське становище, і тому вони охоче взялися за зброю. Вони хотіли "повернути народові давню свободу і з цією метою домовилися про спосіб і час виступу проти поляків" (там само, с. 5). Було також вирішено привернути на свою сторону простолюд (Plebe), тобто селян та міщан, і підняти на Україні загальне повстання.

Цікаво, що Віміна, описуючи край запорозьких козаків, говорить не про Січ, де він не побував, а про землі цієї козацької республіки, якими він проїздив. За його визначенням, вони тягнуться від Бористена (Дніпра) до Евксіна (Чорного моря) і майже доходять до тих місць, де жив у засланні Овідій. І тому, описуючи цей край та його природу, він наводить вірші з "Понтійських послань" давньоримського поета (там само, с. 7). Характеризуючи запорозьких козаків, Віміна насамперед відзначає, що це професійні вояки ("козаки не навчаються ніяких наук, крім військової..."), мужні й витривалі, які звикли стійко переносити голод і холод (там само, с. 7-8). На думку автора, успіх Хмельницького забезпечило те, що його підтримали й за ним пішли ці загартовані вояки "з укріпленого острова на Бористені", тобто Запорозької Січі (там само, с. 10). Передусім завдяки їм він і зміг здобути блискучі перемоги над польсько-шляхетськими військами.

Скоріше до белетристики, ніж до серйозної історіографії, слід віднести книгу французького літератора Лінажа де Восьєнна "Дійсні причини повстання козаків проти Польщі" (1674 р.), хоч її автор претендував зовсім на інше. У присвяті він проголошував: "Ось уже більше двадцяти років говорять про війну Польщі з козаками, у багатьох книгах можна знайти розповідь про її визначні події, але ніхто ще не розкрив її дійсних причин, хоч у цьому й полягає основне завдання історії" (297). Але сам Лінаж де Восьєнн, претендуючи на заповнення цієї прогалини, "дійсні причини" повстання українського народу розумів дуже поверхово; слідом за своїм оповідачем і замовником, колишнім польським віце-канцлером Радзієвським, він їх шукав головним чином у тих політичних комбінаціях та інтриґах, до яких звелася боротьба Владислава IV з магнатами напередодні Визвольної війни українського народу. Як відомо, Владислав IV у своїх спробах зміцнити королівську владу прагнув скористатися з підтримки козаків і виявляв до них прихильність, а практичну реалізацію цих планів поклав на віце-канцлера Радзієвського, свого висуванця, який походив з незнатного роду й викликав у родовитої аристократії заздрість і зневагу. Після смерті Владислава IV, що сталася 5 травня 1648 року, Радзієвського звинуватили в тому, що він є "творцем бунту козаків", зрадником батьківщини, і йому довелося залишити Польщу. Після тривалих блукань по різних країнах Європи він знайшов пристанок у Парижі, де зустрівся з Лінажем де Восьєнном і, власне, надиктував йому книгу.

Інспірований Радзієвським з метою самореабілітації твір Лінажа де Восьєнна має характер досить грубої апології і відзначається вільним поводженням з історичними фактами. Він мав зняти звинувачення з Радзієвського і перекласти його на канцлера Оссолінського, який і оголошується головним винуватцем козацької війни. "Ніхто в Польщі, — заявляється в книзі, — не сумнівається в тому, що війна, яка нині так спустошила нашу країну, була викликана згубними порадами канцлера Оссолінського" (там само, c. 110-111). До речі, написаний твір у формі діалогу між автором і замовником з тим, щоб, як говориться в передмові, був він "вільніший та інтимніший і відповідав смакам сьогодення" (там само, с. 3). Однак ці елементи художньої прози виявляються теж підпорядкованими апологетичним цілям, бо автор, як він сам у цьому зізнається, бачив своє завдання в тому, щоб, нічого не міняючи, передати читачам почуте (там само).

Але цей твір, за всіх його вад і "художніх домислів", вільний від антикозацької тенденційності. Навпаки, автор ставиться до козаків з симпатією, не без захоплення розповідає про їхні війни з турками й татарами, про їхню мужність та стійкість на полі бою і заявляє, що до повстання 1648 року "вони були однією з головних військових сил королівства, одні з них ходили в походи разом з поляками, інші жили розсіяно на кордонах Подолії з тим, щоб давати відсіч татарам, коли ті робили свої напади" (там само, с. 77).

Очевидно, зі слів Радзієвського автор твору твердить, що не тільки самі козаки "рутенського", тобто українського, походження, а й слово "козак" теж "рутенське", на відміну від "казака", слова й утворення татарського (там само, с. 78). Це колишні підневільні люди, які вирвалися на свободу, в більшості своїй вони живуть воєнною здобиччю і не бажають нікому коритися. Не хочуть козаки визнавати себе й підданими Польського королівства і заявляють, що вони "тільки союзні з ним (allie), і на цьому ґрунті часто виникають великі незгоди. Вони завжди хотіли мати керівників тільки з їхнього народу, а не призначених польським королем, і обирали їх з-поміж себе за своєю фантазією; цей їхній гетьман один повинен засвідчувати підлеглість Польській Короні" (там само, с. 81-82).

Загалом же перетворення козаків на непримиренних ворогів Польського королівства трактується в книзі як велика небезпека для цього королівства, що таїть у собі загрозу для його існування. Це була й певна відповідь колишнього віце-канцлера його опонентам, які вершили політику Польщі за правління Яна Казиміра і в деяких принципових моментах по-іншому підходили до "козацької проблеми".

В останній третині XVII cт. на Заході з'явилося ще чимало видань, у яких з різною мірою глибини й об'єктивності відображена Визвольна війна українського народу. Той же Лінаж де Восьєнн на основі реляцій де Шаню, який у 1649-1652 рр. був французьким послом у Польщі й Швеції, написав у кінці 70-х рр. ще одну книгу, в другому томі якої йдеться про події в Україні (174). Ця книга більш серйозного змісту, ніж "Дійсні причини повстання козаків", але українські справи тут не є в центрі уваги. Визвольна війна посідає центральне місце в присвяченому Україні п'ятому розділі "Історичного опису Польщі" Отевіля, серйозної і ґрунтовної праці, яка в кінці XVII ст. була широко відома й за межами Франції (245). її автор, французький офіцер і дипломат Тандр де Ґаспар, кілька років провів у Польщі, а 1674 року в ролі секретаря французького посла Форбена-Жансона побував також в Україні. Тандр де Ґаспар визначає чотири причини грізного вибуху на Україні і серед них найвагомішою вважає те, що польська шляхта жорстоко гнобила селян, які "вже більше не могли працювати і прагнули тільки скинути непосильний гніт повинностей, вони хотіли бути такими ж вільними, як козаки, і жити без гноблення..." (цит. німецький переклад — 244, с. 34-35).

Друга причина — та, що польський уряд прагнув відібрати у козаків їхні привілеї, третя — гострий релігійний антагонізм між русичами і поляками, який виключав будь-яку можливість примирення, і, нарешті, четверта — це здирство й шахрайство євреїв-лихварів (там само). Позитивно характеризує Тандр де Ґаспар Богдана Хмельницького, підкреслюючи, що це була освічена й розумна людина, котра на собі зазнала сваволі й несправедливості (там само, с. 36). Досить яскраво змальована в книзі битва під Пилявцями й панічна втеча польського шляхетського війська (там само, с. 37-38), що є рідкістю в західних джерелах XVII ст. Але битву під Берестечком автор трактує дуже спрощено, як блискучу перемогу Яна Казиміра над об'єднаним військом козаків і татар, замовчуючи зраду кримського хана, полонення Хмельницького, нерівність сил на заключній стадії битви. Авторові була відома відсутність єдності інтересів серед старшини, і він зазначає, що частина її на чолі з Виговським прагнула зрівнятися в правах з польською шляхтою і "так само розпоряджатися життям і смертю селян" (там само, с. 38).

Значну увагу Визвольній війні українського народу приділив у своєму "Вступі до історії основних європейських держав" (1682 р.) С. Пуффендорф, один із відомих зачинателів Просвітництва в Німеччині, але про цей опис скажемо в наступному розділі.

Важливе місце відведено Визвольній війні в книзі про українських козаків, написаній шотландцем А. Тейлором і виданій 1658 року в Едінбурзі. Найбільше уваги приділено їй також у нарисі "Козаки", опублікованому в німецькому періодичному збірнику "Theatrum cosmographico-historicum", що виходив у Аугсбурзі. Цікаво, що тут невідомий автор називає Визвольну війну "народною війною" (Volks-Krieg), яка "заподіяла величезної шкоди Польському королівству" (402, с. 71). Описи Визвольної війни можна знайти і в таких західноєвропейських виданнях другої половини XVII ст., які не мають до неї прямого стосунку. Наприклад, такий опис містить "Історія турків" англійця П. Рікоута (375, с. 233 і далі), популярна в той час книга, яка в Англії витримала шість видань і була перекладена на інші мови. Не раз звертається до неї М. Бізаччіоні у своїй "Космографії", розповідаючи про ті зміни, які вона викликала в Речі Посполитій і в усій Східній Європі (146, с. 722-741).

Визвольна війна українського народу знайшла відгомін також у західноєвропейському красному письменстві XVII ст., зокрема в поезії. Тут у першу чергу слід вказати на М.-А. Жерара де Сент-Амана (1594-1661), видатного поета французького бароко, творчість якого викликає значний інтерес у сучасних дослідників. Український відгомін у його поезії пов'язаний з тим, що в 1650-1651 рр. він побував у Польщі, в безпосередній близькості до "великої козацької війни". Щодо причини появи Сент-Амана при польському дворі, то в цьому нема нічого таємничого чи авантюрного: належачи до літературної богеми XVII ст. і не маючи ніяких засобів до існування, він усе життя змушений був шукати покровителів серед знаті; в 1654 р. друзі влаштували йому протекцію Марії-Луїзи Ґонзага, яка через три роки стала дружиною Владислава IV (а після його смерті — Яна Казиміра). На її запрошення в березні 1650 р. він прибув до Варшави, де його зустріли приязно й осипали королівськими милостями. Спершу Польща припала йому до душі, у віршах він оспівував королівське подружжя, "широку вдачу" родовитих шляхтичів, яка розкривалася передусім у бучних бенкетах, і навіть політичний устрій Речі Посполитої. Наприклад, у "Стансах на вагітність королеви Польщі" (1650 р.) він захоплено і не зовсім доречно вигукував:


О, як люблю я цей звичай!

Це вільне обирання короля! (377,1, с. 95).


Не слід думати, що це захоплення було вдаваним, — адже Сент-Аман усе життя був пов'язаний з фрондуючою аристократією Франції. Однак через деякий час він впав у жорстоку ностальгію і, скориставшись тим, що влітку 1651 р. Марія-Луїза послала його до Швеції, повернувся на батьківщину. Після цього він ще деякий час стежив за подіями в Польському королівстві й відгукувався на них у своїй поезії.

Перша згадка про "козацький бунт" з'являється в поемі Сент-Амана "Прохання Вісли" (1650 р.), де він виражав радість з приводу народження польської принцеси, пророкував їй у майбутньому "щасливе правління" і тут же грізно застерігав "бунтівників", тобто козаків:


Le frere est en la soeur, et la rebellion

Tremble de sa venue a pas du Lion

(там само, с. 228).

("Брат схожий на сестру, і ребелія

Тремтить, як ступить він левиним кроком")


Ширшу картину війни він малював в уже згадуваних "Стансах". Події 1648-1654 рр. уявлялися йому грандіозною боротьбою Польського королівства з ордами степових просторів від Дунаю до Волги, чимось на зразок боротьби давніх греків з персами. Так у буйній уяві французького барокового поета переломлювалась інформація придворного шляхетського середовища, яке поневолення України видавало за цивілізацію "дикого краю", а визвольну боротьбу козацтва — за опір "варварів" поширенню культури. Зазначивши у "Стансах", що "ми живемо тут в муках і неспокої", Сент-Аман писав далі:


Les hordes nombreuses qui roulent

Avec leurs foyers et leurs toiles

Trembleront a ma forte voix

Jusqu'a du long Volga les demiers flots s'ecoulant

("Численні орди, що набігають з своїми вогнищами й

наметами, затремтять від мого дужого голосу,

аж до тих місць, де довга Волга котить свої останні хвилі" (там само, с. 97).


Проте справедливо буде сказати, що за політичні справи Польщі поет не дуже уболівав, незрівнянно більше захоплюючись у Варшаві раблезіанськими втіхами життя, і тільки час від часу, хоча б із почуття вдячності гостинним хазяям, він вважав за необхідне осипати козаків прокляттями й грозити їм "своїм дужим голосом". Частково цю інертність Сент-Амана можна пояснити тим, що його перебування в Польщі збіглося з тимчасовим затишшям у війні — періодом між Зборовом і Берестечком.

До теми "козацької війни" Сент-Аман звертався й після виїзду з Польщі. В "Посланні до Теандра" (1658 р.), написаному в бурлескному тоні, він згадував про свої мандри до польської столиці і, з гумором малюючи себе в "екзотичному вбранні", заявляв, що тепер "ні татарин, ні козак не змусять мене тремтіти" (там само, с. 26). Того ж 1658 року з'явився найзначніший відгук Сент-Амана на "велику козацьку війну" в "героїчній ідилії" "Німфа Вісли". В цей час, після вступу у війну Росії і вторгнення шведів, Річ Посполита опинилась у відчайдушному становищі. "Героїчна ідилія" була написана після того, як до Сент-Амана дійшли вісті про оборону Варшави від шведів (1656 р.), в якій активну участь взяла Марія-Луїза. До речі, ці події докладніше описані у згадуваній пам'ятці тогочасної французької "літератури факту" — в "Листах" П. де Нуає (337, с. 214-216). Саме Марія-Луїза й виведена в образі "німфи Вісли", яка "в тіні своїх верб" оплакує нещастя королівства, руйнованого численними ворогами, і "кличе на допомогу". Поети бароко полюбляли ускладнені алегорії, що переростають, як писали теоретики того часу, в "символічну Метафору", і "німфа Вісли" у Сент-Амана не тільки Марія-Луїза, а й уособлення опечаленої й стражденної Польщі. Темпераментно накидаючись у цій "героїчній ідилії" на "віроломних московитів" і "підступних шведів", поет найнебезпечнішими ворогами Польщі вважає все-таки козаків із татарами, і "німфа Вісли" вже бачить, що "Бористен і дикий Танаїс йдуть на її країну, вона певна, що спустошення неминучі, і здається, вона про себе говорить, що її села і ліси не в змозі перенести цей напад" (377, II, с. 366).

Безперечно, до Визвольної війни українського народу Сент-Аман підходив з польсько-шляхетської точки зору, та інакше й бути не могло, оскільки він, власне, був придворним поетом Марії-Луїзи. І все-таки його ставлення до козаків, як це вже відзначали А. Мансюї і М. П. Алексєєв, не позбавлене ускладненості, певного моменту захоплення, можливо й мимовільного. "Епітет "варварський", — писав Мансюї, — яким Сент-Аман безперервно жбурляє в козаків, не завадив йому, вишколеному війнами часів Рішельє воякові, захоплюватися енерґією й чудовими вояцькими якостями козаків, гнучкою спритністю, тоді як у польському середовищі він спостерігав поширену апатію" (886, с. 444). Характерне в цьому плані його динамічне й живописне змалювання "степового воїна" в тій же героїчній ідилії, де він, забувши про всі печалі "німфи Вісли", відверто захоплюється його силою й витривалістю (377, II, с. 368-369). М. П. Алексєєв висловив цікаве припущення, що цей уривок був навіяний Сент-Аманові "Описом України" Боплана, популярним в той час у Франції (657, с. 624). У зв'язку з цим скажемо, що останні роки життя Сент-Аман провів у Руані, де тоді проживав і Боплан, отже, цілком ймовірна можливість їхнього особистого знайомства.

Події 1648-1654 рр. знайшли також специфічний відгомін в "Історійках" Телемана де Рео (399), цього "найзлішого язика XVII ст.", який залишив жваві й відверті замальовки життя й побуту французької придворної аристократії, за жанровими ознаками близькі до анекдотів. За його відгуком на "козацьку війну" можна судити про те, як вона сприймалася й тлумачилася у згаданому середовищі. "Війна козаків і шведів, — пише Телеман в "історійці" про Марію-Луїзу, — то кидала її вниз, то піднімала вгору, а пішло все з того, що покійний король (Владислав IV. — Д. Н.), який хотів правити більш всевладно, розпалював у себе під носом повстання козаків з тим, щоб мати у своєму розпорядженні військову силу" (там само, II, с. 435). Таке тлумачення, за яким Визвольна війна на Україні була наслідком нерозумної антимаґнатської політики Владислава IV, було поширене серед французької аристократії, яка не симпатизувала сильній абсолютній монархії.

Найбільш численні й цікаві відгуки на Визвольну війну українського народу знаходимо в "Історичній музі" Жана Лоре, яка являє собою своєрідну поетичну хроніку життя Франції й усієї Європи з травня 1650 по листопад 1664 р. (303). її поява пов'язана з розквітом у Франції під час Фронди (1648-1653) бурлескної літератури, й передовсім таких її різновидів, як "бурлескні листки" і "бурлескні газети". Не обмежуючись травестіями класичних античних сюжетів, бурлеск виступав у тогочасній Франції гострим знаряддям політичної та ідеологічної боротьби. Частіше вдавалася до нього демократична громадськість Парижа, проте й аристократія не гребувала бурлескними віршами. "Протягом багатьох років, — пише дослідник цього явища, — Франція була вражена дивною хворобою, яку можна назвати бурлескоманією; головним її симптомом був невичерпний потік віршиків, іноді легких, дотепних і в'їдливих, частіше банальних і грубих, про політичне життя, королівський двір, різні події, кінець-кінцем про все" (897, с. 220).

Одним з популярних бурлескних поетів і був тоді Лоре. Нормандський селянин за походженням, він 1650-1656 рр. виступав своєрідним поетом-хронікером герцоґині де Немур. В його обов'язок входило щотижня описувати їй у бурлескних віршах новини, що відбувалися при дворі, в Парижі, у Франції і всій Європі. Виробляючи свій бурлескний стиль, Лоре виходив з фацеційного струменя, органічно властивого французькому фольклорові, вміло імітував хитру простакуватість і грубуватий селянський гумор. Так виникла його "бурлескна газета", яка мала великий успіх, яку із задоволенням читав Людовік XIV, його двір та городяни і навіть "вся Європа захоплювалася Лоре чи його газетою" (837, с. 617).

Визвольна війна українського народу належала до тих зовнішньополітичних подій, які послідовно привертали увагу Лоре, і він старанно заримовував новини, що приходили з країни козаків. Основним джерелом його інформації було "те, що говорять при дворі та в місті" (303, 1, с. 11), і це дає підстави зробити висновок, що Визвольна війна викликала значний інтерес серед різних верств французької столиці. Щодо витлумачення цих подій у Лоре, то воно не було прихильним до визвольної боротьби українського народу. Звичайно, тут слід зважати й на специфіку бурлеску, але безперечний факт, що Лоре дотримувався пануючої в придворно-аристократичних колах польської орієнтації і з позиції наївного монархізму засуджував "козаків-бунтівників".

Наведемо найбільш цікаві "українські відгуки" цієї бурлескної "історичної музи". Перший з них — на битву під Берестечком, яку Лоре розцінив, як свідчення того, що "козаки почали знесилюватися і готові впасти" (там само, с. 165). Примітний його широкий коментар до Білоцерківської угоди, який свідчить про те, що в Парижі вона була сприйнята, як капітуляція козаків і відновлення польсько-шляхетського панування в Україні. "Козаки, горді вояки, — писав Лоре у своїх віршах, — повністю скорилися своєму законному королю, який їм пробачив злочин, але з умовою, що при першому ж заколоті стратить їх без милосердя" (там само, с. 181).

В козаках Лоре насамперед вбачав бунтівників проти "законного короля", що цілком вкладається в той стереотип соціально-політичного мислення, який виробився в Європі в епоху абсолютних монархій. Тому козаки, власне, український народ, постійно виступають у Лоре поряд з англійцями, які не тільки збунтувалися проти свого "законного монарха", а й стратили його, що в очах автора "Історичної музи" — найбільший із злочинів. Та й взагалі Англійська революція і Визвольна війна на Україні в сприйманні Лоре — явища аналогічного характеру, а Кромвель і Богдан Хмельницький для нього — "найбільші бунтівники", яких він засобами бурлеску прагне викрити і знеславити. В цьому плані показовий "випуск" його бурлескної газети від 27 грудня 1653 року з його підсумковим оглядом найважливіших подій року. Спершу в ньому йдеться про Хмельницького: "Генерал козаків тепер не дуже процвітає; цей могутній і знаменитий бунтівник ще не зовсім розбитий, але, кажуть, лишився з одним крилом" (там само, с. 445). І тут же Лоре переходить до Кромвеля: "Монсеньйор Кромвель справді з тієї породи бунтівників, злочинна манія яких лишається непокараною" (там само). Обидві ці досить довгі філіппіки (повністю я їх не наводжу) закінчуються "новорічним побажанням", щоб бунтівники нарешті отримали "заслужену нагороду", тобто щоб були покарані.

Як і Сент-Аман, Лоре не шкодував емоцій у вираженні співчуття шляхетській Польщі, яка в 1654-1655 рр., після приєднання України до Росії, зазнала спільного удару українських і російських військ. Гіперболізуючи, він писав: "П'ятсот чи шістсот тисяч московитів та чотириста тисяч козаків-бунтівників з усіх сторін спустошують королівство" (303, II, с. 101). Про Переяславські трактати відгуків в "Історичній музі" немає, зате спроба Виговського перекреслити їх викликала в Лоре схвальну реакцію: "Козаки, які раніше були бунтарями, знову стали вірними своєму королю", — повідомляв він у 1658 р. (303, III, с. 77). Ця реакція Лоре відбивала, зрештою, неприхильне ставлення абсолютистської Франції, яка провадила пропольську політику, до переходу України під російський протекторат.

Своєрідний відгомін Визвольної війни українського народу знаходимо також у відомій "іроїкомічній" поемі "Гудібрас" англійського поета С. Батлера, написаній в 60-70-х рр. XVII ст. (162). В одному з епізодів поеми, змальовуючи в бурлескному стилі добу Кромвеля з її торжеством пуританства, Батлер наводить таку ж бурлескну замальовку запорозьких козаків, яких у "кромвелівській Англії" вважали за потенційних союзників у боротьбі з "папістами". Іронічне зображення їх випливає як із загального бурлескно-пародійного характеру поеми, так і її сатиричної спрямованості проти войовничого пуританства доби Кромвеля. Згадки про українських козаків у тому ж бурлескно-сатиричному плані ще не раз з'являються в цій поемі, яка належить до найзначніших явищ англійської літератури періоду Реставрації.

По-своєму цікава італійська книга "Елогії уславленим воєначальникам" Лоренцо Крассо, в якій великий розділ відведено Богдану Хмельницькому (190). Присвячена Карлу II, королю Іспанії і Неаполя, батьківщини поета, ця книга містить панегіричні розповіді про діяння європейських королів, принців та полководців. Прямо скажемо, Хмельницький тут опиняється в оточенні, яке йому не зовсім пасує, тому й елоґія, присвячена йому, за змістом і стилем різко відрізняється від інших; єдина у збірнику, вона є скоріше філіппікою, ніж панегіриком (660, с. 32). У сприйнятті Крассо Визвольна війна українського народу — це зухвале повстання козаків проти їхнього монарха, очолив його Богдан Хмельницький, який і став "головним винуватцем руйнування Польщі" (190, с. 334). Разом з тим, віддаючи належне Хмельницькому, автор елоґії далі говорить, що він "відзначається дивовижною відвагою, дуже гострим розумом та великою освіченістю, а також палким прагненням до грандіозних справ" (там само, с. 338). В своїй елоґії Крассо розповідає біографію Хмельницького, яка, однак, у нього перетворюється на примхливе переплетіння дійсних і вигаданих фактів. Вдаючись до образної метафорики в бароковому стилі, Крассо говорить, що Хмельницький — це спершу "ледь видний дим, який потім здійнявся над землею і запалав над Польщею зловісною кометою" (там само, с. 338). Портретну характеристику Хмельницького він завершує такими словами: "Мав велике лице, був чорнявий, дужий тілом, бистрий умом, палкий до зрозуміння важливих справ, розважний у пригодах, відданий пияцтву й жорстокості, красномовний і повний хитрощів" (там само, с. 339). Вважаючи Хмельницького "зрадником батьківщини" (Польського королівства), автор алоґії приписує йому розлад духу в останні роки життя, який нібито змусив його постригтися "в монастир для схизматиків у Московії" і там закінчити свої дні.

Завершується ця елоґія віршованою латинською епітафією Хмельницькому, яка в підрядковому перекладі Івана Франка звучить так: "Знаменитий силою тіла і хитрістю ума, щоби побороти шляхту, він озброїв селян. Здобувши посеред них шляхетство, руйнував міста, примушував війська тікати, здобував провінції; раз побитий, знов побивав, змушений до втечі, сам змушував втікати, немов той Антей, сам себе попихав вперед. Збунтувавшись проти короля, просив у нього прощі, одержавши її, бунтував знову. Хоч в союзі з татарами, московитами, турками, — часто ламав їм віру, в тім однім не ламаючи свого слова. Хоча невдячний вітчизні (мається на увазі Польське королівство. — Д. Н.), бо прискорив обіцяну їй загибель, зруйнував її до основи. Непостійний, покидав замки і йшов під шатра. Чоловік без ніякої релігії, вмер без неї неспокійний, бо його бунтівничий дух одна тільки смерть могла втихомирити" (739, с. 19). Як бачимо, італійський письменник, складаючи епітафію Хмельницькому, насправді створює довільний образ барокової людини, незбагненної й ірраціональної, сповненої нерозв'язних суперечностей, що переростають в антиномії. Скоряючись примхливим велінням своєї незвичайної долі, вона виконує загадкову роль на "сцені світу", дивуючи і жахаючи сучасників-глядачів. Для того щоб створити такий образ, що відповідав умонастроям і смакам епохи, автор вільно повівся і з біографією, і з дійсним образом Хмельницького, які, слід сказати, були знані в Італії другої половини XVII ст.

З французьких письменників другої половини XVII ст. визвольною боротьбою українського народу цікавився Ж.-Б. Боссюе. Як ідеолог ґаліканської церкви, він уважно слідкував за релігійною боротьбою у Східній Європі, не обминаючи, природно, й подій в Україні, які в цьому аспекті теж мали велике значення. Проте симпатії Боссюе були на боці католицької Польщі, і наприкінці 50-х рр. він, зокрема, писав: "Польща спустошена бунтівниками-козаками, віроломними московитами і до того ще татарами, вона у відчаї кличе на допомогу" (886, с. 412). Визвольна війна в Україні викликала також зацікавленість у пані де Севіньє, відомої французької письменниці, і вклала їй до рук бопланівський "Опис України", який у той час з'явився друком (там само).

Бурхливі події української історії привернули увагу Жана Расіна, великого французького драматурга епохи класицизму. І коли Людовік XIV у 1677 р. призначив його, разом з Н. Буало, своїм придворним історіографом і доручив написати історію свого правління, він до огляду подій європейської історії включив у своїй праці Визвольну війну українського народу. Судити про цей опис ми не можемо, оскільки рукопис історичної праці Расіна загинув під час пожежі в палаці Валенкура, але серед чернеток до неї, що збереглися, маємо початок розділу про Хмельниччину. "Козаки, — пише тут Расін, — почали своє повстання в 1648 р., незадовго до смерті короля Владислава. Цей король планував війну з татарами й вторгнення в Крим, а на чолі козацької армії хотів поставити Хмельницького. Республіка не схвалила цього наміру, і король був змушений, всупереч бажанню, розпустити свої війська. Його охопила така досада, що він таємно підбив Хмельницького підняти бунт козаків з тим, щоб мати в своєму розпорядженні армію" (361, V, с. 139).

Отже, причини "козацької війни" Расін тлумачить за версією, поширеною у той час у Західній Європі; про цю довільну версію вже йшлося вище. При цьому він посилається на вже згадувану багатотомну книгу "Меркурій, або історія нашого часу" В. Сірі, в якій ідеться про події європейської історії часу правління Людовіка XIV (387, XII). Але далі Расін, всупереч щойно сказаному, зазначає, що Хмельницький, обурений свавіллям польської шляхти на Україні, "почав підбурювати козаків, для яких мир був нестерпний (мається на увазі угода від 4 грудня 1638 року. — Д. Н.), особливо ж народ Русі, який страждав від жорстокості й гніту польської аристократії" (361, V, с. 140).

У Расіна викликали інтерес запорозькі козаки та їхнє походження. Серед чернеток його історичного твору зберігся фраґмент, де він тлумачить це питання, спираючись на аналізований вище "Трактат про Польське королівство" Ж. Лабурера. Пояснюючи етимологію слів "запорозькі козаки", він говорить, що "слово "козак" походить від слов'янського слова "коза", а "запорожець" — від слова "пороги" (les ecueils), оскільки оселилися ці козаки в тому місці Дніпра, де їх особливо багато" (там само). Ще в одному фраґменті з чернеток рукопису Расіна йдеться про пізніші події української історії, але про це скажемо в належному місці.

Отже, Визвольна війна на Україні викликала в Західній Європі незгасаючий інтерес протягом майже всієї другої половини XVII ст., інтерес, який відбився в численних і різнорідних історико-літературних пам'ятках. Але це, звичайно, не означає, що тогочасне життя України й подальші драматичні події її історії пройшли на Заході непоміченими. В другій половині XVII ст. в Західній Європі з'явилося також чимало різнорідних видань — брошур і трактатів, історичних праць і творів "літератури факту", в яких досить широко, часом яскраво відображені окремі явища і події тогочасного життя України.

Принаймні до останнього десятиліття XVII ст. Україна належала до тих "неспокійних реґіонів" континенту, які постійно пробуджували зацікавленість в різних західноєвропейських країнах. Складні перипетії боротьби між різними угрупованнями козацької старшини й сусідніми державами досить широко висвітлювалися в західноєвропейських часописах, які засновувалися на розповідях дипломатів, аґентів, мандрівників, найманців тощо, які побували в Україні або в сусідніх державах, втягнутих у боротьбу. За свідченням дослідників, обізнаних з цими джерелами, в 60-80-х рр. XVII ст. повідомлення про події в Україні реґулярно друкували французька "Gazette de France", англійська "The London Gazette", німецька "Ordiner Postzeitung" (пізніше перейменована в "Europaischer Mercurius"); багато інформації про Україну з'являлося також на сторінках голландського журналу "Mercure hollandałs", що виходив французькою мовою з 1672 по 1684 рік. Незмінне приділяв значну увагу перебігу подій у "країні козаків" французький часопис "Mercure historiąue et politique contenant l'etat presente de Г Europe", що розпочав своє існування у 80-х рр. XVII ст. (791, с. 41). На жаль, комплекти всіх цих періодичних видань відсутні в бібліотеках колишнього Радянського Союзу, і я не зміг з ними ознайомитися, а тим часом вони могли б стати істотним джерелом для вивчення історії України в даний період і особливо для вивчення рецепції в Західній Європі того, що відбувалося тоді в "країні козаків".

Про події в "країні козаків" розповідалося також у багатьох брошурах і вже згадуваних "летючих листках", цих попередниках сучасних журналів. Найбільше їх видано німецькою, а також італійською, французькою і англійською мовами, епізодично вони з'являлися в Голландії, Іспанії та інших країнах. У двох брошурах, французькій і німецькій, виданих у 1659 р., розповідалося про політичні ускладнення в Україні після смерті Богдана Хмельницького, зокрема про повернення гетьмана Виговського під протекторат Речі Посполитої (290; 330). Це "повернення козаків під владу їхнього законного монарха", тобто польського короля, вітали автори обох брошур, в чому знайшла відбиття реакція тих кіл на Заході, які боялися повного занепаду Польщі й надмірного посилення Росії. В окремій брошурі німецькою мовою був опублікований текст Гадяцької угоди, укладеної Виговським з Річчю Посполитою у вересні 1659 р., угоди, за якою козацька держава в межах, визначених Зборовською угодою 1649 р., входила до складу Речі Посполитої як її третя державна частина під назвою Великого князівства Руського; в цій же брошурі було вміщене повідомлення про обговорення Гадяцької угоди на Варшавському сеймі в травні 1659 р. (418). Слід зазначити, що "порозуміння з козаками" правлячі кола шляхетської Польщі розцінювали як великий успіх своєї дипломатії, як здійснення одного з основних політичних завдань в існуючій ситуації — завдання відриву козаків від Росії. Польський посол до гетьмана Виговського С. К. Беньовський писав у своїй реляції: "Вповні щасливий, що справи козацькі до безладу приведеш, що з Москвою вони зітнулися, з татарами теж у лютій ворожнечі й до цього часу ворогують. До того ж вони самі між собою пересварилися. Все те з волі Божої плоди трудів моїх..." (цит. за: 965, с. 33).

У західноєвропейських часописах, "летючих листках" і брошурах досить широко висвітлена Чуднівська війна 1660 року, тобто спільний похід російських військ під командуванням Шереметьєва і козацьких полків Юрія Хмельницького на Волинь, який завершився жорстокою поразкою Шереметьєва в битві під Чудновом і оточенням Юрія Хмельницького під Ставищами, який, перелякавшись, переметнувся на бік Польщі і згодився поновити Гадяцьку угоду. 17 лютого 1661 p. "Gazette de France" повідомляла: "Останні листи з України підтверджують гарне порозуміння між Польщею й татарами, а також те, що їх війська повинні з'єднатися для продовження війни з московитами". Докладніше з цими подіями знайомили французьку громадськість брошури, видані в 1661-1664 рр. В одній з них описувалася Чуднівська війна і особливо відзначалося, що гетьман козаків знову піддався Польщі (291). У другій розповідалося про похід польського короля Яна Казиміра на Лівобережну Україну в 1663-1664 рр., який, всупереч твердженням автора брошури, не був успішним, а завершився поразкою польського війська під Глуховом (292). В ці ж роки в Німеччині з'явилися брошури про битви під Любарем і Слободищами (185), про Слободищенську угоду Юрія Хмельницького з поляками (183), про битви під Крилевим та Бучином і вторгнення польсько-шляхетських військ на Лівобережну Україну (186). Ширше, але також з пропольських позицій описано поразки російських і українських військ в битвах під Чудновом і Слободищами восени 1660 року в "Уривку з прусської хроніки", видрукованому наприкінці того ж року (125). Слід тут згадати й "Щоденник" шотландця Патріка Ґордона, який був учасником битви між польсько-татарськими й козацькими військами під Слободищами і залишив її докладний опис, більш об'єктивний і точний, ніж у Коховського (32, IV, с. 191-210). У ньому, зокрема, Ґордон переконливо показав, що поразка українських і російських військ у "подвійній битві" під Любарем і Слободищами була насамперед наслідком повільності й неузгодженості їхніх дій. В цей час з'являлися також у західноєвропейських країнах брошури й "летючі листки" про війни запорозьких козаків з турками й татарами, про їхні походи на Крим і турецькі володіння. Щоправда, вони вже не викликали на Заході такого резонансу, як у першій третині XVII ст., але привертали до себе увагу, особливо в Італії та Австрії; однак про це скажемо далі окремо.

Життя українського народу, бурхливі події української історії знаходили відображення і в книгах західноєвропейських істориків, і в творах "літератури факту" — в реляціях і описах мандрівок, в мемуарах і щоденниках. Але треба одразу сказати, що це відтворення в західноєвропейських історико-літературних пам'ятках другої половини XVII ст. в деяких істотних моментах відрізняється від того, що знаходили в пам'ятках попереднього періоду. Перш за все в них уже відсутнє змалювання життя українського народу як масштабного й цілісного історичного процесу, представленого в основних його проявах і закономірностях, з досить глибоким і адекватним його витлумаченням. Натомість у висвітленні історичного життя українського народу в західноєвропейських пам'ятках з'являється фраґментарність і однобічність: вони зосереджують увагу на певних його явищах та аспектах і залишають в тіні або й обходять мовчанням інші. Найбільш широко й докладно висвітлені в них "турецькі війни" в Україні в 70-80-х рр. XVII ст., досить виразно відбите в деяких із них жахливе плюндрування української землі, що було наслідком цих війн; як і раніше, привертає увагу боротьба запорозького козацтва з турками й татарами, але зображується у вигляді розрізнених епізодів і без пов'язання з контекстом європейської історії.

Загалом же відчувається, що західноєвропейським історикам і літераторам українська історія другої половини XVII ст. здавалася якимсь хаосом, в якому неможливо знайти провідну нитку й піддати її концепційному осмисленню. І треба сказати, що таке її сприймання було небезпідставним, якоюсь мірою навіть закономірним.

Природно, що західноєвропейські історики й літератори могли лише торкнутися поверхні основного змісту історії України даного періоду, який народ виразно назвав Руїною, змісту деструктивного, глибоко трагічного. Відомі слова Володимира Винниченка про те, що "читати українську історію треба з бромом", чи не в найбільшій мірі підходять до цього її періоду. У Визвольній війні під проводом Богдана Хмельницького були майже досягнуті ті великі завдання, які історія поставила перед козацтвом: відсіч татарсько-турецькій агресії, визволення від польсько-шляхетського панування і відновлення національної державності, розгромленої в XIII ст. ордами Батия. Здавалося б, пробуджені сили народу, окриленого перемогами у Визвольній війні, спроможні були реалізувати названі історичні завдання, довести їх до завершення. Однак Хмельниччина стала лише апогеєм визвольних борінь українського козацтва і всього народу, після якого, щоправда, з ретардаціями, починається рух по низхідній лінії, вповзання в Руїну.

Трагічною ілюзією виявилася надія Богдана Хмельницького на можливість існування Української козацької держави під протекторатом "одновірного царя" на правах найширшої автономії. Одразу ж після приєднання України до Росії царський уряд взяв курс на обмеження, а згодом і повну ліквідацію української автономії. Як писав В. І. Вернадський, "у XVII та XVIII ст. російсько-українські відносини зводились до поступового поглинення й перетравлення Росією України як чужорідного політичного тіла, причому попутно ліквідовувалися основи місцевого культурного життя (школа, свобода книгодрукування) та зазнавали переслідування навіть етнографічні відмінності" (475, с. 172).

Передусім цим і породжувалися тертя між Україною і царським урядом після 1654 року, хитання гетьманів і старшини між Росією і Польщею, виступи запорозького козацтва проти царських воєвод, воєнні конфлікти і народні повстання. Тяжкого удару завдала Україні Андрусівська угода 1667 року, яка узаконила її поділ між Росією та Польщею і створила грунт для постійних усобиць між лівобережними й правобережними гетьманами. Десь із 60-х рр. Україна стає об'єктом і ареною боротьби між трьома тогочасними "великими державами" у східній половині Європи, між Польщею, Росією і Туреччиною. Ці війни були тривалими та запеклими і величезною мірою спричинилися до Руїни. Але найтрагічнішим для України було те, що вони весь час супроводжувалися й перепліталися з гетьманськими усобицями, а в цих усобицях відбувалося самознищення козацтва як національної військово-політичної сили. Звичайно, не можна, говорячи про гетьманські усобиці, ставити на одну дошку, скажімо, Петра Дорошенка й Івана Брюховецького: Дорошенко був, за характеристикою Яворницького, "людиною видатних здібностей і палким патріотом", який щиро вболівав за Україну (762, II, с. 279), тоді як дрібний інтриґан і честолюбець Брюховецький завжди переслідував лише корисливі цілі й готовий був заради їх досягнення запродати Україну кому завгодно. Але в тій трагічній ситуації, що склалася в Україні після смерті Хмельницького, сміливі задуми і дії Дорошенка обернулися лише поглибленням Руїни.

В "жахливе вавилонське стовпотворіння", як писав про тогочасну Україну один польський спостерігач, була втягнута й Запорозька Січ. У другій половиш XVII ст. запорозькі козаки брали активну участь і в гетьманських усобицях, і у війнах "великих держав" на території України, і треба сказати, що їхнім діям теж далеко не завжди можна дати однозначну оцінку. В неабиякій мірі це пов'язано з тим, що після Визвольної війни відбулися значні зміни як у державно-політичному статусі Запорозької Січі в складі України, так і в її ролі та функціях у суспільно-політичному житті українського народу. І якщо раніше воєнно-політичні дії запорозького козацтва йшли в спільному річищі оборонних і визвольних змагань українського козацтва і всього народу, то тепер Запорозька Січ виступає переважно як автономна військово-політична сила в Україні, і далеко не всі її акції відповідали загальноукраїнським інтересам.

Як відомо, після Визвольної війни 1648-1654 рр. Запорожжя перетворилося на окрему військово-політичну одиницю, незалежну від "Гетьманщини". Воно визнало протекторат російського царя, але фактично діяло непідлегле, керуючись своїми давніми законами й звичаями. "Сірко і все запорозьке козацтво, — писав Яворницький, — хоч і визнавали над собою протекцію російського царя з часів Богдана Хмельницького, але все ще, за старою традицією, вважали себе людьми вільними і ні від кого не залежними, людьми, що мають за собою право вирішувати питання про мир і розмир з сусідніми царствами і входити у відносини з близькими й далекими царями й володарями" (там само, с. 231-232).

Словом, Запорозька Січ діяла в той час як суверенна козацька республіка в складі України. Цей статус Запорожжя був скріплений досить дивною статтею в Андрусівській угоді 1667 року, за якою воно мало перебувати як під протекторатом російського царя, так і під протекторатом польського короля. Втім це "двовладдя" тривало недовго, десь у середині 70-х рр. воно стихійно було зліквідоване внаслідок рішучої відмови запорозьких козаків залежати від короля Польщі й коритися йому. Склалася така ситуація, що "запорозька рада і особисто Іван Сірко, як кошовий отаман, відкидали будь-які пропозиції польських послів, заявляючи, що вони виконуватимуть доручення лише з санкції російського царя" (444, с. 47). Отже, перехід Запорозької Січі під "одноосібну" протекцію російського царя відбувся стихійно, "знизу", тобто з ініціативи самих запорозьких козаків.

У всьому цьому далася взнаки притаманна запорозькому козацтву глибока антипатія до шляхетської Польщі, яка переросла в ненависть. Проте зазначений стихійний перехід під одноосібну протекцію зовсім не означає, що запорожці були ентузіастичними прихильниками російського царя, як їх намагалися зображати не так навіть історики дореволюційної монархічної Росії, як українські радянські історики, антимонархісти й "демократи". З двох неминучих лих запорозькі козаки обирали те, яке їм здавалося більш прийнятним, не знаючи, до чого в кінцевому підсумку приведе одноосібний царський протекторат над Січчю. Разом з тим виступи й повстання проти засилля царських воєвод і ширше — проти політики царського уряду були далеко не рідкісним явищем в історії Січі протягом другої половини XVII ст. Щодо ставлення запорозького козацтва до третьої сили в тогочасній Східній Європі, до Туреччини й Кримського ханства, то в них воно традиційно вбачало особливо небезпечних ворогів і боротьбі з ними незмінно надавало першорядного значення, незалежно від того, яка ситуація складалася на роздертій Україні.

Як говорилося, найбільш докладне і яскраве висвітлення дістали в західноєвропейських історико-літературних джерелах турецькі війни в Україні в 70-80-х рр. XVII ст. Прелюдія цих подій, які виявилися для України трагічними, — прийняття Петром Дорошенком, гетьманом Правобережної України, протекторату турецького султана, — була зафіксована Расіном у підготовчих матеріалах до його праці про історію правління Людовіка XIV. Зі слів маркіза де Нуантейля, французького посла в Константинополі, Расін занотував, помилково приписавши названу акцію гетьману Тетері: "Султан менше всього сподівався на покору козаків, коли вони запросили у нього протекції. Він був тоді на полюванні в Ларісі, під кінець облоги Кандії. Це був гетьман (generał) Тетеря, керівник козаків, який вдався до такого кроку, щоб помститися полякам за те, що вони стали на бік його писаря, який збунтувався. Султан вислав козакам бунчук на знак того, що він прийняв їх під свій протекторат" (361, V, с. 138).

Загалом звістка про цю подію була сприйнята в Західній Європі не без подиву, оскільки вона не в'язалася з усталеним уявленням про українських козаків як "християнських лицарів", непримиренних ворогів турків, котре склалося ще наприкінці XVI — на початку XVII ст. І тому навіть Отевіль (Тандр де Ґаспар), який відзначався тверезим підходом до політичних справ і подій, характеризував "союз козаків з турками" як "несподіваний і неприродний", зазначаючи разом з тим, що турки скористалися з нього для пограбування багатої країни (244, с. 43-44). В такому ж плані тлумачив "союз козаків з турками" П. Рікоут, автор популярної у той час "Турецької історії", який вважав, що війни з турками й татарами, походи на їхні землі — перманентний і природний стан для козаків (375, с. 66-67). Справжніх причин кроку Дорошенка західноєвропейські автори не розуміли, і лише проникливий Ґ. Пріорато наблизився до його розуміння, пов'язавши дії козацького гетьмана з Андрусівською угодою 1667 року, за якою Україну було поділено між Польщею і Росією (355, III, с. 210-214, 234, 240-242).

У зв'язку з цим нагадаю, що Дорошенко направив послів до Константинополя, як тільки до нього прийшла звістка про підписання Андрусівської угоди, котра "узаконила" поділ України між Росією і Польщею. Визначний політичний діяч і патріот гетьман Дорошенко наважився на такий крок, не знаходячи іншого виходу з ситуації, що склалася на Україні після названої угоди. Він справді був, як трактували його Костомаров, Грушевський та інші українські історики, борцем за здійснення національних прагнень свого народу, за незалежність своєї батьківщини. Розігруючи "турецьку карту", він ставив на меті знову об'єднати Україну в межах, визначених Богданом Хмельницьким, поновити її державність під тимчасовим турецьким протекторатом. Він ризикував тим, що вимушеного союзу з "басурманами" не зрозуміють козацькі маси і народ, як воно, зрештою, й сталося; цим насамперед і був зумовлений крах його планів.

Уже перші спроби контактів Дорошенка з турками були зафіксовані європейською дипломатією і викликали занепокоєння в ряді країн. В 1666 р. Д. Корнаро, венеційський посол у Відні, неодноразово доповідав дожеві, що турки збираються вступити в Україну з наміром "об'єднати її з Молдавією і Волощиною в одну провінцію Османської імперії". У грудні 1666 р. козаки Дорошенка атакували польське військо під Стіною та Браїловим і знищили його, що було справжньою катастрофою для шляхетської держави. Король Ян Казимір спішно видав наказ про посполите рушення і водночас звернувся до європейських держав з проханням про допомогу (965, с. 220). Про всі ці події розповідав збірник "Театр Європи" (403, X, с. 249 і далі), повідомляла про них "Ґазетт де Франс" та інші західні часописи. У зв'язку з діями Дорошенка в Європі чекали появи турків в Україні, і "Ґазетт де Франс" в лютому-березні 1667 року не раз писала, що їхній напад на Річ Посполиту — лише питання часу.

В 1667 р. на Правобережній Україні склалася ситуація, яка загрожувала крахом для шляхетської Польщі. Назустріч польському війську, яке під проводом польного гетьмана Яна Собєського вирушило, сказати б, втілювати в життя рішення Андрусівської угоди, виступив Дорошенко, підтриманий кримськими татарами, і оточив його у Підгайцях. До цього походу Дорошенко наполегливо запрошував запорозьких козаків, але ті відмовилися. Більше того, запорожці на чолі з Сірком напали на татарські улуси, що дуже неґативно позначилося на розв'язці Підгаєцької битви. Спішний відхід татар, викликаний походом запорозьких козаків на Крим, дозволив Собєському уникнути повної поразки й підписати перемир'я з Дорошенком. Як говориться в "Літописі Самовидця", Дорошенко досягнув би перемоги в Підгайцях, "але татарам стала помішка в Криму, бо запорожці з Сірком кошовим ходили в Крим, которих зостріл хан з ордами у Перекопу, где, давши бой, козаки орду зламали, й мусіл хан уступати, и орда розно пойшли каждій до жони й дітей. И так козаки тиждень Крим пустошили, палили села, и узявши немалую здобич, повернули на Запорожже. О чем почувши орда, учинивши згоду з гетманом коронним, и повернули у Крим, а гетман Дорошенко до Чигирина" (58, с. 102).

Про похід запорозьких козаків на Крим під час Підгаєцької кампанії писав не раз уже згадуваний "Театр Європи" в десятому томі, що вийшов 1677 року (403, X, с. 530-533). В цьому виданні теж зазначається, що напад запорожців на Крим вплинув на завершення Підгаєцької битви, і Дорошенко змушений був підписати перемир'я з Польщею (там само, с. 533). Однак, незважаючи на це перемир'я, становище в Україні залишалося вкрай напруженим, і вся Європа чекала вибуху великого військового конфлікту при безпосередній участі Османської імперії. Про це, зокрема, інформував своїх читачів той же "Театр Європи" (там само, с. 826-827). Розгортання подій на Україні після Андрусівської угоди досить широко висвітлював також Ґ. Пріорате в третьому томі своєї "Історії цісаря Леопольда", приділяючи посилену увагу діям гетьмана Дорошенка й об'єктивно інформуючи про них (355, III, с. 240-246). Безперечно, Пріорате вбачав у ньому центральну постать тогочасної історії України, визначного політичного діяча й полководця, і вмістив його портрет у третьому томі свого значного за обсягом твору. Додам ще, що в четвертому томі твору, який являє собою збірку документів не лише з австрійської історії, а й з історії інших європейських країн, Пріорато вмістив італійський переклад тексту Андрусівської угоди, кваліфікуючи її як поділ України між Росією і Польщею (там само, IV, с. 117-124).

Восени 1670 року в Острозі проходили переговори між представниками Польщі й Дорошенком, на яких гетьман вимагав поширення статусу "України", тобто автономної козацької держави, на Полісся, Волинь і Поділля, а також визнання церковної влади київського митрополита на всіх руських землях Речі Посполитої. Ці переговори закінчилися безрезультатно, і тоді Річ Посполита використала маріонетку Ханенка, обраного гетьманом нечисленною групою козацької старшини; 2 листопада 1670 р. Ханенко підписав угоду, запропоновану польським урядом, за якою вся Україна мала знову перейти під владу Польщі, і цю угоду спішно затвердив сейм. На її підставі Ян Собєський влітку 1671 року вдерся на Брацлавщину й витіснив звідти військо Дорошенка. Безперечно, польний гетьман в цій операції виявив талант полководця, але не слід забувати про те, що успіхи його війська були досягнуті й завдяки активним діям запорожців проти союзників Дорошенка, кримських татар. На дніпровських переправах запорожці на чолі з Сірком атакували орду і після запеклої триденної битви примусили хана Ааділь-Гірея не тільки відступити, а й підписати з ними договір про спільну боротьбу проти Дорошенка (444, с. 242-247). Справді, це була одна з блискучих перемог Сірка над татарами, але в складній ситуації, що виникла тоді в Україні, об'єктивно вона сприяла поновленню польсько-шляхетського панування на Правобережжі, тобто була ударом по загальноукраїнських інтересах.

У зв'язку з цим, дещо відхиляючись від теми, хотілося б висловити незгоду з тією ідеалізацією кошового Сірка, в яку впадають деякі наші історики і особливо письменники. Безсумнівно, Іван Сірко був видатним запорозьким воєначальником, досвідченим і відважним воїном, який заслужено прославився перемогами над турками й татарами. Але разом з тим його діяльність свідчить, що йому бракувало якостей політичного діяча, розуміння загальноукраїнських інтересів і координування своїх акцій з ними. Уявімо собі, що сталося б, якби навесні 1649 року кошовий Січі замість того, щоб підтримати Хмельницького, рушив би на його татарських союзників і розгромив їх на дніпровських переправах, як це вчинив Сірко влітку 1671 року. Не випадково ж, коли царський уряд у 1672 р. зіслав Сірка в Сибір, за нього клопотав уряд Речі Посполитої: польський гонець доводив у Москві, що ув'язнення Сірка утруднить спільну боротьбу Польщі й Росії проти Дорошенка та його союзників, кримських татар (там само, с. 260-261).

Підсумовуючи свою простору характеристику Івана Сірка, Д. І. Яворницький писав, що "і за характером, і за всіма своїми діями Сірко являв собою тип істинного запорожця. Він був хоробрий, відважний, пристрасний, не завжди постійний, не завжди вірний своїм союзникам; він любив часом погуляти й сильно випити і в хмелю показати своє козацьке завзяття; він схильний був миттєво захопитися новою думкою, новим заходом, щоб потім відмовитися від цього задуму й прийти до протилежного рішення" (762, II, с. 231). Словом, Сірко був "найтиповішою особистістю" серед запорожців, завершеним втіленням запорозької козацької вольниці з усіма її сильними й слабкими сторонами. І коли вникаєш в його діяльність, яка припала на бурхливий і складний період історії України з 1654 по 1680 рік, складається враження, що в її основі не вироблений політичний курс, а скоріше архетипи колективного підсвідомого, що виробилися в дуже специфічному середовищі запорозького козацтва. Тут на першому місці ненависть до "ворогів віри Христової", до хижих мусульманських сусідів; як зазначає Яворницький, "Сірко ненавидів їх всією своєю козацькою душею і всім своїм щирим козацьким серцем" (там само). Він заявляв, що якби його хоча б на рік обрали гетьманом, то він скористався б цим для знищення Кримського ханства (444, с. 259). Не піднімаючись до розуміння політичних задумів і комбінацій Дорошенка, він продовжував однозначно вбачати в кримських татарах головних ворогів і невтомно воювати з ними "во славу Божу і на вічну пам'ять козацького імені", але це, слід сказати, далеко не завжди йшло на користь національним інтересам України.

Але повернімося до нашої безпосередньої теми. Війна 1671 року дістала певне відображення в "Щоденнику подорожі" Ульріха фон Вердума, який можна віднести до найзначніших пам'яток західноєвропейської україніки другої половини XVII ст. Фрізький шляхтич за походженням, Вердум здобув освіту в університетах Голландії і Німеччини, а 1670 року, після смерті батьків і поділу маєтностей між дітьми, поїхав до Польщі на "пошуки фортуни". Там він зблизився з Ж. де Куртоном, французьким аґентом, на якого було покладене завдання створити шляхетську конфедерацію для усунення з престолу Михайла Вишневецького і обрання королем французького принца де Лонґвіля. До цієї конфедерації абат де Польм'є (під цим ім'ям Куртон виступає в "Щоденнику подорожі") прагнув залучити Яна Собєського, який командував польськими військами в Україні; активну участь у здійсненні цього задуму брав Вердум, у зв'язку з чим йому довелося багато поїздити по українських землях, зокрема по Поділлю, Брацлавщині й Галичині. Вердум був наділений літературним хистом, як зауважив 1.1. Сварник, "у деяких місцях "Щоденник", на перший погляд, нагадує пригодницький роман у стилі О. Дюма-батька: нічні втечі, погоні, переодягнення, шифри, запечені в буханці хліба чи залиті у свічці, старанно сховані коштовності і т. ін." (20, с. 85). Але найцікавіше в цій пам'ятці полягає в іншому, — передусім у широкому й достовірному змалюванні життя тогочасної України.

В цій панорамі України нас цікавить лише зазначений вище аспект, на якому й зупинимося. Слідуючи за Яном Собєським, у серпні 1671 р. Вердум разом з Польм'є прибув на Поділля й Брацлавщину. У своєму "Щоденнику", який в основному вівся синхронно, він відтворив розорення України нескінченними війнами, як польськими військами, так і татарськими загонами. Захоплюючись багатством і мальовничістю подільської землі, він разом з тим постійно зазначає в своєму подорожньому щоденнику: "Місто те (або село) нині дощенту спустошене (або спалене)". Прибувши 23 серпня до Бара, Вердум фіксує, що "раніше це було багате й людне місто, з гарними храмами, монастирями й іншими будівлями, тепер же в більшій частині зовсім спустошене" (20, № 10, с. 89). Тут же він зазначає, що це староство, власність гетьмана Собєського, "до козацької війни (мається на увазі Хмельниччина. — Д. Я.) воно щорічно давало від двадцяти до тридцяти талярів прибутку, а тепер ледве шість чи сім тисяч" (там само). Автор щоденника проливає світло на немаловажну причину відчайдушної боротьби знаменитого Яна Собєського за Україну, яку обходять мовчанкою польські історики.

Просуваючись на південний схід берегами Бугу, Вердум скрізь бачив руїни і згарища, зустрічалися йому й татарські загони. "Дня 25 серпня, — описується в щоденнику, — тільки-но благословилося на світ, ми натрапили на татарський табір під цим містом (Печерою. — Д. Н.), що лежить на березі Бугу. Воно не надто велике, але забудоване й заселене козацьким народом. Татари, діставши "язика", стрімголов утекли перед нами. Потім лісом, а далі веселою долиною, з якої видно було навколишні й численні села понад Бугом" (там само, с. 90). Досить докладно описаний у Вердума тогочасний Брацлав, "місто по-козацьки сильно укріплене", в якому "були тільки грецькі церкви, бо живуть тут лише козаки". Побував автор щоденника й під Батогом, на полі битви, що відбулася на початку червня 1652 року, оглянув залишки польського табору, в якому "за першої козацької війни окопалися тридцять чотири тисячі поляків; його штурмував козацький генерал Хмельницький, зламав їхній опір і наказав усім, кого в першому шаленстві не вбито, пізніше стяти голови. Між останніми був також найстарший брат в[еликого] гетьм[ана] кор[онного] Собєського" (там само, с. 90). Були жорстоко спустошені, як свідчить Вердум, околиці й передмістя Могилева, але саме місто вціліло завдяки вдалому розташуванню між Дністром та озером і міцним мурам. Згадується в "Щоденнику" "вірний Польщі гетьман Ханенко, який діяв спільно з Собєським", не раз заходить мова про Дорошенка, але в спокійному й об'єктивному тоні. Разом з тим Вердум вважав, що найтяжчим наслідком останніх війн було жорстоке спустошення України татарами. Як він засвідчує, вже 1671 р. в "руських воєводствах" Речі Посполитої "багато округ стали такими ж пустинними й безлюдними, як ті дикі поля, що відділяють Поділля й Україну від кримських татар". Але це був ще тільки початок Руїни.

Події на Україні привернули увагу великого німецького вченого й філософа Ґ. В. Лейбніца. Про це свідчить його трактат "Про єгипетський похід короля Франції", який був написаний у 1672 р. і лишався неопублікованим до початку XX ст. (286). У ньому молодий Лейбніц детально розробив план розгрому Османської імперії, де основна роль відводилася Франції, яка мала вторгнутися в Єгипет і заволодіти ним. Як допоміжні фактори "походу короля Франції" план Лейбніца включав, по-перше, повстання пригноблених турками християнських народів, а по-друге — воєнні дії інших європейських держав від Іспанії до Росії. За традицією, що здавна існувала в Західній Європі й особливо зміцніла після Хотинської битви 1621 року, головною антитурецькою силою на європейському сході вважалася Річ Посполита, і Лейбніц 43-й розділ трактату відводить аналізу її можливостей як учасника загальної війни з турками. Значну увагу тут він приділяє запорозьким козакам, виявляючи обізнаність з їхньою роллю в боротьбі з турецькою аґресією.

Втім висновки, до яких приходить Лейбніц у своєму аналізі, невтішні: Польща, на його думку, зовсім не спроможна розпочати наступ на турків, і одна з головних причин цієї нездатності в тому, що тепер немає у неї згоди з козаками, яка раніше забезпечувала їй успіх у війнах з Османською імперією. Лейбніц знав, що запорозькі козаки відіграли вирішальну роль в епохальній Хотинській битві, яка була першою великою поразкою турків на суші. "Але козаки, які перемогли турків під Хотином, — констатує він, — тепер найбільші вороги поляків" (цит. за: 787, с. 29). Нічого вони тепер так не бажають, як послаблення або розгрому Польщі, і в будь-який момент готові розпочати з нею війну. Прийняття Дорошенком протекторату султана було помилково розцінене Лейбніцем як створення "варварського союзу турків, татар і козаків", який становить небезпеку для всієї Європи. Все-таки симпатії він віддав шляхетській Польщі, поділяючи поширений на бароковому Заході погляд, за яким вона є форпостом європейсько-християнської культури на просторах, де Європа переходить в Азію.

Додам до сказаного, що інтерес до України не зник у Лейбніца й на пізніших етапах його діяльності. Але у пізнього Лейбніца радикально змінилися орієнтації в слов'янському світі: одним з перших серед великих західних мислителів і вчених він зосереджує увагу на "перетвореній Росії" Петра I, вбачаючи в ній державу, якій належить авангардна роль на сході Європи. Відповідно й прояви інтересу до України пов'язані у пізнього Лейбніца з його захопленістю Росією та вивченням її; але це вже проблема, що виходить за хронологічні рамки даного розділу.

У той час, коли Лейбніц писав свій трактат, величезне турецьке військо на чолі з султаном Магометом IV перейшло Дністер і обложило Кам'янець-Подільський. Під стінами цієї фортеці до нього приєдналися орда кримського хана й козацькі полки Дорошенка. Шляхетська Польща була безсила відбити це вторгнення й захистити підвладні їй західноукраїнські землі від розгрому й спустошення. 27 серпня 1672 р. польське командування здало туркам Кам'янець-Подільський — фортецю, яка до того часу вважалася неприступною. Турецькі й татарські війська захопили все Поділля і вдерлися в Галичину, розгортаючи наступ на Львів, їхнє вторгнення супроводжувалося небаченим пограбуванням і спустошенням цих українських земель. 18 жовтня 1672 р. Польша уклала з Магометом IV Бучацьку угоду, за якою вона поступалася Поділлям, що перейшло до Османської імперії, і Правобережжям, яким правив Дорошенко під турецьким протекторатом.

Вторгнення турків на Україну в 1672 р. й подальші події викликали найширший відгук у всій Європі, їх висвітлювали тогочасні періодичні видання, про них з'явилися численні брошури й "летючі листки" (791, с. 37-43). Всі ці видання, що містили стислу (і не завжди точну) інформацію, цікаві головним чином як свідчення європейського резонансу подій української історії. Поряд з ними з'явилися твори "літератури факту", що становлять більший інтерес і цінність: засновані на спостереженнях і враженнях свідків та учасників подій, вони дають досить широке й докладне, місцями художньо виразне відображення трагедії українського народу. Серед них слід виділити "Розповідь про війну турків у Польщі й на Україні" у книзі "Дзеркало Оттоманської імперії", автор якої сховався за псевдонімом "Мадлен", "Мемуари" Шарля де Ля Круа, який наприкінці 60-х і в 70-х рр. служив секретарем французького посольства в Константинополі, "Щоденник" Патріка Ґордона, а також "Мемуари" Божо (Ф. П. Деларака, французького аґента в Речі Посполитій за правління Яна Собєського). Серед історіографічних творів найбільший інтерес становить книга "Війни турків з Польщею, Московією і Угорщиною" того ж де Ля Круа, яка перегукується з його "Мемуарами", і вже згадувана книга Еразма Франціска, в якій турецькі війни на Україні висвітлюються в плані всеєвропейської історії другої половини XVII ст.

Найповніше війни з турками на Україні описані в "Мемуарах" та історичній праці де Ля Круа. Причину цих війн він бачив у тому, що "козаки та їхній правитель" (leur Prinсе) Дорошенко, неспроможні більше терпіти гніт їх законного монарха (польського короля. — Д. Н.), вирішили віддатися під протекцію іншого, турецького султана" (279, с. 262). Очевидець цих подій Ля Круа свідчить, що "турки з великим задоволенням прийняли знаки покори від тих, хто часто примушував тремтіти Константинополь" (278, с. 8). Щоб запобігти цьому, поляки направили до султана посольство, але успіху воно не мало. Коли ж польські війська розпочали наступ на Україну, "султан послав польському королю винятково принизливого листа, в якому гордо заявив, що вирушить навесні на Польщу з величезною армією, якщо той йому не підкориться і не залишить козаків у спокої" (там само, с. 33). Йдеться тут про ультиматум, що його навесні 1668 року Магомет IV послав Польщі.

У своїх книгах Ля Круа докладно розповів про підготовку турків до війни 1672 року, про облогу Кам'янця-Подільського та про здачу поляками цього міста й фортеці. Під стіни Кам'янця Дорошенко привів дванадцятитисячне козацьке військо, тут же відбулася його зустріч з Магометом IV, яку Ля Круа описав так: "Назавтра Дорошенко, гетьман козаків, прибув цілувати землю в присутності його величності. Ці слова не повинні вас дивувати, тому що йому справді довелося тицьнутися носом у пил біля ніг султана. Якби він цього не зробив, його дуже погано прийняли б при дворі, і Капідіс-паша, який його супроводжував, однак примусив би його це зробити" (279, с. 314-315).

Про облогу й капітуляцію Кам'янця-Подільського чимало писали й інші автори західноєвропейських історико-літературних пам'яток. Як очевидець, розповідає про них у своєму "Дзеркалі Оттоманської імперії" Мадлен, котрий, судячи з тексту, був французьким резидентом при турецькому командуванні. Цікаво, з наведенням конкретних деталей описаний у нього вступ турків у Кам'янець: "Назавтра (після підписання капітуляції. — Д. Я.) візир взяв мене з собою і двома іншими персонами, і після того, як були зайняті ворота, сторожові приміщення й склади, ми ввійшли в місто, щоб побачити церкви, і він розпорядився перетворити їх в мечеті" (306, II, с. 21). Це було порушенням умов капітуляції, причому турки перетворили на мечеті в основному католицькі храми, які були в центрі міста, а деякі православні церкви віддали католикам, що викликало обурення українського населення. Депутація від останнього заявила сілістрійському паші, що "хай краще султан перетворить їхні церкви в приміщення для псів, ніж віддає їх полякам, і цей невірний був скандалізований тим, як ті, що вірують у Христа, взаємно ненавидять одне одного". Багато розповідається у Мадлена про жорстокість турків, про їхню підступність і віроломство, але я не буду тут наводити ці факти. Окремий невеликий розділ відведений у Мадлена облозі Львова турками та їхніми союзниками, яка тривала п'ятнадцять днів, але місто не було захоплене через розходження між султаном, з одного боку, і Дорошенком та кримським ханом, з другого, і змогло відкупитися від нападників (там само, с. 222-224).

Дістав відображення в західноєвропейських пам'ятках також похід турків на Україну в 1674 р., який супроводжувався жахливим плюндруванням міст і сіл, насильствами й звірствами. Ось так, наприклад, змальовує Мадлен захоплення турками Умані, яке сталося в серпні 1674 р.: "Жорстокість, яка тріумфувала в цей день, дійшла до того, що дівчат і жінок поставили в ряд і замість того, щоб повестися з ними так, як велить обов'язок по відношенню до слабшої статі, всім їм жорстоко відтяли голови, дітям розпорювали животи на руках у матерів, в інших дітей стріляли для розваги. До того ж вогонь, який охопив усі дерев'яні будинки, поглинув багато людей". І трохи далі: "Ця катастрофа була найбільша й найжахливіша з усіх, про які тут ідеться (мається на увазі захоплення турками Ямполя, Ладижина та інших міст. — Д. Н.), було неможливо пройти вулицями цього нещасного міста, не наступаючи на кров і тіла понад сорока тисяч християн; були й такі, що зберегли життя, але втратили волю" (там само, с. 264-265).

Поряд з тим західноєвропейські пам'ятки відбили й "дивовижно стійкий опір" (так Мадлен назвав свою розповідь про оборону Ямполя), який вчинили турецьким нападникам запорозькі козаки й жителі ряду міст Правобережної України. Заслуговує на довіру інформація Мадлена про те, що 12 серпня 1674 р. козаки ледве не вбили султана Магомета IV під час його полювання: "12 серпня, коли вони (султан зі своїм супроводом. — Д. Н.) були між двома лісами, їх несподівано атакував загін козаків, які вбили б його величність, якби вони його впізнали; все, що він міг зробити, так це поміняти коня і втекти. Охорона, яка супроводжувала султана, була приведена в безлад, п'ятдесят двох драґунів козаки взяли в полон і повісили на деревах, шістдесят сім були вбиті на місці і тридцять шість поранені, ще у восьми були за наказом султана відрубані голови за те, що вони втекли з поля бою. Ця зустріч змусила султана відмовитися від полювання до кінця кампанії" (там само, с. 253-254).

Мадлен не говорить про те, які козаки вчинили цей напад на султана, але слід думати, що то були запорожці, які в той час активно діяли в тилах турецьких і татарських військ.

По-іншому, в широкій історичній перспективі висвітлені турецькі війни на Україні у згаданому вище творі Еразма Франціска з вишуканою бароковою назвою (208). Розуміючи історію як своєрідний театр, ґрандіозний і повчальний, цей бароковий автор розпочинає свій виклад з характеристики учасників конфлікту, приділивши при цьому особливу увагу козакам. Досить докладно і в цілому слушно розповідає він про походження козаків і про їхній соціальний статус у Речі Посполитій, про їхню військову організацію і війни з турками й татарами, про їхні повстання проти польсько-шляхетського панування і Визвольну війну під проводом Хмельницького. Подібно до інших західних істориків того часу, він теж шукає в ній зав'язку і пояснення складних та заплутаних подій української історії другої половини XVII ст.

Свою розповідь про турецькі війни на Україні Еразм Франціск розпочинає з 1667 р., з переговорів, які вів Дорошенко з султаном Магометом IV про встановлення протекторату над Україною. Далі розповідь ведеться хронікально, тобто за роками, причому "війни турків на Україні" висвітлюються паралельно з їхніми війнами на Дунаї, в Угорщині. Тут не місце входити в аналітичну характеристику цього висвітлення, зазначу лише, що в книзі докладно описується боротьба Дорошенка з шляхетською Польщею в 1667 і 1668 рр. При цьому німецький історик зазначає, що восени 1668 року під час Підгаєцької кампанії польний гетьман Собєський потрапив у дуже скрутне становище, із якого йому допомогли вибратися напади запорозьких козаків на Крим (там само, с. 188-189). Для Еразма Франціска центральною постаттю української історії цього періоду теж є Дорошенко, і він послідовно розповідає про дії і боріння гетьмана десь до 1676 рік. Трактує він його як честолюбного політичного діяча і воєначальника, який прагнув об'єднати Україну й самовладно правити нею. Значна увага приділена в книзі війні 1671 року з поляками, під час якої, на погляд автора, стався розкол між козаками і частина їх, очолювана Ханенком, перейшла на бік Польщі. Війну 1672 року й взяття турками Кам'янця-Подільського історик розцінив як військово-політичну катастрофу Речі Посполитої. Вказує він і на допомогу, яку в цей критичний для Польщі момент надавала їй Росія, насамперед шляхом організації походів запорозьких і донських козаків на Кримське ханство (там само, с. 188-189, 258-259, 261).

Пересвідчившись, що союз з турками привів до небаченого плюндрування України, Дорошенко в 1675 р. відмовляється від турецького протекторату й поновлює переговори з Росією. А це призводить до того, що обстановка в Україні різко міняється, відбувається перегрупування сил, які брали участь у жорстокій історичній драмі. Річ Посполита, скориставшись як приводом присягою правобережного гетьмана Росії, припинила боротьбу проти Туреччини. Польський уряд вступив у переговори з султаном, і в 1676 р. був укладений Журавинський мирний договір, за яким Польща навічно віддавала Туреччині Поділля, південне Правобережжя і Запорожжя. Уклавши цей договір, Османська імперія всі свої сили спрямувала тепер проти українських козаків і Росії. Характерною особливістю нової обстановки на Україні було й те, що на цьому етапі все козацтво об'єднується і разом з російськими військами веде боротьбу проти турецько-татарської аґресії.

Головний удар у війнах 1677 і 1678 рр. турки спрямували на Чигирин, резиденцію гетьмана Правобережної України, тут же розігралися їхні основні події; тому ці війни в українській історіографії отримали назву "чигиринських". В російській і радянській історіографії їх прийнято називати "російсько-турецькими війнами", що не зовсім точно, оскільки визначальну роль відіграли в них українські козацькі полки. Цей факт досить переконливо засвідчують і західноєвропейські джерела.

Про зміну становища в Україні й підготовку турків до нової війни докладно розповів Ля Круа у своїх "Мемуарах" та "Історії війн турків". Перехід Дорошенка під протекторат Росії він пояснював тим, що "для цього народу (українських козаків. — Д. Н.), схильного до бунтарства, московський протекторат підходив найбільше через спільність їхньої релігії, звичаїв, близькість їх місця проживання" (278, с. 151-152). Про Дорошенка Ля Круа твердить, що він не мав ніякої іншої мети, як "стати правителем всіх козаків, але ті не хотіли коритися рівному собі" (там само, с. 154). Знаходимо в книгах цього французького автора й таку інформацію, якої не знайти в інших джерелах. Певний час у Стамбулі, повідомляє він, покладали надії на те, що константинопольський патріарх доможеться повернення Дорошенка під васалітет Туреччини, але "цей папа (le papas) порадив відмовитися від втікачів" і використати в своїх цілях "в'язня Семивежної фортеці, сина правителя козаків Хмельницького, який вже багато років перебував у полоні, а до того, після смерті батька, керував цим народом" (там само, с. 161).

Тут Ля Круа робить відступ у своїй "Історії війн турків" і подає біографію Юрія Хмельницького, не уникнувши в її викладі елементів белетризації. Слід думати, спонукав до цього відступу французького автора не Юрась сам по собі, а всеєвропейська слава його батька, гетьмана Богдана Хмельницького. Як розповідає Ля Круа, ще на початку ув'язнення, у 1670 р., Юрась спробував втекти із Семивежної фортеці, але мотузка, по якій він спускався з вежі, виявилася короткою, він впав і розбився, а під ранок його напівмертвого підібрала сторожа. У 1677 р. Юрія Хмельницького викликав великий візир і наказав йому написати звернення до козаків із закликом повернутися під протекторат султана. Константинопольський патріарх "розстриг" його, а Магомет IV присвоїв йому звання гетьмана козаків і "князя Малої Росії". Проте козаки підозріло поставилися до відозв Юрія Хмельницького і, за свідченням його посланця Стамателло, не виявили готовності йти за "новим гетьманом" (там само, с. 171-172, 179-180, 182).

На початку серпня 1677 р. стотисячна армія турків і татар підійшла до Чигирина і взяла його в облогу. Про цю облогу найдокладніше розповів у своєму щоденнику Патрік Ґордон, який був серед обложених і виконував функції військового інженера, водночас командуючи полком. За інформацією Гордона, російський загін обороняв фортецю, а козаки — саме місто Чигирин. Зазнавши невдачі у спробах схилити козаків на свій бік за допомогою Юрія Хмельницького, турки спрямували основний удар на місто, але козаки виявили стійкість і відбили їхні атаки. Мужня оборона міста й фортеці, а також загроза з боку російського війська Ромадановського й лівобережних козаків Самойловича, які були неподалік, змусили нападників зняти облогу й поспішно відійти. При відступі на турецькі загони несподівано напали запорозькі козаки й завдали їх великих втрат (32, III, с. 111-123).

Наступного 1678 року турки й татари, подвоївши свої сили, тобто чисельністю до двохсот тисяч вояків, знову рушили на Чигирин. Цілий опис другої чигиринської війни знаходимо в творах того ж Ля Круа, який засновувався на турецьких джерелах. За його повідомленням, цього разу Чигирин обороняло шість тисяч російських стрільців та найманців і дев'ять тисяч козаків, які "вчинили такий відчайдушний опір, що після чотиригодинного бою турки змушені були відступити на пагорби, втративши близько двох тисяч вояків і багатьох офіцерів" (278, с. 205). Коли ж нападники почали рити траншеї до стін Чигирина, обложені атакували їх у цих траншеях з такою рішучістю й завзяттям, що це налякало самого великого візира. Відзначаючи стійкість і мужність козаків при обороні Чигирина, Ля Круа передає реакцію турків: "Турки твердили, що вони зазнали надто великих втрат і ніколи не зустрічалися з таким сильним опором, який їм вчинили козаки, котрі, втративши одну руку, продовжували битися другою, доки не вмирали" (там само, с. 229). Коли ж турки ввірвались у фортецю, козаки висадили в повітря пороховий погріб і загинули разом з ворогами. Вдершись у місто, "турки вбивали всіх підряд, не зважаючи ні на вік, ні на стать" (279, с. 252). Хоча, робив висновок Ля Круа, турки й взяли Чигирин, але їхнє становище залишилося важким, і з наближенням осені вони спішно відступили, що було рівнозначне поразці.

Під час другої чигиринської війни Патріка Гордона не було серед обложених, але він включив у свій "Щоденник" відомості про неї, запозичивши їх із реляцій генерала Трауерліха і полковника Фростена. Однак обидва вони виявили настільки упереджений підхід до козаків, що видавці російського перекладу цієї пам'ятки, князь М. О. Оболенський і М. Є. Поссельт, змушені були вказати на їхню "необ'єктивність щодо козаків, які винесли на собі основний тягар оборони" (32, III, с. 120).

Продовжувала привертати увагу в Західній Європі й невтомна боротьба запорозького козацтва з турецько-татарською агресією, зокрема дії Івана Сірка. Так, Ля Круа писав у своєму історичному творі, що в 1672 р. "Сірко, один з головних козацьких ватажків, об'єднавшись із великим загоном московитів (насправді донських козаків. — Д.Н.) та калмицьких татар (?), спустошив округу Астри і закликав своїх товаришів (тобто козаків) наслідувати його приклад, підмовляв їх кидати Дорошенка, про що той сповіщав Порті та вимагав від неї негайної допомоги, бо без неї він не міг втримати своїх підданих у покорі" (278, с. 62-63). Розповів Ля Круа й про переможні походи Сірка на Кримське ханство в 1675-1677 рр., які були відчутним ударом по турецькому васалу й союзнику (там само, с. 235-236). Як зазначалося, військові дії Сірка проти турків і татар привертали увагу Еразма Франціска, про героїчний опір запорозьких козаків турецьким нападникам писав також Мадлен.

Як і раніше, громадськість багатьох західноєвропейських країн виявляла значний інтерес до боротьби запорозьких козаків проти турецько-татарської агресії. Так, в Італії на цю тему протягом останньої третини XVII ст. було видано багато реляцій, брошур, "летючих листків" тощо; їх найбільш повний список навів А. Кроніа у своїй підсумковій праці з історії культурних зв'язків Італії зі слов'янським світом (804, с. 240-242). Здебільшого це повідомлення про морські й суходільні походи запорожців на турків і татар та їхні блискучі перемоги над "невірними". Деякі з цих видань мені вдалося розшукати в бібліотеках колишнього Радянського Союзу, головним чином у Державній публічній бібліотеці ім. Салтикова-Щедріна. В одній з брошур розповідається про те, що в 1683 р. запорожці захопили на Чорному морі корабель, що ним турецький посол плив до кримського хана, везучи гроші, подарунки, а також наказ спільно виступити проти Польщі й Росії, які об'єдналися в антимусульманський союз (645, №2, с. 136). В іншій розповідається про блискучу перемогу козаків на чолі з гетьманом Куницьким у жовтні 1683 року над двадцятитисячним татарським і десятитисячним турецьким військом у Молдавії, а також повідомляється, що після цієї поразки за наказом султана у Бєлграді було страчено великого візира, який командував турецько-татарським військом (там само). Більш докладно ці ж події описано в німецькій брошурі, яка містить також переклад переможної реляції гетьмана Куницького й стислу історичну характеристику козаків; вказується в ній, що козацьке військо Куницького налічувало двадцять тисяч вояків (там само). На цю ж козацьку перемогу відгукнувся Й. Й. Мюллер у своїй "Історичній дисертації про козаків", захищеній 1684 року в Ляйпціґському університеті: "Мало хто знає, що у 1684 р. козаки завдали відчутної пам'ятної поразки туркам і татарам. Останні прикидалися, наче обмірковують їхню пропозицію щодо війни чи миру. Козаки так їх переслідували після блискучої перемоги, що можна написати нову "Іліаду" після Гомера, після того, як спеціальна реляція була опублікована і зблиснула як промінь сонця. Ми молимо Бога, щоб він сприяв прагненням козаків до перемоги і надихав їх на нові хоробрі вчинки" (72, с. 136).

Ще в одній італійській реляції, яка вийшла 1685 р. водночас у Венеції і Мілані, йшлося про атаку запорожців на Перекоп і захоплення його, а також про значні втрати татар вбитими й захопленими в полон (635). Про "славну перемогу, здобуту козацьким гетьманом над турками й татарами на Чорному морі", розповідала іспанська брошура, видана 1691 р. в Барселоні (там само). Узагальнений опис війн запорозьких козаків з турками й татарами містить книга Д. Б. К'ябелло про тогочасну боротьбу народів Європи з Османською імперією (176), але це видання мені не вдалося розшукати.

Не пройшла непоміченою на Заході, особливо в Німеччині та Італії, участь козаків у поході Яна Собєського під Відень в 1683 р., рятівному для австрійської столиці й усієї імперії. В липні того року величезна турецька армія, до трьохсот тисяч вояків, перейшла Дунай і взяла в облогу Відень. Австрійська імперія не мала сил, щоб розірвати цю облогу, і через деякий час становище столиці стало безнадійним. І тоді на допомогу імперії поспішив польський король Ян Собєський зі своїм військом, до якого входили й козацькі полки (одним з них командував Семен Палій). Цей похід Собєського, не обумовлений спеціальними угодами й утилітарними мотивами, нерідко розцінюється як остання рицарсько-романтична акція в історії європейських війн і політики. Об'єднані сили союзників підійшли під Відень, і 12 вересня 1683 р. там відбулася запекла битва, яка завершилася розгромом турків. Активну участь і в цій битві, і в подальшому переслідуванні турків взяли козаки, що відзначають як польські, так і західноєвропейські джерела.

Як же західноєвропейська громадськість у цілому ставилася до подій, що відбувалися в України, і в якому плані вона їх осмислювала? Характеризуючи сукупність видань на цю тему, що з'явилися в Італії, А. Кроніа пише: "Ця література про війни, переважно анонімна, повна захоплення невтомним у боротьбі народом, який був відкриттям століття. Але полонофільська інформація призводила до того, що сприймали все це в пропольському аспекті" (804, с. 242). До такої аберації сприймання призводила насамперед активність папського Риму, католицького ідеологічного центру, який разом з тим був одним з найбільших центрів збирання й поширення інформації, де всі симпатії повністю й беззастережно були віддані шляхетсько-католицькій Польщі. Поряд з цим значний і загалом співчутливий інтерес до козацьких війн з турками, який існував тоді в Італії та інших країнах Заходу, істотною мірою пояснюється тим, що ці війни були співзвучні духові часу, поширеним умонастроям доби бароко. Адже це був час, коли феодально-католицькі кола докладали зусиль до відродження старої рицарської традиції хрестових походів на "невірних", коли знаменням доби виступала популярність поеми Тассо "Звільнений Єрусалим", яка діяла в тому ж напрямі. Все це, врешті, й приводило до того, що козацькі війни з турками й татарами сприймалися на католицькому Заході як справа лицарська й християнська. Цим і можна, скажімо, пояснити таке явище, як поетизація героїки цих війн у єзуїтській шкільний драмі, яку в останній третині XVII ст. розігрували по містах Австрії і Чехії (див.: 946, с. 234).

Разом з тим у багатьох західноєвропейських пам'ятках того часу знайшло відображення жахливе розорення України, сумнозвісна Руїна. Тут особливо слід виділити "Мемуари" Божо, що вийшли в Парижі 1699 р. (137). Як вважають сучасні дослідники, їх автором був Ф. П. Деларак, секретар королеви Марії Казиміри й аґент Яга Собєського, який бував на Україні в першій половиш 80-х рр. Його замальовки Руїни — це достовірні свідчення очевидця, спостережливого й обізнаного в східноєвропейських справах, який до того ж не без співчуття ставився до українського народу.

Ще донедавна, говориться в "Мемуарах" Божо, Україну "за розміром території й чисельністю населення можна було б назвати великим королівством; за кількістю великих міст і багатствами землі це щедра, родюча й розкішна країна, справжня "земля обітована", на думку поляків, які звуть її краєм, де течуть молочні ріки в медових берегах" (там само, с. 82-83). Стисло розповівши про війни, які точилися на Україні в 60-70-х рр. XVII ст., автор констатує: "Внаслідок усіх цих тривалих злих примх долі країна була вщент зруйнована й перетворена на широку пустелю" (там само, с. 90). Населення України (під нею Божо розумів Придніпров'я), яке вціліло у воєнних лихоліттях, залишило насиджені місця й подалося у великій кількості на схід, у межі Російської держави. "На Україні, — свідчить автор, маючи на увазі південне Правобережжя, — залишилося лише кілька міст поблизу польського кордону: Кальник, Брацлав, Бар та ще кілька менш важливих" (там само, с. 87). Вказує він і на те, що після всіх війн та внутрішніх конфліктів "збереглася тільки тінь від суверенітету козаків" (там само); Божо мав на увазі Правобережну Україну, але сказане ним з повним правом можна поширити й на Лівобережжя.

Як бачимо, автор "Мемуарів" відтворює Руїну широко, охоплюючи і її державно-політичний аспект. І це відповідає історичній дійсності, адже Руїна в Україні — це не тільки плюндрування міст і сіл, які стиралися з лиця землі, а й руйнування української козацької державності, що виникла у вогні Визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького. Цікаве повідомлення Божо, що в цей час голландці, зважаючи на повне запустіння південного Правобережжя, запропонували польському уряду проект його колонізації, але уряд відхилив цей проект, побоюючись, щоб "вони не зробили потім з Польщею того, що зробили з Індією" (там само, с. 89-90). По-своєму сильно й виразно звучить висновок, який робить автор: "Сьогодні ця країна геть зруйнована, війна, немов ґанґрена, мало-помалу з'їдає все, що зустрічає на своєму шляху, перетворюючи найкращий куток Європи на пустинні поля, де трава вкриває залишені міста ..." (там само, с. 97).

Змальована Божо картина української Руїни знайшла відгомін у західних літературах часів Просвітництва й романтизму. Як побачимо далі, його мемуари послужили Вольтерові одним з джерел для "Історії Карла XII" (1731 р.), де описується Україна, і не без їхнього впливу у великого просвітника склалося уявлення про "країну козаків" як про дуже багатий і родючий, але разом з тим цілком занедбаний і сплюндрований край. І вже на Вольтера спирався Байрон, малюючи романтичну картину української пустелі в поемі "Мазепа" (1819 р.), причому тут прямо говориться, що ця "пустеля" — наслідок руйнівних турецьких походів на Україну:


За рік приходило сюди

Турецьке військо ... Всюди, де

Ступали шагів тих копита,

Там кров'ю вся земля полита

І зелень більше не росте.

(Переклад Д. Загула)


Картину української пустелі знаходимо і в поемі В. Гюґо "Мазепа" (1828 р.), але вона надто загальна, позбавлена рис місцевого колориту й "слідів історії", істотних у двох попередніх авторів.

Але повернімося до другої половини XVII ст. В цей час з'являються на Заході й загальні описи України, які продовжують традицію географічно-етнографічних описів з історичними екскурсами, що склалася в добу Відродження. Порівняно з попередніми, ці видання відзначаються більшим багатством і конкретністю матеріалів, особливо історичних. Характерним прикладом цих видань може служити німецький періодичний збірник "Theatrum cosmographico-historicum oder Welt-Curier", який видавався у 80-х роках в Ауґсбурзі. В ньому публікувалися географічно-етнографічні описи різних країн Європи та інших континентів, короткі нариси й повідомлення про визначні події сучасності. Значне місце в окремих випусках збірника посідали матеріали про Україну. Так, у першій його частині за 1688 р. вміщено розповідь про вторгнення козаків у Молдавію і на Поділля, яке було тоді захоплене турками, опис Дніпра й нарис "Козаки", який являє собою стислий виклад історії українського козацтва. Найбільше уваги приділено в ньому Визвольній війні під проводом Хмельницького, причому автор нарису називає її "народною війною" (Kriegs-Volk) і зазначає, що вона "завдала непоправної шкоди Польському королівству" (402, I, 71). У другій частині збірника за 1688 р. опубліковано опис ріки Дністер, Поділля й Галичини, огляд українських міст Львова, Галича, Стрия, Кам'янця-Подільського (з малюнком знаменитої фортеці), Брацлава, Немирова, Теребовлі, Луцька, Дубна, Вінниці й "головного міста цієї країни" Києва з екскурсом у його історію (там само, II, с. 39-55).

Подібні описи міст України, історичні й географічно-етнографічні нариси про неї маємо також у книзі "Суапеае", котра являє собою щось подібне до сучасного потівника (193). Це видання багате ілюстративним матеріалом, знаходимо в ньому рідкісні гравюри фортеці Кодак, зруйнованої запорожцями, Очакова, Акермана, Кам'янця-Подільського й давнього козацького центру Трахтемирова. Цікаво зазначити, що в матеріалах з "Cyaneae" використовуються українські народні легенди. Так, описуючи Кам'янець-Подільський і його фортецю, яка вважалася неприступною, невідомий автор наводить легенду про те, як у 1621 році "султан Осман підступив до цього міста й запитав людей: "Хто так твердо зміцнив недосяжний Кам'янець?" "Бог так зробив!" — була відповідь. "То хай Бог його і здобуде!" — сказав на це Осман" (цит. за: 95, с. 118).

Окремо слід сказати про описи Києва та екскурси в його історію, які робили автори "Космографічно-історичного театру" та інших пям'яток подібного типу. Так, автор нарису про Київ, вміщеного в названому виданні, зявляв, що давню історію міста подає за "московськими хроніками", тобто літописами, але це твердження потребує уточнень. "Московські хроніки, — пише він, — говорять, що люди, які заснували Київ, це руси (Reussen), раніше вони жили неподалік від Меотійського озера (Азоваського моря. — Д.Н.) і їх називали полянами (Polenos), що означає "люди полів" (Feldleute), оскільки їхні поселення розташовувалися на широких рівнинних полях; від них ведуть своє походження також поляки. Це місто було побудоване Києм, руським князем, десь 863 християнського року" (402, II, с. 54-55). Немає ніякого сумніву, що ці відомості автор нарису брав не з "московських хронік", а з відомих на Заході латиномовних праць польських істориків XVI ст., котрі, в свою чергу, засновувалися на знаменитій праці Длуґоша, де широко використані руські літописи, піддані відповідній обробці. І вказівка на спільне походження полян і поляків, і перебільшення успіхів Болеслава Хороброго у війнах з Київською державою свідчать про це з достатньою переконливістю. Разом з тим йому були відомі й уривки з літопису Нестора, наведені Герберштайном у його "Нотатках про Московію", і саме це, слід думати, дало йому підстави для посилання на "московські хроніки". Ні про які інші руські, а тим більше суто "московські" літописи на Заході тоді ще не було відомо.

Трохи раніше голландський ерудит А. Целларій, наводячи ці ж факти у своєму "Описі Польського королівства й Великого князівства Литовського" (1659 р.), вказав на їхні джерела — "Сілезькі хроніки" Шикфузія і хроніку Кромера. В його книзі даються ще стислі відомості про захоплення Києва й Південної Русі литовським князем Гедиміном, також почерпнуті у Кромера. "Колись це місто, — писав Целларій про Київ, — було столицею київських князів, які володіли всією Руссю або Сарматією, як європейською, так і азіатською, і тіснили спершу грецьких, а потім римських імператорів, але тепер ледве збереглися сліди його колишньої величі, та й то майже стерті безжалісно-руйнівним часом (92, с. 94). Далі він повідомляє, що "останніми роками Київ підкорили козаки, забравши його у поляків 1651 року, коли пожежа під час перебування тут Радзивілла, полководця польського війська, знищила шістдесят будинків. Наступного дня ще сильніша пожежа знищила, крім звичайних будинків і крамниць, до двохсот чудових будівель і стільки ж грецьких та латинських храмів" (там само, с. 98).

Тут Целларій неправильно виклав факти: козаки визволили Київ 1648 року, а велика пожежа сталася 1651 року, коли Радзивілл захопив місто і переважна більшість жителів залишила його. Загалом же до козаків голландський вчений ставився не без симпатії, особливо наголошуючи їхній войовничий дух і волелюбність. "Вони багато разів допомагали польській республіці в скрутних обставинах, — писав Целларій, — але в роздратуванні завдавали їй також великих збитків, внаслідок чого їх дуже ненавидить польська шляхта, особливо останнім часом, коли польські магнати, заявивши про свій намір покінчити повністю з цими людьми, почали невдало цю справу й накликали на самих себе нещастя" (там само, с. 93).

У своєму описі Целларій повторив вигадки Л. Мюллера про київські печери, які нібито тягнуться під землею на сто миль, до самого Смоленська. Цю легенду в 1675 р. спростував німецький педагог і вчений Й. Гербіній у спеціальній праці про "київські підземелля" (247). Сам він у Києві не був, а всі необхідні відомості отримав від Інокентія Ґізеля, з яким почав листуватися ще під час свого перебування у Вільно. Загалом цей твір Гербінія тісно пов'язаний з українською культурою, його ґрунтовний критичний розбір зробив Теофан Прокопович у праці "Apologia sacrarum reliąuiarum et caetarum". Але це тема спеціального дослідження, на якій я не буду тут зупинятися. В розрізі тематики нашого дослідження цікаве твердження Гербінія про те, що "двома місцями славиться Дніпро у географів: порогами й Києвом". І далі він пояснює: порогами — тому, що біля них живуть запорозькі козаки, які захищають Східну Європу від нападів татар, а Київ славний своїм минулим і своїми християнськими святинями (92, с. 108-109). Міркуючи про походження і давню історію міста, Гербіній вважав за необхідне наголосити на двох контртезах, спрямованих проти культурно-історичних домислів гуманістів Відродження: "По-перше, Київ не давня Троя, і хибно думати, що в київських печерах лежать неушкоджені тіла Гектора, Пріама, Ахілла та інших троянських героїв, по-друге, Київ не був місцем вигнання Овідія" (там само).

Як столиця України і одне з найдавніших та найславніших міст світу характеризується Київ у "Новому театрі світу" Буссенгольта, праці енциклопедичного змісту, виданій у Парижі 1666 р. й перевиданій через десять років. Тут, зокрема, говориться: "Україна лежить між Московією і Трансільванією (визначення Бошюна, винесене в заголовок його книги. — Д. Н.). Київ, головне місто цієї просторої країни, належить до старовинних міст Європи, про що свідчать ще й досі широкі вали, глибокі рови, руїни церков та стародавні могили численних королів" (157, с. 380). Очевидно, зі слів Боплана автор виражав захоплення чудовими мозаїками давніх київських храмів.

Але треба сказати, що у виданнях подібного типу поєднуються, нерідко в примхливому переплетінні, достовірні відомості сучасників про Україну з книжними знаннями, почерпнутими з трактатів та космографія XVI ст. Характерним прикладом може тут служити анонімний "Сумарний і ґрунтовний опис Польського королівства, особливо Подолії або так званої України", що вийшов у Нюрнберзі 1672 р. (376). Тут уже в заголовку етноісторична реальність стикається з книжною традицією, і автор ототожнює Україну з Подолією, до якої у свій час Меховіта, а за ним і космографи XVI ст., зокрема Мюнстер, відносили також Придніпров'я. Але далі, описуючи сучасну йому Україну, автор забуває про прецеденти і характеризує її як етноісторичну єдність, як країну, заселену одним народом і поділену між трьома державами — Польщею, Росією і Туреччиною. Однак цей народ він називає козаками ("вся Україна заселена одним народом, який називається козаками" — там само, с. 31), припускаючись помилки, поширеної в тогочасній Європі. Проте він не відділяє козаків від русів (Reussen) і, очевидно, схильний вважати їх "руським народом", їм і відводиться почесне місце у виданні, автор стисло розповідає їхню історію, починаючи від Остапа Дашкевича, характеризує запорозьких і реєстрових козаків, подає короткий виклад історії "козацьких війн" від Хмельницького до Дорошенка (там само, с. 32-44).

Зв'язок з книжною традицією ще сильніше дається взнаки в космографіях другої половини XVII ст. Так, англієць П. Гейлін у своїй "Космографії в чотирьох книгах" (1666 р.) описує українські землі за державно-політичним станом до Люблінської унії 1569 р., тобто про Волинь і Поділля йдеться у нього в розділі про Велике князівство Литовське, а про Галичину — в розділі про Польське королівство (251, с. 525-530, 531-540). Із змісту розділів видно, що за основні джерела для Гейліна правили все той же 'Трактат про дві Сарматії" Меховіти, "Нотатки про Московію" Гарберштайна, космографія Мюнстера, але в конкретних описах використовувалися ним і пізніші матеріали, що не позначилося, сказати б, на концепції і структурі його праці.

Отже, найбільш складним і заплутаним у західноєвропейських джерелах другої половини XVII ст. залишається питання ономастики України, і тому зупинимося на ньому докладніше. Зробити це тим необхідніше, що і в сучасній науковій літературі витлумачується воно досить-таки суперечливо, іноді з ненаукових позицій.

Як показано в попередньому розділі, в першій половині XVII ст., передусім завдяки військово-політичній активності козацтва, на Заході досить активно формувалося розуміння українського народу як етноісторичного утворення в його тогочасному складі й обсязі, в єдності козаків і населення "руських земель". Найбільш чітко це розуміння зафіксувалося в таких різних за змістом і характером пам'ятках, як "Трактат про Польське королівство" Ж. Лабурера і "Опис України" Боплана. Трактат Лабурера ґрунтувався на письмових джерелах про Україну і був, власне, їхнім узагальненням; славетний твір Боплана був наслідком сімнадцятирічного перебування автора на українській землі та всебічного вивчення її, але принципово важливим є те, що, за всіх їхніх відмінностей, в обох цих пам'ятках Україна описана як цілком визначена етнічна й суспільно-політична реальність.

Інтерес до України особливо загострила Визвольна війна під проводом Хмельницького, породивши численні й різнорідні пам'ятки, про які йшлося вище. В нашій науковій літературі поширене уявлення, що в цих пам'ятках стабілізувалася назва "Україна", яка поширювалася на всі українські землі. Але це уявлення далеко розбігається з дійсністю. Насправді ж автори цих пам'яток, так само як і Боплан, називали Україною тільки Придніпров'я, "край козаків". Наприклад, Отевіль у заключному V розділі своєї книги, який має характерну назву "Про Україну та козаків", дає таке визначення: "Україна — це прикордонний край, що прилягає до володінь турків і татар, вона є завзятим і жахливим ворогом Польщі" (244, с. 28). Але характерно: політичне виділяючи Правобережну Україну як фактично не підлеглу Польщі країну, Отевіль у загальному описі Речі Посполитої називає її, поряд з Поділлям, Волинню та Галичиною, як одну з "руських провінцій" шляхетської республіки. Аналогічні або близькі погляди на цей предмет висловлювали також Пріорато, Вердум, Еразм Франціск, Божо (Ф. Деларак), Круел та інші західноєвропейські автори другої половини XVII ст. Серед серйозних авторів лише Б. Коннор, англійський вчений-медик, який певний час був лікарем Яна Собєського, відходить від цих "канонічних уявлень" і в своїй "Історії Польщі в кількох листах до знатних осіб" зливає Україну з Волинню і Поділлям. "Ця велика й родюча країна, — пише він, — ділиться на дві головні провінції, Волинь і Поділля. Головне місто Волині Київ, на ріці Бористен чи Дніпро; в давні часи воно було одним з найбільших міст Європи" (184, 1, с. 129). Але це не вихід за рамки локально-історичного змісту назви "Україна", а скоріше плутанина, породжена, очевидно, тим, що Коннор, йдучи від польських географічних праць XVI ст., які нерідко приєднували Придніпров'я до Волині й Поділля, перетлумачив їх на "сучасний лад" і перетворив Волинь та Поділля на "провінції України", що сягнули Дніпра.

Характеризуючи Україну після Хмельниччини, західноєвропейські автори вказували на політичну автономію її частин і в складі Російської держави, і в складі Речі Посполитої. Наприклад, італійський історик Ґ. Пріорате писав про Правобережну Україну: "Ця провінція підлегла польській короні, але з найширшими привілеями, бо інакше козаки не стали б захищати це королівство й приєднуватися до поляків у разі війни проти турків і татар, а також і проти московитів, хоч ті й сповідують ту ж грецьку віру" (355,1, с. 599). Ще виразніше про політичну автономію України говорить Божо: "Вона має окремо свого гетьмана і свої війська, які діють сепаративно, як не підлеглі Короні, а як союзні й конфедеративні, їх налічують до двохсот чи трьохсот тисяч, і історія Польщі засвідчує, що ця республіка була непереможною до того часу, поки до її володінь входила ця прекрасна країна" (137, с. 86). Статус козацької автономії в складі Російської держави найбільш виразно схарактеризував англієць Д. Круел у спеціальному розділі своєї книги "Давній і сучасний стан Московії", що вийшла наприкінці XVII ст. (191, с. 122-125). Але про цю книжку докладніше буде сказано нижче.

Однак хоч би в яких аспектах названі та інші західні автори розглядали Україну, під "Україною" вони розуміли лише Придніпров'я, Брацлавшину й Чернігівщину, тобто "козацькі землі". Щодо всієї сукупності тогочасних українських земель, то вона в західних джерелах того часу визначалася етнонімом "Русь". Аналіз цих джерел показує, що на Заході в XVII ст. назви "Україна" й "українці" з етнічним значенням не вживалися. Коли мова заходила про населення Придніпров'я, то його здебільшого називали "козаками", але тільки поверхово обізнані автори вкладали в це слово значення окремої народності, як, приміром, французький географ П. Бержерон, котрий заявляв, що козаки — це народ татарського походження (141, с. 170). Проте такі твердження були рідкістю, переважна ж більшість західних авторів вбачала в козаках або суспільний стан, яким вони й були насправді і як їх, по суті, характеризував Боплан, або ж військо, як це знаходимо у Лабурера чи Бізаччіоні, і разом з тим своєрідне відгалуження "руського народу", споріднене з населенням Поділля, Волині, Галичини та інших "руських земель".

Одне слово, на Заході в XVII ст. досить добре усвідомлювали, що козаки й населення "руських земель" становлять один народ і називали це етнічне утворення "русами", або ж, на латинський лад, "рутенцями". Найглибше й найчіткіше формулювання цієї проблеми, складної для чужоземців того часу, дав Ґ. Пріорате. Він навіть заявляв, що козаків "зовсім не слід було б називати цим іменем, занесеним турками", тому що "ні походженням, ні укладом життя вони ні в чому не відрізняються від русів", і наголошував, що "люди, яких наділили цим іменем, менше всього народ, окремий від руського" (355, II, с. 145-147). Цілком слушно цей видатний італійський історик вказував, що козаки — це, власне, прошарок "серед інших русів" що заселяють Україну", своєрідна міліція, наділена вольностями й привілеями, "до якої тепер прагне завербуватися все населення" (там само). Також Д. Круел рішуче заявляв: 'Ті, хто вважає козаків за окремий народ, грубо помиляються в своїй опінії; ще за часів Сиґізмунда І вони були всього лише волонтерами або флібуст'єрами і складалися з голодранців, які кидали свої оселі в сусідніх провінціях польської Русі (Галичини. — Д. Н.), Волині та Поділля й селилися на островах ріки Бористен нижче Києва" (191, с. 120).

Отже, можна констатувати, що в Західній Європі другої половини XVI ст. існували досить визначені уявлення про український народ у його тогочасних етнічних межах, але назви "Україна" й "українці" в цьому значенні не вживалися. Народ називали "руським", або "рутенським", а в поняття "Україна" вкладали лише характеризований вище історично-локальний зміст. І це, зрештою, було не чим іншим, як відбиттям тієї системи етнічно-політичних понять, яка існувала в самій Україні.

Тут наприкінці XVI і в XVII ст., в умовах запеклої релігійно-політичної і національно-визвольної боротьби, народ самоусвідомлювався як "народ руський", як "Русь", котра має свої глибинні етнокультурні й релігійно-політичні традиції, відмінні від традицій "латинської Польщі". Згадаймо й те, що козацтво в час свого розквіту відчуло себе репрезентантом і захисником усього "руського народу"; це дістало яскраве вираження в діяльності Богдана Хмельницького, в його прагненні "визволити народ руський весь", в межах, що їх сягала влада великих київських князів і дотепер звучить руська мова (576, с. 505). Водночас і український народ у цілому, і козацтво зокрема аж ніяк не ототожнювали себе з "Московщиною" і "московськими людьми", хоч і вбачали в них одновірців.

Таким чином, у західних джерелах XVII ст. українські землі в їх сукупності визначалися, як правило, етнонімом "Русь", куди включалася й Україна, "земля козаків", яка викликала особливу зацікавленість. Щодо Російської держави, то вона там звичайно виступала, як і в попередньому столітті, під назвою "Московія". Щоправда, бували й винятки, як, приміром, згадувана книга Д. Флетчера "Про Російську державу". Флетчер побував англійським послом у Москві, отже, йому була відома офіційна назва держави, яку він і виніс на титульну сторінку своєї книги, але симптоматично, що в назву він ввів уточнення, важливе для орієнтацій своїх читачів, які знали цю державу та її правителя під іншою назвою ("... або спосіб правління російського царя, котрого звичайно називають московським царем)". Деякі західні джерела XVII ст. фіксують і той факт, що "руси" й "московити" говорять різними мовами і називають ці мови відповідно "руською" і "московською", маючи на увазі розмовну мову. Так, у своїй реляції з Москви австрійський посол Я. Генкель фон Доннесмарк, інформуючи також про українських козаків, чітко розрізняє Московію і Україну, причому мову першої він називає "московською", а другої — "руською" (95, с. 63-64). Зокрема, про польського посольського секретаря Ганса Ґритина в реляції говориться, що він "дуже добре був ознайомлений з руською і московською мовами" (там само, с. 64).

Зазначу, що таке ж розрізнення українців і росіян, "русів" і "московитів" було прийняте в той час і серед західних та південних слов'ян. Я не кажу тут про Польщу, де воно усталилося вже в XV-XVI cт., про що свідчать численні історико-літературні пам'ятки й джерела, характеризовані в попередніх розділах. У XVII ст. воно поширюється в Чехії, зокрема властиве воно було Я. А. Коменському, який писав у "Короткій історії слов'янської церкви": "Серед слов'янських народів першими християнами стали болгари, за ними швидко пішли інші племена цієї ж мови ... серби, боснійці, хорвати, і сталося це внаслідок діяльності Кирила й Мефодія, грецьких єпископів, які знали слов'янську мову. Потім християнство прийняв моравський князь Сватоплук і чеський Борживій, далі Польща і, нарешті, руси й московити" (267, с. 16-17). Те ж саме спостерігається і серед південних слов'ян, наприклад, відомий болгарський історик і письменник Паїсій Хилендарський говорить у своїй "Історії словено-болгарській" (1762 р.), що йому довелося перечитати "рукописні й друковані книги, що їх руси й московити спеціально видали про слов'янський народ" (75, с. 24). Тут теж "руси" — українці, у примітці на тій же сторінці він називає "русом" Інокентія Ґізеля, за "Синопсисисом" якого викладає стародавню історію.

Отже, в Європі XVII ст. Російська держава була знана здебільшого під назвою "Московії". Поряд з тим у другій половині століття, особливо в дипломатичних документах, дедалі частіше починають називати її "Росією". Оскільки ж у західних мовах відсутні історично диференційовані етноніми "Русь" і "Росія", це загрожувало плутаниною, що її автори деяких пам'яток пробували уникнути в оригінальний спосіб.

Так, уже згадуваний німецький бароковий історик Еразм Франціск, який багато писав про Україну в своєму "Новому Флорусі" і в книзі про турецьку агресію в Україні й Угорщині в 70-х рр. XVII ст., росіян називає або "московитами" (Moscovitem), або ж новонімецькою формою етноніму "Russen"; наприклад, він пише, що "schlugen sie (козаки. — Д. Н.) sich zu ihren Religions Genossen den Russen oder Moscovitern" ("робили вони походи й на своїх одновірців росіян або московитів") (208, с. 156-157). Коли ж виникає необхідність назвати весь український народ, а не тільки козаків, Еразм Франціск вдається до старонімецької форми етноніму "Reussen", з яким зустрічаємося в німецькому середньовічному епосі й рицарській поезії і якою називали Київську Русь. Наприклад, він пише: "Богдан Хмельницький зібрав під свої прапори двісті тисяч завдяки тому, що всі руси стали тоді віроломними бунтівниками (weil ganz Reussen damals untreu und rebellisch worden)" (там само, с. 154). А в "Новому Флорусі" вже на самому початку він говорить про "повсталих козаків і русів" ("rebellischen Cossaken und Reussen"), розуміючи під останніми все населення тогочасної України по Сян і Віслицю (209, с. 1-2). Відповідно вся тогочасна Україна у нього виступає під старонімецькою назвою Русі (Reussen), тоді як Росія у нього — Russland. Щодо італійських і французьких пам'яток другої половини XVII ст., то вони цілком дотримуються старої ономастичної традиції у визначенні України і Росії, тобто першу називають "Руссю", а другу "Московією". Форма "Мала Росія" (Kleinrussland, Petite-Russie, Piccolo Russia тощо) починає з'являтися в західноєвропейських пам'ятках тільки з XVIII ст.

В багатьох західних історико-літературних пам'ятках другої половини XVII ст. знаходимо змалювання життя українського народу, його соціального стану, побуту, звичаїв і т. д. В цьому плані найбільш цікаві твори Боплана, Віміни, Вердума, Божо, Круела та інших авторів, які побували в Україні й ґрунтувалися на безпосередніх враженнях. Разом з тим значний етнографічний матеріал містять і деякі твори "ерудитського характеру", зокрема Б. Контора, Лінажа де Восьєнна, А. Целларія та інші. Так, Б. Контор у третьому зі своїх "Листів до знатних осіб", розповідаючи про Україну, описав українське село, життя селян, їхні житла, одяг, звичаї, слушно наголошуючи при цьому на їх тяжкому соціальному становищі, на кріпосному рабстві: "Селяни цього краю (Україна в локально-історичному значенні. — Д. Н.) і сусідніх з ним (тобто західноукраїнських замель. — Д. Н.) перебувають у справжньому рабстві, їх примушують чотири дні на тиждень працювати на їхніх поміщиків і понад те виконувати ще інші тяжкі повинності. Пани не тільки розпоряджаються їхнім господарством, а й саме життя селян у їхніх руках. Тож і не дивно чути, що ці нещасні часто повстають і з великим заповзяттям виборюють собі волю" (184, I, с. 124).

Особливо цікавий своїми географічно-етнографічними замальовками "Щоденник" вже згадуваного У. Вердума. Мандруючи в 1670-1671 рр. по Галичині, Волині, Поділлі й Брацлавщині, він гостро відчував їхній "руський характер" і прагнув відбити його в своїх нотатках. Описуючи те чи інше українське місто або містечко, він не забував зазначити, скільки в ньому руських церков і скільки католицьких костьолів. Цікаво вказати, що, за свідченнями Вердума, навіть у таких найбільш західних містах тогочасної України, як Жовква й Замостя, на початку 70-х рр. XVII ст. ще було домінуючим руський (український) релігійно-культурний первінь. "Русько-грецька релігія, — пише Вердум про названі міста, — тут найпоширеніша; деякі її прихильники поєдналися з римською церквою (тобто прийняли унію. — Д. Н.), але більшість ще відокремлена і не визнає римського папу за главу своєї церкви, лише константинопольського патріарха" (298, с. 77-78). Львів постійно називає Вердум "руським Львовом", в чому, до речі, він не самотній, — те ж саме знаходимо у Еразма Франціска, у Контора, у Божо та інших авторів. Фіксується у нього також повна відсутність католицьких костьолів у містах і містечках Брацлавщини, котра належала тоді до "козацької України" (там само, с. 143-145).

У "Щоденнику" проявилася безперечна симпатія Вердума до України, її мальовничої природи й колоритної самобутності народного побуту, позначеного потягом до поезії й краси. Як говорилося вище, його етнографічні замальовки відзначаються гострою спостережливістю й неабияким художнім хистом. Ось, приміром, його замальовки одягу українських дівчат: "У селянок сорочки з грубого полотна, у городянок і заможних дівчат із гаптованої китайки, причому всі форми тіла проступають під ними дуже виразно. Верхня частина їхніх сорочок біля шиї й пояса стягнена у збори, ніби плащ, і чепурно обрамована різнокольоровими стрічками. Над стегнами вони підперезані червоними, жовтими, зеленими або іншого кольору пасками і виглядають так зовсім незле. Щодо оздоби голови, то вона відзначається вишуканістю. Влітку її прикрашають свіжими квітами і зеленими вінками, взимку їх замінюють восковими вінками. Носять вони також персні на пальцях, дуже великі сережки і намисто з кришталю, скла, міді, мусяжу, відповідно до фантазії й достатків" (там само, с. 99-100).

Цікаво зазначити, що автори західних пам'яток другої половини XVII cт. вже починають звертати увагу на українську народну мову, — називаючи її, звичайно, "руською" або "рутенською", — на відміну від польської й російської, на її красу й милозвучність. Щоправда, української мови вони не знали і оцінювали її "на слух", у кращому разі спираючись на найзагальніші відомості. Так, Вердум зауважує, описуючи Галичину: "Найбільше лагідності в словах і жестах знайдеш на Русі, особливо у жінок, до чого спричиняється також руська мова, акцент у якої не такий твердий, як у польської. Тому кажуть, що у Львові живуть такі гарні, делікатні й спокусливі наречені, як, зрештою, ніде на земній кулі" (там само, с. 96). Серйозніше підійшов до справи Божо, зазначаючи, що "ця мова досить відмінна від польської як вимовою, так і лексикою, але походить вона з тієї ж материнської слов'янської мови" (137, с. 217). Англієць Круел писав, ніби узагальнюючи сказане Вердумом і Божо: "Мова козаків — це діалект польської, яка в свою чергу є діалектом слов'янської. Але козацький діалект більш плавний і багатий на пестливі форми, ніж польський, що робить його дуже приємним для слуху" (191, с. 134). Майже в цих же словах характеризує українську мову й Б. Коннор (184, I, с. 125), але запозичення тут виключається, оскільки його твір вийшов одночасно з твором Круела. І хоч усі ці характеристики ще дуже поверхові й не вільні від похибок, вони цікаві як свідчення появи інтересу до української народної мови.

І, нарешті, вкажемо ще на враження від українських народних пісень і танців, зафіксовані в "Мемуарах" Божо. "Кажуть, — не без галантності писав цей автор, — що руська мова найбільш делікатна й приємна в устах жінок. Я не пізнав цього на досвіді, зате мав змогу почути руські співи й танці, котрі вражають незрівнянно більше, ніж польські співи й танці. Руські пісні набагато ніжніші за змістом і звучанням" (137, с. 217). Ці фіксації цікаві й тим, що це один з найперших відгуків про український фольклор у Західній Європі.

В цілому численні пам'ятки західноєвропейської україніки другої половини XVII ст. засвідчують, що в той час на Заході існував значний і різнобічний інтерес до України. Особливо загострила цей інтерес Визвольна війна середини XVII ст., яка викликала широкий резонанс в усій Європі, і подальші бурхливі події української історії. Найширше й найповніше відбита в тогочасних західних джерелах військово-політична історія України, але поряд з нею привертали увагу соціальні процеси й події, життєвий уклад народу, його побут і звичаї, тобто ці джерела містять також багатий суспільно-історичний та етнографічний матеріал. Природно, що в Західній Європі найбільшу зацікавленість викликало козацтво та його військово-політична активність, але особливо варто наголосити, що водночас і не без дії цих чинників формується усвідомлення руського (українського) народу як етноісторичної єдності в її тогочасних межах.

Можна також сказати без перебільшення, що в XVII ст. у Франції й Італії, Німеччині й інших країнах Заходу про Україну знали набагато більше й уявляли її набагато точніше, ніж у пізніші епохи, в XIX й XX ст., коли вона була інтегрована Російською імперією і її наступницею Радянською імперією. В західноєвропейській рецепції XVII ст. і значною мірою XVIII ст. чітко диференціювалися "Русь" і "Московія", тобто Україна і Росія, в пізніші часи на Заході про це забули, ідентифікувавши "Русь" і "Росію", і в цій ідентифікації була загублена Україна як етноісторична реальність.






Попередня         Головна         Наступна



Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.