Головна

Послання Никифора, митрополита Київського, до князя Володимира, сина Всеволода, сина Ярослава

НИКИФОР

Никифор — київський митрополит, помер у 1121 р. Автор декількох послань та повчань. Грек за походженням, від 1104 р. обіймав у Києві митрополичу кафедру. "Послання" до князя Володимира (повна назва — "Послание от Никифора митрополита Киевского к Владимеру, князю всея Руси, сину Всеволожу, сина Ярославля") присвячене проблемі розколу християнства на східне та західне. Наведені фрагменти розкривають розуміння пізнавального відношення людини до світу, авторську інтерпретацію джерел знання і природи людських почуттів.

ПОДАНО ЗА: ЛЮДИНА І ДОВКІЛЛЯ. Ч. 2. — С. 31 — 33 (ПЕР. С.БОНДАРЯ).

Але й Деньниця — раніш світлий янгол, нині ж темний янгол, — розумним був, і по правді сприйняв розумне, а рівним з Богом бути намагався і за гордість свою впав з небес з чином сво'їм. І елліни, розумні, та не зберегли розумне і, не добре розуміючи, до ідолослужіння схилились і вірували у тварин: в крокодилів, козлів, зміїв, вогонь і в інше.

Друге ж — почуттєве, що його мають, коли до Бога є ревність і помста на ворогів Божих. Та є разом з ним і злоба і заздрість, яко же й в розумному — благовір'я й зловір'я. І дивись, що трапилось від злого: полишив Каїн доброчесність почуттєвого, тобто до Бога ревність, а злобу і заздрість обрав, і вбив брата свого Авеля, і на семикратну помсту засуджений був Богом. Та Мойсей не так зберігав гнів свій, а побачивши мужа — єгиптянина, що єврея бив, убив його, ревності ради Божої: і знову, коли дійшов сам на гору, до Бога, зоставивши долу людей з Аароном, і забарився він, а люди до ідолослужіння схилились і голові тельця вклонялися, із золота і срібла в печі вогняній відлитої. І коли зійшов згори, розбив скрижалі закону, які ніс він, бо гнівався, і списа сам узяв, ревності ради Божої, і інших з собою привів, і силу силенну побив з ними — ось так Божий гнів порядок навів.

Третє ж — воля, котра доброчинність має, якщо завжди до Бога мати прагнення, і забувати про інше, і про одне мислити просвіщення, від нього ж сяйво буває Боже, і роздирається веретище, за пророком Давидом, глаголящим: "Перетворив ти плач мій на радість мені, розперезав моє веретище й оперезав мене веселощами" (Пс. 30, 12). Веселість же та від зла і страждань Бога ради. Од веселості ж тієї зростає зерно життєве, від того чудотворіння, від того прорікання будучими, від того людина до Бога силою своєю наближається і за образом, і за подобою буває на землі цій, за образом створившого її Бога. Тож відай єси, княже чоловіколюбивий і сумирний, з оцих слів, що тричасна душа. Дізнайся ж про слуг її, і її воєвод, і напутників, якими обслуговується вона, безплотною існуючи, і приймає спомини.

Душа ж бо та сидить в голові, ум маючи, немовби світле око в собі, й наповнює усе тіло силою своєю. Отак як ти, княже, тут сидячи, у цій своїй землі, воєводами і слугами своїми дієш по усій землі, і сам ти єси володар і князь. Ось так і душа по всьому тілу діє, п'ятьма слугами своїми, тобто п'ятьма чуттями: очима, слухом, нюхом, що крізь ніздрі є, смаком і чуттям дотику (осязанієм), тобто руками.

І зір чуттєвий вірний є, і те, що бачим, якщо не без розуму, то вірно бачим. А слух іноді є істинним, а іноді неправдивим. А чому не є, княже мій, слух таким, як і зір? Не розумію цього я. Та все ж тлумачать, що зором лише те, що попереду бачим, позаду ж тіла не бачить. Слухом же і попереду глаголячого чуємо і те, що позаду кажуть, розуміємо. І належить лише тому вірити, що очима бачимо, слуху ж ані вірувати, ані не вірувати, а випробуванням і міркуванням многим, визначати почуте, а потім давати відповідь.

Про нюх, котрий до руху спонукає пахощі, що належить глаголити до такого князя, який здебільшого на землі спить, і дому уникає, і вбранням світлим нехтує, і лісами здійснюючи переходи, сирітський одіж носить, і лише по потребі у місто заходячи, заради справ владних, у княжі ризи вбирається?

І щодо смаку, що в їжі та питві є також. І відаємо, що іншим ти обіди світлі готуєш, щоб всіх запросити: і тих, хто порядки шанує, і тих, хто відступає від них, величі ради княжої. А сам ти служиш і піклуєшся руками своїми.

Руки твої, за Божою благодаттю, до всіх простягаються, і ніколи скарбів не ховав ти, ні злата ні срібла не рахував, а все роздавав, обома руками вичерпуючи й до сьогодні. Та казна твоя, за Божою благодаттю, невичерпна суть, і невиснажна, роздаваєма й невичерпна. І не зцілив тобі Христос руку, як змужнів ти, а від народження здорову мав, і матимеш, на Христа сподіваючись.

Див. також Повний переклад з коментарем.

Головна