Уклінно просимо заповнити Опитування про фонему Е  


[Феофан Прокопович. Філософські твори. Том II. Логіка]

Попередня     Головна     Наступна         Примітки





ЛОГІКА



Книжка п’ята

ПРО ЗАКОНИ І ПРАВИЛА НАЛЕЖНОГО ВЕДЕННЯ ДИСПУТУ. ПЕРЕД ЦИМ ОБҐРУНТОВУЄТЬСЯ ВСЕ МИСТЕЦТВО [ДІАЛЕКТИКИ]



Сказане досі мало на меті не тільки озброїти наш розум, щоб він міг правильно і безпомилково досліджувати істину, оскільки це завдання властиве мистецтву діалектики 1, але воно є цілком достатнім також для обміну думками або диспуту з іишими, бо [з викладеного] легко зрозуміє той, хто вміє відрізняти істинне 2 від хибного, яким чином доводиться істинність і як повинна спростовуватись хибність. Крім того, достатньою мірою обґрунтовується спосіб доведення згідно з правилами силогізму як взагалі, так і зокрема завдяки модусові безперечного та можливого, який не заперечує цих правил і всього, що сприяє поясненню сумнівного, і особливо з’ясуванню помилок неправильного й софістичного силогізму. Через те, що на початку диспуту звичайно панує безладдя, бо наперед висуваються хибні аргументи й відповіді та не у належному порядку, але водночас численні й різноманітні, або не пов’язані між собою, або навіть такі, що не мають відношення до справи і перериваються відступами (це часто трапляється з крикунами, а також недостатньо обдарованими людьми), повинні бути встановлені певні закони, яких додержувалися б ті, хто приступає до диспуту, щоб вести його належним чином. Отже, ті, хто виходять на двобій, повинні керуватись певними законами, завдяки яким, звичайно, стає можливим швидке, чітке, без жодної плутанини виявлення [істин]ності <...> постійним взаємним <...> аргументів, [наче] ниткою Аріадни до перших засад <...>. /1зв./

Під час диспуту скромність і дружня прихильність між тими, хто сперечається, повинні зберігатись як непорушний закон вчення про диспут, що є надзвичайно корисним. Цю настанову у різних місцях викладають античні автори, а також з властивою йому мудрістю засновник [логіки] Арістотель, хоч ніде цього не робить грунтовно, а лише коли вимагають обставини. У недавні ж часи окремі [автори] присвячували цій темі не позбавлені інтересу невеликі праці. Не Доцільно настанови проведення диспуту викладати у школах У писемній формі, бо вони легше сприймаються (засвоюються) \10\ в процесі диспутування. Проте, щоб діяти напевно, я вирішив коротко викласти відповідні настанови, зібравши декілька зразків, які, здається, краще висвітлюють питання. Прагнучи, за звичаєм, до порядку й ясності, ми весь цей невеликий твір поділили на сім розділів.





РОЗДІЛИ П’ЯТОЇ КНИЖКИ:


І. Що таке диспут, його види, предмет і мета.

II. Що слід робити перед початком диспуту тому, хто береться щось доводити?

III. Якими правилами повинен керуватись аргументатор під час самого диспуту?

IV. Деякі правила, яких повинен дотримуватись відповідач, готуючись до диспуту.

V. Деякі правила, яких повинен дотримуватись відповідач під час самого диспуту.

VI. Основні правила, або закони, для аргументатора і відповідача.

VII. Метод диспуту, який ведеться не живим словом, а у письмовій формі. /2/





Розділ перший

ЩО ТАКЕ ДИСПУТ, ЙОГО ВИДИ, ПРЕДМЕТ І МЕТА


Диспут, як показує сама назва, є нічим іншим, як розв’язанням питання про те, яка з двох суперечливих думок є істинною, коли філософи або інші спеціалісти розглядають міцність основи кожної з них і принципи, на які вони спираються, вступивши у розмову. Один з них бере до уваги засади іншого, а той, у свою чергу, заперечує протилежну для нього тезу, або ту саму тезу (тут немає різниці) розглядає перший, а заперечує інший. Звідси хоч кожну з сторін підтримують численні прихильники, що ворогують між собою, то однак розпочинається бій двох таборів неначе на війні, якщо між двома протилежними поглядами немає середнього, за яким може йти третій. Якщо ж між двома думками може виникнути середня, то ці дві не будуть суперечливими, і їх прихильники сперечатимуться між собою безпідставно.

Серед тих, що дискутують, той, що висуває аргументи для спростування думки іншого, вважається особою, яка \11\ доводить, і її обов’язком є будувати силогізм, ентимеми та інші аргументи, які він, наче зброю, має напоготові. Інший же відповідає на закиди і з уваги на своє завдання є особою, яка відповідає. Його завдання — спростовувати докази, висунуті тим, хто доводить, і виявляти їх неправильність.

Проте і відповідач іноді може користуватись силогізмами або для доведення своєї думки або для послаблення аргументації опонента і так само примушувати його відповідати, але це вже залежить від окремих обставин.

Диспут може бути повним і неповним. Повним він є тоді, коли міркування, висунуті кожною з сторін і, в свою чергу, заперечення, зроблені проти них, розглядаються як рівноправні, і, таким чином, і та і інша сторона бере участь у диспуті [і кожна з них] по черзі виконує обов’язки чи то того, хто доводить, чи того, хто відповідає.

[Неповним диспут є тоді], коли тільки прихильник однієї сторони [висуває аргументи проти іншої сторони] і сам на них відповідає. Він є тоді й тим, хто [доводить і водночас тим, хто] відповідає. Перший повний і досконалий диспут чим він досконаліший, тим рідкісніший /2зв./ і майже ніколи не застосовується у школах, проте має місце на царських, державних нарадах, синодах вищого духівництва та в інших більш важливих випадках.

У школах застосовується лише неповний диспут. Крім того, одні диспути відбуваються в усній формі, а інший ведеться авторами у писемній. Ми, не вагаючись, радимо влаштовувати лише усні диспути, бо небезпечніше і важче відповідати на заперечення в усній формі, не маючи часу на обмірковування, так само і невимушено заперечувати відповіді, які при писемному диспуті не встигають робити. Але в останньому розділі ми додаємо також вчення про диспут, що ведеться у писемній формі, а саме про те, яким чином і в якому порядку його слід записувати.

У свою чергу диспути можуть поділятись на судові і шкільні.

Під судовим диспутом я розумію одну безперервну промову, підсилену багатьма аргументами або одним поширеним, на які відповідають іншою промовою, що спростовує докази і основні тези попередньої. Цей диспут називають судовим, бо він особливого розквіту набув в античності на афінському і римському судовому форумі. Ще й тепер він посідає чільне місце на царських радах, на церковних синодах і на військових нарадах.

Шкільні ж диспути запроваджуються у формі звичайного діалектичного силогізму, без словесних прикрас, коротко і стисло. \12\

Відповідач відразу виступає проти силогізму і після цього аргументатор його спростовує. І знову його перериває відповідач. Змагання відбувається так, неначе противники завдають один одному удар. Цьому останньому видові диспуту ми присвячуємо свій виклад, залишаючи перший для ораторів <...>. /3/

У протилежному випадку це не буде мати кращого наслідку. Коли ми йдемо слідом не тільки за власним розумом, а й просимо поради в інших і дивимося, що може нам протиставлятись і хто може нам протидіяти, то легше розбираємося, що є прямим і непрямим, а також що є істинним і неістинним при їх зіткненні між собою. Таким чином, відбувається диспут.






Розділ другий

ЩО СЛІД РОБИТИ ПЕРЕД ПОЧАТКОМ ДИСПУТУ ТОМУ, ХТО БЕРЕТЬСЯ ЩОСЬ ДОВОДИТИ?


Через те, що кожний диспут складається з трьох складових частин: доведення, відповідей і аргументів та висновків, що з них випливають, то при викладі мистецтва [діалектики] скажемо про знаходження й формулювання аргументів і про засоби їх спростування, якщо вони помилкові. Крім того коротко повідомимо, як повинні поводитись аргументатор і відповідач. Подібно до того, як кожному воїнові належить знати, що треба готувати для війни і як діяти під час війни, і такою ж мірою це необхідно передбачити і учасникові диспуту, про що, мовби про військове озброєння, потрібно подбати йому перед диспутом і чого треба дотримуватись і уникати під час самої битви-диспуту.

1. Отже, аргументаторові, перш ніж схрестити зброю з противником, слід глибоко вивчити питання, про яке мовиться, дослідити, про що і яким чином, взагалі, чи зокрема, чи про сутнє, чи про можливе, чи просто, чи за якихось умов, чи на словах, чи в дійсності, чи стосовно якості, чи кількості тощо, бо різними є всі ці питання: чи створений [вже] інший всесвіт і чи може бути створений? А якщо б був створений, то чи буде подібний до нашого світу? Чи вічно існував всесвіт? Тому що одне додане або пропущене слівце змінює характер питання, яке само собою очевидне.

2. Річ, про яку йдеться, і те, що про неї питається <...> необхідно, тобто всі суб’єкти і предикати <...> /3зв./ і якнайкраще зрозуміє визначення і побачить, чи у той самий спосіб \13\ противник розуміє все, за винятком того, про що йде суперечка: чи відповідає предикат суб’єкту, чи вони у чомусь суперечливі? Таким чином легше сперечатись про сприйняття речі, і аргументи будуть напоготові, і кожний передбачатиме несподівану відповідь опонента.

3. Не буде зайвим, якщо будуть розглянуті й інші висновки, зроблені противником щодо питання, близького до даного. Варто дослідити, чи не мають деякі з них відношення до питання, що розглядається. Досить, щоб деякі з них виявилися суперечливими, на цій підставі можна виготувати найміцніший таран проти відповідача.

4. Аргумент треба знаходити у тих місцях, які суперечать міркуванню відповідача. Проте він має бути таким, щоб його останнє твердження не могло заперечуватись ні тим, що стосується антецендента, ні тим, що має відношення до логічного висновку. Бо якщо, поки ти дійшов до останнього аргумента, заперечується антецедент 3 або логічний висновок, то тим самим буде показано, що ти нічого не довів, і залишиш поле бою переможений. Цього слід додержуватись лише у серйозних диспутах. У тих же, що заради вправ улаштовують у школах, після більш або менш тривалої боротьби, аргументатор має поступитись перед відповідаючим.

5. Наскільки це можливо, то як самий аргумент, так і його підтвердження утворюються у силогізмах першої фігури. Так буває тому, що це надійніше і ясніше і не спричиняє клопоту під час розгляду самої структури аргументації.

6. Якщо виявиться зручнішим удатись до другої і третьої фігур, то це звичайно можна робити, але наперед обміркувавши їх зведення, бо інакше це призведе до того, що сам диспутант, якщо він думав інакше, зустрінеться з труднощами у зведенні [другої і третьої фігур силогізму до першої].

7. Слід заздалегідь обдумати також слова різних формул, якими пізніше доведеться користуватись, щоб не похитнулась твоя честь під час диспуту і щоб твоя власна зброя тобі не зрадила.

8. Подумай також, що буде відповідати противник, чи відповідатиме усно, чи у писемній формі, або що будуть відповідати прихильники того самого табору на подібні закиди...

9. Відповідаючи, він підтвердить якнайдокладніше свою думку <...> /4/ і перевір, бо так і заперечення легше знайдеш і надійніше спростовуватимеш передбачені закиди противника. \14\






Розділ третій

ЯКИМИ ПРАВИЛАМИ ПОВИНЕН КЕРУВАТИСЬ АРГУМЕНТАТОР ПІД ЧАС САМОГО ДИСПУТУ?


1. Під час самого диспуту аргументатор повинен насамперед уникати того, щоб засновок його силогізму, який заперечує відповідач, був висновком наступного найближчого силогізму, бо заперечний засновок слід доводити, а те, що доводять, завжди є наслідком або висновком силогізму чи ентимеми. Якщо ж аргументатор висуває інший засновок, ніж той, який був заперечений, то він не доведе його своїм запереченням і дуже далеко відхилиться від шляху пошуків істини.

2. Проте іноді можна силогізм, що має засновок інший, ніж той, що був заперечений, висувати як висновок, але за тієї умови, коли він пропонується не один, але до нього додається заперечний засновок, сам або з другим засновком. Тоді силогізм буде частиною всієї аргументації, або більшої частини її, або антецедентом ентимеми, наприклад, подібним до цієї ентимеми: «Єретики позбавлені віри, отже, не можуть бути спасенними», що спростує висновок. Я можу довести це таким чином:

«Без чого неможливо бути приємним богові, без того неможливо бути спасенним, але [без] віри неможливо бути приємним богові, отже без віри неможливо бути спасенним». Тут, як видно, додано силогізм, побудований для підтвердження того, що було заперечене, в якому висновком є не сам заперечений засновок. Щоб з’ясувати справу, до згаданого силогізму слід додати: «Але єретики позбавлені віри, отже єретики не. можуть бути спасенними». З цього видно, що попередній силогізм, чи лише його висновок є більшим засновком всієї цієї аргументації. У такий спосіб обґрунтовують аргументацію діалектики, відразу додаючи засновок до відкинутого силогізму <...>. /4/ [... визначимо:] так що відповідач не повинен заперечувати умову, чи консеквенти, чи логічне виведення в аргументації, висунуті ним самим, якщо вона була досконалим силогізмом, і може це робити, якщо то була ентимема. У досконалому ж, за правилами побудованому силогізмі, консеквент 4 з необхідністю випливає з антецедента. Якщо ж у цілому прийнявши антецедент, тобто погодившись з більшим і меншим [засновком], аргументатор заперечить логічне виведення, то він повинен його стверджувати, як це багато хто помилково робить, але треба запитати відповідача чи він помітив помилку у своєму силогізмі і \15\ проти якого правила діалектики зроблено огріх. Бо коли відповідач цього не зробить, його примусять дати іншу відповідь, або ж аргументатор зведе силогізм до неможливого, чи до першої фігури.

4. Але найбільше слід звернути увагу на те, що не рідко силогізми мають засновки, побудовані не за звичайною діалектичною формулою, у якій суб’єкт і предикат виражаються прямими відмінками, але в них або член речення, або непрямий відмінок, або нерідко навіть слова, які граматики називають невідмінюваними, виконують частково функцію суб’єкта і предиката. Це призводить до того, що здебільшого важко зрозуміти, який це силогізм і що в ньому є середнім терміном. Отже, слід так розмірковувати: суб’єктом уважається те загальне поняття, про яке мовиться або те поняття, якому щось предикується чи приписується шляхом твердження або у якогось щось віднімається шляхом заперечення. Отже, у наведеному силогізмі: «Без віри неможливо бути приємним богові» — «без віри» є суб’єкт. А якщо висловити цей засновок звичайною діалектичною формулою, то слід було сказати: «Людина, позбавлена віри, не може бути приємною богові».

5. Якщо відповідач, прийнявши у цілому антецедент, заперечить логічне виведення, або недосконалого силогізму, або ентимеми, тоді те саме логічне виведення не стільки стверджується, як пояснюється і робить очевиднішою ту саму ентимему, яка повинна перетворитися на досконалий силогізм через застосування раніше прихованого в ній засновку.

6. Якщо відповідач визнає силогізм, то тоді аргументатор доведе, що висновок визнаного силогізму суперечить думці відповідача і тоді з прийняття самого силогізму випливає, що відповідач зазнає поразки, йдучи за суперечливим висновком, як такий, що не обізнаний з питаннями аргументації. /5/

7. Якщо аргумент буде індуктивним і відповідач, прийнявши або відкинувши індукцію, заперечить загальне судження, яке привноситься самою індукцією, тю аргументатор повинен зажадати від нього послідовності, тобто, щоб він показав, що хоч щось одне є правильним.

8. Якщо ж в індукції або є загальному судженні про щось повідомляється розподільно: відповідач удається до винятку, то противник змусить його дати міцну й переконливу підставу винятку, бо виняток не повинен бути довільним, як ми вже згадали в іншому місці.

9. Якщо аргументатор зведе підтвердження доказу достатньою мірою до будь-якої аксіоми чи принципу, який не потребує доведення, то звичайно, відповідач не повинен зайвий раз доводити цей принцип, бо ж він уважається перемо\16\женим, хоч і виявлятиме впертість. Адже іноді те саме можна з’ясувати кожного разу іншими словами і, звертаючись до елементарних понять, показати, що силогізм не можна довести.

10. Якщо відповідач відокремить якийсь засновок аргументу, і це відокремлення матиме відношення до справи, тоді аргументатор повинен перевірити логічне слідування у заперечуваній частині, а не у визнаній, або одночасно в обох.

11. Якщо відокремлення не має відношення до справи і аргументатор так або інакше доведе, що обидві його частини не мають доказової сили, то відокремлення не шкодить істині.

12. Крім того, слід зазначити, що аргументатор не повинен докоряти відповідачеві, який прагне вирішити питання, застосовуючи один з видів софізмів, якщо тільки він, заперечуючи висунуті проти нього аргументи, з метою вирішення питання, наводить це своє судження, яке досліджується в цей час. Виявляється, що проти цього правила грішить багато тих, хто сперечається, і не тільки в усних диспутах, але й у письмових.

Вони роблять неправильно, бо у відповідача є умова, тобто йому можна дотримуватись якоїсь думки, хоч він не може підкріпити її жодними засобами, якщо, очевидно, її не можна захищати жодними аргументами. /5зв./

Проте аргументатор не повинен звинувачувати іншого у неправильності, перш ніж з наведених переконливих доказів не випливе, що це є неправильність.

13. Найважливіший виняток з цього теоретичного правила полягає у тому, що коли думка буде такою, що її не можна нікому вільно відкрити, бо вона суперечитиме цілісності релігії, або збереженню пошани до бога, або будь-якій встановленій забороні, то тоді, як того вимагає здоровий глузд, відповідач не зможе висловити те, про що думає. Він, не навівши доказів, не має права прикриватись цією обставиною проти аргументатора, наче щитом, а якщо зробить це, то повинна заперечуватись законність постановки питання, як це буває на суді.

Якщо зазіхають на капелюх та на земельну ділянку, то капелюх можна відстоювати, доводячи своє право на нього, якщо ніхто інший не доведе протилежного. Проте земельну ділянку у такий спосіб відстоювати не можна, необхідно пред’явити царський привілей [на цю землю], аби чиєсь свідчення. Пояснимо на прикладі.

Римо-католики вчать, що Петро був головою і самовладцем над рештою апостолів. Я доводжу протилежне. Той, хто має не більшу, але однакову владу з іншими, той не є самовладцем над іншими. Проте Петро [мав] не більш, але одна\17\кову владу з іншими апостолами, отже, Петро не був самовладцем апостолів. Вони ж відповідають, беручи менший засновок розподільної хоча Петро мав владу й не більшу, ніж інші, але мав її постійно, інші ж володіли нею випадково, за надзвичайних умов. Ти наполягаєш всупереч вимозі основи, що «постійно мати таку владу» — це те саме, що бути самовладцем над іншими, бо з цього безпосередньо випливає, що мова йде про одне й те ж. І не безпідставно аргументатор закидає відповідачам у вимозі основи (petitio principii), бо не личить так думати згідно з власною вигадкою і свавіллям, але потрібно наче царський привілей показати божественне свідчення і, отже, заприсягнутись. /6/






Розділ четвертий

ДЕЯКІ ПРАВИЛА, ЯКИХ ПОВИНЕН ДОТРИМУВАТИСЬ ВІДПОВІДАЧ, ГОТУЮЧИСЬ ДО ДИСПУТУ


1. Нарешті, опишемо також підготовку відповідача. Першим його обов’язком я вважаю суворе і старанне дослідження власного судження: істинне воно, чи хибне. Адже на найбільшу небезпеку наражається той, хто оголосить себе захисником хибності, бо посередній розум зможе легше довести істинність, ніж найгостріший — хибність.

2. Проте вже, якщо хтось вирішив заради вправи захищати хибне (бо серйозно викривати хибне може лише чесна людина), хай перед дискусією добре обміркує, щоб коли даватиме відповідь, сам собі не заперечував і не спростовував себе. Хибному протистоїть не тільки багато хибного, але й майже все істинне, і напевно з ним не пов’язана жодна істина. В той же час істину здатна заперечувати лише хиба, або те, що лише виглядає як істина. Отже, той, хто захищає хибу, легко, неначе сліпий, впадає у суперечність сам з собою. Це й є те, що, звичайно, кажуть [вслід за Квінтиліаном]: «Брехливому слід мати добру пам’ять».

3. Питання про те, що ганебніше: не знати того, що захищаєш, чи того, на що нападаєш, стосується як аргументатора, так і відповідача.

4. Причину речей і саму річ, яка досліджується, відповідач повинен зважити дуже докладно, так само, як ми це рекомендували аргументаторові.

5. Але вважаю, що відповідачеві треба бути особливо уважним і пам’ятати про завжди повне сили мистецтво діалектики, саме тоді найсильніше, коли він має намір відпові\18\дати і не дозволяти, щоб якась з настанов цієї науки залишалась йому невідомою.

Отже, не довіряючи собі, хоч, здається, що знає відповідач всі правила логіки, перед диспутом потрійно їх проглянути і повторити. Це приведе до того, що він матиме напоготові у пам’яті щойно зібрану систему правил, неначе шальку ваги, на якій зважуватиме важливість заперечень.

6. Відповідач повинен також піклуватись про те, щоб передбачити, наскільки це можливо, майбутні заперечення і підготувати засоби розрізнення при розв’язанні двозначних питань, хоч це, може й, не так легко, але все ж легше, коли він сам перевірить, що можна протиставити його думці, /6зв./ і що йому, очевидно, чинить перешкоду. Тоді я вважаю найкориснішим, якщо він обговорить справу з іншими своїми ровесниками і шкільними товаришами і про те саме, про що має намір дискутувати, сам дискутуватиме з ними заради вправи.






Розділ п’ятий

ДЕЯКІ ПРАВИЛА, ЯКИХ ПОВИНЕН ДОТРИМУВАТИСЬ ВІДПОВІДАЧ ПІД ЧАС САМОГО ДИСПУТУ


1. Відповідач повинен підготуватись до диспуту у такий спосіб, як було сказано, під час же самого диспуту він має піклуватися лише про те, щоб спростувати, відбити, відкинути або відхилити висунуті противником аргументи, і рішуче показати, що ніщо з того йому не шкодить, і це він з успіхом може довести, знаючи, що йому належить обговорити і дослідити висунуті проти нього аргументи.



* Застереження. (Тут й далі * позначає відповідний запис на полях рукопису у зазначеному місці. — Ред.)



У кожному ж силогізмі повинні розглядатись дві [речі]: антецедент і логічне виведення. Консеквент не повинен розглядатись, бо якщо логічне виведення є хибним, то хоч консеквент буде істинним, він однак не підтвердиться. Якщо ж навіть логічне виведення буде правильним, але ділком або частково буде неістинний антецедент, знову таки зайвим буде дослідження консеквента. Якщо не прийнято антецедент, тим самим відхиляється і консеквент.

2. Виникає питання, яку з цих двох речей слід розглядати раніше? Вважаю, що логічне виведення, хоч слід також турбуватись про істинність антецедента, якщо помічаєш, що консеквент з ним не пов’язаний. \19\

Якщо вважаєш, що вони лише примикають [один до одного], то тим самим виявиш, що в антецеденті криється невірність, і таким чином знайдеш суперечність. Якщо ж спочатку ти звернеш увагу на антецедент і побачиш, що він вірний, то це не зобов’язує тебе сказати те саме і про виведення.

3. Якщо логічне виведення виявиться недоречним, то його слід заперечити, якщо ж воно буде правильним, то відповідь залежатиме від антецедента. Якщо воно виявиться хибним, то знову заперечується, якщо двозначним, або частково двозначним, то його треба взяти розподільно. Щодо розподілу [термінів у судженні], /7/ то зверни увагу на те, що у двозначному силогізмі може трапитися подвійний розподіл, іноді у меншому і більшому [засновку], іноді у більшому і у консеквенті. Якщо двозначність буде у середньому терміні, то слід брати розподільно більший і менший засновки, бо у них повторюється середній термін, наприклад, такого силогізму: «людина є розумна істота, але зображення Сократа є образ людини, отже, зображення Сократа є розумна істота».

Візьми спочатку роздільно більший засновок, знайшовши два значення середнього терміну людина, і тоді скажеш, яке з них істинне, а яке хибне і яке є розумною істотою. Таким чином, я погоджуюсь, що людина, взята у прямому розумінні слова, є розумною істотою, і заперечую, якщо слово вжито омонімічна. Потім розподіли таким же розподілом менший засновок, пояснюючи, у якому розумінні у ньому вжито слово «людина». Але я заперечую, що зображення Сократа є власне людиною і погоджуюсь, якщо слово вжито омонімічно. Отже, завжди, у якому розумінні погоджуєшся з більшим засновком, у такому повинен заперечувати менший, і навпаки. Таким чином, розподіливши антецедент, я заперечую логічне виведення. Якщо ж двозначність є не в середньому терміні, а у предикаті питання, тоді розподільно береться більший засновок і консеквент, бо у цих засновках повторюється предикат, як, наприклад, у такому силогізмі: «ця статуя є людиною, але цей камінь є цією статуєю, отже цей камінь є людиною». Коли ж ти береш розподільно консеквент, не кажи, що розподіляєш логічне виведення, а тільки консеквент. Тому що хоч логічне виведення саме собою буде правильним, проте викликатиме сумнів, у якому розумінні консеквента воно буде правильним.

І знову, коли береш консеквект розподільно, то в одному розумінні погоджуєшся, а в іншому — заперечиш. Не кажи: стверджуючи, заперечую консеквент, а — логічне виведення. Це означає сказати ніщо інше, як тільки те, що за змістом консеквент виводиться з антецедента, у даному ж випадку не виводиться, отже мова йде про логічне виведення. \20\

4. Силогізм, який можна розподілити, може абсолютно заперечуватись у своєму логічному виведенні, бо має ваду, а саме, чотири терміни. Проте ми користуємось розподілом заради збереження ясності і узгодження.

5. У правильному силогізмі ніколи не слід заперечувати логічне виведення, але всі труднощі /7зв./ слід шукати в антецедент, або якщо ти вирішив заперечувати логічне виведення, то будь готовий дати звіт, чому ти так робиш.

6. Якщо силогізм буде гіпотетично-диз’юнктивним, то диз’юнктивне судження повинне завжди визнаватись, якщо ж між двома або багатьма членами диз’юнкції виявиш якийсь середній [термін], то заперечиш все судження, наприклад, таке: якщо золото матиме колір, то матиме або білий, або чорний, при цьому вкажи на дилему.

7. Відповідач повинен розглянути окрема слова аргументу, а також судження, середній термін, оцінити за змістом заміну, найменування, обмеження та інші властивості всіх слів.

8. Зверни увагу, чи додержує своїх правил аргументатор і якщо він доводить не заперечне, а інше судження, то можеш йому не відповідати, а зажадати від нього, щоб він довів заперечене.

Відповідач має також стежити, щоб аргументатор, замість запереченої частини розподілу, не доводив погоджену, або щоб не стверджувати шляхом доведення «те саме через те саме» [idem per idem], таким чином, відкидаючи намагання противника розв’язати питання, чи не суперечить його думці висновок цього силогізму, у противному разі повинен звинуватити його у підміні тези, що доводиться.

9. Якщо з того, що висловлює противник, з’ясується, що він погано зрозумів що-небудь з раніше розглянутого, або, як звичайно кажуть, з передумов, то відповідай, що це підміна аргумента. Проте, оскільки багатьом це здається образливим, неначе таким чином їм докоряють, що вони не знають, про що йде суперечка, заради спокою слід буде уникати такої форми заперечення, як «заперечую підміну». Але раніше, ніж відповідати, слід пом’якшити це якоюсь фразою, оголосивши, що у цьому питанні я не сперечатимусь, якщо те, що про нього визначається, на твою думку має таку властивість, і, здається, що ти розглядаєш те або інше явище не так, як ми приймаємо.

10. Іноді можна спостерігати, як суперечливий у даний момент силогізм застерігає не тільки нас /8/ але й противника, щодо необхідності дотримуватись істини або в якомусь іншому або спільному з нашим судженні, або в його власному, про яке ми довідуємось від нього. І тоді, раніше, ніж \21\ відповісти, зробимо докір противникові, щоб він привів доладу цей силогізм. Це і означає спростувати аргумент, неначе ми знову відкидаємо на ворога випущені на нас стріли.

11. Якщо у висунутому аргументі буде щось неясне, відповідач повинен зажадати від аргументатора пояснення.

12. Якщо весь антецедент у цілому буде хибним, або не матиме зв’язку з консеквентом, то, звичайно, він не повинен визнаватись. А оскільки він хибний, то не повинен і заперечуватись, бо до справи не відноситься. Цю обставину обходиш мовчанням і спростовуєш антецедент. Наведений спосіб, \22\ хоч і здається марним, проте його використовують діалектики Під час спростування.

13. Відповідач повинен берегтися, щоб не погодитись на значення загального судження, коли воно може мати й інше відоме значення.

Але найбільше відповідач повинен бути пильним, коли, шляхом індукції висуває один з числених окремих аргументів, щоб аргументатор не залишив його [осторонь], але визнав би, що він має загальне значення і так щодо інших. Саме тоді відповідачеві потрібно виявити обачність, гнучкість розуму і винахідливість, щоб часом не знайшовся серед поодиноких аргументів такий, про який він не зміг би сказати те саме, що каже аргументатор. Таким способом він виявить наполегливість і заперечить індукцію.

14. Якщо аргумент висуває противник, вживаючи порівняння, чи подібні приклади і антецедент не можна заперечити, тоді заперечується логічне виведення, але у запереченому відповідач повинен виявити відмінність, що сприяє з’ясуванню істини, тобто таку, яка показує різний смисл у тому, що доводиться. Тому, якщо хтось заперечуватиме таким чином: під час переслідування Христові годилось мовчати, отже, годилось також заперечувати, то ти, заперечивши логічне виведення, виявиш таку розбіжність думки. Бо той, хто мовчить, не висловлює своєї думки, а говорить той, хто заперечує. Розбіжність, звичайно, буде, але вола не матиме впливу на справу, особливий же вплив матиме те, що супротивник є ворогом Христа, той же, хто заперечує, оголошує це відкрито. /8зв./

15. Якщо аргументатор, установивши розбіжність [думок] і розподіл [засновків], зажадає від відповідача пояснення, то той зобов’язаний пояснити.

16. Проте, коли відповідач щось заперечить і його заперечення буде або здаватиметься безглуздим, або суперечитиме загальновизнаній думці, або з якоїсь іншої причини, то він повинен обгрунтувати своє заперечення.

17. Якщо у відповідача вимагають оголосити метод, яким він підкріплює свою думку у процесі диспуту, то він не зобов’язаний цього робити. Хай кожний думає, що хоче, доки з метою з’ясування істини не висуне протилежної думки. Тоді, щоб не здавалось, що відповідач зневірився у своїй правоті, він дає відповідні пояснення.

18. Якщо ж думка буде такою, що її не можна висунути без ґрунтовних підстав (а до подібних думок належать здебільшого ті, що висловлюють невіру в бога), тоді, звичайно, відповідач зобов’язаний дати пояснення, інакше він уже тим самим вважатиметься переможеним, але повинен \23\ стерегтися, щоб йому не відмовили у правомірності постановки питання.

19. Щоб не відповів аргументатор, відповідач, вислухавши весь його аргумент, відразу ж сам його повторює, при цьому неодмінно у тих же термінах, не тільки для того, щоб він добре запам’ятався і був відомий і опонентові, і відповідачеві, але також, щоб дати час на обдумування відповіді, бо негайна відповідь часто-густо призводить до великої шкоди.

Потім повертаються до початку аргументації, і вона проходить шляхом розгляду окремих засновків: заперечують, або розподілюють їх, бо ніколи не слід погоджуватись у всьому, за винятком того, коли треба докоряти аргументатору за підміну тези, яка доводиться.







Розділ шостий

ОСНОВНІ ПРАВИЛА, АБО ЗАКОНИ, ДЛЯ АРГУМЕНТАТОРА І ВІДПОВІДАЧА


1. Є такі речі, яких неодмінно слід дотримуватися і аргументаторові, і відповідачеві, щоб добре проходив учений диспут, і щоб легше і успішніше знайти істину. Вони обидва якнайбільше мають піклуватись про ясність мови, бо нерозумно хотіти бути вислуханим і не хотіти бути зрозумілим. Таке становище можна виправдати лише у тому разі, /9/ якщо прагнуть не з’ясувати, а затемнити істину. Тому обом якнайстаранніше слід уникати всього, що робить мову темною і двозначною.

2. З цієї причини також не слід користуватись словесними прикрасами і зловживати показним блиском, бо якщо це не затемнює думку, то затемнює силу і логічний зв’язок аргументів, і здебільшого буває так, що думка, прикрашена блискучими словами, лише виглядає дуже впливовою. Отже прикраса під час диспуту викликатиме у ораторів підозріння у хитрощах, відшукувати ж істину можуть лише простота і щирість.

Цим зовсім не заперечується мистецтво красномовства, бо оратор намагається переконати слухачів не у сумнівній, а у певній і перевіреній істині. Отже, він повинен не стільки її доводити, скільки прикрашати і звеличувати, щоб завдяки цьому вона здавалася величнішою і прекраснішою і з необхідністю впливала на душі слухачів. Завдання ж діалектика полягає в тому, щоб відшукувати невідоме через більш відоме.

3. Але ми вважаємо, що слід утримуватись не від будь-якої барвистості, а від надмірної, бо якщо у сухій і стислій \24\ промові щось здаватиметься менш ясним, то заради ясності треба його викладати все іншими й іншими словами.

4. Але що має найбільше значення у цій справі, так це додержання миру, спокою і скромності, бо тут борються не ненавистю, але чесним змаганням, і плодом перемоги є не помста, а істина. І як переможеному, так і переможцеві цей плід є бажаним, необхідним, корисним. Тому спочатку належить стримувати безладний крик. Чому, питаю, ти не можеш сперечатись про істину стриманою і лагідною мовою? Чи може від цього аргументи стануть переконливішими, а відповіді мудрішими? Напевно, вони не матимуть меншої сили, якщо сперечатимуться навіть пошепки.

5. Далі, не слід дуже наполягати, щоб противник відповідав якнайшвидше, повинен даватись час на обміркування, якщо відповіді нема напоготові. Дурним і безсоромним властиве швидко висловлювати недостатньо продумане так, що здається, що їх промови зароджуються не у голові, а деінде. Отже, найгірше помиляються ті, які /9зв./ переконують себе у тому, що цілковита перемога під час диспуту залежить від того, чи буде наступ настільки войовничим і бурхливим, що противник не зможе навіть дихнути.

6. Є, звичайно, такі, що утримуються від крику і тиску, проте діють блазеньськими киваннями і багатозначними жестами. Є також такі, що, насупивши одну і піднявши другу брову, з огидним, упертим або застиглим, чи скривленим обличчям удають, що мають певний авторитет і славу в науці, коли насправді здаються легковажними і надто дітлахами через ці сміховинні витівки. Ще більш нестерпними є ті, хто, будучи неспроможними щось довести розумом, удаються до галасу і лайки.

Але найгіршими за всіх здаються ті, які під час серйозного диспуту, через те, що дуже сильно бояться, раз у раз жартують і пересипають весь диспут нахабними жартами і засмальцьованими дотепами, щоб приховати свій страх. І не схвалюй тих, які, думаючи, що перемогли, хвалькувато підстрибують, плещучи в долоні і тупаючи ногами.

Все це і подібне йому спрямоване не на пошуки істини, але є проявом презирства, хвалькуватості — намагань завоювати прихильність черні. Таким диспутом, викликаним всякими єресями і розколами, св. Григорій Богослов 5 зробив свою сьому промову, де зі знанням справи і вишукано міркує про досконалий метод викладання думки. Я не можу залишити без уваги те, до чого дійшов через досвід: дай зрозуміти тим, які захоплюються цим сварливим і зарозумілим змаганням, що цим вони лише викличуть загальне здивування і явно виявлять свої незнання. \25\





Розділ сьомий

МЕТОД ДИСПУТУ, ЯКИЙ ВЕДЕТЬСЯ НЕ ЖИВИМ СЛОВОМ, А У ПИСЬМОВІЙ ФОРМІ


Залишилось коротке сказати дещо про диспут, що ведеться у письмовій формі. У цьому випадку, коли кожна з сторін, що між собою змагаються, лавинна викласти свої думки письмово, /10/ слід тим пильніше придивлятись, у якому порядку викладені наші думки ,і думки противника, і як, відповідно до цього, ми повинні розміщувати аргументи та їх тлумачення. Отже, є три види цього порядку: перший, коли спочатку ми викладаємо і доводимо те, що ми вважаємо вірним, потім відкидаємо протилежне і зазначаємо, що у цьому протилежному було істинного.

Другий, коли спершу викладаємо думки і докази інших, починаючи з тих суджень, які здаються найнеправдоподібнішими, а потім їх спростовуємо, нарешті виведемо наше судження і підтверджуємо його різними аргументами.

Третій вид розташування, який уважається з усіх найдоцільнішим, і який рекомендує Арістотель («Метафізика», розд. 1), як найвідповідніший справі, зводиться до того, що спочатку ми викладаємо обидва протилежних судження і зважуємо значення кожного з них: передовсім те, яке шкідливе для істини, потім одне з них, яке подобається як істинне, беремо під захист і підкріплюємо доказами. Нарешті, на підставі визначеної і доведеної істини розбиваємо те, що їй суперечить. Приклади можна знайти в деяких місцях у Арістотеля та інших, як античних, так і пізніших авторів.

Крім того, є ще інший спосіб диспуту у письмовій формі, коли вводяться дві або кілька дійсних або вигаданих осіб, які у формі діалогу сперечаються між собою з приводу чогось. Найчастіше цим користувались античні філософи, а найбільше Платон, який виклав всю свою філософію у діалогах. Такий прийом нерідко зустрічається у святих отців, і рідше у пізніших.

Але цей спосіб писання, звичайно, менш зручний для викладу суперечки, бо вимагає значно більшої майстерності, проте ним користуються для різноманітності.

І цього досить для мистецтва діалектики. /10зв./ \26\










Попередня     Головна     Наступна         Примітки


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.