Уклінно просимо заповнити Опитування про фонему Е  


Попередня     Головна     Наступна





Початок розділу



У цьому ж ряду стоїть і найбільш яскравий діяч українського руху в Галичині кінця XIX — початку XX сторіччя, чий вплив на громадські настрої забезпечувався силою інтелекту та морального авторитету Іван Франко (1856-1916). Його значення для становлення сучасної української нації часто порівнюють із значенням Т. Шевченка. Еволюція ж політичних поглядів І. Франка є характерною для розвитку домінуючих тенденцій в українському русі на західноукраїнських землях на рубежі двох століть.

Народився Іван Франко 27 серпня 1856 року в селі Нагуєвичі Дрогобицького повіту в сім’ї коваля. Згадуючи пізніше своє дитинство, в одному з листів до М. Драгоманова І. Франко писав про батька: "Як чоловік і ремісник він мав велику повагу не тільки в своїм селі, але й широко в окрузі, і досі ще багато людей згадує з великою пошаною "Яця (Якова) — коваля з Гори" (так зветься присілок, чи слобода, де я родився). Хрестив мене знаний в літературі Осип Левицький, автор граматики і кепських перекладів з Гете; деякі книжки, котрі по нім осталися в селі в руках мужиків, як "ВЂнок русинам на обжинки" (1844-47 р.р.), історія біблійна і збірник "ПЂесен богоговЂейных" (Перемишль 1837) належали до першої моєї лектури" [2, с. 44]. Мати І. Франка — Марія — походила з небагатого шляхетського роду Кульчицьких. Батько помер коли І. Франкові було лише 8 років.

Яків Франко приділяв велику увагу освіті сина. Як згадував пізніше один з однокласників І. Франка по початковій школі в с. Ясениці Сільній батько вже тоді "рішився дати найстаршого сина до вищої школи". Підтримувала його в цих діях і баба по матері — Людовіка Кульчицька з роду Гвоздецьких — яка сама овдовівши змогла дати освіту 6 дітям. Під час навчання в школі І. Франко жив в її домі й користувався досить багатою бібліотекою, і після того відвідував досить часто аж до самої її смерті.

1864 року за рішенням матері з початкової школи в с. Ясениці Сільній І. Франко переходить до "нормальної" школи отців Василиян у Дрогобичі. Під час навчання в гімназії, була зроблена перша спроба залучити І. Франка до громадсько-політичної роботи. А. Чайковський — учень Самборської гімназії, член тамтешньої "Студентської Громади" в 1871-1872 роках кілька разів відвідував Дрогобич маючи на меті організувати Громаду й там. Однак Франко заявив йому, що робити це тут ні з ким, бо гімназистів більше цікавлять розваги. Спроба створити таємну організацію з українських та польських гімназистів також була невдалою. Причиною цього були не національні суперечності, І. Франко, навпаки, підкреслював панування приятельських відносин як "між поляками та українцями, так і з жидівськими учениками", а нехіть до серйозної роботи.

Після закінчення Дрогобицької гімназії, Іван Франко починає вивчення класичної філології та української мови та літератури у Львівському Університеті. З самого початку навчальний процес не міг задовольнити всіх запитів нового студента і Франко відразу поринув у громадську роботу. Згадуючи про ці часи він писав: "Прийшовши до Львова ... я опинився раптом серед спорів язикових і національних, котрі для мене були зовсім чужі й не зрозумілі, то й очевидно не міг у них знайти ладу і хитався довго то на цей, то на той бік. Я заприязнився тут з М. Павликом" [2, с. 48].

Ці дискусії були викликані трьома листами М. Драгоманова до редакції москвофільського журналу "Друг", опублікованими в 1875-1876 рр. в яких він намагався дати соціально-політичні орієнтири для української галицької молоді і повернути її від дискусій про орієнтації на зовнішні сили до справи служіння власному народу. Вже в першому листі Драгоманов задав тон дискусії: "А втім, на мою думку, краще не сперечатися, а зайнятися спільною роботою в безспорному напрямі: просвітою народу, його мовою, зближенням вищих верств з народом, між іншим і при помочі літератури про народ і народною мовою" [89, с. 399].

Влив драгоманівських ідей на галицьку українську молодь був величезним. Як зазначав М. Лозинський "Листи Драгоманова викликали серед молодїжі, до якої були звернені, велике вражіннє, котре можна було зауважити і в заявах редакції "Друга" до кожного з листів. Часть членів "Акад. Кружка" перейшла до українства й на загальних зборах 1876 р. переперла навіть вибір свого видїлу. В редакції "Друга" почала брати верх народня мова й реальнїйший зміст. А хоч "Акад. Кружок" опанували знову москвофіли, а "Другъ" після арешту редакції в липні 1877 р. перестав виходити, — одначе зерно, кинене Драгомановим, видало плід. Його думками перейнялася група молодїжи й почала їх проповідувати, не лякаючи ся анї переслідувань властей, анї осуду своєї суспільности. Найвизначнїйшим представником сєї групи виступає Іван Франко" [155, с. 9].

Ці листи Драгоманова стали епохальними в боротьбі за українську справу в Галичині проти москвофільства та рутенства. Відбувся розкол в середовищі української галицької інтелігенції, молодше покоління під впливом Драгоманова швидко радикалізувалось і протиставлялось старшим діячам-культурникам. Сам І. Франко, відзначаючи ту величезну роль, яку відіграли публікації Михайла Драгоманова в житті багатьох молодих галичан писав: "Статті й листи Драгоманова — то були мов удари батога; вони пекли й боліли, часто трапляли невинуватих, бували несправедливі, але завжди змушували до думання, до входження в глибину справи, до обрахунку з власним сумлінням. Непедагогічний у детайлях, сей метод був чудово відповідний власне до розбурханий грубошкірої, лінивої та байдужої рутенської натури" [304, с. 350].

1877 р. галицька поліція починає тероризувати прогресивну українську молодь ліворадикальних переконань. Спочатку були заарештовані М. Павлик, М. Котурницький та ряд інших. У липні 1877 року було заарештовано і самого І. Франка. Приводом була згадка про Франка в одному з листів М. Драгоманова, що були знайдені під час арешту і обшуку М. Котурницького. Франкові було інкриміновано участь в таємних організаціях та "розповсюдження соціалістичних ідей".

Конституція 1867 року гарантувала громадянам Австро-Угорщини права на свободу слова, зборів, організацій та вільне висловлювання політичних поглядів. Однак поліція була налаштована дуже рішуче і прагнула будь-що придушити в зародку розповсюдження серед українців Галичини соціалістичних ідей. Так само як і російська. Однак, Австро-угорська імперія, порівняно з Російською, була країною відносно цивілізованою. Як зазначав Є. Маланюк, порівнюючи умови життя і творчості двох українських геніїв: ""Свободний художник" Петербурзької Академії Мистецтв — Тарас Шевченко — міг бути якстій політично забитий і засланий в Азію "з найсуворішою забороною писати і малювати", і деталі його біографії і творчості ми все ще збираємо, і як мозаїку старанно складаємо по сей день. "Доктор" Віденського університету — Іван Франко, хоч і ознайомлений з австрійською провінційною в’язницею, був, все ж таки повноправним громадянином старої європейської держави, членом міської львівської громади, знаним суспільним діячем, якого життя — у цілій його трагічності — проходило на очах своїх людей, з дня на день, аж до самої смерти в травневий день 1916 року" [166, с. 82].

За рішенням суду І. Франка було засуджено до 6 тижнів суворого арешту та грошового штрафу в 5 ринських австрійської валюти, а в разі його несплати ще до 24 годин перебування під вартою. В цілому Франко провів у тюрмі вісім місяців і 23 дні. Однак цей арешт не злякав його, не зломив духу, а, навпаки, привів до радикалізації поглядів. "... Обставини штовхали його до того, щоб поглибити своє обізнання з соціалістичною теорією і практикою" [261, с. 29].

Ці обставини були дуже тяжкими і проблема полягала не лише в несправедливому рішенні суду. Сам І. Франко згадував про цей період свого життя так: "Безтолковий процес, котрий упав на мене, як серед вулиці цегла на голову, і котрий кінчився моїм засудженням, хоч у мене не було за спиною й тіні того гріха, який мені закидували (ані тайних товариств, ані соціалізму; я був соціалістом по симпатії, як мужик, але далекий був від розуміння, що таке соціалізм науковий), — був для мене тяжкою і страшною пробою ... Та не сама тюрма була для мене найтяжчою пробою: присуд суду, а особливо те, що я опісля застав на світі — сто раз тяжчий і несправедливіший засуд усієї спільноти, кинений на нас, страшенно болів мене. Мене викинено з "Просвіти", заборонено приходити на "Бесіду" (бо др. Шараневич, котрий пару разів побачив мене там, читаючи газети, настояв на тім, щоб мені конче заказали приходити, я то він виступить з товариства, і коли мені справді заказано, він таки виступив), а люде, з старших, котрі хотіли мати зо мною яке небудь діло, видались зо мною тільки в секреті, що мене ще дужче принижувало" [2, с. 49].

У респектабельних колах українською галицької громадськості, група молодих радикалів (І. Франко, О. Терлецький, М. Павлик з сестрою) була піддана остракізму. "Арешт Франка в липні 1877 року разом з редакцією "Друга", дев’ять місяців тюрми, поставив Франка за межами цього суспільства" [234, с. 11]. Ізоляція та матеріальні нестатки лише не зупинили їх, а, навпаки, лише мобілізували їх сили.

"Пережите й передумане при арешті й безпосередньо по виході з нього зробило з Івана Франка переконаного соціяліста. Сей рішучий зворот до соціялізму й розрив з "старою суспільністю" зазначив ся у видаванню журналу "Громадську Друг", який почав видавати у 1878 р. Михайло Павлик при грошевій допомозі Драгоманова та при співробітництві Франка. Соціялїстичний напрям і драгоманівський правопис були яркою маніфестацією нового видавництва" [155, с. 12].

І. Франко поринає в активну громадсько-політичну роботу, в проведення пропаганди серед львівських робітників. У цей час відбувається його знайомство з філософськими, економічними роботами лідерів німецької соціал-демократії К. Маркса та Ф. Енгельса. І. Франко не лише сам інтенсивно вивчає їх роботи, а й намагається пропагувати під час роботи в робітничих гуртках. У цей час продовжується процес інтенсивної еволюції політичних поглядів мислителя в бік соціалістичної доктрини. Це визнають практично всі дослідники його спадщини як теоретика політичної науки. Питання полягає в тому, яким був соціалізм І. Франка, до якого з його багаточисельних варіантів він більше схилявся в цей час. Багато в чому може допомогти у виясненні цього питання його лист до Ольги Рошкевич від 20 вересня 1878 року.

"Я переконаний, що економічний стан народу — це головна підстава цілого його життя, розвою і поступу. Коли стан економічний плохий, то говорити про поступ, науку — пуста балаканина. ... Такий стан економічний не є вічний і незмінний. Він постав з бігом історичного розвитку, і так само мусить упасти, зробити місце другому, досконалішому, справедливішому, більше людському. Я переконаний, що велика всесвітня революція поволі рознесе теперішній порядок і настановить новий" [292, c. 111]. Цей уривок свідчить начебто про повний перехід І. Франка на позиції марксистської революційної доктрини, і це підкреслювали радянські франкознавці, зазначаючи при цьому, правда, що І. Франко "недозрозумів" К. Маркса в питаннях соціальної революції.

"Під словом "всесвітня революція" я не розумію всесвітній бунт бідних проти багатих, всесвітню різанину; це можуть розуміти під революцією тільки всесвітні рутенці, плосколоби та поліцаї, котрі не знають, що, наприклад, винаходка парових машин, телеграфів, фонографів, мікрофонів, електричних машин і т. д. спроваджує у світі, хто знає, чи не більшу революцію, ніж ціла кривава французька революція. Я розумію під революцією іменно цілий великий ряд культурних і наукових і політичних фактів, будь вони криваві або й зовсім ні, котрі змінюють усі дотогочасна поняття і основу, j цілий розвиток якогось народу повертають на зовсім іншу дорогу" [292, с. 111]. І це, ще можна б було цілком вписати в концепцію марксистських впливів, якби І. Франко далі не розшифрував свого розуміння змісту соціальної революції та її головних завдань.

"Хто за тим говорить про "будучу соціальну революцію" — той дає свідоцтво бідности, показуючи, що не розуміє поняття революції. Соціальна революція зачалася вже тоді, відколи французька революція дала панування капіталістам, видерши його у родової шляхти... Я переконаний, що послідній акт великої революції соціальної буде остілько лагідніший, а тим самих розумніше і глибше проведений, оскільки освіта й наука зможуть прояснити масам робочого народу ціль і способи цілого діла. Відци випливає проста задача для кожного, хто пізнає і прийма душею тую думку: старатися ширити здорові й правдиві поняття про залагодження послідньої революційної кризи" [292, с. 111-112].

Автори роботи "Соціально-політичні погляди Івана Франка в світлі його творів та листування", що вийшла 1932 р. у Харкові, коментуючи цей лист, відзначали: "Оце утопічне розуміння соціалістичної революції, оцей реформізм, економічно-технічний еволюціонізм і просвітництво відразу так глибоко засіли в свідомість Франкову, що він так і не спромігся ніколи перебороти їх, хоч і змагався до цього" [261, с. 33]. Можливо з харківського 1932 року, зі столиці Радянської України, в якій вже перемогла соціалістична революція і була достроково виконана перша п’ятирічка, ці ідеї І. Франка і здавалися утопічними, але на початку XXI сторіччя, добре знаючи наслідки "будущої соціальної революції" і мирного вирішення "послідньої революційної кризи" їх можна оцінити і дещо по іншому.

Далі в листі Франко намагається, в загальних рисах, змалювати свої уявлення про майбутній, бажаний, устрій суспільства: "Як буде виглядати будущий лад суспільний — сього не можна нині сказати, і воно, впрочім, нічого не становить. Наука вказує тільки одну головну засаду: капітал продуктивний, т.є. земля, машини, і всі прилади праці, сирий матеріал і фабрики мають бути спільною, громадською власністю. Громади стоять до себе в стислім, дружнім (федеративнім) стосунку, кожна вибирає собі заряд, котрий порядкує її господарські діла. Плоди праці належаться вповні робітникові" [292, c. 112].

Назвавши найкращий, з його точки зору, суспільний устрій, І. Франко намагається розшифрувати для О. Рошкевич те, як він розуміє вирішення основних політичних питань за соціалізму: "При соціалістичнім ладі, де всякі другі питання підпорядковані будуть питанням економічно-культурним, питання політичні, само собою розуміється, стратять велику частину своєї ваги. Замість податків теперішніх, ішла би в будущім ладі якась часть спільного, громадського продукту на спільні (межигромадські, крайові, народні) діла, напр., вищі школи, музеї, наукові предприняття, межинародний заряд. Замість стоячих військ уорганізовувала б ся обивательська міліція, котра в разі нападу яких диких орд могла б стати в кожній хвилі до оборони свого краю. Народи культурні вступають з собою в вільну федерацію, а всякі можливі їх завади залагоджує межинародний суд. Всякі класові привілеї і нерівності щезають: єдине джерело заслуги становить більша спосібність і більша для громади корисна праця. Я переконаний, що при такім ладі зможуть далеко скорше і свобідніше розвиватися поєдинчі народності і що, соціалістичний лад зовсім не противний національному розвиткові" [292, с. 113].

Відкинувши ідею насильницької кривавої соціальної революції, "всесвітній бунт" бідних проти багатих І. Франко для досягнення поставленої мети зробити ряд цілком конкретних кроків в політичній сфері: "При теперішніх порядках питання політичні виглядають зовсім інакше і вимагають від соціалістів такого програму ділання, котрий би міг їм і тепер з’єднати вагу в державі і міг загарантувати супокійне ширення їх переконань і заразом систематичне входження в життя таких реформ, котрі би приготовували оконечний, спокійний перехід до нового ладу. Спроби до того ось які: а) зав’язання оскільки можна сильної, організованої, явної партії соціалістичної, котра би, користаючи з теперішніх конституційних установ, вводила своїх послів до сейму; б) переведення загального, безпосереднього голосування при виборах до сейму; ц) державний кредит для нижчих клас робучих і організація робітничих спілок, котрі би могли стати предпринимателями державних робіт (будування залізниць, пароходів і т.д.) замість теперішніх спілок акційних; д) повільна експропріація (вивлащення) більших фабрик, посілостей, домів по містах, т.є. переведення їх з приватних рук у руки громадські або державні і винаймування робітникам або робітницькими спілкам по низьких, означених цінах" [292, c. 113].

Подібна програма політичної діяльності для майбутньої партії соціалістів характеризує І. Франка більшою мірою як європейського соціал-демократа ніж прихильника наукового соціалізму К. Маркса чи В. Леніна. Вона, у своїх головних моментах, нагадує основні ідеї шведської соціал-демократії, які вони намагались втілити в дійсність у часи свого правління через поступовий викуп крупної приватної власності державою.

В умовах фактичного остракізму з боку поміркованих українських кіл він переходить на роботу до львівської польської газети для робітників "Praca". Ця двотижнева газета, створена за ініціативою "Прогресивного товариства львівських друкарів", виходила 1878-1892 роках. Її відповідальним редактором був складач Й. Данилюк, а до редакції, крім нього, входили також I. Франко, M. Павлик, А. Маньковський та Б. Червенський. Газета висвітлювала становище робітників та їх боротьбу, популяризувала соціалістичні ідеї, знайомила з революційними рухами у світі. У 1890-1892 роках вона була друкованим органом створеної в Галичині соціал-демократичної партії, фактично — органом польського та українського робітничого руху Галичини. Теоретичні роботи написані Іваном Франком до цього часопису, свідчать про величезний вплив марксистського варіанту теорії соціалізму на його творчість у цей період. Одна з головних теоретичних проблем цих статей — створення необхідних, для перемоги нового ладу, умов, найважливішою з яких, на його думку є солідарність трудящих класів.

В опублікованій 15 січня 1879 року статті "Що нас єднає і що розділяє" Іван Франко підкреслює: "До цієї боротьби повинні ставати люди з твердими переконаннями у правоті своєї справи і з гарячою любов’ю до людей, які на цьому стані найбільше страждають" [308, с. 15].

Соціалістичні переконання І. Франка хоч і прихиляють його симпатії на бік безпосередньо продукуючих матеріальні блага класів, однак і не закривають для нього і проблеми ролі духовних факторів. Говорячи про завдання інтелігенції перед експлуатованими класами він зазначає: "... ми бачимо, що вироблення сильних і ясних переконань є першим і дуже важливим кроком до поліпшення їхнього життя ..." [308, с. 16]. Сам І. Франко в цей час він брав активну участь в роботі робітничих гуртків у Львові де пропагував соціалістичну теорію та свої погляди щодо можливого майбутнього суспільного і державного устрою.

Ця робота не була ні легкою ні вдячною. У вище цитованій статті, говорячи про особливості своєї тодішньої аудиторії, І. Франко змушений був констатувати: "... ми повинні підкреслити дивну, можна сказати специфічно слов’янську особливість наших робітників — недооцінювання власних прав, власних життєвих потреб і нестач. Правда ці потреби і нестачі в приватних колах бувають аж надто відчутні, але щоб довести їх до публічного відома, висловитися одверто і сміливо нагадати про свої права — на це мало хто зважиться" [308, с. 16].

Продовжуючи розробку теоретичних основ свого політичного світогляду, І. Франко публікує 18 серпня 1879 року в газеті "Praca" статтю під красномовною назвою "Чого ми хочемо?" де зробив спробу сформулювати програму-мінімум галицького робітництва не залежно від національності, мови чи соціально-політичних орієнтацій. Зазначаючи, що для панівних верств не тільки в Галичині, а й у всій Австро-Угорщині робітниче питання є ледве не самою страшною крамолою, він пише: "Соціалізм, комунізм, навіть нігілізм — ось страховища, що їх завжди висуває багата буржуазія, коли їй нагадують про робітниче питання" [306, с. 25].

Головний зміст робітничого питання, вважає І. Франко, полягає в забезпеченні соціальної справедливості та ліквідації нерівності, у першу чергу — економічної. А вона випливає з різного ставлення держави до різних класів: "Оподаткуйте капітал і надлишок нарівні з працею і робітничий клас підніметься" [306, с. 26]. І додає, що для досягнення цієї мети необхідно добиватися реальної політичної рівноправності, оскільки саме через державу працюючі класи можуть захистити свої інтереси: "... робітник повинен вимагати загального голосування, бо він хоче на весь голос заявити з трибуни про свій біль і страждання" [306, с. 27].

Пропагандистська робота Франка серед галицьких робітників та селян не залишилась не поміченою галицькою поліцією. 4 березня 1880 року він був заарештований по підозрі в розповсюдженні "основ соціалізму" і підбурюванні селян проти влади під час поїздки на Коломийщину. Суд львівської округи об’єднав справи І. Франка, М. Павлика та його сестри, які звинувачувалися в розповсюдженні соціалістичної літератури та селянина Д. Фокштея, арештованого за створення на Косівщині нелегального гуртка з метою ведення соціалістичної пропаганди та замаху на місцевого війта. Цього разу І. Франкові довелося провести під арештом три місяці.

Після виходу з ув’язнення він з іще більшою енергією взявся за громадсько-політичну роботу. З нашого погляду, показовою для розуміння процесу становлення його політичного світогляду є стаття "Чого ми вимагаємо?", яка, будучи своєрідним продовженням роботи "Чого ми хочемо", мала показати теоретичні підвалини і програму майбутньої політичної діяльності тих кіл робітників та молоді, що групувалися навколо журналу "Praca", в якому вона і вийшла в травні 1880 року.

Констатуючи факт природної рівності індивідів, І. Франко відзначає, що саме існуюча соціально-політична система та пануючі соціальні взаємини розділяють людей на різні соціальні групи: "Людина, як одна так і інша, рівною мірою виходить з рук природи. Лише суспільні взаємини, в які вона потрапляє, робить з однієї людини селянина, з іншої — пана, з однієї — робітника, з іншої — паразита ..." [305, с. 35].

У суспільстві, де люди від природи є начебто рівними, виявляється існують різні, часто ворогуючі між собою соціальні групи. Навіть в достатньо вже цивілізованій Австро-Угорщині, максимум, що держава може обіцяти то це рівність перед законом та й вона є більш декларована ніж реальна: "... австрійська конституція стверджує, що "всі громадяни рівні перед законом." Але однак в дійсності існує ота страшна нерівність, про яку йшла мова вище; все-таки суспільство поділяється на дві зовсім окремі верстви, на клас привілейованих і клас пригнічених" [305, с. 36]. Головною причиною такої суспільної нерівності він, слідом за К. Марксом вважає приватну власність.

Однак І. Франко зовсім не зводить завдання працюючих класів до захоплення власності багатих і справедливого її розподілу. Це має бути лише першою умовою для реалізації вищої мети. У тодішніх умовах "... робітники передусім повинні домагатися від суспільства, що воно кожній, без винятку одиниці забезпечило всебічний розвиток природних даних, тобто щоб у суспільстві не було таких, які все життя приречені на важку працю, поряд з такими, які нічого не роблять і аж хворіють від ледарства. У добре влаштованому суспільстві кожен поперемінно повинен займатися то фізичною то розумовою працею і мати досить часу для відпочинку..." [305, с. 39-40].

Таке суспільство, на думку І. Франка, буде найкращим не тільки тому, що воно відповідатиме інтересам всього народу і виразникам цього інтересу — працюючим класам, а й тому, що буде відновленням природного стану суспільства. "Як тільки настане ця доконечна зміна, як тільки капітал з приватних рук, до яких він потрапив шляхом грабежу чи експлуатації, повернеться знову в загальне користування, стане власністю всіх трудящих, тоді лише станеться поворот до природного, єдино справедливого стану" [305, с. 41].

Подібне розуміння "світлого майбутнього" свідчить про вплив в цей час на політичний світогляд І. Франка теорій природного стану людини, природної людини, у першу чергу в інтерпретації видатного французького філософа Ж.-Ж. Руссо. У подібних концепціях вихідним була теза про те, що від початків існування люди знаходились у стані природної рівності і внутрішньої та зовнішньої гармонії і лише поява приватної власності приводить до втрати цієї гармонії та виникнення соціальних негараздів. Отже, робився висновок, головна проблема, яку суспільство має вирішити — це ліквідація приватної власності. Розходження були, в основному, в питанні способів ліквідації.

І. Франко прекрасно розумів, що ліквідація приватної власності, хоч і в інтересах всього народу, не може викликати ентузіазму, радості та й простого розуміння подібних дій у тих, кому ця власність належить. Постає проблема застосування насильства для досягнення благородної мети. "Здавалося, що зміна такої, зрозуміло, величезної ваги, зміна яка поведе за собою цілковитий переворот суспільних взаємин, не може відбутися інакше, як шляхом насильства. На перший погляд це слушно. Адже важко припустити, що ті, в чиїх руках тепер засоби виробництва, з яких вони черпають величезні прибутки і володіння якими дає їм виняткове, надзвичайно вигідне становище в суспільстві, добровільно дозволили забрати у себе з рук ці скарби, отже їх до цього необхідно було б змусити силою (виділення 1. Франка — О.С.)" [305, с. 41].

Та шлях насильства, грубого, відвертого для І. Франка не с як єдино можливим, так і бажаним, що видно ще з його листа до О. Рошкевич від 20 вересня 1878 року. Тут він розходиться і з Марксом і з такими тогочасними авторитетами за "світле майбутнє" як Бакунін, Лавров чи Луї Блан. Сам розвиток суспільства логічно і невмолимо веде до досягнення бажаного стану і головне прибирати завади на цьому шляху і сприяти його розвиткові в необхідному напрямку.

Для обґрунтування цієї тези, Франко використовує Марксів постулат про головну тенденцію сучасного йому суспільства — концентрація капіталу та виробництва, швидкого наростання соціальної поляризації та зниження ролі та впливу середніх верств. Ця концентрація, у першу чергу, виробництва не залишається на, його думку, поза увагою держави: "Як тільки якесь велике транспортне чи фабричне об’єднання займе панівне становище, відразу всевладна сьогодні держава звертає на нього увагу і обдумує способи, як би прибрати його до своїх рук" [305, с. 42]. Подібні дії держави, на думку Івана Франка, за будь-яких умов є явище позитивне остільки, оскільки: "...держава є виявом загалу громадян, що входять до її складу, а власність держави є, отже, власністю загалу" [305, с. 42].

Відповідаючи на питання про те, яким шляхом держава здійснює оде-ржавлення промислових підприємств він вказує на експропріацію, але не на основі збройного насильства, а викупу їх у власників. "Зрештою, громадяни зобов’язані зрікатися своїх приватних справ, якщо цього вимагає добро загалу (виділення І. Франка — О.С.)" [305, с. 42]. Саме це розуміння "добра загалу", вселюдських інтересів, як вищої мети за яку варто боротися, трактування ролі держави в суспільному житті не лише як апарату насильства економічно пануючих класів над простим народом є характерним для політичних поглядів І. Франка навіть в час його найбільшого зближення з марксизмом.

Тому, закінчуючи роботу "Чого ми вимагаємо?" І. Франко зазначає: "Важко тепер точно передбачити, в який спосіб відбуватиметься експропріація всіх капіталістів і перехід засобів виробництва у суспільну власність, але з того, що ми бачимо зараз, можна зробити висновок, що це може відбутися без насильства" [305, с. 42].

З початку 1881 року І. Франко починає разом з І. Белеєм видавати у Львові український місячник "Світ" де друкує свої наукові статті, перекладні та оригінальні поезії, а також початок великої та цікавої повісті з робітничого життя "Борислав сміється", в якій дає художню оцінку заворушенням серед пролетаріату нафтових промислів Борислава. Як відзначають автори роботи "Суспільно-політичні погляди Івана Франка в світлі його творів та листування", ""Світ" не ставив гостро радикальної програми, одначе був він поступовим органом і гуртував коло себе молодих письменників, так з Галичини, як і з Наддіпрянщини" [261, с. 77]. Серед авторів журналу були також і такі вже відомі українські культурницькі діячі та письменники, як Б. Грінченко, О. Конисський, І. Нечуй-Левицький, та ін.

Заснування "Світу" і робота в ньому знаменують собою початок переходу І. Франка на нові ідеологічні позиції. Це засвідчує не тільки повість "Борислав сміється", в якій симпатії письменника вже однозначно знаходяться не просто на стороні робітництва взагалі, а саме робітників свідомих, освічених і бажаючих боротися за свої права методами легально-політичними і ненасильницькими. Говорячи словами Бенедя Синиці він заявляє: "Я не піду з вами палити".

Показовими для характеристики перелому у його світогляді, що відбувався в цей час є думки, висловлені в опублікованій в журналі статті під назвою "Кілька слів о тім, як упорядкувати і провадити наші людові видавництва". Еволюціонуючи від ідей марксистського соціалізму, він зазначає: "Наш народ нещасними установами минувшості доведений до того, крім немногих случаїв, відвернувся в ділах господарських від засади асоціації, — пора нам тепер наново вчити його тої асоціації, пора показати йому, як можна укладати господарську асоціацію при захованні повної автономії кожного учасника, пора нам показати йому, що можна удержати і підносити й найменше мужицьке господарство, коли воно зв’яжеться в господарську цілість з другими такими ж господарствами. А я переконаний, що тільки таким способом можна буде охоронити наш народ, а особливо його малоземельну більшість від цілковитої руїни, від цілковитого а швидкого повернення в пролетаріат" [294, с. 199-200].

Як видно для І. Франка пролетаризація широких мас населення вже зовсім не є явищем позитивним, як вважали тодішні європейські ідеологи соціалізму. Навпаки, він шукає можливість вижити селянину та іншим дрібним власникам, які, не дивлячись на важку працю, вважалися марксистами класом історично приреченим і допоміжним матеріалом для здійснення історичної місії пролетаріату у майбутній світовій революції. Говорячи про можливість забезпечення більшості працюючого населення — селян, інших дрібних власників, всіх, кого зараз прийнято називати "середнім класом" — можливості нормального існування в умовах конкуренції з великими власниками, І. Франко зазначає: "Ще раз кажу: тільки господарська, ремісна, промислова асоціація може спасти наш народ від економічної руїни, бо тільки тоді кошти господарювання уменшаться, а видатність, продуктивність праці побільшиться. Ніякі другі средства не зможуть радикально вилічити лиха. Інтелігенція наша повинна мати собі за завдання свого життя — не тільки пізнати ту правду, — вона ж ясна як день, — але по силі можності приложити руку до її осущення" [294, с. 200].

Розриваючи з марксистською традицією безоглядної орієнтації на пролетаріат, його всесвітньо-історичну місію, І. Франко пропонує шлях виробничої асоціації. Ці ідеї є більш відповідними до концепцій анархо-синдикалізму чи "кооперативного" соціалізму. Та і про своє місце і роль у політичних процесах Східної Галичини він змінює уявлення: "Називаючись демократами, ні, народовцями, ми повинні раз навсігди сказати собі що ми невідлучна часть народу, і то не якась верства в народі, але ж таки часть серед других частей, зерно між зернами" [299, с. 190].

Журнал "Світ" був вже менш соціально-радикальним, порівняно з іншими виданнями, які очолював раніше І. Франко. У ті роки він став практично єдиною трибуною для мислителя. Однак видавнича справа не могла забезпечити нормальних матеріальних умов існування і навесні 1881 року І. Франко, змушений матеріальними нестатками, залишає Львів і переїжджає до родичів у Нагуєвичі, де пробув практично до початку 1883 року.

Перебування серед селян, повернення до власних витоків, ще більше зміцнюють народовські настрої Франка. Не даремно частина дослідників його творчості вважає саме 1882 рік роком перелому в його політичному світогляді і початку відходу від марксизму і соціалізму взагалі. У листі від 16 січня 1883 року до М. Драгоманова він писав, говорячи про зміну своїх позицій та пов’язаних з цим проблем з редколегією "Праці":"... моїх статей редакція кілька відкинула, і відкинула іменно таку статтю, в котрій я радив писати більш по-хлопські, викинути всю заграничну термінологію та й старатися змодифікувати саму теорію соціалізму так, щоб вона ліпше приставала до наших аграрних і дрібнотворних обставин ніж Марксів фабричний соціалізм" [287, с. 344].

1882 року І. Франко публікує один з своїх найвідоміших історичних романів-утопій — "Захар Беркут". Ця робота була присвячена напівлегендарним подіям часів татаро-монгольської навали і мала багато рис соціальної утопії. "Провідним мотивом її є народницький постулят, що мовляв, народ, селянство, переможе своїм громадським ладом і дружністю" [261, с. 79].

Одразу після опублікування перших глав "Захара Беркута", при беззаперечному визнанні художньої цінності, навколо політичних ідей, сформульованих в ньому, розгорнулася жвава дискусія. У першу чергу викликала несприйняття спроба ідеалізувати суспільно-політичний устрій давніх громад в українських Карпатах і протиставлення їх князівській владі (подібні мотиви можна спостерегти і в ранній поезії І. Франка про співця Митусу).

Характерним з цього приводу є звертання до І. Франка одного з чільних діячів правого крила народовців О. Патрицького, редактора журналу "Зоря", в якому почалося друкування роману, з приводу спроб ідеалізації життя давніх громад: "Історія республік Новгородської, Псковської й інших доказує власне противні результати, а іменно, що в часах злиденних належить лучитися під одну хоругов, а не дробитися на атоми. Я знаю історію громад старинних і знаю їхню роботу. Не добро загалу, а егоїзм, крайній егоїзм руководив такими організмами: спори за межі, сіножаті, ба, навіть про одинокі деревця студні і т.д." [261, с. 80]. Особливу увагу О. Патрицький звертає на протиставлення в "Захарі Беркуті" інтересів громади і державницьких ідей короля Данила, який намагався перебороти місцевий патріотизм і об’єднати весь народ для відсічі зовнішньому ворогу, як один із головних недоліків політичної спрямованості твору.

Намагаючись захиститись, І. Франко пише 29 грудня 1882 року до О. Патрицького: "Щодо ваших закидів проти тенденції моєї повісті, то я тепер не буду Вам нічого відповідати, — яко історик Ви можете і мати слушність, хоч не зовсім, бо напр., щодо значення общин я з Вашими поглядами не погоджуся так як тісна організація громад може єдино дати підставу до сильної великої організації крайової’" [291, с. 337]. Та незважаючи на заперечення І. Франка, можна відзначити його відмову від безапеляційності, характерної Для адептів марксизму. Він визнає можливість помилковості власної політичмої орієнтації виключно на робітництво. Це є ще одним свідченням зміни політичних орієнтирів. Ще більш рельєфно зміна позицій видна з більш раннього, від 17 листопада 1882 року, листа до О. Патрицького, в якому він пише до раніше несприйнятного для нього народовця: "Хоч переконання наші поставили нас, так сказати, на противних кінцях одного табору, то все-таки, смію надіятись, ми належимо до одного табору, народовців..." [290, с. 335].

Це свідоцтво про зміну політичної позиції підтверджується, також, в листі до видавця німецького культорологічного журналу Е. Енгеля написаного в листопаді 1882 року, в якому І. Франко наново формулює своє життєве кредо: "... мета мого життя й деяких моїх товаришів полягає в тому, щоб підтримувати життєві духовні зв’язки української інтелігенції з високорозвинутими націями Європи, а, з іншого боку, ближче познайомити ці нації з духовним життям українського народу...". [285, с. 334].

Перебуваючи в селі, Іван Франко пише кілька статей до львівського часопису "Діло" кілька статей. Цей факт важив дуже багато. "Діло" — це перша українська щоденна газета, що виходила в 1880-1939 роках, була органом народовців, ліберально-буржуазної політичної течії національно-свідомої української інтелігенції Галичини та Буковини, яка виступала як проти москвофілів, так і проти прихильників та послідовників ідей М. Драгоманова. Головний редактор часопису В. Барвінський давно запрошував І. Франка до співробітництва, але на заваді цьому стояв антагонізм політичних позицій. Лише в кінці 1882 — на початку 1883 р. І. Франко починає зближення з "Ділом" і, навіть, більше того, — повернувшись восени 1883 року до Львова, він стає її постійним співробітником.

У цілому, листи та опубліковані в другій половині 1882 року праці, разом з фактом початку співробітництва в таких відверто народовських органах як журнал "Зоря" та газета "Діло", свідчать про відхід І. Франка від класово-антагоністичних позицій марксизму та космополітичного соціалізму М. Драгоманова і поступову еволюцію в бік національно-свідомої позиції та загальнолюдських ліберально-демократичних цінностей. Цей шлях не був для поета ні простим, ні легким. Другою половиною 1882 року він лише починається, а закінчується через довгих дванадцять років.

Період між 1874 та 1882 роками є часом становлення та змужніння І. Франка не тільки як практика, а й теоретика політики, коли він, знайомлячись зі здобутками людської думки, намагався знайти для себе і для свого народу шлях до достойного майбутнього. Починаючи свою діяльність під сильним впливом ідей марксизму та громадівського соціалізму він поступово починає переходити національно-державницькі позиції, вважаючи державу головним інструментом створення умов для покращання становища працюючих класів та задоволення матеріальних і духовних інтересів індивідів, вважаючи її головним призначенням бути вираженням "інтересів загалу".

Відхід від соціалізму в ортодоксально-марксистській його інтерпретації не означав для І. Франка зміни життєвої позиції згідно з якою він вважав сучасне йому суспільство недостойним називатися вповні людським та цивілізованим. І хоча забезпечення матеріальних умов існування він і далі вважає надзвичайно важливим для кожної окремої людини, проблема особистої свободи, самореалізації особистості, стає все помітнішим. Пояснюючи пізніше причини свого звертання до проблем політики він у роботі "Народна програма" зазначав: "... треба працювати, щадити, дбати про себе, але треба при тім дбати про загал, про цілий народ, бо народ то — ми всі; не має кривди загал народу — то немає кривди ніхто поєдинчий. А дбати про загал народу — се значить займатися політикою (виділення І. Франка — О.С.), займатися справами громади, повіту, краю і держави, бо там рішається про тягарі й користі загалу, отже й кожного поодинокого чоловіка" [297, с. 523]. Як бачимо ця аргументація на користь необхідності займатися політичними проблемами — дбати про загал народу — апелює до особистого інтересу і нагадує ідеї "розумного егоїзму" російських революційних демократів.

У результаті вивчення досягнень тодішньої європейської науки в області філософії, соціології, політичної економії, теорії політики, власних теоретичних та практичних вправ Іван Франко особливу увагу починає звертати на роль та місце держави в житті людського суспільства. У статті "Питання жолудка і питання прав політичних", опублікованій 1890 року в газеті "Kurjer Lwowski", він підкреслює:"... політична організація в наших часах зі своїми органами: армією, поліцією, судівництвом та адміністрацією — се сила, якою не можна гордувати" [297, с. 523]. Відійшовши від марксистського трактування держави як виключно апарату насильства економічно пануючого класу над експлуатованими, він розуміє її, в самому загальному плані, як "вияв загалу громадян, що входять до її складу", і вважає, що проведення необхідних реформ саме через механізми держави дасть змогу уникнути кривавої різанини і досягти бажаного результату при максимальному забезпеченні прав і свобод усіх членів спільноти.

"Досягнувши зрілого віку, людина стає громадянином країни, батьком сім’ї, господарем і власником різноманітних предметів, — а отже, з часом починає справляти вплив на інших подібних людей і сама зазнає на собі їх впливів. Одним словом, людина стає активним членом суспільства і відчуває всі зв’язки, які перед тим хоча і впливали на неї, але не так сильно і прямо. Вона замислюється тоді над суттю цих зв’язків, досліджує їх початок і мету" [298, с. 39]. Для більш повного вияснення ролі держави та особливостей її функціонування І. Франко звертає увагу на її походження, причини, Що зробили її існування суспільно необхідним та ті глибинні джерела, які живлять державну владу. Адже не можливо відповідально давати рецепти по зміні сучасного в ім’я майбутнього, не знаючи минулого.

Показовою в цьому відношенні є робота "Мислі о еволюції в історії людськості" опублікована 1881 р. Як зазначають упорядники 45 тому його зібрання творів, вона написана під безпосереднім впливом брошури "Дарвінізм і громадівство" опублікованої того ж року видатним українським революціонеромдемократом, членом драгоманівського женевського гуртка — С. Подолинським.

У цій праці І. Франко робить спробу проаналізувати проблему поєднання досягнень соціальних та природничих наук у вивченні початків людської цивілізації. Саме наявність розриву між природознавством і суспільствознавством є на його думку серед головних причин нерозуміння суспільних процесів: "Можна бути вченим, а навіть геніальним природознавцем, а дуже мало знати наук суспільних. І навідворіть, можна бути добрим економістом, правником або й істориком, а не знати наук природничих. Природознавці брались говорити про питання суспільні, переносили сюди живцем свої теорії, незважаючи на відмінний ґрунт, і натворили багато лиха. А з другого боку економісти, історики і пр., не знаючи наук природничих, а бачачи тільки ті невдалі вилазки природників на поле наук суспільних, згори порішили, що з усім тим природництвом, з еволюцією і дарвінізмом у них нема ніякого діла" [295, с. 82-83]. Для І. Франка, прихильника дарвінізму і самої ідеї еволюції, соціал-дарвінізм є не прийнятним. Правда, від самого початку він відкидає і концепцію божественного творення людини та первісного раю, і міф про золотий вік і первісний природний стан людини.

І. Франко виводить дві головні передумови появи політичної влади — військову силу та релігію, які повинні закріпити та освятити майнову нерівність та узурпацію права народу на суверенітет. Особливо ефективно вдається досягнути бажаного результату, якщо в одній особі поєднується військовий вождь і відун — тоді з’являється володар. "Таким способом при помочі релігії та обрядів слуги народу зробились панами народу! Таким способом первісні самоуправні і народоправні общини самі з себе витворили абсолютних владців: королів, князів, царів. Вояцтво, збагачене війнами, розсілося круг верховного владця, поробилося лицарями, боярами, панами. Значиться, і первісній громадській і племінній спільності настав кінець" [295, c. 114].

На відміну від прихильників теорій "природного стану" людини, "золотого віку" в історії людства та інших різновидів "теорій дегенераційних", І. Франко не вважає зміну громадського самоуправління на державне управління, розвал общини, явищем негативним і результатом злочинних намірів і дій окремих людей. Він намагається знайти внутрішні об’єктивні фактори цих процесів. Сам розвал первісних громад, на думку І. Франка, був викликаний прогресом в освоєнні людством природного середовища. Розвиток знарядь праці робив існування в громаді економічно не вигідним і не робив необхідними ні трудову кооперацію, ні централізацію робочої сили.

"Природа чоловіка пре до чимраз ліпшого забезпечення життя і розплоду. Хліборобство, ремесла, купецтво змагається чимраз далі, а позаяк первісний общинний лад давав громадянам при зовсім не організованім способі праці зовсім мало користі, а зате багато в чім в’язав їх волю в ділах господарських, то община звільна розпадається. ... Для належного розвитку господарства понад общинне треба, щоб господарюючі особи могли у всім свобідно розпоряджуватись, вводити нові способи праці, нові знаряди після своєї волі, управляти поле і держати худобу, як до потреби, а не так, як заведено в громаді. Притім же сам характер первісних ручних знарядів, прилажених до вжитку єдиниці, та гнув до єдиничної праці, до поділу та роздроблення праці" [295, c. 112].

Цей розпад громади, отримання її колишніми членами самостійності, не є однак поверненням до стану первісного дикунства та атомарного існування людських індивідів. Він відбувається на основі освоєння навколішнього простору, розвитку знань та вдосконалення знарядь праці, отже, на думку І. франка є явищем прогресивним. Зникнення внутрішньогромадських зв’язків зовсім не означає зникнення міжлюдських зв’язків та спілкування.

"Зв’язок громадський і племінний зостається, ба навіть зміцнюється в зв’язках державних. Власть політична досягає в тій добі найвищої степені сили і могутності, стається тиранією з божої ласки. Як перед богами всі люди ничтожні, безсильні і безправні — бог право прецінь бог дав, бог може і взяти — так само ничтожні, безсильні і безправні всі люди супроти найвищої єдиниці — царя-тирана" [295, с. 115].

Для утримання власної політичної влади царі-тирани та оточуючі їх вихідці зі стану військової аристократії, створювали для більшості членів суспільства режим особистої несвободи. Великі армії рабів мусили важко працювати у нелюдських умовах для забезпечення безбідного існування експлуататорів. Тиранія, в різноманітних її формах, є найхарактернішим типом правління для античної епохи.

Внутрішні суперечності, як економічного так і соціально-політичного характеру, привели врешті решт до розвалу суспільства, заснованого на особистій політичній несвободі абсолютної більшості його членів та відкритому фізичному насильстві. "Середні віки були перехідною добою від доби первісної дикості, від доби звірячого панування грубої сили між людьми до доби нової культури, до доби панування розуму між людьми. Тож не диво, що такі противенства схрещуються в них. У перехідний добі мусять же стрічатись останки пережитої давнини і зароди нової будущини; чим різче вони відділяються одні від одних, чим односторонніший розвиток кожного з них, тим швидше зісхнуть старі останки, тим буйніше виростуть нові літорості. Воєнна організація суспільності і автократична власть людей над людьми — се були ті старі останки, незгідні з дальшим ходом людського розвитку і осуджені на загибель" [295, с. 124].

На перший погляд може здатися досить дивним характеристика епохи, яка йде на зміну середньовіччя, як "доби панування розуму між людьми", людиною, що піддавала весь час нищівній критиці капіталістичну систему визиску. Однак якщо згадати висловлені ще в листі до О. Рошкевич від 20 вересня 1878 р. думки про те, що Велика французька революція є першим актом всесвітньої соціальної революції, вирвавши політичну владу з рук родової аристократії, та проголосивши ідеали свободи, рівності та братства. І хоча економічне становище працюючих класів суттєво не покращилось, певну користь вони теж мали.

"На ділі той переворот відбувся в ім’я економічної сили "третьої верстви". Крайові багатства, торговля, фабрикація, все на ділі вже було в її руках — вона начала домагатися і признання собі всіх прав. Головний принцип, в котрім уже згори містилася сума всіх прав, була свобода (виділення І. Франка — О.С.). ... Сей принцип, хоч наразі мав послужити тільки "третій верстві", т.є. багатим і капіталістам, був прецінь великим засівом і на дальшу будучність, засівом, котрий дозріє в пізнішім часі, коли ніякого капіталізму не буде на світі" [295, с. 126].

Свобода, проголошена буржуазними революціями, виявилась свободою для капіталістів, які добились підтвердження своєї економічної влади політичною. Для більшості ж населення ця свобода виявилася "титулярною", тобто декларованою, вважає І. Франко. Для наповнення її реальним змістом необхідною є економічна рівність. Буржуазне ж суспільство може дати для всіх своїх членів, у кращому випадку, лише рівність юридичну. "Відти конечно виливає конституціоналізм (виділення І. Франка — О.С.) новочасних держав, незвісний в давнину, так як незвісний був сучасний капіталізм. Конституціоналізм, так як і капіталізм опирається на свободі, але він ще не є свобода. Свобода тут ще тільки в теорії, рівність тут ще тільки в букві права, а на ділі гніт сильнішого над слабшим, нерівність економічна. В теорії капіталізм знає тільки вольні єдиниці, конституціоналізм знає тільки вольних горожан, а на ділі бачимо зовсім не те, бачимо два ворожі табори: багачів і бідних, т.є. економічно сильних і слабих, т.є. вольних і невольників" [295, с. 132].

Нерівність економічна, вважає І. Франко є основною причиною того, що проголошені буржуазними революціями свобода, рівність і братерство виявляються, у більшості випадків, лише деклараціями, що конституціоналізм, сучасних йому передових держав, не може забезпечити громадянам всіх людських прав. "Нерівність господарська ділить людей на верстви та стани, і хоть в тих верствах люди однакі, то прецінь кожна верства має інші права, а верства найбідніша, то іменно є робучий люд, не має майже ніяких прав: його кожний багач і кривдить, і обдирає, і туманить, і ще й наганьбить в додатку" [307, с. 160-161].

Саме тому, на думку мислителя, і є необхідною ще одна революція, яка закінчить вирішення соціального питання, перетворить декларативну економічну рівність в дійсну шляхом встановлення рівності економічної, перетворить буржуазну державну машину, яка не в змозі забезпечити всім своїм громадянам дійсних людських прав. Говорячи про організацію влади в суспільстві, яке повинно виникнути після цієї останньої революції, він зазначає: "Там держави в нинішнім розумінні не буде, бо над народом не буде управи згори, але сам народ здолу (т.є. від громад) управляє сам собою, працює на себе, сам образується і сам обороняється" [295, с. 139].

Це висновок, зроблений І. Франком на основі дослідження еволюційних процесів в розвитку людського суспільства, причин виникнення та розвитку держави та політичної влади, він намагався перевести в практичну площину. Наприкінці 1881 року, в Женеві, виходить "Програма галицьких соціалістів", написана ним разом з Б. Червенським та Л. Ілендером для створюваної польсько-української галицької соціалістичної партії, де серед головних політичних завдань зазначалося: "Стосовно того погляду на свободу, держава — в теперішньому значенні слова — залишитись не може. Держава, як узагалі всяке правління, що базується на гнобленні, не може мати місця в майбутньому суспільному ладі. Її місце всюди заступить адміністрація суспільних витворів, вибрана всіма членами общини, повіту і т.д." [300, с. 452].

І. Франко не відкидає державу взагалі, не вважає її головною причиною всіх суспільних негараздів, не трактує її як виключно апарат насильства економічно пануючих класів над всім суспільством. На його думку необхідно повернути державі її сутність, щоб вона змогла виконувати свою головну функцію — забезпечувати "добро загалу". Саме для вияснення цієї сутності і було необхідно проаналізувати процеси виникнення та розвитку державного організму. "Кожна доба історична — се дерево. Корінням воно стоїть глибоко в минувших часах, а його крайні парості вростають також далеко в будуще. Ми бачили, що в нашій, капіталістичній добі живе ще чимало паростей минувших часів. Сучасна наука відкриває в нашім житті останки не тільки середньовічних, а й безмірно давніших, первісних діб історичних. Але ми бачимо немало розростаючихся зародів нового віку в нашім житті. Запевно, що не тільки цікава, а й безмірно важна річ зібрати ті зароди в одну цілісь, відгадати з них напрям будущого розвитку і виробити в собі бодай в приближенні вірний образ будущої доби" [295, с. 134].

Прийшовши до висновку про необхідність заміни в майбутньому державного управління громадським самоуправлінням, про можливість існування в сучасному йому суспільстві як спадщини минулого так і паростків майбутнього, І. Франко задається питанням про пошуки цих "зародів" та вияснення принципів та механізмів громадського самоуправління, національних традицій організації державної влади. Ці дослідження, на думку мислителя, повинні служити меті відродження національної пам’яті та сприяти національному солідаризму.

Необхідність подібної роботи він сформулював у проекті відозви щодо планованого видання щомісячного літературно-наукового і політичного журналу "Братство" (пізніша планована назва, більш відома дослідникам, "Поступ"): "... бажав би я вдоволити давно почувану отребу часописі котра б, громадячи в собі всі найкращі літературні і наукові сили нашої Руси-України, служила б повним виразом літературно-наукової і суспільної роботи цілого нашого народу, спиралась би приводити ту роботу в життєвий зв’язок з такою ж роботою наших ближчих і дальніх сусідів на сході і заході Європи, а заразом ставила б собі метою по всіх частинах і окраїнах нашої землі будити почуття народної єдності, піднімати общеукраїнське народне самопізнання (виділення І. Франка — О.С.)" [288, с. 528]. Для нього вже є цілком зрозумілим, що не можна переносити механічно на український ґрунт чужоземні схеми та формули, виведені з інших передумов, з врахування іншого національного характеру, необхідно, враховуючи досягнення інших народів, виходити з історичного досвіду власної нації.

Ґрунтовно дослідивши традиційні форми громадівського самоуправління українців в розвідці ""Громада" і "задруга" серед українського народу в Галичині і на Буковині", І. Франко приходить до висновку, що традиційним для українців є поєднання колективних форм організації влади з персоніфікованою відповідальність наділених владою осіб. Сила морального авторитету, відповідальність можновладців за свої дії, ненасильницькі механізми реалізації — все це йому імпонує, все це він вважає тим позитивним досвідом минулого, який неодмінно необхідно використати при будові суспільства майбутнього. В сучасному ж йому суспільстві подібна форма громадського самоуправління збереглась тому, що "місцеві люди вважають спільне життя якоюсь святою спадщиною давніх часів, заповіданою батьками ... економічні причини підтримують цей давній лад" [280, с. 494].

Виходячи з такого розуміння дійсних підстав політичної влади І. Франко формує свій ідеал політичного лідера і справжнього політичного діяча. У філософській поемі "Мойсей" він виводить образ політика, керівника, провідника народу. Як зазначає в роботі "Іван Франко. Його життя і діяльність" В. Сімович, говорячи про підняту в поемі "Мойсей" проблему політичного лідерства, провідництва: "Великий цей твір тим, що змальовує провідника, для якого народ був би всім. На думку Франка, такий провідник віддав би для народу "весь вік свій, весь труд у незломнім завзяттю", він "любив би той народ невимовно", і то за все, і за добрі і за погані прикмети, "він став би з любови до нього його слугою", віддав би йому все, і взаміну за те "від нього нічогісінько не хотів би, ні похвали, ні пошани, а прийняв би для добра того народу і наруги і рани". Але ж такий провідник, як отой Мойсей біблійний, мусів би знати, яка мета цього народу, він мусів би безоглядно до цієї мети вести той народ, хоч би той народ у своїй темноті і сопротивлявся його наказам, а то й побив би його камінням! Він мусів би мати непохильну віру в те, що мета, куди він веде народ, правдива. За найменший сумнів у своєму ділі, у своїй праці — його чекає найбільша кара: сам він до мети не дійде, хоч сам народ дійти і може, і таки дійде... (виділення В. Сімовича — О.С.)" [243, с. 77].

Служіння людям — це обов’язок кожного, а для провідника народу, політика це має бути головним виправданням його претензій на владу, неодмінною умовою для будь кого, хто претендує не лише на звання лідера, а й політика взагалі. Саме наявність таких лідерів у українського народу, провідників нації, здатних на жертовність, спроможних зрозуміти і виразити інтереси широких мас, повести їх за собою, не звертаючи увагу на особисті проблеми та тимчасові конфлікти з послідовниками, дасть змогу Україні, вважає І. Франко, стати в один ряд з іншими вільними народами як рівний з рівним.

Період між 1883 і 1895 роками був для І. Франка часом важких, іноді досить болісних пошуків свого місця у прогресивно визвольному русі як Галичини так і всієї України. Це час важкого розлучення з юнацькими ідеалами марксівського соціалізму, драгоманівського "громадівства" з його анархізмом та політичним космополітизмом, примирення власної прихильності до соціалістичної демократичної ідеї і очевидним потягом нової ідеології до ігнорування прав і бажань окремого індивіда.

Почавши політичний дрейф у бік буржуазно-ліберальної течії народовців, І. Франко не пробув з ними довгий час. У 1886 році він розходиться з діячами народовського руху Галичини внаслідок незбігу поглядів на форми організації та стратегічні завдання українського руху в Австро-Угорщині. Спроби старших українських діячів народовського табору обмежити радикалізм І. Франка, поставити під свій контроль його публіцистичну діяльність, прискорюють розрив.

Згадуючи про ці події в листі до М. Драгоманова від 22 лютого 1886 року він зазначав: "Війна за справи політичні мене ані трошечки не діткне, бо я до табору народовців не належу, Пелеша не хвалю, інкримінований Вами панегірик попам не такий то вже страшний, щоб за нього аж вічним соромом покриватись, думок своїх ніяких не відрікавсь і не відрікаюсь" [289, с. 32].

Останнє твердження Івана Франка не є абсолютно точним. Якщо від ідей драгоманівського громадівського соціалізму він дійсно ще не відрікається, то відхід від промарксистських позицій вже став очевидним. Автори розвідки "Суспільно-політичні погляди Івана Франка в світлі його творів та листування", звернувши увагу на цю еволюцію його політичного світогляду, відзначили: "Розрив із народовцями не знаменував повороту Франка вліво, до пролетарського руху. Місце колишньої праці серед робітництва і клопоту про утворення робітничої партії заступає тепер у Франка намагання утворити людову, народню, себто дрібнобуржуазну партію" [261, с. 92].

У радянському франкознавстві робились різноманітні спроби пояснити чому І. Франко, активний організатор, за кілька років перед тим, освітньо-пропагандистських гуртків для львівських пролетарів, автор першого в українській літературі роману з робітничого життя, практично перестає навіть згадувати про існування пролетаріату, не кажучи вже про його "історичну місію". Говорилось про малочисельність та слабку організованість галицького пролетаріату, і неможливість, на той час, здійснення ним керівництва широкими масами населення. І. Франко ж начебто хотів змін у найближчому часі і тому орієнтувався на дрібну буржуазію, насамперед на селянство.

Однак на це можна було б заперечити, що І. Франко мав змогу спертися на досвід революційної діяльності європейського пролетарського соціалістичного руху, зокрема в економічно розвиненіших краях Австро-Угорщини. Та "...тут він натрапляв на явища, що відштовхували його від робітничого руху, а саме на практику тодішніх європейських робітничих, соціалістичних організацій, що хибили в селянському питанні" [261, с. 101]. Чого варті лише розмірковування Ф. Енгельса про історичну безперспективність слов’янських народів у праці "Революція і контрреволюція в Німеччині".

І. Франко не міг сприйняти суміші національного нігілізму і шовінізму вождів пролетаріату, закоханого любування "всесвітньо-історичною місією пролетаріату". У статті, що ввійшла до II тому збірника "Przegląd Spolezny" за 1886 рік і не була включена до найповнішого, 50-и томного, радянського зібрання творів, сам І. Франко так оцінював цю проблему: "Про вплив робітницького німецького руху на селянство, навіть на німецьке, а тим менше про вплив на слов’янські народи, німецькі організатори (робітничого руху) навіть не думали. Робітничі німецькі організації не вміли або не хотіли поставити робітничий рух в Австрії відразу на австрійськім, отже, межинароднім і в консеквенції федералістичнім грунті, не вміли пристосувати той рух до терену, то зн. до справжніх потреб та до рівня розуміння всієї працюючої людности, не вміли і не пробували навіть утягти до руху найбільшу масу (виділення І. Франка — О.С.), сільську, рільничу людність, зовсім не так темну, неподвижну та недоступну для поступової агітації, як це уявляли собі керманичі того руху" [261, с. 103].

У цей період І. Франко не полишає мрій про заснування власного періодичного видання, незалежного від сторонньої волі. З цією метою він в 1885 та 1886 року виїжджав до Києва, шукаючи контактів із діячами Старої Громади та їхньої фінансової підтримки. Під час цих поїздок поет знайомиться з активними діячами українського руху Наддніпрянщини композитором М. Лисенком та автором історичних романів, поетом М. Старицьким. Спілкування з ними дало сильний поштовх до радикалізації національної позиції І. Франка.

Політичні пріоритети планованого видання чітко характеризують погляди самого І. Франка. 15 листопада 1886 р. побачив світ проспект майбутнього журналу "Поступ" під назвою "Запросини до передплати". У ньому щодо програми майбутнього видання зазначалося: "Теоретичними основами тої програми редакція вважає: в справах політичних — свободу особи, громади, народності, свободу слова, навчання, печаті, зборів і товариств з запорукою тої — широкою автономією громадською і окружною і федеральним устроєм великих держав. В справах суспільних — поставлення інтересів простого робочого люду понад усякі другі, праця освічених людей для запомоги тим інтересам і організація вільних спілок господарських, як запорука проти визискування людської праці" [169, с. 210]. Як бачимо сформульовані тут політичні вимоги — це вимоги загально-демократичного характеру і аж ніяк не пролетарсько-марксистські.

Невдача з заснуванням власного періодичного видання (причина вічна — нестача грошей), матеріальна скрута приводять І. Франка в період з 1887 по 1897 роки, названий самим поетом "в наймах у сусідів" до співробітництва в польських виданнях "Kurier Lwovski" та "Przyjaciel Ludu" та німецькомовній "Die Zeit". Цей період не можна вважати втраченим для українства, хоч сам поет і називав його образно "в наймах у сусідів". Мислитель продовжує багато працювати публікуючи статті на захист експлуатованих класів та пропагуючи українські проблеми серед іншомовних читачів.

У цей час політичні орієнтири І. Франка все більше переходять з класових позицій на інтереси окремої людини, індивіда. Характеристичною для такої трансформації є опублікована в "Kurier Lwovski" 1891 p. стаття "З поля науки і літератури". Говорячи в ній про особливості політичного життя своєї епохи він зазначає: "Ми живемо в часах, багатих на контрасти й суперечності. Щоправда вони були завжди, хоч кожного часу інші, але ніколи не доходили до тих розмірів, до такого ступеня інтенсивності, як нині. Справа ця цілком зрозуміла, бо ніколи до цього часу так широкі народні маси не брали участи в суспільному житті, і в тім, що можна назвати "творенням історії" як нині. А сучасна історія — це історія великої боротьби (виділення 1. Франка —О.С.)" [261, с. 94].

Таке розуміння політичного змісту епохи на зламі століть було характерне як для К. Маркса з Ф. Енгельсом, вождів російської революції 1917 року В. Леніна, Л. Троцького та Й. Сталіна, так і для італійського дуче Б. Муссоліні та німецького фюрера А. Гітлера. Всі вони зрозуміли і визнали сутність цього часу як епохи різкої політизації мас і їхньої вирішальної ролі в боротьбі за владу. Різниця між ними була лише в декларованих цілях, проголосивши які вони очолювали ці маси.

Для І. Франка зміст цієї великої боротьби полягав дещо в іншому: "... це боротьба кожної окремої людської одиниці, що з одного боку прямує до якнайможливішого поширення гряниць свого існування, свого індивідуального розвитку, а з другого боку — до якнайширшого і найповніше до усуспільнення, скупчення одиниць, з метою скупчення їх сили в боротьбі за існування. Якнайширше розвинутий індивідуалізм і якнайбільша сплоченість одиниць (виділення І. Франка — О.С.) — ось два головні гасла нашого часу. На погляд вони суперечні, але по суті конечні і себе взаємно доповнюють. У їх суперечностях такий мислитель як Шефлі ("Квінтесенція соціялізму") і добачував головний слабкий бік соціялізму; від погодження цих суперечностей він робив залежним майбутнє соціалізму" [261, с. 94-95].

Автори роботи "Суспільно-політичні погляди Івана Франка в світлі його творів та листування", коментуючи ці роздуми мислителя, приходять до висновку: "Це все доводить, що Франко, перемінюючись в радикально-буржуазного демократа, перестає розуміти наукову теорію соціалізму" [261, с. 95]. Цей висновок, зроблений 1932 року є оригінальнішим за пізніші ідеї про "недозрозуміння" — спочатку розумів, а після глибокого ознайомлення з теорією і зіставленням її з реальностями життя, раптом перестає розуміти "єдино правильну теорію".

На противагу подібним твердженням дослідниця політико-правових поглядів І. Франка О. Ф. Скакун вважає що еволюція його політичного світогляду все ж розвивалась від революційного демократизму до марксизму. "Еволюція революційно-демократичного світогляду до марксизму аж ніяк не означає їхнього злиття і класової тотожності. Погляди І. Франка тому і є революційно-демократичними, що він не поділяв повністю марксистського вчення. Щоб прийняти марксистське політичне вчення, необхідно було стати на класові позиції пролетаріату, оволодіти теорією класової боротьби. І. Франко підходив до оцінки політичних проблем з позицій робітників, до яких він відносив не тільки пролетаріат, а й інші верстви суспільства, зокрема працюючу інтелігенцію й селян, тобто пролетарські, напівпролетарські і непролетарські трудящі верстви населення. Розцінюючи фабрично-заводський пролетаріат як найреволюційнішу складову частину робітничого класу буржуазних країн Заходу, І. Франко водночас не вбачав в ньому авангардної сили майбутньої революції в Галичині" [246, с. 88]. Про ставлення І. Франка в цей період до європейського пролетаріату та його вождів ми можемо судити з уже вище цитованих його власних оцінок, що ж до напрямку еволюції політичного світогляду, то вона, на наш погляд, в період між 1883 і 1895 роками йшла не "до марксизму", а "від марксизму" як наслідок більш глибокого вивчення його теорії та практики.

Не можна погодитись також з твердженням, що в цей період І. Франко перетворився в "радикально-буржуазного демократа". Відійшовши від марксизму, він все ж ще намагався знайти істину в рамках соціалістичної теорії, правда, в її європейському, більш поміркованому, розумінні. Навіть третій, останній арешт галицькою поліцією, за зв’язки з наддніпрянською українською інтелігенцією, своєю причиною мав швидше конкретну передвиборну боротьбу за місце в австрійському парламенті, ніж радикальність його поглядів.

Шукаючи свого місця в політичному українському русі, І. Франко 1890 року, за підтримки М. Драгоманова, разом з М. Павликом стає одним із засновників Русько-Української Радикальної партії, для якої пише програму в загальносоціалістичному та демократичному дусі. "В програмі-мінімум Радикальна Партія ставила домагання: перетворити Австрію на федераційний союз національностів, створивши намість тодішніх провінцій — національні території з цілковитою політичною автономією кожної національности. Разом з тим партія жадала забезпечити національним меншостям всі політичні і культурні права. Серед політичних домагань був ще пакт про послідовну демократизацію всього державного життя" [98, с. 79-80]. Серед вимог до її членів було і ведення пропагандистської роботи серед українських робітників Галичини з метою щоб вони усвідомлювали себе не тільки як робітники, а й як українці.

І. Франко з М. Павликом вже не були молодими радикалами. Навпаки, молодь що йшла за ними вимагала більш рішучих дій. І все ж авторитет їх був настільки високим серед української галицької прогресивно налаштованої молоді, що їм певний час вдавалося стримувати радикалізм молодших. Це яскраво відбилося в результатах першого установчого з’їзду партії. М. Павлик писав 12 листопада до М. Драгоманова, що їм вдалося добитися, щоб молоді "трохи попустили з глупого марксизму". Радикалізм молодих і їх промарксистські симпатії врешті-решт привели до кризи, а потім і розколу в партії, до виходу Франка з неї.

У цілому період 1883-1895 років був для Івана Франка часом важких і болісних пошуків на теренах політики, як практики так і теорії. Найбільшим здобутком в області теорії політики, на нашу думку, в цей період для нього була розробка концепції походження держави, підстав та джерел політичної влади.

1895 рік був переломним у розвитку політичного світогляду І. Франка, його політичних орієнтацій, поглядів на місце і роль держави в житті суспільства, завдання провідників народу. Цього року помирає вчитель і незаперечний довгий час для нього авторитет, видатний український політичний мислитель, що уособлював собою цілу епоху в українській політичній думці — М. Драгоманов. Вплив його на формування політичних поглядів І. Франка був настільки великий, що серед багатьох вчених період до 1895 року отримав назву "драгоманівського".

Вплив цей дослідниками оцінюється по різному — від беззаперечного схвалення і до такого ж осудження. Визнаючи велику силу впливу ідей драгоманівського "громадівського соціалізму" на І. Франка, все ж не слід його перебільшувати. І. Франко був самостійним, оригінальним мислителем, і не можна однозначно пов’язувати його остаточний розрив із соціалістичною ідеєю зі смертю М. Драгоманова. Цей процес був досить тривалим, із зупинками і поверненням до попередніх позицій, говорити ж варто лише про загальну тенденцію.

Цього ж року І. Франко публікує рецензію на книжку Ю. Бачинського "Ukraina irredenta". "В цій рецензії Іван Франко виступив уперше з гострою критикою "русько-українських соціял-демократів та "консеквентних" марксистів" і їх намагань "погодити космополітичні доктрини соціяльної демократії з українським націоналізмом, марксівський соціялістичний світогляд" з даними української історії"" [128, c. 11].

Він підкреслює хибність методологічної позиції молодого галицького марксиста, який пояснення причин соціально-політичних здійснював шляхом посилання на "самоочевидні прості факти": "історик-еволюціоніст знає Добре, що ніяких простих фактів нема, що кожен простий факт — це здобуток неозначеного числа інших фактів і всякий висновок з минулих фактів на будучі факти є заключуванням з мало відомого на менше відоме" [281, с. 134]. Тут І. Франко дає формулювання свого розуміння основних принципів політологічної прогностики, блискучі результати застосування якої втілені в його знаменитій роботі "Що таке поступ".

Цікавою в плані дослідження витоків та сутності марксистської політичної доктрини є також опублікована 1897 року стаття І. Франка "Соціалізм і соціал-демократія", що також не була включена в радянське п’ятдесяти томне видання творів письменника. Говорячи про основні зміни в головних пріоритетах людства, що відбулись у XIX ст., І. Франко зазначає, що головним завоюванням цього віку було усвідомлення широкими масами населення в економічно розвинених країнах ідеї прав та свобод індивіда. Саме боротьбу за емансипацію кожної конкретної особистості він вважає головним змістом цієї епохи: "Із сего новочасного змагання виплив і соціялізм, т.є. думка про таку зміну суспільних порядків, яка б зносячи всякі привілеї, всяке поневолення і всякий визиск, позволяла всяким одиницям і цілим народам якнайкраще розвиватися. Ся думка знайшла собі в початку нашого віку блискучих представників в особах Роберта Оуена, Сен-Сімона, Фур’є і багато інших діячів і писателів" [302, с. 30].

На противагу прогресистським соціалістичним рухам в Англії та Франції, підкреслює І. Франко, у Німеччині отримали розвиток не стільки ідеї емансипації особистості скільки класового визволення в процесі безкомпромісної класової боротьби, що, на його думку, не вписується в рамки класичної соціалістичної концепції. Найвиднішими речниками цієї течії він вважає К. Маркса, Ф. Енгельса, Ф. Лассаля та В. Лібкнехта. "Правда рух сей соціялістичний і в останніх часах навіть присвоює собі характер одинокого par excellnce соціялістичного руху; та в теоретичних основах і в самій тактиці сего руху є дещо таке, що з різних боків викликає поважну критику і то не тільки з боку людей із ворожих експлуататорських таборів, але також з боку щирих соціалістів" [302, с. 31].

Цим "дещо таким" для І. Франка є претензії прихильників марксистської концепції соціалізму на виключне право на істину в останній інстанції, нетерпимість до думок інших, віра в непогрішимість своїх вождів, а, отже, й агресивність до своїх ідейних супротивників. "Соціал-демократи дуже багато говорять про свій "науковий соціалізм", немов би був надто ще якийсь соціялізм неуків як Сен-Сімон, Оуен, Прудон, Чернишевський ... серед соціялдемократів почала творитись легенда про якусь науку для них, і оперта на соціяльних відкриттях, зроблених основниками соціал-демократії" [301, с. 35].

Це некритичне ставлення до власних теоретичних здобутків приводять лідерів марксистської течії до висновків, що повністю перекреслюють їх загальнодемократичні та емансипаційні, гуманістичні декларації. Більше того, виникає нетерпимість до інших не лише за ідейними, а й за класово-соціальними ознаками. Ідея про всесвітньо-історичну місію пролетаріату виявилась претензією на всесвітньо-історичну місію німецького пролетаріату та його ідейних вождів. Саме на таких ідейних підвалинах, вважає І. Франко, "... основували Маркс і Енгельс свою претензію до всесвітньої диктатури: Німеччина — то голова всієї людскості, обидва вони світила свого краю, значить, найвищі світила над усю нетямущу людськість" [302, с. 37].

Противагою німецькому соціал-демократизму за І. Франком є рух, який він називає соціалістично-федералістичним. "Рух соціалістично-федералістичний не віднині бореться з соціал-демократичним; противно він давніший від соціял-демократичного і становить продовження старого французького соціалізму Сен-Сімона і Фур’є з додатком ідей Прудона і Чернишевського" [302, с. 32]. Сам І. Франко в суперечці цих двох різновидів соціалістичної доктрини явно симпатизує соціалістично-федералістичному, який на відміну від марксизму стоїть на позиції емансипації кожної людської одиниці, незалежно від її соціального походження, реалізації ідей дійсного гуманізму, лібералізму і демократії.

1897 році, у передмові до збірки поезій "Мій Ізмарагд", поет різко задекларував своє несприйняття соціал-демократичної політичної доктрини, визначивши її як "релігію, основану на догмах ненависти і клясової боротьби", як ідеологію, що розпалює ворожнечу між людьми. "... я ніколи не належав до вірних тої релігії, і мав відвагу серед насміхів і наруги її адептів нести сміло свій стяг старого щиролюдського соціалізму, опертого на етичнім, широко гуманнім вихованню широких мас народних, на поступі і загальнім розповсюдженні освіти, науки, критики, людської і національної свободи, а не на партійнім догматизмі, не на деспотизмі проводирів, не на бюрократичній регляментації всеї людської будучини, не на парляментарнім шахрайстві, що має вести до тої "світлої" будучини" [128, 25] (це уривок в п’ятдесяти томному зібранні творів І. Франка позначено трьома крапками).

1899 року суперечності між поміркованою та ліворадикальною частинами вилились у конфлікт між "старшими" і "молодшими" привели до розколу в Русько-Українській радикальній партії. І. Франко цього разу йде не з лівими. "У грудні 1899 року доходить до порозуміння між народовцями і виходцями з радикальної партії і до заснування Української національно-демократичної партії. ... Так скінчився Франків радикалізм. До цього треба додати хіба ще те, що за перебування Франка в радикальній партії двічі ще ставлено Франкову кандидатуру на виборах: один раз до австрійського парламенту р. 1897 і другий раз на виборах до галицького сойму р. 1898, — але обидва рази нещасливо через адміністративні надужиття при виборах" [261, с.133].

Колишні радикали в Українській Національно-Демократичній Партії внесли до її програмних документів цілий ряд рішучих вимог щодо покращання національно-політичного становища українців. "До цієї партії вступили як "народовці" так і діячі Радикальної Партії: Франко, Євген Левицький, Вячеслав Будзиновський. Ці люди хотіли надати новій партії поступового характеру і вони ж внесли в програму націонал-демократів домагання самостійності України" [275, с. 77-78].

У цілому УНДП претендувала на репрезентацію інтересів всього Українського народу і захист його інтересів. "Націонал-демократи називали себе "народньою-партією". І от їхня "Народня Програма" видана без дати у Львові, заявляє, що націонал-демократи прагнуть до того, щоб увесь український народ (національність) здобув собі культурну, економічну та політичну самостійність і об’єднався в майбутньому в один державний організм.

Програма домагається злучення всієї території, заселеної українцями в Австрії, в один "Коронний край" (автономну провінцію Австрії), а тим часом поділу Галичини на частини: українську та польську, і як першого кроку в тому напрямкові — адміністраційного поділу Галичини на східню й західну; домагається також демократизації держави і краю" [98, с. 82].

Ліве ж крило радикалів на чолі з М. Павликом та К. Трильовським заснувало Українську соціал-демократичну партію в Галичині, що орієнтувалась на марксистську соціально-політичну доктрину. І. Франко в цей час прийшов до висновку, що соціал-демократія є однією з найбільших небезпек для справи визволення української нації.

Показовою є думки висловлені Іваном Франком у рецензії на книжку А. Фаресова "Народники и марксисты. С.-Петербург, 1899." опублікований в "Літературно-науковому віснику" цього ж 1899 р. Відзначивши, що перенесений на російський грунт стараннями Г. Плеханова, П. Струве, М. Туган-Барановського та інших, німецьких соціал-демократизм здобув собі багато прихильників серед освіченої громади, І. Франко наголошує, що за своєю суттю "...соціал-демократизм стає ворожо як против усяких обов’язків суспільної самодіяльності та децентралізації, так само і против національного українського руху і з того погляду являється для українства далеко гіршим ворогом, ніж російське самодержавіє і російська цензура. Бо коли самодержавний тиск є тиском фізичної сили і, так сказати, в’яже руки, то соціал-демократизм краде душі, напоює їх пустими і фальшивими доктринами і відвертає від праці на рідному ґрунті" [282, с. 272].

Особливо небезпечним, на думку І. Франка, є те, що ця доктрина починає набувати великої популярності серед молоді, погляди і життєві орієнтири якої ще не сформовані до кінця. "От тим-то не дивно, що свідоміші українці виступають против сеї згубної програми як можуть. Правда боротьба ся мусить бути нерівна. Соціал-демократична доктрина тішиться далеко більшими ласками цензури, ніж український рух: вона видає багато книжок, має своїми органами товстючі місячники ( ... ), а українство не може боронити себе і своїх поглядів відповідним способом" [282, с. 272-273]. Це був час розпалу дії сумнозвісних Валуєвського та Емського указів.

Прийшовши до невтішного висновку щодо впливу соціал-демократизму марксівського напряму на вирішення "українського питання", І. Франко висловив сподівання: "Я певний, що в XX віці люди не схочуть вірити, щоб така безглузда і антигуманна доктрина могла коли-небудь розгарячувати голови і серця молодежі, у котрої на устах є раз у раз любов до народу і до поступу" [282, с. 273]. На жаль, з усіх його спроб висловити думки щодо майбутнього розвитку в східноєвропейських країнах, цей прогноз виявився невдалим. Ця "безглузда і антигуманна доктрина" виявилась пануючою на значній частині земної кулі на довгі десятиріччя XX віку і народи, що їй повірили, заплатили за свою помилку десятками мільйонів людських життів.

Почавши в 1873-1895 рр. з критики окремих положень соціально-політичної концепції марксизму, після 1895 р. І. Франко переходить до його комплексної критики. Однією з різко критичних статей з цього питання є опублікована в "Літературно-науковому Віснику" за 1904 рік наукова розвідка "До історії соціалістичного руху", яка також не публікувалась і не цитувалась в Україні за часів радянської влади, хоча саме вона якнайкраще демонструє еволюцію ставлення І. Франка до марксизму. У ній на основі вивчення сутності марксистської соціально-політичної, філософської та економічної концепції, а також праць західних істориків соціалістичного руху, зокрема В. Конштедта і В. Черкезова, дослідник не лише заперечує багато з основних постулатів "наукового соціалізму", а, навіть, звинувачує К. Маркса і Ф. Енгельса в прямому плагіаті при написанні "Маніфесту Комуністичної партії".

Зазначаючи в цій статті, що в другій половині XIX ст. соціалістична доктрина набула значного поширення серед робітників та інтелігенції європейських країн, І. Франко звертає увагу на небезпеку цього явища:"... соціялізм сьогодні, особливо для мас менше освічених його прихильників, має далеко більше характер релігії, опертої на непорушних догмах, та на культі осіб, аніж характер науки" [286, с. 122]. Він відзначає, що під впливом фабіанського руху в Англії, посилібізму та солідаризму у Франції та німецького ревізіонізму, нових даних суспільних наук, в кінці XIX — на початку XX сторіччя відбувається трансформація соціалістичної ідеї і втрата марксизмом монополії на соціалістичну істину.

Провівши порівняльне текстологічне дослідження однієї з головних програмних праць "наукового соціалізму" — написаного К. Марксом та Ф. Енгельсом 1848 р. "Маніфесту Комуністичної партії", І. Франко підкреслює, що багато з головних її ідей прямо запозичені з роботи прихильника соціального вчення Ш. Фур’є В. Консідерана "Принципи соціалізму. Маніфест демократії дев’ятнадцятого століття", що побачила світ в Парижі 1843 року.

У той же час І. Франко виокремлює і головну розбіжність між цими маніфестами. Провідною ідеєю у К. Маркса і Ф. Енгельса, на його думку, є вимога безумовної ліквідації приватної власності на засоби виробництва. У той час, коли В. Консідеран заявляв що "Нам не ходить про те, щоб знівечити власність. Ходить про те, щоб винайти і надати власності досконаліші, певніші, свобідніші і рухливіші форми, а рівночасно більш товариські (sociales)? доводячи у всіх сферах інтерес індивідуальний з інтересом загальним" [282, с. 148]. В. Консідеран вже в 1843 році звернув увагу на те, що серед найосвіченіших представників промислової буржуазії набуває поширення ідея про необхідність співпраці з робітниками, забезпечення їм більш високого рівня життя, можливості отримувати освіту, виховувати дітей, мати більше вільного часу, з метою запобігання соціальним вибухам, революціям, забезпечення собі гарантій існування і збереження умов для достойного життя. Асоціація, добровільна спілка людей незалежно від їхнього соціального та майнового стану, поважання та збереження права приватної власності за умови її використання з цілями, що не суперечать розвитку суспільства — ось ідеал фур’єриста В. Консідерана.

І. Франко говорить, що хоча соціал-демократи і проголошують подібні ідеї утопією (практичні спроби фур’єристів були невдалими), та все ж "... автор сих слів відчував небезпеки комуністичної "promiscuite" (перемішання) і ясно розумів, що розвій людства обік вдосконалення громадської продукції доводить рівночасно до чимраз більшого вироблення людської індивідуальности, що ся друга сторона розвою для кожного людського осібняка на певнім ступені усвідомлення робиться дорожчою навіть від громадського розвою продукції і що всякий плян суспільної реформи, що не хотів би числитися з тим глибоким нахилом людського роду до автономії і особистості, був би так само нерозумний і нетривкий, як той абстрактний марксівський капіталізм, що спрягає в одно ярмо громадську, колективну продукцію з системою строго проведеної приватної власності" [282, с. 148-149]. І. Франко нагадує, що фактичний капіталізм ніколи так строго цієї приватної власності не проводив і на початку XX століття робить це ще далеко менше ніж 1848 р., здійснення права приватної власності завжди обмежувалось державою на підставі необхідності суспільного інтересу, чи то дійсного, чи то декларованого.

Натомість К. Маркс та Ф. Енгельс, проголосивши в "Маніфесті Комуністичної партії" своєю метою ліквідацію приватної власності на засоби виробництва, обрали курс не на пошук соціального компромісу, а на розпалювання класової боротьби. І. Франко підкреслює, що у 8 пункті Маніфесту прямо декларується "Однакова обов’язковість праці для всіх, утворення промислових армій й, особливо, для землеробства" [168, с. 430], що мала жорстко примусовій характер і поряд із якою згадка про добровільні асоціації виробників, "вільні спілки" виглядають як випадкове запозичення з В. Консідерана. "Хто потрафить віднайти в такій організованій суспільності якийсь "свобідний" розвій одиниці, сей докаже певно дуже великої штуки. Та й загалом всевладдя комуністичної держави, зазначене у всіх 10 точках К(омуністичного) М(аніфесту) ( ...), в практичнім переведенню означала б тріюмф нової бюрократії над суспільністю, над усім її матеріальним і духовним життям" [282, с. 150].

Ґрунтовній критиці марксистську концепцію держави І. Франко піддає в знаменитій праці "Що таке поступ", в якій, розглянувши основні сучасні йому прогресистські соціально-політичні доктрини, він особливу увагу звертає на комуністичну ідеологію в різних її теоретичних виявах. Визнаючи, що серед теоретиків комуністичної ідеї було немало талановитих письменників, які вміли яскравими фарбами змалювати переваги майбутнього соціально-політичного та економічного устрою, пробували, хоча і безуспішно, втілити свої ідеї в життя, І. Франко підкреслює, що ці ідеї не могли бути зреалізовані через помилковість ряду їх основоположних постулатів. Не можливо абсолютно усуспільнити споживання, як і немає абсолютно колективного характеру виробництва, є такі види діяльності, надзвичайно необхідні для існування суспільства, які можуть здійснюватись лише індивідуально.

Щодо можливості реалізувати соціалістичні ідеї І. Франко пише: "... при самій думці про переведення і можливі наслідки комуністичних думок (проб переведення їх на ширший розмір у новіших часах так і не роблено зовсім) показувалося стільки сумнівів і трудностей, що більшого числа прихильників сі думки не могли собі здобути. Але вони були плодючим зерном, із якого виросли пізніші парості — різні напрями соціалізму (виділення L Франка — О.С.)" [309, с. 338].

До найвизначніших теоретиків цього руху І. Франко відносить К. Маркса, Ф. Енгельса та Ф. Лассаля. Головною теоретичною відмінністю у вченнях комуністів та соціалістів він вважав те, що останні визнають неможливість усуспільнення всіх засобів життєдіяльності та впровадження абсолютної рівності для всіх членів суспільства. Однак спільність праці і спільність споживання визнається ними універсальним засобом подолання головних проблем громадського життя. Вихід із такого теоретичного парадоксу соціалісти вбачають в усуспільненні знарядь виробництва.

І. Франко і раніше вказував на певну обмеженість теоретичних постулатів та пристрасть до оперування готовими абстрактними формулами прихильників марксизму. Як зазначає П. Феденко "У Маркса і Енгельса Франко знаходив перебільшену оцінку господарських чинників в розвитку людського суспільства (історичний, чи точніше економічний матеріялізм). Він піддавав критиці деяких послідовників Маркса, що не звертали уваги на особливості розвитку кожної країни і прикладали мірку "історичного соціалізму", як єдину відповідь на проблеми сучасности й будучности" [274, с. 55].

У роботі ж "Що таке поступ?" І. Франко, визнавши заслуги К. Маркса перед економічною наукою, піддає різкій критиці соціально-політичну концепцію марксизму і, особливо, вчення про місце, роль і завдання держави в майбутньому, побудованому за цією теорією, суспільства.

Зазначивши, що сам К. Маркс у своїх працях не вдавався до детального опису організації майбутнього суспільства головними принципами якого будуть спільна праця без експлуатації людини людиною і спільне споживання її плодів без нічиєї кривди, І. Франко підкреслює, що детальнішу розробку проекту організації майбутнього суспільного устрою дали сподвижники Маркса — Ф. Енгельс і Ф. Лассаль. "Особливо сей останній розвинув погляд про те, що освідомлені і зорганізовані робітники повинні при помочі загального голосування здобути перевагу в державних радах і ухвалювати там закони, які б теперішню державу, основану на пануванні одних і неволенні других, на визиску і дармоїдстві, помалу або й відразу перемінили на народну державу (виділення І. Франка — О.С.), в якій би через своїх вибранців панував увесь народ, в якій би не було ні визиску, ні кривди, ні бідності, ні темноти" [309, с. 340].

Внаслідок теоретичних зусиль К. Маркса і Ф. Енгельса та практичних — Ф. Лассаля, констатує І. Франко, в Німеччині виник широкий робітничий рух, що організувався у велику, масову партію, яка прагнула якнайшвидше здобути більшість у парламенті і шляхом проведення ряду законів повністю змінити життя суспільства, створивши умови для побудови нового суспільства.

Ця партія отримала назву соціал-демократичної. "Стоячи на основі Марксових соціалістичних поглядів, ся партія надіялася порушити весь народ і здобути для нього панування. Хоч називала себе революційною, але розуміла революцію зовсім не так, як її розуміли, прим., анархісти. Ся партія бажала захопити в свої руки державну власть не на те, аби знищити її і дати всім горожанам якнайповнішу і найширшу свободу. Навпаки, по думці соціал-демократів, держава — розуміється, будуща, народна держава — мала статися всевладною панею над життям усіх горожан" [309, с. 340-341].

Це всевладдя держави, очолюваної вірними прихильниками єдиноправильного вчення, мало стати величезним благом для всього трудового народу. Кожному громадянину гарантувався достойний рівень матеріального існування та повна рівність. "Держава опікується чоловіком від колиски до гробової дошки. Вона виховує його на такого горожанина, якого їй потрібно, запевнює йому заробіток і удержання, відповідне до його праці і заслуги. Вона, знаючи потреби всіх своїх горожан, регулює, кілько і чого треба робити на фабриках, кілько вся суспільність потребує хліба й живності, кілько кожний чоловік має працювати, а кілько спочивати, а кінець кінців може дійти й до того, кілько людей має в ній родитися, аби цілість не була обтяжена, дбаючи про надмірне число дітей, і аби живі мали чим вигодуватися. Отся віра в необмежену силу держави в будущім устрою, то головна прикмета соціальної демократії. По її думці, кожний чоловік в будущім устрою від народження до смерті буде державним урядником та пенсіоністом: держава дасть йому наперед відповідне підготування; потім буде визначувати йому роботу і плату, давати заохоту і відзнаку, а на старість або в разі слабості ласкавий хліб" [309, с. 341].

На перший погляд, життя в побудованому за таким рецептом державі, зазначає І. Франко, є річчю прекрасної для всіх її громадян. Цей рецепт є привабливим насамперед для людей бідних, які не мають роботи, а, отже, й заробітку і можливості забезпечити життєдіяльність власного організму, для молодих людей, які позбавлені суттєвої підтримки родичів або й зовсім їх не мають, одиноких старих, всіх тих кого називали в XIX ст. пролетаріатом, а в кінці XX — маргінальними верствами суспільства, хто не будучи в силі, через різні обставини, забезпечити самостійно своє існування з легкістю сприймає обіцянки соціальних гарантій від подібної "народної держави".

"Життя в Енгельсовій народній державі було би правильне, рівне, як добре заведений годинник. Але є у тім погляді деякі гачки, що будять поважні сумніви.

Поперед усього та всеможна сила держави лягла би страшенним тягарем на життя кожного поодинокого чоловіка. Власна воля і власна думка кожного чоловіка мусила би щезнути, занидіти, бо ану ж держава признає її шкідливою, непотрібною. Виховання, маючи на меті виховувати не свобідних людей, а лише пожиточних членів держави, зробилась би мертвою духовною муштрою, казенщиною. Люди виростали б і жили би в такій залежності, під таким доглядом держави, про який тепер у найабсолютніших поліційних державах нема й мови. Народна держава сталась би величезною народною тюрмою" [309, с. 341].

Захисники марксизму підкреслювали, що держава не буде існувати вічно, оскільки вона є явищем історичним то одного разу виникнувши має колись і зникнути. За соціалізму ж держава матиме тимчасовий характер і виконавши своє головне завдання — заміну приватної власності колективною, державного самоуправління — громадським самоуправлінням, закону і права нормами моралі — має, поступово трансформуючись, відмерти. Та І. Франка цікавить більш близька перспектива: хто буде керувати тією державою і охоронятиме її та права її громадян. Він зазначає, що хоча соціал-демократи і не говорять виразно хто здійснюватиме владні функції "... та у всяким разі ті люди мали би в своїх руках таку величезну власть над життям та долею міліонів своїх товаришів, якої ніколи не мали найбільші деспоти. І стара біда — нерівність, вигнана дверима, вернула би вікном: не було би визиску робітників через капіталістів, але була би всевладність керманичів — усе одно чи родовитих, чи вибраних — над міліонами членів народної держави. А маючи в руках таку необмежену власть хоч би лише на короткий час, як легко могли би ті керманичі захопити її навсігди" [309, с. 342].

І. Франко в статті "До історії соціалістичного руху", відзначаючи особливості соціал-демократичної програми та можливі наслідки її реалізації відзначав, що "... оброблена ними програма державного соціялізму аж надто часто пахне державним деспотизмом та уніформізмом, що проведений справді в життя міг би статися великою гальмою розвою, або ж джерелом нових революцій" [286, с. 149].

Мислитель твердо переконаний, що подібна "народна держава" не зможе існувати вічно, бо породжує в собі настільки потужні соціальні, національні та інші суперечності, що вони, врешті-решт, розірвуть її з середини, однак буде здатна на довгий час загальмувати розвиток людської спільноти та існування її обійдеться суспільству у величезні жертви. "І як легко при такім порядку підтяти серед людності корінь усякого поступу й розвою і, довівши весь загал до певного ступеня загального насичення, зупинити його на тім ступені на довгі віки, придушуючи всякі такі сили в суспільності, що пхають наперед, роблять певний заколот, будять невдоволення з того, що є, і шукають чогось нового. Ні, соціал-демократична "народна держава", коли б навіть можливо було б побудувати її, не витворила б раю на землі, а була б в найліпшім разі великою завадою для дійсного поступу" [309, с. 342].

Саме така здатність до придушення суспільного прогресу, побудованої за енгелівсівським рецептом, держави є, на думку І. Франка, головним недоліком та найбільшою небезпекою марксистського соціально-політичного вчення. Хоча сам мислитель і пройшов у своїх поглядах на проблему організації держави та державної влади досить довгий та звивистий шлях еволюції, в зрілий період своєї творчості, глибоко вивчивши процеси суспільного життя, він доходить висновку про те, що головним завданням держави є створення умов для самореалізації індивіда. Вона може обмежувати його діяльність у всіх сферах лише до тої межі де інтерес індивіда починає суперечити інтересам інших індивідів. Будь-яке інше втручання держави в життя особи є невиправданим насильством і тому недопустиме.

Держава повинна обмежити втручання в усі сфери людської життєдіяльності і, в першу чергу, у виробничий процес. Ще 1890 р. І. Франко писав: "Ніяка громадська, крайова ані урядова постанова, ніякий параграф хліба не спече, ані чобіт не вшиє, се так. Але малесенький параграф може зробити чоловікові неможливим печи хліб, або шити чоботи" [297, с. 531]. Навпаки, держава повинна, не втручаючись безпосередньо в процес виробництва, створювати для нього якнайкращі умови: "Але в наших часах держава може не тільки шкодити розвоєві органічної праці, вона може тисячними способами запомагати їй ... Державні постанови то так, як дощ: із самого дощу хліба не буде, але й без дощу його не буде" [297, с. 532].

Задовго до практичного експеримент по впровадженню в дійсність марксистського соціально-політичного вчення І. Франко зумів побачити ту основну небезпеку, яку воно приховувало в собі — формування, під прикриттям закликів до "дійсної" рівності, "реального" гуманізму, не просто поліційної держави (з такою він стикався і в своєму житті), а держави "реального", "дійсного" тоталітаризму, в якій практично всі сторони людської життєдіяльності були піддані під невсипущій контроль бюрократії. Головним достоїнством чиновника в такому апараті є не вміння виконувати управлінські функції, відповідаючи за якість своєї роботи, а здатність до вчасного цитування робіт провідників-вчителів, демонстрація непорушної віри в правильність їх вчення та виконання розпоряджень тих хто стоїть у службовій ієрархії на щабель вище, не задумуючись над наслідками. Недаремно І. Франко називає організацію "твердих" політичних прихильників К. Маркса "сектою", а вчення — догматичною "релігією" з плеканням культу непогрішності вождів.

Головним же недоліком цього вчення, вважав І. Франко, є ігнорування прав індивіда. Для нього було неприйнятним дискримінація особи за будь якою зовнішньою ознакою — расовою, національною, статевою чи то класово-соціальною. Адже саме емансипація "людської одиниці", на його думку, була головним здобутком XIX ст., що виправдовував усі його криваві війни та революції. Втрата такого розуміння самоцінності свободи індивіда було б недопустимим відкатом назад.

1900 р. у 12 номері "Літературно-наукового вісника" друкує І. Франко твір під промовистою назвою "На склоні віку. Розмова вночі перед Новим роком 1901". Констатуючи, що в XIX сторіччі відбулась політична емансипація не лише буржуазії чи пролетаріату, а всього людства, він визначає її як звільнення від абсолютизму XVIII сторіччя. Найяскравішим проявом цього звільнення мислитель вважає конституціоналізм: "Ті конституційні форми, той парламентаризм, се не такі вже дрібниці, як здається тобі. І навіть те, що є у нас, не така то вже пародія конституційних форм, як викриває дехто in der Hitze des Gefechtes (в гарячім бою — авт.).... що зробили ті конституційні форми за несповна півстоліття! Як привикли люди говорити, ходити, держати себе! Коли що лишилося з абсолютизму, то хіба лише деякі мертві форми. Дух його пропав і не вернеться. Всі ми, вся Європа засвоїли собі принципи свободи, здемократизувались, зреспубліканщились" [296, с. 289-290].

І. Франко зовсім не абсолютизує конституціоналізм сам по собі. Він підкреслює, що юридична рівність лише створює умови для досягнення рівноправності, але ці умови є справжніми, оскільки люди які від самого свого народження не є рівними між собою, отримують рівність у тій сфері, де саме ця рівність і може існувати — у сфері міжлюдських інтересів із приводу їхніх прав та обов’язків один перед одним в процесі спільного існування в різноманітних формах об’єднання індивідів. Юридична рівність як основа політичної повинна забезпечувати для членів суспільства рівність прав у можливості самореалізації.

Визнавши республіканізм та демократизм за головні тенденції політичного життя Європи, І. Франко підкреслює, що вони почали справляти вплив навіть на найреакційнішу державу континенту — Росію, попри зовні непорушні позиції царського абсолютизму. Свідченням цього є дух прогресивної російської літератури та публіцистики.

Розглядаючи проблему наповнення дійсним змістом конституційних форм політичного визволення широких народних мас, І. Франко пише: "Головною підвалиною політичної емансипації народних мас я вважаю — коли позволите се називати так — три загальники: загальну освіту, загальний військовий обов’язок і загальне голосування" [296, с. 290]. Саме останні, на його думку, мають стати запорукою того, що в майбутньому широкі народні маси зможуть зрозуміти небезпеку прийняття певних рішень і обрати найоптимальніший шлях розвитку суспільства, покладаючись на власне знання, а не на сліпу віру в авторитет своїх вождів, мати можливість захистити, у разі необхідності і збройно, свої соціально-політичні завоювання, а за умов забезпеченої демократії повернути собі право суверенітету та виражати свою волю шляхом демократичних процедур.

Демократія, за І. Франком, — це не просто спосіб забезпечення інтересів працюючої більшості в противагу експлуататорській меншості, як вважали марксисти. Він особливо наголошував на необхідності забезпечення невід’ємних прав кожного людського індивіда на реалізацію своїх потенційних можливостей, своєї індивідуальності, вважаючи, що в кінці XIX ст. умови для цього були створені в передових, економічно-розвинених країнах: "Всюди проложено широкий, вільний шлях свобідній думці, безмірно інтенсивній праці одиниці, всюди позволено їй виявляти весь засіб її сили, бистроумності, оригінальності і глибини. Із давніх вузьких і крутих каналів, де щокрок треба було остерігатися, щоб не наскочити на колоду, скалу або підводний камінь, де й плавати можна було хіба невеличкими байдаками, людський дух виплив на широкий, безмежний океан, де простору багато і за яким манять нові, широкі світи, що обіцяють багаті скарби тим, хто їх відкриє" [296, с. 292].

Правда, І. Франко визнає, що цей процес досяг найкращих результатів у сфері духовного життя, у творчості, де індивідуальність виявляє себе якнайкраще, але поступово, розвиваючись він охоплює все ширші сфери людської життєдіяльності. Тим самим розвиваються підстави розвитку демократії, не просто як одного з політичних режимів чи то механізму волевиявлення членів суспільства, а як способу існування суспільства, що базується на взаємній повазі індивідів один до одного і своїх та чужих прав і на взаємній відповідальності членів суспільства та його організаційних структур.

Три, визначені І. Франком, головні передумови справжньої політичної емансипації, повинні забезпечити не лише її, а й дійсне визволення працюючих класів в усіх сферах людської життєдіяльності. Він звертає увагу, що без реалізації цих важливих підстав благі ідеї та абстрактні механізми їхнього втілення можуть привести до зовсім неочікуваних наслідків. "Чи так звана емансипація робітників не була тільки іншою формою ярма? Вирвались із давніх цехів, гільдій та приписів на те тільки, щоб голі, голодні і свобідні попастися в пазурі капіталістів. Та не досить сього. Почалась їх емансипаційна боротьба против капіталу. І що ж бачимо? Чи в добрій половині і тут не було гумбугу? Чи поклики Прудона, Луї Блана, Маркса, Лассаля не були більше або менше свідомим дуренням народу? Чи не обіцювано тим масам грушок на вербі?" [296, с. 294].

При цьому І. Франко зазначає, що подібний обман не можна назвати абсолютно свідомим — адже "абсолютної правди ніхто в жменю не вхопив". Головне ж те, що ці обіцянки будили до справи мільйонні маси, і хоч політика і є справою брудною, нею займатися необхідно, щоб досягти емансипації всього людства і кожної людської одиниці.

Одним із головних напрямків боротьби за звільнення людини в XIX ст. називає І. Франко емансипацію національну. Відродження національностей і національного самоусвідомлення як у народів державних, так і у бездержавних, поневолених, їхня боротьба за рівноправність і вільний національний розвиток, активний пошук національної ідентичності — все те, що було практично немислиме в XVIII ст. — заповнює історію XIX ст., особливо його другу половину.

Проблема міжнаціональних відносин, державного вирішення національного питання давно хвилювала І. Франка. Однак, якщо в молоді роки він притримувався погляду, характерного для соціалістичного напряму, а саме, що вирішення української проблеми полягає у вирішенні питання соціального, оскільки український народ репрезентується в абсолютній своїй більшості представниками експлуатованих класів — селянством, дрібними ремісниками та, частково, пролетаріатом, то пізніше підхід до вирішення національного питання було для нього одним із головних критеріїв оцінки політичної зрілості того чи іншого мислителя.

Оцінюючи політико-теоретичну спадщину свого вчителя М. Драгоманова Іван Франко писав 1900 р.: "... глибока і сильна віра в західноєвропейські ідеали соціальної рівності і політичної волі заслонювала перед його очима ідеал національної самостійності, ідеал, що не тільки вмішує в собі оба попередні, але один тільки може дати їм поле для повного розвою. ... Для нас тепер не підлягає сумнівові, що брак віри в національний ідеал, продуманий до крайніх консеквенцій також на політичнім полі, був головною трагедією в житті Драгоманова, був причиною безплодності його політичних змагань, бо ж теоріями про басейни рік і про сфери економічних інтересів не зігрієш людей до політичної діяльності" [299, с. 283].

Подібні недоліки помічав І. Франко і в лідерів австро-марксистського руху, підкреслюючи, що вони, відкладаючи національне питання на другий план і переводячи його вирішення в площину національно-культурної автономії, часто намагались прикрити інтереси своїх власних пануючих націй. У той же час він не відмовляв у важливості для національного визволення поневолених народів і вирішення економічного питання.

"Економічне питання таке важне, таке основне, що й при справі політичної самостійності всякого народу не те що поминути не можна, але треба класти його як вихідну точку. Але ж усяка соціальна боротьба наших часів у головній мірі (не виключно!) зводиться до усунення економічного визиску в усякій формі. Та поставивши питання так, ми відразу бачимо перед собою просту і ясну перспективу. Адже змагання до усунення економічного визиску мусить ео ipso (тим самим — авт.) бути змаганням до усунення визискувачів своїх чи чужих, а в разі даного вибору певно насамперед чужих, а потім своїх. А що значить політична несамостійність якоїсь нації, як у остатній лінії такий її стан, що вона мусить без опору дати визискувати себе іншій нації, мусить віддати часть здобутків своєї праці на цілі, які з її розвоєм і забезпекою не мають нічого спільного? Значить, жолудкові ідеї, тобто національно-економічні питання самі собою, з залізною консеквенцією пруть усяку націю до виборювання для себе політичної самостійності, а в противнім разі розкривають перед нею неминучу перспективу економічного невільництва, занидіння, павперизації, культурного застою і упадку" [299, с. 279-280].

Чому ж І. Франко, який вважав головним критерієм будь-якого прогресу рівень свободи та щастя індивіда, виступає за першочергове визволення людини за національною ознакою? У роботі "Що таке поступ?", розкритикувавши основні напрямки в тодішньому соціалістичному русі, він сам зазначає, що найбільш прийнятною для нього є концепція американського мислителя Г. Джорджа. Коли марксисти, виходячи зі своєї теорії історичного матеріалізму твердили, що національні відмінності — це результат економічного визиску і проголошували свій рух інтернаціональним, "Джордж натомість висунув на перше місце інтереси поодинокої нації як найбільшої одиниці, яку чоловік може обняти своєю практичною працею" [309, с. 344].

Підкреслюючи те велике значення в житті індивіда, яке грає належність до національного колективу, І. Франко різко критикує протиставлення інтернаціонального національному, заперечення національного в ім’я інтернаціонального: "...синтезом усіх ідеальних змагань, будовою, до якої повинні йти всі цеглини, буде ідеал повного, нічим не в’язаного і не обмежуваного (крім добровільних концесій, яких вимагає дружнє життя з сусідами) життя і розвою нації. Все що йде поза рами нації, се або фарисейство людей, що інтернаціональними ідеалами раді би прикрити свої змагання до панування одної нації над другою, або хворобливий синтементалізм фантастів, що раді би широкими "вселюдськими" фразами покрити своє духовне відчуження від рідної нації. Може бути, що колись надійде пора консолідування якихсь вольних міжнародних союзів для осягнення вищих міжнародних цілей. Але се може статися аж тоді, коли всі національні (виділення І. Франка — О.С.) змагання будуть сповнені і коли національні кривди та поневолення відійдуть у сферу історичних споминів" [299, с. 284].

Відстоювання загальнолюдських ідеалів, при всій їх справедливості та раціональності, у випадку протиставлення ідеалам родини, громади чи нації не можуть задовольнити нормальну людину. І. Франко підкреслює, що окремого індивіда і широкі маси не може задовольнити констатація факту зростання суспільного багатства — їх цікавить і те, як воно розподіляється, не задовольняє також сам по собі розвиток науки і мистецтва — вони хочуть щоб всі мали доступ до їх плодів. Крім того "... обік зросту багатства, науки й штуки зросло також почуття милосердя, любові до людей, справедливості. Люди починають переконуватися, що само багатство, сама наука, сама штука не може дати чоловікові повного щастя. Наскільки чоловік може бути щасливим в житті, він се може тільки в співжитті з іншими людьми, в родині, громаді, нації. Скріплення, утончення того почуття любові до інших людей, до родини, до громади, до свого народу — отсе основна підвалина всякого людського поступу; без неї все інше буде лише мертве тіло без живої душі у ньому" [309, с. 345].

І. Франко в останній період своєї творчості однозначно виступав за здобуття українцями, як і всіма іншими поневоленими народами, політичної державної самостійності. Саме виходячи з цього принципу він виступав проти запропонованої К. Трильовським тактики співробітництва з австро-угорською адміністрацією, відмови від боротьби за національну незалежність в обмін на деякі поступки в освітній та культурній сферах. Це для нього було таким же несприйнятним, як і відмова в обмін на соціальне визволення. І. Франко вважав, що воно ніколи не буде дійсним без національного.

Добре усвідомлюючи, що досягнення стратегічної мети — національно-політичного визволення українців — є справою далеко не одного дня, і не найближчої перспективи, І. Франко зазначав: "Ідеал національної самостійності в усякім погляді, культурним і політичним, лежить для нас поки що, з нашої теперішньої перспективи, поза межами можливого. Нехай і так. Та не забуваймо ж, що тисячні стежки, які ведуть до його осущення, лежать просто-таки під нашими ногами, і що тільки від нашої свідомості того ідеалу, від нашої згоди на нього буде залежати, чи ми підемо тими стежками в напрямі до нього, чи, може, звернем на інші стежки." [299, с. 285].

Досягнення національної незалежності як одного з головних принципів побудови державного організму, є справою довготривалої роботи, зокрема, просвітницької та організаційної. Головною силою яка, на думку Івана франка, повинна взяти на себе основний тягар виконання цієї роботи є молода українська інтелігенція. Саме вона, маючи глибоке коріння в товщі народних мас та національних традицій, повинна, вивчивши весь передовий світовий досвід і пристосувавши його до українського політичного менталітету, має виробити ту програму, той ідеал майбутнього, який зможуть сприйняти широкі маси селянства, робітництва та ремісництва і втілити його в життя. Інтелігенція повинна виробити у працюючих класів, які складають абсолютну більшість населення, та українців представників пануючих верств волю до здійснення цього ідеалу, допомогти їм усвідомити, що ніщо в цьому світі не зробиться без їхньої волі або безвілля, коли інші вирішуватимуть їхню долю і не на їхню користь.

"Випложений т[ак] зв[аними] матеріалістичним світоглядом фаталізм, який твердив, що певні (соціальні, разом з тим і політичні) ідеали мусять бути осягнені самою "іманентною" силою розвою продукційних відносин, без огляду на те, чи ми схочемо задля сього кивнути пальцем, чи ні, належить сьогодні до категорії таких самих забобонів, як віра в відьми, в нечисте місце і феральні дії. Ми мусимо серцем відчути свій ідеал, мусимо розумом уяснювати собі його, мусимо вживати всіх сил і засобів, щоб наближуватись до нього, інакше він не буде існувати і ніякий містичний фаталізм не створить його нам, а розвій матеріальних відносин перший потопче і роздавить нас як сліпа машина" [299, с. 285].

Хоча І. Франко і не визначає конкретно шляхів реалізації принципу політичної самостійності поневолених народів, в основі необхідних дій він особливо виділяє виховання патріотизму в борців за свободу Батьківщини. Але патріотизм цей повинен бути не абстрактним і не результатом холодного розрахунку на отримання матеріальної вигоди від його сповідування. Говорячи про свій патріотизм мислитель писав у передмові до видання в перекладі на польську мову циклу оповідань "Galicijskie obrazki", яка, на жаль, також не ввійшла до зібрання творів у п’ятдесяти томах: "Не люблю я українців. Так мало знайшов я серед них характерів, а так багато дрібничковості, тісного егоїзму, дволичності й гордости, що справді не знаю, за що мав би їх любити. Розуміється, знаю кілька виїмків, але ті виїмки тільки стверджують загальний висновок... Навіть нашої України не люблю. Щоб любити її як географічне поняття, для цього я занадто великий ворог пустих фраз, занадто багато бачив світа, щоб мав казати, що ніде нема такої гарної природи, як на Україні. Щоб любити її історію, для цього я занадто добре, занадто гаряче люблю загальнолюдські ідеали справедливості, братерства і свободи, щоб не відчувати, як мало в історії України прикладів правдивого громадського духа, правдивої посвяти і правдивої любови. Чи, може, маю любити Україну, яко расу — ту расу отяжілу, нездисципліновану, синтементальну, позбавлену гарту і сили волі, так мало здатну до політичного життя на власнім смітті, а таку плідну в перевертнів різного роду? Чи може маю любити світлу будучину тої України, якої не знаю і для світлості якої не бачу підстав?... (виділення І. Франка- О.С.)" [261, с. 144].

Після таких гірких, але правдивих слів про відсутність багатьох причин для національної гордості, для легкого патріотизму, що не вимагає якихось надзвичайних зусиль І. Франко говорить: "Як син українського мужика, вигодуваний чорним мужицьким хлібом, працею твердих мужицьких рук, почуваюся до обов’язку панщиною цілого життя відробити ті дрібняки, які видала мужицька рука на те, щоб я міг дістатися на висоту, де видно світло, да пахне воля, де ясніють вселюдські ідеали. Мій український патріотизм — це не сантимент, не національна гордість, це — тяжке ярмо, вложене долею на мої плечі. Можу здригатися, можу тишком проклинати долю, але скинути його не можу, не можу шукати іншого рідного краю, бо я став би підлий проти власної совісти. І коли що улегшує двигання цього ярма, так це вид того українського люду, що хоч гноблений, темний і деморалізований довгі віки, хоч нині бідний, неповороткий і непорадний, усе таки поволі підноситься, відчуває щоразу в ширших масах жадобу світла, правди, справедливости, і шукає до них доріг. Отож варто працювати для того люду і ніяка чесна праця не піде намарне" [261, с. 144-145].

І. Франко висловив ці ідеї в яскравій образній формі у вступі до однієї зі своїх найзнаменитіших філософських поем — "Мойсей". Описавши важке становище рідного народу, що "мов паралітик" вкритий презирством є слугою-наймитом в інших на своїй землі, він виражає непохитну віру у його світле майбутнє. У вірші-відповіді В. Щуратові "Декадент" І. Франко заявляє свій нерозривний зв’язок з долею свого народу і його майбутнього:


"... Я син народа,

Що в гору йде, хоч був запертий в льох,

Мій поклик — праця, щастя і свобода,

Я є мужик, пролог, не епілог" [284, с. 186].


Ця віра у І. Франка є результатом його глибокого вивчення досягнень світової філософської і політичної думки, спостережень за життям його народу та появою перших результатів його власної титанічної праці — нова, молода генерація української інтелігенції, яка справу визволення своєї нації сприйняла як своє власне і була готова віддати все за досягнення цієї благородної і омріяної мети.

Але реалізація цієї мети була на той час все ще за межами можливого. І. Франко це добре розумів і шукав ті шляхи які б могли поступово, без кривавих потрясінь привести до здійснення бажаного результату. Одним з таких шляхів він бачив надання поневоленим народам територіально-автономних прав у складі багатонаціональних держав, в які б повинні були перетворитися імперії на шляху свого повного знищення, а вже потім отримання ними повної державно-політичної самостійності.

У спеціально присвяченій питанню трансформації Російської імперії статті "Свобода і автономія" (1907), І. Франко писав: "З питанням про надання всім росіянам (не лише "русским") повної горожанської свободи і надання гарантій для тої свободи (до таких гарантій належить: перенесення управи краю і законодавства на виборну народну репрезентацію, одвічальність міністрів перед тою репрезентацією і контроль державних фінансів з боку тої ж репрезентації) в’яжеться тісно питання автономії (виділення І. Франка — О.С.) країв і народностей, питання, що мусить бути розв’язане не лише в інтересі поодиноких народів і країв, але і в інтересі цілої держави" [301, с. 442,].

І. Франко зазначає, що автономістичним тенденціям поневолених народів в Росії протистоїть практично переважна більшість так званої "думаючої публіки", письменників і політиків. Головним їх аргументом є побоювання того, що при найменшому ослабленні імперії вона може розвалитись і Росія перестане бути великою державою. До того ж автономія начебто повинна передбачати і надання певних привілеїв їх населенню.

Заперечуючи подібні твердження І. Франко зазначав, що в Росії автономія має бути надана не лише національним меншинам, а й "русским": "Надання такої автономії різним окремим частинам великої держави, отже, не лише інородцям, але й "коренным русским" у різних частинах широкої держави, то не уступка, добродійство держави для людності. Ні, се держава мусить робити у своїм власнім інтересі, а коли й людськість матиме при тім якісь користі, то за те вона буде обтяжена новими тягарями на удержання обік центрального ще й свого автономічного уряду" [301, с. 443].

Хоч І. Франко і пише в цій статті, що надання автономних прав національним меншинам в Австро-Угорщині не розвалило цю країну, а навпаки — "скріпилася і вросла в силу", все ж не треба забувати про те, що ідеалом поневоленої нації, зокрема й українців, він вважав політичну державну самостійність, а можливість існування міжнародних об’єднань з деякими ознаками союзної держави відносив у далеке майбутнє, після довгих років незалежного існування коли забудуться старі образи.

Суспільно-політичні погляди І. Франка, його ставлення до проблеми вирішення українського питання, ідеал державного і суспільного устрою, пройшли тривалий еволюційний шлях. Почавши з популяризації марксистських ідей, громадівського соціалізму М. Драгоманова, мислитель поступово переходить на ліберельно-демократичні позиції позначені чітко вираженим національним спрямуванням. В останній період своєї активної політичної та наукової діяльності він однозначно визначається як прихильник ідеї державно-політичної незалежності України, хоча і вважає, що здійснення цього ідеалу для його сучасників знаходиться "поза межею можливого".

Як відзначав Я. Славутич, "У молодому віці Франко боровся за національну свободу України взагалі, ревно узглядаючи соціяльну проблему селянства. Він навіть дуже жалкував, що діяльність українців Кибальчича і Желябова "вийшла поза рамки нашої національности"... себто пішла на славу російських соціял-демократів. У зрілому ж віці Франко стає трибуном самостійности України, ворогом щойно народжених російських комуністичних ідей, схованих під плащиком інтернаціоналізму і т.п. Він закликає відроджений український політичний рух бути готовим перебрати боротьбу за повне визволення України" [247, с. 18].

Авторитет І. Франка серед українців Галичини на початку XX сторіччя був надзвичайно великим. Він базувався не лише на поетичному таланті цієї непересічної людини, але й на вмінні мислителя відчувати і виражати настрої та бажання активної частини національної маси, не поступаючись при тому принциповими речами, якими для нього були свобода і щастя людини незалежно від національності, віросповідання, соціального стану.

У другій половині XIX сторіччя український рух в Галичині знав піднесення пов’язане з подіями "весни народів" 1848 року та падіння в часи післяреволюційної реакції, вплив різноманітних зовнішніх факторів, що виразився в функціонуванні полонофільської, австрофільської та москвофільської течій. Однак зусиллями як місцевої національне свідомої інтелігенції, так і діячів Наддніпрянської України на початку XX сторіччя він чітко вирізняв для себе програму-мінімум — створення автономного українського коронного краю в складі Австро-Угорщини з якнайширшими правами — та програму-максимум — об’єднання всіх українських земель в єдиній, незалежній українській демократичній державі.

Але доля України в цей час вирішувалась не в Галичині.









Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



 


Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.