Уклінно просимо заповнити Опитування про фонему Е  


[Т. Г. Шевченко. Біографія. — К., 1984. — С. 3-11.]

Попередня     Головна     Наступна





ПЕРЕДМОВА



Сімдесят років тому найвищим апофеозом народної любові до Шевченка пролунали з вуст Івана Франка знаменні слова «Присвяти»:

«Він був сином мужика і став володарем у царстві духа.

Він був кріпаком і став велетнем у царстві людської культури.

Він був самоуком і вказав нові, світлі і вільні шляхи професорам і книжним ученим.

Десять літ він томився під вагою російської солдатської муштри, а для волі Росії зробив більше, ніж десять переможних армій.

Доля переслідувала його в житті скільки могла, та вона не зуміла перетворити золота його душі в іржу, ані його любові до людей в ненависть і погорду...

Доля не шкодувала йому страждань, але й не пожаліла втіх, що били із здорового джерела життя.

Найкращий і найцінніший скарб доля дала йому лише по смерті — невмирущу славу і всерозквітаючу радість, яку в мільйоні к людських сердець все наново збуджуватимуть його твори.

Отакий був і є для нас, українців, Тарас Шевченко» 1.



1 Франко І. Я. Зібрання творів: В 50-ти т. К., 1983, т. 39, с 255.



Це було сказано великим письменником і вченим навесні ювілейного 1914 р. від імені всього українського народу, тоді ще гнобленого, — напередодні нової епохи в житті цього народу і всіх народів колишньої царської Росії, сказано в передчутті близьких весняних гроз революції, яка становила смисл життя і боротьби обох геніальних мужицьких синів.

Жовтень змів усі перепони, які зводив царизм між народом і його поетом. Молода Країна Рад перетворила шевченківські дні у всенародне свято, а його твори, видані мільйонними тиражами, змалку знає напам’ять кожен з нас. І з бігом часу дедалі глибшає розуміння всього, зробленого Тарасом Шевченком і для свого народу, і для народів усього світу. Дедалі вищою і величнішою вершиною в історії революційно-визвольної боротьби, в історії вітчизняної куль-/4/тури підноситься дорога й рідна усім нам постать геніального поета, великого мислителя, революційного демократа, друга і соратника Чернишевського та Добролюбова, основоположника нової української літератури й літературної мови, українського реалістичного мистецтва.

Тарас Шевченко належить до славної плеяди діячів слов’янського національного відродження — тих великих просвітителів і революціонерів, яких висував із своїх глибин кожен народ на зламі своєї історії, коли на чергу дня ставало питання про його долю — бути чи не бути йому історично? Ці люди полум’яним словом і саможертовним життям пробуджували в народі його людську гідність, волелюбність, опір всілякому гнобленню, високий патріотизм і прагнення братерства, впевненість у неминучій перемозі революції. І саме життя таких людей було часткою життя народу, а їх творчість увібрала й відкрила світові його сутнісні сили. «Є письменники, — писав І. Франко, вважаючи самого себе лише малим робітником на літературному полі, — чий життєпис цікавіший від їхніх творів, чиї твори — це тільки матеріали до їхньої характеристики, складові частинки їхнього життєпису. Це генії, обранці долі, великі й оригінальні в доброму і злому, у щасті і в стражданні. Це корифеї літератури, творці нових напрямків. Їх можна назвати представниками того часу, коли вони жили, а їхній життєпис у кожному разі дасть змогу більш-менш глибоко увійти в таємниці духу їхньої доби, бо саме в них цей дух міститься, в них він немов відтворюється і знаходить своє найвиразніше втілення. Мені здається, що тільки такі письменники заслуговують на докладні та з усім першоджерельним апаратом опрацьовані біографії, бо ж їхнє життя само собою є такий архітвір, як їхні твори, і навіть невдало розказане збагачує скарбницю людського духу» 2. Певна річ, що І. Франко, сам дослідник-шевченкознавець, до таких геніїв зараховував і Шевченка, в біографію якого він вніс чимало нового, проблемно важливого.



2 Франко 1. Я. Дещо про себе самого. — Зібрання творів, 1981, т. 31, с. 28.



Біографія Т. Г. Шевченка завжди була і є не лише історико-літературною, а й суспільно-політичною проблемою; історично вона формувалася, досліджувалася в гострій ідеологічній боротьбі. Сутичка ідеологій почалася відразу ж по смерті митця — у виступах мемуаристів. Більшість з них сприймали його життєвий подвиг як наочне свідчення талановитості широких народних мас, плоттю від плоті і кров’ю від крові яких почував себе Шевченко. Пишучи й збираючи спогади, Л. Жемчужников, О. Лазаревський, М. Чалий, О. Афанасьев-Чужбипський, М. Костомаров, І. Панаев, М. Лесков, В. Білозерський та інші автори керувалися щирим бажанням подати важливий матеріал для майбутньої біографії поета. Але і в цих, цілком доброзичливих, відгуках уже вимальовувалися досить-таки різні концепції постаті Шевченка; деякі з них були спростовані радянськими дослідниками.

Така, наприклад, висунута М. Чалим концепція «пізновихованого» генія, дещо пізніше підтримана Кулішевим твердженням, що /5/ геніальність поета з’явилася нібито сама собою, що він був самотній серед оточення, не мав ні суспільного, ні літературного грунту. Від Куліша й Костомарова йде і помилкове твердження про «згасання» поетичного таланту Шевченка після заслання.

Відверто наклепницькими були «спогади» реакціонера П. Мартоса, який докоряв поетові його «бунтарством», і видавця горезвісного сервілістського журналу «Домашняя беседа» В. Аскоченського, різко висміяного Д. Минаєвим, М. Лєсковим та іншими. П. Куліш згодом обурювався прагненням козацьких низів, які представляв Шевченко, «розтоптати панство панськими ж закаблуками» 3. І навпаки, М. Костомаров вважав Шевченка поетом не лише в літературі, а й у житті, а не громадянином.

З революційно-демократичних позицій оцінював суспільно-політичні погляди поета М. Чернишевський: він переказав слова Шевченка, почуті в бесідах з ним, про класове коріння ненависті селянства до панів будь-якої національності 4. Польський засланець М. Ятовт (псевдонім — Я. Гордон) писав про те, що Шевченко дивився на світ крізь «червоні окуляри» революційності 5.

Закладені в цих мемуарах парості різних концепцій постаті Шевченка надалі були розвинуті в працях біографів поета, належних до різних суспільних таборів. Дослідницький характер, спрямований на з’ясування переважно життєпису, мали праці В. Маслова (1874), М. Чалого (1882), ряду авторів розвідок про окремі періоди й моменти життя митця. На Західній Україні навколо питань світогляду Шевченка раз у раз спалахувала полеміка, що становила суттєву складову частину суспільно-політичної боротьби. У 60-х роках у польській пресі тривала дискусія з приводу ставлення автора поеми «Гайдамаки» до Барської конфедерації зокрема і до польського народу взагалі. Напередодні повстання 1863 р. це було вкрай актуально. 1865 р. на захист Шевченка виступив учасник повстання на боці «червоних» прогресивний журналіст Г. Батталія. «Він співець народу, — писав дослідник, — який сам вийшов з народу, який кохає цей народ, який виріс і виховався у його поглядах, він не віддаляється від нього у тому, що називаємо почуттям. Те, що вражає люд його дорогий, те і його вражає; вражає тим дужче, що він, не позбавившись серця, розумом піднісся над нього, що у вищому над ним льоті бачить усі ті злигодні, які терзають його, бачить ту темну безодню, що в ній його дорогі у неволі, у потрійній страшній стогнуть неволі: убозства морального, неволі політичної і суспільної!» 6 Ці слова виразно перегукуються з висловленими М. Добролюбовим у його відомій рецензії на «Кобзар» 1860 р.7



3 [Куліш П.] Жизнь Куліша. — Правда, 1868, № 24, с 286.

4 [Чернышевский Н. Г.] Национальная бестактность. — Полное собрание сочинений: В 15-ти т. М., 1950, т. 7, с. 791 — 793.

5 Gordon J. Soldat, czyli sześć lat w Orenburgu i Uralsku. — Lipsk, 1865, s. 4.

6 Battaglia G. Taras Szewczenko, życie i pisma jego. — Lwów, 1865, s. 28.

7 Добролюбов Н. А. Собрание сочинений: В 9-ти т. М.; Л., 1963, т. 6, с. 142. /6/



З початку 70-х років галицькі «народовці» й «москвофіли», незгоди між якими стосувалися лише часткових питань, дружно трактували поета в дусі релігійності й класового миру, прагнучи підкріпити його авторитетом власні доктрини. Їхні фальсифікаторські домисли діставали рішучу відсіч з боку демократичних публіцистів — Ф. Вовка, М. Драгоманова 8 й — особливо послідовно — з боку І. Франка, автора понад п’ятдесяти шевченкознавчих праць. Саме Франко перший висунув цілу програму дослідження участі Шевченка в революційно-визвольному русі, його політичної біографії та світогляду, яку вік здійснити не встиг і яка лягла в основу праць радянських шевченкознавців 9.

До найповніших у дожовтневій біографістиці праць належить двотомна біографія, написана О. Кониським на основі багатьох доти невідомих матеріалів, у збиранні яких взяло участь широке коло громадськості, — «Тарас Шевченко-Грушівський. Хроніка його життя» (Львів, 1898, 1901). Тут уперше значне місце приділене не лише життєпису, а й літературній та мистецькій біографії, психології творчості. Кониський пішов далі від своїх попередників у висвітленні участі Шевченка в революційно-визвольній боротьбі, але обмежився — відповідно до властивої йому ліберально-буржуазної просвітянської ідеології — визначенням поета як діяча демократичного плану; революційність його світогляду, його громадська діяльність залишилися поза увагою автора.

Між численними популярними біографічними нарисами вирізняються чіткою демократичною позицією книжки В. Краніхфельда (1901, 1911, 1914) і В. Яковенка (1894); остання була в бібліотеці В. І. Леніна та Н. К. Крупської під час перебування їх в еміграції і використовувалася для шифрованого листування з харківськими більшовиками.

Загалом дожовтневе шевченкознавство нагромадило чималий біографічний матеріал, визначило й частково розробило основні етапи зовнішньої біографії Шевченка, порушило окремі питання його світогляду та висвітлило фрагменти політичної біографії, даючи їм далеко не завжди правильну інтерпретацію, заклало основи методики біографічного дослідження, розробка якої гальмувалася загальною слабкістю й обмеженістю ідеології та методології буржуазного літературознавства. Не втрачає і понині наукову цінність доробок революційно-демократичних і марксистських критиків дожовтневого часу 10.



8 Французький текст доповіді М. Драгоманова на Міжнародному літературному конгресі в Парижі (Женева, 1878) про становище української літератури зберігся в особистій бібліотеці К. Маркса, з його відкресленнями на полях.

9 Історію дослідження участі Шевченка в революційно-визвольному русі докладніше див.: Шабліовський Є. С. Шевченко і визвольний рух 40 — 60-х років XIX ст. в Росії і на Україні. — В кн.: Шевченкознавство. Підсумки й проблеми. К., 1975, с 272 — 316.

10 Див. про це: Комишанченко М. П. З історії українського шевченкознавства: Творчість Т. Г. Шевченка в оцінці дожовтневого літературознавства, — К., 1972. /7/



Перемога Великої Жовтневої соціалістичної революції поклала початок розвиткові нового, радянського літературознавства на грунті марксистсько-ленінської методології дослідження. Активно розвивається і шевченкознавство: в державному масштабі провадиться розшук і нагромадження шевченківських матеріалів, у тому числі й біографічних, готується їх публікація, створюється спеціальний науковий центр шевченкознавчих досліджень — Інститут Тараса Шевченка, пізніше — Інститут української літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР, нині — Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР, видаються збірники наукових праць та матеріалів, окремі монографічні дослідження, розпочато повне видання творів.

У 30-х роках остаточно утверджується концепція революційного демократизму Шевченка, його належності до різночинського періоду визвольного руху, єдності з революційно-демократичним табором, «партією Чернишевського»; інтенсифікується розробка питань світогляду митця і його політичної біографії (праці О. Дорошкевича, Є. Шабліовського). Особливо широко розгорнулися шевченкознавчі дослідження у переддень 125-річчя від дня народження поета, у підготовці й святкуванні якого взяли участь науковці усієї країни. З монографічних видань цих років слід згадати оригінальні дослідження М. Шагінян «Шевченко» (1941) та І. Айзенштока «Як працював Шевченко» (1940).

50-ті роки ознаменувалися інтенсивною працею над упорядкуванням і виданням шевченківських матеріалів. Збагатився рукописний фонд. 1957 р. завершено видання шести томів Повного зібрання творів; вийшло декілька збірників біографічних документів (1950, 1961, 1963, 1975 — перевиданий 1982 р.); у 1958 та 1962 рр. з’явилися друком три збірники спогадів (1982 р. вийшов найповніший з них, укладений В. Бородіним та М. Павлюком). Важливе значення мало видання літописів (1959, упорядники В. Анісов та Є. Середа, перевиданий 1976 р.; 1961, упорядкований М. Ткаченком).

З 1952 р. Інститут літератури проводить наукові шевченківські конференції за участю вищих учбових закладів та широких кіл наукової громадськості країни. 1983 р. відбулася чергова 26-та наукова шевченківська конференція. Видано матеріали 25-ти конференцій у 23-х книжках. Конференції суттєво посилили консолідацію наукових сил та координацію їх роботи. Багато заважила й пильна увага учасників цих форумів до питань методології та методики досліджень, у тому числі й біографічних 11.



11 Про розвиток шевченкознавства в радянський час див.: Кирилюк Є. П. Шевченко і наш час — К., 1968; Шевченкознавство: Підсумки й проблеми; Шевченківський словник: В 2-х т. К., 1977, т. 2, с 379 — 387.



Підготовка до шевченківських ювілеїв 1961 та 1964 рр. стимулювала широке розгортання досліджень, пошуки нових матеріалів. Видано двотомну бібліографію шевченкіани (1963), що охопила публікації 1839 — 1959 рр. Готується нове дванадцятитомне академічне видання літературної мистецької спадщини поета. Опубліковано значну кількість популярних критико-біографічних нари-/8/сів, збірників праць, монографій. Серед останніх — монографії Є. Кирилюка «Т. Г. Шевченко. Життя і творчість» (К., 1959, доповнена й перевидана 1964), Є. Шабліовського «Шевченко и русские революционные демократы. 1858 — 1861» (М., 1962), Ф. Прийми «Шевченко и русская литература XIX века» (М.; Л., 1961), відзначені Ленінською премією 1964 р.

На цей час у радянському літературознавстві вже склалися — на основі марксистсько-ленінської методології — досить чіткі теоретичні й методичні засади наукової біографії, певні погляди на те, що являють собою її основні компоненти — предмет, матеріал, джерела матеріалу, зміст біографічного дослідження, форми його викладу. Так, предметом біографії є історія розвитку особистості письменника. Вона цікавить біографа «совсем не в плоскости истории семейных нравов, быта, индивидуальных физиолого-патологических качеств личности и т. п., но только — в плане истории тех событий, переживаний, изменений в личной жизни автора, которые находятся в связи с развитием национальной культуры, общественной мысли, общественно-идеологической борьбы и ее специфических отражений в атмосфере разных видов искусства, в плане развития творческой деятельности этого автора, стиля его социального поведения, его мировоззрения, характера и содержания его переживаний, его жизненного опыта и т. п.» 12. Цей предмет вивчається на біографічному матеріалі, який становлять факти життя письменника та його висловлювання (з творами включно), а також історія суспільно-політичного й культурного життя доби. Джерелами матеріалу виступають насамперед літературна й мистецька спадщина письменника, його листування, листування третіх осіб, мемуари сучасників, документи, відомості у тогочасній пресі, деякі фольклорні матеріали, а також усі попередні біографічні праці й дослідження громадської та культурної історії суспільства.

Питання про те, в якій мірі творчість може бути джерелом біографічних даних, в усі часи залишалося чи не найважливішою біографічною проблемою: позитивістські літературознавчі школи послуговувалися різними видозмінами так званого біографічного методу, а суб’єктивно-ідеалістичні — взагалі не визнавали ніякого зв’язку твору з реальністю, вважаючи його самодостатнім феноменом. Радянське літературознавство, вирішуючи це питання, розглядає творчість у кількох аспектах — суспільно-політичному (громадянська позиція художника), психологічному (особливості психології творчості, світовідчуття й світосприймання, творчої уяви), історико-літературному (літературний метод і біографія тощо). Марксистськоленінський соціологічний метод з його принципами історизму, об’єктивності, партійності виступає надійним інструментом дослідження біографії письменника, допомагає уникнути емпіричного нагромадження фактів чи тенденційного їх добору. Критерієм добору фактів є насамперед причетність їх до творчості, до історії розвитку світогляду письменника.



12 Виноградов В. В. Проблема авторства и теория стилей. — М., 1961, с. 34. /9/



Питання про значення літературного доробку Шевченка як біографічного матеріалу — це питання про автобіографізм його творчості. Дана якість спадщини поета безсумнівна, її використовували й дожовтневі біографи; але вони здебільшого абсолютизували її, цілковито — в дусі наївного біографізму — ототожнюючи ліричного героя чи розповідача з самим поетом. Через це протягом тривалого часу документально не перевірені літературні факти потрапляли в біографічні праці як факти життя самого письменника. Радянські біографи здебільшого враховували соціальний характер художнього узагальнення, притаманний образу ліричного героя у Шевченка (пор., наприклад, вірш «Якби ви знали, паничі»). У багатій на автобіографічні деталі російській прозі митця помічаємо і наявність художнього домислу, і неточності пам’яті, і деяку переоцінку минулих подій з точки зору вже зрілої людини — самого письменника, що згадує своє дитинство і юність.

Надзвичайно важливим документом є щоденник Шевченка (1857 — 1858 рр.) — у ньому щирість і точність викладу подій має цілком документальний характер. А от інший біографічний документ — автобіографія, написана для журналу «Народное чтение» 1860 р. з певною метою — мобілізувати громадську думку до справи визволення рідних поета з кріпацтва, а також з ширшим наміром — послужити загальній справі боротьби за знищення кріпосного права, — містить в обох редакціях деякі фактичні неточності, і це доводиться мати на увазі при її використанні як біографічного джерела.

Безпосередньо пов’язана з дослідженням найдрібніших біографічних подробиць справа атрибуції мистецьких творів Шевченка-художника, а також коментування його листування й листування третіх осіб, публікації дотичних до нього документів. Багатий біографічний матеріал дають спогади сучасників, але — при обов’язковій критичній перевірці їх за допомогою інших джерел.

Проблема змісту біографії складає найважливіший розділ теорії біографічного дослідження — через труднощі висвітлення таких аспектів, як суспільні умови («епоха»), світогляд художника та його творчість у їх взаємозв’язку і взаємозалежності. У дожовтневому «академічному», буржуазному літературознавстві епоха нерідко висвітлювалася паралельно життєписові — тільки як його тло; нині вона досліджується як важливий чинник формування особистості письменника, становлення його світогляду, виявленого в творчості, у діяльності взагалі.

Саме світогляд — історія його формування й розвитку, відбита в творчості митця, — становить головний стрижень біографії, яка має розкрити ставлення письменника до сучасності, місце його в суспільно-політичній і літературній боротьбі, розглядаючи кожен його значний твір як громадський вчинок і висвітлюючи суспільний резонанс, викликаний публікацією творів. У полі зору біографа має бути і біографія почуттів, психологічний портрет письменника. У способі викладу в праці нерідко поєднується пізнавальна функ-/10/ція з естетичною, що посилює її ідейно-виховний вплив на читача. Такі основні теоретичні засади біографічного дослідження 13.



13 Про теорію та історію шевченківської біографістики див.: Смілянська В. Л. Біографічна шевченкіана (1861 — 1981). — К., 1984.



На початок 60-х років уже склалися передумови для створення грунтовної біографічної праці академічного типу. 1964 р. Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР видав колективну монографію «Т. Г. Шевченко. Біографія» (автори — Є. Кирилюк, Є. Шабліовський, В. Шубравський). Вона лягла в основу нового її варіанта, що пропонується читачеві.

У праці 1964 р. враховано практично всі відомі на той час джерела з поправками на обставини їх створення, авторство тощо. Відповідно до цього автори або посилаються на них як на вірогідні, або спростовують їх. Випадки довіри до сумнівних матеріалів нечасті. З великою обережністю підійшли біографи до питання про автобіографізм творчості Шевченка: вона використана з урахуванням її художньої специфіки. Сама ж літературна (а також мистецька) біографія розкривається в плані біографічного дослідження: висвітлюється історія виникнення задуму, написання, публікування, розкривається ідейний зміст твору в плані характеристики світогляду і як «громадський вчинок» у суспільно-літературній боротьбі свого часу, повідомляються відгуки на твір.

Біографічний матеріал компонується за певними аспектами (власне життєпису, політичної, літературної, мистецької та інтимної біографій тощо). Основний змістовий складник — історія розвитку світогляду, становлення й утвердження його як революційно-демократичного у тісних контактах з суспільно-політичним життям доби, з революційно-визвольним рухом. Значна увага приділена характеристиці оточення — відповідно до ролі тієї чи іншої особи в житті поета та її суспільній вазі. У ряді випадків справедливо вказується на можливість знайомства Шевченка з тим чи іншим діячем, але така можливість не видається авторами за дійсний факт. Усе ж поодинокі гіпотези потрапили у виклад без необхідних застережень. Загалом же ця праця збагатила шевченкознавство справді науковою біографією митця.

Від часу її виходу в світ минуло два десятиліття. За цей період збільшилась джерельна база: вийшли друком нове повне видання творів поета у шести томах (1963 — 1964), чотиритомне видання мистецької спадщини, ряд збірників праць наукових шевченківських конференцій, два збірники досліджень, видані Державним музеєм Т. Г. Шевченка в Києві, два видання збірника біографічних документів, упорядкованого цим же музеєм, збірник спогадів, низка статей і монографій, узагальнююче дослідження, що містить і огляд біографічних праць, — «Шевченкознавство. Підсумки й проблеми» (1975) і, що найважливіше, — двотомний «Шевченківський словник» (1976 — 1977) з великою кількістю різного обсягу біографічних розвідок. Серед нових біографічних досліджень заслуговують на особливу увагу праці Ф. Прийми, П. Жура, Л. Большакова, Є. Кирилюка, /11/ А. Костенка й Е. Умірбаєва, Г. Сергієнка, Н. Чернишевської. Виникла, отже, потреба переглянути й доповнити колективну монографію 1964 р.

Колектив авторів, критично використовуючи найновіші біографічні дослідження, широко звертається до архівних джерел, перших публікацій мемуарів та інших матеріалів. Факти зовнішньої біографії поета осмислюються в світлі його внутрішнього, світоглядного розвитку, становлення його революційно-демократичних поглядів. Значне місце відведено висвітленню контактів Шевченка з оточенням, участі в революційно-визвольній боротьбі. Ряд імен уводиться в біографію митця вперше.

Відверто вказуючи на наявність у біографії «білих плям», автори не намагаються уникнути дискусійних питань, полемізуючи з необгрунтованими, на їх погляд, твердженнями деяких дослідників, зі спробами бездоказово передатувати листування, спогади чи інші надійні джерела.

Колектив авторів вважає головним завданням дослідження розвитку світогляду, а також висвітлення творчої — і літературної, і мистецької — біографії Шевченка, прагнучи розглядати їх саме в біографічних аспектах: у плані психології творчості, еволюції світогляду, історії написання й опублікування, втручання цензури, відгуків у пресі та сприйняття твору громадськістю.

Повніше досліджено тут літературну історію першого «Кобзаря», поеми «Гайдамаки», ранніх балад і поем, альбому «Три літа», створення «Малої» та «Більшої» книжок, останнього прижиттєвого видання «Кобзаря» 1860 р. Докладно і з залученням нових даних висвітлено перші роки перебування Шевченка в Петербурзі, першу подорож на Україну, перебування в Орській фортеці й Оренбурзі, службу в Новопетровському укріпленні, третю подорож на Україну, останні роки життя. Ряд фактів уведено в більш строгі хронологічні рамки; уточнена атрибуція деяких мистецьких матеріалів, датування автографів поезій.

Завдяки пильній увазі до світоглядних проблем формування й розвитку Шевченка-мислителя, ідеолога революційної демократії, до його політичної біографії праця активно протидіє спробам буржуазно-націоналістичних перекручень світогляду й творчості поета.

Розділи написали: Є. П. Кирилюк — «Дитячі та юнацькі роки (1814 — 1830)», «Подорож на Україну 1843 року», «Знову в Петербурзі (1844 — 1845)», «Знову на Україні (1845 — 1847)»; В. С. Бородін — «Перші роки в Петербурзі (1831 — 1838)», «Навчання в Академії мистецтв. Поява «Кобзаря» та «Гайдамаків» (1838 — 1842)»; В. Є. Шубравський — «У казематі (1847)», «Заслання (Орська фортеця — Аральська експедиція — Оренбург. 1847 — 1850)»; В. Л. Смілянська — «У Новопетровському укріпленні (1850 — 1857)»; Є. С Шабліовський та В. Л. Смілянська — «Повернення (Астрахань — Нижній Новгород. 1857 — 1858)»; Є. С. Шабліовський та В. Є. Шубравський — «У Петербурзі (1858 — 1859)», «На Україні (1859)»; Є. С. Шабліовський — «У Москві (1858)», «Останні роки життя. Смерть поета. Похорон (1859 — 1861)». /12/












Попередня     Головна     Наступна


Етимологія та історія української мови:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчанин, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )




Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Iзборник. Історія України IX-XVIII ст.