[Тарас Шевченко. Зібрання творів: У 6 т. — К., 2003. — Т. 2: Поезія 1847-1861. — С. 311-328; 721-726.]

Попередня     Головна     Наступна             Варіанти





МАРІЯ

(Поема)


Радуйся, Ты бо обновила еси зачатыя студно.

Акафіст Пресвятій Богородиці.

Ікос 10.


Все упованіє моє

На Тебе, мій пресвітлий раю,

На милосердіє Твоє,

Все упованіє моє

На Тебе, Мати, возлагаю.

Святая сило всіх святих,

Пренепорочная, Благая!

Молюся, плачу і ридаю:

Воззри, Пречистая, на їх,

Отих окрадених, сліпих

Невольників. Подай їм силу

Твойого мученика-Сина,

Щоб хрест-кайдани донесли

До самого, самого краю.

Достойно пєтая! Благаю!

Царице неба і землі!

Вонми їх стону і пошли

Благий конець, о Всеблагая!

А я, незлобний, воспою,

Як процвітуть убогі села,

Псалмом і тихим, і веселим

Святую доленьку Твою.

А нині плач, і скорбь, і сльози

Душі убогої — убогий

Остатню лепту подаю.


У Йосипа, у тесляра

Чи в бондаря того святого,

Марія в наймичках росла.

Рідня була. Отож небога

Уже чимала піднялась,

Росла собі та виростала

І на порі Марія стала... /312/

Рожевим квітом розцвіла

В убогій і чужій хатині,

В святому тихому раю.

Тесляр на наймичку свою,

Неначе на свою дитину,

Теслу, було, і струг покине

Та й дивиться; і час мине,

А він і оком не мигне

І думає: — Ані родини!

Ані хатиночки нема,

Одна-однісінька!.. Хіба...

Ще ж смерть моя не за плечима?.. —

А та стоїть собі під тином

Та вовну білую пряде

На той бурнус йому святешний

Або на берег поведе

Козу з козяточком сердешним

І попасти і напоїть,

Хоч і далеко. Так любила ж

Вона той тихий Божий став,

Широкую Тиверіаду,

І рада, аж сміється, рада,

Що Йосип, сидячи, мовчав,

Не боронив їй, не спиняв

На став іти; іде, сміється,

А він сидить та все сидить,

За струг сердега не береться...

Коза нап’ється та й напасеться.

А дівчина собі стоїть,

Неначе вкопана, під гаєм,

І смутно, сумно позирає

На той широкий Божий став,

І мовила: — Тиверіадо!

Широкий царю озерам!

Скажи мені, моя порадо!

Якая доля вийде нам

З старим Іосифом? О доле! —

І похилилась, мов тополя

Од вітру хилиться в яру.

— Йому я стану за дитину.

Плечми моїми молодими

Його старії підопру! —

І кинула кругом очима,

Аж іскри сипнули з очей. /313/

А з добрих молодих плечей

Хітон полатаний додолу

Тихенько зсунувся. Ніколи

Такої Божої краси

Ніхто не узрить! Злая ж доля

Колючим терном провела,

Згнущалася над красотою!

О доленько! Понад водою

Ходою тихою пішла.

Лопух край берега найшла,

Лопух зорвала і накрила,

Неначе бриликом, свою

Головоньку тую смутную,

Свою головоньку святую!

І зникла в темному гаю.

О світе наш незаходимий!

О Ти, Пречистая в женах!

Благоуханний зельний крине!

В яких гаях? В яких ярах,

В яких незнаємих вертепах

Ти заховаєшся од спеки

Огнепалимої тії,

Що серце без огню розтопить

І без води прорве, потопить

Святії думоньки твої?

Де ти сховаєшся? Нігде!

Огонь заклюнувся вже, годі!

Уже розжеврівся. І шкода,

Даремне сила пропаде.

До крові дійде, до кості

Огонь той лютий, негасимий,

І, недобитая, за сином

Повинна будеш перейти

Огонь пекельний! Вже пророчить,

Тобі вже зазирає в очі

Твоє грядущеє. Не зри!

Сльозу пророчую утри!

Заквітчай голову дівочу

Лілеями та тим рясним

Червоним маком. Та й засни

Під явором у холодочку,

Поки що буде. /314/

Увечері, мов зоря тая,

Марія з гаю вихожає

Заквітчана. Фавор-гора,

Неначе з злата-серебра,

Далеко, високо сіяє,

Аж сліпить очі. Підняла

На той Фавор свої святиє

Очиці кроткіє Марія

Та й усміхнулась. Зайняла

Козу з козяточком з-під гаю

І заспівала. —

«Раю! раю!

Темний гаю!

Чи я, молодая,

Милий Боже, в твоїм раї

Чи я погуляю,

Нагуляюсь? »

Та й замовкла.

Круг себе сумно озирнулась,

На руки козеня взяла

І веселенькая пішла

На хутір бондарів убогий.

А йдучи, козеня, небога,

Ніби дитину, на.руках

Хитала, бавила, гойдала,

До лона тихо пригортала

І цілувала. Козеня,

Неначе теє кошеня,

І не пручалось, не кричало,

На лоні пестилося, гралось.

Миль зо дві любо з козеням

Трохи, трохи не танцювала

І не втомилась. Вигляда

Старий, сумуючи під тином,

Давненько вже свою дитину.

Зострів її і привітав

І тихо мовив: — Де ти в Бога

Загаялась, моя небого?

Ходімо в кущу, опочий,

Та повечеряємо вкупі

З веселим гостем молодим;

Ходімо, доненько. — Який?

Який се гость? — Із Назарета

Зайшов у нас підночувать. /315/

І каже, Божа благодать

На ветхую Єлисавету

Учора рано пролилась,

Учора, каже, привела

Дитину, сина. А Захарій

Старий нарек його Іваном...

Так бачиш що! — А гость роззутий,

Умитий з кущі вихожав

В одному білому хітоні,

Мов намальований сіяв,

І став велично на порозі,

І, уклонившися, вітав

Марію тихо. Їй, небозі,

Аж дивно, чудно. Гость стояв

І ніби справді засіяв.

Марія на його зирнула

І стрепенулась. Пригорнулась,

Неначе злякане дитя,

До Йосипа свого старого,

А потім гостя молодого

Просила, ніби повела

Очима в кущу. Принесла

Води погожої з криниці,

І молоко і сир козлиці

Їм на вечерю подала.

Сама ж не їла й не пила.

В куточку мовчки прихилилась

Та дивувалася, дивилась,

І слухала, як молодий

Дивочний гость той говорив.

І словеса його святиє

На серце падали Марії,

І серце мерзло і пеклось!


— Во Іудеї не було, —

Промовив гость, — того ніколи,

Що нині узриться. Равві,

Равві великого глаголи

На ниві сіються новій!

І виростуть, і пожнемо

І в житницю соберемо

Зерно святеє. Я Месію

Іду народу возвістить! —

І помолилася Марія

Перед апостолом. /316/

Горить

Огонь тихенько на кабиці,

А Йосип праведний сидить

Та думає... Уже зірниця

На небі ясно зайнялась.

Марія встала та й пішла

З глеком по воду до криниці.

І гость за нею, і в ярочку

Догнав Марію...

Холодочком

До сходу сонця провели

До самої Тиверіади

Благовістителя. І раді,

Радісінькі собі прийшли

Додому.

Жде його Марія,

І ждучи плаче, молодії

Ланити, очі і уста

Марніють зримо. — Ти не та,

Не та тепер, Маріє, стала!

Цвіт зельний, наша красота! —

Промовив Йосип. — Диво сталось

З тобою, доненько моя!

Ходім, Маріє, повінчаймось,

А то... — Й не вимовив: уб’ють

На улиці. — І заховаймось

В своїм оазисі. — І в путь

Марія нашвидку збиралась

Та тяжко плакала, ридала.


Отож вони собі ідуть,

Несе з торбиною на плечах

Нову коновочку старий.

Спродать би то та молодій

Купить хустиночку до речі,

Та й за повінчання оддать.

О старче праведний, багатий!

Не од Сіона благодать,

А з тихої твоєї хати

Нам возвістилася. Якби

Пречистій їй не дав ти руку,

Рабами б бідниє раби

І досі мерли би. О муко!

О тяжкая душі печаль! /317/

Не вас мені, сердешних, жаль,

Сліпі і малиє душою,

А тих, що бачать над собою

Сокиру, молот і кують

Кайдани новиє. Уб’ють,

Заріжуть вас, душеубійці,

І із кровавої криниці

Собак напоять.

Де ж подівсь

Дивочний гость отой лукавий?

Хоч би прийшов та подививсь

На брак той славний і преславний,

На брак окрадений! Не чуть,

Не чуть ані його, ані Месії,

А люди ждуть чогось і ждуть,

Чогось непевного. Маріє!

Ти, безталанная, чого

І ждеш і ждатимеш од Бога

І од людей Його? Нічого,

Ніжé апостола того,

Тепер не жди. Тесляр убогий

Тебе повінчану веде

В свою убогую хатину.

Молися й дякуй, що не кинув,

Що на розпуття не прогнав.

А то б цеглиною убили —

Якби не вкрив, не заховав!

В Єрусалимі говорили

Тихенько люде, що стяли

У городі Тиверіаді

Чи то якогось розп’яли

Провозвістителя Месії.

— Його! — промовила Марія,

І веселесенька пішла

У Назарет. І він радіє,

Що наймичка його несла

В утробі праведную душу

За волю розп’ятого мужа.


Ото вони собі ідуть,

Прийшли додому. І живуть

Повінчані, та не веселі.

Тесляр колисочку дебелу

Майструє в сінях. А вона,

Пренепорочная Марія, /318/

Сидить собі коло вікна

І в поле дивиться, і шиє

Малесеньке сороченя —

Комусь то ще?

— Хазяїн дома? —

Надворі крикнуло. — Указ

Од кесаря, його самого,

Щоб ви сьогодня, сей же час!

Ви на ревізію у город,

У город Віфлієм ішли. —

І зник, пропав той тяжкий голос.

Тілько руна в яру гула.


Марія зараз заходилась

Пекти опрісноки. Спекла,

В торбину мовчки положила

І мовчки за старим пішла

У Віфлієм. — Святая сило!

Спаси мене, мій Боже милий! —

Тілько й промовила. Ідуть,

Сумуючи, собі обоє.

І вбогії перед собою

Козу з козяточком женуть,

Бо дома ні на кого кинуть.

А може, Бог пошле дитину

В дорозі; от і молоко

Сердешній матері. Скотина

Іде, пасучися; рядком

Ідуть за нею батько й мати

І починають розмовляти

Поволі, тихо. — Семіон

Протопресвітер, — Йосип мовив, —

Такеє-то пророче слово

Сказав мені. — Святий закон!

І Авраама і Мойсея!

Возобновлять мужі єсеї.

І каже, поти не умру,

Поки Месію не узрю! —

Чи чуєш ти, моя Маріє?

Месія прийде! — Вже прийшов,

І ми вже бачили Месію! —

Марія мовила.

Найшов

Опріснок Йосип у торбині, /319/

Дає та й каже: — На, моя дитино,

Поки що буде, укріпись,

До Віфлієма не близенько;

Та й я спочину. Утомивсь. —

Та й сіли на шляху гарненько

Полудновать. Отож сидять,

А сонце праведне швиденько

Додолу котиться. І глядь!

Сховалося, і смеркло в полі.

І диво дивнеє! ніколи

Ніхто не бачив і не чув

Такого дива. Аж здрогнув

Святий тесляр. Мітла з востоку

Над самим Віфліємом, боком,

Мітла огненная зійшла.

І степ і гори осіяла.

Марія з шляху не вставала,

Марія сина привела.

Єдиную тую дитину,

Що нас од каторги спасла!

І Пресвятая, неповинна,

За нас, лукавих, розп’ялась!

А недалеко край дороги

Отару гнали чабани

Та й їх побачили. Небогу,

Її й дитяточко взяли

І у вертеп свій принесли,

І чабани його убогі

Еммануїлом нарекли.


До сходу сонця, рано-рано

У Віфліємі на майдані

Зійшовся люд і шепотить,

Що щось непевне з людьми буде

Во Іудеї. Гомонить

І тихне люд. — О люди! люди! —

Чабан якийсь біжить, кричить.

— Пророчество Ієремія,

Ісаія збулось! збулось!

У нас, у пастирей, Месія

Родився вчора! — Загуло

У Віфліємі на майдані:

— Месія! Іісус! Осанна! —

І люд розходивсь. /320/

Через час

Чи через два прийшов указ

І легіон з Єрусалима,

Од того Ірода. Незриме

Й нечуте сталося тойді.

Ще діточки сповиті спали,

Ще купіль гріли матері,

Намарне гріли: не купали

Маленьких діточок своїх!

Ножі солдати сполоскали

В дитячій праведній крові!

Такеє-то на світі сталось!

Дивітеся ж, о! матері!

Що роблять іроди-царі!


Марія навіть не ховалась

З своїм младенцем. Слава вам,

Убогим людям, чабанам,

Що привітали, заховали

І нам Спасителя спасли.

Од Ірода. Нагодували,

І напоїли, і дали

Кожух і свиту на дорогу,

І, небораки, додали

Ослицю дійну. І небогу

З її дитяточком малим

І посадили й провели

Вночі тайними манівцями

На шлях мемфіський. А мітла,

Мітла огненная світила,

Неначе сонце, і дивилась

На ту ослицю, що несла

В Єгипет кроткую Марію

І нарожденного Месію.


Якби де на світі хоть раз

Цариця сіла на ослицю,

То слава б стала про царицю

І про великую ослицю

По всьому світу. Ся ж несла

Живого істинного Бога.

Тебе ж, сердешну, копт убогий

Хотів у Йосипа купить,

Та здохла ти: мабуть, дорога

Таки завадила тобі? /321/

У Нілі скупанеє спить

У пелюшках долі, під вербою,

Дитяточко. А меж лозою

З лози колисочку плете

Та плаче праведная Мати,

Колиску тую плетучи.

А Йосип заходився хату

Із очерету будувати,

Щоб хоч укритися вночі.

З-за Нілу сфінкси, мов сичі,

Страшними мертвими очима

На теє дивляться. За ними

На голому піску стоять

По шнуру піраміди вряд,

Мов фараонова сторожа,

І ніби фараонам знать

Вони дають, що правда Божа

Встає вже, встала на землі.

Щоб фараони стереглись.


Марія найнялася прясти

У копта вовну. А святий

Іосиф взявсь отару пасти,

Щоб хоч козу ту заробить

На молоко малій дитині.

Минає рік, коло хатини

В повіточці своїй малій

Той бондар праведний, святий,

І гадки, праведний, не має,

Барило й бочку набиває

Та ще й курникає. А ти?

Не плачеш ти і не співаєш,

Гадаєш, думаєш-гадаєш,

Як його вчити, навести

На путь святий святого сина,

І як його од зол спасти?

Од бурь житейських одвести?


Ще рік минув. Коло хатини

Коза пасеться; а дитина

І невеличке козеня

У сінях граються. А мати

Сидить на призьбі коло хати

Та вовну з кужеля пряде. /322/

Аж ось і сам старий іде

З ціпочком тихо попід тином:

Носив у город шапличок

Продать. Йому медяничок,

А їй немудрую хустину,

Собі ж несе на постоли

Ременю доброго. Спочинув

Та й каже: — Доню, не журись.

Царя вже Ірода не стало.

Чогось увечері наївсь,

Та так наївся, що й опрігсь,

Такеє-то мені сказали.

Ходімо, — каже, — у свій гай,

У свій маленький тихий рай!

Ходім додомоньку, дитино.

— Ходім, — сказала та й пішла

На Ніл сороченята прати

В дорогу синові. Паслась

Коза з козятком коло хати,

А Йосип сина забавляв,

На призьбі сидя, поки мати

На річці прала ті малі

Сорочечки. А потім в хаті

Поморщив добре постоли

Собі в дорогу. Та й знялись

До сходу сонця, по торбині

На плечі взявши, а дитину

Удвох в колисочці несли.

То сяк, то так прийшли додому.

Бодай не довелось нікому

Узріть такеє. Благодать!

Гайочок тихий серед поля,

Одна єдиная їх доля

Отой гайочок! І не знать,

Де він кохався. І хатина,

Все, все сплюндровано. В руїні

Їм довелося ночувать.

В ярок Марія до криниці

Швиденько кинулася. Там

Колись-то з нею яснолиций

Зострівся гость святий. Бур’ян,

Будяк колючий з кропивою

Коло криниці поросли.

Маріє! Горенько з тобою! /323/

Молися, серденько, молись!

Окуй свою святую силу...

Долготерпєнієм окуй,

В сльозах кровавих загартуй!..

Небога трохи не втопилась

У тій криниці. Горе нам

Було б, іскупленним рабам!

Дитина б тая виростала

Без Матері, і ми б не знали

І досі правди на землі!

Святої волі! Схаменулась

І тяжко, важко усміхнулась,

Та й заридала. Полились

На цямрину святиє сльози

Та й висохли. А їй, небозі,

Полегшало.


Єлисавета,

Стара вдова, у Назареті

З малим синком своїм жила,

Таки з Івасем. Та й була

Якась рідня їм. Вранці-рано

Свою дитину, безталанна,

Нагодувала, одягла

І за святим своїм пішла

У Назарет той до вдовиці

В сусіди, в наймички проситись!


Дитяточко собі росло,

З Івасем-удовенком гралось.

Уже чимале підросло.

Якось вони собі гуляли

Удвох на улиці, знайшли

Дві палички та й понесли

Додому матерям на дрова.

Звичайні діточки! Ідуть

І веселенькі, і здорові,

Аж любо гля[ну]ть, як ідуть!

Отож воно, мале, взяло

Другую паличку у Йвася —

Івась у коники і[г]рався —

Зробило хрестик та й несло

Додому, бачте, показати,

Що й він уміє майструвати. /324/

Марія ще за ворітьми

Дітей зостріла, і зомліла,

І трупом пала, як узріла

Той хрестик-шибеничку. — Злий!

Недобрий чоловік, лихий!

Навчив тебе, моя дитино,

Зробить оце! Покинь! Покинь! —

А він, маленький, неповинний,

Святую шибеничку кинув

І заридав, і пролились

Ще в перший раз младенчі сльози

На лоно матернє. Небозі

Ніби полегшало. Взяла

У холодочок завела,

В бур’ян, в садок, поцілувала

Та коржиком погодувала,

Свіженьким коржиком. Воно ж

Попестилось собі, погралось

Та й спатоньки, мале, лягло

Таки ж у неї на колінах.

Отож і спить собі дитина,

Мов янгеляточко в Раю.

І на єдиную свою

Та Мати дивиться і плаче

Тихенько-тихо; ангел спить,

То щоб його-то не збудить.

Та й не догледіла. Неначе

Окропу капля, як огонь

На його впала, і воно

Прокинулось. Швиденько сльози

Марія втерла, сміючись,

Щоб він не бачив. І небозі

Не довелося одурить

Малого сина. Подивилось

І заридало.


Заробила

Чи то позичила вдова

Півкопи тую на буквар.

Сама б учила, так не знала ж

Вона письма того. Взяла

Та в школу хлопця одвела,

У ієсейську. Доглядала ж

Сама його, сама й навчала /325/

Добру і розуму. Івась,

Таки вдовенко, в його вдавсь,

То вдвох собі й ходили в школу

І вчились вкупочці. Ніколи

Ані пограється з дітьми,

Ані побігає; самий,

Один-однісінький, бувало,

Сидить собі у бур’яні

Та клепку теше. Помагало

Святому батькові в трудах.

Якось по сьомому годочку —

Мали́й вже добре майстрував —

Одпочиваючи в куточку,

Старий на сина дивувавсь,

Який-то з його майстер буде!

Які-то люди з його будуть!

Та взявши відер, кандійок,

І батько, й мати, і воно

Пішли на ярмарок у самий

Самісінький Єрусалим.

Хоч і далеко, так спродати

Дорогше можна. От прийшли,

Розташувались. Батько й мати

Сидять собі та продають

Добро своє. А де ж дитина?

Побігло десь. Шукає сина

Та плаче мати. І не чуть,

Де ділося. У синагогу

Зайшла благать благого Бога,

Щоб син її найшовсь. Аж глядь,

Межи раввінами дитина,

Її хлоп’яточко, сидить

І научає, неповинне,

Як в світі жить, людей любить,

За правду стать! за правду згинуть!

Без правди горе! — Горе вам,

Учителі-архієреї! —

І дивувались фарисеї

І книжники його речам.

А радость Матері Марії

Неізреченная. Месію,

Самого Бога на землі

Вона вже зріла.

Спродались, /326/

Во храмі помолились Богу

І веселенькі у дорогу

Додому рушили вночі

По холодочку.


Виростали

І вкупі вчились, ростучи

Святиє діточки. Пишались

Святиє тії матері

Своїми дітками. Із школи

Путем терновим розійшлись

Обидва. Божії глаголи,

Святую правду на землі

І прорекли, і розп’ялись

За воленьку, святую волю!


Іван пішов собі в пустиню,

А твій меж люди. А за ним,

За Сином праведним своїм,

І ти пішла. В старій хатині

В чужій покинула його,

Святого Йосипа свого!

Пішла тинятись попідтинню,

Аж поки, поки не дійшла

Аж до Голгофи.

Бо за Сином

Святая Мати всюди йшла,

Його слова, його діла —

Все чула, й бачила, і мліла,

І мовчки трепетно раділа,

На Сина дивлячись. А він

Сидить, було, на Єлеоні,

Одпочива. Єрусалим

Розкинувсь гордо перед ним,

Сіяє в золотім вісоні

Ізраїльський архієрей!

Романський золотий плебей!

І час і два мине, не встане,

На матір навіть не погляне

Та аж заплаче, дивлячись

На іудейськую столицю.

Й вона заплаче, ідучи

У яр по воду до криниці,

Тихесенько. І принесе /327/

Води погожої, і вмиє

Утомлені стопи святиє,

І пити дасть, і отрясе,

Одує прах з його хітона,

Зашиє дірочку та знову

Під смокву піде. І сидить

І дивиться, о Всесвятая!

Як Син той скорбний спочиває.

Аж ось і дітвора біжить

Із города. Його любили

Святиє діточки. Слідком

За ним по улиця[х] ходили,

А іноді й на Єлеон

До його бігали малії.

Отож прибігли. — О святії!

Пренепорочниє! — сказав,

Як узрів діток. Привітав

І цілував, благословляя,

Погрався з ними, мов маленький,

Надів бурнус. І веселенький

З своїми дітками пішов

В Єрусалим на слово нове,

Поніс лукавим правди слово!

Не вняли слову! Розп’яли!

Як розпинать Його вели,

Ти на розпутії стояла

З малими дітьми. Мужики,

Його брати, ученики,

Перелякались, повтікали.

— Нехай іде! Нехай іде!

Отак і вас він поведе! —

Сказала дітям. І упала

На землю трупом.

Розп’ялась

Твоя єдиная дитина!

А ти, спочинувши під тином,

У Назарет отой пішла!

Вдову давно вже поховали

В чужій позиченій труні

Чужії люде. А Івана

Її зарізали в тюрмі.

І Йосипа твого не стало.

І ти, як палець той, осталась

Одна-однісінька! Такий /328/

Талан твій латаний, небого!

Брати Його, ученики,

Нетвердії, душеубогі,

Катам на муку не дались,

Сховались, потім розійшлись,

І Ти їх мусила збирати...

Отож вони якось зійшлись

Вночі круг Тебе сумовати.

І Ти, великая в женах!

І їх униніє і страх

Розвіяла, мов ту полову,

Своїм святим огненним словом!

Ти дух святий свій пронесла

В їх душі вбогії! Хвала!

І похвала Тобі, Маріє!

Мужі воспрянули святиє.

По всьому світу розійшлись,

І іменем Твойого сина,

Твоєї скорбної дитини,

Любов і правду рознесли

По всьому світу. Ти ж під тином,

Сумуючи, у бур’яні

Умерла з голоду. Амінь.











МАРІЯ

(Поема)


Джерела тексту:

чорновий автограф першої редакції в окремому зошиті (ІЛ, ф. 1, № 22, с. 1 та 6 — 25);

чорновий автограф другої редакції в окремому зошиті (ІЛ, ф. 1, № 22, с. 26 — 46);

список І. М. Лазаревського з виправленнями Шевченка в «Більшій книжці» (ІЛ, ф. 1, № 67, с. 245-279).

Подається за «Більшою книжкою». Помилки переписувача виправляються за чорновим автографом другої редакції.

Дата (авторська) в чорновому автографі першої редакції: «27 октября».

Чорновий автограф другої редакції не датований.

Дата в списку І. М. Лазаревського: «11 ноября С. Петербург».

Датується за списком І. М. Лазаревського та його місцем у «Більшій книжці» серед творів 1859 р.: 11 листопада 1859 р., С.-Петербург.

Перші згадки про намір Шевченка написати твір про матір Ісуса Христа є в його листах з Оренбурга до В. М. Рєпніної. В листі від 1 січня 1850 р. Шевченко писав: «Прежде когда-то думал я анализировать сердце матери по жизни святой Марии, непорочной матери Христовой, но теперь и это мне будет в преступление». В листі від 7 березня 1850 р. повторено: «Новый Завет я читаю с благоговейным трепетом. Вследствие этого чтения во мне родилась мысль описать сердце матери по жизни Пречистой Девы, матери Спасителя». Здійснити свій намір на засланні Шевченкові не вдалося. Зв’язок з цим задумом простежується в поемі «Неофіти» (1857) та у вірші «14. N. («Така, як ти, колись лілея...»)» (1859).

Писати поему «Марія» Шевченко почав у жовтні 1859 р. в Петербурзі; чорнові автографи її складають окремий зошит (ІЛ, ф. 1, № 22). На його початку під 24 жовтня 1859 р. записано чорновий текст вірша «Во Іудеї во дні они...», який мав бути вступом до поеми. Змінивши свій намір, Шевченко переписав цей вірш до «Більшої книжки» як окремий твір, а на звороті передньої обкладинки зошита записав чорновий текст нового вступу. Тоді ж було написано першу редакцію поеми, яка спочатку закінчувалася рядком: «Умерла з голоду. Амінь», що відповідає рядкові 746 другої редакції. Після нього було проставлено (під рискою) дату: 27 жовтня 1859 р., пізніше дописано рядки:


А потім ченці одягли

Тебе в порфіру і вінчали,

Як ту царицю. Розп’яли

Й тебе, як сина, — наплювали

На тебе, кроткую, кати.

Растлили честную. А ти?

Мов золото в тому горнилі,

В людській душі возобновилась,


що відповідають рядкам 747 — 756 чорнового автографа другої редакції (згодом викресленим Шевченком у списку І. М. Лазаревського в «Більшій /722/ книжці». При цьому рядок [747] «А потім ченці одягли», що містився останнім на с. 278 «Більшої книжки», очевидно, суто механічно лишився не закресленим. Викреслені рядки [748 — 756] містяться на с. 279 рукописної збірки).

Доопрацьовуючи поему, Шевченко створив другу редакцію, істотно відмінну й майже на третину більшу за обсягом. (Про творчу історію поеми див.: Ващук Ф. Т. Поема Шевченка «Марія» у редакціях та варіантах // Збірник праць сімнадцятої наукової шевченківської конференції. — К., 1970. — С. 141 — 162). Чорновий текст другої редакції (без дати, під цифрою «2») записано в тому самому зошиті слідом за першою. Вступ до другої редакції записано після неї, на звороті задньої обкладинки зошита під цифрою «1».

За цим чорновим автографом поему переписав до «Більшої книжки» І. М. Лазаревський, припустившись у тексті багатьох помилок. Шевченко власноручно вписав у «Більшій книжці» назву поеми та епіграф до неї, зробив у списку І. М. Лазаревського виправлення в рядках 6, 51, 89, 94, 103, 115, 124, закреслив заключні рядки 748 — 756, наприкінці поставив дату: 11 листопада 1859 р. Однак більшість помилок переписувача лишилася в «Більшій книжці» не виправленою (авторський текст у цих рядках відновлюється за чорновим автографом другої редакції).

Зокрема, в списку І. М. Лазаревського припущено такі відступи від чорнового автографа другої редакції в рядках останньої: 27 («Чи в бондаря того святого»), 29 — 30 відсутні, 31 («Росла собі і виростала»), 97 («Ти заховалася од спеки»), 116 («Червоним маком; та засни»), 170 («Умитий з кущі вихожав»), 217 («До сходу сонця провела»), 219 («Благовістителя і рада»), 220 («Радісенько собі прийшла»), 226 («Не та тепер, Марія, стала»), 237 («Ніс з торбиною на плечах»), 248 («І досі мерли б! О муко!»), 251 («Сліпі ви, нищіє душею»), 273 («Молись і дякуй, що не кинув»), («І веселенькая пішла»), 285 («Що наймички його нема»), 297 («Комусь то це?»), 314 («І вбогі перед собою»), 344 («Додому котиться і, глядь! — »), 346 («І — диво дивне!.. — Ніколи»), 348 («Й нечуте сталося тоді»), 401 — 402 відсутні, 431 («Щоб хоть укритися вночі»), 433 («Страшними мертвими очами»), 479 («Ходім додомоньку, дитина!»), 483 («Коза з козяточком коло хати»), 503 («Швиденько кинулась: там»), 528 («Таки з Іваном, та й була»), 534 («В сосіди, в наймички проситись»), 537 («Уже чимало підросло»), 542 («Звичайне, діточки! Ідуть»), 544 («Аж любо гледіть, як ідуть!»), 547 («Івась у коники гулявся»), 591 («Та в школу одвела»), 593 («Сама його, сама й навчила»), 620 («Та плаче матір: і не чуть»), 639 («І веселенькії в дорогу»), 650 («І прорікали й розп’ялись»), 665 («І мовчки трепетно ридала»), 684 («Зашиє дірочку та й знову»), 691 («За ним по улицям ходили»), 696 («Як узрів діточок, привстав»), 706 («З малими дітками, мужики»), 711 («Сказала дітям. І упала»), 722 («А ти, як палець той, осталась»), 731 («Вночі круг тебе сумовиті»), 752 («Розп’яли кроткую, а ти»).

Вперше надруковано в «Кобзарі з додатком споминок про Шевченка Костомарова і Микешина» (Прага, 1876. — С. 215 — 235), де подано за «Більшою книжкою» з тими ж відхиленнями від авторського тексту, які припущено в списку І. М. Лазаревського.

Поема «Марія», продовжуючи собою ряд творів з наскрізною темою жінки-матері (поеми «Катерина», «Наймичка», «Слепая», «Відьма», чи/723/сленні вірші), є одним з найвищих поетичних досягнень Шевченка, апофеозом образу матері в усій його творчості. Написавши поему невдовзі після свого вимушеного повернення з України до Петербурга, Шевченко творчо реалізував давно виношувані ним ідеї та задуми.

Одразу після публікації поема «Марія» стала об’єктом гострої ідейної боротьби. Коли в «Кобзарі» за редакцією В. М. Доманицького (СПб., 1907) поему було вперше надруковано в межах Російської імперії, невдовзі з’явилася спроба заперечити автентичність цієї публікації й знецінити ЇЇ шляхом видання літературної підробки, сфабрикованої в дусі офіційних церковних догматів (Аободобський М. Перегляд поеми «Марія» Тараса Григоровича Шевченка, напечатаної у «Кобзарі» 1907 року, і та ж таки поема по четвертому чиємусь рукопису. — Харків, 1910). Незважаючи на цілковиту текстологічну необґрунтованість і художню безпорадність цієї підробки, автор її категорично наполягав на тому, що саме її «тільки й слід вважати за настояще виконану роботу Шевченкову».

Ікос — богослужбова пісня, складова частина акафіста (в якому ікоси чергуються з кондаками). Епіграф до поеми взято з Благовіщенського акафіста Богородиці: «радуйся, подательнице божественної благості, радуйся, бо Ти оновила гріховний рід людський, бо Ти напоумила окрадених розумом».

Все упованіє моє На Тебе, Мати, возлагаю. — У вступі до поеми використано великопісну молитву «Все упование моє возлагаю на Тя, Мати Божия», переосмислену відповідно до всього задуму твору.

Лепта — дрібна монета; євангельський фразеологізм «лепта вдовиці» означає посильний внесок (Лука. Гл. 21. В. 1 — 4).

У Йосипа, у тесляра Чи бондаря того святого... — За Євангелієм, Йосиф походив з роду царя Давида, але жив бідняком у Назареті, займаючись теслярством. Бондарем Шевченко називає його, можливо, переосмислюючи прикладку його імені: «Йосиф Обручник» — тобто «заручений» з Марією.

Бурнус — просторий вовняний плащ.

Тиверіада — оточене горами озеро в північній частині Палестини, назва якого походить від міста, заснованого біля нього на честь римського імператора Тиберія. Згадується в Біблії також під назвами Геннисаретського та Галлейського озера.

Фавор — гора в північній частині Палестини, височить над навколишнім гірським пасмом, вирізняючись своєю круглою вершиною. Біблійний символ величної піднесеності над буденністю.

Божа благодать На ветхую Єлисавету Учора рано пролилась... — Згідно з євангельською оповіддю, священик Захарія та його дружина Єлизавета до глибокої старості були бездітними. Ангел у храмі передрік йому народження сина, однак Захарія не повірив у це, за що був покараний німотою. Коли ж хлопчик народився, німий Захарія, за намовою того ж ангела, написав на дерев’яній дощечці: «Іоан ім’я його». Згодом син Захарії став одним із найближчих сподвижників Христа, проповідуючи серед людей його месіанське покликання. Канонізований церквою під іменем Іоана Предтечі, або Іоана Хрестителя, оскільки саме йому приписується хрещення Ісуса Христа.

Равві — шанобливе звертання до вчителя, наставника. /724/

Я Месію Іду народу возвістить. — Один із центральних біблійних догматів, прийнятий як в іудейській, так і в християнській релігії, згідно з яким Бог пошле на землю свого сина, що має врятувати народ від страждань. «Месія» по-староєврейському означає «помазаник» (у грецькому перекладі — «христос»).

Апостол — у перекладі з грецької «посланець»; біблійне визначення найближчих учнів Христа, які проповідували його вчення.

Кабиця — зроблена з каменю чи глини відкрита піч для приготування їжі.

...уб’ють На улиці. — За іудейськими звичаями, дівчину, яка мала позашлюбну дитину, могли побити камінням як блудницю.

Не од Сіона благодать... — Назва гори Сіон в Єрусалимі стала біблійним символом найвищої «святині духу», яка має принести спасіння всім віруючим.

...і шиє Малесеньке сороченя... — Одним із імпульсів для появи в поемі цього епізоду міг стати акварельний малюнок К. П. Брюллова «Сім’я італійця» (1831), на якому зображено саме цю сцену: майбутня мати розглядає щойно пошиту нею дитячу сорочечку, на другому плані її чоловік майструє колиску.

Опріснок — корж із прісного тіста, звична їжа кочових скотарських племен. Згодом став в іудеїв релігійно-ритуальним атрибутом.

Семіон протопресвітер — згадуваний у Євангелії священик, який не повірив пророцтву, що Месія має народитися від непорочної діви. Посланий до нього ангел передрік, що він не помре доти, поки на власні очі не побачить Месію. Він першим прийняв на руки немовля, коли батьки на 40-й день після народження принесли Христа до храму, де служив Симеон.

Авраам — біблійний патріарх, легендарний родоначальник єврейського народу (XX ст. до н. е.), з іменем якого пов’язується відмова від язичницького ідолопоклонства й запровадження культу єдиного верховного божества.

Мойсей — легендарний пророк (XVI — початок XV ст. до н. е.), якому в Біблії приписується врятування євреїв з єгипетського полону і встановлення перших законодавчих норм, підказаних йому самим Богом («Святий закон»),

Єсеї — суспільно-релігійний рух в Іудеї II — І ст. до н. е. Виражаючи стихійний протест проти гноблення, був найближчим попередником раннього християнства. Єсеї жили замкнутими громадами, були прихильниками колективної праці й власності.

Над самим Віфліємом, боком, Мітла огненная зійшла. — За оповідями євангелістів народження Христа було ознаменоване появою комети над Віфліємом — містом, яке вважалося батьківщиною царя Давида й усієї його династії.

Еммануїл — запозичене зі Старого Завіту ім’я, що означає «з нами Бог».

Пророчество Ієремія, Ісаія збулось! — Старозавітні пророки передрікали народження рятівника від непорочної матері: «Ось Діва в утробі зачне, і Сина породить, і назвеш ім’я Йому: Еммануїл» (Ісайя. Гл. 7. В. 14). За висновком сучасних дослідників, «у книгах Ісаії та Ієремії — пророків, що жили в період навислої над Іудейським царством загрози /725/ втратити незалежність, виражено надії на майбутнє відновлення « царства Давидового»... Образ Давида набирає рис безсмертного царя-спасителя» (Мифы народов мира. — М., 1980. — Т. 1. — С. 344).

Месія! Іісус! Осанна! — Поєднання старозавітного пророцтва про Месію з євангельською оповіддю про народження Христа: у Старому Завіті йдеться лише про «помазаника» — Еммануїла; ім’я Ісуса Христа з’являється як наслідок пізнішого тлумачення й перекладу цього слова грецькою мовою.

Осанна (дослівно: « врятуй!») — молитовний вигук.

На шлях мемфіський — тобто на дорогу до Єгипту. Мемфіс — єгипетське місто.

Копти — нащадки автохтонного населення Єгипту. Згодом — єгиптяни християнського віросповідання.

Сфінкс — давньоєгипетська скульптура, що зображала фантастичну істоту з тілом лева й людською головою; уособлювала духа-хранителя та царську владу, ставилася звичайно поблизу храмів і пірамід. Два сфінкси з храму Аменхотепа III (XV ст. до н. е.) було привезено до Петербурга й 1834 р. встановлено на набережній Неви поблизу Академії мистецтв, де їх бачив Шевченко.

Піраміди — усипальниці єгипетських фараонів.

І трупом пала, як узріла Той хрестик-шибеничку. — Зображення Т-подібного хреста (так званий «тау-хрест») здавна мало символічне значення у різних народів. Як вважають сучасні дослідники, «для стародавніх євреїв він був символом очікуваного Месії, спасіння й вічного життя. Традиція пов’язувала тау-хрест із хрестом, піднятим Мойсеєм у пустелі». У Давньому Римі Т-подібний хрест служив шибеницею, а також знаряддям розп’яття — ганебної страти, застосовуваної до злочинців. «Тут хрест співвіднесений з образом мучеництва й смерті. Насамперед він сам її знаряддя, інструмент тортур, страстей, мук і жаху» (Мифы народов мира. — М., 1982. — Т. 2. — С. 13 — 14). Вдало знайдена Шевченком деталь набирає в поемі глибокого метафоричного змісту й психологічної обгрунтованості

/ дивувались фарисеї І книжники його речам. — Ідеться про прихильників суспільно-релігійної течії, поширеної в Іудеї з II ст. до н. е. по II ст. н. е. До фарисеїв (дослівно «ті, що відділилися») належали торгівці, ремісники, начотники-талмудисти і т. д., котрі відбивали інтереси середніх класів, значною мірою ворожі інтересам простого люду, який насамперед приваблювала ідеологія раннього християнства — релігія бідняків і безправних.

Єлеон — назва гори на схід від Єрусалима (дослівно: «Маслинова»), з якої відкривається гарний краєвид на місто. На західному її схилі був розташований Гефсиманський сад, в якому Христос часто бував зі своїми учнями й де він був зраджений Іудою.

Вісон — коштовна шовкова тканина золотистого кольору.

Ізраїльський архієрей! Романський золотий плебей! — Після того, як Іудея підпала під протекторат Риму, верхівка Іудейського духівництва зберігала свої привілеї прислужництвом перед Римською адміністрацією.

ітон — нижній одяг у стародавніх євреїв. /726/

...Івана її зарізали в тюрмі. — За євангельським переказом, Іоанові Хрестителю відтяли голову у фортеці Махера (куди його було ув’язнено на вимогу розпусної Іродіади за те, що він викрив її як коханку чоловікового брата — царя Ірода Антипи), щоб подарувати дочці Іродіади Саломеї в нагороду за танок перед царем (Марк. Гл. 6. В. 14 — 29).










Попередня     Головна     Наступна             Варіанти


Етимологія та історія української мови ua_etymology:

Датчанин:   В основі української назви датчани лежить долучення староукраїнської книжності до європейського контексту, до грецькомовної і латинськомовної науки. Саме із західних джерел прийшла -т- основи. І коли наші сучасники вживають назв датський, датчани, то, навіть не здогадуючись, ступають по слідах, прокладених півтисячоліття тому предками, які перебували у великій європейській культурній спільноті. . . . )



Якщо помітили помилку набору на цiй сторiнцi, видiлiть ціле слово мишкою та натисніть Ctrl+Enter.